Фінансова система України як об’єкт фінансово-економічної безпеки

Размещено на http://www.allbest.ru/

ВСТУП

Актуальність роботи. Дана тема є актуальною у наш час оскільки фінансова система будь-якої держави відіграє важливу роль у її життєдіяльності, а в більшості випадків навіть вирішальну. Фінансова система є важливим чинником стійкої фінансово-економічної безпеки країни, що в свою чергу несе за собою постійний вплив як внутрішніх так і зовнішніх загроз метою яких є виведення системи з роботи в цілому або окремих її складових механізмів. У зв'язку з цим доволі часто постають питання щодо здійснення широкого комплексу заходів спрямованих насамперед на удосконалення механізму державного управління фінансовою системою держави.

Весь комплекс заходів здійснюється спеціально уповноваженими органами які у відповідності до свої компетенції спрямовують свою діяльність заради досягнення спільної мети.

Фінансова система є найбільш загальною системною категорією фінансового права, яка виражає функціональну єдність фінансових ресурсів і всіх органів держави, що здійснюють фінансово-правову політику. Фінансова система виникла з появою держави і нерозривно пов'язана з її функціонуванням. За допомогою фінансової системи держава накопичує і використовує фінансові ресурси на виконання своїх функцій.

Від оптимально функціонуючої фінансової системи країни залежить фінансове забезпечення різних сфер суспільного життя. Чим розвиненіші ринкові відносини, тим складніші й різноманітніші зв'язки в державі, тим складніша й фінансова система.

Оцінка сучасного стану наукової розробки. Теорії фінансів, фінансової системи і проблемам окремих складових фінансової системи приділялося і приділяється багато уваги з боку як зарубіжних, так і вітчизняних науковців.

Разом із тим проблематика, пов'язана з розумінням, змістом фінансової системи у вітчизняній економічній та юридичній науках, досліджена ще недостатньо.

Так, немає чіткого її визначення, не встановлено остаточно її структури. Ці та інші невирішені проблеми знижують результативність функціонування фінансової системи України в цілому та її складових зокрема.

У зв'язку з цим постає потреба у формуванні нового концептуального бачення фінансової системи України, що передбачає оновлення понятійного апарату, доктринального визначення цього терміна-поняття в процесі його практичного застосування, а також уточнення традиційних понять, пов'язаних із ним.

Аналіз існуючих наукових праць свідчить про те, що у вітчизняній науці зовсім небагато фундаментальних наукових досліджень, безпосередньо присвячених аналізові стану фінансової системи та обґрунтуванню напрямів її розбудови, зокрема є різні точки зору на зміст фінансової системи та її складових. Слабо розкриті взаємозв'язки і взаємодія елементів, що входять до її складу, дискусійним є питання подальшого розвитку фінансової системи в Україні тощо. Головним чинником неузгодженості позицій науковців щодо основних проблем функціонування фінансової системи є відсутність єдиного методологічного підходу стосовно встановлення сутності фінансової системи та взаємодії її складових.

Дане питання у своїх працях досліджували такі відомі вчені, як: О.М. Александров, М.М. Алєксєєнко, В.Л. Андрущенко, О.М. Бірман, Б.Г. Болдирьов, М.Б. Богачевський, А.І. Буковецький, О.Д. Василик, І.П. Верба, А.І. Даниленко, Л.О. Дробозіна, І.Х. Озеров, М.І. Крупка, І.К. Кулішер, І.О. Луніна, І.О. Лютий, Ф.О. Меньков, М.І. Мілітін, О.М. Мозговий, С.Я. Огороднік, В.М. Федоров, М.В. Романовський та інші.

Мета дослідження. Метою даного дослідження є комплексний аналіз питання щодо удосконалення та оптимізації адміністративно-правового механізму державного управління фінансовою системою України як головного чинника стійкої фінансово економічної безпеки країни.

Реалізація поставленої мети зумовила вирішення цілого ряду завдань, до яких слід віднести:

? визначити правові засади національної безпеки України та перерахувати її складові;

? дати визначення фінансової системи України, як об'єкта фінансово економічної безпеки;

? перерахувати суб'єктів фінансової системи України;

? здійснити класифікацію суб'єктів та визначити їх правові засади діяльності;

? визначити взаємодію суб'єктів між собою;

? залучити досвід провідних європейських країн у сфері державного управління фінансовою системою;

? здійснити порівняльну характеристику діяльності суб'єктів фінансової системи України та суб'єктів фінансової системи Англії;

? навести пропозиції щодо вдосконалення фінансової системи.

Об'єкт дослідження. Об'єктом даного дослідження є адміністративно-правовий механізм державного управління фінансовою системою України.

Предмет дослідження. Предметом даного дослідження є удосконалення та оптимізація адміністративно правового механізму державного управління фінансовою системою України.

Методи дослідження. Під час проведення даного дослідження використовувалися: системний метод, який дозволив проаналізувати фінансову систему як структуровану модель системи, з її взаємозв'язками із зовнішнім середовищем, та взаємозв'язки її елементів усередині системи, надати всебічну характеристику фінансової системи, метод порівняльного аналізу було використано у процесі порівняння діяльності суб'єктів фінансової системи України та суб'єктів фінансової системи провідних європейських країн, діалектичний метод використовувався у процесі встановлення взаємозв'язку між суб'єктами фінансової системи України.



РОЗДІЛ 1. ФЕБ ЯК СКЛАДОВА НАЦІОНАЛЬНОЇ БЕЗПЕКИ УКРАЇНИ

1.1 Правові засади національної безпеки України

З давніх часів безпека вважалася важливою запорукою процвітання будь-якої держави, їй приділялася особлива увага, а її забезпечення породило собою складний і багатогранний процес який можна назвати національною безпекою. Що ж саме являє собою даний процес встигший пройти в одну ногу з зародженням цивілізації?

Перші відголоски дане поняття знаходить в філософії. З філософської точки зору проблема осягнення сутності безпеки на кожному етапі розвитку суспільства вимагала від людини пошуку різних методів досягнення захищеності та стійкості її буття, які обумовлені конкретною культурно-історичною ситуацією, способом життя людей, їх світобаченням тощо.

Первинні уявлення про безпеку служили важливим фактором організації стабільного функціонування та розвитку суспільства. Проте тільки у філософії відбувається раціональне осмислення проблем безпеки.

Рефлексивне оформлення людиною свого існування чи існування іншого об'єкта реального світу у контексті її відношення до небезпеки знаходить своє відображення у понятті безпека.

Тому часто філософи та соціологи говорять про феномен безпеки, бо якщо небезпека опосередковується із запереченням самого існування суб'єкта, то безпека його існування опосередковується і визначається суб'єктом по відношенню до небезпеки [60, c. 155].

Необхідно відзначити, що онтологічний аспект безпеки полягає в тому, що безпека існує в загальній структурі буття і перебуває в різних формах, як оптимальні умови дійсності (буття природи, людини, соціального і духовного), при яких мінімізовані небезпеки. Дана об'єктивна реальність дозволяє здійснити самозбереження всьому живому і включає явища, процеси, закономірності, що діють в світі.

Згодом дане поняття узагальнювалося і прийняло вигляд який носить і досі. Під національною безпекою розуміють у традиційному розумінні ? це захист від агресії з боку зовнішніх ворогів держави. Страх перед такими загрозами породжує готовність протистояти їм будь-якими засобами, в тому числі і військово-силовими. На цьому грунтується розуміння державного суверенітету, що ототожнюється з правом на необмежену силову дію у внутрішніх і зовнішніх справах, якщо це стосується питань забезпечення національної безпеки. У цьому контексті концепція національної безпеки покликана забезпечити концентрацію політичної волі держави для відстоювання своїх життєво важливих інтересів.

Якщо ж дивитися у широкому розумінні, то поняття безпеки включає забезпечення всім громадянам держави нормальних умов для самореалізації, захисту їх життя, свободи і власності від будь-яких посягань з боку, будь то окремої людини, організації або самої держави [63, c. 325].

Існує і інше визначення, відповідно до якого під національною безпекою розуміють стан захищеності державного суверенітету, конституційного ладу, територіальної цілісності, економічного, науково-технічного й оборонного потенціалу України, законних інтересів держави та прав громадян від розвідувально-підривної діяльності іноземних спеціальних служб, посягань з боку окремих організацій, груп і осіб. Їх існує безліч, але зупинимося саме на цих [62, c. 60].

Необхідно також зазначити, що право та національна безпека є тісно взаємопов'язаними між собою. З однієї сторони, виступаючи в ролі регулятора суспільних відносин, право закріплює основні положення, реалізуючи які, підтримується необхідний рівень безпеки України, з іншої - забезпечуючи безпеку, приймаються нові правові норми, отже, право оновлюється, збагачується.

В Україні поняття “національна безпека” набуло широкого значення в останні кілька років. На додаток до цього, розуміння поняття різними верствами населення значно різниться. Здебільшого національну безпеку пов'язують лише з діяльністю спецслужб, ототожнюють з обороною держави тощо. Це справді так, у сучасному світі гарантії нацбезпеки досі забезпечуються силою чи погрозою застосування такої сили, і військова могутність є одним з чинників сили держави. Проте не слід відкидати й те, що все більшого значення набувають економічні, політичні, морально-етичні та інші, не силові аспекти забезпечення національної безпеки. Проблеми національної безпеки стоять сьогодні у центрі уваги більшості цивілізованих країн світу, міждержавних утворень та громадських об'єднань. Причиною такої уваги стало саме глобальне середовище безпеки, яке сьогодні містить у собі велику кількість загроз і викликів найрізноманітнішого характеру.

Слід відзначити, що основними документами, які регулюють питання національної безпеки в Україні є Указ Президента України № 287/2015 “Про Стратегію національної безпеки України” та закон України “Про основи національної безпеки України”.

Так ми бачимо, що згідно зі ст. 2 Закону України «Про основи національної безпеки України» правову основу у сфері національної безпеки України становлять Конституція, цей та інші закони України, міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, а також видані на виконання законів інші нормативно-правові акти [2].

Так, основоположним нормативно-правовим актом, що регулює суспільні відносини в сфері національної безпеки, закріплено ієрархічну сукупність правових норм, що забезпечують реалізацію національних інтересів.

Згідно із вищезазначеним Законом систему законодавства в сфері національної безпеки становлять:

1) Конституція України, що визначає основні права, свободи та обов'язки людини та громадянина в сфері національної безпеки України, компетенцію, повноваження та коло суб'єктів їх забезпечення тощо.

2) закони України, що закріплюють загальні засади формування, виконання та проведення політики національної безпеки;

3) міжнародні договори, ратифіковані парламентом, що встановлюють правові засади міжнародного співробітництва в окремих сферах національної безпеки.

4) підзаконні нормативно-правові акти, що конкретизують та деталізують законодавчі норми щодо нейтралізації реальних та потенційних загроз в сфері національної безпеки України [64, c. 155].

Важливо також відзначити, що безпеки досягають проведенням єдиної політики в галузі її забезпечення, системою заходів економічного, політичного, організаційно-правового та іншого характеру адекватно загрозам життєво важливим інтересам особи, суспільства й держави. Вона охоплює заходи не тільки політичного, економічного, правового, а й екологічного, медичного, воєнного, а також спеціального характеру. Тому законодавством передбачено, що в здійсненні заходів щодо національної безпеки беруть участь органи законодавчої, виконавчої і судової влади, недержавні організації та громадяни.

Поруч з позитивними аспектами розуміння безпеки багато дослідників окреслюють негативні аспекти використання права у механізмі забезпечення безпеки.

Так, Кормич Б.А. акцентує , що на початку ХХ ст. міжнародне право вже склалося в чітку систему, яка значною мірою обмежувала дії держав, і, таким чином, було необхідно найти виправдання порушенню цих обмежень. Обґрунтування ж зневаги до норм міжнародного права необхідністю захисту національної безпеки виявилося цілком дієздатним. На жаль така сама доля спіткала і застосування категорії національної безпеки у внутрішній сфері, яка, знову-таки, почала використовуватися в США як привід для обмеження громадянських свобод, прикладом чого став Communist Control Act або Закон про контроль за комуністами 1950 р., згідно з яким будь-яка організація, яка визнавалася комуністичною, відразу оголошувалася незаконною і втрачала будь-які права.

Не оминуло дане питання такі речі, як колізії та прогалини в праві. Хоча теорія держави та права окреслює основні підходи щодо припинення та подолання випадків відсутності правових норм, необхідних для врегулювання суспільних відносин або неповноти правових моделей, а також усунення розходжень чи протиріч між окремими нормативно-правовими актами, нормами, що регулюють відповідні суспільні відносини, ці проблеми відіграють деструктивну роль в механізмі забезпечення інформаційної безпеки.

Так можна, помітити, що відповідно до вищезазначеного Закону розробляються і затверджуються Президентом України Стратегія національної безпеки України і Воєнна доктрина України, доктрини, концепції, стратегії і програми, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України [86, c. 226].

Цікавим є те, що в Законі України «Про основи національної безпеки України» закріплюється, що нормативно-правові акти, якими визначаються цільові настанови та керівні принципи воєнного будівництва, а також напрями діяльності органів державної влади в конкретній обстановці з метою своєчасного виявлення, відвернення і нейтралізації реальних і потенційних загроз національним інтересам України, тобто такі, що регулюють суспільні відносини в сфері національної безпеки України (доктрини, концепції, стратегії і програми), розробляються і затверджуються Президентом України.

Більше того, не тільки проголошується, але на сьогодні є практичні кроки щодо реалізації цієї норми. Так, Стратегія національної безпеки України була затверджена Указом Президента України.

Хоча в ст. 92 Конституції України чітко закріплено, що виключно законами України визначаються основи національної безпеки, організації Збройних Сил України і забезпечення громадського порядку [1].

Необхідно зупинись на тому, що Правові основи національної безпеки України зумовлюють:

? правову регламентацію організації і функціонування системи забезпечення національної безпеки;

? правові форми взаємодії всіх ланок системи забезпечення національної безпеки;

? створення гарантій законності функціонування суб'єктів системи забезпечення національної безпеки, які б виключали можливість її протиправних дій у цій сфері;

? оптимальний розподіл повноважень між окремими суб'єктами системи забезпечення національної безпеки;

? правовий порядок отримання, аналізу, узагальнення, накопичення і руху інформації в системі забезпечення національної безпеки.

Специфічні ознаки будь-якої надзвичайної ситуації зумовлюють потребу в чіткому визначенні правил поведінки суб'єктів, які діють в її умовах, що зумовлюють особливості правового регулювання забезпечення національної безпеки, зокрема діяльності міліції. Природа надзвичайних ситуацій відрізняє їх від інших загроз національній безпеці, які протікають у звичайних умовах, а саме:

? ступінь розвитку надзвичайної ситуації на певній території досягає таких масштабів, що становить реальну неминучу загрозу;

? настання невідворотних тривалих, суттєвих наслідків;

? швидкий розвиток подій.

Не можна також оминути головних завдань державної політики у сфері національної безпеки. Так, ми бачимо, що першочерговим завданням політики національної безпеки, яке визначене Стратегією національної безпеки України, є підвищення ефективності системи ДУНБ. Його виконання передбачає модернізацію двох взаємопов'язаних складових вказаної системи.

Так, перша складова передбачає вдосконалення організаційно-правового та ресурсного забезпечення загальнодержавного механізму скоординованих дій Президента України та гілок державної влади, спрямованих на розробку та реалізацію державної політики національної безпеки [60, c. 158].

Ключове місце в цьому механізмі належить Президентові України, бо він як глава держави є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності та здійснює загальне керівництво у сфері національної безпеки. Друга складова передбачає передусім вдосконалення організаційно-правового та ресурсного забезпечення структур сектору безпеки, які спеціально створюються державою для виконання завдань забезпечення національної безпеки (збройні сили, розвідка, правоохоронні органи тощо).

Тому ключовими завданнями державної політики національної безпеки України є підвищення якості експертно-аналітичного супроводження вказаної політики, а також рівня професіоналізму посадовців, які працюють у секторі безпеки.

Тобто важливим є суттєве поліпшення якості та структури професійної підготовки управлінських кадрів для системи забезпечення національної безпеки.

Це обумовлено тим, що для фахівців, які здійснюють експертно-аналітичну, консультативно-дорадчу та організаційно-розпорядчу діяльність пов'язану із забезпеченням національної безпеки, принципово важливим є системне розуміння процесів, що відбуваються в суспільстві, знання теорії національної безпеки та державного управління, проблем, пов'язаних з науково-технічним прогресом і його соціальними наслідками, уміння оперативно приймати управлінські рішення, у тому числі в умовах невизначеності та браку часу.

При цьому слід відзначити складність і неординарність завдань, що стоять перед управлінськими структурами сектору безпеки, постійно підвищують рівень вимог не тільки до професіоналізму та компетентності державного службовця, його вміння здійснювати стратегічний аналіз та стратегічне планування, що пов'язані з розробкою та впровадженням державної політики, спрямованої на виявлення та реагування на загрози національній безпеці, а й до його моральної позиції, почуття обов'язку та відповідальності за долю країни [65, c. 55].

Таким чином основними завданнями політики національної безпеки є:

? чітке розмежування взаємопов'язаних складових управління у сфері національної безпеки: політичної (стратегічне планування і прийняття рішень щодо застосування сил та засобів сектору безпеки), адміністративної (фінансове і ресурсне забезпечення) і оперативної (створення ієрархій командування і повсякденного управління силами та засобами сектору безпеки);

? забезпечення максимально ефективного використання сил і засобів сектору безпеки в різних умовах (мирний час, кризові ситуації, війна) шляхом централізації та уніфікації адміністративного управління і належної координації оперативного управління в системі забезпечення національної безпеки;

? вдосконалення системи моніторингу чинників, які породжують загрози життєво важливим національним інтересам, зокрема, державному суверенітету та територіальній цілісності;

? врахування національних інтересів у процесі модернізації економіки та процесів, здатних створити загрози в економічній сфері (зокрема, зростання залежності держави від постачальників енергоносіїв, витіснення держави з традиційних ринків збуту вітчизняної продукції, зниження рівня конкурентоспроможності українських товарів);

? виявлення та комплексне врахування чинників, від яких залежить стабільність фінансово-економічної системи та ефективність державної політики, спрямованої на підтримку наукомістких технологій;

? комплексний огляд вітчизняного сектору безпеки та ВПК, уточнення їх завдань і на цій основі їх реформування та належне ресурсне забезпечення;

? зміцнення позиції держави на ринку озброєнь та військової техніки, розширення можливостей військово-технічного співробітництва;

? аналіз і моніторинг процесів, що сприяють виникненню або ліквідації конфліктів, потенційним учасником яких може стати держава;

? вивчення у суспільній думці ірраціональних ідеологічних схем, у тому числі аналіз та моніторинг процесів, що сприяють виникненню етнічного і релігійного екстремізму та їх врахування при здійсненні зовнішньополітичної діяльності [87, c. 312].

Оскільки згідно з Конституцією України основи національної безпеки визначаються законами, то необхідно на законодавчому рівні більш детально конкретизувати положення Конституції стосовно створення та функціонування системи забезпечення національної безпеки.

Чинний Закон України „Про основи національної безпеки України” не виконує вказаної функції, зокрема, в ньому відсутні навіть визначення таких дефініцій, як "система забезпечення національної безпеки" та "сектор безпеки". Тому вважаю за необхідно здійснити заходи щодо внесення в даний закон змін.

Отже, не дивлячись на те, що Закон України «Про основи національної безпеки України», Указ Президента України «Про Стратегію національної безпеки України» набули легітимності після прийняття Основного закону, спостерігаємо недопустиму, неконституційну правотворчу діяльність Президента України в цій сфері.

Дані проблеми є досить актуальними, враховуючи бажання України інтегруватись до розвинутих європейських країн. За для чого перед українською державою постала необхідність прийняття чималої низки нормативно-правових актів, що відповідають європейським стандартам за досить обмежений проміжок часу. Внаслідок цього, особливого занепокоєння викликає проблема правореалізації, оскільки стихійне оперативне прийняття нормативно-правових актів, призводить до їх недієвості.

фінансовий економічний безпека державний



1.2 Складові національної безпеки України

Як будь-який функціонуючий механізм національна безпека має свої складові, про що і поговоримо далі. Головними складовими національної безпеки є здатність забезпечення фізичного існування, територіальної недоторканності і цілісності держави, збереження його від зовнішніх і внутрішніх загроз.

Варто зазначити, що забезпечення зовнішньої безпеки передбачає не тільки наявність та підтримання на необхідному рівні оборонного потенціалу, застосування комплексу різноманітних інструментів впливу на перебіг подій (дипломатичних, економічних та інших), які є у розпорядженні суверенної держави.

Але більш ґрунтовний аналіз проблеми забезпечення національної безпеки потребує подальшої диференціації національної безпеки за сферами життєдіяльності суспільства і держави, в яких органам державної влади необхідно розробляти та здійснювати комплекс заходів щодо захисту національних інтересів.

Аналіз проблем національної безпеки за сферами життєдіяльності суспільства та держави займає чільне місце в багатьох роботах.

Зокрема, розрізняють: державну, економічну, енергетичну, політичну, інформаційну, екологічну, воєнну безпеку. Водночас деякі дослідники складові національної безпеки називають не сферами, а видами національної безпеки. Але, в даному випадку це не є суттєвим.

Поділ національної безпеки на її види, сфери чи якісь інші складові є досить умовним. Причина ? недостатнє наукове обґрунтування меж, які окреслюють ту чи іншу сферу (вид, складову, тощо). Незважаючи на це, сфери національної безпеки часто отримують відповідну назву у керівних документах з питань забезпечення національної безпеки (концепціях, стратегіях тощо).

Так, Законом України “Про основи національної безпеки України” визначено дев'ять сфер національної безпеки: зовнішньополітична; державної безпеки; воєнна сфера та сфера безпеки державного кордону; внутрішньополітична, економічна, соціальна, гуманітарна, науково- технологічна, екологічна та інформаційна сфери. Саме там на думку законодавців проявляються загрози національним інтересам [89, c. 209].

Тобто в Україні сфери національної безпеки визначають крізь призму загроз. Інколи навіть стверджують, що загрози є критеріями формування державної політики національної безпеки, що вони є її наріжними каменями. Водночас визначені згаданим Законом національні інтереси не розподілено за вказаними сферами, а наведений перелік потенційних та реальних загроз щодо їх реалізації не корелює з вказаними інтересами. Це не зовсім логічно, бо, як правило, однією із передумов виникнення загрози є наявність національного інтересу. Дійсно, загроза завжди спрямована проти досягнення того чи іншого інтересу, бо виникає питання - загроза кому, проти чого? Більше того, практика свідчить ? чим більш рішуче держава налаштована на реалізацію національного інтересу, тим більше зростає спротив, наприклад, з боку інших країн, а відтак зростає загроза вказаній реалізації.

Тому доцільно спочатку визначити (обґрунтувати) національні інтереси. Потім ? ступінь їх важливості. Це дозволить визначити пріоритетні інтереси, у тому числі для тієї чи іншої сфери життєдіяльності суспільства і держави.

Якщо ж спочатку визначитися із загрозами (до визначення національних інтересів та ступеню їх важливості), то існує значний ризик надмірної реакції з боку суспільства та держави на ці загрози. Мова йде про реакцію, яка може бути неадекватна важливості інтересів, що, як мінімум, призведе до нераціонального використання ресурсів, які є у розпорядженні органів державної влади.

Як відомо, при дослідженні складних проблем часто необхідно будувати модель, яка б могла бути використана, як прогнозна. Проте часто, а особливо у сфері суспільних відносин, зіштовхуються з досить жорстким обмеженням, яке є наслідком складності моделі.

Суть його полягає у наступному: кількість параметрів, за допомогою яких можна описати процес чи об'єкт (тобто його стан у той чи інший момент часу) не повинна бути більша ніж десять.

Це обумовлено тим, що збільшення кількості параметрів породжує значні труднощі при комплексному аналізі отриманих у процесі моделювання результатів. Тому найпоширеніший підхід при моделюванні складних об'єктів (процесів) полягає у тому, що його розділяють на елементи (частини).

Потім вказані частини досліджують, а отримані результати намагаються інтерпретувати (перенести) на цілісний об'єкт (процес). І саме тут дослідників підстерігає найбільша трудність. Дійсно, при побудові моделі об'єкту (процесу) ми вимушені керуватися традиційним підходом ? “від часткового до загального” [64, c. 157].

Але широке використання індукції породжує проблему, яка викликана такою властивістю системи, як її цілісність. Тобто об'єднання результатів дослідження складових (елементів) системи не дає повного уявлення про систему в цілому.

Іншими словами, із-за неможливості врахувати всі взаємозв'язки між елементами цілого, важко забезпечити перехід кількості у якість, тобто інтерпретувати результати дослідження складових системи на всю систему. Тому інформація про сфери національної безпеки (загрози, інтереси, ресурси тощо), ще не гарантує повного уявлення про національну безпеку в цілому.

Ця принципова особливість дослідження систем має бути врахованою:

? при поділі національної безпеки на елементи: сфери, види, сектори тощо, їх дослідженні та узагальненні отриманих результатів (їх інтерпретації) на національну безпеку (будь-то загрози національним інтересам, можливості щодо їх нейтралізації тощо);

? у процесі визначення комплексної оцінки умов розвитку людини,суспільства, держави у контексті реалізації їх інтересів у різних сферах (політичній, економічній тощо);

? при комплексній оцінці захищеності (стану) того чи іншого об'єктана ціональної безпеки [88, c. 217].

Незважаючи на сказане, поділ національної безпеки на зовнішню, внутрішню, інші складові є доцільним при розв'язанні низки практичних завдань.

По-перше, сьогодні спостерігається стійка тенденція щодо розширеного тлумачення поняття “національна безпека” при розробці та здійсненні політики держави в різних сферах життєдіяльності суспільства. Внаслідок цього до сфери національної безпеки включають найрізноманітніші суспільні та індивідуальні потреби. За такого підходу будь-які прояви загроз вказаним потребам, якщо вони впливають на нормальне функціонування держави, життя суспільства або індивіду тією чи іншою мірою стають об'єктами національної безпеки. Тому, наприклад, можна почути про "кадрову безпеку", "продовольчу безпеку", "техногенну безпека", "транспортну безпеку", "водну безпеку" тощо.

Певною мірою такий підхід є обґрунтованим, бо обумовлений процесами гуманізації суспільства і держави, в основі яких зміна уявлень про сферу національної безпеки.

Вказана зміна відбувається у напрямі забезпечення передусім безпеки особи, яку необхідно розглядати в контексті сучасних тенденцій глобалізації, розвитку інформаційних технологій, зміни традиційних уявлень про державний суверенітет, національну ідентичність тощо.

По-друге, в будь якій країні створені центральні органи державного управління, які несуть відповідальність за стан справ у тій чи іншій сфері життєдіяльності суспільства. Це, як правило, міністерства або інші центральні органи виконавчої влади з певними функціями і повноваженнями.

Наприклад, міністерство закордонних справ має головною сферою прикладення своїх зусиль зовнішньополітичну, а міністерство економічного розвитку і торгівлі - економічну сфери.

Водночас на Заході при дослідженні проблеми забезпечення національної безпеки увага головним чином акцентується на: політичних аспектах (зокрема, у контексті аналізу загроз основам ліберальної демократії, які останнім часом розглядаються в контексті глобалізації, розвитку інформаційних технологій, змін традиційних уявлень про державний суверенітет, альтернативних моделей політичних трансформацій тощо; економічних аспектах (головним чином у ракурсі економічних основ та обмежень щодо планування національної оборони, складання відповідного бюджету, громадянського контролю в цих питаннях); воєнних аспектах (у контексті розвитку практики відносин між цивільним і військовим секторами, тобто між цивільною владою і “силовими” структурами, які трансформуються у так звану проблему цивільно-військових відносин).

Загалом же на Заході концептуальні підходи щодо забезпечення безпеки базуються на постійному діалозі державної політики з філософією лібералізму, згідно якої наявність розвиненого громадянського суспільства є головним гарантом безпеки індивіду, суспільства і держави.

Окрім того вважають, що загрози національній безпеці балансуються можливостями економічної, політичної могутності, воєнними та розвідувальними ресурсами. Тому в кінцевому підсумку головна увага приділяється захисту та розвитку вказаних можливостей, а не поділу національної безпеки на сфери (економічну, політичну тощо). При цьому робиться чіткий акцент на виявленні, попередженні та нейтралізації загроз інтересам виживання [90, c. 65-67].

Вважається також, що стабільність політичної системи, ефективність збройних сил, інших "силових" структур, відносини між ними та суспільством і Урядом мають визначатися законом, визнаватися у плані культури і насаджуватися політичною владою. Саме тому таке важливе значення приділяється вдосконаленню стосунків між цивільними і військовими, у тому числі налагодженню громадянського цивільного контролю над збройними силами.

Існує також інша думка щодо складових національної безпеки, сили (суб'єкти) забезпечення національної безпеки теж є різноманітними. Вони включають:

1) Український народ -- громадяни на виборах, референдумах, а також через органи державної влади й органи місцевого самоврядування висловлюють і реалізують своє бачення щодо забезпечення національної безпеки, привертають увагу суспільних і державних інститутів до небезпечних явищ, захищають власну безпеку;

2) Верховну Раду України -- в межах своїх повноважень здійснює законодавче регулювання й контроль за діяльністю органів державної влади та посадових осіб щодо здійснення ними відповідних повноважень у сфері національної безпеки;

3) Президента України як главу держави -- забезпечує державну незалежність, здійснює керівництво в сферах національної безпеки й оборони;

4) Раду національної безпеки й оборони України як координаційний орган з питань національної безпеки і оборони при Президентові України -- координує та контролює діяльність органів виконавчої влади в сферах національної безпеки й оборони;

5) Кабінет Міністрів України -- вживає заходів щодо забезпечення обороноздатності, національної безпеки й боротьби зі злочинністю;

6) Конституційний Суд України -- вирішує питання про відповідність законів та інших правових актів у сфері національної безпеки Конституції України й дає офіційне їх тлумачення;

7) Суди загальної та спеціальної юрисдикції -- здійснюють правосуддя в сфері забезпечення національної безпеки;

8) Прокуратуру України -- здійснює наглядові повноваження у сфері національної безпеки;

9) Національний банк України -- розробляє та здійснює емісійно-кредитну політику в інтересах національної безпеки;

10)міністерства та інші центральні органи виконавчої влади -- в межах своїх повноважень забезпечують реалізацію законів, указів, концепцій, програм, постанов органів державної влади у сфері національної безпеки, створюють і підтримують у стані готовності й застосування відповідні сили та засоби безпеки [86, c. 236].

Існує й інша класифікація складових, на якій ми зараз і зупинимося. Відповідно до неї ці складові, у свою чергу, передбачають:

? всебічне зміцнення місця і ролі країни в сучасному світі;

? захист національних інтересів, цілей і пріоритетів держави;

? збереження та забезпечення економічного, політичного і військово-політичного суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості кордонів країни;

? захист прав, свобод, гідності та матеріального благополуччя всіх її громадян;

? позначення регіонів і країн, на які поширюються життєво важливі інтереси країни;

? ліквідацію реальних та потенційних загроз національним інтересам і національній безпеці і т.д.

Запорукою забезпечення ефективного захисту інтересів особи, суспільства і держави є національна єдність, яка досягається за умов поваги до гідності людини та реалізації життєво важливих національних інтересів України.

Під терміном «національні інтереси» розуміють життєво важливі матеріальні, інтелектуальні і духовні цінності українського народу як носія суверенітету і єдиного носія влади в Україні, визначальні потреби суспільства і держави, реалізація яких гарантує державний суверенітет України та її прогресивний розвиток. До таких національних інтересів відносять:

- права та свободи людини і громадянина;

- суверенітет України, її територіальна цілісність, недоторканість державного кордону, демократичний конституційний лад, верховенство права;

- соборності держави на основі консолідації усіх територіальних громад, суспільних верств, етнічних груп навколо цінностей незалежного, вільного, суверенного і демократичного розвитку єдиної України;

- конкурентоспроможності держави та економічного добробуту населення шляхом всебічного розвитку людського, науково-технічного, інноваційного потенціалів країни;

- реалізація конституційного принципу розподілу влади на законодавчу, виконавчу і судову;

- додержання гарантій незалежності та об'єктивності суду;

- обмеження втручання держави у діяльність економічних суб'єктів, громадян, громадських організацій та політичних партій, релігійних об'єднань;

- безпечні умови життєдіяльності та захисту навколишнього природного середовища;

- збереження і розвитку духовних і культурних цінностей суспільства; - гармонійні відносини з іншими державами світу.

Стратегія національної безпеки України є документом, обов'язковим для виконання, і основою для розробки конкретних програм за складовими державної політики національної безпеки [64, c. 160].

Об'єктами національної безпеки є:

1) людина і громадянин - їхні конституційні права і свободи;

2) держава - конституційний лад, суверенітет, територіальна цілісність і недоторканність.

3) суспільство - його духовні, морально-етичні, культурні, історичні, інтелектуальні та матеріальні цінності, інформаційне і навколишнє природне середовище, земельні ресурси;

Поряд з складовими національної безпеки необхідно виділити і загрозливі чинники. Так, основними чинниками, що загрожують міжнародній стабільності та погіршують регіональне середовище безпеки навколо України, є:

- загострення конкуренції між світовими центрами впливу, застосування сили або погрози силою у міжнародних відносинах;

- послаблення ролі міжнародних інститутів безпеки, що уможливлює безкарне застосування сили на міжнародній арені для реалізації власних інтересів;

- інтенсифікація процесів мілітаризації окремих держав і регіонів;

- поширення тероризму, наркоторгівлі, незаконної торгівлі зброєю та ядерними матеріалами, міжнародної організованої злочинності, поширення нелегальної міграції, торгівлі людьми, кіберзлочинності.

Виходячи з того, що сьогодні для України, як вважає Рада національної безпеки і оборони, не існує прямої воєнної загрози, а можливості політичного тиску з боку іноземних держав хоча й існують, але обмежені, національна безпека нашої країни піддається, головним чином, впливу внутрішніх загроз.

Тому питання воєнної безпеки, які в основному торкаються зовнішніх загроз, хоча й пов'язані з іншими елементами національної безпеки, ретельно розглядатися не будуть.

А серед внутрішніх загроз, передусім, слід виділити економічну складову. Невипадково у ст. 17 Конституції України підкреслюється, що забезпечення економічної безпеки є однією з найважливіших функцій держави [1].

На жаль, сьогодні Україна знаходиться у складному соціально-економічному становищі.

На думку багатьох експертів, основними факторами, що стримують економічний розвиток країни, є:

- недосконала бюджетна політика та слабкість бюджетного планування;

- низька фінансова дисципліна та непрозорі схеми розрахунків;

- недосконала податкова політика;

- значна диференціація доходів населення та високий рівень бідності;

- низька ефективність приватизаційних програм та їх інвестиційних результатів, незахищеність прав власників, інвесторів та кредиторів;

- несприятливий інвестиційний клімат, що стримує залучення інвестицій та гальмує формування ресурсів для проведення структурної перебудови економіки, підвищення її ефективності та конкурентоспроможності тощо.

У соціальній та гуманітарній сферах загрозами національній безпеці стають:

- невідповідність програм реформування економіки країни і результатів їх здійснення визначеним соціальним пріоритетам;

- неефективність державної політики щодо підвищення трудових доходів громадян, подолання бідності та збалансування продуктивної зайнятості працездатного населення;

- криза системи охорони здоров'я і соціального захисту населення і, як наслідок, небезпечне погіршення стану здоров'я населення;

- поширення наркоманії, алкоголізму, соціальних хвороб;

- зменшення населення держави та скорочення тривалості життя у країні (особливо у чоловіків) тощо

1.3 Фінансова система України як об'єкт фінансово-економічної безпеки

Перш ніж перейти до розгляду даного питання необхідно спочатку з'ясувати, що ж саме розуміють під фінансовою безпекою? Під Фінансовою безпекою розуміють -- багаторівневу систему, яку утворює низка підсистем, кожна з котрих має власну структуру і логіку розвитку.

З цього визначення виходить і поняття фінансової безпеки держави, що це ступінь захищеності фінансових інтересів держави, стан фінансової, грошово-кредитної, бюджетної, податкової, валютної, банківської, інвестиційної, митно-тарифної, розрахункової та фондової систем, що характеризується збалансованістю, стійкістю до внутрішніх і зовнішніх негативних впливів, спроможністю держави ефективно формувати та раціонально використовувати фінансові ресурси, достатні для задоволення її потреб, шляхом виконання зобов'язань і забезпечення соціально-економічного розвитку [24, c. 117].

Отже, система фінансової безпеки відіграє роль надсистеми, одночасно вона є і підсистемою економічної безпеки держави (яка, у свою чергу є складовою національної безпеки держави та міжнародної економічної безпеки).

Суб'єктами фінансової безпеки виступають: окремі громадяни, домашні господарства, населення в цілому, підприємства, організації, установи, галузі господарського комплексу, регіони, окремі сектори економіки, держава, міждержавні утворення, а також світові співтовариства.

Важливою складовою фінансово економічної безпеки є фінансова система, яка являє собою сукупність взаємопов'язаних елементів, які мають однорідні ознаки. Вона поділяється залежно від теоретичного погляду, на категорії "фінанси", "фінансові ресурси", "фінансові відносини" тощо.

Існують і інші підходи щодо визначення цього терміну з боку вчених, так в науковій літературі немає єдиної думки щодо визначення фінансової системи.

Вона розглядається в залежності від теоретичного погляду на такі категорії як "фінанси", "фінансові ресурси", "фінансові відносини" тощо. Крім того, визначення фінансової системи не закріплено законодавством України.

Так, російські вчені Дробозіна Л.А., Родіонова В.М. визначають фінансову систему як сукупність різних сфер фінансових відносин, в процесі яких створюються і використовуються фонди грошових коштів.

У відповідності до цього визначення фінансова система будується за блоками фінансових відносин: централізованих і децентралізованих.

Б.М. Сабанті не застосовує поняття "фінансова система", а "ланки фінансів", необхідність відокремлення яких зумовлена відмінністю в формах, методах та мети їх створення.

Вітчизняні науковці та практики визначають фінансову систему, виходячи з її ролі в суспільному відтворенні. Наприклад, Опарін В.Н. називає фінансовою системою сукупність відокремлених певних складових фінансів, які мають свої характерні ознаки й особливості і відображають специфічні форми та методи розподілу й перерозподілу валового внутрішнього продукту.

Василик О.Д. свідчить, що фінансова система держави ? це різноманітні види фондів, сконцентрованих у її розпорядженні, а також в господарських суб'єктів й інших фінансових інститутів з метою використання економічного і соціального розвитку. Башнянин Г.І. у складі фінансової системи виділяє: фінанси домогосподарств, фінанси підприємств, державні фінанси [22, c. 334].

У найбільш загальному вигляді визначення фінансової системи наступне ? це сукупність різноманітних фондів фінансових ресурсів, які створюються і використовуються в місцях їх акумулювання з певними намірами економічного і соціального розвитку. У теоретико-практичному плані важливою є проблема типологізації фінансових систем [85, c. 314].

Перш за все слід визначити, що таке фінансова система. Поняття "фінансова система" складається із "система" та "фінанси". Термін "система" походить з грецької, означає ? поєднання, утвір. Що ж стосується другого поняття, фінанси самі по собі є досить складним суспільним явищем, розкриття сутності якого потребує окремого логічно завершеного дослідження [45, c. 26].

Отже, "фінансова система" є розвитком і логічним продовженням більш загального поняття "фінанси", про яке дедалі частіше говорять як про особливе господарство в господарстві. Фінансова система, явище об'єктивне.

Це зумовлено тим, що фінансова система виникла з появою держави і нерозривно пов'язана з її функціонуванням. В Україні на шляху до ринкового типу фінансової системи накопичилося багато проблем, а саме: відсутність системного підходу до реструктуризації фінансової системи, надто повільний темп реформ, нечітка визначеність з конкретним напрямом реформ, відсутня стратегія і тактика, відсутність ефективності функціонування фінансової системи.

Якщо характеризувати фінансову систему з позицій економіки, то вона буде значно ширшою і включатиме державні фінанси (бюджет держави, фонди цільового призначення, державний кредит, фінанси державних підприємств), фінанси суб'єктів господарювання, міжнародні фінанси (валютний ринок, фінанси міжнародних організацій, міжнародні фінансові інституції) та фінансовий ринок (ринок грошей, капіталів, цінних паперів та кредитний ринок) [43, c. 44].

Нині ситуація ускладнюється різким зростанням цін на товари і послуги, видачею заборгованостей населенню, що стало причиною чергової інфляції. Очевидно, що за умови вибору оптимальної стратегії й тактики перетворення економічних відносин не може не супроводжуватися падінням виробництва. Високе зростання цін -- феномен, що властивий багатьом країнам у період економічних і політичних ускладнень.

Негативним явищем є відсутність чіткої політики вищих органів влади, складна політична ситуація, зміна керуючих та посадових осіб. Узагальнений аналіз фінансової системи свідчить про її незбалансований характер: як за обсягом ресурсів, так і за роллю у суспільстві провідне місце посідають державні фінанси насамперед бюджет, фінанси суб'єктів господарювання перебувають у стадії трансформації, фінансові інститути перебувають у стадії формування. У нас створені комерційні банки, страхові та клірингові компанії, фондова біржа, державні та недержавні цільові фонди, фінансові посередники, однак їх роль поки що недостатня, що пояснюється слабкою потужністю, яка визначається обсягом фінансових ресурсів [84, c. 27].

Одним із найболючіших питань є пошук шляхів збалансування фінансової системи. На загальнодержавному рівні уже робилися спроби у частині затвердження та виконання бюджету , хоча вони приводили лише до формальної відповідності, а на практиці ? дефіцит та зростання державного боргу. На регіональному рівні ситуація також складається не найкраще, оскільки в різних регіонах дохідна та видаткова частини не співпадають. Звітність та подання інформації до реєстру банками не має досконалих механізмів оперативності і прозорості, це зумовлює високий рівень несприятливого вибору і морального ризику, що впливає на розвиток фінансової системи [46, c. 17].

Теоретично фінансову систему країни можна сформулювати як сукупність фінансових ресурсів, згрупованих за різними ознаками:

? за територіальною ознакою (на основі адміністративного поділу країни);

? за галузевою ознакою (на основі поділу економіки на сфери і галузі);

? за ознакою форм власності (в Україні ? державна, колективна, приватна), тощо [44, c. 33].

Але така побудова не дає можливості ефективного управління фінансовими ресурсами, не дозволяє реалізовувати фінансову політику держави і суб'єктів підприємницької діяльності, обмежує законодавче поле і не використовує фінансові відносини, які реалізуються за напрямками руху грошових потоків. Тому, на мій погляд, найбільш обґрунтована і практично реалізована думка про формування фінансової системи за внутрішньою будовою і організаційною будовою.

За внутрішньою будовою фінансова система ? це сукупність взаємозв'язаних фінансових відносин, що формують і використовують доходи і відповідні фонди, а також відображають форми і методи розподілу і перерозподілу валового внутрішнього продукту. Складові ланки фінансової системи визначаються:

? за ознакою напрямків руху грошових потоків;

? за місцем акумуляції фінансових ресурсів у відповідних грошових фондах. Фінансова система за організаційною будовою ? це сукупність фінансових органів та інститутів, що спрямовують, управляють та контролюють грошові потоки [41, c. 241].

Розвинена фінансова система є важливою умовоювирішення існуючих економічних проблем, серед яких особливо актуальною є необхідність оновлення надзвичайно застарілих основних фондів і фактично створення заново всієї дорожньо-транспортної, житлово-комунальної та іншої інфраструктури життєзабезпечення. Найбільшої ефективності фінансова система держави досягає тоді, коли відлагоджена та законодавчо закріплена діяльність кожної її ланки [68, c. 99].

Фінансова система України як предмет дослідження фінансового права складається з таких основних ланок (елементів):

? державний бюджет;

? місцеві фінанси;

? фінанси державних підприємств, установ та організацій;

? спеціальні цільові фонди;

? кредит.

Державний бюджет -- найбільший централізований фонд коштів, який перебуває у розпорядженні КМУ та виконує державну політику. За його допомогою уряд концентрує у своїх руках значну частину НД, що перерозподіляється фінансовими методами. У державному бюджеті органічно пов'язані основні фінансові інститути -- податки, позики й видатки.

Державний бюджет тісно пов'язаний з іншими ланками фінансової системи і є координуючим центром, який в умовах ринкової економіки надає необхідну їм допомогу. Це, зокрема, бюджетні дотації, субвенції, субсидії, кредити, гарантії, які сприяють забезпеченню нормального функціонування інших ланок фінансової системи.

Місцеві (муніципальні) фінанси. Компетенція щодо їх формування визначається чинним законодавством України: Конституцією України, законами України "Про місцеве самоврядування", "Про місцеві державні адміністрації" тощо. У сфері фінансової діяльності їх компетенція встановлюється насамперед Бюджетним кодексом України та періодичними актами про бюджет місцевих органів.

Структура місцевих фінансів визначається державним устроєм та адміністративно-територіальним поділом держави. В Україні це бюджети областей, районів, міст, районів у містах, селищ, сіл. У США до місцевих фінансів належать бюджети штатів, графств, муніципалітетів, округів із закріпленими за ними видатками, джерелами доходів, у ФРН -- бюджети земель, громад та міст [49, c. 95].

Не секрет, що фінансова система являє собою сукупність урегульованих фінансово-правовими нормами окремих ланок фінансових відносин і фінансових установ, за допомогою яких держава формує, розподіляє, перерозподіляє і використовує як централізовані, так і децентралізовані грошові фонди.

Однією з основних проблем нестійкості фінансової системи України є відсутність належного державного контролю. Оскільки останній ? важлива функція держави, за допомогою якої забезпечуються адекватні умови для функціонування фінансової системи, дефіцит належного контролю призвів до зловживань та порушень у сфері фінансових відносин [47, c. 115].

У даному зв'язку обов'язковим має бути вдосконалення системи фінансового контролю за рахунок збалансування місцевих та державного бюджетів, досягнення самодостатності у фінансах окремих регіонів країни та галузей економіки, а також дотримання економічної безпеки держави. Все це може стати запорукою ефективного функціонування державних фінансів та посилить престиж країни перед світовою спільнотою. На жаль, фінансова система України не відповідає світовим стандартам, проте досить залежить від зовнішніх відносин, що провокує її трансформацію з урахуванням інтеграції до світового фінансового простору.