Стан зайнятості соціально незахищених верств населення

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

І РОЗДІЛ. СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

1.1 Сутність форм захисту найбільш вразливих верств населення

1.2 Сутність соціального захисту населення

1.3 Складові соціального захисту

ІІ РОЗДІЛ. АНАЛІЗ СТАНУ ЗАЙНЯТОСТІ СОЦІАЛЬНО НЕЗАХИЩЕНИХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ

2.1 Аналіз стану зайнятості інвалідів

2.2 Аналіз стану зайнятості молоді та жінок

2.3 Аналіз стану занятості міського та сільського населення

ІІІ РОЗДІЛ. НАПРЯМИ ПОКРАЩЕННЯ СТАНУ ЗАЙНЯТОСТІ СОЦІАЛЬНО НЕЗАХИЩЕНИХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ

3.1 Перспективні напрями соціальної політики щодо зайнятості соціально незахищених верств населення

3.2 Програми сприяння зайнятості Державної служби зайнятості

ВИСНОВОК

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Сучасна економічна ситуація, пов'язана із світовою фінансовою кризою, супроводжується різкими змінами на ринку праці, жорсткою конкуренцією між найманими працівниками в різних галузях. Також впливає криза й на зміну показників зайнятості та безробіття.

Проблема працевлаштування соціально вразливих категорій населення - одна із актуальних проблем державного регулювання зайнятості в Україні. Тому з метою якісного підбору вакансій для них та вдосконалення роботи щодо взаємодії з соціальними партнерами у цьому напрямку діяльності ведеться активна соціальна політика.

У нормативно-правовій базі чітко описуються права та повноваження соціально незахищеного населення, зокрема права інвалідів, молоді та жінок. Але, незважаючи на численну кількість правових документів, працевлаштування незахищених верств населення залишається однією з важливіших проблем сучасності.

Саме це зумовлює актуальність проблеми про розвиток та раціоналізацію системи державного сприяння зайнятості населення соціально незахищених верств.

Метою курсової роботи є розкриття понять соціальний захист і соціальна політика, аналіз стану зайнятості та безробіття інвалідів, жінок та молоді, сільського та міського населення, а також перспективний розвиток та подолання безробіття соціально незахищених верств населення.

Завданням курсової роботи є проведення аналізу стану зайнятості соціально незахищених верств населення, а саме стан зайнятості інвалідів, жінок та молоді та сільського і міського населення. Пошук державних програм стимулювання зайнятості в Україні - програми Державної служби зайнятості та Міністерства праці та соціальної політики.

Об'єктом дослідження є соціально незахищенні верстви населення (інваліди, жінки, молодь), які є незайнятими на ринку праці.

Предметом курсової роботи є детальне вивчення зайнятості соціально незахищених верств населення.

РОЗДІЛ І. СУТНІСТЬ СОЦІАЛЬНОГО ЗАХИСТУ НАСЕЛЕННЯ

1.1 Сутність форм захисту найбільш вразливих верств населення

Аналіз ходу економічних перетворень останніх років свідчить, що соціальні втрати України за ці роки досягли максимального розміру, становище найбільш вразливих верств населення оцінюється як критичне.

Дестабілізація суспільства сприяє росту числа девіантної поведінки: алкоголізації, наркоманії, проституції, бродяжництва, жебракування, криміналізації суспільства. Росте кількість тяжких злочинів. Набувають поширення інфекційні та психічні захворювання. Зменшуються можливості молодого покоління в отриманні освіти, надбанні професії.

Інтенсивність процесу розшарування суспільства веде до різкого збільшення частки знедолених та маргіналізованих верств населення при збереженні відносно невеликою долі багатих. Подібні процеси сприяють розмиванню середнього шару населення, що є дуже небезпечним.

У будь-якій країні завжди е найвразливіші соціальні групи, які потребують підвищеної уваги з боку суспільства та держави. Практика розвинених країн свідчить, що захист соціальне вразливого населення повинен бути пріоритетним напрямком соціальної політики держави.

Соціально-вразливі верстви населення - це індивіди або соціальні групи, що мають більшу за інших ймовірність зазнати соціальних збитків від дії економічних, екологічних, техногенних та інших чинників сучасного життя.

До соціально-вразливих категорій населення, потребуючих першочергової допомоги з боку держави, відносяться: пенсіонери, інваліди, сім'ї з дітьми, діти-сиріти, молодь, жінки, безробітні, постраждалі від Чорнобильської аварії, малозабезпечене населення, маргіналізовані версти населення (бездомні, залежні від алкоголю, наркотиків, правопорушники) та ін [14; c. 201].

Соціальний захист та допомога населенню повинні бути диференційовані в залежності від рівня доходу, міри працездатності, а в окремих випадках - за принципом зайнятості в суспільному виробництві.

Диференційований підхід до вибору форм і заходів соціального захисту гарантує: для працездатного населення - створення належних умов праці і робочих місць; для непрацездатних (або працездатних, які за певних обставин потребують державної підтримки), пенсіонерів та інвалідів - соціальне гарантований рівень життя та підтримку держави; для деяких особливо вразливих верств населення - розробку та впровадження спеціальних програм соціальної підтримки.

Дієвою формою, яка відображає диференційованість соціального захисту, є адресна допомога категорій населення, найбільш потребуючих такої підтримки.

В наш час в Україні соціальний захист вразливих верств населення здійснюється шляхом таких форм та заходів:

- виплати пенсій за віком, з інвалідності, в разі втрати годувальника, за вислугу років, за особливі заслуги перед Україною, соціальних пенсій; виплати державних допомог (трудові допомоги, соціальні допомоги, допомога тим, хто доглядає психічно хворих; допомоги при малозабезпеченості);

- виплати адресної соціальної допомоги (житлово-комунальні субсидії; адресна допомога малозабезпеченим сім'ям);

- соціальне обслуговування непрацездатних (стаціонарне обслуговування, обслуговування на дому тощо);

- надання пільг ветеранам війни, інвалідам, особам, які мають особливі заслуги перед Україною [9].

1.2 Сутність соціального захисту населення

Реалізація соціальної політики стосовно будь-якої категорії громадян неможлива без здійснення їх соціального захисту. Тому соціальний захист - важлива складова соціальної політики та необхідний елемент функціонування держави в умовах ринкової економіки.

У ст. 46 Конституції України закріплене право громадян на соціальний захист. Воно забезпечується загальнообов'язковим державним соціальним страхуванням за рахунок страхових внесків громадян, підприємств, установ і організацій, а також бюджетних та інших джерел фінансування. Закріплення в Конституції гарантій соціального захисту відповідає положенням міжнародно-правових актів: Загальної декларації прав людини; Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права; Конвенції про права дитини [10], [11], [12].

У світовій практиці визначилися два підходи щодо вирішення проблем соціального захисту. У розвинених країнах панує позитивний підхід, тобто підкреслюється необхідність соціального захисту і розробляються відповідні механізми дії. Формування цього підходу стало результатом взаємодії багатьох чинників, таких, як ринковий механізм функціонування економіки; діяльність уряду, направлена на забезпечення дії законотворчого процесу та функціонування прийнятих законодавчих актів; взаємодія підприємців і профспілок у розв'язанні соціально-економічних проблем.

Соціальний захист -- це комплекс організаційно-правових та економічних заходів щодо забезпечення добробуту кожного члена суспільства в конкретних економічних умовах. Кінцевою його метою є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної чи расової належності, можливостей вільно розвиватися, реалізувати свої здібності, а також запобігання соціальній напруженості, що виникає у зв'язку з майновою, расовою, культурною, соціальною нерівністю та виявляється у страйках, актах громадянської непокори, сутичках між окремими групами населення. Складові соціального захисту показано на рис.1.1

Рис. 1.1. Складові соціального захисту

В Україні категорія "соціальний захист" почала широко вживатися тільки на стані переходу до ринку, хоча у тій чи іншій формі соціальний захист завжди був притаманний суспільству. Сьогодні терміни "соціальний захист", "право соціального захисту", "соціальне забезпечення", "соціальна допомога" міцно увійшли в законодавство, в науку, в лексикон політичних і державних діячів [19; c. 224].

У чинному соціальному законодавстві поняття "соціальний захист" означає поліику держави, направлену на забезпечення прав і гарантій людини у сфері рівня життя.

Сучасна концепція соціального захисту населення вкладає в це поняття більш широкий зміст: соціальний захист населення - це система заходів правового, соціально-економічного й організаційного характеру, що гарантується та реалізується державою для досягнення гідного життя людини, тобто його матеріальної забезпеченості на рівні стандартів сучасного розвитку суспільства.

Головною метою соціального захисту є надання кожному членові суспільства, незалежно від соціального походження, національної або расової приналежності, можливості вільно розвиватися, реалізувати свої здібності. Отже, державні механізми по забезпеченню соціального захисту спрямовані на кожну людину, стосуються не лише найменш забезпечених категорій, а й населення в цілому.

З точки зору трудового внеску в суспільне виробництво, виділяють два види соціального захисту: обмежений і абсолютний.

Обмежений соціальний захист - це забезпечення гарантованого мінімуму рівня життя всім членам суспільства (певний мінімум в їжі, житлі і одязі, достатній для підтримки здоров'я та працездатності).

Абсолютний соціальний захист являє собою забезпечення державою гарантованого відносного благополуччя конкретній особі або категорії громадяни метою застрахувати окремих членів суспільства від можливого зменшення рівня їх доходів (мається на увазі забезпечення певної групи або соціального шару "заслуженим" або "встановленим" рівнем доходу).

Соціальний захист в Україні реалізується через матеріальне забезпечення економічно активного населення (шляхом соціального страхування); пенсійне забезпечення; соціальну допомогу найбільш вразливим категоріям; матеріальну допомогу сім'ям з дітьми; компенсації, індексації та пільги населенню; соціальне обслуговування тощо. Таким чином, соціальний захист здійснюється за допомогою соціального забезпечення та соціальної допомоги.

Заходи соціального захисту, з одного боку, мають забезпечувати пасивну підтримку тих членів суспільства, котрі з якихось причин опинилися у скрутному становищі. Пасивна підтримка виражається у соціальній допомозі особі чи сім'ї, які не мають достатніх засобів для існування. З другого боку, соціальна допомога за своєю суттю має бути адресною, тобто надаватися тільки тим, хто її потребує. Соціальний захист виконує свою реабілітаційну функцію, яка полягає в тому, щоб допомогти людям, котрі потрапили у скрутну життєву ситуацію, та подолати зубожіння [9].

1.3 Складові соціального захисту

Кожна форма соціального захисту має свою специфіку, та все ж, усі вони побудовані за єдиними принципами: всезагальності соціального захисту, всебічності та різноманітності його видів; забезпечення за рахунок державних і суспільних коштів без будь-яких утримань із заробітної плати працівників.

Соціальне страхування - найважливіший елемент системи соціального захисту.

Виплати із соціального страхування, як правило, становлять більшу частину коштів соціального забезпечення. Основною метою соціального страхування є забезпечення високого рівня компенсації доходів працівниками у разі втрати працездатності або роботи й реабілітаційних заходів. Через систему соціального страхування здійснюються такі виплати: допомога у разі загального захворювання, трудового каліцтва та професійного захворювання, у зв'язку з вагітністю й пологами, з догляду хворої дитини та до досягнення нею трирічного віку, пенсії, допомоги на поховання, компенсація вартості путівок на лікування та відпочинок.

Залежно від виду соціального ризику є такі види соціального страхування: похилого віку; інвалідності внаслідок загального захворювання; хвороби; професійного захворювання та нещасного випадку на виробництві; вагітності, материнства; смерті (втрата годувальника, поховання); безробіття тощо. За способом організації страхових закладів страхування кожного з названих видів соціального ризику може бути добровільним чи обов'язковим. За колом охоплених людей розрізняють страхування загальнодержавне, місцеве та регіональне, професійне, міжнародне. Разом з обов'язковим державним соціальним страхуванням у країнах ринкової економіки набули поширення інші додаткові (обов'язкові та добровільні) програми соціального страхування [2].

У розвинутих країнах Заходу пенсійне та медичне страхування проводиться шляхом відрахувань із заробітної плати й прибутків по 7,5%. У США, наприклад, з цією метою із заробітної плати найманих працівників вилучається 7,5%. У Швеції соціальні форми формуються повністю за рахунок держави. В Японії платежі на соціальне страхування становлять 7% середньої зарплати робітника. Кощтами з цих фондів розпоряджаються спеціальні ради, до складу яких входять представники трудящих і підприємців.

Законодавством України передбачено, що соціальне страхування є джерелом матеріального забезпечення громадян у разі безробіття, захворювання, нещасного випадку, а також у старості. Відповідно до цього визначено форми страхування: медичне, пенсійне, у разі безробіття, від нещасних випадків на виробництві [3], [5].

Система медичного страхування дає медичним установам низку додаткових переваг:

- розширення фінансових можливостей за рахунок залучення позабюджетних коштів;

- децентралізацію управління лікувально-профілактичною діяльністю завдяки передачі на місця основних прав щодо створення та використання фондів обов'язкового медичного страхування;

- розширення господарської постійності об'єктів соціально-медичного комплексу;

- створення певних умов для переходу до ринку медичних послуг за збереження їх переважної безоплатності;

- створення матеріальної зацікавленості громадян і підприємств у поліпшенні умов праці, природоохоронної діяльності, зниженні захворюваності за рахунок комплексу профілактичних заходів.

Основними принципами організації страхової медицини є поєднання обов'язкового і добровільного медичного страхування, його колективної та індивідуальної форм, визначальність участі громадян у програмах обов'язкового медичного страхування, забезпечення однакових прав застрахованих, безплатність надання лікувально-діагностичних послуг у межах обов'язкового медичного страхування.

Страхування від безробіття проводиться із спеціальних страхових фондів. Розмір виплати злежить, по-перше, від тривалості періоду безробіття, по-друге, від спечифічних умов тіюї чи іншої країни. У першому випадку найбільші суми виплат (від 50 до 70 % середньої зарплати) виплачуються у перші місяці безробіття на час законодавчо встановленого періоду. Надалі суми виплат зменшуються [5],[6].

У другому випадку до уваги беруться період зайнятості, трудовий стаж, фізична здатність до праці, строк надання допомоги та ін. Так, у Німеччині трудовий стаж повинен становити не менше 6 місяців протягом 3 років і не менше 10 тижнів протягом останнього року перед звільненням з роботи. У Франції такою умовою є робота протягом 150 днів за рік і 91 день страхових виплат працівників. У Великобританії враховується лише сплата внесків до стрпхового фонду: протягом року їх повинно бути 26.

Оскільки головна ланка у соціальній політиці держави - політика формування доходів населення, метою соціальної політики має стати політика мінімізація конфлікту між ефективністю та соціальною справедливістю. Співвідношення у доходах населення частки трансферних виплат та заробітної плати відіграє важливу роль у формуванні економічної поведінки індивіда та його трудової мотивації. Надмірно активне втручання держави у процеси перерозподілу, впровадження доходів призводять до зниження ділової активності у суспільстві і скороченя ефективності виробництва в цілому. З іншого боку, скорочення ролі держави в регулюванні доходів населення веде до зростання деференціації доходів, соціальної напруженості, загострення соціальних конфліктів і як наслідок до падіння виробництва, зниження його ефективності.

Існує чотири погляди на соціальну справедливість:

- егалітарний - всі члени суспільства отримують рівні блага;

- роулсіанський - максимізується корисність найменш забезпечених осіб;

- утилітарний - максимізується загальна корисність усіх членів суспільства;

- ринковий - справедливість встановлює ринок. (силка)

Слід зазначити, що найбільш протилежними поглядами на справедливість є егалітарний і ринковий, оскільки ринковий розподіл доходів потребує відповідності до ходу кожного власника фактора виробництва граничному продукту цього фактора. Отже, у цьому разі припустима значна нерівність у розподілі доходів [20; c. 403].

соціальний захист населення

РОЗДІЛ ІІ. АНАЛІЗ СТАНУ ЗАЙНЯТОСТІ СОЦІАЛЬНО НЕЗАХИЩЕНИХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ

2.1 Аналіз стану зайнятості інвалідів

В Україні досить гострою є проблема працевлаштування людей з фізичними вадами, проте законодавство гарантує працевлаштування інвалідів. Відсутність у інваліда професійної підготовки або неадекватність її рівня потребам ринку праці зменшує його шанси на працевлаштування і, як наслідок, - на активну життєдіяльність.

Законодавчими та нормативно-правовими актами для інвалідів передбачається регулярне санаторно-курортне лікування, протезування, безкоштовні ліки або ліки за пільговими цінами.

У концепції загальнодержавної програми зайнятості населення на 2009-2011 роки ведеться мова про визначення проблеми зайнятості в Україні.

Основними причинами, які стримують зайнятість інвалідів в Україні, є:

- порівняно низький рівень освіти інвалідів та їх професійної підготовки;

- недостатній рівень підтримки тих, хто вперше виходить на ринок праці (випускники навчальних закладів);

- недостатня кількість робочих місць, на яких може бути задіяна праця інвалідів.

Протягом останнього десятиріччя в Україні за зменшення наявного населення домінує тенденція зростання інвалідності. На початку 1990-х років загальна чисельність інвалідів в Україні становила близько 3% усього населення, або 1,5 млн осіб. У 2005 р. загальна чисельність інвалідів приблизно дорівнювала 2,5 млн осіб, або 5,3% усього населення.

Таблиця 2.1.

Чисельність інвалідів в Україні у 2004-2009 рр

Категорія	Роки
	2004	2005	2006	2007	2008	2009
Інваліди І групи	319,0	334,0	337,7	298,9	278,2	272,4
Інваліди ІІ групи	1229,3	1154,4	1128,4	1105,5	1104,6	1083,3
Інваліди ІІІ групи	900,1	848,5	906,5	959,5	1009,1	1034,9
Діти-інваліди	146,0	125,4	122,6	85,6	50,7	39,5
Всього*	2594,4	2462,3	2495,2	2449,5	2442,6	2430,1

* З урахуванням пенсіонерів, звільнених з лав МО, МВС, МНС, СБУ, ДПА, Державного департаменту з питань виконання покарань, функція з визначення і виплати пенсій яким передана органам Пенсійного фонду згідно постанови Кабінету Міністрів України від 02.11.2006 р. №1522

На 1000 населення у 2005 р. в Україні припадало 53 інваліди. В одинадцяти областях цей показник перевищував середній, особливо в Чернігівській області (на 1000 населення припадав 71 інвалід). Найменше значення показника по країні мала Закарпатська область, де на 1000 населення було 44 інваліди [23].

Опираючись на «План дій Ради Європи з проблем інвалідів на 2006-2015 роки: Національне впровадження - від політики до практики» в Україні була затверджена Постанова «Про затвердження Державної програми розвитку системи реабілітації та трудової зайнятості осіб з обмеженими фізичними можливостями, психічними захворюваннями та розумовою відсталістю на період до 2011 року», в якому зазначається стан інвалідності на Україні та шляхи вирішення багатьох проблем щодо реабілітації, матеріальної допомоги, навчання та працевлаштування інвалідів [21].

Основними показниками інтеграції інвалідів у суспільство є:

- кількість створених нових робочих місць для інвалідів;

-рівень зайнятості інвалідів.

Невисокий рівень працевлаштування інвалідів органами соціального захисту населення обумовлений тим, що значна частина поданих вакансій залишається незадоволеною через те, що інвалідам пропонуються робочі місця, які не потребують кваліфікації (наприклад, прибиральниці, охоронці, підсобні робітники), тим часом серед осіб з обмеженими фізичними можливостями багато висококваліфікованих працівників із вищою освітою. Крім того, на цих робочих місцях здебільшого пропонується заробітна плата на рівні мінімальної.

Таким чином, в Україні створено механізм забезпечення працевлаштування інвалідів на підприємствах, в установах та організаціях, який передбачає встановлення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів, їх соціальну, трудову та професійну реабілітацію, професійне навчання та створення для них робочих місць за кошти адміністративно-господарських санкцій, що сплачуються роботодавцями, які не виконують нормативів робочих місць для працевлаштування інвалідів. Цей механізм доповнюється положеннями Закону України "Про внесення змін до деяких законів України щодо реалізації інвалідами права на трудову зайнятість" (набрав чинності у березні 2006 року), згідно з яким особам з обмеженими можливостями, що звернулися за допомогою у працевлаштуванні до державної служби зайнятості, надається статус безробітного.

Важлива роль у працевлаштуванні інвалідів належить державній службі зайнятості України.

Варто зазначити, що державна служба зайнятості послідовно працює над урізноманітненням форм та підвищенням якості соціальних послуг для інвалідів. Їм забезпечено вільний доступ (усі центри зайнятості обладнані пандусами) до джерел інформації: описів професій, відео- та аудіофільмів, листівок, буклетів, довідників, переліків рекомендованих професій і навчальних закладів, медичних протипоказань до опанування певних професій, паспортів підприємств та організацій. Для інвалідів також проводяться цільові ярмарки вакансій та семінари.

У багатьох регіонах України на виконання Указу Президента України «Про вдосконалення державного регулювання у сфері зайнятості населення на ринку праці» та з метою підвищення рівня зайнятості інвалідів укладено чотирьохсторонню угоду між обласним центром зайнятості, управліннями праці та соціального захисту населення, відділеннями Фонду соціального захисту інвалідів, центрами професійної реабілітації інвалідів. За цією угодою: до 2011 р. згідно з Державною програмою зайнятості населення очікується збільшення чисельності працюючих осіб з обмеженими фізичними та розумовими можливостями до 420 тис. осіб [8].

На кінець 2009 року у складі всього зайнятого населення України інваліди становлять лише 1,5-1,6 відсотки. У структурі загальної чисельності інвалідів лише 15% зайняті економічною діяльністю (це приблизно 396 тис.осіб із 2,64 млн. інвалідів) . Саме тому тема працевлаштування інвалідів на сьогоднішній день є актуальною як ніколи [3], [7].

На даний час існує низка нормативних документів, розроблених за участю Національної Асамблеї інвалідів України, які роблять більш ефективним процес працевлаштування інвалідів. Більшість з них хотіли б мати місце роботи яке б знаходилось недалеко від місця проживання чи зовсім працювати вдома.

Так, 23 лютого 2006 року до Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» були внесені зміни, відповідно до яких інвалід має право бути зареєстрованим у державній службі зайнятості як безробітний. Також Верховною Радою України була підтримана законодавча ініціатива Голови НАІУ Валерія Сушкевича щодо встановлення нормативу робочих місць для працевлаштування інвалідів у розмірі чотирьох відсотків середньооблікової чисельності штатних працівників облікового складу за рік, а якщо працює від 8 до 25 осіб, - у кількості одного робочого місця та визначення відповідних штрафних санкцій за порушення цієї вимоги [7].

У Законі України «Про зайнятість населення» ст. 5 вказано що: «У разі якщо на підприємстві (об'єднанні), в установі, організації працює 20 осіб, які належать до категорій громадян, зазначених у цій статті, квота для цих підприємств не встановлюється.

У разі відмови у прийомі на роботу громадян із числа категорій, зазначених у цій статті (крім інвалідів, які не досягли пенсійного віку), у межах установленої броні з підприємств, установ та організацій державна служба зайнятості стягує штраф за кожну таку відмову в розмірі чотирьох мінімальних заробітних плат.»[2].

Порядок квотування і бронювання робочих місць та працевлаштування на них зазначених категорій громадян встановлюється Кабінетом Міністрів України.

У разі працевлаштування безробітних з числа інвалідів дотація надається роботодавцям за умови, що для їх працевлаштування не потрібно створення спеціального робочого місця або це спеціальне робоче місце роботодавець створює за власний рахунок [8].

За останні роки значно зросла кількість підприємств, що надають територіальним відділенням Фонду звіти про зайнятість та працевлаштування інвалідів за формою 10 ПІ (річна). Так, якщо у 2003 році надали звіти 57912 підприємств, то у 2007 році - 103525 підприємств, або більше у 1,8 раза. Станом на 01.10.2008 року звіти вже надали 102496 підприємств (рис. 2.1).

Однією з причин низького рівня зайнятості інвалідів у державі є відсутність у законодавстві положень про стимулювання і заохочення тих роботодавців, які працевлаштовують інвалідів у повному обсязі 4%-го нормативу, а також тих роботодавців, які понад цей норматив створюють нові робочі місця і працевлаштовують на них інвалідів різних категорій і з різним ступенем втрати працездатності [23]



Таблиця 2.2.

Динаміка кількості вільних робочих місць та чисельності працевлаштованих інвалідів за 2003 - 2008 рр.

№ з/п	Показники	Роки
		2003	2004	2005	2006	2007	2008
1	Кількість вільних робочих місць для інвалідів (станом на початок року), одиниць	4405	2043	2654	10033	11483	13783
2	Працевлаштовано інвалідів за рік, осіб	3250	3595	4309	6210	7590	7641

Згідно з даними табл.2.2 у 2008 році чисельність працевлаштованих інвалідів у 2007 році збільшилася у порівнянні з 2003 роком у 2,3 раза. Кількість вільних робочих місць для інвалідів збільшилася у порівнянні з 2003 роком у 3,1 раза. Разом з тим, незважаючи на збільшення кількості підприємств, які додержуються встановлених нормативів із працевлаштування інвалідів, багато підприємств їх не виконують, за що сплачують відділенням Фонду соціального захисту інвалідів адміністративно-господарські санкції. Сума коштів, які надходять до Фонду за рахунок адміністративно-господарських санкцій, щорічно зростає. Якщо у 2003 році сума адміністративно-господарських санкцій та пені, які надійшли від підприємств до Фонду, складала 135002,4 тис. грн., то у 2007 році 223219,8 тис.грн., або майже у 1,7 раза більше. У 2008 році адміністративно-господарських санкцій та пені надійшло 243308,5 тис. грн., що на 9,0% більше ніж у 2007 ріці. Найбільша частка цих коштів надійшла від роботодавців м. Києва (43,1%), Дніпропетровської, Донецької та Запорізької областей (5,6; 5,6 та 5,5% відповідно) [23].

2.2 Аналіз стану зайнятості молоді та жінок

За даними Міжнародної організації праці, останнім часом кількість безробітних у світі серед молоді віком 15-24 роки зросла, сотні мільйонів працюють, але живуть на межі зубожіння. Щоб забезпечити повну реалізацію продуктивного потенціалу нинішньої молоді в світі необхідно створити принаймні 400 млн. робочих місць. Експерти МОП відзначають, що серед молоді вірогідність стати безробітними в три рази вища, ніж серед дорослої частини населення. Ці висновки поширюються й на ситуацію в Україні, що доводить динаміка чисельності, економічної активності та безробіття серед молоді, розраховані за даними Держкомстату України (рис.2.2, рис.2.3.).

Рис. 2.2. Динаміка чисельності та деяких показників ринку праці України щодо населення вікової групи 15-24 років



Рис. 2.3. Динаміка рівня безробіття в Україні в цілому та серед молоді віком 15-24 роки

В Україні розв'язати проблеми зайнятості молоді можна тільки шляхом цілеспрямованих систематизованих і скоординованих дій. При цьому держава повинна піклуватись розвитком соціальної стабільності і захищеності молоді (по мірі зміни ситуації на ринку праці - корегування політики в області працевлаштування, перегляд і доопрацювання законодавчої бази, своєчасне фінансування державних програм зайнятості, розробка системи заохочень і пільг регіонам з низьким рівнем безробіття серед молоді) [19; c. 22-30].Необхідна також суттєва перебудова освітньої діяльності українських навчальних закладів вищої школи. Так випускник ВУЗу повинен мати чітку професійну спрямованість і бути впевненим у зажаданні своїх знань на ринку праці. Сучасний ВУЗ, у свою чергу, має бути спрямований не на набір студентів, а на їх випуск, тобто на базі будь-якого сучасного вищого учбового закладу повинна працювати власна спеціалізована служба з маркетингу студентів-випускників. Метою її діяльності може бути працевлаштування випускників, забезпечення стійких двосторонніх зв'язків з підприємцями-роботодавцями, організація курсів додаткової спеціалізації і підвищення кваліфікації тощо.Органи місцевої адміністрації мають активно слідкувати за станом на ринку праці в регіоні: сприяти створенню необхідної кількості державних і комерційних закладів, спеціалізованих у сфері працевлаштування, професійного консалтінгу, психологічної підтримки; проводити постійний моніторинг діяльності державних служб зайнятості і місцевої біржі праці; забезпечувати тісний взаємозв'язок у системі «місцеві органи самоврядування - ВУЗи - ринок праці»; формувати державне замовлення для ВУЗів; стимулювати підприємства і приватних підприємців щодо зростання кількості молодих фахівців при формуванні кадрового потенціалу підприємства, фірми, організації, установи [13].Зрозуміло, що система заходів щодо зниження рівня безробіття молоді не обмежується наведеним, існує багато можливостей для творчого пошуку шляхів виходу зі складної ситуації, що склалася зараз на ринку праці, але у будь-якому разі тільки комплексний підхід до розв'язання проблеми дозволить досягти певних позитивних зрушень у сфері працевлаштування молоді в Україні [17].Кількість незайнятих громадян, які перебували на обліку в державній службі зайнятості, зросла з 526,3 тис. осіб на 1 листопада 2009 року. до 536,7 тис. осіб на 1 грудня 2009 р. Число зареєстрованих безробітних на 1 грудня 2009року становило 512,2 тис. осіб, становить 80% аналогічного періоду минулого року. Також спостерігається зменшення кількості безробітних жінок, молоді у віці до 35 років, але збільшилася кількість звільнених з економічних причин (табл.1).

Таблиця 2.3.

Кількість зареєстрованих безробітних

Показник	На 1.12.2009 р. тис. осіб	У % до 1.12.2008 р.
Безробітні (всього)	512,2	80,0
з них: жінки	290,4	75,0
Молодь у віці до 35 років	203,3	84,2
особи, які потребують особливого соціального захисту	102,2	84,4
вивільнені з економічних причин	59,3	220,9
Особи, які проживають у сільській місцевості	187,5	58,8

Офіційного статусу безробітних на зазначену дату набули 95,4% незайнятих громадян, із них 78,2% отримували допомогу по безробіттю. Серед безробітних майже кожний другий раніше займав місце робітника, майже кожний третій - посаду службовця, а кожний шостий не мав професійної підготовки. За сприяння державної служби зайнятості у листопаді 2009р. було працевлаштовано 44,7 тис. осіб, що на 36,3% менше, ніж у жовтні п.р. Серед працевлаштованих незайнятих осіб жінки становили 47,4%, а молодь у віці до 35 років - 50,3% [23].Не дивлячись на негативні прогнози на 2009 рік, рівень безробіття в Україні виявився нижче, ніж у деяких країнах Європи. До того ж, згідно з даними офіційної статистики, кількість безробітних у державі продовжує зменшуватися.

На рис. 2.4. наведено дані про кількість безробітних за статтю за 2006-2010 роки, де показано, що кількість зареєстрованих безробітних жінок вище ніж чоловіків близько 8% осіб.

Рис. 2.4. Порівняння кількісті зареєстрованих безробітних за статтю за 2005 - 2010 роки на 31.01.

Таблиця 2.4. демонструє співвідношення резюме чоловіків і жінок в найбільш популярних професійних напрямах. Серед переважно «жіночих»

«Адміністративний персонал» (74%), «Управління персоналом/тренінги» (65%), Бухгалтерія/управліньський облік/фінанси підприємства» (58%).

Більшість найбільш масових і затребуваних професійних напрямів «захоплені» чоловіками - «ІТ/ІНТЕРНЕТ/ТЕЛЕКОМ» (86%), «Виробництво» (83%), «Продажі» (76%), «Будівництво/Нерухомість (76%)» і ін. Чоловіче переважання очевидне і в професійній області «Вищий менеджмент» (83%).

Таблиця 2.4.

.

Рис. 2.5. Вік жінок які прагнуть працювати

На рис. 2.5. можна побачити, що найактивніша частина дорослого населення - від 20 до 35 років -практично завжди готова розглядати нові пропозиції і міняти роботу. Тому не дивно, що кількість претендентів-жінок на працю в цьому віковому діапазоні превалює. 45% здобувачок - у віці від 20 до 30 років. Всього 3,5% жінок, відносяться до вікової групи 40-50 років і 3% - до групи до 20 років.

Україна підписала декілька міжнародних договорів, що забороняють дискримінацію жінок в області зайнятості, зокрема Конвенцію про ліквідацію всіх форм дискримінації відносно жінок і Антидискримінаційної конвенції Міжнародної організації праці. Національне законодавство також забороняє дискримінацію за гендерною властивістю при прийомі працівника на роботу.

Як одну із перспективних форм зайнятості можна розглядати зайнятість жінок у громадському секторі. На сьогоднішній день активність київських жінок у створенні і розвитку недержавних організацій найвища по Україні. Але більшість жіночих об'єднань обмежується суто жіночими проблемами, тому їх значного впливу на розвиток суспільства та громадську думку поки що не спостерігається. Свідченням цього є результати останніх виборів. Враховуючи той факт, що за статистикою більшість виборців складають саме жінки, окремого дослідження потребує проблема їх ставлення до реалії “жінка і влада”. На зростання авторитету жінки впливає також Гендерна нерівність на ринку праці, а також матеріальна залежність від осіб чоловічої статі.

Можна стверджувати, що сприяння зайнятості жінок повинно бути щоденною турботою державних органів влади усіх рівнів. Звичайно, ця проблема не може бути успішно вирішена, поки не виправиться загальна економічна ситуація. Але вже сьогодні необхідні дієві кроки в напрямку ефективного залучення жінок до суспільно-корисної праці та включення до економічного та соціального механізмів України [18].

2.3 Аналіз стану зайнятості міського та сільського населення

В наш час посилюється диспропорційність структури сільського населення по відношенню до міського за статтю: в сільській місцевості чисельність жінок перевищує кількість чоловіків на 14,3 %, в міських поселеннях це співвідношення складає 17,8 %, що вказує на значний відплив жінок фертильного віку до міста навіть за даними офіційної статистики, яка не враховує значну частку міграційних потоків всередині країни (рис.2.5). Порушення статевого співвідношення загрожує погіршенням процесу відтворення сільської частини населення. Розмивається відтворювальний потенціал для заміщення поколінь батьків поколіннями дітей.

Рис. 2.5. Статева структура міського і сільського населення України у 2009 році, тис. осіб.

До процесу скорочення чисельності сільського населення додається також міграційний рух: внутрішньорегіональний, міжрегіональний та міждержавний, який є достатньо точним індикатором економічного і соціального становища. Внутрішньодержавна та міждержавна міграція сільського населення змінює кількісні та якісні його характеристики, посилює непривабливість проживання (особливо для молоді) на сільських територіях. Залишається гострою проблема безробіття у сільській місцевості. Головною причиною безробіття сільського населення слід, на нашу думку, вважати структурні чинники, пов'язані з різким падінням обсягів сільськогосподарського виробництва, про що свідчать різке зменшення посівних площ та поголів'я великої рогатої худоби як у період трансформаційної кризи, так і в останні роки, а також повільність впровадження ринкових перетворень у сільській місцевості та диверсифікації економіки села. За даними Держкомстату України, протягом 2007 - 2008 рр. рівень безробіття сільського населення працездатного віку за методологією МОП залишався без змін на рівні 6,6 %, в той час як рівень безробіття міського населення зменшився на 0,6 %. В першому півріччі 2009 р. тенденція збереглася: рівень безробіття сільського населення зменшився порівняно з аналогічним періодом попереднього року на 0,1%, міського - на 0,3%. Між тим, за оцінками експертів Національного аграрного університету, рівень безробіття в сільській місцевості може бути на порядок вищим від офіційно зареєстрованого Держкомстатом і сягати 2,3 млн. осіб працездатного віку.За 2008 рік в сільській місцевості було вивільнено на 13,7 % працівників більше, ніж у 2007 році. Аналіз структури безробітного населення в сільській місцевості за причинами незайнятості свідчить про те, що найбільша кількість безробітних реєструється через звільнення з економічних причин, тобто найбільша частка безробітних обумовлена складним фінансовим станом підприємств, що змушує керівників виробництва скорочувати робочі місця.



Рис. 2.6. Безробіття сільського населення за причинами незайнятості, %.

Не дивлячись на те, що кількість новостворених робочих місць зростає, проблему працевлаштування це не вирішує. Кількість звільнених працівників в сільському господарстві у півтора разу перевищує число прийнятих. Станом на 1 січня 2009 року навантаження на одне робоче місце в сільській місцевості становило 14 осіб проти 5 осіб в середньому по Україні, що призводить до перерозподілу робочої сили й форсованого відтоку її до інших сфер економіки.Вкрай низький сучасний рівень соціальної інфраструктури села створює реальні передумови для погіршення соціально-демографічної ситуації в сільській місцевості. Подолання проблем, що склалися в цій галузі вимагає безпосереднього втручання держави шляхом фінансування конкретних цільових програм соціального розвитку села [23].Поліпшення соціального та економічного становища на селі вимагає насамперед здійснення комплексних ринкових перетворень в агропромисловому комплексі країни та заходів щодо підготовки сільгосппідприємств та індивідуальних господарств до діяльності в умовах повноцінного функціонування ринку землі, в тому числі:

- вироблення дієвих економічних та механізмів стимулювання та підтримки розвитку аграрного виробництва у ціновій, кредитній, податковій політиці та відповідного інституційного забезпечення;

- розвитку механізмів залучення в сільське господарство капіталу промислових підприємств, фінансових та сервісних структур шляхом організації крупнотоварного агропромислового виробництва;

- впровадження ринкових механізмів регулювання цін на аграрних ринках, скорочення числа посередницьких ланок між сільгоспвиробником та кінцевим споживачем його продукції;

- посилення антимонопольного контролю за цінами на матеріально-технічні ресурси, енергоносії і послуги, що надаються сільськогосподарським товаровиробникам, з метою оптимізації їхніх витрат;

- заохочення, в тому числі - з використанням змішаного інвестування, розвитку інфраструктурних елементів аграрного ринку: постачально-збутових систем, транспорту сільгосппродукції, засобів нагромадження та зберігання сільгоспсировини;

- заохочення розвитку малого бізнесу у сферах виробництва та переробки сільськогосподарської продукції;

- сприяння розвитку територіальних підприємницьких мереж (регіональних кластерів) в сільських регіонах, орієнтованих на матеріально-технічне постачання сільгоспвиробництва та переробку, зберігання і збут сільгосппродукції [16; c. 237].Жіноче безробіття - це ще один аспект ґендерного аналізу. Відомо, що жінки мають більше проблем як при звільненні, так і при працевлаштуванні. Незважаючи на те, що фактичні показники зареєстрованого та загального рівня безробіття у жінок навіть менші, ніж у чоловіків (8,4% та 9,6% відповідно за даними обстежень робочої сили), це скоріше обумовлено бажанням та необхідністю скорішого працевлаштування жінок, навіть коли їх не задовольняють повністю умови запропонованих вакансій. Жінки виявляють більшу активність у всіх заходах, що сприяють працевлаштуванню, в тому числі готові активно освоювати сферу малого та середнього бізнесу.

Важливим засобом підвищення ефективності діяльності центрів зайнятості щодо забезпечення гендерної рівності є створення відповідних центрів або іншого інформаційного простору, в межах якого здійснюватимуться конкретні заходи щодо вирішення проблем з гендерної рівності, та визначення функцій окремих спеціалістів.

Відповідно до розпорядження голови облдержадміністрації від 05.02.2007 року № 31-р-07 «Про погодження проекту регіональної програми підтримки сімей та жінок у Дніпропетровській області на 2007-2011 роки» обласною службою зайнятості розроблені заходи щодо покращення якості та змісту соціальних послуг, що надаються державною службою зайнятості жінкам та членам сімей, які перебувають на обліку в центрах зайнятості [22].

Всього протягом 2008 року на обліку перебувало 80,1 тис. жінок, не зайнятих трудовою діяльністю, або 53,2% від загальної кількості клієнтів центрів зайнятості. Протягом року за сприяння центрів зайнятості отримали роботу 35 тисяч жінок. З них - 46,7 % були працевлаштовані на робітничі місця, 35,5% - на посади службовців, 17,8% - на місця, що не потребують спеціальної підготовки [23].

Загалом, виділяються дві основні групи жінок з активною позицією. Перша - це група високоосвічених жінок, які мають високу кваліфікацію, менеджерські знання, володіють іноземними мовами, орієнтовані на роботу з міжнародним бізнесом. Таких жінок з кожним роком з'являється все більше, але дуже незначна їх частина реально володіють бізнесом чи частиною бізнесу, більшість працюють за наймом на других ролях у фірмах, частіше на таких посадах, як фінансовий директор, директор з маркетингу, головний бухгалтер. Найчастіше започаткувати власний бізнес їм заважає не відсутність знань та навичок, а глибоке розуміння законів ділового світу, де склалася чоловіча монополія. Друга категорія - жінки, в основному, з середньою спеціальною або вищою освітою, які володіють певним досвідом роботи і які ризикнули розпочати свій бізнес. Поступово бізнес для них перетворюється з елементарного засобу виживання на певну самодостатню цінність, відмовлятися від якої жінки-підприємці вже не збираються. Обидві групи мають можливість вийти на якісно новий соціальний щабель в бізнес-ієрархії та в суспільстві за умови розвитку програм підтримки жіночого підприємництва.

З метою залучення жінок до підприємницької діяльності, малого та середнього бізнесу 80,1 тис. жінок, які звернулися до служби зайнятості, отримали 59,0 тис. профконсультаційних послуг, в тому числі 14,4 тис. з використанням профдіагностичних методик.

Для підготовки та перепідготовки жінок для роботи в малому бізнесі, в обласному і в базових центрах зайнятості постійно проводиться робота з орієнтації на підприємницьку діяльність. За направленнями базових центрів зайнятості проводилось навчання на курсах, зорієнтованих на започаткування власної справи. Це такі, як перукар, масажист, кравець, манікюрниця, швачка, кондитер, закрійник тощо. У результаті проведеної роботи станом на 01.01.2009 р. 1360 безробітних отримали одноразову виплату допомоги по безробіттю для організації підприємницької діяльності, у тому числі 542 жінки.

Відповідно до ст. 5 Закону України «Про зайнятість населення» у 2008 році на підприємствах, організаціях, установах області незалежно від форм власності для громадян, які потребують соціального захисту та не здатні на рівні конкурувати на ринку праці, заброньовано 5,2 тис. робочих місць, зокрема: для жінок, які мають дітей до 6 років, одиноких матерів, які мають дітей віком до 14 років або дітей-інвалідів, заброньовано майже 1,5 тис. робочих місць. Але рівень працевлаштування на заброньовані робочі місця залишається достатньо низьким. Необхідно зазначити, що для працевлаштування осіб, які потребують додаткових соціальних гарантій, роботодавці переважно бронюють робочі місця за робітничими професіями та професіями, що не потребують кваліфікації, залишається низьким і рівень заробітної плати на заброньованих робочих місцях (більше 63% вакансій з розміром зарплати менше прожиткового мінімуму)[3].

РОЗДІЛ ІІІ. НАПРЯМИ ПОКРАЩЕННЯ СТАНУ ЗАЙНЯТОСТІ СОЦІАЛЬНО НЕЗАХИЩЕНИХ ВЕРСТВ НАСЕЛЕННЯ

3.1 Перспективні напрями соціальної політики щодо зайнятості соціально незахищених верств населення

Державна активна політика зайнятості передбачає розроблення програм сприяння зайнятості. Ці програми можуть охоплювати як окремі категорії населення, передусім маргінальні групи: молодь, жінок, інвалідів, так і специфічні випадки загрози безробіття, зумовлені економічною або іншою ситуацією (демографічним, політичним, стихійним лихом тощо).

Державні й територіальні програми зайнятості населення спрямовані на:

* сприяння розвитку і структурній перебудові економіки, створенню умов для спрямування вивільнюваних працівників, насамперед на рентабельні виробництва та в пріоритетні галузі економіки;

* попередження розвитку безробіття і його скорочення шляхом підвищення економічної заінтересованості підприємств і організацій у створенні додаткових робочих місць, переважно з гнучкими формами зайнятості;

* удосконалення системи відтворення робочої сили водночас із збільшенням числа робочих місць, поліпшенням професійної орієнтації, підвищенням кваліфікації працівників та ефективності використання трудових ресурсів;

* захист безробітних та їхніх сімей від негативних наслідків безробіття і забезпечення зайнятості громадян, які потребують соціального захисту і не спроможні конкурувати на ринку праці;

* формування кадрової, матеріальної, інформаційної, статистичної, фінансової та науково-методичної бази державної служби зайнятості;

* заходи сприяння зайнятості населення, яке проживає у сільській місцевості.

Спеціальні галузеві програми зайнятості населення призначені уія вирішення на рівні окремих галузей і підприємств проблем прихованого безробіття, сприяння продуктивній зайнятості працівників практичній реалізації диференційованого підходу щодо окремих підприємств з урахуванням державної політики структурної перебудови, санації державних підприємств і заходів державної політики на ринку праці.

В Україні вперше була розроблена державна програма зайнятості населення на 1995 р, як елемент довгострокової стратегії формування соціально-ринкової моделі управління ринком праці.

У програмах, розроблених в Україні, узагальнюються конкретні заходи щодо створення відповідного правового, організаційного та методичного забезпечення політики зайнятості за такими напрямами:

* формування механізму диференційованого підходу щодо збереження робочих місць;

* створення механізмів реалізації політики зайнятості в загальнонаціональних програмах (зокрема в програмах громадських робіт, рприяння зайнятості молоді, відродження села та ін.);

* регулювання трудових міграцій;

* забезпечення додаткових гарантій зайнятості населення окремим категоріям громадян;

* сприяння професійній мобільності;

* розвиток соціально-трудових відносин;

* удосконалення інформаційно-статистичної бази щодо розвитку ринку праці;

* сприяння зайнятості шляхом розвитку соціального партнерства.

Заходи щодо реалізації державної політики зайнятості на територіальному рівні ураховують необхідність сприяння будь-яким формам розширення сфери прикладання праці, в тому числі створення ових робочих місць, забезпечення умов для розвитку підприємництва та працевлаштування незайнятого населення і безробітних; забезпечення державних гарантій зайнятості для окремих категорій населення; поліпшення системи професійної орієнтації, підготовки й перепідготовки кадрів, матеріальної підтримки безробітних та їхніх сімей; організації громадських робіт тощо.

У програмах також обґрунтовується організаційне, наукове і фінансове забезпечення усіх запланованих заходів та необхідність контролю щодо їх реалізації.

Заходи, розроблені у програмах, передбачають забезпечення сприятливих податкових, інвестиційних, фійансово-кредитних та інших умов господарювання для підприємств, організацій, установ усіх форм власності.

Формування державної програми зайнятості має подвійний характер. З одного боку, вона розробляється знизу і являє собою узагальнення територіальних програм. З іншого боку, державна програма зайнятості формується зверху, узагальнюючи завдання, які можуть визначатися тільки на загальнодержавному і міжрегіональному рівнях. Це здійснюється шляхом розроблення законодавчих актів, удосконалення системи управління, координації фінансових витрат на реалізацію заходів економічної і соціальної політики у сфері зайнятості, підвищення рівня її наукового обгрунтування.

Важливим є об'єднання річного та довгострокового підходів до програмування зайнятості населення, як це передбачено статтею 14 Закону України “Про зайнятість населення”.

Відповідно до Закону України “Про зайнятість населення” створено Державний фонд сприяння зайнятості населення (ДФСЗН), який формується та використовується на державному і місцевому рівнях.

Серед названих джерел надходження коштів основним джерелом повинні бути обов'язкові відрахування підприємств, організацій та установ.

На відрахування коштів до ДФСЗН впливають:

* демографічне навантаження на зайняте економічно активне населення, що визначає обсяги різних соціальних фондів;

* рівень зайнятості та ефективність праці економічно активного населення, від яких залежать обсяги валового внутрішнього продукту та фонду споживання;

* чисельність і склад незайнятого економічно активного населення, що визначає обсяги витрат на реалізацію програм зайнятості безробітних;

* розміри допомоги у зв'язку з безробіттям.

В Україні частка фонду зайнятості у валовому внутрішньому продукті становить приблизно 0,3%, що в багато разів менше, ніж у раїнах з розвинутою ринковою економікою.

Звідси можна зробити висновок, що в нашій країні фінансова база для розв'язання проблем зайнятості недостатня і не відповідає ситуації на ринку праці, яка різко загострюється через величезний потенціал безробіття.