Послідовність проведення досудової санації підприємства:

Реструктуризація кредиторської заборгованості з оплати праці шляхом розстрочення або проведення її на збільшення статутного фонду.

Реструктуризація кредиторської заборгованості з розрахунків з постачальниками та підрядниками шляхом розстрочення або проведення її на збільшення статутного фонду.

Реструктуризація кредиторської заборгованості з податків та платежів шляхом розстрочення та відстрочення.

У випадку неможливості п. 1-3 здійснюється письмове звернення власника підприємства-боржника та кредиторів до органу з питань банкрутства з проханням провести досудову санацію.

Подання до органу з питань банкрутства фінансової звітності підприємства-боржника станом на останню дату звітного періоду для встановлення причин неплатоспроможності та визначення шляхів її подолання.

В разі згоди укладання угоди між органом з питань банкрутства, власником та боржниками.

Формування робочої групи для проведення досудової санації.

Переведення підприємства в тимчасове управління керуючому досудовою санацією.

Проведення робочою групою та працівниками бухгалтерії підприємства інвентаризації його активів з метою встановлення відповідності фактичних даних наведеним у фінансовій звітності.

Переоцінка активів підприємства з метою приведення їх до ринкової вартості.

Укладання фінансової звітності відповідно до фактичного стану підприємства.

Проведення незалежного аудиту.

Виведення підприємства на рівень рентабельності, достатній для формування оборотних коштів.

Збереження рентабельності впродовж 3-6 місяців і передача відновленого підприємства новоствореному власнику.

Постійний моніторинг діяльності підприємства з боку органу з питань банкрутства.

Для розроблення плану досудової санації на підприємстві утворюється робоча група на чолі з керівником підприємства, до складу якої входить представник уповноваженого органу та можуть залучатися кредитори за їх згодою.

У разі надходження пропозицій від потенційних інвесторів, план розробляється за їх участю.

План досудової санації розробляється у місячний термін з дня прийняття рішення щодо її проведення і подається на затвердження уповноваженому органові.

Структура плану досудової санації:

реквізити підприємства;

відомості про фінансово-господарське становище;

заходи щодо відновлення платоспроможності (реструктуризація підприємства, перепрофілювання виробництва, закриття нерентабельних виробництв, відчуження основних засобів, передача майна в оренду, відстрочення та розстрочення платежів, переоформлення короткострокових кредитів у довгострокові, скорочення чисельності працюючих тощо) і терміни їх здійснення;

розрахунок необхідних коштів для реалізації заходів;

визначення джерел фінансування заходів (зобов'язання інвесторів, кредиторів щодо погашення боргу або надання фінансової допомоги, кошти державного бюджету, кошти від здачу в оренду майна, відчуження основних засобів, погашення дебіторської заборгованості, кредити банків тощо);

умови участі інвесторів і кредиторів у проведенні досудової санації (набуття права власності на майно підприємства відповідно до законодавства, розпорядження частиною його продукції, оренда майна підприємства, задоволення вимог кредиторів шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора тощо);

очікувані наслідки виконання плану досудової санації.

Термін проведення досудової санації не повинен перевищувати 12 місяців, в окремих випадках уповноважений орган може продовжити її термін не більш ніж на 6 місяців.

Досудова санація господарських товариств, у статутних фондах яких державна частка перевищує 25%, та державних підприємств, щодо яких прийняте рішення про приватизацію, проводиться аналогічно, але уповноваженим органом виступає Фонд державного майна.

4.3 Реструктуризація заборгованості

Реструктуризація заборгованості - комплекс заходів щодо перетворення боргових зобов'язань підприємства, скерованих на покриття поточних вимог кредиторів, з метою відновлення його платоспроможності.

Об'єктом реструктуризації заборгованості можуть бути:

виплати щодо покриття основного боргу;

виплати відсотків по обслуговуванню кредитів та позик;

виплати пені та інших штрафних санкцій за порушення контрактних зобов'язань;

інші суттєві умови боргових зобов'язань, що призводять до зменшення поточних вимог кредиторів.

Порядок реструктуризації заборгованості підприємства:

Аналіз складу заборгованості підприємства.

Оцінка можливості погашення заборгованості підприємства у розглянутому періоді.

Оцінка доцільності та можливості погашення вимог кредиторів у процесі фінансової санації підприємства.

Вибір певних форм та видів реструктуризації заборгованості підприємства.

Погодження форм та методів реструктуризації з кредиторами (інвесторами) та переоформлення кредитних договорів.

Контроль за виконанням умов погашення підприємством реструктуризованої заборгованості.

Тема 5. САНАЦІЯ ПІДПРИЄМСТВ У СУДОВОМУ ПОРЯДКУ

5.1 Сутність судової санації підприємства

Судова процедура санації - це судова процедура банкрутства, що застосовується до неплатоспроможного боржника - юридичної особи з ініціативи кредиторів чи інших визначених законом осіб протягом встановленого законом періоду часу за наявності законодавчо визначених підстав її проведення, спрямована на запобігання визнанню життєспроможного боржника банкрутом і на повне або часткове задоволення вимог кредиторів, яка здійснюється на основі затвердженого господарським судом плану санації боржника, що містить певну систему фінансово-економічних, правових, технічних, організаційних, управлінських та інших заходів оздоровлення фінансово-господарського становища боржника з передачею повноважень з керівництва боржником керуючого санацією.

Мета судової санації - відновлення платоспроможності боржника, задоволення ним повністю або частково вимог кредиторів, а також уникнення негативних соціальних наслідків для працівників неплатоспроможного боржника.

Суб'єкти судової процедури санації:

юридичні особи, які діють у формі споживчого товариства та благодійного або іншого фонду;

підприємства, що є об'єктами права державної власності, які не підлягають приватизації, в частині санації після виключення у встановленому порядку з переліку таких об'єктів.

5.2 Входження до судової процедури санації підприємства

Входження до судової процедури санації можливе лише у разі порушення справи про банкрутство підприємства.

Провадження у справах про банкрутство регулюється Господарським процесуальним кодексом України (ГПКУ) з урахуванням особливостей, передбачених Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника, або визнання його банкрутом» (далі - Закон), Постановою КМУ від 08.02.1994 р, «Положенням про порядок проведення санації державних підприємств», Постановою КМУ від 17.03.2000 р. «Про затвердження Порядку проведення досудової санації державних підприємств»,

Підставою для порушення Господарським судом справи про банкрутство є письмова заява кредиторів, боржника, органів державної податкової служби або державної контрольно-ревізійної служби.

До державних органів, які здійснюють контроль за правильністю та своєчасністю справлення обов'язкових платежів можуть бути віднесені:

- митні органи;

- органи Пенсійного фонду України;

- органи фонду соціального страхування від нещасних випадків на виробництві та професійних захворювань;

- органи Фонду загальнообов'язкового державного страхування України на випадок безробіття;

- органи Фонду соціального страхування з тимчасової втрати працездатності.

Прокурори також мають право звертатись до Господарського суду із заявами в інтересах громадян і держави в порядку, передбаченому Законом.

Кредиторами неплатоспроможних боржників є суб'єкти, які мають підтверджені відповідно до законодавства вимоги до боржника щодо грошових зобов'язань, виключаючи кредиторів, вимоги яких повністю або частково забезпечені заставою. Правами кредиторів щодо неплатоспроможних боржників користуються також визначені законом органи справлення податків, зборів (обов'язкових платежів) (СТ.210 ГПКУ).

Кредиторами, що мають право порушити справу про банкрутство, можуть бути будь-які фізичні або юридичні особи, котрі мають підтверджені належними документами майнові вимоги до боржника, крім кредиторів, майнові вимоги яких повністю забезпечені заставою. Зазначені документи повинні свідчити про те, що боржник неспроможний задовольнити впродовж одного місяця визнані ним претензійні вимоги або сплатити борг за виконавчими документами.

Усі вимоги кредиторів мають бути заявлені виключно у точно обрахованій сумі у національній валюті України. Якщо вимогу заявлено в іншій валюті, така вимога підлягає конвертації заявником у національну валюту за курсом, встановленим Національним банком України на дату подання вимоги до господарського суду. Крім розміру вимоги заяви кредиторів мають містити підстави вимоги та зазначення доказів, що обґрунтовують вимогу,

Справа про банкрутство може бути порушена, якщо безспірні вимоги кредитора (кредиторів) до боржника сукупно становлять не менш як 300 мінімальних розмірів заробітної плати, які не були задоволені боржником протягом 3 місяців після встановлення для їх погашення строку, якщо інше не передбачене Законом.

Суб'єктами банкрутства можуть бути лише зареєстровані у встановленому порядку як суб'єкти підприємницької діяльності юридичні особи, зокрема, державні підприємства, підприємства з часткою державної власності у статутному фонді, підприємства, закріплені за якими об'єкти згідно з чинним законодавством не підлягають приватизації.

У разі прийняття до розгляду заяви про порушення справи про банкрутство призначається попереднє засідання суду.

У ході попереднього засідання суд:

з'ясовує обґрунтованість заяви про наявність та безспірність боргу та неплатоспроможність боржника;

зобов'язує заявника подати за його рахунок до офіційного друкованого органу ВРУ або КМУ оголошення про порушення справи про банкрутство;

призначає у разі необхідності розпорядника майна боржника.

Мета судової процедури розпорядження майном боржника:

забезпечення збереження майнових активів боржника;

ефективне використання майнових активів боржника до винесення господарським судом ухвали по суті справи;

визначення у попередньому порядку фінансового стану боржника, передусім з точки зору наявності шансу відновлення його платоспроможності.

Розпорядником майна може бути:

банк, який веде розрахунково-касове обслуговування боржника;

Фонд державного майна, якщо боржник - державне підприємство;

інша особа юридична або фізична) за пропозицією боржника чи кредиторів.

Функції розпорядника майна боржника:

скликати збори кредиторів і брати у них участь

аналізувати фінансове становище боржника і рекомендувати заходи щодо його поліпшення;

вести реєстр вимог кредиторів;

звертатися до господарського суду у випадках, передбачених Законом про банкрутство;

вживати заходи для захисту майна боржника;

надавати господарському суду та державному органу з питань банкрутства інформацію про фінансове становище боржника та ін.

Заходи забезпечення майнових інтересів кредиторів:

накладення арешту на майно або грошові кошти, що належать боржникові;

заборона боржникові чинити певні дії, наприклад, щодо відчуження у будь-який спосіб належних йому основних фондів тощо;

заборона власникові майна боржника або уповноваженому ним органу чинити дії щодо реорганізації чи ліквідації юридичної особи-боржника;

зупинення стягнення, зверненого на майнові активи боржника на підставі виконавчого або іншого документа, за яким списання здійснюється у безспірному порядку.

Вітчизняне законодавство передбачає декілька підстав введення судової процедури санації:

наявність об'єктивної можливості відновлення платоспроможності боржника;

подання до господарського суду клопотання комітету кредиторів;

ухвала господарського суду про проведення судової процедури санації.

Правовими наслідками введення процедури судової санації є:

відсторонення від посади в порядку, визначеному законодавством про працю, керівника боржника і перехід управління боржником до керуючого санацією;

припинення повноважень органів управління боржника-юридичної особи;

арешт майна боржника та інші обмеження дій боржника щодо розпорядження його майном (накладаються тільки господарським судом у межах процедури санації).

Після початку провадження справи про банкрутство участь у оздоровленні можуть запропонувати інші особи, які згодні задовольнити вимог кредиторів, - санатори.

Санатор - фізична або юридична особа, яка має намір узяти (або бере) фінансову чи іншого роду матеріальну участь у санації підприємства, що перебуває у фінансовій кризі.

Натомість санатори отримують право пропонувати на свою користь умови санації боржника.

Юридичні або фізичні особи, які мають бажання стати санаторами, подають заяви до господарського суду з письмовим зобов'язанням про переведення на них боргу. У цій же заяві повинні бути викладені запропоновані умови санації боржника. До заяви додаються документи, що підтверджують платоспроможність потенційного санатора і фінансову можливість взяти участь у санації.

Санацію становлять погоджені умови учасників цієї процедури (елементи санації):

угода між боржником і санатором про перевід боргу;

реструктуризація статутного капіталу боржника;

виплата санатором боргу кредиторам (термін, послідовність, тощо);

Перевід боргу (перший елемент санації) можливий лише за умови згоди кредиторів. Якщо у справі про банкрутство визнані майнові вимоги двох і більше кредиторів, то згоду на переведення боргу повинні дати кредитори, майнові вимоги яких становлять не менше 2/3 визнаних претензій до боржника. В цих випадках згода кредиторів фіксується у протоколах зборів або комітету кредиторів. Якщо у справі про банкрутство є лише один кредитор, його згода подається у листі на адресу господарського суду або в угоді між санатором і боржником.

Реструктуризація статутного капіталу боржника (другий елемент санації) полягає у повній чи частковій зміні власника статутного фонду юридичної особи боржника на користь санатора.

Якщо боржником є унітарне підприємство, статутний фонд якого не поділено на частки або акції, необхідним є його реорганізація, спрямована на перетворення у господарське товариство, у статутному фонді якого буде відповідна частка санатора.

Якщо боржником є господарське товариство, умови реструктуризації узгоджуються між його учасниками та санатором з перерозподілу або передачі часток у статутному фонді санаторові в обмін на погашення боргу товариства.

Трудовий колектив державного підприємства, відносно якого порушено справу про банкрутство, може вимагати передачі цілісного майнового комплексу цього підприємства йому в оренду за умови прийняття на себе його боргів і згоди на це кредиторів. При цьому трудовий колектив має створити певний вид господарського товариства.

Узгодження умов виплати боргу між санатором і кредиторами (третій елемент санації) передбачає встановлення терміну виплати, її послідовність, форму оплати тощо.

Умови санації боржника затверджуються господарським судом лише у разі погодження з учасниками усіх трьох її складових елементів. При цьому припиняється провадження справи про банкрутство боржника.

5.3 Механізм реалізації судової процедури санації

Одночасно з введенням процедури санації підприємств господарський суд своєю ухвалою призначає керуючого санацією.

Керуючий санацією - це фізична особа, яка відповідно до рішення суду організує здійснення санації боржника.

Його кандидатура надається комітетом кредиторів. Керуючому санацією відводиться головна роль у процесі санації. Ним може бути фізична особа, яка має: свідоцтво про признання кваліфікації арбітражного керуючого; ліценцію, видану в установленому законодавством порядку і котра зареєстрована Міністерством економіки України як арбітражний керуючий та діє у процедурі на підставі ухвали господарського суду.

Права керуючого санацією:

самостійно розпоряджатися майном боржника у межах, визначених законодавством;

укладати від імені боржника мирову угоду;

укладати від імені боржника цивільно-правові, трудові та інші угоди;

подавати заяви про визнання угод, укладених боржником, недійсними.

Обов'язки керуючого санацією:

провести інвентаризацію майна боржника;

здійснювати управління справами боржника;

відкрити спеціальний рахунок для проведення процедури санації та здійснення розрахунків з кредиторами;

здійснювати стягнення дебіторської заборгованості з дебіторів боржника;

розробити у тримісячний строк та подати на затвердження комітету кредиторів план санації та інші, визначені Законом про банкрутство.

Учасниками судової процедури санації є також кредитори у справі про банкрутство. Для погодження своїх позицій, представлення та забезпечення своїх інтересів у процесі банкрутства кредитори створюють спеціальні органи - збори кредиторів та Комітети кредиторів. На зборах кредиторів обирається комітет кредиторів за списком відкритим голосуванням.

Учасниками зборів кредиторів є:

керуючий санацією;

представники працівників боржника;

кредитори, вимоги яких внесені до реєстру вимог кредиторів.

Комітет кредиторів може вирішувати наступні питання:

вибори голови комітету;

скликання зборів кредиторів;

підготовка та укладення мирової угоди;

внесення пропозицій господарському суду щодо продовження або скорочення строку процедур розпорядження майном боржника чи санації боржника;

звернення до господарського суду з клопотанням про відкриття процедури санації, визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури, припинення повноважень арбітражного керуючого;

інші питання, передбачені Законом про банкрутство.

Судова санація підприємства включає декілька етапів:

розроблення плану санації;

погодження та прийняття його кредиторами та затвердження судом;

безпосередня реалізація положень плану санації;

виконання плану санації та завершення процедури санації.

Відповідно до норм Закону України 1992 р., план санації, як правило, розробляється керуючим санацією та надається ним для схвалення комітету кредиторів протягом трьох місяців із дня винесення ухвали про санацію боржника. Якщо боржник має інвесторів, то план санації розробляється та погоджується за участю інвесторів.

План санації боржника має включати наступні заходи:

відновлення платоспроможності боржника,

строки здійснення таких заходів,

умови участі інвесторів (за їх наявності) у повному або частковому задоволенні вимог кредиторів, зокрема, шляхом переведення боргу (частини боргу) на інвестора,

строк та черговість виплати боржником або інвестором боргу кредиторам,

умови відповідальності інвестора за невиконання взятих згідно з планом санації зобов'язань,

строк відновлення платоспроможності боржника.

Отже, план санації боржника має містити, як мінімум, два обов'язкових положення:

заходи по відновленню платоспроможності боржника (до них належать як заходи відновлення платоспроможності боржника за рахунок внутрішніх ресурсів, так і заходи, що передбачають залучення зовнішніх фінансових ресурсів);

строк відновлення платоспроможності боржника, який не повинен перевищувати граничних строків санації

До таких заходів, перш за все, належить реструктуризація підприємства, яка являє собою здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових, технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема, шляхом його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, що не підлягає санації, на зміну форм власності, управління, організаційно-правової форми, що сприятиме фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску продукції, підвищенню ефективності виробництва та задоволенню вимог кредиторів»

На друге місце серед вказаних заходів Закон України 1992 р. ставить перепрофілювання виробництва, під яким розуміється комплекс заходів щодо зміни технології виробничого процесу для випуску нової продукції (виконання робіт, надання послуг) або модернізація виробництва продукції, яка раніше вироблялася на цьому підприємстві.

У плані санації також може бути передбачений такий захід, як закриття нерентабельних виробництв, тобто таких, що мають негативний показник економічної ефективності. Закриття нерентабельних виробництв може сприяти збільшенню грошових потоків боржника. Але при застосуванні цього заходу треба враховувати особливості технологічного процесу боржника, місце його розташування та особливості його виробничої інфраструктури.

Зобов'язання боржника можуть бути виконані власником майна боржника, якщо це передбачено планом санації боржника, що являє собою по суті надання боржникові фінансової допомоги для відновлення його платоспроможності.

Окремими статтями Закону України 1992 р. врегульовані такі заходи відновлення платоспроможності, як продаж частини майна боржника та продаж майна боржника як цілісного майнового комплексу (для недержавних підприємств).

Вибір тих чи інших заходів по відновленню платоспроможності боржника у кожному конкретному випадку повинен визначатися, виходячи із особливостей фінансово-господарської діяльності боржника,

Основні заходи відновлення платоспроможності боржника:

- реструктуризація підприємства;

- перепрофілювання підприємства;

- продаж частини майна боржника;

- відстрочка та (або) розстрочка платежів або прощення (списання) частини боргів;

- ліквідація дебіторської заборгованості;

- реструктуризація активів боржника;

- одержання кредиту для. виплати вихідної допомоги працівникам боржника, що звільняються згідно з планом санації тощо.

Зіставлення витрат на реалізацію даних заходів та передбачуваних результатів їх реалізації, а також з урахуванням співвідношення можливих строків реалізації певних заходів з установленими строками відновлення платоспроможності боржника.

Виходячи з аналізу існуючих у вітчизняній літературі пропозицій щодо вдосконалення змісту плану санації підприємства, останній має містити:

по-перше, обґрунтування можливості та доцільності санації, зокрема: результати аналізу фінансового становища боржника та причини виникнення його неплатоспроможності; заходи, які були вжиті після відкриття провадження у справі про банкрутство та їх вплив на розробку та реалізацію плану; порядок і способи оцінки майна боржника та можливі співвідношення вартості цього майна з ціною продажу, при застосуванні у плані санації заходів щодо розпорядження майном боржника; обґрунтування можливості відновлення платоспроможності боржника у встановлений планом санації строк;

по-друге, основну частину, яка має містити: конкретні заходи щодо відновлення платоспроможності боржника; умови, порядок та строки реалізації цих заходів; витрати на їх реалізацію та інші витрати боржника;

по-третє, визначення механізму розрахунків з кредиторами і зокрема: поділ кредиторів згідно з характером їхніх вимог на групи, підгрупи, залежно від черговості відповідно до ст, 31 Закону України 1992 р. та на базі реєстру вимог кредиторів; дані про рівень передбачуваного задоволення вимог кредиторів стосовно кожної групи, порівняно з тим, яке дана група отримала б у разі проведення ліквідаційної процедури;

Законодавством України передбачено два випадки завершення судової санації підприємства:

у разі закінчення строку, на який вона була введена;

уразі її дострокового завершення у передбачених Законом випадках,

Достроково судова процедура санації може бути завершена:

- при укладенні мирової угоди;

- при відновленні платоспроможності боржника до настання вказаного в плані санації строку;

- при виявленні в межах цього строку неможливості досягнення цілей процедури санації.

Після завершення процедури санації керуючий санацією має скласти та подати на розгляд комітету кредиторів письмовий звіт. Такий звіт подасться за п'ятнадцять днів до закінчення санації, а також за наявності підстав для дострокового припинення санації.

У звіті керуючого санацією обов'язково мають міститися відомості, передбачені ч. 2 ст. 21 Закону України 1992 р. та докази задоволення вимог конкурсних кредиторів згідно з реєстром.

Залежно від результатів, отриманих при виконанні плану санації боржника (відновлення платоспроможності боржника, встановлення неможливості відновлення платоспроможності або закінчення встановленого строку санації та ін.), керуючий санацією одночасно з поданням звіту має зробити комітету кредиторів одну із пропозицій:

- про прийняття рішення про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника;

- про прийняття рішення щодо припинення процедури санації та укладення мирової угоди;

- про звернення до господарського суду з клопотанням про продовження процедури санації;

- про звернення до господарського суду з клопотанням про визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури.

Комітет кредиторів має розглянути звіт керуючого не пізніше десяти днів від дати його надходження.

Пропозиції керуючого санацією, які містяться у ч. 3 ст. 21 Закону України 1992 р. мають для комітету кредиторів рекомендаційний характер.

Тому комітет кредиторів може прийняти будь-яке із нижчезазначених рішень:

про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації у зв'язку з виконанням плану санації і відновленням платоспроможності боржника. Платоспроможність боржника вважається відновленою за відсутністю ознак банкрутства, визначених Законом України 1992 року;

про звернення до господарського суду з клопотанням щодо продовження встановленого строку процедури санації. Таке рішення комітет кредиторів може прийняти, якщо процедура санації не перевищила встановлений Законом України 1992 року строк і існує реальна можливість та доцільність продовжити заходи для відновлення платоспроможності боржника;

про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації визнання боржника банкрутом і відкриття ліквідаційної процедури. Таке рішення приймається комітетом кредиторів, коли останній приходить до висновку, що заходи щодо відновлення платоспроможності боржника не дали очікуваних результатів та подальше застосування їх не має сенсу або просто неможливе;

про звернення до господарського суду з клопотанням щодо припинення процедури санації й укладення мирової угоди. Такс рішення приймається у випадку, коли комітет кредиторів дійде згоди, що непогашена боржником сума заборгованості перед кредиторами може бути погашена шляхом укладення мирової угоди.

Не пізніше п'яти днів після дати проведення засідання комітету кредиторів звіт керуючого санацією, розглянутий комітетом кредиторів, протокол засідання комітету кредиторів, реєстр вимог кредиторів та скарги кредиторів, які голосували проти прийнятого зборами кредиторів рішення або не брали участі в голосуванні, надаються господарському суду.

Зазначені документи розглядаються господарським судом, про час і місце розгляду повідомляється керуючий санацією та кредитори, які подали скарги.

За результатами судового засідання, на якому розглядається звіт керуючого санацією, господарський суд може винести одну із таких ухвал:

1)Ухвалу про затвердження звіту керуючого санацією. Така ухвала виноситься господарським судом, якщо комітетом кредиторів прийнято рішення:

- про виконання плану санації, відновлення платоспроможності боржника і завершення процедури санації у зв'язку із закінченням законодавче визначеного для цієї процедури строку, що міститься у плані санації;

- про дострокове припинення процедури санації у зв'язку з відновленням платоспроможності боржника.

Ухвалу про відмову в затвердженні звіту керуючого санацією. Підставою для винесення такої ухвали може бути встановлена господарським судом відсутність ознак відновлення платоспроможності боржника або обґрунтованості скарг кредиторів, які голосували проти прийнятого комітетом кредиторів рішення або не брали участі в голосуванні, тощо;

Ухвалу про продовження санації. Така ухвала переносить строк закінчення процедури санації. Вона може бути винесена за наявності відповідного рішення комітету кредиторів, яким обґрунтована необхідність застосування додаткових заходів щодо відновлення платоспроможності боржника, таких, як, наприклад, реалізація певного майна боржника, якщо цей захід не був передбачений планом санації або не був здійснений у період проведення процедури санації, тощо.

4) Ухвалу про затвердження мирової угоди. Зазначена ухвала може бути винесена господарським судом, якщо в протоколі комітету кредиторів, який наданий господарському суду одночасно зі звітом керуючого санацією, міститься прийняте кредиторами рішення про укладення мирової угоди. В цьому випадку мирова угода укладається стосовно тих вимог кредиторів, що не були задоволені у межах судової процедури санації..

Тема 6. фінансУвАННЯ санації підприємств

6.1 Форми та умови фінансування санації підприємства

Фінансова діяльність підприємств полягає в мобілізації капіталу для фінансування їх операційної та інвестиційної діяльності.

Форми фінансування суб'єктів господарювання класифікуються наступним чином:

за джерелами надходження капіталу:

1.1) зовнішнє фінансування;

1.2) самофінансування;

за правовим статусом інвесторів:

2.2) власний капітал;

2.2) позичковий капітал.

Таким чином, фінансувати санацію можна за рахунок власних коштів підприємства (самофінансування), фінансових засобів власників, за допомогою кредиторів та за допомогою держави. Санація може бути спрямована на реструктуризацію активів або пасивів.

Внутрішні джерела фінансової санації - це частина фінансових ресурсів підприємства, джерелом формування якої є операційна та інвестиційна діяльність і яка не пов'язана із залученням ресурсів на ринку капіталу.

За формальними ознаками розрізняють два види санації:

а) санація без залучення додаткових фінансових ресурсів:

зменшення номінального капіталу підприємства;

конверсія власності в борг;

конверсія боргу у власність;

пролонгація строків сплати заборгованості;

добровільне зменшення заборгованості;

самофінансування.

б) санація із залученням нового фінансового капіталу:

альтернативна санація;

зменшення номінального капіталу з подальшим його збільшенням (двоступінчаста санація);

безповоротна фінансова допомога власників;

безповоротна фінансова допомога персоналу;

емісія облігацій конверсійної позики;

залучення додаткових позик.

У тому чи іншому разі санація повинна фінансуватися за рахунок якихось джерел. Далі розглянемо внутрішні джерела підприємства.

6.2 Збільшення вхідних та зменшення вихідних грошових потоків

Підприємство може самостійно фінансувати санаційні заходи одним з двох прийомів в залежності від обраної стратегії (агресивної чи захисної):

збільшення вхідних грошових потоків підприємства:

1.1) збільшення виручки від реалізації;

1.2) реструктуризація активів;

1.3) згортання довгострокових фінансових вкладень;

зменшення вихідних грошових потоків:

2.1) зменшення собівартості продукції;

2.2) зменшення витрат, що не відносяться на собівартість продукції;

Головним симптомом фінансової кризи на підприємстві, як правило, виступає зниження виручки від реалізації продукції, робіт, послуг. Розмір виручки від реалізації залежить від двох основних факторів: обсягу реалізації продукції та ціни реалізації. Для збільшення обсягу реалізації слід зробити більш активною збутову політику підприємства, тобто стимулювати маркетинговий відділ. Завдання вибору правильної ціни одиниці продукції належить планово-економічному або фінансовому відділу підприємства.

Реструктуризація активів (оптимізація структури капіталу) пов'язана зі зміною структури та складу активів балансу (досить часто ці зміни супроводжуються також змінами у складі та структурі пасивів). В рамках реструктуризації активів виокремлюють такі види санаційних заходів:

1. Мобілізація прихованих резервів. Розмір прихованих резервів в активі балансу дорівнює різниці між балансовою вартістю окремих майнових об'єктів підприємства та їх реальною (вищою) вартістю.

2. Використання зворотного лізингу (господарська операція, що передбачає продаж основних фондів з одночасним зворотним отриманням таких основних фондів в оперативний або фінансовий лізинг). Наприклад, збиткове підприємство продає лізинговій компанії адміністративну будівлю з одночасним укладанням договору про лізинг цього об'єкта нерухомості.

3. Здача в оренду основних фондів, які не повною мірою використовуються у виробничому процесі.

4. Оптимізація структури розміщення оборотного капіталу (зменшення частки низьколіквідних оборотних засобів, запасів сировини та матеріалів, незавершеного виробництва тощо).

5. Продаж структурних підрозділів (філій) та об'єктів основних фондів. За рахунок цієї операції підприємство може отримати інвестиційні ресурси для перепрофілювання виробництва на більш прибуткові види діяльності.

6. Використання факторингових операцій, тобто продаж дебіторької заборгованості зі знижкою банкам або іншим фінансовим установам.

Одним із головних напрямків підвищення платоспроможності та відновлення фінансової стійкості підприємств, що перебувають у фінансовій кризі, є зменшення вихідних грошових потоків.

Вихідні грошові потоки підприємства класифікуються таким чином:

1) оплата товарів, робіт, послуг, які становлять собівартість продукції;

2) оплата товарів, робіт, послуг, які не належать до валових витрат;

3) здійснення реальних та фінансових інвестицій;

4) сплата податків та інших платежів до бюджету;

5) повернення капіталу, який був залучений на фінансовому ринку.

З вищенаведених потоків для підприємства найважливішими є грошові потоки, які спрямовані на оплату собівартості продукції та інших витрат, які не належать до валових.

Одним з основних заходів санаційного менеджменту є заходи щодо зниженню витрат і зменшенню собівартості продукції.

Для цього варто проаналізувати витрати підприємства. Як показує практика, зріст витрат підприємства відбувається по наступних основних причинах:

через зменшення обсягів виробництва;

через зріст виробничих витрат;

через зростання кількості оплачуваних і неоплачуваних простоїв;

через використання застарілої технології й основних засобів;

через дисбаланс виробничих потужностей і ін.

Фактори зниження собівартості продукції:

– підвищення технічного рівня виробництва;

– вдосконалення організації виробництва і праці;

– зміна структури та обсягу виробництва.

Одним з найважливіших показників успішності роботи менеджменту є зусилля по зниженню собівартості продукції. Вважається, що значно легше виявити резерви зниження витрат, чим можливості (резерви) одержання додаткового доходу і прибутку. Численні приклади показують, що там, де перед керівництвом і персоналом поставлена задача зниження витрат і колектив готовий шукати ці резерви, завжди знаходять безліч можливостей це зробити.

Звичайна діяльність по визначенню рівня витрат, значень собівартості і їхніх змін по різних статтях і позиціям (факторам), спирається на ряд методик і підходів.

Плани використання ресурсів і комплектуючих можуть бути розроблені по окремих видах продукції і по окремих видах витрат. Для визначення резервів варто проаналізувати динаміку відхилень споживаних ресурсів від їхніх планових значень, співвіднести ці показники з результатами діяльності підрозділів і підприємства в цілому, виявити причини відхилень.

Досить важливі фактори, що впливають на появу відхилень фактичних показників від нормативних, - це зміна обсягів виробництва, зміна цін, а також зміна норм витрат на виробництво одиниці продукції і ряд інших. Цей метод орієнтований тільки внутрішні показники даного підприємства і дає оцінку змінам, що вже сталися, що неадекватні нинішньому станові підприємства. Однак, цей метод ефективний, якщо зміни зовнішнього середовища досить повільні і зберігають еволюційний характер.

На підприємстві, при аналізі даних за результатами роботи в сьогоденні і попередніх звітних періодах повинна бути виявлена частка витрат, що не зв'язані з основною виробничою діяльністю, тобто:

перевитрата сировини, матеріалів, що комплектують і т.д. у процесі виробництва, збереження, транспортування;

перевитрата енергії і паливних ресурсів на виробничі і невиробничі нестатки;

перевитрата грошових коштів (або їхнього еквівалента при бартерних постачаннях) при придбанні сировини, матеріалів, що комплектують, енергії;

перевитрата грошових коштів при доплатах працівникам у випадку порушення нормальних умов праці (робота у позаробочий час, приписки і т.д.);

ненормативні витрати при простоях техніки і працівників (порушення трудової і технологічної дисципліни, погана організація виробничого процесу) і т.п.

Узагальнені розрахунки змін рівня витрат проводять при формуванні планів. Вони корисні для вивчення динаміки витрат і доходів; перевірки відповідності вартісних і матеріальних показників.

На базі факторного аналізу проводиться розрахунок рівня витрат по окремих факторах (по місцях виникнення витрат, по окремих групах витрат) Використовуючи ці дані, рекомендують відслідковувати динамікові зміни собівартості і неї складових.

6.3 Фінансування санації підприємства за рахунок коштів власників

У відновленні платоспроможності неспроможного підприємства найбільш зацікавлені його власники, бо саме вони повинні фінансувати санаційні заходи.

Фінансувати санацію власники можуть у таких формах:

збільшення статутного фонду;

надання позик;

цільові внески на безповоротній основі.

Звичайно, найчастіше застосовують першу форму.

У результаті санації балансу підприємство не мобілізує додаткові кошти, проте створюються необхідні передумови (врівноваження номінальної вартості акцій (часток) з їх ринковою ціною) для залучення зовнішніх фінансових джерел у майбутньому. На практиці з метою санації нерідко слідом за зменшенням статутного капіталу здійснюється його збільшення. Ця операція називається двоступінчастою санацією.

Збільшення статутного капіталу підприємства переслідує цілі:

а) мобілізація фінансових ресурсів для виконання санаційних заходів виробничо-технічного характеру, модернізації існуючих потужностей, переобладнання чи розширення виробництва;

б) збільшення частки капіталу, яка спрямована на підвищення кредитоспроможності суб'єкта господарювання та його фінансової стійкості;

в) поліпшення ліквідності та платоспроможності підприємства;

г) акумуляція фінансового капіталу шляхом придбання корпоративних прав інших підприємств (агресивна політика).

Для збільшення статутного фонду використовують три способи:

1) збільшення кількості акцій існуючої номінальної вартості;

2) збільшення номінальної вартості акцій;

3) обмін облігацій на акції.

При збільшенні кількості акцій існуючої номінальної вартості статутний фонд підприємства зростає за рахунок трьох джерел:

додаткових вкладень власників;

реінвестиції прибутку (дивідендів);

індексації основних фондів.

Етапи збільшення статутного капіталу підприємства:

1) прийняття зборами акціонерів рішення про збільшення статутного капіталу;

2) вибір андерайтера - фінансового посередника в розміщенні акцій;

3) реєстрація інформації про емісію акцій (також визначення їх курсу та строку розміщення);

4) початок передплати акцій (розміщення серед старих акціонерів);

5) біржова торгівля акціями;

6) складання та реєстрація звіту про наслідки емісії акцій, внесення змін до статуту.

Коли йдеться про збільшення статутного фонду підприємства, що перебуває у кризі, воно в пошуку потенційних інвесторів може зіткнутися з труднощами, оскільки капіталовкладення в такого роду підприємства пов'язані з підвищеним ризиком. Тоді з метою компенсації ризикованості слід пропонувати різного роду пільгові умови вкладення капіталу, а саме:

переваги щодо розподілу майбутніх прибутків;

переваги під час прийняття управлінських рішень;

пільги в разі розподілу ліквідаційної маси тощо.

Якщо готовність надати інвестиційний капітал продемонструють колишні акціонери, тобто акції нової емісії розподілятимуться між акціонерами, то це продемонструє високий рівень довіри до підприємства з боку його власників і може відіграти вирішальну роль у розв'язанні фінансових проблем із кредиторами.

З юридичного погляду нижньою межею курсу емісії нових акцій є їх номінальна вартість, а з економічного - номінальна вартість разом із витратами на здійснення емісії.

Витрати, пов'язані з емісією цінних паперів, включаються до складу валових витрат підприємства-емітента.

Щоб стимулювати попит на акції нової емісії, їх максимальна вартість має бути меншою за ринковий курс старих акцій. Отже, верхня межа курсу емісії перебуває на рівні біржового курсу старих акцій. Правильний вибір курсу емісії є вирішальним чинником успіху її розміщення. Чим вищий курс додаткової емісії, тобто чим ближчий він до біржового курсу старих акцій, тим більший обсяг ліквідних засобів залучається на підприємство за заданого обсягу збільшення статутного фонду й одного й того самого збільшення капіталу і тим більшим буде емісійний дохід.

Ажіо або емісійний дохід - це сума перевищення доходів, отриманих від емісії (випуску) власних акцій та інших корпоративних прав над номіналом таких акцій (інших корпоративних прав).

Ажіо становить різницю між курсом емісії та номінальним курсом акцій. Для підприємства високий курс емісії є вигіднішим, оскільки в такому разі, його власний капітал збільшується значною мірою за рахунок додаткового капіталу, на який не потрібно нараховувати дивіденди.

Але високий курс емісії може призвести до труднощів із поширенням додаткової емісії. Може скластися ситуація, коли біржовий курс старих акцій впаде нижче від рівня емісії нових. Тоді можна забезпечити ліквідність акцій та підтримку курсу, якщо ці акції масово скуплять великі акціонери (держателі контрольного пакета) або саме підприємство-емітент.

Водночас чим менший курс емісії (чим ближчий він до номінальної вартості) за певного обсягу потреби в капіталі, тим більшим має бути номінальний капітал, а отже, і рівень «розмивання основного капіталу» та знецінення старих акцій, яке доведеться покривати за рахунок переважних прав.

При збільшенні статутного фонду здійснюється випуск акцій тієї ж номінальної вартості, що визначена по раніше випущених акціях. У разі емісії акцій внаслідок збільшення статутного фонду за рахунок реінвестицій чи індексації основних фондів акції додаткового випуску розподіляються серед акціонерів пропорційно до їхньої частки у статутному фонді відкритого акціонерного товариства на момент прийняття рішення про додатковий випуск акцій.

Якщо відбувається збільшення номінальної вартості корпоративних прав, то у такому разі акції попередніх випусків обмінюються на акції нової номінальної вартості відповідно до кількості акцій, якими володіє акціонер.

Збільшення статутного фонду акціонерного, товариства збільшенням номінальної вартості акцій є підставою для анулювання реєстрації попередніх випусків акцій. Тому потрібно зареєструвати випуск акцій нової номінальної вартості.

У разі збільшення номінальної вартості акцій статутний фонд збільшується за рахунок таких джерел:

додаткових внесків власників корпоративних прав підприємства;

індексації основних фондів.

Цей метод характерний тим, що кожний з акціонерів може доплатити до визначеного рівня нової номінальної вартості акцій. Якщо він відмовився зробити це, емітент зобов'язаний запропонувати акціонерові викупити його акції. Якщо акціонер не доплатив за акції і не прийняв пропозицію емітента щодо викупу належних йому акцій, він має отримати акції нової номінальної вартості в тій кількості, яка визначається діленням загальної номінальної вартості акцій, що йому належать, на нову номінальну вартість акцій. При цьому нова номінальна вартість акцій має бути визначена так, щоб забезпечити виконання умови неподільності акцій та уможливити обмін акцій, які належать акціонеру, на цілу кількість акцій нової номінальної вартості.

У разі збільшення статутного фонду обміном облігацій існуючої номінальної вартості на акції відповідного емітента цей фонд збільшується на загальну номінальну вартість облігацій, що обмінюються на акції. При цьому номінальна вартість облігацій, умовами випуску яких передбачається їх обмін на акції, має дорівнювати номінальній вартості акцій. Метод збільшення статутного фонду обміном облігацій на акції пов'язаний, передовсім, з облігаціями конверсійної позики.

Конвертовані облігації - це іменні облігації, які через певний час можна обміняти на звичайні акції підприємства.

У науково-практичній літературі з питань санації конверсійні облігації характеризуються як особливо ефективний санаційний інструмент. Вони є однією з форм кредитування санації власниками та кредиторами підприємства. Конверсійні облігації можуть заохотити інвестора до надання фінансових ресурсів, якщо він не ризикує придбати звичайні акції.

Якщо кредитор скуповує цей вид акцій, він:

добивається для себе відносної безпеки вкладень (у разі банкрутства підприємства претензії власників облігацій задовольнятимуться нарівні з іншими кредиторами);

отримує можливості збільшити капітал, які дають звичайні акції.

Підприємства емітують такі облігації тоді, коли ставки на кредитному ринку доволі високі, а курс акцій через низьку прибутковість має тенденцію до зниження. Випуск звичайних акцій за таких обставин є проблематичним.

Проценти за конвертованими облігаціями є нижчими за середню процентну ставку на кредитному ринку. Отже, інвестори дають згоду одержати нижчий процент, притаманний конверсійним облігаціям, заради можливості обміняти їх згодом на звичайні акції.

Оскільки збільшення капіталу в результаті обміну облігацій на акції призводить до змін курсу акцій та до розмивання прав акціонерів, вони мають такі самі переважні права на купівлю конверсійних облігацій, як і на купівлю нових акцій. Переважні права визначаються відношенням статутного фонду до загальної номінальної вартості емітованих облігацій.

В оголошенні про емісію конвертованих облігацій (окрім номінального курсу, курсів емісії та викупу) вказуються:

- пропорції обміну (коефіцієнт конверсії);

- термін конверсії;

- необхідність, порядок та розмір доплат;

- права на придбання акцій.

Коефіцієнт конверсії - це відношення, за яким планується конверсія. Він показує, скільки облігацій потрібно подати, аби одержати одну акцію, і визначається діленням номінальної вартості всіх облігацій, які перебувають в обігу, на обсяг збільшення (приріст) статутного фонду.

6.4 Фінансування санаційних заходів за рахунок позикового капіталу

Політика залучення позикових засобів являє собою частина загальної стратегії формування капіталу, що полягає в забезпеченні найбільш ефективних форм і умов залучення позикового капіталу з різних джерел відповідно до потреб розвитку підприємства.

Процес формування політики залучення підприємством позикових засобів включає наступні основні етапи:

1. Аналіз залучення і використання позикових засобів у попередньому періоді. Метою такого аналізу є виявлення обсягу, складу і форм залучення позикових засобів підприємством, а також оцінка ефективності їхнього використання. Результати проведеного аналізу є основою оцінки доцільності використання позикових засобів на підприємстві в сформованих обсягах і формах.

2. Визначення цілей залучення позикових засобів у майбутньому періоді. Ці засоби залучаються підприємством на строго цільовій основі, що є однією з умов наступного ефективного їхнього використання. Особливо цьому аспект важливий для підприємств, що терплять кризу.

Основними цілями залучення позикових засобів підприємствами є:

поповнення необхідного обсягу постійної частини оборотних активів. В даний час більшість підприємств, що здійснюють виробничу діяльність, не мають можливості фінансувати цілком цю частину оборотних активів за рахунок власного капіталу. Значна частина цього фінансування здійснюється за рахунок позикових засобів;

забезпечення формування перемінної частини оборотних активів. Яку би модель фінансування активів не використовувало підприємство, у всіх випадках перемінна частина оборотних активів частково або цілком фінансується за рахунок позикових засобів;

формування відсутнього обсягу інвестиційних ресурсів. Метою залучення позикових засобів у цьому випадку виступає необхідність прискорення реалізації окремих реальних проектів підприємства (нове будівництво, реконструкція, модернізація); відновлення основних засобів (фінансовий лізинг) і т.п.;

інші тимчасові нестатки. Принцип цільового залучення позикових засобів забезпечується й у цьому випадку, хоча таке їхнє залучення здійснюється звичайно на короткі терміни й у невеликих обсягах.

3. Визначення граничного обсягу залучення позикових засобів. Максимальний обсяг цього залучення диктується двома основними умовами:

а) граничним ефектом фінансового левериджу. Тому що обсяг власних фінансових ресурсів формується на попередньому етапі, загальна сума використовуваного власного капіталу може бути визначена заздалегідь. Стосовно неї розраховується коефіцієнт фінансового левериджу (коефіцієнт фінансування), при якому його ефект буде максимальним. З урахуванням суми власного капіталу в майбутньому періоді і розрахованому коефіцієнті фінансового левериджу обчислюється граничний обсяг позикових засобів, що забезпечує ефективне використання власного капіталу;

б) забезпеченням мінімальної фінансової стійкості підприємства. Вона повинна оцінюватися не тільки з позицій самого підприємства, але і з позицій можливих його кредиторів, що забезпечить згодом зниження вартості залучення позикових засобів.

4. Оцінка вартості залучення позикового капіталу з різних джерел. Така оцінка проводиться в розрізі різних форм позикового капіталу, приваблюваного підприємством із зовнішніх. Результати такої оцінки є основою розробки управлінських рішень щодо вибору альтернативних джерел залучення позикових засобів, що забезпечують задоволення потреб підприємства в позиковому капіталі

5. Визначення співвідношення обсягу позикових засобів, приваблюваних на коротко- і довгостроковій основі. Розрахунок потреби в обсягах коротко- і довгострокових позикових засобів ґрунтується на цілях їхнього використання в майбутньому періоді. Розрахунок необхідного розміру позикових засобів у рамках кожного періоду здійснюється в розрізі окремих цільових напрямків їхнього майбутнього використання. Метою цих розрахунків є встановлення термінів використання приваблюваних позикових засобів для оптимізації співвідношення довго- і короткострокових їхніх видів.