Аналіз організації фінансування освіти з бюджету

1,12

1,01

Молодша школа

81,72

143,77

101,10

Всього

1814,74

1593,62

1614,03

На основі даних табл.. 2.12 можна зробити висновок, що у структурі видатків 91% займає старша школа, а 9% припадає на молодшу школу. Таким чином, індекс змінного складу становить 1,14 п.п., а фіксованого складу - 1,12 п.п., відповідно до цього можливі коливання у розмірі 1,01 п.п.

Для порівняльної оцінки результатів видатків на освіту УДК у Святошинському районі м. Києва здійснюється рейтингова оцінка. Рейтингова оцінка здійснюється по сукупності ознак відповідно сукупності показників, які за методом багатовимірної середньої дають інтегральну оцінку ефективності видатків на світу в різних ракурсах.

Таблиця 2.13. Рейтингова оцінка ефективності видатків на освіту по УДК у Святошинському районі м. Києва в 2013 - 2014 рр. за суб'єктами

2013
	Ефективність, тис. грн./од.	Індекс кількості учнів	Індекс обсягу видатків	Стандартне відхилення	Сума стандартних відхилень	Середнє стандартне відхилення	Ранг
	R1	R2	R3	Р1	Р2	Р3
Старша школа	16,62	0,92	1,07	1,19	1,06	0,98	3,23	1,08	1
Молодша школа	11,24	0,82	1,11	0,81	0,94	1,02	2,77	0,92	2
Всього	27,86	1,74	2,18	х	х	х	х	х	х
Середнє значення, Ri	13,93	0,87	1,09	х	х	х	х	х	х
2014
	Ефективність, тис. грн./од.	Індекс кількості учнів	Індекс обсягу видатків	Стандартне відхилення	Сума стандартних відхилень	Середнє стандартне відхилення	Ранг
	R1	R2	R3	Р1	Р2	Р3
Старша школа	19,04	1,05	1,2	1,35	1,02	1,20	3,57	1,19	1
Молодша школа	9,09	1,01	0,8	0,65	0,98	0,80	2,43	0,81	2
Всього	28,13	2,06	2	х	х	х	х	х	х
Середнє значення, Ri	14,07	1,03	1,00	х	х	х	х	х	х

Всі показники, які прийняті до розрахунку мають єдину спрямованість стосовно ефективності, тобто є стимуляторами. Ранг присвоюється від більшого значення середнього стандартного відхилення до меншого. Найбільш ефективними суб'єктами у видатках є старша школа, вона за останні 2 роки займає перший ранг, а другий ранг, відповідно, молодша школа - суб'єкти менш ефективні по частині видатків.

2.4 Основні чинники впливу на видатки на освіту з бюджету міста

Традиційні способи прямого фінансування закладів завжди спричиняли стагнацію і відверте небажання вищих закладів освіти щось змінювати. У боротьбі з цим явищем розвинені країни винайшли варіант комбінованого державного фінансування, коли частина грошей видається регулярно з урахуванням кількості студентів і специфіки фаху, а решта - конкурсним чи комбінованим способом під конкретні наукові чи інноваційні програми з перевіркою їх виконання.

Ще менш традиційним на відміну від попереднього є механізм фінансування вищої освіти через студента. Він забезпечуватиме кілька-стадійну конкуренцію (студентів - за гранти чи ваучери, закладів - за студентів і гроші), максимальний вплив ринкових чинників на роботу вищої школи на швидке підвищення ефективності вищих закладів освіти та якості освіти [2, c.5].

Серед основних недоліків державної освіти слід відзначити:

- корумпованість;

- формальність освіти (наприклад, в багатьох регіональних освітніх закладах ступінь магістра отримують автоматично, без спеціальних іспитів);

- відтік кваліфікованих працівників через низький рівень оплати їх праці.

Щодо пропозицій з вирішення даних проблем, то варто зазначити, що потрібно здійснити:

- реформи у фінансуванні освіти;

- наближення до європейських стандартів освіти;

- вдосконалення законодавчої бази.

Український ринок освітніх послуг має всі передумови для розвитку, але обов'язковою умовою є реформи у фінансуванні освіти. Насамперед, за рахунок розвитку приватної освіти, а також залучення кредитів для навчання, створення та функціонування спеціальних накопичувальних та страхових фондів. Наш викладацький склад є досить кваліфікованим, проте без матеріальних стимулів, нормальної матеріально-технічної бази, доступу до інформаційних ресурсів та забезпечення учбовою літературою, спостерігатимемо відтік талановитих викладачів за кордон, або ж зростання рівня корумпованості, а відтак - диплом перетвориться з показника рівня освіти на показник рівня доходів.

Процес планування фінансових видатків на освіту має починатися знизу: навчальні заклади на основі встановлених нормативів витрат в розрахунку на одного учня складають кошториси, в яких враховуються витрати на оплату праці педагогічного і допоміжного персоналу, витрати на харчування, на утримання будівель, на капітальний ремонт тощо. Дані кошторисів окремих шкіл, що відносяться до одного адміністративного району, акумулюються районними відділами освіти (райвно). Централізовані бухгалтерії райвно подають свої зведені кошториси до обласного управління освіти (або міського - у містах Києві та Севастополі). На обласному рівні сукупні цифри районних освітніх бюджетів мають ставати основою бюджетів освіти обласних державних адміністрацій.

Таблиця 2.14. Нормативи видатків на одного учня закладів середньої освіти, грн. в рік

	з облас-них бюджетів	з бюд-жетів міст Києва і Севасто-поля	з район-них бюджетів
На одного учня денних загальноосвітніх середніх закладів: - в містах - в селах - в гірських містах - в гірських селах На одного учня загальноосвітніх шкіл-інтернатів На одного учня спеціальних шкіл для дітей з вадами розвитку На одного учня вечірніх шкіл: - в містах - в селах На одного учня шкіл-інтернатів для дітей-сиріт На одного учня дитячих будинків На одного учня спеціальних шкіл, що приходять на навчання (не проживають) На одного учня шкіл-інтернатів, що приходять на навчання (не проживають)	- 2541,25 3354,45 - 4574,25 5082,50 1270,63 508,25	399,49 - 1270,63 218,55 - - - -	399,49 638,87 459,46 734,93 - 1270,63 218,55 147,39 - - - -

Формула, за якою здійснюється фінансування закладів загальної середньої освіти, включає два типи відмінностей. Перший тип стосується відмінностей між закладами, які обслуговують різні категорії учнів. Основні серед них такі:

денні загальноосвітні середні заклади;

вечірні школи;

- загальноосвітні школи-інтернати;

- школи-інтернати для дітей з вадами фізичного і розумового розвитку;

- дитячі будинки, школи-інтернати для дітей-сиріт.

Ці відмінності знаходять прояв у різних коефіцієнтах коригування основного розрахункового нормативу, що пропонуються для різних груп учнів.

Другий тип відмінностей у фінансуванні закладів середньої освіти стосується їх місцезнаходження: у міській чи сільській місцевості. Особливо виділений учнівський контингент населених пунктів, які за статусом віднесені до гірських. Ці відмінності представлені у різних формулах, що пропонуються для розрахунку 1) обласних бюджетів на освіту; 2) бюджетів на освіту міст Києва і Севастополя; 3) бюджетів на освіту міст республіканського (Крим) і обласного значення та районів.

В Україні освіта фінансується урядом із загальних податкових надходжень, акумульованих за допомогою різних податків. Разом з тим, певний звязок між фондами системи освіти та конкретними податками простежується. Між бюджетами різних рівнів існує розподіл відповідальності за акумуляцію відповідних податків та їх використання.

Державний бюджет формується за рахунок податку на додану вартість та акцизного збору. Доходи місцевих бюджетів складаються з податку на доходи підприємств і організацій, прибуткового податку з громадян та інших місцевих податків та зборів. Таким чином, переважна частина видатків на загальну середню освіту формується з надходжень від податку на прибуток підприємств та прибуткового податку з громадян.

З 1999 року відбувається перерозподіл повноважень між державним та місцевими бюджетами, все більша частка місцевих податкових надходжень забирається у центр. Якщо раніше місцеві бюджети нагромаджували надходження від податку на прибуток підприємств та прибутковий податок з громадян, то тепер у районі залишаються переважно надходження з прибуткового податку. Це знаходить свій прояв у зменшенні обсягів місцевих бюджетів та відповідно - зменшенні можливостей гнучкого управління і фінансування місцевих потреб, у тому числі і закладів освіти.

Видатки на освіту складають саму велику частину місцевих бюджетів, хоча величина її може значною мірою варіювати залежно від таких факторів:

кількості навчальних закладів, що відносяться до юрисдикції даного району;

обсягу бюджету, який в свою чергу визначається рівнем розвитку виробничої сфери району, обсягом податкових надходжень та тою їх часткою, що залишається у власному розпорядженні району.

Наприклад, у м. Києві видатки на освіту складали у 2013 році 24,3%, у 2014 році - 22,8% районного бюджету.

В умовах фінансової скрути процес складання бюджету на освіту, у тому числі і на загальну середню, відбувається не стільки знизу (від навчальних закладів), скільки зверху - з обласного бюджету просто доводиться сума бюджету на райони. Бухгалтерії районних відділів освіти вже в межах цієї суми розподіляють видатки на школи, забезпечуючи в першу чергу обов'язкові витрати.

Обов'язковим є забезпечення бюджетними коштами видатків на оплату праці та комунальні послуги. Інші видатки в останні роки майже не фінансуються. Однак, враховуючи те, що фінансування недостатнє навіть для цих двох статей видатків, використовуються заходи по економії коштів.

Спільною особливістю діяльності всіх навчальних закладів є висока питома вага частки видатків на заробітну плату, які разом з нарахуваннями складають 60-80% всього бюджету шкіл. Негативним моментом в оплаті праці вчителів виступає рівень заробітної плати, яка є мізерною і не відповідає мінімальним нормам відшкодування витрат їх фізичної і розумової енергії.

Так, за станом на 2013 рік ставка заробітної плати вчителя, що працює на посаді “спеціаліст вищої категорії” складала 1445 грн. або USD 180,6 на місяць. З 01.03.2014 р. відбудеться підвищення заробітної плати вчителів, а також, після тривалої перерви впроваджені надбавки за педагогічний стаж, відсутність яких дуже негативно впливала на мотивацію вчителів. Водночас це підвищення має символічний характер (в середньому - 25%) і суттєво не змінює ситуацію.

З метою досягнення економії коштів по цій статті видатків застосовуються такі заходи:

в рік виплачується 11 або 11,5 місячних фондів заробітної плати;

збільшується наповнюваність класів і таким чином зменшується необхідна кількість ставок вчителів;

постійне затримання виплати заробітної плати вчителям, обсяги заборгованості суттєво зменшені на даний момент.

Другою обов'язковою статтею видатків шкіл виступає оплата комунальних послуг та енергоносіїв, фінансування якої здійснюється також недостатньо. Закладам освіти доводяться ліміти на використання енергоносіїв або обсяг фінансування цих витрат встановлюється на рівні минулого року за винятком 6 відсотків цієї суми. Досягнення цієї економії має відбуватися за рахунок вимикання світла, водопостачання тощо.

Встановлені нормативи видатків на придбання предметів постачання і матеріалів, утримання бюджетних установ на даний момент фактично не витримуються. Ці категорії видатків або взагалі не закладаються в кошторисі, або визначаються на підставі даних про середню величину учбових видатків за минулий рік і майже не фінансуються.

Видатки на харчування учнів представлені переважно в діяльності загальноосвітніх закладів інтернатного типу. У денних загальноосвітніх закладах видатки на харчування здійснюються лише в небагатьох регіонах, за рішенням місцевої влади. Лідером є Київ, де в денних середніх школах на харчування (молоко) учнів всіх класів з бюджету виділяється 2,66 грн. в день на одного учня. Додаткові норми харчування передбачені для окремих категорій дітей.

Поточний ремонт обладнання, інвентаря та будівель - видатки за цією категорією майже не фінансуються з державного і місцевих бюджетів. Вартість ремонту фактично визначається не за нормативами, а на основі договірної ціни тих робіт, які планується зробити. Фінансування цих видатків здійснюється переважно за кошти батьків та спонсорів.

Загальноосвітні заклади інтернатного типу на даний момент є єдиною категорією навчальних закладів, за якою майже повністю фінансуються видатки на утримання їх вихованців: забезпечення одягом, м'яким інвентарем, предметами особистої гігієни, підручниками, шкільним приладдям, іграми та ін. Однак, рівень фінансування цих закладів також залишається дуже низьким.

Офіційно школи мають право отримувати додаткові, позабюджетні кошти за рахунок надання таких платних послуг:

освітні послуги;

оренда;

транспортні послуги;

продаж виробленої продукції;

інші.

Залучення додаткових ресурсів через надання платних послуг реально представлено лише у великих містах або в регіонах, де більш-менш розвинений виробничий сектор, в якому зайнята значна частина населення.

Наприклад, у Києві частка додаткових надходжень в бюджетах шкіл в середньому складає 18%, Харківській - 19%, Республіці Крим - 15,2% (в цих цифрах врахована і плата батьків за перебування дітей в дошкільних закладах). В окремих районах, переважно сільських та в невеликих містах частка позабюджетних коштів не перевищує 1%.

Найбільш вагомим джерелом позабюджетних надходжень виступають додаткові освітні послуги. За рахунок коштів батьків та підприємств можуть вводитися навчальні курси понад обсяг, визначений державним стандартом для відповідного освітнього рівня. Так, в спеціалізованих школах, ліцеях і гімназіях, а також в звичайних загальноосвітніх школах утворюються проліцейні і ліцейні класи, в яких за рахунок коштів батьків збільшується кількість учбових годин по окремим предметам, або вводяться додаткові дисципліни.

Додаткові освітні послуги часто стають формою легалізації платності навчання. В ліцеях, гімназіях (державних) офіційно вноситься плата не за навчання, а плата за додаткові освітні послуги. Не всі діти отримують ці додаткові послуги, але всі батьки платять, розуміючи це саме як плату за більш якісне навчання (менша наповнюваність класів, вищий рівень вимог до учнів, кращий рівень підготовки).

Фінансово-господарська діяльність навчальних закладів здійснюється на основі єдиного кошторису доходів і видатків. Якщо раніше в кошторис включалися тільки надходження з державного бюджету на передбачені нормативними документами витрати, то за новим порядком він включає загальний фонд (надходження з державного бюджету та розподіл нормативних видатків) і спеціальний фонд (позабюджетні надходження та їх розподіл).

Обсяги державного фінансування визначаються відповідно визначених нормативів. Доходна частина спеціального фонду формується на підставі розрахунків доходів, які складаються за кожним джерелом доходів, що плануються на наступний рік.

Всі кошти та цінності, одержані навчальним закладом у вигляді допомоги або добровільних пожертвувань для здійснення освітньої, наукової, оздоровчої, спортивної, культурної діяльності не вважаються прибутком і не оподатковуються. Надходження цих коштів не зменшує обсяги бюджетного фінансування. Одержані з державного бюджету асигнування та позабюджетні кошти навчальних закладів не підлягають вилученню, але використовуються виключно за призначенням, тобто на передбачені за кошторисом потреби.

Нормативно-правові засади функціонування закладів середньої освіти залишають за ними дуже незначну свободу у розпорядженні своїми ресурсами. Як правило, фінансові справи шкіл ведуть централізовані бухгалтерії при районних відділах освіти. Вони ведуть всю статистику по своєму району.

Виділені з районного бюджету кошти на освіту розподіляються бухгалтеріями між закладами району: спочатку на основні обов'язкові видатки (на заробітну плату, комунальні послуги, а також на утримання самих бухгалтерій), а потім те, що залишається, - може бути виділено на інші потреби шкіл. Централізовані бухгалтерії ведуть всі справи по нарахуванню і виплаті заробітної плати працівникам середніх закладів.

Останнім часом поширюється практика переходу закладів середньої освіти на фінансову самостійність: вони здобувають статус юридичної особи, мають свій власний рахунок, самі ведуть свої фінансові справи, звітують перед податковою інспекцією.

Загальної статистики по Україні стосовно кількості таких закладів не має. Наприклад, в м. Харкові 111 з 187 шкіл знаходяться на самостійному балансі, всього по області - 433 з 1007 всіх середніх шкіл. В Києві в умовах фінансової самостійності працюють майже всі школи у Харківському районі, тоді як у Дарницькому - лише одна школа-інтернат. У Володимир-Волинському районі Волинської області всі заклади середньої освіти знаходяться на самостійному балансі.

Легально отримання самостійності нічого не додає школам, не розширює їх прав по розпорядженню ресурсами. Школи абсолютно не вільні маніпулювати своїми бюджетними та позабюджетними коштами. Вони повинні використовувати їх тільки за призначенням, тобто на потреби, визначені кошторисом. Однак, знаходження на самостійному балансі дає можливість директорам шкіл напряму взаємодіяти з органами державної влади, “вибивати” додаткові кошти. Така ситуація ставить рівень фінансування закладів в залежність від особистих відносин між директорами та представниками держадміністрації.

Величина видатків на одного учня в загальній середній освіті по Україні коливається як абсолютних, так і в середніх показниках. Середні величини по окремих областях, містах і сільських районах можна простежити за даними таблиці 2.15.

Таблиця 2.15. Вартість утримання одного учня в закладах загальної середньої освіти окремих регіонів України, 2013 р., грн. в рік.

	В середньому	Місто	Сільські райони
Луганська область Луганськ Алчевськ Лисичанськ	474,2	406,1 - 529,2 519 419,5 457,7	414,8 - 584,7
Волинська область Вол.-Волинський	575,5	514,3 - 616,2 544,8	415,2 - 995,1
Харківська область Харків Ізюм Лозова	550	486 - 586 486 539 549	467 - 763
АР Крим Сімферополь Джанкой Алушта Судак	611,6	558 - 718 564 602 599 718	521 - 721

Фактори, що впливають на величину витрат на одного учня, які можна назвати традиційними:

чисельність учнів в навчальному закладі, наповнюваність класів;

тип закладу;

місцезнаходження навчального закладу: в міському, сільському чи гірському районі;

Водночас, на величину вартості утримання одного учня в Україні впливає не тільки співвідношення інфраструктури та чисельності учнів. Оскільки загальна середня освіта фінансується із місцевих бюджетів, які формуються за рахунок податків на доходи громадян і прибутки підприємств, то ця величина залежить і від такого чинника, як:

економічний розвиток району.

Місцеві бюджети можуть бути “багаті” за умови наявності значної кількості діючих підприємств, працюючих громадян. Це дає їм можливість збільшувати фінансування закладів середньої освіти, забезпечуючи не тільки мінімальні обов?язкові витрати. Так,, з бюджету Київської міської адміністрації додатково фінансується харчування учнів в загальноосвітніх середніх закладах (програма “Турбота”), випуск підручників тощо.

В загальній сумі видатків на сільські загальноосвітні навчальні заклади стаття заробітної плати (разом з нарахуваннями) складає майже 75 відсотків, а вартість утримання одного учня коливається від 522 до 1321,25 грн. в рік (при нормативі 838,87 грн.).

Для порівняння, по середніх школах одного з міських районів в Києві варіація величини видатків на одного учня буде меншою: від 531 до 898,9 грн. (норматив 599,49 грн.). Причому найвищі значення спостерігаються - для спеціалізованих шкіл, гімназій та ліцеїв. В таких навчальних закладах, як правило, менша чисельність учнів, оскільки такі заклади призначені надавати більш якісну, поглиблену освіту. Це одразу відображається на загальній величині вартості утримання одного учня в рік.

Об'єктом особливої уваги держави виступають діти з особливими потребами. Для них передбачені більш високі нормативи фінансування. Але реальний обсяг фінансування залишається дуже низьким і недостатнім для підтримки цих категорій дітей.

В звичайних школах передбачено цільове фінансування:

малозабезпечених, на харчування яких виплачується 2,45 грн. на одного учня. Крім того, з місцевих бюджетів на зазначені цілі можуть виділятися ще додаткові кошти;

дітям, віднесеним до категорії громадян, що постраждали від Чорнобильської аварії. На додаткове харчування дітям віком 6-10 років призначено 4,62 грн в день, 10-14 років - 5,04 грн., 14-18 років - 5,50 грн.

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМКИ ВДОСКОНАЛЕННЯ ОРГАНІЗАЦІЇ ФІНАНСУВАННЯ ОСВІТИ З БЮДЖЕТІВ В УКРАЇНІ

3.1 Проблеми та перспективи покращення організації фінансування освіти з бюджетів місцевого самоврядування

Багато експертів дотримуються думки, що незадовільний стан освіти в Україні пов'язаний з недостатнім фінансуванням та неефективним використанням ресурсів освіти. Зниження якості освіти призводить до зменшення конкурентноздатності української нації на світовому ринку праці і консервує в суспільстві негативні явища перехідного періоду. Збереження існуючих від радянських часів правил найму і звільнення з роботи, розподілу ресурсів, втручання у зміст викладання, надмірна централізація та відсутність участі бізнесу і громадськості в освітньому процесі пояснюють тим, що школи і громада "не готові", не мають достатньо інтелектуальних і фінансових ресурсів. Дослідження, проведеш у декількох регіонах України, свідчать, що це не відповідає дійсності. Справжньою причиною негараздів в освіті є те, що в управлінні освітою склався порядок формування дефіцитного бюджету, який призводить до низької фінансової дисципліни і розмитості відповідальності за виконання міського бюджету.

Фінансування середньої освіти в Україні здійснюється за рахунок коштів, які виділяють із державного бюджету відповідно до нормативів нарахування на одного учня. Інстанцією, якій делегована функція безпосереднього розподілу бюджетних коштів і контролю за наданням державних послуг з освіти, є районні або місцеві органи влади і управління освітою на місцях.

Існує дисбаланс між обсягом завдань, які висуває держава перед освітою, та обсягами фінансового забезпечення цих завдань. З одного боку є тенденція до зростання обсягів навчального матеріалу і тривалості освітньої діяльності, а з іншого - має місце скорочення надходжень на освіту з державного бюджету.

Сьогодні коштів, які виділяє держава для надання освітніх послуг на кожну територію, не вистачає на покриття базових статей витрат: зарплата, нарахування на зарплату, енергія та енергоносії. Дефіцит бюджетних коштів, які виділяють щороку на середню загальну освіту в містах України останні три роки становить у різних регіонах від 10 до 20%.

Такий стан речей є не тільки несправедливим по відношенню до місцевих органів влади, які не мають достатньо ресурсів аби виконувати делеговані їм функції. Він є також аморальним по відношенню до населення, якому обіцяють освітні послуги, але обсяг цих послуг, а також розмір доплати, необхідної для того, щоб дитина могла отримати належну освіту, зі споживачами заздалегідь не обговорюють. Більшість доплат батьків - це "добровільна пожертва" на ремонт школи, класу, або "плата за репетиторство" - стягують неофіційно, тому ці витрати не можна врахувати наперед. В результаті немає відкритої конкуренції між школами, які пропонують платні послуги, отже немає і можливості порівнювати, робити вибір між ними.

Освітяни не можуть сподіватися на нормальні умови праці і належну винагороду за свою діяльність. Усі розуміють, що оскільки грошей не вистачає навіть на найнеобхідніше, школи і вчителі мають право йти на різні хитрощі. Але доти, доки процес додаткового фінансування шкіл не буде прозорим, доки місцева влада, батьки не будуть відкрито допомагати школі, а школи, у свою чергу, не будуть публічно звітувати, така тіньова активність буде спрямована не так на користь навчальному процесу, громаді, як на вирішення власних економічних проблем.

Рушійними силами фінансування державою освіти є те, що освіта - це той чинник, який громадянин може використовувати для підвищення свого життєвого рівня, а також те, що витрати на освіту є суспільно корисними - вигоду від наявності громадян із високим рівнем освіти має не лише окремо взята людина, а й суспільство в цілому. Тобто суспільна вигода від освіти перевищує суму тих вигод, які отримують окремі громадяни, й саме тому держава здебільшого не залишає питання про визначення рівня освіти на розсуд ринку, бо ринок не завжди правильно враховує потреби та інтереси всього суспільства. Послуги освіти мають довгостроковий характер, а це означає, що від них залежить довгострокова перспектива економічного й соціального розвитку країни в цілому. Так, основоположники концепції людського капіталу Т. Шульц і Г. Беккер зазначають, що освіта - це інвестування в індивідів, що породжує віддачу, як і будь-яке інше капіталовкладення. Існує думка, що найбільша віддача відбувається при вкладенні коштів на нижчих стадіях навчання: дошкільній, початковій, середній освіті. За різними оцінками, до 30 % ВВП країна отримує за рахунок витрат на початкову і середню освіту, а вища дає відповідно до 8-15 % приросту. За оцінками Світового банку, зростання середнього рівня освіти робочої сили на один рік призводить до зростання ВВП на 9 %. Це є реальним для перших трьох років навчання; трирічна освіта робочої сили забезпечує ВВП, що на 27 % вищий, ніж за повної неписьменості робочої сили. Віддача подальшого зростання середнього рівня освіти робочої сили зменшується: кожному з трьох наступних років навчання відповідає зростання ВВП приблизно на 4 %. Інвестиції в науку є вигідними. Вони гарантують найшвидшу віддачу, закладаючи надійний фундамент для сьогоднішнього й майбутнього прогресу.

Засоби подолання нестачі фінансування освіти.

1. Плата батьків як джерело додаткових надходжень. Незалежні дослідження, свідчать, що батьки платять за "репетиторство" 40-50 млн. грн., "на допомогу школам" та інші потреби - 350-400 млн. грн.

За таких обставин у наданні послуг з освіти відбувається прихована диференціація як в межах одного закладу, так і між навчальними закладами - за майновим станом споживачів освіти. З'являються престижні школи, поліпшені умови навчання в яких формують коштом батьків. Добір батьків з вищими доходами у такі школи здійснюється через особливу систему тестування дітей: для успішної здачі тестових завдань батькам слід оплатити підготовчі заняття, або внести "добровільну пожертву "у фонд школи. Підкреслюємо, що мова йде не про приватні заклади освіти, а про ті, які утримують за рахунок державних коштів. У приватних закладах батьки погодилися платити за освітні послуги і підписали контракт.

Недолік цього засобу полягає у тому, що бідні родини мають менше, або зовсім не мають можливості доплачувати за навчання своїх дітей, тому менші доходи означають зменшення можливостей щодо якісного навчання дітей бідних родин. Якщо є фонди доплати вчителям, то, відповідно, є різниця між якістю надання освіти. Негативним є не різниця в розмірах заробітної платні вчителів різної кваліфікації, а непрозорість критеріїв такої нерівності для споживачів. При подальшій диференціації платоспроможності батьків збільшуватиметься кількість дітей із малозабезпечених родин, батьки яких не можуть сподіватися на надання своїм дітям якісної освіти, не через відсутність у дітей здібностей, а у першу чергу через неспроможність батьків доплачувати за освіту. Таким чином, державна освіта посилюватиме і без того зростаючу соціальну нерівність.

2. Фінансові маніпуляції з бюджетами шкіл. Спроби вийти із ситуації за рахунок роботи з дефіцитним бюджетом можуть бути двох типів. Перше - це намагання пристосуватися до обмежених можливостей шляхом скорочення видатків, збільшення класів, зменшення кількості вчителів. Але такий підхід не є популярним з огляду на прагнення директорів зберегти колективи і заохочувати і без того низькооплачуваних вчителів. Критерій ефективності і якості навчального процесу може бути вагомим чинником для прийняття фінансових рішень лише за умов прозорості бюджетного процесу.

Друге - це спроби використовувати статтю "видатки на енергію та енергоносії" для витрат з інших статей. За рахунок цієї статті школи збільшували свої загальні видатки, тому що розмір витрат з інших статей не можна було міняти. Внаслідок цього держава змушена була виділяти субвенції місту для покриття боргів в оплаті енергії та енергоносіїв, накопичених освітніми закладами. Отже, на цю статтю списували інші видатки шкіл.

Застереження щодо цього методу наступні: У адміністрацій районів і шкіл не так багато можливостей, щоб значно покращити ситуацію за рахунок більш раціональної організації навчального процесу. В умовах дефіциту ресурсів адміністрації важко звільняти вчителів, пояснюючи це необхідністю приведення у відповідність співвідношення кількості учнів на одного вчителя і зменшення програмних годин. При дефіцитному бюджеті першим, хто страждає, є вчитель, а аргументи щодо якості й ефективності навчання здаються теорією, відходять на другий план.

3. Переговори та клопотання перед вищим керівництвом. Оскільки наперед всім учасникам освітнього процесу (крім батьків і самих учнів) відомо, що заявлені, декларовані обсяги фінансування не виконуються, відповідальність за фінансове забезпечення освіти залишається розмитою, не визначеною. Адміністратори на місцях сподіваються на свої особисті стосунки з керівництвом і намагаються добитися особливих умов фінансування для свого закладу або району.

При цьому не тільки знижується фінансова дисципліна і зникають стимули для заощадження на всіх рівнях - міста, району, школи. Також широко використовується роздування дефіциту для більш "обґрунтованої" позиції на переговорах на всіх рівнях управління для хоча би часткового покриття цього дефіциту. Така практика в умовах непрозорості бюджетного процесу е досить поширеною, особливо, якщо врахувати, що радянський стиль управління базувався саме на такому способі взаємодії з керівництвом.

Щоосені управління освітою звертається до міста за додатковими фінансовими ресурсами з метою покриття дефіциту, закладеного на етапі формування бюджету, Місто переадресовує це прохання до області. Область, у свою чергу, клопоче перед Кабінетом Міністрів. Уряд зазвичай знаходить кошти, оскільки альтернативні заходи у вигляді невиплати заробітної плати вчителям або ж масового відключення освітніх закладів від джерел постачання енергії є економічно шкідливими і політичне недоцільними.

Таким чином, щороку долю освітніх закладів вирішують у ході переговорів, які носять непрозорий, закритий характер. В силу широко розвинутих патерналістських підходів в управлінні часто такі зусилля досягають успіху.

Ризики, пов'язані з цим шляхом, полягають у тому, що переговорний процес, в якому роздутий дефіцит є основою для надання переваги окремим школам, або районам, створює умови для нерівності. Зростає несправедливість у розподілі ресурсів, яка тільки поглиблює наявну практику закритих переговорів і роздування дефіциту бюджету.

Через розгалужену мережу навчальних закладів вплив фінансового стану освіти на кожну родину, кожного члена суспільства стає надзвичайно сильним. Якщо зберегти залежність освіти від центру, то навіть за умов відсутності належного фінансування, а може і завдяки цьому, вона виступає "приводним ременем" у використанні так званого "адміністративного ресурсу" в процесі боротьби за владу в пострадянських умовах недосконалості демократичних інституцій.

Так, наприклад, ручний спосіб розподілу ресурсів дозволяє використовувати освіту в період проведення виборчих кампаній для маніпуляції процесом волевиявлення громадян і директивне, зверху, методами підкупу, шантажу або примусу впливати на результати виборів.

4. Компенсація з боку місцевих бюджетів. В умовах чинної системи консолідованого державного бюджету органи місцевого самоврядування в Україні контролюють 6-10% надходжень до свого бюджету, тому можливості міст та районів компенсувати дефіцит державного фінансування за рахунок власних коштів е обмеженими. Окремі місцеві громади, особливо тих міст, які мають значні надходження в бюджет за рахунок місцевих податків і зборів, намагаються допомагати своїм школам. За даними незалежних досліджень, місцеві бюджети великих міст "доплачують" за освіту, покриваючи від 8 до 17 % її поточних витрат.

Проблема тут полягає у відсутності єдиних правил щодо частки місцевих бюджетів, які міста або райони зобов'язані виділяти на освіту з власних доходів. Це означає, що міста, які прагнуть компенсувати брак уваги до освіти з боку держави, змушені урізати свої комунальні послуги та згортати інвестиційні програми.

Крім того, далеко не всі місцеві громади перебувають у таких фінансово-економічних умовах, які дозволяють їм надавати фінансову допомогу освіті. В сільських районах часто немає такої можливості з огляду на надзвичайно низьку фінансову спроможність цих суб'єктів самоврядування. А відтак найбільш упослідженою в плані фінансування залишається сільська школа і дошкільні заклади.

Як відомо, регіони, які переживають більші фінансові обмеження, схильні переносити на родини більше витрат за освіту, ніж ті, що не так обмежені фінансово. В сільській, місцевості потреба в доплаті батьків більша. Але у той же час спроможність батьків платити за освіту своїх дітей менша, ніж у місті, де дитячі садки краще забезпечені. В результаті значна кількість малозабезпечених родин у сільських районах не можуть вносити плати, їхні діти залишаються вдома. Як свідчать експерти, діти бідних батьків, що не відвідували дошкільні навчальні заклади, гірше адаптуються до навчання у школі, мають менше шансів отримати якісну освіту у майбутньому. (Освітяни називають "дитиною з пасовиська" першокласників, які жили з бабусею в селі, коли інші діти готувалися до школи).

5. Допомога з боку бізнесу та третього сектора.

Допомога від бізнесу має дві форми. Перша - це участь у ролі постачальника для державних потреб на вигідних для себе і для школи умовах. Друге - це одноразові пожертви, внески, які мають характер доброчинності.

Відомі випадки, коли постачання продуктами харчування інтернатів для дітей з особливими потребами майже повністю беруть на себе громадські організації, які отримують від цього, або сподіваються отримати переваги, або більш вигідні умови для своєї діяльності. Аналогічні способи співпраці між школами і приватними організаціями третього сектора, що можуть виступати постачальниками для освітніх закладів, мають поширену на заході практику. Але в умовах браку державних коштів така участь бізнесу в ролі постачальника для потреб держави має дещо інше забарвлення і свою специфіку.

Часто підприємства і фінансові структури висловлюють готовність легальне надавати фінансову допомогу освіті, але перешкодою на цьому шляху виступають непрозорість бюджетного процесу як на рівні окремих навчальних закладів, так і на рівні району, міста.

Але як результат прихованого, (напівлегального або напівтіньового) постачання, яке відбувається в умовах дефіцитного бюджету без реальних грошових розрахунків, існує ризик зростання вартості такого постачання для бюджету внаслідок непрозорості цього процесу і відсутності конкурентного середовища.

У той же час запровадження обов'язкової процедури тендеру не вирішує проблем, якщо реальних "живих" грошей у бюджеті для такого вибору постачальника і створення конкурентного середовища немає.

В Україні оподаткування організацій, діяльність яких не спрямована на отримання прибутку, мало чим відрізняється від оподаткування звичайних приватних підприємств. Громадським організаціям чи благодійним фондам важко вступати у контрактні відносини з навчальними закладами, оскільки вони не можуть наймати працівників для виконання професійних завдань.

Якщо з боку бізнесмена здійснюється благодійна пожертва з розрахунку на моральне визнання цього вчинку суспільством, він має бути переконаний у правильному використанні своїх внесків. Інакше, у разі виявлених пізніше зловживань, доброчинець не тільки не отримає очікуваного морального визнання свого вчинку з боку суспільства, а навпаки, він може стати в очах громадян співучасником злочину, що негативно позначиться на бізнесі доброчинця.

Отже, у разі спроб легалізувати "допомогу" навчальним закладам і школам з боку недержавних організацій, обидві сторони опиняються у невигідних умовах.

Що стосується альтернативних джерел фінансування освіти і науки в Україні, то на цьому етапі думки вчених, які досліджували дане питання, розходяться. Існують аргументи й на користь отримання державними закладами частини суто приватних грошей та інших ресурсів:

а) споживач, який платить, ставиться до товару (навчання) серйозніше і ефективніше, аніж той, що переконаний у його повній "безкоштовності";

б) вища автономія закладу, свобода маневру, стимулювання прогресивних інновацій з метою кращого врахування потреб і пріоритетів студентів.

Але є й інші думки фахівців, що схиляються до скомбінованості, коли частина держбюджету як загальносуспільного зиску від вищої освіти виплачується закладу, а його індивідуальна частина - безпосередньо студентові, щоб стимулювати змагання серед вищих закладів освіти.

Існують різні доступні джерела залучення додаткових коштів в освітню сферу. Найпростіший шлях надходження коштів віднайшла, наприклад, Франція, де діє закон про сплату приватними роботодавцями 0,5% фонду зарплати на учнівство і перепідготовку персоналу. Фірма може сама платити ці кошти закладам, які вона обрала, не виділяючи коштів у "загальний котел", який не забезпечує їй бажаного результату. Аналіз дії закону "+-0 5%" свідчить, що й він не ідеальний: практично ніколи фірми не спрямовували ці кошти на підготовку студентів перших курсів університетів. Найчастіше вони непропорційно витрачалися на спеціалізовані курси, підвищення кваліфікації персоналу самих фірм-платників. Частина професури відгукнулася на цей закон тим, що вийшла на новий ринок із "надвузькими курсами" у межах вирішення однієї з проблем конкретної фірми.

Другим джерелом додаткових коштів є контракти на навчально-інформаційні послуги ВЗО для фірм, коли фірми і ВЗО кооперуються і шукають вигідні для обох варіанти. Цей шлях доцільний тоді, коли зароблених грошей вистачає і на створення бажання у професури "донавчатися" та робити незвичне, і на підтримку традиційних курсів для основного контингенту студентів.

Третій шлях відомий - наукові дослідження на замовлення фірм. Цей перспективний і складний для класичних університетів курс добре висвітлений у пресі. Поширеними формами його реалізації є "наукові парки", "наукові готелі" тощо. Цей підхід також створює проблеми різного ступеня складності (наприклад, як професору оприлюднювати свої набутки, якщо їх власником є фірма-спонсор), проте цей вид фінансової підтримки ВЗО невпинно розвивається й удосконалюється.

Четвертий шлях: гроші від власності, від продажу території, приміщень, від вкладення коштів університету в акції, від його участі в іншій фінансовій діяльності. Це явище малопоширене, і навіть серед професорів з економічних наук досвід невеликий (за винятком, можливо, США). Тому закладам освіти рекомендують передати гроші тим, хто вміє їх збільшувати. Бажано все ж не відмовлятися від створення в університетах малих підприємств, які безпосередньо працюватимуть на навчальний процес чи на наукові дослідження.

П'яте джерело - філантропи. Їх можна стимулювати через закони про благодійницьку і неприбуткову діяльність, а також створення клімату суспільного визнання та оцінки донорів шляхом формування важливої для них позитивної аури.

Шосте джерело - міжнародна допомога, яку розвинені держави щороку надають бідним країнам Африки і Азії з метою розвитку їх систем освіти. Досвід переконує, що надання коштів на друкарні, побудову шкіл з ефективними матеріалами є більш доцільним, ніж відрядження ректорів і професури для перенесення досвіду.

Реальна диверсифікація джерел фінансування вимагає, крім усього іншого, створення у ВЗО спеціалізованої структури і залучення до справи висококваліфікованих фахівців з менеджменту і маркетингу. Це викличе істотні збурення в ієрархії впливів внутрішньої діяльності університетів, що ще раз засвідчить взаємопов'язаність усіх складових вищої школи. Бажано, щоб ці явища не перемножилися і не спричинили ефекту "снігової лавини".

Сучасне використання державними структурами коштів, зібраних із платників податків, незадовільне. Бажано, щоб кожен мав право перераховувати податок не "в казну", а конкретному навчальному закладу де навчатимуться, його діти. Позитивним є приклад Японії, уряд якої вирішив інвестувати більшу частину ресурсів в охорону здоров'я та освіту. Обґрунтування було таким: нинішнє покоління не знає шляхів вирішення існуючих проблем, але освічене і здорове наступне покоління зможе вирішити їх і вивести країну на шлях прискореного розвитку. Як показує японський досвід, інвестиції в освіту себе виправдали.

Збільшення фінансування освіти повинно супроводжуватися ефективністю здійснюваних видатків. Так, наукові дослідження свідчать, що чим вищий рівень освіти населення, тим динамічніше економічне зростання, тоді як більший рівень державних видатків не завжди пов'язаний з досягненням кращих результатів у галузі освіти. Це обумовлюється існуванням певних проблем в освіті. Зокрема, деяким країнам притаманні проблеми надмірної кількості вчителів і занизької тарифної сітки для вчителів, що призводить до зсуву державних видатків у бік заробітних плат і відволікання коштів від додаткових вкладень, наприклад у підручники, що спричиняє втрату мотивації вчителів.

Загалом, у результаті позитивних зовнішніх ефектів суспільний дохід від освіти перевищує особистий. Як приклад, можна навести позитивний вплив освіти на зниження рівня злочинності, покращання показників у галузі охорони здоров'я, активізацію участі громадян у житті суспільства. Крім того, на макроекономічному рівні розвиток освіти сприяє перспективі довгострокового економічного зростання. Так, виділяють три механізми, за допомогою яких освіта впливає на економічний розвиток: 1) освіта збільшує людський капітал робочої сили і тим самим підвищує ефективність праці і, як наслідок, перехід до більш стійкого рівня виробництва; 2) освіта може підвищити інноваційний потенціал економіки, а додаткові знання про нові технології, продукти та процеси сприяють економічному зростанню; 3) освіта може сприяти розповсюдженню знань, необхідних для розуміння і опрацювання нової інформації, успішного запровадження нових технологій, що також сприяє економічному зростанню. Таким чином, державне фінансування та результати освіти мають безпосередній вплив на економічний розвиток.

3.2 Управлінські рішення щодо вдосконалення фінансування освіти з бюджетів міст

Замість створення рівних умов доступу до освіти за рахунок бюджетного вирівнювання, наявна непослідовність у державній політиці поглиблює нерівність і обмежує шанси менш забезпечених родин надати своїм дітям якісну освіту. Через непрозорість механізмів залучення батьківських коштів створюється напружена ситуація всередині батьківських колективів шкіл. Діти батьків, які активно фінансують школу з власних джерел, отримують привілеї у навчанні.

Видатки, які несе місцевий бюджет, а також плата батьків та інші надходження, як правило, мають нелегальний характер і тому не фігурують у фінансовій звітності, не публікуються при виконанні освітнього бюджету.

Заощадження, ефективне використання фінансових ресурсів не мають сенсу в умовах дефіцитного бюджету, який виконується в режимі ручного управління із добуванням фондів у керівництва в кінці року. Навпаки, політика адміністрації навчальних закладів і управлінь освіти за наявних обставин полягає у тому, щоб завищувати свої витрати, оскільки це дає підстави просити щоразу більше коштів.

Постійний дефіцит і непрозорість бюджетного процесу не дозволяють використовувати більш гнучкі механізми розподілу наявних ресурсів з урахуванням потреб споживачів і місцевих особливостей. Наявний стан справ заважає також використанню альтернативних джерел фінансування на легальній основі, оскільки фінансове управління школами не передбачає технологій роботи по залученню додаткового фінансування з інших джерел.

Ефективних засобів, які б дозволили будувати стратегію виходу із ситуації, що склалася, не мають ні місцеві управління освітою, ні управління державними фінансами.

Наявні форми контролю з боку міських та районних рад і відділів освіти неспроможні проаналізувати використання коштів у кожному навчальному закладі і домогтися справедливого фінансування шкіл. Причиною цього є надмірно широка сфера необхідної компетенції і відсутність знань і навичок застосування процедур такого контролю.

Представники місцевого бізнесу, громадськості та батьки не залучені до контролю за використанням державних фінансів, призначених на утримання шкіл та забезпечення навчального процесу. Так, наприклад, шкільні адміністрації часто збирають кошти від батьків на додаткові послуги, пов'язані з варіативним компонентом, що входить до державного стандарту. Але батьків, як правило, не залучають до обговорення альтернативних можливостей надання цих послуг, вони не поінформовані щодо кваліфікації вчителів, щодо експертних оцінок якості програм і обґрунтування вартості послуг.

Державні органи управління освітою мало приділяють уваги тому, щоб незалежні експерти і громадськість оцінювали діяльність школи. В результаті відсутності публічного контролю падає якість освіти, програють наші діти, всі платники податків, суспільство в цілому.

У зв'язку із вищевикладеним можна навести наступні рекомендації:

1. Шляхом до більш ефективного управління фінансами школи та посилення публічного контролю за діяльністю освітніх установ є формування легітимних органів публічного контролю за станом справ в освіті з числа представників місцевої громади, зокрема шкільних рад.

2. В ході організації роботи шкільних рад мають бути розроблені нові механізми публічного контролю і звітності, які стануть органічною складовою оновленого бюджетного процесу в дошкільній і загальній середній освіті.

3. Впровадження нових механізмів публічного контролю і звітності, а також формування легітимних органів такого контролю з числа представників місцевої громади має відбуватися поетапно, в ході пілотного проекту, з належним аналітичним і дослідницьким забезпеченням .Оприлюднення результатів пілотного проекту і широке громадське обговорення ходу такого поступового впровадження дозволить підготувати на основі цих обговорень проекти державних документів і урядових рішень, що стануть основою ефективної освітньої політики України.

Європейський досвід показав, що найуспішніше кошти на освіту використовуються тоді, коли вони закріплені за дитиною. Тобто на навчання однієї дитини виділяється певна сума з бюджету. Дитина пішла в школу - ці кошти направляються за нею в цю школу, перейшла в іншу - відповідно, кошти почали находити туди. Таким чином, кожна школа отримує фінансування відповідно до тієї кількості дітей, які в ній навчаються.

Така система дає змогу зробити прозорим шкільний бюджет і сприяє появі здорової конкуренції між школами, а також робить доступнішим навчання у приватних освітніх закладах - адже принаймні частину вартості навчання оплачуватиме держава. Усі ці фактори значно підвищують якість освіти, і ми зараз активно працюємо над тим, щоб такий законопроект був прийнятий.

Щоправда для нормальної роботи такої схеми потрібно, аби школи самі могли розпоряджатися коштами, які вони отримують, а для цього вони повинні бути юридичними особами, мати свої рахунки в держказначействі. Нині ми проводимо експеримент з надання такої фінансової самостійності окремим школам - сподіваємося, його результати будуть вдалими і ми зможемо в подальшому вдосконалити систему фінансування освіти а, отже, й підвищити її якість.

Основними джерелами фінансування закладів освіти державної форми власності є кошти загальнодержавного та місцевих бюджетів, кошти галузей економіки, державних підприємств i додаткові надходження.

Відповідно до прийнятої 27 серпня 2013 року Кабінетом Міністрів постанови “Про затвердження переліку платних послуг, що можуть надаватися державними та комунальними навчальними закладами”, користування бібліотеками, інтернетом, виготовлення студентських та учнівських квитків, залікових книжок та дипломів, підготовка до вступу до вищих навчальних закладів, складання ЗНО, послуги закладів фізичної культури та спорту, проведення лабораторних занять для студентів у разі, коли такі заняття пропущені без поважних причин - могли стати офіційно оплатними. Однак, вже 13 жовтня поточного року, цю постанову переглянули і виключили деякі пункти.

Зазначене дозволяє визнати необхідність розроблення нових підходів до формування ефективної моделі фінансування освіти в умовах обмеженості фінансових можливостей щодо фінансування сфери освіти. Удосконалення фінансового забезпечення системи освіти необхідно здійснювати за такими напрямами:

· поступове збільшення асигнувань бюджетів усіх рівнів на функціонування системи освіти;

· ефективне використання бюджетних коштів на основі удосконалення існуючого механізму фінансування освіти та запровадження постійного моніторингу їx використання;

· залучення позабюджетних джерел фінансування освіти.

Участь України у Європейському Болонському процесі та потреби науково-технічного розвитку країни ставлять перед країною такі завдання в галузі освіти:

- якість всіх рівнів освіти має відповідати світовим стандартам;

- обсяг та рівень підготовки професійно-технічних кадрів повинен повністю забезпечувати виробничий потенціал країни;

- у фінансуванні освітнього процесу держава має визначити оптимальний баланс між бюджетними та позабюджетними видатками, створивши умови для розвитку недержавної освіти.

Сучасний стан фінансування освіти на місцевому рівні є досить невтішним. Неефективним є розподіл коштів у бюджеті та не відбуваються бажані зміни у використанні нових джерел фінансування даної галузі.

Та все ж подолання кризи у фінансуванні навчальних закладів значно полегшиться у разі створення сприятливої законодавчої атмосфери, яка б допомагала системі освіти не лише виживати, а й розвиватися.

Отже, сучасні умови розвитку України вимагають суттєвого зростання обсягу фінансування освіти як одного із ключових факторів забезпечення економічного зростання держави.

ВИСНОВКИ

В Україні державна політика в галузі освіти реалізується відповідно до Конституції України, де проголошено право громадян на освіту та встановлено обов'язковість загальної середньої освіти, а розвиток та доступність забезпечуються державою у дошкільній, повній загальній середній, позашкільній, професійно-технічній, вищій і післядипломній освіті різних форм навчання.

Освітня політика - це діяльність держави щодо забезпечення функціонування та розвитку системи освіти. Розробка освітньої політики будується на всебічному аналізі, метою якого є виявлення і порівняння можливих варіантів політики. Ухвалена освітня політика встановлює пріоритетні напрями для фінансування, управління, планування і контролю системи освіти.