Співвідношення позикових засобів, приваблюваних па коротко- і довгостроковій основі, може бути оптимізовано також з урахуванням вартості їхньому залученні.

6. Визначення форм залучення позикових засобів. Ці форми диференціюються в розрізі фінансового кредиту; товарного (комерційного) кредиту; інших форм. Вибір форм залучення позикових засобів підприємство здійснює виходячи з цілей і специфіки своєї господарської діяльності.

7. Визначення складу основних кредиторів. Цей склад визначається формами залучення позикових засобів.

8. Формування ефективних умов залучення кредитів. До числа найважливіших з цих умов відносяться: а) термін надання кредиту; б) ставка відсотка за кредит; в) умови виплати суми відсотка; г) умови виплати основної суми боргу; д) інші умови, зв'язані з одержанням кредиту.

Термін надання кредиту є однією з визначальних умов його залучення. Оптимальним вважається термін надання кредиту, протягом якого цілком реалізується мета його залучення (наприклад, іпотечний кредит - на термін реалізації інвестиційного проекту; товарний кредит - на період повної реалізації закуплених товарів і т.п.).

Ставка відсотка за кредит характеризується трьома основними параметрами: її видом і розміром:

По застосовуваних видах розрізняють фіксовану ставку відсотка (установлювану на весь термін кредиту) і ставку відсотка, що плаває, (з періодичним переглядом її розміру в залежності від зміни дисконтної ставки центрального банку, темпів інфляції і кон'юнктури фінансового ринку). Час, протягом якого ставка відсотка залишається незмінної, називається процентним періодом. В умовах інфляції для підприємства кращою є фіксована ставка або ставка, що плаває, з високим процентним періодом.

Розмір ставки відсотка за кредит є визначальною умовою при оцінці його вартості. По товарному кредиті він приймається при оцінці в розмірі цінової знижки продавця за здійснення негайного розрахунку за поставлені товари, вираженої в річному вирахуванні.

Умови виплати суми відсотка характеризуються порядком виплати його суми. Цей порядок зводиться до трьох принципових варіантів: виплаті всієї суми відсотка в момент надання кредиту; виплаті суми відсотка рівномірними частинами; виплаті всієї суми відсотка в момент сплати основної суми боргу (при погашенні кредиту). За інших рівних умов кращим є третій варіант.

Умови виплати основної суми боргу характеризуються періодами, що передбачаються, його повернення. Ці умови зводяться до трьох принципових варіантів: частковому поверненню основної суми боргу протягом загального періоду функціонування кредиту; повному поверненню всієї суми боргу після закінчення терміну використання кредиту; повернення основний або частини суми боргу з наданням пільгового періоду після закінчення терміну корисного використання кредиту. За інших рівних умов третій варіант є для підприємства краще.

Інші умови, зв'язані з одержанням кредиту, можуть передбачати необхідність його страхування, виплати додаткової комісійної винагороди банкові, різний рівень розміру кредиту стосовно суми застави або застави і т.п.

9. Забезпечення ефективного використання кредитів. Критерієм такої ефективності виступають показники оборотності і рентабельності позикового капіталу.

10. Забезпечення своєчасних розрахунків по отриманих кредитах. З метою цього забезпечення по найбільш великих кредитах може заздалегідь резервуватися спеціальний поворотний фонд. Платежі по обслуговуванню кредитів включаються в платіжний календар і контролюються в процесі моніторингу поточної фінансової діяльності.

Поведінка кредиторів щодо боржника цілком залежить від обраної ними стратегії:

- агресивна стратегія - вони можуть звернутися в арбітражний суд з заявою про оголошення підприємство банкрутом, добитися проведення ліквідаційної процедури, реалізувати майно підприємства і за рахунок виручених грошових коштів погасити зобов'язання боржника;

- стратегія очікування може застосовуватися, коли у боржника виникли тимчасові фінансові труднощі. У такому разі кредитор оголошує мораторій, який оформляється додатковою угодою. Кредитор зупиняє надання додаткових кредитів та займає очікувальну позицію;

- стратегія участі у санації виникає тоді, коли, по-перше, суми неповернених грошових коштів значні і, по-друге, коли кредитор зацікавлений в участі у керуванні підприємством-боржником.

Фінансова участь кредиторів у санації боржників може набирати таких форм:

реструктуризація або пролонгація заборгованості;

списання всієї або частини заборгованості;

надання санаційних кредитів.

Форма участі кредиторів у санації істотно залежить від характеру їхніх фінансових та господарських стосунків із боржником. Відповідно розрізняють такі групи кредиторів:

банки та інші фінансово-кредитні установи;

постачальники сировини та матеріалів;

споживачі готової продукції (за авансами одержаної);

працівники підприємства (заборгованість з оплати праці);

державні органи (заборгованість щодо розрахунків із бюджетом та за позабюджетними платежами).

Участь кожної з цих груп у санації залежить від законодавчих обмежень щодо надання санаційних кредитів чи реструктуризації заборгованості, а також від мотивацій кредиторів.

Розглянуті заходи щодо участі кредиторів у санації підприємства-боржника можуть застосовуватися в досудовому порядку, тобто до початку провадження справи про банкрутство неспроможного підприємства. Під час провадження справи на будь-якому її етапі між боржником і кредиторами може бути укладена мирова угода, згідно з якою кредитори також можуть брати участь у санації боржника. Механізм укладання й виконання мирової угоди та здійснення санації за рішенням арбітражного суду розкривається далі.

Загроза банкрутства й зумовлені цим негативні економічні та соціальні наслідки змушують працівників підприємства робити свій внесок у фінансування санації. Основною причиною їхньої фінансової участі в санації підприємства є надія зберегти робочі місця, особливо в період, коли через дефіцит альтернативних робочих місць працівники почуваються залежними від підприємства.

Персонал підприємства може фінансувати санацію в таких формах:

відстрочення або відмова від винагороди за виробничі результати;

надання працівниками позик;

купівля працівниками акцій свого підприємства.

В Україні діє порядок, згідно з яким керівництво підприємств, що приватизуються, має право додатково викупити за грошові кошти за номінальною вартістю пакет акцій акціонерних товариств, створених у процесі акціонування державних підприємств. Розмір пакета акцій, який може бути запропонований Фондом державного майна керівництву підприємства, не повинен перевищувати 5% статутного фонду.

Законодавством України передбачено специфічну форму санації в разі, коли трудовий колектив державного підприємства, щодо якого порушено справу про банкрутство, за згодою кредиторів орендує або викуповує це підприємство у власність, беручи на себе його борги. Трудовий колектив може в такому разі реалізувати своє право на участь у санації згідно з вимогами Закону України «Про оренду державного майна». Законом передбачено, що трудовий колектив має заснувати певний вид господарського товариства і вже в цій новій ролі пропонувати послуги санатора державного підприємства, яке зазнало фінансового краху. За наявності кількох претендентів на участь у санації державного підприємства господарське товариство, засноване членами трудового колективу, не користується жодними перевагами порівняно з іншими претендентами і мусить брати участь у конкурсі на загальних засадах.

У цьому разі відбувається зміна власності: державне підприємство перетворюється на товариство з будь-якою іншою структурою (найчастіше акціонерне товариство або товариство з обмеженою відповідальністю).

6.5 Визначення потреби в капіталі

Для забезпечення стабільної роботи підприємства необхідні грошові кошти. Тому перш ніж здійснювати будь-які заходи санаційного характеру, слід визначити потребу у капіталі.

Потреба в капіталі - це виражена в грошовому еквіваленті потреба підприємства у грошових та матеріальних засобах, необхідних для виконання поставлених цілей та забезпечення фінансової рівноваги.

Для визначення потреби в капіталі сукупні витрати підприємства ділять на дві основні групи:

витрати, пов'язані з підготовкою та організацією виробництва (капітальні витрати):

1.1) витрати на реорганізацію підприємства;

1.2) витрати на купівлю основних фондів та пусконалагоджувальні роботи;

2) витрати, пов'язані з веденням та обслуговуванням виробництва (поточні витрати).

Витрати першої групи повинні фінансуватися за рахунок капіталу, залученого на довгостроковий період. Такий капітал ще називають інвестиційним.

Витрати другої групи пов'язані з оплатою праці персоналу та придбанням предметів праці. Для фінансування таких витрат визначають потребу в оборотному капіталі.

Оборотний капітал (оборотні кошти) - це кошти, авансовані в оборотні виробничі фонди і фонди обігу для забезпечення безперервності процесу виробництва та реалізації продукції. Види потреб у капіталі унаочнює рис. 6.1.

Базою для визначення потреби в капіталі є дані аналізу фінансового стану підприємства та розшифрування кредиторської заборгованості за окремими контрагентами, обсягами заборгованості та строками погашення.

Потреба в капіталі для проведення виробничо-технічних санаційних заходів визначається за планом капіталовкладень, а у також за організаційним та фінансовим планами проекту санації.

Потреба в інвестиційному капіталі визначається на підставі бюджету капіталовкладень, в якому відбито виробничу програму (асортимент товарів, робіт, послуг, які планується виробляти), а також зазначено, яке саме виробниче обладнання, технічну документацію, технологію, «ноу-хау» та в кого, на яких умовах і в який термін слід придбати, суму витрат на придбання.

Визначення потреби в оборотному капіталі для фінансування виробничого процесу є набагато складнішою проблемою, ніж розрахунок потреби в інвестиційному капіталі, оскільки наявність та структура оборотних коштів підприємства залежить від періоду, протягом якого капітал, авансований у виробництво певного продукту, знову надійде на підприємство у складі виручки від реалізації.

У вітчизняній практиці потребу в оборотних коштах визначають на основі їх нормування.

Обсяг потреби в капіталі залежить не лише від розміру грошових надходжень підприємства, витрат на операційну й інвестиційну діяльність та часового розриву між витратами та надходженнями, а й від ефективності управління дебіторською та кредиторською заборгованістю.

6.6 Правила фінансування

На практиці існують певні правила щодо формування структури капіталу, яким приділяють велику увагу кредитори, санатори та інвестори підприємства для гарантування своїх вкладень. Не завжди додержання чи недодержання цих правил є вирішальним критерієм під час прийняття інвестиційних рішень. На практиці зазначені правила широко застосовуються для аналізу фінансового стану підприємств, оцінювання їх кредитоспроможності та інвестиційної привабливості. Додержання правил формування активів і пасивів є необхідною умовою забезпечення фінансової рівноваги та оптимізації структури капіталу.

Правила фінансування формують принципи, згідно з якими підприємство мобілізує фінансовий капітал для покриття потреби у фінансових ресурсах. На них слід заважити, виробляючи стратегію залучення фінансових джерел санації.

На практиці виділяють такі основні правила фінансування:

золоте правило фінансування;

золоте правило балансу;

правило вертикальної структури капіталу;

ефект фінансового левериджу.

Перші два правила характеризують горизонтальну структуру капіталу та майна підприємства. Останнє стосується лише пасиву балансу. Всі ці правила мають на увазі розрахунок показників, які відбивають співвідношення між окремими статями балансу.

Золоте правило фінансування називають також золотим банківським правилом, або правилом узгодженості строків. Це правило вимагає, щоб строки, на які мобілізуються фінансові ресурси, збігалися зі строками, на які вони вкладаються в реальні або фінансові інвестиції. Це означає, що фінансовий капітал має бути мобілізований на строк, не менший від того, на який відповідний капітал заморожується в активах підприємства, тобто в об'єктах основних та оборотних засобів.

Золоте правило балансу вимагає не лише паралельності строків фінансування та інвестування, а й додержання певних співвідношень між окремими статями пасивів та активів. Загалом це правило потребує виконання двох умов:

основні фонди мають фінансуватися за рахунок власного капіталу та довгострокових позик;

довгострокові капіталовкладення мають фінансуватися за рахунок коштів, мобілізованих на довгостроковий період, тобто довгострокові пасиви мають використовуватися не лише для фінансування основних фондів, а й для довгострокових оборотних активів.

Правило вертикальної структури капіталу пов'язане з аналізом складу та структури джерел формування капіталу. Прив'язування до активів , тобто до напрямків використання фінансових ресурсів, у такому разі не здійснюється. Правило вертикальної структури вимагає додержання певного співвідношення між власним і позичковим капіталом підприємства (зазвичай 50 на 50). Для цього використовують коефіцієнт фінансової незалежності (автономності).

Таким чином, розрахувати оптимальну структуру капіталу для всієї сукупності підприємств неможливо. Навіть для підприємств однієї галузі це робити недоцільно, оскільки оптимальне співвідношення власного та позичкового капіталу залежить від специфічних умов діяльності кожного підприємства..

Тема 7. Реструктуризація підприємства

7.1 Реструктуризація підприємства, її зміст і порядок проведення

Досить велика кількість трактувань визначають реструктуризацію як комплекс перетворень або заходів, спрямованих на фінансове оздоровлення підприємств і відновлення їхньої платоспроможності, подолання протиріч між ринковими умовами господарювання і діяльністю підприємства. Ці трактування розглядаються як об'єкти реструктуризації проблемні підприємства, і тим самим звужують область її дії. Зроблений у них упор на зняття протиріч між вимогами ринку й особливостями функціонування підприємства, виключає можливість проведення реструктуризації до виникнення таких протиріч. У той же час у розвитих країнах розповсюдженим є преактивний підхід, заснований на прогнозуванні змін зовнішнього середовища і превентивному проведенні необхідних перетворень. При такому підході стратегія і тактика функціонування підприємств не вступають у протиріччя з зовнішнім середовищем, через своєчасність реструктуризації.

У Законі України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнанні його банкрутом» реструктуризація підприємства визначається як «здійснення організаційно-господарських, фінансово-економічних, правових технічних заходів, спрямованих на реорганізацію підприємства, зокрема шляхом проведення його поділу з переходом боргових зобов'язань до юридичної особи, не підметові санації, якщо це передбачено планом санації, на зміну форми власності, керування, організаційно-правової форми, що буде сприяти фінансовому оздоровленню підприємства, збільшенню обсягів випуску конкурентноздатної продукції, підвищенню ефективності виробництва і задоволенню вимог кредиторів».

Таке трактування може бути прийнятна тільки у відношенні реструктуризації, здійснюваної при санації. У теж час цільова спрямованість реструктуризації представляється набагато більш широкої і не обмежується суб'єктами господарювання, що знаходяться в кризовому стані. Успішно функціонуючі підприємства також мають потребу в реструктуризації, що забезпечує розвиток підприємства і його адаптацію до зовнішнього середовища, і здійснюваної до появи перших ознак кризи, що наближається.

Численні визначення реструктуризації, представлені в наукових працях, досить часто трактують такі поняття як «реструктуризація», «санація», «перетворення», «реорганізація» як синоніми або необґрунтовано звужують її зміст, зводячи тільки до перетворень структури підприємства. Ще більш істотним є розбіжності щодо видів реструктуризації.

Таким чином, у даний час відсутнє єдність думок щодо визначення реструктуризації. Таке визначення повинне відбивати цільову спрямованість процесу реструктуризації, характеризувати способи її здійснення, а також очікувані результати. Найбільше повно сутність реструктуризації може бути виражена в такий спосіб.

Реструктуризація - це спосіб забезпечення оптимального функціонування підприємства в безупинно мінливих ринкових умовах відповідно до стратегії його розвитку шляхом проведення комплексу заходів організаційно-економічного, техніко-технологічного і фінансового характеру, спрямованих на ріст ефективності виробництва, підвищення конкурентноздатності і зміцнення фінансової стійкості.

У процесі реструктуризації підприємств може забезпечуватися досягнення цілей двох рівнів: державних цілей і цілей конкретних суб'єктів господарювання. Головна мета, що держава може досягти в процесі реструктуризації суб'єктів господарювання, складається в створенні конкурентноздатних товаровиробників і підвищенні ефективності суспільного виробництва. Паралельно з цією головною метою досягаються локальні цілі, у тому числі: ріст надходжень у державний бюджет, зниження рівня безробіття, забезпечення реалізації найважливіших державних програм, зниження рівня монополізму і розвиток конкуренції й інші, значимість яких на різних етапах може мінятися.

Метою реструктуризації конкретного підприємства є оптимізація функціонування в ринкових умовах господарювання і підвищення його конкурентноздатності. Для досягнення цієї мети підприємство реалізує ряд локальних (проміжних) цілей: економічних, фінансових, структурних, управлінських, виробничих, техніко-технологічних, соціальних і інших.

Потреба в кардинальних змінах обумовила розвиток процесів реструктуризації на багатьох вітчизняних підприємствах. У ряді випадків це дає очікуваний ефект. Але, досить часто, одержувані результати не відповідають чеканням, а сама реструктуризація супроводжується підвищеними витратами і необґрунтованої, іноді неприпустимою тривалістю. Таке положення в значній мірі обумовлене тим, що теоретичні аспекти реструктуризації стосовно до вітчизняних умов господарювання усе ще недостатньо пророблені. Можна сказати, що практика трохи випереджає теорію. Про це свідчить, відсутність чіткого визначення сутності реструктуризації, а також видів і методів, за допомогою яких вона може бути реалізована.

7.2 Види та форми реструктуризації

Багато авторів виділяють стратегічну і тактичну (або оперативну), операційну і фінансову реструктуризацію, що явно не відбиває різноманіття її видів.

Залежно вiд характеру застосування заходiв такi форми реструктуризацiї (Терещенко):

1) реструктуризацiя виробництва;

2) реструктуризацiя активiв;

3) фiнансова реструктуризацiя;

4) корпоративна реструктуризацiя (реорганiзацiя).

Реструктуризацiя виробництва передбачає внесення змiн до органiзацiйної та у виробничо-господарської сфери пiдприємства з метою пiдвищення його рентабельностi та конкуреньтоспроможностi. Iдеться насамперед про такi заходи:

- змiна керiвництва пiдприємства;

- упровадження нових, прогресивних форм та методiв управлiння;

- диверсифiкацiя ассортименту продукцiї;

- полiпшення якостi продукцiї;

- пiдвищення ефективностi маркетингу;

- зменшення витрат на виробництво;

- скорочення чисельностi зайнятих на пiдприємствi.

Реструктуризацiя активiв передбачає заходи:

- продаж частини основних фондiв;

- продаж зайвого обладнання, запасiв сировини та матерiалiв тощо;

- продаж окремих пiдроздiлiв пiдприємства;

- зворотний лiзiнг;

- реалiзацiя окремих видiв фiнансових вкладень;

- рефiнансування дебiторської заборгованостi.

Фiнансова реструктуризацiя пов`язана зi змiною структури й розмiрiв власного та позичкового капiталу, а також зi змiнами в iнвестицiйнiй дiяльностi пiдприємства. Отже, це заходи:

- реструктуризацiя заборгованостi перед крелиторами;

- одержання додаткових кредитiв;

- збільшення статутного фонду;

- заморожування iнвестицiйних вкладень.

Фiнансова реструктуризацiя обов`язково має супроводжуватися реструктуризацiєю виробництва, у противному разi лiквiдацiя (нехай i дещо пiзнiше) уникнути не вдасться.

Найскладнiшим видом реструктуризацiї є корпоративна реструктуризацiя. Вона передбачає реорганiзацiю пiдприємства, що має на метi змiнити власника статутного фонду, створення нових юридичних осiб i (або) нову органiзацiйно-правову форму дiяльностi.У межах такої реструктуризацiї виконують:

- часткову або повну приватизацiю;

- подiл великих пiдприємств на частини;

- виокремлення з великих пiдприємств тих чи iнших пiдроздiлiв, зокрема об`єктiв соцкультпобуту та iнших непрофiльних пiдроздiлiв;

- приєднання до iнших чи злиття з iншими, потужнiшими пiдприємствами.

Однак така класифікація не враховує ряд важливих аспектів, у тому числі: область реструктуризації, зміна масштабів підприємства (укрупнення, розукрупнення), можливість переходу прав власності і зміни складу власників.

Класифікація видів реструктуризації підприємств:

1. За тривалістю й обсягом робіт:

а) стратегічна - розрахована на тривалу перспективу і передбачає актуалізацію стратегії розвитку підприємства і корінну перебудову його діяльності відповідно до обраної стратегії;

б) тактична - припускає проведення реорганізаційних заходів у рамках існуючої стратегії і спрямована на досягнення середньострокових цілей функціонування підприємства;

в) оперативна - припускає проведення невідкладних перетворень підприємства в короткий термін;

2. За формою корпоративної реорганізації:

а) злиття - створення нової юридичної особи з декількох раніше існуючих шляхом передачі їхнього майна, прав і зобов'язань підприємству-правонаступникові

б) приєднання - об'єднання декількох підприємств із переходом прав, зобов'язань і майна суб'єктів, що хазяюють, що приєднуються, до однієї юридичної особи, що не припиняє своє існування

в) поділ - припинення існування поділюваного підприємства як юридичної особи і створення на його базі декількох нових юридичних осіб з розподілом між ними всіх його прав, зобов'язань і майна

г) виділення - вичленовування з підприємства (без припинення його існування як юридичної особи) декількох нових підприємств, до яких переходять частина прав, зобов'язань і майна реорганизуемого підприємства

д) перетворення - зміна організаційно-правової форми функціонування підприємства

е) приватизація;

ж) реприватизація;

3. За зміною масштабів підприємства:

а) без зміни масштабів підприємства:

· перетворення;

· приватизація;

· реприватизація;

б) укрупнення підприємства - ріст вартості сукупних активів підприємства:

· злиття;

· приєднання;

· придбання активів;

· придбання прав власності на інше підприємство;

в) розукрупнення підприємства - зниження вартості сукупних активів підприємства:

· поділ;

· виділення;

· внесення частини майна підприємства в статутний фонд нової юридичної особи разом з іншими засновниками;

· передача невикористовуваних активів;

· продаж активів;

4. За джерелами фінансування:

а) власні засоби;

б) позикові засоби;

в) змішане функціонування;

5. За правом власності:

а) зі зміною складу або структури власників;

б) не передбачає такої зміни;

Представлена класифікація дозволяє з наявного арсеналу вибрати найбільш доцільний вид, що відповідає специфіці підприємства, що у свою чергу визначає використання відповідних методів її проведення, а також підходів до оцінки ефективності.

Однієї з досить важливих цілей реструктуризації є оптимізація розмірів існуючих підприємств, що у залежності від специфіки й умов зовнішнього середовища може здійснюватися шляхом їхнього укрупнення або розукрупнення. Слід зазначити, що ступінь поширеності видів і методів реструктуризації крім специфіки конкретного підприємства значною мірою визначається етапом розвитку економіки держави. Так у вітчизняній практиці в даний час більш розповсюдженими є корпоративні перетворення, спрямовані на розукрупнення підприємств. Це обумовлено неефективністю функціонування в сучасних умовах господарювання створених раніше промислових гігантів у зв'язку недостатньою ємністю ринків збуту, негнучкістю організаційних структур керування, наявністю надлишкових виробничих фондів. Крім цього значна частина підприємств усе ще містить так називану соціальну сферу, тобто фонди невиробничого призначення. Їхній зміст важким фінансовим тягарем лягає на підприємства, погіршуючи їх і без того не бездоганний фінансовий стан.

7.3 Етапи реорганізації підприємства

Реструктуризація - тривалий (1,5 - 2 роки) і творчий процес, що припускає розробку програми її реалізації для кожного конкретного підприємства з урахуванням його специфіки. Проведення реструктуризації являє собою послідовну реалізацію ряду взаємозалежних етапів.

Основні етапи реструктуризації:

· аналіз зовнішнього середовища і стану підприємства;

· розробка концепції і формулювання цілей реструктуризації;

· вибір форми і методів реструктуризації;

· розробка бізнес-плану реструктуризації;

· розробка комплексної програми реструктуризації;

· керування процесом реструктуризації.

Етап 1. Аналіз зовнішнього середовища і стану підприємства

Реалізація цього етапу дозволяє вивчити стан зовнішнього середовища, у якій функціонує підприємство, і адаптувати до неї його діяльність з обліком властивої йому специфіки. Аналіз зовнішнього середовища припускає оцінку впливу на підприємство наступних груп факторів: політичних, економічних, ринков, технологічн і соціально-демографічних. Не применшуючи значимості інших груп, основна увага варто звернути на розгляд ринкових факторів.

Управлінське обстеження підприємства припускає: вивчення рівня техніки і технології і його відповідності сучасним стандартам; оцінку фінансового стану; аналіз виробничої діяльності; дослідження діючу ОСУ, методів керування і їхньої відповідності сучасним умовам господарювання; аналіз трудових ресурсів і ступеня зацікавленості працівників у результатах діяльності. При цьому вивчення зовнішнього середовища і тестування підприємства повинні бути взаємозалежні, тобто, необхідний аналіз поводження підприємства в зовнішнім середовищі. З цією метою можуть бути використані досить добре розроблені і широко застосовуються в західній практиці методи. Одним з них є «Матриця Бостон Консалтинг Груп», що дозволяє оцінити ступінь конкурентноздатності і доцільність подальшого розвитку виробництва окремих видів продукції підприємства, також напрямку інвестування. Використання цього методу є необхідним при проведенні виробничої (операційної) реструктуризації підприємства. Для підвищення обґрунтованості висновків доцільне використання альтернативних методів, спрямованих на одержання аналогічних оцінок, наприклад, Матриці Маккинзи, Матриці Хофера-Шенделя. У результаті реалізації цього етапу визначаються можливості і погрози розвитку бізнесу, виявляються сильні і слабкі сторони підприємства. Ця інформація є основою для розробки обґрунтованої концепції реструктуризації, що дозволяє щонайкраще пристосуватися до зовнішнього середовища з урахуванням специфіки підприємства.

Етап 2. Розробка концепції реструктуризації

У рамках цього етапу розробляється стратегія реструктуризації, і формулюються мети її проведення. Стратегія реструктуризації являє собою напрямку діяльності, що забезпечують оптимальне функціонування підприємства в тривалій перспективі з урахуванням стану зовнішнього середовища і прогнозу її зміни. Слід зазначити, що стратегія реструктуризації може являти собою комплекс конкретних (часток) стратегій стосовних до різних аспектів діяльності підприємства. На малюнку 4 з урахуванням існуючих стратегій підприємництва представлені можливі стратегії реструктуризації.

На підставі обраних стратегій формується система фінансово-економічних, техніко-технологічних, маркетингових, виробничих і соціальних цілей підприємства.

Для забезпечення дієвості встановлювані цілі і показники повинні відповідати наступним вимогам:

· конкретність і вимірність, тобто можливість кількісної оцінки;

· досяжність при визначеній напруженості;

· значимість для підприємства;

· терміновість, тобто встановлення терміну досягнення мети (показника).

Таким чином, у результаті реалізації цього етапу формується система цілей реструктуризації. Цю систему доцільно розробляти у виді «дерева цілей», що забезпечить повноту представлення і взаємозв'язок цілей різних рівнів.

Етап 3. Вибір виду і методів реструктуризації

Центральним етапом, що обумовлює ефективність усієї реструктуризації, є вибір виду і методів її здійснення. На цей вибір впливає велике число факторів, у т.ч.: стратегії і мети реструктуризації, особливості конкретного підприємства, наявність фінансових і інших ресурсів, досвід і знання власників і вищих менеджерів, гострота проблеми. При цьому якщо вид реструктуризації визначається, у першу чергу розробленою концепцією, то методи, у більшому ступені піддаються впливові наступних факторів. Так проведення комплексної реструктуризації найчастіше стримується відсутністю фінансових ресурсів. Не менш значимим є недолік знань і досвіду в цій області.

Етап 4. Розробка бізнес-плану реструктуризації

У рамках цього етапу розробляється документ, що докладно описує намічувану реструктуризацію, а також дає оцінку її ефективності. Його розробка здійснюється з метою підвищення обґрунтованості й ефективності реструктуризації, особливо в тих випадках, коли вона носить стратегічний характер. Таким чином, бізнес-план реструктуризації являє собою чітко структурований документ, що описує мети і задачі, які необхідно вирішити в процесі реструктуризації, способи і терміни досягнення поставлених цілей, а також техніко-економічні і фінансові показники підприємства, очікувані в результаті їхнього досягнення.

Етап 5. Формування комплексної програми реструктуризації

Наступним етапом є розробка комплексної програми реструктуризації. Програма повинна не дублювати зміст окремих розділів бізнес-плану, а деталізувати них. Її розробка доцільна, якщо реструктуризація є комплексної, стратегічної, розрахованої на тривалу перспективу. Якщо ж реструктуризація є оперативних або фінансової, найчастіше буде досить розробити один з документів: бізнес-план або комплексна програма.

Етап 6. Проведення реструктуризації і керування цим процесом

Головним змістом цього етапу є організація виконання програми реструктуризації. На цьому етапі здійснюється контроль над ходом реалізації наміченої програми, у т.ч. її ретельний аналіз. В міру необхідності виробляється коректування програми реструктуризації.

7.4 Механізм реорганізації юридичної особи

Найважливішим документом, який складається під час реорганізації підприємств, є передавальний (розподільний) баланс. Передавальний баланс складається в разі злиття чи приєднання підприємств, а розподільний - у разі поділу чи виокремлення.

Передавальний баланс - це баланс підприємства, що реорганізується, на день припинення його діяльності.

Отже, такий баланс складається за стандартними правилами, передбаченими нормативними актами, які регулюють порядок заповнення форм річної (квартальної) бухгалтерської звітності. Якщо підприємство має філії, то складається консолідований баланс, у тому числі баланси за всіма філіями. Оскільки передавальний баланс має силу акта приймання-передання, його підписують директори та головні бухгалтери обох підприємств - того, що реорганізується, та підприємства-правонаступника.

Розподільний баланс - це баланс підприємства, що реорганізується, на день припинення його діяльності, в якому окремими стовпцями відбиваються активи і пасиви, розподілені між ним і підприємствами-правонаступниками, тобто та частка майна, вимог і зобов'язань, яка передається підприємствам, що утворюються в результаті поділу чи виокремлення.

Цей баланс має відбити баланси новостворених підприємств на момент початку їх господарської діяльності.

Перш ніж складати розподільний баланс, слід провести відповідну підготовчу роботу, забезпечивши реальність позицій, які будуть у ньому відбиті. З цією метою здійснюється інвентаризація всіх майнових прав і зобов'язань підприємства, що реорганізується.

Головна мета інвентаризації - виявити й списати майно, не придатне до використання, а також безнадійну дебіторську заборгованість.

Згідно із загальним правилом складання розподільних балансів усі активи та пасиви реорганізованого підприємства розподіляються пропорційно до встановленої бази для нарахування. Як правило, такою базою є сума основних фондів, якими наділяються підприємства, утворювані в результаті поділу.

Загальні принципи, пропорції, строки та методи розподілу активів під час реорганізації підприємства поділом чи виокремленням визначаються в угоді про реорганізацію. Спинимося на деяких найістотніших особливостях складання роздільного балансу.

Перший розділ активу. У результаті реорганізації за підприємствами, що відокремлюються, закріпляються основні фонди. Майно має розподілятися за принципом виокремлення цілісних майнових комплексів усіх структурних підрозділів підприємств. Вартість основних фондів, які передаються новоутвореним суб'єктам господарювання, визначається на підставі інвентаризації. Складність тут полягає в об'єктивному оцінюванні вартості окремих об'єктів основних фондів, оскільки балансова вартість майна підприємства, як правило, не відбиває його реальної ринкової ціни. У разі потреби на підприємство запрошується експерт з оцінювання вартості майна. Іншою особливістю є те, що основні фонди не завжди розподіляються пропорційно за окремими об'єктами. Так, деякі види нерухомості, нематеріальних активів чи устаткування можуть використовуватися в одних структурних підрозділах і бути не потрібними іншим. Такі об'єкти в повному обсязі передаються підприємствам, що створюються на базі відповідних структурних підрозділів.

Коли підприємство, що реорганізується, має довгострокові фінансові вкладення, у період підготовки до реорганізації слід вивчити можливість їх реалізації, аби одержані кошти спрямувати на погашення заборгованості підприємства.

Другий розділ активу. Коли йдеться про розподіл запасів сировини та матеріалів, малоцінних та швидкозношуваних предметів, незавершеного виробництва, готової продукції, має також діяти принцип виокремлення цілісного майнового комплексу кожного структурного підрозділу підприємства. Саме тому деякі види оборотних активів у повному обсязі можуть перейти до одних новоутворених підприємств, а решта - до інших. Тут також постає проблема об'єктивного оцінювання вартості майна, особливо це стосується залишків неліквідних оборотних активів (деякі види комплектуючих, готова продукція тощо).

Перед розподілом окремих статей грошових коштів та розрахунків слід провести інвентаризацію дебіторської заборгованості, щоб виявити нереальну та безнадійну заборгованість і її списати І в установленому порядку, вилучивши з розподілу. Залишок грошових коштів та дебіторської заборгованості розподіляється відповідно до частки активів, які передаються тому чи іншому підприємству. Угодою про реорганізацію може бути передбачено особливий порядок розподілу обігових коштів та дебіторської заборгованості.

Перший розділ пасиву. Тут відбивається власний капітал підприємства. Основними складовими власного капіталу є статутний фонд, додатковий капітал, резервний фонд та нерозподілений прибуток (непокриті збитки). За загальним правилом зазначені статті мають розподілятися відповідно до частки активів, якою наділяються новоутворені підприємства. Якщо збитки неможливо покрити, то вони розподіляються пропорційно до суми статутного фонду між новоутвореними підприємствами. Може бути узгоджено також особливий порядок розподілу збитків. Якщо велика їх частина виникла через неефективну діяльність од-юго з підрозділів, то згідно з відповідним рішенням на підприємство, яке створюється на базі цього підрозділу, може бути списана більша частина збитків.

Другий та третій розділи пасиву. Порядок розподілу заборгованості визначається комісією з реорганізації підприємства на підставі аналізу напрямків використання одержаних кредитів та причин виникнення кредиторської заборгованості. При цьому має діяти правило, згідно з яким основний тягар погашення кредитів банку припадає на підприємства, які утворюються на базі структурних підрозділів, котрі використовували більшу частину кредитних ресурсів для оновлення свого виробництва, модернізації тощо. Якщо кредиторська заборгованість утворилася внаслідок невиконання одним зі структурних підрозділів зобов'язань з відвантаження продукції, то підприємству, створеному на його базі, за розподільним балансом має бути передана відповідна частка заборгованості. Проте загалом слід додержувати пропорційності між часткою активів, якими наділяються новоутворені підприємства, та часткою належних їм пасивів.

Ці постулати базуються на порядку складання звітності, який діяв до переходу вітчизняних підприємств на національні стандарти бухгалтерського обліку. Однак при реорганізації підприємств, які складають звітність за новими вимогами, діють ті самі засади складання реорганізаційних балансів..

Тема 8. МЕТОДИ ДержавнОЇ фінансовОЇ підтримкИ санації підприємства

8.1 Повноваження державного органу з питань банкрутства

Особливе місце в процесі санації займають міри фінансово-економічного характеру, що відбивають фінансові відносини, що виникають у процесі мобілізації і використання фінансових джерел санації. Якщо мобілізованих з децентралізованих джерел фінансових ресурсів не вистачило для успішного проведення санації або реструктуризації, то у визначених випадках може бути прийняте рішення про державну фінансову підтримку.

Для підприємств, які потерпають від фінансової кризи, роль держави може бути просто неоцінною. Може бути прийнято рішення про надання суб'єктам господарювання державної фінансової чи іншої підтримки.

Відповідно до Закону України «Про підприємства в Україні», у випадку збиткової діяльності підприємств держава (якщо воно визнає їхню продукцію суспільно необхідної) може надавати їм дотації, інші пільги. При прийнятті рішень виконавча влада повинна виходити з принципу фінансової підтримки насамперед життєздатних виробничих структур, підприємств і організацій які вже адаптувалися до нових реалій економічного життя, здатні ефективно використовувати засобу і на цій основі протягом найкоротшого часу збільшити обсяг виробництва. Були розроблені критерії добору підприємств для надання цільової комплексної державної підтримки. Серед них потрібно відзначити наступні:

упровадження нових, більш ефективних ресурсозберігаючих і екологічно безпечних технологій;

експорт (приріст експорту) конкурентоспроможної продукції;

заміна імпорту продукції, сировини, матеріалів, запчастин і т д;

рішення проблеми енергозабезпечення народного господарства України;

рішення проблеми енергозбереження (ресурсозбереження);

збереження наукове технічного потенціалу (досліджень і розробок, що мають пріоритетне значення для України).

Державну політику щодо запобігання банкрутству, а також забезпечення умов реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом стосовно державних підприємств та підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, суб'єктів підприємницької діяльності інших форм власності у випадках, передбачених цим Законом, здійснює державний орган з питань банкрутства, який діє на підставі положення, затвердженого у встановленому порядку.

На даний момент повноваження органу з питань банкрутства виконують Міністерство економіки та Державний департамент з питань банкрутства.

Державний орган з питань банкрутства виконує функції:

сприяє створенню організаційних, економічних, інших умов, необхідних для реалізації процедур відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом;

пропонує господарському суду кандидатури арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів) для державних підприємств або підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, щодо яких порушена справа про банкрутство, та в інших випадках, передбачених цим Законом;

організовує систему підготовки арбітражних керуючих (розпорядників майна, керуючих санацією, ліквідаторів);

здійснює ліцензування діяльності фізичних осіб - суб'єктів підприємницької діяльності, які здійснюють діяльність як арбітражні керуючі (розпорядники майна, керуючі санацією, ліквідатори);

забезпечує реалізацію процедури банкрутства щодо відсутнього боржника;

здійснює ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство, встановлює та затверджує форму подання арбітражним керуючим інформації, необхідної для ведення єдиної бази даних про підприємства, щодо яких порушено провадження у справі про банкрутство;

організовує проведення експертизи фінансового становища державних підприємств і підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків, при підготовці справи про банкрутство до розгляду або під час її розгляду господарським судом у разі призначення судом експертизи та надання відповідного доручення;

готує на запити суду, прокуратури або іншого уповноваженого органу висновки про наявність ознак приховуваного, фіктивного банкрутства або доведення до банкрутства щодо державних підприємств чи підприємств, у статутному фонді яких частка державної власності перевищує двадцять п'ять відсотків;

готує та подає на затвердження Кабінету Міністрів України у встановленому порядку типові документи щодо здійснення процедур банкрутства;

здійснює інші передбачені законодавством повноваження.

8.2 Державне фінансування санації підприємств

Надання підтримки орієнтоване, у першу чергу, на підприємства, здатні її використовувати з максимальною віддачею і забезпечити збільшення виробництва продукції, що позитивно діє на дохідну частину бюджету.

Централізована санаційна підтримка може проводитися:

шляхом прямого бюджетного фінансування:

на поворотних засадах (бюджетні позички);

на безповоротних засадах (субсидії, дотації, повний або частковий викуп державою акцій підприємств, що знаходяться на межі банкрутства,)

непрямими формами державного впливу.

Міністерство фінансів України, виходячи з реальних можливостей збалансування державного бюджету, не знайшло джерел для фінансування санації на безповоротній основі. Разом з тим в Україні значне поширення одержала практика проведення Національним банком цільових кредитних аукціонів для комерційних банків під програми санації виробництва.

Аналіз ефективності використання державної кредитної підтримки показав, що отримані засоби направляються підприємствами, як правило, на поточні нестатки, а не на збільшення виробництва і проведення санаційних мір, і тому існує проблема своєчасності погашення підприємствами отриманих кредитів. Крім того, при даному порядку надання кредитної підтримки відносини розподілу фінансових ресурсів формуються на двох рівнях: централізованому і децентралізованому.

Централізований рівень - це фінансові відносини між державою (в особі НБУ) і комерційними банками з приводу одержання на конкурсній основі централізованих кредитних ресурсів для їхнього наступного перепродажу виробничим структурам, що вимагають кредитної підтримки. Децентралізований рівень - це відносини між комерційними банками і підприємствами, відзначеними в переліку підприємств, що мають право на одержання державної кредитної підтримки, із приводу кредитування проектів санації і реструктуризації. Ці відносини ґрунтуються на загальноприйнятих принципах кредитування.

Таким чином, можна зробити висновок про відсутність прямих фінансових відносин між державою і підприємствами.

В даний час проблематикою банкрутства підприємств займається Державний департамент з питань банкрутства. 25 листопаду 1996 р. Кабінетом Міністрів було прийняте Положення про реєстр неплатоспроможних підприємств. Після внесення підприємства до даного реєстру, Департамент уповноважено здійснювати керування його майном, укладати і розривати контракти з керівництвом готувати пропозиції по погашенню боргів.

Фінансова підтримка на безповоротній основі надається у таких випадках:

– у разі, коли збитки, нанесені підприємству стихією, перевищують розмір відшкодувань, передбачених законом про обов'язкове страхування;

– для відшкодування збитків окремим підприємствам, у разі, коли законодавством встановлено відповідні умови господарювання, за яких не забезпечується покриття витрат на виробництво товарів (послуг), що в кінцевому результаті може призвести до банкрутства;

– для фінансування витрат на відновлення платоспроможності конкретних підприємств, діяльність яких пов'язана з особливо важливими суспільними інтересами.

Одним з методів державної фінансової допомоги підприємствам є санаційна підтримка у формі повного або часткового викупу державою акцій підприємств, що знаходяться у фінансовій кризі. Виступаючи в ролі санатора, держава повинна керуватися, насамперед, народногосподарською ефективністю і доцільністю, протистояти спадові виробництва і росту безробіття. Держава, у випадку його участі в капіталі, не можна розглядати як звичайного акціонера, оскільки монопольний прибуток (і прибуток узагалі) не є першочерговою задачею діяльності держави в якості санатора. Головною метою державних інвестицій є сприяння відновленню ліквідності і забезпечення діяльності підприємств. Значна частина державного сектора в Німеччині, США, Швеції й інших країн сформована саме за рахунок колишніх приватних підприємств, що опинились на межі банкрутства.

У цьому контексті варто звернути увагу на Указ Президента України «Про заходи для забезпечення наповнення Державного бюджету і посиленню фінансово-бюджетної дисципліни», яким установлено, що засобу на фінансування підприємств недержавної форми власності можуть виділятися з відповідних бюджетів тільки на умовах кредиту з виплатою відсотків на рівні дисконтної ставки НБУ з застосуванням коефіцієнта 1,2 або за умови передачі в державну власність еквівалентної отриманим засобам частки (паю, акцій) у статутному фонді одержувача засобів Такий підхід, по суті, відбиває прирівнювання бюджетних асигнувань до інвестування капіталу на принципах пайової участі.

8.3 Непрямі форми фінансового впливу на санацію підприємств

Непрямі форми:

– дозвіл на порушення антимонопольного законодавства;

– підтримка підприємств фіскального характеру (списання та реструктуризація заборгованості перед бюджетом та позабюджетними фондами);

– встановлення на окремі види продукції мінімальних цін;

– державні протекціоністські заходи, спрямовані на захист вітчизняного товаровиробника;

– встановлення обмежень щодо виходу на ринок конкурентів;

– рефінансування комерційних банків на сприятливих умовах;

– розміщення державних замовлень на підприємствах, які перебувають у фінансовій кризі;

– сприяння інноваційному розвитку підприємств.

Одним з головних факторів обмеженого доступу підприємств, що знаходяться на грані банкрутства, до кредитних ресурсів є повна відсутність або недостатній розмір кредитного забезпечення. У даному випадку вихід на фінансовий ринок можливий шляхом одержання санаційної підтримки у формі державних гарантій або поручительств (зобов'язання держави здійснити погашення боргів даного підприємства у випадку його нездатності самостійно виконати умови кредитного договору). Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів, з боржників, що порушують зобов'язання по іноземних кредитах, гарантованих українським Урядом, стягуються відповідні компенсації і штраф.

У принципі не виключена можливість надання державних гарантій і для одержання вітчизняними підприємствами внутрішніх кредитів, зокрема, під програми санації і реструктуризації виробництва. Однак варто враховувати, що кредити, гарантовані Урядом України, по ступені ризику (коефіцієнт ризику 10) відносяться до другої групи активів комерційних банків. Таке положення обумовлене труднощами, що виникають у комерційних банків при поверненні прострочених кредитів, наданих під гарантії Уряду.

Одним з непрямих методів державної санаційної підтримки підприємств є надання їм дозволу на порушення антимонопольного законодавства. Відповідно до Закону України «Про обмеження монополізму і недопущенні несумлінною конкуренцією в підприємницькій діяльності», з метою запобігання монопольного положення окремих підприємців на ринку такі форми санації підприємств, як реорганізація, злиття, приєднання, придбання активів, створення концернів і ряд інших, котрі здійснюються за умови одержання згоди на це Антимонопольного комітету У випадках же, коли підприємці зловживають монопольним положенням на ринку, антимонопольні органи можуть прийняти рішення про реорганізації монопольних утворень шляхом їхнього примусового розділу. У цьому зв'язку відзначимо, що в США дозвіл на злиття конкуруючих між собою компаній може бути отримане у випадку, якщо одна з фірм знаходиться на грані банкрутства і представляє значний народногосподарський інтерес. У цілому ж у практиці проведення санації цей метод використовується у виняткових випадках, оскільки надання дозволу на монопольні утворення приводить до негативного мікро- і макроекономічним наслідкам. Застосування цього методу може мати антиринковий ефект стратегічного характеру. Саме тому використовувати його можна лише в тому випадку, якщо підприємства доведуть, що в результаті їхнього злиття буде найбільше повно використаний ефект масштабу, значно скоротиться рівень собівартості продукції й істотно підвищаться її якісні параметри. Злиття можливе тільки тоді, коли буде доведене позитивне сальдо між народногосподарською вигодою і негативними антиконкурентними наслідками. У залежності від напрямку економічної доктрини держави можливе використання того або іншого виду санаційної підтримки підприємств фіскального характеру, що може здійснюватися у виді списання або реструктуризації податкових зобов'язань, податкового кредитування, надання цільових податкових пільг підприємствам, що безпосередньо вимагають санації, а також шляхом фіскальних поступок головним кредиторам даних підприємств із метою активізації їхньої участі в санаційних процесах.