Формування власного капіталу підприємств

По-друге, згідно зі згадуваною концепцією двох класичних видів доходів - курсових різниць і дивідендів, яка знайшла своє відображення в моделі Гордона, дохідність акцій визначається як сума дивідендної дохідності і дохідності приросту капіталізації.

Аналіз ситуації на розвинених ринках не завжди підтверджує наведені тези, тим більше парадоксальною є ситуація на так званих нових ринках, де механізми ціноутворення є нестійкими. Візьмемо, наприклад, ситуацію у Сполучених Штатах.

З рисунка видно, що загалом дані щодо дохідності акцій і 10-річних корпоративних облігацій підтверджують постулати класичних теорій фінансового менеджменту: дохідність пайових інструментів перевищує дохідність боргових. Виняток - ситуація 2001-2002 рр., коли у зв'язку з масштабною кризою дохідність акцій була від'ємною і відбулося різке зростання дохідності корпоративних облігацій. Така поведін-ка учасників ринку в кризові періоди є досить симптоматичною: емітенти за рахунок активізації на борговому сегменті ринку намагаються втримати власні позиції та відновити довіру до цінних паперів об'єктів інвестування. Зауважимо, що наведені дані характеризують дохідність, отриману інвесторами, тоді як вартість капіталу для американських корпорацій є трохи іншою. Зокрема, середнє значення ди-відендної дохідності акцій на ринку США за розглядуваний період склало лише 1,71%. Інша складова дохідності акцій забезпечувалася зростанням ринкових цін.

Чи є можливим використання наведених моделей та постулатів концепції вартості акціонерного капіталу в Україні? Дати позитивну відповідь на це запитання не можна через багато заперечень такого порядку:

* по-перше, активність вітчизняних корпорацій у сфері дивідендної політики є низькою - лише близько 7-10% вітчизняних АТ регулярно сплачують дивіденди. Відповідно одразу унеможливлюється використання моделей, орієнтованих на врахування дивідендної дохідності в розрахунку вартості акціонерного капіталу;

* по-друге, механізми ціноутворення на вторинному ринку акцій є недосконалими, а в переважної більшості компаній вони відсутні;

* по-третє, слабкий захист прав міноритарних акціонерів поєднується з тенденцією до укрупнення пакетів акцій. Сукупний вплив таких факторів виявляється у зростанні доходів від контролю над акціонерними товариствами, які отримує визначена кількість власників;

* по-четверте, у більшості вітчизняних акціонерних товариств на сек'юртизованій частині боргового ринку відсутні кредитні історії, що ускладнює використання методу «доходність облігацій плюс премія за ризик».

Як результат, складається парадоксальна ситуація: як джерело фінансування випуск акцій розглядається в останню чергу. Більше того, під час здійснення таких випусків головню метою стає збереження контролю над підприємством, а не ймовірні дивідендні вигоди або нарощування капіталізації. Ситуація ускладнюється тим, що під час додаткових випусків капітал на підприємство надходить у межах однієї фінансово-промислової групи. Таке переміщення капіталу здійснюється на «квазіринкових» засадах, ігноруються будь-які принципи управління капіталом та раціональність у прийнятті рішень. З формальної точки зору акці-онерний капітал для таких підприємств стає безкоштовним джерелом фінансування. Подібна ситуація несе в собі цілу низку системних ризиків, які становлять загрозу корпоративному сектору.

Насамперед, зазнає деструктивних змін мотиваційний механізм управління формуванням капіталу акціонерного товариства - зникає необхідність мінімізації його вартості. Окрім того, ігноруються та порушуються права дрібних акці-онерів, які не мають можливості отримувати доходи від контролю. І нарешті, фондовий ринок не виконує головних своїх функцій - індикативної контрольної.

Зрозуміло, що подібна ситуація вимагає негайного втручання з боку держави. Однак в українських реаліях межа між державним чиновником і бізнесменом є занадто тонкою, а інколи просто непомітною. Тому розраховувати на негайну реакцію не доводиться.

В Україні (з урахуванням окреслених параметрів ефективно функціонуючого підприємництва) першочерговим є створення організаційно-економічних передумов активізації підприємницької діяльності. Зарубіжний досвід та аналіз вітчизняної практики господарювання дають змогу стверджувати, що державна політика щодо активізації підприємницької діяльності має передбачати:

* створення економічних, правових і соціальних передумов, що забезпечували б розвиток ефективного бізнесу (прискорення виходу вітчизняної економіки з кризового стану, стабілізації економічної та політичної ситуації; швидке завершення реальної трансформації відносин власності; забезпечення державних гарантій свободи підприємництва; зміцнення національної грошової одиниці; зниження інфляції до мінімальних меж);

* практичну реалізацію державної системи підтримки всіх напрямів підприємництва (завершення формування належної ринкової інфраструктури; реалізація системи фінансової підтримки підприємництва, включаючи формування стартового капіталу; створення умов для зовнішньоекономічної діяльності; започаткування прогресивної системи підготовки кадрів для сучасного бізнесу; максимально можлива активізація малого підприємництва).

3.2 Зарубіжний досвід формування власного капіталу підприємств

На відміну від вітчизняного відношення до фондового ринку, зарубіжні підприємства бачать у фондовому ринку основне джерело поповнення власного капіталу за рахунок продажу акцій підприємства та гнучкої дивідендної політики.

Дивідендна політика пов'язана з розподілом прибутку в акціонерних товариствах. Проте аналізовані в даному підрозділі принципи і методи розподілу прибутку застосовуються не тільки до акціонерних товариств, але і до підприємств будь-якої іншої організаційно-правової форми діяльності. У цьому випадку змінюватися буде тільки термінологія. Замість термінів «акція» і «дивіденди» будуть використовуватися терміни «пай», «внесок» та ін., а механізм виплати прибутків власникам залишиться таким же.

Основною метою розробки дивідендної політи є встановлення необхідної пропорційності між поточним споживанням прибутку власниками і майбутнім її ростом, що максимізує ринкову вартість підприємства і забезпечує стратегічний його розвиток.

Виходячи з даної мети поняття дивідендної політики може бути сформульовано так: дивідендна політика є складовою частиною загальної політики управління прибутком, що заключається в оптимізації пропорцій між споживаною і капіталізуємою її частинами з метою максимізації ринкової вартості підприємства.

Формуванню оптимальної дивідендної політики в країнах із розвиненою ринковою економікою присвячені численні теоретичні дослідження. Найбільш поширеними теоріями, пов'язаними з механізмом формування дивідендної політики, є:

1) Теорія незалежності дивідендів. Її автори - Ф. Модільяні і М. Міллер, - підтверджують, що i вибрана дивідендна політика ніяк не впливає ні на ціну акцій, ні на добробут власників в поточному або перспективному періоді, так як ці показники залежать від суми, яка формується, а не від прибутку, що розподіляється. Відповідно до цієї теорії дивідендній політиці відводиться пасивна роль у механізмі управління прибутком. Незважаючи на всі недоліки у плані практичного використання, теорія ММ стала відправним пунктом пошуку більш оптимальних рішень механізму формування дивідендної політики.

2) Теорія переваги дивідендів або «синиця в руках». Її автори - М. Гордон і Д. Лінтнер - підтверджують, що кожна одиниця поточного прибутку, виплаченого у формі дивідендів коштує завжди більше, ніж прибуток відкладений на майбутнє, у зв'язку зі властивим йому ризиком. Виходячи з даної теорії максимізація дивідендних виплат має більшу перевагу, ніж капіталізація прибутку. Проте супротивники цієї теорії підтверджують, що в більшості випадків отриманий у формі дивідендів прибуток все одно реінвестується потім в акції своєї або аналогічної акціонерної компанії, що не дозволяє використовувати фактор ризику як аргумент на користь тієї або іншої дивідендної політики, бо чинник ризику визначається рівнем ризику господарської діяльності тієї або іншої компанії, а не характером дивідендної політики.

Теорія мінімізації дивідендів або «теорія податкових переваг». Відповідно до цієї теорії ефективність дивідендної політики визначається критерієм мінімізації податкових виплат за поточними і майбутніми прибутками власників, тому що оподатковування поточних прибутків у формі одержуваних дивідендів завжди вище, ніж майбутніх. Отже, дивідендна політика повинна забезпечувати мінімізацію дивідендних виплат, а відповідно - максимізацію капіталізації прибутку з тим, щоб одержати найвищий податковий захист сукупного прибутку власників. Проте такий підхід до дивідендної політики не влаштовує численних дрібних акціонерів із низьким рівнем прибутків, що постійно потребують поточних надходжень у формі дивідендних виплат, що знижує обсяг попиту на акції таких компаній, а відповідно - і ціну цих акцій, які котируються на ринку.

Сигнальна теорія дивідендів або «теорія сигналізації». Дана теорія побудована на тому, що основні моделі оцінки поточної реальної ринкової вартості акцій у якості базисного елемента використовують розмір дивідендів, що виплачуються за нею. Таким чином, ріст рівня дивідендних виплат визначає автоматичне зростання реальної, а відповідно - ринкової вартості акцій, що котирується. Це при їх реалізації приносить акціонерам додатковий прибуток. Крім того, виплата високих дивідендів «сигналізує» про те, що компанія знаходиться на підйомі й очікує суттєве зростання прибутку в наступному періоді. Дана теорія нерозривно пов'язана з високою «прозорістю» фондового ринку, на якому оперативно отримана інформація суттєво впливає на коливання ринкової вартості акцій.

Теорія відповідності дивідендної політики складу акціонерів або «теорія клієнтури». Відповідно до цієї теорії компанія повинна здійснювати таку дивідендну політику, що відповідає очікуванням більшості акціонерів, їх менталітету. Якщо основний склад акціонерів віддає перевагу поточному прибутку, то дивідендна політика повинна виходити з переважного напрямку прибутку на цілі поточного споживання. І навпаки, якщо основний склад акціонерів віддає перевагу збільшенню своїх майбутніх доходів, то дивідендна політика повинна виходити з переважної капіталізації прибутку в процесі його розподілу. Та частина акціонерів, що із такою дивідендною політикою буде не згідна, реінвестує свій капітал в акції інших компаній, у результаті чого склад «клієнтури» стане більш однорідним.

Практичне використання даних теорій дозволило виробити три підходи до формування дивідендної політики - консервативний, помірний (компромісний) і агресивний. Кожному з цих підходів відповідає визначений тип дивідендної політики (таблиця 3.1).

Таблиця 3.1 - Основні типи дивідендної політики акціонерного товариства

Консервативний підхід розкриває такі варіанти типів дивідендної політики:

- Залишкова політика дивідендних виплат припускає, що фонд виплати дивідендів утвориться після того, як за рахунок прибутку задоволена потреба у формуванні власних фінансових ресурсів, що забезпечують повною мірою реалізацію інвестиційних можливостей підприємства. Якщо за наявними інвестиційними проектами рівень внутрішньої ставки прибутковості перевищує середньозважену вартість капіталу, то основна частина прибутку повинна бути спрямована на реалізацію таких проектів, бо вона забезпечить високий темп росту капіталу (відкладеного прибутку) власників. Перевагою політики даного типу є забезпечення високих темпів розвитку підприємства, підвищення його фінансової стійкості. Недолік цієї політики полягає в нестабільності розмірів дивідендних виплат, повної непередбаченості їх розмірів, що формуються, у наступному періоді і навіть відмова від їх виплат у період високих інвестиційних можливостей, що негативно позначається на формуванні рівня ринкової ціни акцій. Така дивідендна політика використовується звичайно лише на ранніх стадіях життєвого циклу підприємства, пов'язаних з високим рівнем його інвестиційної активності.

- Політика стабільного розміру дивідендних виплат припускає виплату незмінної їх суми протягом тривалого періоду, при високих темпах інфляції сума дивідендних виплат коректується на індекс інфляції. Перевагою даної політики є її надійність, що створює почуття впевненості в акціонерів у незмінності розміру поточного прибутку незалежно від різноманітних обставин, визначає стабільність котирування акцій на фондовому ринку. Недоліком цієї політики є її слабкий зв'язок із фінансовими результатами діяльності підприємства, у зв'язку з чим у періоди несприятливої кон'юнктури і низького розміру формованого прибутку інвестиційна діяльність може бути зведена до нуля. Для того, щоб уникнути цих негативних наслідків стабільний розмір дивідендних виплат установлюється звичайно на низькому рівні, тому даний тип дивідендної політики належить до категорії консервативної, що мінімізує ризик зниження фінансової стійкості підприємства через недостатні темпи приросту власного капіталу.

- Помірний підхід розкриває такий тип дивідендної політики, як політика мінімального стабільного розміру дивідендів з надбавкою в окремі періоди або політика «екстра-дивіденда». Її перевагою є стабільна гарантована виплата дивідендів в мінімально передбаченому розмірі й тісних зв'язках з фінансовими результатами діяльності підприємства, що дозволяє збільшувати розмір дивідендів у періоди сприятливої господарської кон'юнктури, не знижуючи при цьому рівень інвестиційної активності. Така дивідендна політика дає найбільший ефект на підприємствах із нестабільним у динаміці розміром формування прибутку. Основний недолік цієї політики полягає в тому, що при тривалій виплаті мінімальних розмірів дивідендів інвестиційна привабливість акцій компанії знижується і відповідно падає їх ринкова вартість.

- Агресивний підхід розкриває такі варіанти типів дивідендної політики: 1. Політика стабільного рівня дивідендів передбачає встановлення довгострокового нормативного коефіцієнта дивідендних виплат щодо суми прибутку або нормативу розподілу прибутку на споживчу і капіталізовану її частини. Перевагою даної політики є простота її формування і тісний зв'язок із розміром формованого прибутку. Основним недоліком є нестабільність розмірів дивідендних виплат на акцію, яка обумовлена нестабільністю суми прибутку, що формується. Ця нестабільність «сигналізує» про високий рівень ризику господарської діяльності даного підприємства. Навіть при високому рівні дивідендних виплат така політика не цікавить інвесторів акціонерів, що уникають ризику. Тільки зрілі компанії зі стабільним прибутком можуть дозволити собі здійснення дивідендної політики даного типу. Якщо розмір прибутку суттєво варіює в динаміці, ця політика генерує високу загрозу банкрутства.

- Політика постійного зростання розміру дивідендів передбачає стабільне зростання рівня дивідендних виплат у розрахунку на одну акцію. Зростання дивідендів при здійсненні такої політики відбувається, як правило, в твердо установленому відсотку приросту до їх розміру у попередньому періоді. Перевагою такої політики є забезпечення високої ринкової вартості акцій компанії та формування позитивного її іміджу у потенційних інвесторів при додаткових емісіях. Недоліком цієї політики є відсутність гнучкості в її проведенні та постійне зростання фінансової напруги. Якщо темп росту коефіцієнта дивідендних виплат зростає, тобто якщо фонд дивідендних виплат росте швидше, ніж сума прибутку, то інвестиційна активність підприємства скорочується, а коефіцієнти фінансової стійкості знижуються. Тому здійснення такої дивідендної політики можуть дозволити собі лише реально розквітаючі акціонерні компанії. Якщо ж ця політика не підкріплена постійним зростанням прибутку компанії, вона є вірним шляхом до банкрутства.

Важливим етапом формування дивідендної політики є вибір форм виплати дивідендів. Основними з таких форм є:

- Виплати дивідендів готівкою (чеками). Це найбільш проста і найпоширеніша форма здійснення дивідендних виплат.

- Виплата дивідендів акціями. Така форма передбачає надання акціонерам дивідендні виплати знову емітувати в акції. Вона має інтерес для акціонерів, менталітет яких орієнтований на ріст капіталу в наступному періоді. Акціонери, що вважають за краще поточний прибуток, можуть продати в цих цілях додаткові акції на ринку.

- Автоматичне реінвестування. Дана форма виплати надає акціонерам право індивідуального вибору - одержати дивіденди готівкою або реінвестувати їх у додаткові акції. У цьому випадку акціонер вкладає з компанією або обслуговуючою її брокерською конторою відповідну угоду.

Викуп акцій компанією. Він розглядається як одна з форм реінвестування дивідендів, відповідно до якої на суму дивідендного фонду компанія скуповує на фондовому ринку частину акцій, що вільно обертаються. Це дозволяє автоматично збільшувати розмір прибутку на одну акцію, що залишилася і підвищувати коефіцієнт дивідендних виплат у наступному періоді. Така форма використання дивідендів потребує згоди акціонерів.

Висновки

Обсяг виробництва, його ефективність зумовлюють розмір, склад та структуру фінансових ресурсів підприємства. У свою чергу, від величини фінансових ресурсів залежить зростання виробництва та соціально-економічний розвиток підприємства. Наявність фінансових ресурсів, їх ефективне використання визначають фінансове благополуччя підприємства: платоспроможність, ліквідність, фінансову стійкість.

Пошук фінансових джерел розвитку підприємства, забезпечення найефективнішого інвестування фінансових ресурсів набуває важливого значення в роботі фінансових служб підприємства за умов ринкової економіки.

У процесі формування фінансових ресурсів підприємств важливе значення має структура їхніх джерел. Підвищення питомої ваги власних коштів позитивно впливає на фінансову діяльність підприємств. Висока питома вага залучених коштів ускладнює фінансову діяльність підприємства та потребує додаткових витрат на сплату відсотків за банківські кредити, дивідендів на акції, доходів на облігації, зменшує ліквідність балансу підприємства, підвищує фінансовий ризик. Тому в кожному конкретному випадку необхідно детально продумати доцільність залучення додаткових фінансових ресурсів.

ВАТ «Електромашина» - це провідне підприємство України по розробці і виробництву турбо- і гідрогенераторів, крупних електричних машин постійного струму для різних галузей народного господарства, єдиний в Україні постачальник комплектного електрообладнання для залізничного і міського електротранспорту. Крім того, ВАТ «Електротяжмаш» розробляє і поставляє електрообладнання для великовантажних кар'єрних самоскидів, надає послуги з проектування, ремонту і випробувань електрообладнання.

Аналіз показує, що в останні роки підприємство має позитивну динаміку зростання обсягів реалізації продукції. Діяльність підприємства рентабельна, але спостерігається тенденція зниження рентабельності реалізації продукції, яка склала 19,65% у 2008 р. На відміну від 31,8% у 2006 р. Підприємство має стійкий фінансовий стан, ліквідний баланс. Але стан основних фондів погіршується - їх знос склав в 2008 році більше 54%.

В обраній політиці фінансування діяльності пiдприємство орiєнтується насамперед на власнi засоби. Коефiцiент покриття зобов'язань власним капiталом складає 2,225. За висновком по результатам аналізу ВАТ «Електромашина» є достатньо платоспроможним i фiнансово стiйким пiдприємством. Кiлькiсть невиконаних контрактiв на кiнець звiтнього перiоду не перевищує необхiдний норматив для рiвномiрного завантаження виробництва.

Фінансове становище підприємства стійке. Збільшується частка власного капіталу підприємства.

Основними напрями розвитку управління власним капіталом є напрямки пов'язані із збільшенням масштабів підприємства, обсягів виробленої продукції та прибутків. Для цього підприємство може не залучати кредитні засоби, а збішувати розмір власного капіталу за рахунок емісії акцій підприємства, гнучкої дивідендної політики. У роботі запропоновані основні алгоритми здійснення дівідентної политики та емісії акцій підприємства.

Перелік літератури

1. Конституція України прийнята п'ятою сесією Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. - 1996. - №30. - С. 141.

2. Про внесення змін до Конституції України: Закон від 8 грудня 2004 р. №2222-IV // Глос України. - 2004. - 8 грудня №233.

3. Господарський кодекс України: від 16 січня 2003 р. №436-ІV - «Одіссей» Харків. - 2003. - 248 с.

4. Про акціонерні товариства: Закон від 20.12.2001 р. №2061-ІІІ // Відомості Верховної ради України. - 2001. №51 - 53. - С. 1042-1060.

5. Про господарські товариства: Закон від 20.12.2000 р. - №2908-ІІ // Відомості Верховної Ради України. - 2000. - №15. - С. 208 - 300.

6. Про деякі заходи з держрегулювання підприємницької діяльності: Указ Президента України від 23.07.1998 р. №817/98 1999 // Офіц. Вісн. України. - 1998. - №30. - С. 1119.

7. Про Положення про Державну комісію з регулювання ринків фінансових послуг України: Указ Президента України від 07.04.2003 р. №292/2003 // Офіц. вісн. України. - 2003. - №15. - С. 650.

8. Про порядок державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності: Постанова від 25.05.98 р. №740 // ОВУ. - 2000. - №21.

9. Афанасьєв М.В. Економіка підприємства. Підручник / М.В. Афанасьєв, А.Б. Гончаров. - Харків. - 2003. - 328 с.

10. Бланк И.А. Основы фінансового менеджмента. - К.: Ника-Центр, 2004.

11. Бочаров В.В. Инвестиционный менеджмент. - СПб., 2006.

12. Брейли Р., Майерс С. Принципы корпоративных финансов. - М., 2003.

13. Иванов А.К. Акционерное общество: упрапвление капиталом и дивидендная политика. - М.: Инфра-М, 2007.

14. Крутик А.Б., Хайкин М.М. Основы финансовой деятельности предприятия. - СПб., 2004.

15. Мендрул О.Г. Управління вартістю підприємства. - К.: КНЕУ, 2005. - С. 232.

16. Принятие решений об ответственности в рыночных условиях / О.А. Федорченко // Науч. труд / Моск. Ун-т леса. М., 2003. Вып. 310. С. 146 - 149.

17. Собко А.В. Оганізація бухгалтерського обліку, контролю і аналізу: Підручник / А.В. Собко, А.М. Кузьмінський; За ред. А.В. Собко - К.: КІТІ, 2002. - 260 с.

18. Терещенко О.О. Фінансова діяльність суб'єктів господарювання. - К.: КНЕУ, 2006. С. 293 - 323.

19. Фінанси підприємств: Підручник. - 5-те вид. доп. і перероб. / за ред. проф. А.М. Поддєрьогіна. - К.: КНЕУ, 2006.

20. Фінансовий аналіз: Навч.-метод. посібник для самост. вивчення дисципліни / О.В. Павловська, Н.М. Притуляк, Н.Ю. Невмержицька. - К. КНЕУ, 2008. - С. 168 - 187