Обґрунтування стратегії підвищення рентабельності діяльності підприємства (за матеріалами ТОВ "СП Профіпласт")

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

МАГІСТЕРСЬКА ДИПЛОМНА РОБОТА

На тему

«ОБҐРУНТУВАННЯ СТРАТЕГІЇ ПІДВИЩЕННЯ РЕНТАБЕЛЬНОСТІ ДІЯЛЬНОСТІ ПІДПРИЄМСТВА»

(за матеріалами ТОВ «СП Профіпласт»)



Вступ

Актуальність теми. Сьогоднішні ринкові умови функціонування підприємства ставить перед ним цілу низку важливих завдань, виконання яких є важливим фактором для стабільної роботи найменшого суб'єкта економічної діяльності. І тому необхідним є аналіз показників прибутковості (рентабельності) діяльності підприємства з метою запобігти його банкрутства і для подальшої успішної діяльності з перспективами захоплення більшої частини ринку.

Об'єктом дослідження дипломної роботи є трансформаційні процеси, спрямовані на підвищення ефективності діяльності суб'єктів господарювання.

Предмет дослідження - організаційно-економічні відносини, що виникають в процесі забезпечення прибуткового функціонування промислового підприємства

Мета дипломної роботи - дослідження теоретико-методичних основ та існуючого на вітчизняних підприємствах порядку управління прибутковістю господарської діяльності, а також обґрунтування комплексу заходів стратегічного та тактичного характеру спрямованих на покращення фінансових результатів функціонування підприємства.

У даній дипломній роботі буде розглянуто групу показників рентабельності, вивчення їх динаміки, аналіз можливостей та шляхи їх підвищення. Ключовим показником у цій групі є прибуток. Саме цей показник, який відображає у вартісній формі кінцевий результат діяльності підприємства в умовах роботи за принципами самофінансування є головним у аналізі. У прибутку акумулюються підсумки всіх сторін роботи підприємства: зростання виробництва продукції та її реалізації відповідно до договорів замовника, ефективність використання матеріальних, трудових і фінансових ресурсів, наявних в його розпорядженні.

Найбільш вагомі положення роботи ґрунтуються на використанні сучасних положень і поглядів економічної теорії, результатах новітніх досліджень теорії систем і організації.

Практична цінність роботи заключається в розробці та обґрунтуванні стратегії підвищення рентабельності діяльності ТОВ «СП «Профіпласт».

Результати роботи були представлені керівництву ТОВ «СП «Профіпласт», позитивно оцінені та прийняті до розгляду.

Інформаційною базою дослідження виступають:

Періодичні видання, книги, праці вітчизняних та зарубіжних вчених;

“Баланс підприємства “ (форма №1);

“Звіт про фінансові результати та їх використання” (форма №2).

Робота складається з трьох розділів, вступу, висновків, списку використаних джерел та додатків.



Розділ 1. Теоретико-методичні аспекти управління прибутковістю діяльності підприємства

1.1 Прибутковість функціонування підприємства: поняття, основні параметри та фактори формування

Підприємство як структурна одиниця економіки та організована система функціонує заради отримання прибутку, як основного результату процесу маніпуляції факторами виробництва. Вся складна структура, кожна ланка підприємства націлена на продюсування доданої вартості, величина, якість якої і показує потенційний прибуток в даних мікроекономічних умовах.

Досліджуючи генезис розуміння економічної категорії «прибуток», доходимо до висновку, що дане поняття є досить дискусійне та розглядається економістами ще з XVII століття. Серед великої кількості економічних теорій, теорію прибутку характеризують як одну з найбільш складніших [13, с. 45].

Еволюція поглядів на сутність прибутку починається з часів виникнення меркантилізму, найвидатнішим представником якого в Англії був Т. Мен. Джерелом прибутку меркантилісти вважали зовнішню торгівлю. Вони стверджували, що прибуток утворюється у сфері обігу, і визначали його як різницю між продажною і покупною вартістю товару.

З виникненням у XVII ст. в Англії класичної школи політичної економії, засновником якої був Уільям Петті виникає твердження про «виробниче» походження прибутку, джерелом якого є не сфера обігу, а праця, виробництво. Таким чином, У. Петті та його найближчі послідовники приходять до висновку, що дохід у вигляді ренти і відсотка виникає в результаті створення працею додаткового продукту.

У XVIIІ ст. наслідуючи вчення У. Петті набула розвитку школа фізіократів, дослідження яких були спрямовані у сферу виробництва. Вони стверджували, що прибуток створюється лише в сільському господарстві. Основною формою доданої вартості виступає земельна рента, яку фізіократи ототожнюють з «чистим продуктом», що є результатом додаткової праці робітника.

Найвидатнішим представником класичної економічної теорії XVIIІ ст. є Адам Сміт. Розглядаючи теорію прибутку А. Сміта, необхідно підкреслити, що на відміну від меркантилістів, які вважали, що прибуток утворюється у сфері обігу і фізіократів, які пов'язували його із сільським господарством, А. Сміт першоджерелом прибутку визначає тільки виробництво.

У своїй праці «Дослідження природи та причини багатства», яка була опублікована в 1776 році А. Сміт розробив найважливіші концепції трудової теорії вартості. Він вважав, що прибуток - це продукт праці, який привласнюється власником засобів виробництва. У зв'язку з цим вчений відзначає, що «вартість, яку робітники додають до матеріалів, зводиться… до двох частин, одна з яких оплачує їхню винагороду, а друга становить прибуток їхнього наймача на весь капітал, авансований ним у вигляді матеріалів і заробітної плати». Також А. Сміт зазначає, «що прибуток на капітал визначається вартістю застосовуваного в праці капіталу і є принципово відмінним від заробітної плати». Крім праці та прибутку, ще одним ціноутворюючим фактором, що визначає мінову вартість товару є рента.

Виходячи з цього, А. Сміт приходить до висновку, що заробітна плата, рента і прибуток - це три первинні джерела будь-якого доходу і мінової вартості.

Давід Рікардо, представник класичної політичної економії XVIIІ і початку XIX ст. був прибічником та продовжувачем теорії трудової вартості А. Сміта. Погляди А. Сміта і Д. Рікардо стали основою створення концепції продуктивності капіталу, за якою прибуток є результатом заміни людської праці капіталом і здійснення ним таких завдань, які не можуть бути виконані людською працею.

Таким чином, теорія формування прибутку А. Сміта і Д. Рікардо поклала початок теорії трудової вартості, яка на той час ще не була обґрунтована як цілісна концепція прибутку.

Надалі концепція продуктивності капіталу переростає в теорію трьох факторів виробництва - праці, капіталу і землі, основоположником якої був Ж.Б. Сей. Він стверджував, що дані фактори виробництва мають самостійне значення у створенні доходів капіталістів та землевласників. Прибуток розглядався ним як винагорода підприємця за його промислові здібності в процесі поєднання всіх факторів виробництва [29, с. 138].

У середині XIX ст. набуває розвитку теорія додаткової вартості К. Маркса. У вигляді перетвореної форми додаткової вартості виступає прибуток, який є мотивом діяльності капіталіста та показником ефективності розвитку капіталістичного виробництва. Прибуток утворюється як надлишок виручки над витратами капіталу, який безоплатно привласнюється власниками засобів виробництва. Джерелом прибутку К. Маркс вважав додатковий продукт, створений в сфері виробництва і реалізований у сфері обігу.

Перетворення додаткової вартості на прибуток пов'язане з тим, що капіталіст авансує свій капітал не лише на наймання робочої сили, а й на придбання засобів виробництва, без яких неможливі виробничий процес і створення додаткової вартості. Тому «додаткова вартість, як породження всього авансованого капіталу набуває перетвореної форми прибутку» [22, с. 51].

Таким чином, прибуток у К. Маркса є результатом експлуатації найманої праці капіталом і відношення «капіталіст-найманий працівник» складає основу відношень капіталістичного суспільства.

Відсутність вчення про походження прибутку пояснює одну особливість в трактуванні даної категорії в економічних теоріях до ХХ ст. Вона перебувала у розриві або у відсутності достатнього логічного зв'язку між двома важливими групами проблем - походження прибутку та його ролі в підприємницькій діяльності. Зважаючи на це, у сфері дослідження були відсутні проблеми ефективності використання та розподілу виробничих ресурсів в ринковій економіці, органічно пов'язані з ціллю прибутковості функціонування підприємництва. Тільки в ХХ ст. починає формуватися самостійна теорія прибутку, яка включає три головні джерела його походження:

- послідовне введення в економічний процес технічних, комерційних і організаційних інновацій;

- винагороду за передбачений і непередбачений ризик;

- існування монополії - обмеженої конкуренції у різних її видах [36, с. 158].

Таким чином, суспільне визнання в той час отримала теорія прибутку Й. Шумпетера. У своїй праці «Теорія економічного розвитку» ним було розроблено теорію прибутку як результату здійснення нововведень. У науковій концепції Й. Шумпетера вперше вводяться поняття новатора, винахідника, який здійснює впровадження нових поєднань різних факторів виробництва, тобто інновацій. При цьому інновації розглядались ним як зміни в комерційній та фінансовій діяльності, тобто відкриття нових ринків збуту та освоєння нових джерел сировини, створення нового продукту, а також революційні зміни в організації та технології виробництва. Зважаючи на це, прибуток, на думку Й. Шумпетера є винагородою за підприємницьку діяльність, тобто - це «вартісний вираз того, що створює або впроваджує підприємець»[36, с. 154] .

Іншу теорію прибутку розвиває Ф. Найт, який пов'язує походження прибутку також із підприємницькою діяльністю, але з іншим її аспектом, а саме - з фактором підприємницького ризику. У своїй теорії він виділяє два види ризику: ризик, який може бути розрахований та від якого можна застрахуватися та непередбачуваний ризик, який не підлягає розрахунку (невизначеність). На думку Найта невизначеність і прибуток - це нерозривно пов'язані поняття. Таким чином, відповідно до його концепції, прибуток є винагородою підприємця за прийняття рішень в умовах невизначеності.

Теоретичне обґрунтування прибутку в умовах монополістичної конкуренції належить Е. Чемберлену. Він стверджував, що панування на галузевому ринку незначної кількості крупних виробників призводить до формування ринкової та цінової політики, проявом якої є завищення цін. Таким чином, при реалізації товару монополіст отримує в межах загального прибутку додаткову частину, джерелом якої виступає реалізована в ціні монополія [20, с. 55].

В країнах з розвинутою ринковою економікою прибуток не пов'язують з витратами тільки живої праці. Так, П. Самуельсон визначає прибуток як «надзвичайно різносторонню категорію». Він вважає, що джерелом прибутку є дохід від факторів виробництва, винагорода за підприємницьку діяльність та впровадження технічних нововведень. До прибутку також відносяться розбіжність між очікуваним та фактичним доходом у зв'язку з невизначеністю (ризиком), монопольний дохід тощо [31, с. 16].

Сучасні західні економісти визначають прибуток категорією добробуту, тобто ступенем поліпшення добробуту господарюючого суб'єкта за даний період часу. Так, на думку Дж. Хікса «мета визначення прибутку на практиці полягає в тому, щоб дати людям уявлення про суму, яку вони можуть витратити на споживання, не стаючи біднішими. Згідно з цією ідеєю, прибуток тієї чи іншої людини слід визначати як максимальну суму, яку вона може витратити на протязі тижня за умови, що її добробут до кінця даного тижня не зменшиться порівняно з початком. На сучасному етапі розвитку економіки прибуток від господарської діяльності також трактується більшістю економістів як перевищення доходів над витратами. Зокрема, С.Ф. Покропивний [28] та Н.М. Бондар [12] розглядають прибуток як частину виручки, що залишається після відшкодування всіх витрат на виробничу й комерційну діяльність підприємства. О.О. Гетьман та В.М. Шаповал роблять висновок, що «прибуток представляє собою різницю між ціною реалізації та собівартістю продукції (товарів, робіт, послуг), між обсягом отриманої виручки та сумою витрат на виробництво та реалізацію продукції» [14, c. 387].

В статті 142 Господарського кодексу прибуток (доход) суб'єкта господарювання визначається як показник фінансових результатів його господарської діяльності, що визначається шляхом зменшення суми валового доходу суб'єкта господарювання за певний період на суму валових витрат та суму амортизаційних відрахувань [1]. В положенні (стандарті) бухгалтерського обліку 3 "Звіт про фінансові результати" Прибуток визначається як сума, на яку доходи перевищують пов'язані з ними витрати [5].

Висока О. Є. стверджує, що категорії «прибуток» в економічній літературі приділяється підвищена увага, але на даний момент єдиного визначення прибутку немає, оскільки воно насамперед залежить від поставлених його користувачами цілей. Дослідивши еволюцію поглядів науковців на економічну сутність прибутку, неможна однозначно стверджувати, яка з наведених теорій є найбільш вірною, оскільки кожна з них пояснює певний важливий аспект даного питання, а узагальнення даних поглядів становить сучасну теорію прибутку, яка досі залишається незавершеною та потребує подальших досліджень.

Рис. 1.1 Трактування сутності прибутку класиками політекономії

Проаналізувавши науково-практичний доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, можна запропонувати наступну класифікаційну систему різновидів прибутку:

· загальний - це весь прибуток від усіх видів діяльності, до його оподаткування і розподілу. Інакше - це балансовий прибуток.

· прибуток після оподаткування - це прибуток, що реально поступає в розпорядження підприємства. Це є чистий прибуток.

· валовий прибуток - це різниця між виручкою та виробничими витратами. Це поняття включає прибуток і невиробничі (адміністративні, комерційні) витрати.

· операційний прибуток - це чистий прибуток і дорівнює валовому прибутку за мінусом невиробничих витрат.

· маржинальний прибуток - обсяг виручки від продажу продукції за мінусом змінних витрат. Отже, це валовий прибуток, коли калькування ведеться тільки за змінними витратами.

Швиданенко Г. О. визначає, що прибуток виконує ряд функцій. Стимулююча його функція полягає в мотивації суб'єктів господарювання до постійного підвищення ефективності своєї діяльності з метою максимізації обсягу прибутку. Регулююча функція випливає з того, що формування, розподіл і використання прибутку є найважливішим механізмом руху доданої вартості в суспільстві. Ресурсна функція передбачає, що це, з одного боку, основне джерело фінансування розвитку підприємства, удосконалення його матеріально-технічної бази, забезпечення усіх форм інвестування, а з другого -- також і джерело задоволення особистих потреб його власників. У обліково-вимірювальній функції прибуток, характеризуючи перевищення надходжень над витратами, виражає мету підприємницької діяльності і використовується як базовий показник її результативності (ефективності).

Похідним від прибутку є термін прибутковість, що означає міру, величину прибутку у співвідношенні, також використовується інший синонімічний термін - рентабельність [23, с. 139]. Рентабельність - це ступінь прибутковості, вигідності бізнесу. Вона вимірюється за допомогою цілої системи відносних показників, що характеризують ефективність роботи підприємства в цілому, прибутковість різних напрямків діяльності (виробничої, комерційної, інвестиційної і т.д.), вигідність виробництва окремих видів продукції і послуг.

Амельченко Т. В. розглядає рентабельність - як відносний показник ефективності роботи підприємства, який у загальній формі обчислюється як відношення прибутку до витрат (ресурсів). Рентабельність має кілька форм модифікацій в залежності від того, які саме прибуток і ресурси (витрати) використовуються в розрахунках.

Рис. 1.2 Різновиди показників рентабельності

Дослідивши дану економічну категорію, пропонуємо наступне визначення рентабельності - це якісний, вартісний показник, що характеризує рівень віддачі витрат або ступень використання ресурсів, що є в наявності, в процесі виробництва і реалізації продукції.

Різновиди показників рентабельності подані на рис. 1.2.

В «Економічній енциклопедії» результативність визначена як досягнення необхідної мети з максимальною корисністю (максимізацією ціннісних характеристик). Також означає - дієвість, здатність досягати результату. Результативністю може вважатися приведення у виконання, досягнення,виконання обов'язку, призначення, мети, обіцянки. Визначається як здатність досягти поставленої мети (без уваги до ціни чи інакше кажучи будь-яку ціну), або досягнення максимальних результатів незалежно від витрат. При оцінці може розглядатися відсоток досягнення поставлених цілей, досягнення поставлених цілей в строк, показники якості досягнутого результату. Досить важливим є розуміння відмінності даної категорії від ефективності, для критеріїв результативності важливо в першу чергу досягнення результату, а не спосіб досягнення результату і відповідно витрата ресурсів [19] .

Співвідношення термінів «прибутковість» та «результативність» досить чітко охарактеризоване Олексюком О. І. [15, с. 670]. На думку дослідника для практичного використання структурного аналізу прибутковості слід чітко детермінувати різновиди взаємозв'язків між прибутковістю та ефективністю діяльності підприємства, що передбачає виділення чотирьох типів таких зв'язків:

-- «висока результативність -- висока прибутковість» -- фінансово-економічний стан підприємства, як правило, є стійким, ринкові позиції стабільними, а перспективи реальними. За наявності такої залежності компанії намагаються підтримувати цю пропорцію якнайдовше.

-- «низька результативність -- висока прибутковість» -- компанія з таким співвідношенням перебуває в ситуації тимчасового успіху, тобто висока прибутковість не може бути забезпечена у довгостроковій перспективі, постійно низька результативність діяльності нівелює високу прибутковість поточних операцій. Основною метою компаній з таким типом співвідношення є «створювати власне майбутнє» -- підвищувати результативність;

-- «висока результативність -- низька прибутковість» -- характеризує компанії, які незабаром почнуть працювати собі у збиток, а висока результативність формується за рахунок досягнень минулих періодів чи виключного ринкового положення. Менеджери таких компаній повинні спрямовувати зусилля на маркетингову діяльність, оптимізувати товарну політику тощо;

-- «низька результативність -- низька прибутковість» -- таке співвідношення характерне для компаній на грані банкрутства, без перспектив виходу з кризового стану в короткостроковій перспективі. У таких організаціях варто реалізовувати чи не найрадикальніші заходи антикризового менеджменту.

В іноземній літературі середини ХХ ст. категорія економічної ефективності трактується в основному через взаємозв'язок «витрати-випуск». «Суспільство прагне використовувати свої рідкі ресурси ефективно, тобто воно бажає отримати максимальну кількість корисних товарів і послуг, вироблених з його обмежених ресурсів»,- зазначають К.Р. Макконелл и С.Н. Брю [25, с. 304]. Економічний енциклопеді визначає поняття «ефективний» як «той, що працює продуктивно з мінімальними витратами зусиль або грошових коштів» [19]. Прояви та варіація розуміння терміну «ефективність» є досить широкою та лежить, скоріше за все, в іншій площині, в площині мезо- та макросередовищі функціонування економічної системи. Саме тому виділяють натупні види ефективності:

· економічна ефективність;

· соціальна ефективність;

· локальна (комерційна) ефективність;

· абсолютна ефективність;

· порівняльна ефективність.

Швиданенко Г. О вказує, що прибуток підприємства формується за рахунок таких джерел: а) продаж (реалізація) продукції (послуг); б) продаж іншого майна; в) від інших видів діяльності. Прибуток від продажу продукції (виконання робіт, надання послуг) є основним елементом загального прибутку. Це прибуток від операційної діяльності, яка відображає місію і профіль підприємства. Він обчислюється як різниця між виручкою від продажу продукції (без урахування податку на додану вартість і акцизного збору) та її повною собівартістю (витратами на виробництво і реалізацію продукції).

У разі калькулювання за неповними витратами ту частину витрат що її не включено в собівартість, відносять на певний період і за обчислення прибутку (П_р) віднімають від виручки, тобто

Пр = Вр - С р.н.в - Сн (1.1)

де Вр - виручка від продажу продукції; С р.н.в -- собівартість проданої (реалізованої) продукції за неповними витратами; С_н -- витрати, що їх не включено в собівартість продукції, а віднесено на певний період.

Це так званий метод прямого обчислення прибутку, який вважають основним. Поряд з ним застосовують ще аналітичний метод, згідно з яким прогнозований прибуток визначається коригуванням його базової (фактичної) величини з урахуванням впливу певних чинників у плановому (розрахунковому) періоді. Такий вплив може здійснюватися через зміну обсягу виробництва та продажу, його структури, собівартості продукції і цін. Цей метод орієнтовано на велику частку відносно однотипної продукції в загальному її обсязі.

Прибуток від продажу майна включає прибуток від продажу основних фондів (матеріальних активів), нематеріальних активів, цінних паперів інших підприємств тощо. Його розраховують як різницю між ціною продажу та балансовою (залишковою) вартістю об'єкта, який продається, з урахуванням витрат на продаж (демонтаж, транспортування, оплата агентських послуг).

Прибуток від позареалізаційних операцій -- це прибуток від пайової участі у спільних підприємствах, здавання майна в оренду (лізинг), дивіденди на цінні папери, дохід від володіння борговими зобов'язаннями, роялті, надходження від економічних санкцій тощо [15, с. 637].

Технологію визначення прибутку вітчизняних підприємств визначено у Положенні (стандарті) бухгалтерського обліку №3 «Звіт про фінансові результати» [5], проте паралельно функціонує і податковий облік прибутку.

Відповідно до нового Податкового кодексу України (ПКУ) [3] встановлено новий порядок оподаткування прибутку з 1 квітня 2011 року. Розглянемо особливості обчислення оновленого податку на прибуток, проаналізувавши його основні складові компоненти. Згідно зі ст. 133 Податкового кодексу України, платниками цього податку є:

1) резиденти: українські юридичні особи - суб'єкти господарювання, в тому числі:

2) нерезиденти: іноземні юридичні особи, які отримують доходи з джерелом походження з України, у тому числі постійні представництва нерезидентів.

Не є платниками податку на прибуток:

1) платники єдиного податку;

2) платники фіксованого сільськогосподарського податку.

У визначенні та розрахунку об'єкта оподаткування відбулися дуже суттєві зміни. Стаття 134 ПКУ виділяє два об'єкти оподаткування - для резидентів і для нерезидентів:

· прибуток із джерелом походження з України та за її межами - шляхом зменшення суми доходів звітного періоду на собівартість реалізованих товарів (виконаних робіт, наданих послуг) та суму інших витрат звітного податкового періоду;

· дохід (прибуток) нерезидента з джерелом походження з України - його оподаткування розглядається в п. 160.1 ПКУ.

Слід зазначити, що п. 44.2 розділу 2 ПКУ регламентує: для обрахунку об'єкта оподаткування платник податку на прибуток використовує дані бухгалтерського обліку щодо доходів та витрат з врахуванням положень цього Кодексу. Таким чином, для розрахунку прибутку як об'єкта оподаткування можемо використовувати наступну формулу:

Пр = Д - С - Інші витрати (1.2)

де Пр - прибуток звітного податкового періоду;

Д - доходи звітного податкового періоду;

С - собівартість реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг;

Інші витрати - інші витрати звітного податкового періоду.

Звітним періодом для платників податку на прибуток вважається: календарні квартал, півріччя, три квартали, рік, крім виробників сільськогосподарської продукції, для яких річний податковий період починається з 1 липня поточного звітного року і закінчується 30 червня наступного звітного року.

Розглянемо детальніше кожну з трьох складових, які впливають на розмір обчислюваного оподаткованого прибутку.

Згідно з визначенням ПКУ [п. 14.1.57], доходи - це загальна сума доходу платника податку від усіх видів діяльності, отриманого (нарахованого) протягом звітного періоду в грошовій , матеріальній або нематеріальній формах як на території України, так і за її межами.

До складу доходів, які враховуються при визначенні об'єкта оподаткування (прибутку), включаються:

1. доходи від операційної діяльності, які складаються, у першу чергу, з доходів від реалізації товарів, виконаних робіт, наданих послуг;

2. інші доходи, що включають доходи у вигляді дивідендів, отриманих від нерезидентів, від операцій оренди/лізингу, за операціями в іноземній валюті, суми штрафів, безповоротної фінансової допомоги, доходи від реалізації необоротних активів тощо [п. 135 ПКУ].

Важлива новація стосується дати визнання доходів від продажу товарів (робіт, послуг), визначеної в ст. 137 ПКУ. Дохід від реалізації товару тепер визнається за датою переходу покупцеві права власності на такий товар. Дохід від надання послуг (виконання робіт) признається за датою складання акта чи іншого документа, оформленого відповідно до вимог законодавства, який підтверджує надання послуг (виконання робіт). Таким чином, на зміну правилу визнання валових доходів за першою подією прийшов метод нарахувань, який орієнтується на перехід права власності на товар та не залежить від його оплати. За цим методом датою отримання доходів, які враховуються для визначення об'єкта оподаткування, є звітний період, в якому такі доходи визнаються, незалежно від фактичного надходження коштів [п. 137.4 ПКУ]. Тобто факт отримання оплати за товари (роботи, послуги) тепер взагалі не впливає на формування оподатковуваного прибутку (в тому числі дата отримання авансу не вважається датою отримання доходу).

Дата визнання інших доходів прописана у ст. 137 ПКУ. Серед нововведень тут варто відзначити :

· оподаткування коштів цільового фінансування - тепер ці суми включаються не при їх отриманні, а при здійсненні витрат, пов'язаних з виконанням умов цільового фінансування. Правда, це не стосується коштів цільового фінансування, направлених на компенсацію витрат (збитків) платника податку, а також для надання підтримки підприємству без установлення умов витрачання таких коштів - ці суми, як і раніше, включатимуться до складу доходів на дату отримання;

· посередницькі операції - датою отримання доходу комітента від продажу за договором комісії (агентським договором) вважається дата, зазначена у звіті комісіонера.

Дату отримання інших доходів, момент визнання яких ПКУ не передбачив, слід визначати за П(С)БО [п. 137.16].

Слід також звернути увагу на п. 7 підрозділу 4 Перехідних положень ПКУ, який передбачає невизнання доходу по товарах (роботах, послугах), відвантажених (наданих) після 01.04.2011 р. у частині їх вартості, оплаченої у вигляді авансів до цієї дати, у тому числі в період перебування на спрощеній системі оподаткування. Тобто якщо ви отримали передоплату до 1 квітня, а відвантажите товар після цієї дати, то дохід не буде визнаватися, адже передоплата повинна бути оподаткована на загальній або спрощеній системі. Цей же пункт 7 передбачає, що платники податку, які перейшли зі спрощеної системи оподаткування на загальну, одночасно з визнанням доходів від продажу товарів (робіт, послуг) на загальній системі, можуть включити до складу витрат собівартість таких товарів (робіт, послуг), що склалася в період перебування на спрощеній системі, пропорційно сумі визнаних доходів.

Визначення витрат наведено у п. 14.1.27: це сума будь-яких витрат платника податку у грошовій, матеріальній або нематеріальній формах, здійснюваних для провадження господарської діяльності платника податку, в результаті яких відбувається зменшення економічних вигод у вигляді вибуття активів або збільшення зобов'язань, внаслідок чого відбувається зменшення власного капіталу (крім змін капіталу за рахунок його вилучення або розподілу власником).

Склад витрат та порядок їх визнання встановлено у ст. 138 ПКУ. Витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування, складаються з:

· витрат операційної діяльності;

· інших витрат.

Згідно з п. 138.8 ПКУ, собівартість виготовлених та реалізованих товарів, виконаних робіт, наданих послуг складається з витрат, прямо пов'язаних з виробництвом таких товарів (виконанням робіт, наданням послуг), а саме:

· прямі матеріальні витрати - на сировину, матеріали та напівфабрикати, що утворюють основу виготовленого товару (роботи, послуги);

· прямі витрати на оплату праці - на зарплату та інші виплати робітникам, зайнятим у виробництві товарів (робіт, послуг);

· амортизація виробничих основних засобів та нематеріальних активів, безпосередньо пов'язаних з виробництвом товарів (робіт, послуг);

· вартість придбаних послуг, прямо пов'язаних з виробництвом товарів (робіт, послуг);

· інші прямі витрати - витрати з придбання електроенергії, внески на соціальні заходи, плата за оренду земельних і майнових паїв.

Витрати, що формують собівартість товарів (робіт, послуг), визнаються витратами того звітного періоду, в якому визнано доходи від реалізації таких товарів (робіт, послуг).

Собівартість придбаних та реалізованих товарів визначається відповідно до ціни їх придбання з урахуванням ввізного мита і витрат на доставку та доведення до стану, придатного для продажу [п. 138.6 ПКУ].

Інші витрати, що враховуються при обчисленні об'єкта оподаткування згідно з п. 138.10 ПКУ, до інших витрат включають:

· загальновиробничі витрати - витрати на управління виробництвом, амортизація основних засобів та нематеріальних активів загальновиробничого призначення, витрати на вдосконалення технології та організації виробництва, на обслуговування виробничого процесу, охорону праці і т.п.;

· адміністративні витрати - організаційні витрати, проведення річних зборів, представницькі витрати, утримання апарату управління підприємством, службові відрядження, страхування майна, охорона, послуги зв'язку, консультаційні, інформаційні послуги, амортизація нематеріальних активів, витрати на оренду легкового автотранспорту, парковку, ПММ;

· витрати на збут - реклама, дослідження ринку, пакувальні матеріали, оплата праці продавцям, транспортування, страхування товарів, гарантійне обслуговування тощо;

· інші операційні витрати - витрати за операціями в іноземній валюті, амортизація наданих в оперативну оренду необоротних активів, податки, збори, інформаційне забезпечення;

· фінансові витрати - проценти за користування кредитами та позиками, за випущеними облігаціями, за фінансовою орендою, витрати, пов'язані з запозиченнями, крім включених до собівартості кваліфікаційних активів за ПС(Б)О 31;

· інші витрати звичайної діяльності, не пов'язані безпосередньо з виробництвом та реалізацією товарів (робіт, послуг) - добровільно передані активи, безнадійна заборгованість, придбання ліцензій та інше.

В умовах розвитку ринкової економіки України прибуток є основним спонукальним мотивом здійснення будь-якої підприємницької діяльності, оскільки він забезпечує зростання добробуту власників та працівників підприємства через дохід на вкладений капітал. Поряд із цим, в умовах фінансової кризи значно погіршились основні показники діяльності підприємств, зокрема і остаточні фінансові результати його діяльності. На основі даних аналітичної таблиці ми можемо простежити прибутковість різних видів діяльності в Україні за період 2008-2010 рр.

Таблиця 1.1 Динаміка рентабельності операційної діяльності підприємств в Україні за видами економічної діяльності за 2008- 2010 роки

	Рівень рентабельності (збитковості), % по рокам
	2008	2009	2010*
Усього	3,9	3,3	4,8
сільське господарство, мисливство, лісове господарство	12,9	14,7	2,6
промисловість	4,9	1,8	3,8
будівництво	-2,7	-0,9	-1,8
торгівля; ремонт автомобілів, побутових виробів та предметів особистого вжитку	-0,2	4,5	12,7
торгівля автомобілями та мотоциклами, їх технічне обслуговування та ремонт	-0,5	-2,4	19,9
оптова торгівля посередництво в оптовій торгівлі	0,1	5,5	13,8
роздрібна торгівля; ремонт побутових виробів та предметів особистого вжитку	-1,6	3,3	4,5
діяльність готелів та ресторанів	-6,3	-3,3	3,3
діяльність транспорту та зв'язку	6,9	8,5	10,6
фінансова діяльність	5,2	1,5	2,5
операції з нерухомим майном, оренда, інжиніринг та надання послуг підприємцям	4	5,1	4,8
освіта	6,2	6	6,6
охорона здоров'я та надання соціальної допомоги	0,3	3,1	6,4
надання комунальних та індивідуальних послуг; діяльність у сфері культури та спорту	-6,7	-13,7	-21,4

* - за 9 місяців 2010 року.

Динаміка рентабельності вітчизняних підприємств по галузям показує позитивні зрушення, графічна інтерпритація подана на Рис. 1.3. Значне збільшення рівня рентабельності простежується в сферах транспорту та зв'язку, торгівлі та охороні здоров'я, тут простежується пряма закономірність пожвавлення та виходу з кризи. Значне погіршення має місце в сфері надання комунальних послуг, стагнація спостерігається в фінансовій сфері та будівництві.

Рис. 1.3 Динаміка рівня рентабельності за 2008-2010 рр

1.2 Методичні підходи до оцінки рентабельності діяльності суб'єкта господарювання

Показники рентабельності є відносними характеристиками фінансових результатів та ефективності діяльності підприємства. Вони вимірюють доходність підприємства з різних та групуються в співвідношенні інтересами учасників економічного процесу, ринкового обміну.

Показники рентабельності є важливими характеристиками факторного середовища формування прибутку (та доходу) підприємства. З цієї причини вони є обов'язковими елементами порівняного аналізу та оцінки фінансового стану підприємства.

При аналізі виробництва, показники рентабельності можна об'єднати в наступні групи:

1) показники рентабельності продукції;

2) показники рентабельності капіталу (активів);

3) показники, розраховані на підставі власних грошових коштів.

Перша група показників формується на підставі розрахунків рівнів рентабельності (доходності) по показникам прибутку (доходу).

Наприклад:

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.4 Показники рентабельності продукції

Даний показник характеризує прибутковість (доходність) продукції базисного та звітного періоду.

Наприклад:

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис 1.5 Показники рентабельності капіталу (активів)

Друга група показників рентабельності формується на підставі розрахунків рівнів рентабельності в залежності від зміни розміру та характеру авансованих коштів: всі активи підприємства; інвестиційний капітал (власні кошти + довгострокові зобов'язання); акціонерний (власний) капітал.

Неспівпадання рівнів рентабельності по цим показникам характеризує ступінь використання підприємством фінансових важелів для підвищення доходності, довгострокових кредитів та інших зайнятих коштів.

Дані показники - практичні. Вони відповідають вимогам власників. Наприклад, адміністрацію підприємства цікавить віддача (доходність) всіх активів (всього капіталу); потенційних інвесторів і кредиторів - віддача на вкладений капітал; власників та засновників - доходність акцій.

Кожний з перерахованих показників легко моделюється по факторним залежностям. Розглянемо наступну залежність:

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис 1.6 Залежність між рентабельністю

Формула на рис 1.6, розкриває зв'язок між рентабельністю всіх активів (або виробничих активів), рентабельністю реалізації та фондовіддачі (показників обороту виробничих фондів).

Економічний зв'язок полягає в тому, що формула прямо вказує шляхи підвищення рентабельності: при низькій доходності продаж необхідно прискорювати обіг виробничих активів.

Розглянемо ще одну фактичну модель рентабельності:

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис 1.7 Модель рентабельності

Як бачимо рентабельність власного (акціонерного) капіталу залежить від змінений рівня рентабельності продукції, швидкість обороту капіталу та співвідношення власного та займаного капіталу. Вивчення цих залежностей має
підґрунтя для оцінки фінансового стану підприємства, оцінки степені результатів своєї діяльності. З цієї залежності виходить, що при інших рівних умовах віддача акціонерного капіталу підвищується при збільшенні займаних коштів в складі капіталу.

Третя група показників рентабельності формується на базі розрахунку рівня рентабельності аналогічно показникам першої та другої груп, однак замість прибутку в розрахунку приймається прибуток грошових коштів.

Наприклад:

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рис. 1.8 Показники рентабельності, розраховані на підставі потоків власних грошових коштів

Дані показники дають уяву про ступінь можливостей підприємства забезпечити кредиторів, позичальників та акціонерів власними грошовими коштами в зв'язку з використанням його виробничого потенціалу. Концепція рентабельності розраховується на підставі притоку готівки, широко використовується в країнах з розвинутою ринковою економікою. Вона більше приоритетна, тому що операції з грошовими потоками є признакою інтенсивного типа виробництва ознакою "здоров'я" економіки і фінансового стану підприємства. Перехід на використання цієї концепції потребує перебудови звітності підприємства. Ця робота минається лише на початковій стадії.

Різноманітність показників рентабельності визначає альтернативність пошуку шляхів її підвищення. При аналізі шляхів підвищення рентабельності важливо розрізняти вплив зовнішніх та внутрішніх факторів. Такі показники, як ціна продукту і ресурсу, обсяг ресурсів та обсяг виробництва продукції, прибутку від реалізації та рентабельності (доходності) продаж, знаходяться між собою в тісному функціональному зв'язку.

Підприємство на сам перед звертає свою увагу на проблеми контролю за змінами промислової продуктивності і стараються знизити роль зовнішнього фактору, або фінансової продуктивності. Однією з вимог процвітання підприємства являється розширення ринку збуту продукції за рахунок зниження ціни за товари. Оскільки цей процес не супроводжується зниженням цін на ресурси, то роль дефлятора ціни в формуванні доходності підприємства знижується. Це "природним" шляхом переключає сферу вимог керівництва на контроль за зміненням промислової продуктивності, тобто за внутрішніми факторами: зниження матеріалоємності і трудомісткості продукції, підвищення віддачі основних фондів, машин та обладнання.

Проаналізувавши науково-практичний доробок вітчизняних та зарубіжних дослідників, можна запропонувати наступну класифікаційну основних показників рентабельності:

· Рентабельність продукції;

· Рентабельність продажу;

· Рентабельність активів;

· Рентабельність поточних активів;

· Рентабельність власного акціонерного капіталу.

1. Рентабельність продукції (витрати) (Рпр) визначається відношенням прибутку від реалізації продукту від реалізації продукції (Пр) до повної собівартості реалізації продукції (С):

(1.3)

Цей показник характеризує вихід прибутку в процесі реалізації продукції на одиницю витрат в основній діяльності підприємства.

2. Рентабельність продажу (RОS) визначається як відношення прибутку від реалізації (Пр) до виручки від реалізації без податків, включаємих в ціну продукції (В):

(1.4

Рентабельність продаж характеризує доходність основної діяльності підприємства. Менеджер використовує цей показник для контролю над взаємозв'язком між цінами, кількості реалізує мого товару, витрат виробництва і реалізації продукції.

3. Рентабельність активів (КОА) визначається як відношення прибутку (балансової чи чистої) (Пб або Пч) до середньої величини активів за якийсь період (Аср):

(1.5)

Цей показник служить для визначення ефективності використання капіталу, оскільки дає загальну оцінку доходності вкладеного в виробництво капіталу, як власного так і заємного.

Рентабельність активів також можна представити як ефективність використання матеріальних і фінансових ресурсів: рентабельності продаж і оборотності активів (Оа):

(1.6)

Чим менше доля прибутку в ціні, тим більше повинна бути швидкість обороту, щоб рентабельність вкладень в підприємство була достатньою. І навпаки, чим нижче швидкість обороту, тим більше повинна бути частка прибутку в ціні товару.

4. Рентабельність поточних активів (Рта) являє собою відношення чистого прибутку підприємства (Пч) до середньої величини поточних активів (оборотних коштів) підприємства (Ат.ср):

(1.7)

Цей показник характеризує величину прибутку, отриману з кожної гривні що вкладена у поточні активи.

5. Рентабельність власного акціонерного капіталу (RОЕ) визначається як відношення чистого прибутку (Пч) до середньої величини власного капіталу підприємства (Кс) за якийсь період:

(1.8)

Цей показник займає особливе місце серед показників рентабельності і характеризує ефективність використання власних коштів акціонерів, величину прибутку, отриману на кожну гривню вкладень акціонерів в підприємство і залишаючи в розпорядку підприємства. Значення цього показника відбиває ступінь привабливості об'єкта для вкладень коштів акціонерів. Чим вище цей показник, тим більше прибутку приходиться на одну акцію, тим вище потенційні дивіденди. На величину рентабельності власного акціонерного капіталу також впливає показник рентабельності активів.

В ринковій економіці надається велике значення порівнянням прибутку з прибуткоутворюючими факторами і базами її формування. При стандартній оцінці фінансового стану підприємства західними методиками пропонується наступні умови [33, с. 208]:

· По-перше, використання системи взаємозв'язаних показників рентабельності, кожний з яких несе однакове навантаження як для робітників підприємства так і для користувачів фінансової інформації (менеджерів, акціонерів, інвесторів та кредиторів);

· По-друге, використання системи показників рентабельності як однієї з елементів фінансово-економічної оцінки текучого положення підприємства;

· По-третє, необхідність проведення динамічного і порівняного аналізу показників рентабельності по секторам основної діяльності, по підприємствам - аналогам і підприємствам - конкурентам.

Для цієї мети розроблена система показників рентабельності, котра об'єднує три основним класи показників (табл. 1.2.)

1. Показник рентабельності, розрахований на підставі прибутку (доходу).

2. Показник рентабельності, розрахований в зв'язку з використанням виробничих активів.

3. Показник рентабельності, розрахований на підставі потоків власних грошових коштів.

Таблиця 1.2

Система фінансових коефіцієнтів рентабельності

Основні класи показників рентабельності	Фінансові коефіцієнти рентабельності
1. Показник рентабельності, розрахований на підставі прибутку (доходу)	1.1 .Коефіцієнт рівня валового прибутку 1.2.Коефіцієнт рівня прибутку від основної (операційної) діяльності 1.3.Коефіцієнт рівня прибутку всієї діяльності підприємства 1.4.Коефіцієнт рівня чистого прибутку 1.5.Коефіцієнт критичної рентабельності
2.Показник рентабельності, розрахований в зв'язку з використанням виробничих активів	2.1.Коефіцієнт віддачі на всю суму виробничих активів 2.2.Коефіцієнт віддачі на інвестований капітал 2.3.Коефіцієнт віддачі на акціонерний капітал
3.Показник рентабельності, розрахований на підставі потоків власних грошових коштів	3.1.Коефіцієнт рентабельності відбору 3.2.Коефіцієнт рентабельності сукупного капіталу 3.3.Коефіцієнт рентабельності власного капіталу 3.4.Коефіцієнт обслуговування боргу

1.3 Сучасні механізми забезпечення прибутковості функціонування підприємства

Управління прибутком являє собою процес розробки та прийняття ефективних управлінських рішень за всіма основними аспектами його формування та розподілу і використання на підприємстві з метою максимізації добробуту власників підприємства в поточному та перспективному періодах.

На думку Н.Г. Пігуль [26, с. 127] Головною метою управління прибутком є визначення шляхів найбільш ефективного його формування та оптимального розподілу, що спрямовані на забезпечення розвитку діяльності підприємства та зростання його ринкової вартості.

Проаналізувавши науково-практичний доробок вітчизняних дослідників [24, с. 104; 10, с. 239; 8, с. 98] можна запропонувати перелік основні задач управління прибутком підприємства, а саме: забезпечення максимізації розміру прибутку, що формується, і який відповідає ресурсному потенціалу суб'єкта господарювання та ринковій кон'юнктурі; забезпечення оптимальної пропорційності між рівнем прибутку, що формується, та допустимим рівнем ризику; забезпечення високої якості прибутку, що формується; забезпечення постійного збільшення ринкової вартості підприємства; підтримка конкурентоспроможності у довгостроковому періоді; забезпечення ліквідності підприємства та його платоспроможності; підтримка інвестиційної привабливості.

Концептуальні засади стратегічного управління прибутком, реалізуються в багатьох факторах, а саме: стратегічного планування, стратегічної організації і стратегічного контролю. На етапі стратегічного планування прибутку визначають цільову суму прибутку відповідно до стратегічних цілей і завдань підприємства з урахуванням його стадії життєвого циклу; здійснюють стратегічний аналіз управління прибутком на засадах моніторингу прибутковості підприємства та обґрунтування планів і програм дій на основі оцінювання стратегічних альтернатив.

На етапі стратегічної організації приводять у відповідність з обраною стратегією всі ресурси і внутрішні зв'язки підприємства, його цілі, завдання і сферу відповідальності працівників; здійснюють організаційні зміни на підприємстві та розробляють політику кожного структурного підрозділу. Завершальним етапом стратегічного управління прибутком підприємства є стратегічний контроль за виконанням розроблених заходів. Перевага запропонованої структурно-логічної схеми полягає в тому, що вона охоплює всі складники процесу управління прибутком, зумовлені його функціями та наявністю прямого і зворотного зв'язку між елементами. Крім того, саме використання такої логіки стратегічного управління прибутком підприємства надає можливість комплексно охопити всі види ресурсного потенціалу підприємства і діяльність його інфраструктур.

На підставі виконаного дослідження практики стратегічного управління прибутком удосконалили методичні рекомендації зі стратегічного аналізу його управління. На відміну від існуючих підходів до стратегічного аналізу прибутку, поряд із аналізом впливу внутрішніх і зовнішніх чинників на стратегічне управління прибутком запропоновано проводити моніторинг системи управління прибутковістю підприємства, складовими елементами якого є оцінювання інформаційних систем, діючої стратегії управління прибутком, організації процесу економічного управління прибутком, стратегічного контролю.

Розроблення стратегії управління прибутком підприємства здійснюється на основі однієї з базових стратегій з урахуванням періоду його життєвого циклу. Для періоду підйому базовою стратегією є стратегія зростання. Як стратегію управління прибутком рекомендовано досягнення беззбитковості діяльності, забезпечення мінімального рівня рентабельності та досягнення цільового прибутку. У періоді стабілізації запропоновано застосовувати стратегію збереження темпів зростання прибутку з урахуванням інфляції. Розроблення такої стратегії охоплює обґрунтування стійкого рівня прибутковості. Період спаду потребує утримання позицій на ринку. За таких умов за наявності базової стратегії виживання підприємствам рекомендовано застосовувати одну із стратегій управління прибутком: стратегію забезпечення мінімального рівня рентабельності або стратегію досягнення беззбитковості діяльності.

Для підвищення результативності діяльності підприємства потрібно сформувати дієву систему управління прибутком, яка розглядається як сутність взаємопов'язаних елементів, кожний з яких виконує певну роботу, спільна дія котрих забезпечує досягнення механізму отримання прибутку заданої величини. У цієї системі треба виділити шість основних блоків: мета, принципи й завдання управління; механізм управління; організаційне забезпечення; інформаційне забезпечення; методи аналізу прибутку; контроль за виконанням плану з прибутку.

Структура механізму управління прибутком підприємства охоплює ринковий механізм регулювання формування й використання прибутку, державне нормативно-правове регулювання питань формування й розподілу прибутку, внутрішній механізм регулювання окремих аспектів формування, розподілу й використання прибутку, систему конкретних методів і прийомів здійснення управління прибутком.

Система організаційного забезпечення управління прибутком - це взаємозалежна сукупність внутрішніх структурних служб і підрозділів підприємства, які забезпечують розроблення й прийняття управлінських рішень щодо окремих аспектів формування прибутку та несуть відповідальність за результати цих рішень. Організація управління прибутком на машинобудівному підприємстві визначається загальною структурою управління підприємством, наявними структурними підрозділами, службами і відділами та взаємозв'язками між ними. Останнім часом організаційне управління прибутком базується на формуванні більш ефективних структурних підрозділів підприємства - центрів відповідальності. Вихідним моментом створення системи управління прибутком на основі виділення центрів відповідальності є персоніфікація відповідальності за ухвалення рішень. Виділяють три види центрів відповідальності: центр витрат, центр прибутку, центр інвестицій.

Система управління прибутком також може функціонувати тільки за наявності відповідних інформаційних даних, на підставі яких можна, по-перше, налагодити постійний моніторинг процесу формування прибутку, по-друге, оцінювати рівень операційного та загального прибутку, а по-третє, аналізувати чинники впливу на обсяг прибутку. Джерелами інформації для прийняття рішень стосовно процесів управління прибутком є дані маркетингового аналізу, бухгалтерського та управлінського обліку.

Для забезпечення ефективності системи управління прибутком в організаційну структуру підприємств треба вводити служби контролінгу. Вагоме значення в системі контролінгу має оперативний аналіз відхилень витрат підприємства. Він дає змогу своєчасно оцінити господарські ситуації, пов'язані з формуванням витрат діяльності, виявити негативні причини і вади в роботі, внутрішньогосподарські резерви покращення використання ресурсів підприємства, забезпечити оперативне маневрування ресурсами і капіталом з метою раціоналізації витрат.

Певний рівень стратегічного управління прибутком та вид базової стратегії відповідають одній із стратегій управління прибутком. За високого рівня стратегічного управління прибутком та базової стратегії розвитку запропоновано використовувати стратегію збереження темпів зростання прибутку з урахуванням інфляції або стратегію досягнення цільового прибутку. За середнього рівня стратегічного управління прибутком та базової стратегії стабілізації запропоновано використовувати стратегію забезпечення мінімального рівня рентабельності. За низького рівня стратегічного управління прибутком та базової стратегії виживання запропоновано використовувати стратегію досягнення беззбитковості.