Управління зайнятістю населення у Дніпропетровській області

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність теми. Підвищення рівня зайнятості населення, покращення її якісних характеристик є важливою передумовою економічного розвитку країни, каталізатором перебігу економічних процесів. Протягом останніх років у сфері зайнятості спостерігались позитивні тенденції, відмічалась стабілізація ринку праці. Однак нині, за значного погіршення економічної ситуації, проблема набула особливої гостроти та актуальності.

Важливі аспекти проблеми зайнятості населення знайшли висвітлення та набули розвитку в працях представників різних економічних шкіл - Дж. Кейнса, В. Нордхауса, Л. Роббінса, П. Самуельсона, М. Фрідмена,в наукових доробках вітчизняних економістів та соціологів: О. Амосова, В. Гриньової, С. Бандура, Д. Богині, І. Бондар,В. Васильченка, М. Долішнього, С. Злупка, Ю. Краснова, Г. Купалової, Е. Лібанової, Г. Мостового, В. Онікієнка, В. Онищенка, Н. Павловської, І. Петрової, В. Петюха, О. Турецького, М. Шаленко, В. Шамоти, Л. Шевченко.

Об'єктом дослідження є, власне, сучасний стан зайнятості населення.

Предметом дослідження є процес управління зайнятістю.

Мета і завдання дослідження. Метою роботи є розробка пропозицій щодо управління зайнятістю населення.

Виходячи з цієї мети були поставлені наступні основні дослідницькі завдання:

-розкрити економічну сутність зайнятості населення;

-обгрунтувати найважливіші економічні та соціальні аспекти зайнятості населення як соціально - економічної категорії;

-виявити особливості державного управління зайнятістю як складними системними відносинами;

-дослідити методологію аналізу та оцінки зайнятості населення;

-з'ясувати сучасний соціально - економічний стан Дніпропетровської області;

-дослідити динаміку чисельності та розподілу зайнятого населення;

-визначити напрямки вдосконалення державної політики щодо управління зайнятістю населення.

Теоретичною та методологічною основою дослідження є праці вітчизняних та зарубіжних учених з проблем управління соціально-економічними процесами в державі, удосконалення механізмів управління зайнятістю в умовах трансформації соціально-економічних процесів і зміни парадигми використання інструментів державного впливу на сферу зайнятості та ринок праці у країні.

У роботі застосовано загальнонаукові методи: аналізу і синтезу - при дослідженні теоретичних основ формування зайнятості населення, визначенні ролі держави в управлінні зайнятістю; принципи системного підходу - при визначенні категорії «зайнятість» як об'єкта державного управління; структурно-функціональний підхід, теоретичного узагальнення та порівняння, статистичний і графічний - при аналізі та оцінці ефективності функціонування механізму управління працевлаштуванням незайнятих громадян у державній службі зайнятості; також використано методи дедукції та індукції при визначенні та обґрунтуванні основних напрямків удосконалення державної політики зайнятості на державному та регіональному рівнях.

Інформаційною базою роботи є праці вітчизняних та зарубіжних учених з проблем зайнятості населення та використання трудового потенціалу, статистичні дані Державного комітету статистики України, Дніпропетровського обласного управління статистики, звітна документація Дніпропетровського обласного Центру зайнятості населення, інші літературні джерела.

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ

1.1 Соціально-економічна сутність зайнятості

Ключовим показником сталого економічного та соціального розвитку регіону є рівень зайнятості населення. В умовах ринкової економіки зайнятість населення визначає якість життя суспільства, всебічність розвитку та самореалізації особистості. Зайнятість населення - важливий фактор розвитку соціально-економічної системи, необхідна умова її відтворення та життєдіяльності.

Зайнятість є соціально-економічним явищем, а тому вона має економічну та соціальну сутність. Економічна сутність зайнятості полягає в діяльності людей по створенню валового внутрішнього продукту (національного доходу). Таким чином, чим більше людей зайнято при будь-яких інших умовах, тим більше в суспільстві виробляється матеріальних і духовних цінностей, тим вищий буде рівень життя населення. Це -- перший головний висновок, на якому базується соціально-економічна політика та державне управління зайнятістю населення. Соціальна сутність зайнятості відображає необхідність особи в самовираженні і самоствердженні через суспільно-корисну працю, а також ступінь задоволення в доходах своїх потреб при певному рівні соціально-економічного розвитку суспільства. Звідси другий основний практичний висновок, на якому базується соціально-економічна політика держави в галузі управління зайнятістю: якщо суспільство націлено на соціально-економічний розвиток, воно не може байдуже ставитись до тих громадян, які бажають працювати, але з якихось причин не мають роботи. Адже люди, які не мають роботи, а бажають працювати, маргіналізуються і скочуються на узбіччя суспільства. Громадяни, які живуть не на зароблені кошти, а на допомогу, не знаходять самовираження в праці, можуть вдатися до кримінальних дій і взагалі втрачають інтерес до праці.

Саме така двоєдина сутність зайнятості населення і дає підстави чітко визначити, що зайнятість населення є найважливішим елементом соціально-економічної політики держави. Звідси випливають і основні функції зайнятості населення:

-забезпечення життєдіяльності і розвитку суспільства, в тому числі його непрацездатних членів;

-забезпечення життєдіяльності і розвитку особистості;

-забезпечення якості робочої сили.

Ці функції зайнятості, в свою чергу, значною мірою забезпечують залежно від її рівня і ступеня продуктивності звужене, просте чи розширене відтворення населення, а також екстенсивне або інтенсивне відтворення робочої сили.

Двоєдина сутність зайнятості та її функції знайшли своє відображення в Законі України «Про зайнятість населення» (ст. 1), а саме: «Зайнятість населення -- це суспільно-корисна діяльність громадян, яка пов'язана із задоволенням особистих та суспільних потреб і така, що, як правило, приносить їм дохід у грошовій або іншій формі» 1].

Однак зайнятість має ще й демографічний зміст. Від демографічного стану суспільства значною мірою залежить розвиток його продуктивних сил, їх відтворення, економічне навантаження на працездатне населення працездатного віку, продуктивність суспільної праці, стан використання трудового потенціалу суспільства. Тому розглядати зайнятість у практичному аспекті без врахування питомої ваги різних статево-вікових груп населення неможна. Враховуючи соціально-економічну сутність, демографічну ситуацію в країні, Закон України «Про зайнятість населення» відносить до зайнятих такі категорії населення:

- працюючих по найму на умовах повного або неповного робочого дня (тижня) на підприємствах, в установах і організаціях незалежно від форм власності, у міжнародних та іноземних організаціях як в Україні, так і за кордоном;

- громадян, які самостійно забезпечують себе роботою, включаючи підприємців, осіб, зайнятих індивідуальною трудовою діяльністю, творчою діяльністю, членів кооперативів, фермерів та членів їх сімей, що беруть участь у виробництві;

- обраних, призначених або затверджених на оплачувану посаду в органах державної влади, управління та громадських об'єднаннях;

- громадян, які проходять службу в збройних силах України, службі безпеки, прикордонних військах, військах внутрішньої та конвойної охорони, органах внутрішніх справ, в інших військових формуваннях України, альтернативну (невійськову) службу;

- осіб, які проходять професійну підготовку і підвищення кваліфікації з відривом від виробництва та навчаються в денних загальноосвітніх школах і вищих навчальних закладах;

- працюючих громадян інших країн, які тимчасово перебувають в Україні і виконують функції, не пов'язані із забезпеченням посольств і місій 1.

До зайнятих також відносяться громадяни, які зайняті такою суспільно корисною працею як догляд за дітьми і хворими та ведення домогосподарства.

На підставі цього Закону до незайнятого населення в Україні відносяться працездатні особи працездатного віку, які не мають постійної або тимчасової роботи, не шукають роботу, не зареєстровані в державній службі зайнятості і мають дохід за межами трудової діяльності.

Зайнятість характеризується різними аспектами, основними з яких є її форми та види.

Розрізняють такі форми зайнятості: повну, неповну, часткову, первинну та вторинну зайнятість 2].

Повна зайнятість - це стан, при якому забезпечені роботою всі, хто потребує і бажає працювати, що відповідає наявності збалансованості між попитом та пропозицією робочої сили. Повна зайнятість -- це діяльність протягом повного робочого дня (тижня, сезону, року), яка забезпечує дохід у нормальних для даного регіону розмірах.

Неповна зайнятість характеризує зайнятість конкретної особи або протягом неповного робочого часу або з неповною оплатою чи недостатньою ефективністю. Неповна зайнятість може бути явною або прихованою 2.

Явна неповна зайнятість зумовлена соціальними причинами, зокрема необхідністю здобути освіту, професію, підвищити кваліфікацію тощо. Неповну зайнятість можна виміряти безпосередньо, використовуючи дані про заробіток, відпрацьований час, або ж за допомогою спеціальних відбіркових обстежень.

Прихована неповна зайнятість відбиває порушення рівноваги між робочою силою та іншими виробничими факторами. Вона пов'язана, зокрема, зі зменшенням обсягів виробництва, реконструкцією підприємства і виявляється в низьких доходах населення, неповному використанні професійної компетенції або в низькій продуктивності праці.

В Україні прихована неповна зайнятість поки що не регламентована законом. Водночас прихована неповна зайнятість у нашій країні набула загрозливих розмірів.

Часткова зайнятість -- це добровільна неповна зайнятість.

Первинна зайнятiсть характеризує зайнятiсть за основним місцем роботи. Вона є основним джерелом доходiв для працiвника.

Якщо крім основної роботи чи навчання ще є додаткова зайнятість, вона називається вторинною зайнятістю. Ця зайнятiсть приносить додатковий дохід i називається сумiсництвом. Найбiльший ефект вона приносить, якщо мiсце її застосування збiгається з основним [2.

Види зайнятості характеризують розподіл активної частини трудових ресурсів за сферами використання праці, професіями, спеціальностями тощо. Під час їх визначення враховують: характер діяльності; соціальну належність; галузеву належність; територіальну належність; рівень урбанізації; професійно- кваліфікаційний рівень; статеву належність; віковий рівень; вид власності.

Окрім цих видів зайнятості, існують ще так звані нетрадиційні, до яких належать: сезонна, поденна та тимчасова зайнятість, зайнятість неповний робочий день. Сьогодні в Україні ці види зайнятості охоплюють велику частку населення [2.

Зайнятість неповний робочий час-- це робота неповну робочу зміну у зв'язку з неможливістю забезпечити працівника роботою на повну норму робочого часу, або за бажанням працівника відповідно до його соціальних потреб, а також у зв'язку з модернізацією або реконструкцією виробництва.

Тимчасова зайнятість -- це робота за тимчасовими контрактами. До категорії тимчасових належать працівники, які наймаються за контрактами на певний строк [2.

Сезонна зайнятість -- це зайнятість, яка пов'язана з сезонною специфікою виробництва. Робота надається на певний період на умовах повного робочого часу й оформляється відповідним контрактом[3].

В умовах вимушеної неповної зайнятостi працiвники використовуються нижче своїх можливостей, здiбностей, знань, квалiфiкацiї, наслідком чого є низька продуктивнiсть працi. Крiм працiвникiв, якi зайнятi неповний робочий час i отримують вiдповiдну заробiтну плату, зайвих працiвникiв, якi одержують повну заробiтну плату, осiб, якi перебувають у вiдпустках зі збереженням або з частковим збереженням заробiтної плати, до прихованих безробiтних вiдносять також тих, хто формально не має роботи, але не зареєстрований офiцiйно службою зайнятостi. Останнє виникає за умов низького рiвня розмiрiв допомоги по безробiттю, невисоких шансiв отримати роботу через державнi служби зайнятостi, існування можливостi одержання доходiв вiд «нерегламентованої» (незареєстрованої) зайнятостi населення. Вибiрковi соцiологiчнi обстеження чисельностi та складу незайнятого працездатного населення, прихованого безробiття на пiдприємствах показують, що в сферi нерегламентованої зайнятостi основнi доходи одержує не менше третини працездатного населення. З них близько половини офiцiйно не мають роботи, а iншi беруть участь у нiй на засадах вторинної зайнятостi. Частка осiб, якi мають додатковi заробiтки та активно їх шукають, вiдносно стабiльна i становить 30-35 % працюючих.

Добровiльною називається неповна зайнятiсть, зумовлена соцiальними причинами: необхiднiстю пiдвищення квалiфiкацiї, набуттям професiї, станом здоров'я, вихованням дiтей, необхiднiстю змiни професiї та iншими соцiальними потребами [3].

Неповна зайнятiсть має двi суттєвi ознаки: по-перше, зайнятiсть може стосуватися лише осiб найманої працi, по-друге, неповнiстю зайнятими вважаються особи, якi регулярно, постiйно зайнятi протягом певної кiлькостi годин, рiдше -- кожного мiсяця.

Саме тому до неповнiстю зайнятих не належать тимчасовi, сезоннi та випадковi працiвники, хоча тривалість їхнього робочого часу, як правило, менша від нормативної.

За характером органiзацiї робочих мiсць та робочого часу розрiзняють:

-стандартну зайнятiсть, яка характеризується роботою у виробничому примiщеннi роботодавця; стандартним навантаженням протягом дня, тижня, року; наявнiстю стабiльного робочого мiсця; чiтко визначеним часом початку та закiнчення робочого дня; законодавчо встановленою тривалiстю робочого дня (тижня, року). Вiдсутнiсть однiєї з цих рис дає змогу говорити про альтернативнi (нестандартнi) форми зайнятостi;

-нестандартну альтернативну зайнятiсть, тобто трудову дiяльнiсть працiвникiв певної класифiкацiйної групи, яка не вiдповiдає стандартним (типовим) правилам i потребує спецiального правового регулювання та органiзацiйно-економiчного забезпечення. До альтернативних форм зайнятостi можна вiднести надомну працю та форми зайнятостi на умовах гнучкого робочого часу в межах робочого дня, тижня, всього перiоду трудової активностi людини (часткова зайнятiсть або вiдпрацювання неповного робочого часу, стиснений робочий тиждень, сумiсництво, тимчасова та епiзодична зайнятiсть).

Альтернативнi форми зайнятостi розкривають додатковi можливостi бiльш повного та результативного використання трудових ресурсiв, залучення до працi тих груп населення, для яких традицiйнi форми зайнятостi неприйнятнi або незручнi [3].

За формами правового регулювання використання робочої сили розрiзняють:

- регламентовану (легальну) зайнятiсть;

- нерегламентовану (нелегальну, неформальну) зайнятiсть (дикий ринок працi), тобто нерегламентовану жодними державними документами дiяльнiсть громадян, вилучену зi сфери соцiально-трудових норм i вiдносин. Це така дiяльнiсть, яка відбувається без укладання трудового договору, не враховується державною статистикою, нерiдко перебуває на межi кримiналу без сплати податкiв. Нерегламентована зайнятiсть може мати вигляд самозайнятостi та зайнятостi найманою працею. На зайнятих найманою працею не поширюються вимоги Кодексу законiв про працю; вони, як правило, отримують заробiтну плату меншу, нiж працiвники на аналогiчнiй роботi в умовах регламентованої зайнятостi. Нелегальна зайнятiсть найманою працею завжди є дискримiнацiйною щодо працiвника i не обмежується вiком. Розширення нерегламентованої зайнятості супроводжується подальшим знецінюванням робочої сили, зниженням мотивації до праці, насамперед у державному секторі, зростанням інфляції та цін. Доходи від такої діяльності не оподатковуються, тому держава зазнає певних збитків. Водночас через вищі заробітки та зовнішню привабливість нерегламентованої діяльності у людей формується ставлення до неї як до престижної [3].

Групи за статусом в зайнятості визначаються з врахуванням розбіжностей між роботою за наймом, з одного боку, і роботою на власному підприємстві (самозяйнятістю), з іншого.

Робота за наймом - це вид трудової діяльності, за якої укладається трудовий договір, що гарантує особі, яка виконує роботу з найму, винагороду, що прямо не залежить від доходу підприємства чи організації.

Робота на власному підприємстві - це вид трудової діяльності, за якої винагорода прямо залежить від доходу, одержуваного від виробництва товарів та послуг. Особи, що займаються такою діяльністю, приймають управлінські чи інші виробничі рішення та делегують їхнє прийняття іншим особам, зберігаючи за собою відповідальність за діяльність підприємства. До самозайнятого населення відносяться роботодавці; особи, що працюють на індивідуальних засадах; члени колективних підприємств і неоплачувані працівники сімейних підприємств [3].

Класифікація за статусом в зайнятості містить такі групи:

а) наймані робітники - це особи, які виконують роботу за наймом, що уклали письмовий трудовий договір, контракт чи усну угоду з керівником підприємства будь-якої форми власності з визначенням умов трудової діяльності осіб, за якою вони одержують обговорену при найманні оплату готівкою або в натуральному виразі.

До цієї групи входять також особи, що призначені чи затверджені на оплачувану посаду, включаючи керівників, директорів та керуючих підприємств і організацій, служителів культу.

Наймані робітники підрозділяються на підгрупи: цивільна робоча сила; військовослужбовці ( особи, що мають високе звання і знаходяться на дійсній військовій службі за контрактом чи закликом). До військовослужбовців не відносяться особи, що знаходяться на службі в органах внутрішніх справ у рядовому чи начальницькому складі, яким присвоєні спеціальні звання «міліція», «внутрішня служба», «юстиція». Особи, що проходять підготовку у військових навчальних закладах на денній формі, не відносяться до цієї категорії і входять до складу економічно неактивного населення.

Наймані робітники розподіляються за тривалістю наймання на роботу на постійних, тимчасових та сезонних працівників, а також найнятих на випадкові роботи.

б) роботодавці - це особи, які постійно працюють на власному (сімейному) підприємстві, і особи, що займаються професійною діяльністю чи ремеслом на самостійній основі та постійно використовують працю найманих робітників. Роботодавцем є керуючий сімейним підприємством, якщо його родина володіє підприємством без розподілу на частки володіння між членами родини і використовує працю найманих робітників на постійній основі. При цьому свої управлінські функції роботодавець може здійснювати самостійно чи делегувати їх найманому керівникові.

в) особи, що працюють на індивідуальній основі - це особи, які самостійно або з одним чи декількома партнерами здійснюють діяльність, що приносить дохід, і не використовують працю найманих робітників на постійній основі. Вони можуть використовувати працю найманих робітників на дуже короткі періоди (сезонні або випадкові роботи). Партнерами звичайно є члени однієї родини чи одного домашнього господарства.

г) неоплачувані працівники сімейних підприємств - це особи, що працюють без оплати на приватному сімейному підприємстві, яким володіє родич.

д) члени колективних підприємств - це особи, що працюють на колективних підприємствах і є членами колективу власників цього підприємства. Кожен член колективного підприємства має рівні з іншими членами права при вирішенні питань виробництва, збуту й інших, а також при розподілі доходу підприємства між його членами.

Розглянутi поняття мають суттєве значення в сферi формування робочої сили. По-перше, вони визначають бiльш точно трудовий потенцiал суспiльства з точки зору створення нацiонального доходу, зважаючи на те, що участь або неучасть у суспiльно кориснiй працi визначається не тiльки економiчними факторами, а й потребами самої людини, її прiоритетами в сферi зайнятостi та можливостями їхньої реалiзацiї.

По-друге, вони дають змогу бiльш точно прогнозувати обсяги трудового потенцiалу та їх використання як у масштабах держави, так i в регiонах з урахуванням їхнього економiчного розвитку. По-третє, з'являється можливiсть бiльш диференцiйовано розробляти соцiальну полiтику, обирати прiоритети, розробляти соцiальнi програми, визначати джерела їх фiнансування та умови реалiзацiї .

1.2 Фактори формування зайнятості

Під факторами формування зайнятості населення ми розуміємо ті рушійні сили, які детермінують зайнятість населення, її рівень та форми.

Всі фактори, які впливають на формування зайнятості, можна поділити на декілька груп(рис. 1.1).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1. 1 Фактори формування зайнятості

Розглянемо більш детально кожну групу факторів.

Діяльність людей у процесі виробництва здійснюється в умовах, коли форма, характер і зміст багатьох найбільш типових для даного способу виробництва видів відносин між людьми закріплені державою в нормах господарської, адміністративної, трудової та іншої галузей права. Загальне призначення всіх юридичних норм полягають у забезпеченні інтересів суспільства, трудових колективів і окремих працівників. Це досягається шляхом захисту як цих інтересів безпосередньо, так і інтересів держави, що по суті також є захистом інтересів населення, тому що в суспільстві інтереси держави й інтереси населення єдині. Держава виконує роль єдиного центра управління функціонуванням і розвитком економіки всієї країни.

За допомогою правових норм закріплюються прогресивні відносини, що є виявленням дії об'єктивних економічних законів, створюються перешкоди для подальшого використання застарілих зв'язків, формуються сприятливі передумови для розвитку виробництва та суспільства. Правові фактори можуть бути конкретизовані у різних правових нормах, які виступають як державні, адміністративні, господарські. Протягом певного періоду часу вони регулюють діяльність певного об'єкту, і є своєрідним інструментом при регламентуванні різних відносин, що виникають між людьми в процесі виробництва (рис. 1.2).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.2 Правові фактори формування зайнятості

Економічні фактори виражаються у відповідних вимогах і заходах економічного характеру, спрямованих на підвищення рівня зайнятості, які відображаються у підвищенні ефективності використання трудового потенціалу шляхом подальшого підвищення механізації і автоматизації виробництва, поліпшення організації праці, підвищення кваліфікації працівників і поліпшення структури персоналу, у посиленні зацікавленості працівників, підвищенні використання основних виробничих засобів, ефективності використання матеріальних та енергетичних ресурсів, підвищенні якості та рентабельності продукції, що випускається (рис.1.3).



Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.3 Економічні фактори формування зайнятості

Соціальні фактори, що мають вплив на формування зайнятості доцільно розглядати з трьох позицій. По перше на рівні формування соціальних програм, які визначають рівень соціальних пільг, пенсії, допомоги, субсидії, по-друге формування соціальної інфраструктури життя населення, по-третє соціальний аспект управління трудовим колективом, який враховує всі види відносин людей у процесі суспільного виробництва та створює необхідні передумови для активізації діяльності особистості.

Соціальні фактори безпосередньо впливають на підвищення продуктивності праці і поліпшення інших якісних показників виробництва. При недостатньо повній увазі до питань соціального характеру можуть спостерігатись такі негативні явища, як плинність кадрів, порушення виробничої і трудової дисципліни, зниження творчої активності працівників, виникнення атмосфери недовіри тощо.

Соціальні фактори передбачають формування сприятливого соціального середовища через урегулювання соціально-трудових відносин та створення умов для соціального партнерства, координацію зусиль центральних і місцевих органів виконавчої влади, пов'язаних з розробленням та виконанням заходів регулювання ринку праці (рис. 1.4)



Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.4 Соціальні фактори формування зайнятості

На зайнятість також впливають форма власності і засновані на її засадах організаційно-правові форми господарювання. Чинники, що діють на рівні підприємства залежать від нього, тобто техніко-технологічна оснащеність, внутрішньогосподарська організація виробництва, кількість і якість виробничих ресурсів, земля, техніка, технологія, кваліфікація працівників та їх ставлення до праці, організація виробництва, рівень управління комерційною діяльністю(рис.1.5).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.5 Організаційні фактори формування зайнятості

Психологічні фактори характеризують сумісність працівників у процесі праці, впливають на настрій людей, визначають їх рівень працездатності і дають можливість більш повно проявляти особистісні та ділові якості. Необхідно враховувати психологічний стан людей, психологічні взаємини у трудовому колективі, стан виробничого клімату взаємовідносин, який відповідає соціальним і моральним принципам суспільства (рис.1.6).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.6 Психологічні фактори формування зайнятості

Враховуючи те, що ринок праці є відкритою підсистемою на формування зайнятості спричиняють вплив, як фактори зовнішнього оточення так і фактори внутрішні (рис.1.7).



Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.7 Факторна модель формування зайнятості

Таким чином, очевидно, що дослідження факторів формування зайнятості має виняткове значення для розробки заходів щодо підвищення її ефективності як на національному, так і регіональному рівнях.

1.3 Управління зайнятістю на державному та регіональному рівнях

Теоретико-методологічні підходи до визначення ролі держави у вирішенні проблем зайнятості різняться в контексті історичного розвитку суспільства та в залежності від тієї або іншої спрямованості економічного аналізу. В таблиці 1. 1 наведена порівняльна характеристика теоретичних підходів до вирішення проблем зайнятості.

Таблиця 1. 1.

Порівняльна характеристика теоретичних підходів до вирішення проблеми зайнятості [4]

Теоретичні підходи до вирішення проблеми зайнятості	Роль держави	Чинники безробіття
		Особистісні (індивід)	Суспільні (суспільство)
Класична теорія зайнятості	Невтручання	Добровільне
Неокласичний підхід	Невтручання	Добровільне
Марксистський підхід	Повний контроль		Неминуче
Кейнсіанський підхід	Активне втручання		Вимушене
Монетаристський підхід	Втручання за допомогою грошово - кредитної політики	Природне

Отже класична теорія зайнятості (Д. Рікардо, А. Маршалл, А. С. Пігу) базується на невтручанні держави в регулювання процесів зайнятості населення, вважаючи її нормою ринкової економіки. Згідно з цією теорією важелі ринкового регулювання (зокрема коливання ставки відсотка та еластичність співвідношення цін і заробітної плати) спроможні підтримувати повну зайнятість, роблячи її неминучою. При цьому втручання держави може тільки завдати лиха ефективному функціонуванню економіки [5].

У рамках неокласичного підходу (Дж. Перрі, М. Фелдстайн, Р. Холл) зайнятість розглядається як один з виробничих ресурсів, які розподіляються через ринок. Ринок праці, як і всі інші ринки, функціонує на базі умовної рівноваги, коли основним регулятором виступає ціна на робочу силу (заробітна плата). Вона реалізується за потребами ринку, встановлюється автоматично, залежно віж попиту та пропозиції, а безробіття, якщо і можливе, то тільки добровільне.

Марксистський підхід (К. Маркс, Ф. Енгельс, Г. А. Лопатін, Н. І. Зібер) розглядає ринок як ринок робочої сили, а безробіття - як «надлишкове робоче населення» як необхідний продукт нагромадження капіталу. При цьому безробіття виступає у вигляді невикорінного пороку капіталістичного суспільства, позбутися якого можна тільки шляхом зміни суспільного устрою.

Кейнсіанський підхід (ДЖ. М. Кейнс, Р. Гордон, Е. Хансен)сформувався у 30-х роках 20 століття, які супроводжувались у багатьох країнах економічною кризою, масовим безробіттям і соціальними конфліктами. Згідно з цим підходом, попит на робочу силу регулюється не коливанням ринкових цін на працю, а сукупним попитом, який визначається державною політикою.

Кейнсіанські ідеї регулювання рівня зайнятості впродовж тривалого періоду часу сприяли вирішенню гострих економічних проблем (у першу чергу проблем зайнятості та безробіття) у західних країнах. Однак економічна криза 1979-1981 років показала неспроможність кейнсіанського підходу до державного регулювання. На зміну ідеям кейнсіанського підходу прийшли нові моделі державного регулювання[5].

Зокрема, подальшого розвитку дістали ідеї неокласичного підходу до державного регулювання в рамках монетаризму (М. Фрідмен, Ф. Кейген, Д. Майзельманд). З метою врівноваження ринку згідно з монетаризмом необхідно використовувати інструменти грошово-кредитної політики та інші заходи, спрямовані на розвиток підприємництва[5].

Отже існують різні погляди на роль держави в регулюванні зайнятості, що багато в чому визначається різними підходами до розуміння причин безробіття, які формуються у контексті конкретно історичних етапів розвитку суспільства та економічних систем. Проте жоден з описаних підходів не розкриває повною мірою всю складність проблеми зайнятості та безробіття.

Оскільки участь держави в регулюванні зайнятості є незаперечним фактом, то далі необхідно розглянути, які саме методи та заходи щодо регулювання зайнятостi застосовуються у державному управління. Всі методи подiляються на активнi та пасивнi, уявлення про які сформовані практикою використання методів державного регулювання ринку праці. В основу вибору тих чи інших методів регулювання ринку праці покладено аналіз і прогноз ситуації на ринку праці, визначення ступеня переваги кожного з методів, оцінку наслідків використання тих чи інших методів, аналіз ступеня узгодженості використаних методів, різноспрямованості їхніх наслідків [12].

Активна політика на ринку праці -- це комплекс методів і заходів, націлених на сприяння найшвидшому поверненню безробітних до активної праці. Загалом активнi методи та заходи являють собою сукупнiсть методiв і заходiв:

- щодо створення додаткових сфер зайнятостi (переструктуризацiя економiки, додатковi робочi мiсця на державних пiдприємствах, субсидування створення нових робочих мiсць у приватному секторi, створення умов для iноземного iнвестування, органiзацiя суспiльних робiт, створення умов для самозайнятостi громадян тощо);

- з пiдготовки, перепiдготовки та пiдвищення квалiфiкацiї кадрiв;

- щодо посилення територiальної та професiйної мобiльностi робочої сили;

- щодо субсидування частини витрат пiдприємств на заробiтну плату, перепiдготовку та пiдвищення квалiфiкацiї працiвникiв, застосування гнучких форм зайнятостi;

- щодо подання допомоги у працевлаштуваннi.

На розробку і здійснення активної політики на ринку праці впливають три групи факторів: міжнародні трудові норми; тип соціально-трудових відносин на ринку праці, який склався в тій чи іншій країні; різноманітність умов, характерних для ринків праці різних країн і окремих регіонів у країні [12].

Варто звернути увагу на те, що регулювання зайнятостi досягає найвищого ефекту в тих країнах, у яких полiтика зайнятостi є вмонтованою у загальноекономiчний механiзм функцiонування суспiльного господарства; заходи державної полiтики зайнятостi зосередженi не лише на територiальному рiвнi реалiзацiї, а також ураховують галузевий рiвень, тобто здiйснюються не тiльки державною службою зайнятостi, а й передбачають активнiсть галузевих мiнiстерств, пiдприємств та органiзацiй рiзних форм власностi; в загальний економiчний механiзм закладено основний важiль полiтики зайнятостi -- стимулювання попиту, в тому числi попиту на робочу силу; до сфери полiтики зайнятостi включено найсуттєвiшi аспекти регулювання заробiтної плати, посилення трудової мотивацiї тощо. Iншими словами, державна активна полiтика зайнятостi не повинна обмежуватись проведенням заходiв щодо сприяння працевлаштуванню[10].

При пасивній політиці в країні формується «ринковий» державний патерналізм, в умовах якого держава бере на себе відповідальність за стан працівників і роботодавців на ринку праці.

До пасивних методiв і заходiв регулювання зайнятостi належать асигнування коштiв на часткове вiдшкодування безробiтним їхнiх втрат у доходах, а саме: реєстрацію осіб, що шукають роботу; визначення розміру допомоги по безробіттю; організацію системи подання допомоги по безробіттю; впровадження негрошових форм підтримки безробітних та їхніх сімей тощо.

Пасивна політика надає гарантії працівникам у збереженні робочого місця, виплаті заробітної плати і допомоги, соціальному страхуванні тощо, а роботодавцям гарантує попит на запланований обсяг продукції, надання сировини та матеріалів, стабільні ціни й цільове фінансування. Недоліками такої політики є те, що ці гарантії, дозволяючи працівникам і роботодавцям відчувати себе захищеними при будь-яких ринкових коливаннях, обмежують стимули до особистої активності, до пошуку найефективніших сфер застосування праці, підвищення продуктивності, виявлення внутрішніх резервів самозабезпечення, тобто розвивають пасивність у соціально-трудових відносинах. Проте, з іншого боку, допомога держави може сприяти перерозподілу та підвищенню купівельної спроможності населення, вирівнюванню доходів тощо [10].

Метою державної політики з управління зайнятістю в Україні є створення умов для повної, продуктивної і вільно обраної зайнятості та зменшення безробіття.

Основними напрямами державної політики з управління зайнятістю населення є:

- сприяння зайнятості населення шляхом збереження ефективно функціонуючих та створення нових робочих місць на підприємствах, в установах та організаціях усіх форм власності;

- сприяння підготовці робочої сили, професійний склад і кваліфікаційний рівень якої відповідає потребам ринку праці;

- підтримка самостійної зайнятості населення, розвитку підприємництва;

-сприяння підвищенню якості робочої сили, розвитку системи професійного навчання кадрів упродовж усього життя з урахуванням потреб ринку праці;

- підтримка громадян, які не здатні на рівних умовах конкурувати на ринку праці;

- соціальна підтримка безробітних, зареєстрованих у державній службі зайнятості, з метою повернення їх до продуктивної зайнятості;

- забезпечення соціального захисту громадян України, які працюють за кордоном [7].

Державне управління зайнятістю населення здійснюється на трьох рівнях: державному (макроекономічному), регіональному та рівні підприємства. У загальному вигляді кожен із цих рівнів являє собою ієрархію процесу державної політики зайнятості. При цьому механізм регулювання відносин зайнятості має враховувати як загальні закономірності, властиві ринку праці, так і соціально-економічні особливості розвитку України на сучасному етапі .

Успіх у реалізації загальнодержавної програми зайнятості однаковою мірою залежить як від регіонального, так і від макроекономічного рівня. У цілому державне регулювання відносин зайнятості являє собою багаторівневу систему, у рамках якої жоден елемент не може бути визнаний більш-менш значущим (Рис. 1. 8).

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.8 Структура регулювання зайнятості населення

Стратегія реалізації політики зайнятості має однаковою мірою стосуватися компетенції всіх рівнів - від підприємства до держави, оскільки тактичні рішення повинні йти в руслі виробленої стратегії, забезпечуючи її реалізацію. Разом з тим форми стратегічних і тактичних рішень різні: перші повинні реалізуватися на основі розробки шляхом прогнозування й аналізу загальнодержавної програми зайнятості, а другі - шляхом моніторингу відносин зайнятості в регіоні та на підприємствах, а також за допомогою розробки поточних заходів щодо реалізації загальнодержавної програми зайнятості в регіоні. Результати проведення тактичних заходів на мікрорівні мають бути прийняті на макрорівні з метою перегляду програми зайнятості. Такий підхід дасть змогу цій системі діяти ефективно і злагоджено, реалізуючи при цьому основні загальнодержавні цілі.

Політика держави щодо управління зайнятістю населення на регіональному рівні має здійснюватись у таких напрямах:

-створення системи аналітичного моніторингу за динамікою соціальних процесів, які відбуваються у сфері праці, особливо процесу вивільнення;

-забезпечення чіткого взаємозв'язку Державної програми зайнятості з Програмою структурної перебудови галузей економіки з метою нейтралізації негативних наслідків і забезпечення швидкого перерозподілу робочої сили в ті галузі, які будуть розвиватись прискореними темпами;

-надання керованого характеру процесу вивільнення кадрів, забезпечення проведення попереджувальної роботи з працівниками, яким загрожує вивільнення внаслідок реструктуризації підприємств;

-створення сприятливих умов для збільшення кількості нових робочих місць, розвитку сфери докладання праці, забезпечення продуктивної діяльності;

-створення умов для залучення незайнятих громадян до оплачуваних громадських робіт і тимчасової зайнятості;

-впровадження нового трудового законодавства та правових норм регулювання трудових відносин на всіх рівнях управління з метою прискорення формування повноцінних партнерських відносин на підприємствах і регіонах для максимального пом'якшення соціально-групових протиріч;

-відслідковування динаміки відхилень фактичних рівнів безробіття від нормативного органами державного управління, які займаються регулюванням економічних і соціальних процесів.

До основних завдань політики управління зайнятості населення на регіональному рівні належать:

-розвиток якості робочої сили через освіту, професійну підготовку та перепідготовку;

-вдосконалення інформаційної системи на ринку праці;

-цільова підтримка робочих місць;

-розвиток механізмів працевлаштування, зокрема працевлаштування біженців, переселенців, безробітних з тривалими термінами незайнятості, жінок, молоді та підлітків, організація профконсультування, професійного навчання безробітних;

-організація громадських тимчасових та сезонних робіт.

Зайнятість населення як сукупність відносин на рівні підприємства можна тлумачити як систему економічних відносин щодо узгодження і реалізації економічних інтересів власників підприємства та його трудового колективу і окремих категорій працівників, формування пропорцій розподілу чистого продукту між фондами споживання і накопичення, визначення загальних для всього підприємства принципів поєднання особистісного і матеріально-речового чинників з метою досягнення подвійної мети діяльності підприємства - реалізації економічних інтересів усіх постачальників ресурсів підприємства як передумови відтворення його діяльності як цілісної господарської одиниці та підтримання його конкурентоспроможності. Тоді характеристики зайнятості населення зводяться до характеристик колективного договору, показників структури робочих місць підприємства та ефективності використання праці персоналу підприємства [7].

Політика на мікрорівні реалізується у двох напрямках:

-через удосконалення системи управління персоналом на підприємствах, організаціях та установах та вибір таких моделей управління, які в більшій мірі сприятимуть збереження працюючих;

-через подальше збереження відтворювальних функцій домогосподарств, адже вони є суб'єктами створювання робочих місць.

Для того, щоб політика регулювання процесів зайнятості була ефективною, необхідна максимальна узгодженість дій на всіх рівнях. На державному рівні визначаються мінімальні необхідні нормативи функціонування структури зайнятості населеннчя, її загальні межі. На регіональному рівні складається програма зайнятості населення, яка б визначала стан структури зайнятості населення, співвідношення попиту і пропозиції робочої сили з врахуванням специфіки кожного регіону. На рівні підприємства - регулювання робочих місць і трудових процесів; планування структури кадрів, професійне навчання та перенавчання у відповідності з потребами вдосконалення і розвитку структури робочих місць підприємства та поставленими перед підприємством цілями [7].

1.4 Методологія аналізу та оцінки зайнятості населення

Досягнення високого рівня зайнятості - одна з основних цілей макроекономічної політики держави. Економічна система, що створює додаткову кількість робочих місць, повинна забезпечувати постійне зростання національного продукту і тим самим у більшому розмірі задовольняти матеріальні та духовні потреби населення. При неповному використанні наявних ресурсів робочої сили економічна система працює не досягаючи межі своїх виробничих можливостей. Зниження рівня зайнятості впливає на життєві інтереси та добробут людей, не дозволяє їм повністю реалізувати свої вміння та навики у тій сфері діяльності, де людина може найбільше проявити себе. Кінцевою метою розвитку будь-якого прогресивного суспільства є створення сприятливих умов для довгого, здорового і благополучного в матеріальному відношенні життя людей, а економіко-статистичний аналіз економічної активності та зайнятості населення дозволить створити належну інформаційну базу для прийняття відповідних управлінських рішень на різних рівнях з метою покращення ситуації у соціально-трудовій сфері країни. Тому проведення глибоких економіко-статистичних досліджень економічної активності та зайнятості населення відповідно до особливостей функціонування ринку праці окремого регіону є надзвичайно актуальним [15].

Основними показниками аналізу економічної активності та зайнятості населення на ринку праці є: рівень економічної активності, рівень зайнятості населення як характеристика трудової активності населення, коефіцієнт економічного навантаження [21].

Виходячи з концепції економічно активного населення зазначена система включає наступні аналітичні поняття, що складають систему показників статистичного аналізу: рівень працевлаштування, попит на робочу силу, навантаження не зайнятих трудовою діяльністю громадян на одне вільне робочу місце, вакансію.

Навантаження не зайнятих трудовою діяльністю громадян на одне вільне робоче місце, вакансію розраховано як відношення кількості зареєстрованих у державній службі зайнятості громадян, не зайнятих трудовою діяльністю, до кількості вільних робочих місць, вакантних посад, заявлених підприємствами, установами та організаціями. Для статистичного дослідження тенденцій економічної активності та зайнятості населення можна використовувати методи аналізу причинно-наслідкових зв'язків та прогнозування, що передбачають використання таких методів статистики, як графічний, групування, визначення критеріїв пропорційного розвитку економіки ( коефіцієнт локалізації, коефіцієнт концентрації), аналіз взаємозв'язків соціально-економічних явищ, а саме оцінка щільності та істотності стохастичного зв'язку, рангова кореляція, аналіз взаємозв'язку між показниками здійснюється за допомогою оцінки кореляційного зв'язку та побудови лінії регресії. Прогнозування тенденцій економічної активності та зайнятості населення можна здійснювати за допомогою таких методів як: економіко-математичне моделювання, метод ковзної середньої, метод середньорічного темпу росту; екстраполяція на основі числових рядів; метод експоненціального згладжування [21].

Аналіз економічної активності та зайнятості населення можливий лише за наявності конкретних даних про чисельність населення, робочої сили, зайнятого та незайнятого населення. Інформаційну базу для проведення аналізу забезпечують перепис населення, поточний облік, статистична звітність підприємств, Державної служби зайнятості України, а також вибіркові обстеження, дослідження громадської думки та інші соціологічні дослідження.

Проведення постійного моніторингу показників економічної активності та зайнятості населення дозволить детальніше дослідити ринок праці регіону, визначити проблеми, які стримують його розвиток та забезпечити швидке їх вирішення за допомогою важелів та інструментів державного регулювання.

Моніторинг ринку праці -- це система спостережень за станом і характером процесів як в цілому по ринку праці, так і в окремих його частинах та сферах функціонування з метою своєчасного й ефективного коригування. Він являє собою комплекс спостережень та досліджень, які визначають зміни в зайнятості, безробітті та інших аспектах ринку праці. Моніторинг ринку праці, зайнятості, безробіття виконується органами державної служби зайнятості на всіх рівнях.

Моніторинг здійснюється за певними напрямами: моніторинг працевлаштування населення, яке потребує додаткових соціальних гарантій, безробіття, зайнятості інвалідів, соціального захисту незайнятої молоді, стану жінок на ринку праці, що дає можливість своєчасно реагувати на прояви різних тенденцій на ринку праці. Відстежується стан реалізації активних заходів сприяння зайнятості населення і вносяться необхідні корективи до них з метою поліпшення справи.

Для вибору найефективніших методів управління такими соціально- економічними явищами як зайнятість та безробіття, а також, для правильної їхньої характеристики, важливе значення має адекватне їх оцінювання. Безробіття та зайнятість - явища дуже складні й багатоаспектні, тому характеризувати їх потрібно з різних сторін і різноманітними показниками.

Основні показники названих соціально-економічних явищ можна поділити на дві групи:

а) абсолютні, які відображають розміри, обсяг зайнятості й безробіття, відображаючи чисельністьвідповідно зайнятих і безробітних;

б) відносні, які показують рівень поширеності в суспільстві певного явища, відображаючи частку відповідної категорії відносно усього (або певної більшої категорії) населення.

Ці групи показників можуть розраховуватися для усього населення країни, для певних його територій (областей, міст, районів), для певних груп населення за різними ознаками ( місцем проживання, віковими групами, рівнем освіти і т. ін.). Однак назви, методика побудови і застосування цих показників мають бути стандартизованими і однозначно зрозумілими [21].

Чисельність економічно активного населення -- це абсолютний показник економічної активності, що відображає її розміри. Цей показник кількісно відображає трудовий потенціал населення країни. Для оцінки економічної активності важливо знати, як змінюється цей показник в динаміці, наскільки він великий чи малий стосовно усього населення країни. Для цього застосовуються відносні показники.

Рівень економічної активності населення (Ре.а.н.) -- це відносний її показник, який відображає її «популярність» порівняно з іншими видами активності (неактивності). Він розраховується як відношення чисельності економічно активного населення (Че.а.н.) до загальної чисельності населення віком 15-70 років (Ч(15-70) .) за такою формулою:

Ре.а.н.= Че.а.н. : Ч(15-70) * 100 % (1. 1)

Чисельність зайнятих -- це абсолютний показник зайнятості населення економічною діяльністю, що показує її розміри. Цей показник відображає кількісно вигідний трудовий потенціал населення. Але, щоб ефективніше оцінити зайнятість населення, цей показник необхідно проаналізувати в динаміці та порівняти його з чисельністю дорослого населення. Для цього застосовуються відносні показники зайнятості.

Рівень зайнятості -- це відносний її показник, який показує її поширеність серед дорослих людей. Він розраховується як відношення чисельності зайнятого населення (Чд) до загальної чисельності населення віком 15--70 років (Ч ) за такою формулою:

P= Чд : Ч(15-70) * 100 % (1. 2)

Коефіцієнт участі в робочій силі (Крс), який відображає відсоток робочої сили в чисельності дорослого населення:

Крс = (Робоча сила/доросле населення)*100 (1. 3)

Чисельність безробітних (Чб) -- це абсолютний показник безробіття, що відображає його розміри. Цей показник важливий і сам по тобі, оскільки він засвідчує, скільки людей в певний період на повній території не мають оплачуваної роботи, яку вони можуть і хочуть виконувати. Відповідно він дає інформацію про те, скільки не вистачає робочих місць, скільки людей потребують соціальної підтримки і допомоги з працевлаштування. Однак для оцінки безробіття також дуже важливо знати, як змінюється цей показник стосовно минулих періодів, а також наскільки це негативне явище поширене в суспільстві. Для цього застосовуються відносні показники безробіття.

Рівень безробіття -- це відносний показник безробіття, який показує його поширеність серед економічно активного населення. Він розраховується як відношення чисельності безробітного населення (Ч6) до чисельності економічно активного населення (Ч )за такою формулою:

Рб=Чб : Ч * 100 % (1. 4)

Аналіз економічних показників дає можливість оцінити втрати від неповного використання ресурсів праці внаслідок безробіття.

Зменшення таких категорій населення як чисельність економічно активного і зайнятого населення означає зменшення ресурсів для праці, тобто це є небажаною тенденцією для економіки країни.Зменшення кількості безробітних і рівня безробіття означають економічне покращання ситуації на ринку праці.

Розглянуті вище основні абсолютні і відносні показники економічної активності, зайнятості та безробіття населення можна розраховувати не лише для усього населення країни, але й для будь- якої частини, категорії населення, регіону країни.

Таким чином, в 1 розділі «Теоретичні аспекти зайнятості населення» ми розглянули теоретичні підходи до вирішення проблем зайнятості, з'ясували сутність поняття зайнятості населення, розглянули її основні види, форми та функції. Також з'ясували основні напрямки державної політики з управління зайнятості населення та розглянули рівні управління; з'ясували, що державне управління зайнятістю населення може здійснюватись з використанням як активних, так і пасивних методів; розглянули фактори формування зайнятості, до яких відносяться соціальні, політичні, психологічні, організаційні та економічні; визначились, за якими основними параметрами слід проводити аналіз стану зайнятості населення.

Підводячи підсумки, можна сказати, що категорія зайнятості розглядає потребу в роботі і робочих місцях, потребу в сфері діяльності для одержання коштів для життя, систему відносин між людьми з приводу забезпечення робітників місцями й участі в суспільному господарстві. Зайнятість є загальноекономічною категорією, що існує у всіх суспільно-економічних формаціях, це одна з найважливіших характеристик економіки, добробуту народу.

РОЗДІЛ 2. ДОСЛІДЖЕННЯ ЗАЙНЯТОСТІ НАСЕЛЕННЯ У ДНІПРОПЕТРОВСЬКІЙ ОБЛАСТІ

2.1 Соціально-економічний стан Дніпропетровської області

Дніпропетровська область - один з найбільш економічно розвинених регіонів України. Вона характеризується вигідним географічним положенням, багатими природними ресурсами, потужним промисловим та науковим потенціалом, розвинутим сільськогосподарським виробництвом, високим рівнем розвитку транспорту і зв'язку.