Не тільки пасивні, але і активні заходи політики зайнятості часто критикуються за відсутність ефективності. Існує кілька теоретичних аргументів щодо причин неефективності цих заходів. По-перше, якщо в країні використовуються різні заходи сприяння зайнятості, працівники менше хвилюються про можливість бути звільненими та незайнятими протягом деякого часу. Це може призвести до більш агресивних переговорів про рівень зарплати працівників (можливо, поки що не в нашій країні) і фактично може збільшити безробіття. По-друге, багато з тих осіб, які охоплені певним заходом, могли б знайти постійну роботу й без участі у цьому заході (ефект суспільних втрат). По-третє, той, хто був працевлаштований після участі в активному заході, може замістити іншого безробітного, якого б найняли, якби перший не пройшов перенавчання, не взяв участь у громадській роботі чи ін. (ефект заміщення). При цьому загальна кількість працевлаштованих безробітних не змінюється. По-четверте, припускаючи обмежений попит на працю, збільшення робочих місць на одній фірмі в результаті активного заходу може бути за рахунок робочих місць на інших фірмах (ефект витіснення). По-п'яте, кошти, витрачені на активні заходи могли б бути спрямовані на створення робочих місць (ефект фіскального заміщення). Наприклад, кошти, не сплачені підприємцем у фонд зайнятості, могли б бути спрямовані ним на оплату праці додаткового співробітника. І нарешті, як вже зазначалося вище, участь в деяких заходах (наприклад, в громадських роботах) може “заплямувати” безробітних перед роботодавцями, призводячи іноді до зниження ймовірності працевлаштування учасників порівняно з тими, які не були охоплені цими заходами.

Державна політика у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення спрямовується на створення сприятливих правових, економічних, соціальних та організаційних засад для отримання молоддю професійних знань відповідно до потреб і можливостей особистості у здобутті освіти та ситуації на ринку праці і сприяння професійному розвиткові зайнятого населення.

Державною політикою у сфері формування професійно-освітнього потенціалу населення на період до 2009 року є:

1) переорієнтація ринку освітніх послуг на потреби роботодавців, зокрема: обґрунтування державного замовлення на підготовку кадрів, запровадження системи тендерів на його розміщення; надання державної підтримки у підготовці спеціалістів за професіями, щодо яких утворився дефіцит на ринку праці; надання кредитів для здобуття вищої та професійно-технічної освіти із застосуванням механізму їх здешевлення; удосконалення порядку ліцензування освітніх послуг з метою оперативного реагування навчальних закладів і підприємств на потреби ринку праці; розроблення і впровадження ефективного механізму взаємодії навчальних закладів та роботодавців;

2) підвищення якості робочої сили, зокрема: здійснення неперервного навчання працівників протягом періоду трудової діяльності; здійснення державних інвестицій у розвиток освіти та підготовку кадрів різного освітньо-кваліфікаційного рівня; здійснення професійного навчання працівників, зайнятих у галузях економіки, відповідно до потреб виробництва за рахунок коштів роботодавців; здійснення професійного навчання зареєстрованих безробітних з метою забезпечення подальшої їх зайнятості; сприяння самоосвіті і професійному навчанню осіб за власні кошти для забезпечення розвитку особистості та просування по роботі (службі); запровадження незалежної кваліфікаційної атестації;

3) інтеграція професійної освіти в європейський простір, зокрема: реалізація в Україні положень Болонської декларації; перегляд переліку напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах; розроблення переліку кваліфікацій за відповідним освітньо-кваліфікаційним рівнем; удосконалення державних стандартів освіти; оптимізація мережі вищих навчальних закладів та системи їх підпорядкування; удосконалення Класифікатора професій ДК 003:2005, кваліфікаційних характеристик професій працівників.

3.3 Перспективи розвитку пасивної політики зайнятості

Обов'язковою умовою реалізації завдань державної політики зайнятості є забезпечення взаємозв'язку політики зайнятості та державної економічної політики, поліпшення взаємодії сторін соціального діалогу та посилення відповідальності органів виконавчої влади за проведення державної політики зайнятості.

Відповідно до законів України “Про загальнообов'язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття” та “Про зайнятість населення” фінансування заходів сприяння зайнятості та соціального захисту незайнятого населення в Україні з 2001 р. здійснюється в основному за рахунок коштів Фонду загальнообов'язкового державного соціального страхування України на випадок безробіття, який є правонаступником Державного фонду зайнятості. Фонд загальнообов'язкового державного соціального страхування на випадок безробіття є цільовим централізованим страховим фондом та, на відміну від свого попередника, не є складовою частиною Державного бюджету України. Основними джерелами формування коштів фонду є страхові внески роботодавців та працівників (1.5% та 0.5% від фонду заробітної платні відповідно), а також асигнування державного бюджету, суми фінансових санкцій та адміністративних штрафів, інші надходження відповідно до законодавства України.

Протягом останніх років спостерігається тенденція до збільшення частки фондів, призначених для фінансування активних заходів (в середньому наближаючись до 40% від загальних витрат та 0.9% від ВВП у 2006 р. у порівнянні з 30.3% від загальних витрат та 0.94% від ВВП у 2000р.), та, відповідно, до зменшення частки витрат на пасивні заходи за рахунок зменшення витрат на дострокові пенсії та реформування системи страхування на випадок безробіття. Як і у випадку загальних витрат, витрати на пасивні та активні заходи коливаються у часі разом з рівнем безробіття, причому, зрозуміло, витрати на пасивні заходи є більш чутливими до змін рівня безробіття, ніж витрати на активні заходи.

Зростання кількості зареєстрованих безробітних осіб вимагає негайно більше матеріальних ресурсів для їх захисту від негативних наслідків безробіття, і таким чином, витрати на виплату допомоги по безробіттю витісняють витрати на активні заходи.

Як зазначалося вище, в Україні повинна бути приділена значна увага питанню збалансування перешкод на шляху звільнення працівників, та компенсаційних виплат вже звільненим працівникам.

Висновки

Зайнятість як соціально-економічна категорія синтезує сукупність відносин щодо участі людей в суспільному виробництві і пов'язана із забезпеченням масштабів, умов і форм включення людей у суспільно корисну працю, з процесами формування, розподілу й використання трудових ресурсів.

Мережа державної служби зайнятості (ДСЗ) була створена в Україні наприкінці 1990 р. Разом із прийняттям закону “Про зайнятість населення” ця мережа була “озброєна” низкою заходів по сприянню зайнятості: допомога по безробіттю, перенавчання, працевлаштування, профорієнтаційні послуги, соціальна підтримка тимчасово не працюючих громадян та ін. Діяльність ДСЗ підпорядкована Міністерству праці та соціальної політики України.

Відповідно до статті 14 ЗУ “Про зайнятість населення” місцевими органами влади розробляються територіальні, а на їх основі Кабінетом Міністрів України - державні програми зайнятості населення.

Загальна динаміка зайнятості в Україні позитивна, 3 2000 до 2006 року кількість зайнятого населення зросла з 20175 до 20730,4 тис. осіб. При цьому відповідно зростала і кількість зайнятих працездатного віку з 18520,7 до 19032,2 тис. осіб.

В структурі вакансій за 10 років відбувся значний перерозподіл за формами власності підприємств. Це свідчить про значні зміни форм власності підприємств України. Зміни в структурі попиту на робочу силу за галузями економіки не є значними і спричинені загальними економічними процесами - наприклад розвитком торгівлі і громадського харчування чи зменшенням кількості сільськогосподарських підприємств. Незважаючи на збільшення популярності серед населення отримання вищої освіти, на підприємствах збільшився попит на службовців і зменшилася потреба у робітниках та некваліфікованій робочій силі.

Загальні напрямки діяльності ДСЗ можна таким чином розподілити за напрямками економічної діяльності.

Так як у промисловості більшість - великі підприємства державної та колективної власності - тут будуть актуальними професійна підготовка, підвищення кваліфікації та перекваліфікація, як відповідь на введення нових технологій та оновлення техніки.

Що ж стосується сільського господарства, мисливства, лісового господарства, рибальства та рибництва. тут досить значний обсяг неформальної зайнятості. Тому зайнятим у цій галузі будуть на часі допомога у створенні власного бізнесу, і не лише грошова а й консультації та поширення інформації.

Такі види економічної діяльності як торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку; діяльність готелів та ресторанів активно розвиваються і потребують кваліфікованого персоналу, отже тут теж будуть актуальними навчання та підвищення кваліфікації.

Для тих же видів економічної діяльності які згортають свою діяльність або активно реформуються буде актуальною підтримка звільнених. надання їм допомоги по безробіттю.

Список використаних джерел

Кодекс законів про працю України: текст із змінами та доп. станом на 15 липня 2007 р. / Міністерство юстиції України. -- К.: Ін Юре, 2007. -- 151с.

Закон України "Про зайнятість населення": За станом на 16 червня 2006 р. Верховна Рада України. -- К.: Паламентське вид-во, 2006. -- 27 с.

Статистичний щорічник України // www.ukrstat.gov.ua

Актуальні проблеми соціально-гуманітарної підготовки персоналу державної служби зайнятості України: Матеріали круглого столу, Київ, 14 грудня 2005р. / Інститут підготовки кадрів держ. служби зайнятості України / О.П. Смирнова (упоряд.), М.П. Лукашевич (упоряд.). -- К., 2006. 82 с.

Безтелесна Л. І., Юрчик Г. М. Державне регулювання зайнятості. -- Рівне: НУВГП, 2006. -- 210 с.

Богоявленська Ю. В., Ходаківський Є. І. Економіка та менеджмент праці. К.: Кондор, 2005. -- 329с.

Городецька Л. О. Економіка праці. -- К.: НАУ, 2005. -- Модуль. 1: Курс лекцій. -- 116с.

Грішнова О. А. Економіка праці та соціально-трудові відносини. -- К.: Знання, 2007. -- 559 с.

Доманчук Д. П., Лучик С. Д., Чикуркова А. Д. Економіка праці. -- Кам'янець-Подільський: Абетка, 2004. -- 332с.

Зайцева К. В. Державне управління зайнятістю населення. -- Донецьк: МПП "ВІК", 2005. -- 319 с.

Калина А. В. Економіка праці. -- К.: МАУП, 2004. -- 272с.

Калініна С. П. Ринок праці і зайнятість: теоретико-методологічний аспект. Донецьк: ДНУ, 2005. -- 227 с.

Карпіщенко О. І. Економіка праці та соціально-трудові відносини. -- Суми: Університетська книга, 2006. -- 264 с.

Кожанова Є. П., Титар О. О., Білоконенко В. І., Жилін О. І., Гавкалова Н. Л. Економіка праці й соціально-трудові відносини. -- Х.: ХНЕУ, 2004. -- 284с.

Лукашевич В. М. Економіка праці та соціально-трудові відносини. -- Л.: Новий Світ-2000, 2007. -- 248 с.

Маршавін Ю. М. Підприємництво як фактор розвитку зайнятості населення. -- К.: ІПК ДСЗУ, 2004. -- 234 с.

Москаленко Н. О., Отенко І. П. Економіка праці в організації. -- Х.: ХНЕУ, 2006. -- 232 с.

Туй Фан, Хансен Еллен, Прайс Девід. Державна служба зайнятості на ринку праці, що змінюється. -- К.: Міленіум, 2002. -- 294 с.

Чемерис А. Т. Організація діяльності служби зайнятості. -- К.: МАУП, 2003. -- 120 с.

Чепурко Г. І. Ринок праці в Україні: проблеми зайнятості в період становлення ринкової економіки. -- К., 2004. -- 274 с.

Додатки

Додаток 1

Динаміка зайнятого населення за статтю та місцем проживання* (У віці 15-70 років, тис. осіб)

Додаток 2

Попит на робочу силу за категоріями робочих місць та видами економічної діяльності на 1 січня 2007 року*

Додаток 3

Кількість працівників, які прийняті на роботу на умовах неповної зайнятості, за видами економічної діяльності на 31 грудня 2006 року*

Додаток 4

Динаміка кількості працівників, які перебували в умовах вимушеної неповної зайнятості, за регіонами*(тис. осіб)

Додаток 5

Охоплення незайнятих громадян заходами активної політики сприяння зайнятості у 2001 - 2006 pp.*