Історія України

Метою монгольського руху на захід було прагнення підкорити увесь світ під свою владу. Всі володарі, що визнають владу хана, мусили стати його васалами, інші землі повинні бути знищені.

Рух монгольських орд на захід припинився 1241 р., коли Бату, діставши повідомлення про смерть великого хана Огдая подався до Азії. Але незабаром він повернувся до Європи. Внаслідок смерті Огдая татарська орда розділилася. Внаслідок цього Батий, діставши незалежне становище, заснував Кипчакську, або Золоту орду над долішною Волгою, із столицею в місті Сарай.

Завдяки добрій організації Золота орда мала могутню силу. На її чолі стояв хан з необмеженою владою, оточений родовою аристократією. Держава ця була дуже складною організацією, яка забезпечувала постійний військовий успіх, і відзначалась високою технікою утримання величезних мас війська, що дозволяло робити великі переходи. Десяткова система війська (кожні 10 вояків становили одиницю, десять таких десятків - сотню, десять сотень - тисячу, десять тисяч - "тьму" на чолі з воєводою) забезпечувала службу та відповідальність перед ханом.

Особисто хан більшу частину року знаходився у так званій ставці, що кочувала серед степів. У столиці він перебував лише взимку. Орда мала багаточисленний чиновницький апарат. Задля здійснення керівництва над усіма чиновниками, були впроваджені дві посади - беклярібек (тобто бек над беками) та візир. Беклярібек був головнокомандуючим армії, займався дипломатичними стосунками з іншими державами, мав прерогативу вищої судової інстанції. Візир був головою виконавчої влади, центральний орган якої мав назву "диван". Останній складався з декількох палат на чолі з секретарями, які, у свою чергу, керували фінансовим, податковим, торгівельним, внутрішньополітичним життям держави.

У політичному відношенні Золота Орда не була самостійною державою, вона становила частину єдиної імперії, управління якою здійснювалося каганом з столиці Каракорума. Підкорення імператору складалося з відправки до Каракоруму частини усіх зібраних податків й данини.

Татарське панування, або "іго", як називали його на Русі, виявлялося головним чином у двох формах. Перша полягала в тому, що татари стали видавати князям "ярлики" - грамоти на князювання. Для цього вони викликали князів до Золотої орди і, залежно від довір'я, яке викликав той чи інший князь у хана, від розміру подарунків, видавали "ярлик". Права на престол й бажання народу при цьому не враховувались. Таке заміщення князівських столів відкривало широкий простір для доносів, підкупів, інтриг. Звичайно, князь, що дістав стіл "ласкою" хана, не потребував підтримки людності і не прислухалися до голосу громади. Подорож до орди була часто небезпечною для князя, і кілька їх загинуло. Так, вбитий був князь Чернігівський Михайло, який відмовився поклонитися образам ханів. Крім цього, від князів вимагали виконання принижуючих обрядів. Князі повинні були негайно з'являтися на виклик хана, виступати з військом на допомогу йому в походах.

Другою формою "іга" була данина, якою обкладали людність. Спочатку данину збирали татарські урядовці-баскаки, згодом поклали відповідальність на князів за її сплату. Таким чином Україну було перетворено на провінцію, яка повинна була забезпечувати татар усім необхідним.

Питання про татарську навалу й долю української людності, на території якої татари простягли своє "іго", є одним з дискусійних в історії України. Довгий час в російській, польській і навіть в українській історіографії панувала версія про повне запустіння України після татарської навали і втечу населення переважно на Суздальщину. Таким чином встановлювалась наступність Суздальщини, а за нею Московщини від Київської Русі (України), оскільки не лише князівська династія, а й людність прийшла з України.

Першу підставу для цього подали літописи. Які описували спустошення України ("Учиниша землю пусту", "в місті не зосталося жодної живої душі", "держава Київська ні во що обратиша"). Не зважаючи на те, що в різних джерелах, як і раніше, згадуються і міста, і людність України, стара польська і російська історіографія прийняли на віру ці гіперболічні вислови літописів. Зокрема, польський історіограф М. Грабовський доводив, що спустошену Україну залюднило польське селянство. М. Максимович подав суттєву критику цієї теорії.

В російській історіографії довгий час панувала теорія запустіння України й міграції людності на північ. В. Ключевський наприкінці ХІХ ст. писав, що "Подніпров'я на довгі часи стало пустелею з бідними рештками давньої людності". Бо основна її маса емігрувала на захід, до Галичини та на північ, до Суздальщини.

З'являються теорії, автори яких намагалися довести, що Україна за великокнязівської доби була залюднена великоросами, які по татарській навалі перейшли на Суздальщину, а подніпрянські землі колонізували українці з Галичини. Цю теорію на початку ХХ ст. відновив академік О. Соболевський.

З іншою точкою зору виступив М. Грушевський. Він не припускав можливості повного спустошення України, а вважав, що людність південної України ще під час половецьких нападів призвичаїлась рятуватись від ворога у лісах, ярах, болотах та печерах і, коли минала небезпека, вертатися додому й продовжувати мирне життя. Виходячи з цього, нема підстав вважати, що людність України тікала на Суздальщину. Інша справа - еміграція боярства: воно мало для цього підстави вже в ХІІ ст. у зв'язку з занепадом державного життя в Україні і розкладом дружинного устрою. Могло емігрувати духовенство, промисловці, купецтво, але сільська маса не мала для цього підстав. Таким чином, дотатарська людність залишалася в лісовій смузі - в полянсько-деревлянському та сіверському Поліссі. Там не було небезпеки і там в народів збереглися діалектологічні прикмети дотатарських часів.

В південній частині України, яка найбільше потерпіла від татар, залишились топографічні назви дотатарських часів, а це свідчить, що зміни населення не було.

Татари, проводячи боротьбу з князями, намагаючись ослабити їх, використовували для цього сільські маси. Багато було випадків. Коли вони переводили сільську людність безпосередньо під свою владу. Доручаючи їй "сіяти пшеницю та просо".

Таким чином постали так звані "татарські села" і "татарські люди". На ґрунті порівняльної забезпеченості "татарських людей" та "татарських сіл" в Україні почався антикнязівський рух: опинившись без князя та його урядовців. Деякі села цілком задовольнялися своїм становищем - залежністю безпосередньо від татар і працею на їхні замовлення. Найсильнішим був цей рух на Західній Україні, зокрема у так званих болоховців: так називали населення між рр. Богом та Случчю. "Татарські люди" творили автономні громади, які нагадували громади докнязівських часів. Татари навіть не призначали до їх сіл своїх постійних урядовців.

Поганим під час іга було становище боярства та купецтва: посол папи Інокентія ІV де Плано Карпіні в 1245-46 рр. писав, що татари "визначних і старших ніколи не милують".

Перебільшено уявлення про повний розгром міст. Плано Карпіні застав у Києві бояр, тисяцького. Звичайно. Місто зазнало великої руйнації, але навіть церкви не всі були знищені.

Той же Плано Карпіні писав, що з ним їхали до Києва купці з Царгороду. Польщі, Австрії, Франції, з Генуї, Пізи, Венеції. З цього видно, що навіть зовнішня торгівля Києва не зовсім припинилась. Не були знищені цілком і інші міста, які дуже потерпіли від татар: Чернігів, Володимир-Волинський, Галич - залишились столицями князівств.

Таким чином, внаслідок монголо-татарської навали та іга в Україні-Русі припинились природні процеси державного розвитку, певною мірою був загальмований культурний та економічний розвиток. Поруч з цим неможливо говорити про повне й остаточне винищення населених пунктів й стовідсоткову еміграцію дотатарської людності на північ.

Питання для самоперевірки

1. Назвіть головні причини феодальної роздробленості Київської Русі.

2. Охарактеризуйте значення Любечського з'їзду князів.

3. Чому Галицько-Волинська держава може вважатися спадкоємницею Київської Русі?

4. У яких формах здійснювалось на Русі татаро-монгольське іго?

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Котляр М.Ф. Спадок Ярослава Мудрого // УІЖ. - 2000. - №4. - С. 73-82; Котляр М.Ф. Галицько-Волинське князівство // УІЖ. - 2000. - №1. - С.21-32; Зайцев А.К. Черниговское княжество // Древнерусские княжества Х-ХІІІ вв. - М.: Наука, 1975.

Тема 4. Лекція 4. Українські землі у складі Литви та Польщі (ХІV-XVI ст.) (2 год.)

За словами М. Грушевського, саме в цю добу “пройшли переміни важні, глибокі, які відмінили тутешні обставини глибоко й сильно в порівнянні з ранішнім, досить добре нам звісним, життям київських часів”. Для того щоб краще зрозуміти ці переміни в соціально-економічному, політичному, культурному житті українського народу, пропонується розглянути наступні питання:

1) Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Велике князівство як форма поліетнічної держави литовців, українців, білорусів.

2) Польська експансія на українські землі наприкінці ХІV - на початку ХV ст. Зближення Литви і Польщі. Кревська унія 1385 р. Опозиція князя Вітовта.

3) Українські землі у другій третині XV-XVI ст. Люблінська (1569 р.), Берестейська (1596 р.) унії та їх політичні наслідки.

4) Соціально-економічні процеси в XIV-XVI ст.

4.1 Приєднання українських земель до Великого князівства Литовського. Велике князівство як форма поліетнічної держави литовців, українців, білорусів

Роздроблення давньоруської держави, занепад Києва, смерть останніх представників династії Романовичів в Галицько-Волинському князівстві відкрили шлях до прямих втручань в життя українських земель сусідніх держав (Литва, Польща, Московія).

На початку XIV ст. Литва була сильною державою. Ії територія сягала далеко за межі етнічного регіону за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

Процесу консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребувало об'єднання зусиль литовців, послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.

Литовське проникнення на Русь розпочинається ще у XIII ст., за часів Мендовга (1230-1263 рр.) і продовжується його нащадками - Гедиміном (1316-1341 рр.) та Ольгердом (1345-1377 рр.) - коли до складу Литви увійшли всі західно-руські (білоруські) та майже всі південно-західні (українські) землі. Так утворилося Велике князівство Литовське (ВКЛ), у складі якого руські землі становили 9/10 території.

Майже до кінця XIV ст. ВКЛ було своєрідною федерацією земель-князівств, повноцінними, рівноправними суб'єктами якої виступали землі Київщини, Чернігово-Сіверщини, Волині та Поділля. Збереглася стара система управління, в якій лише руська князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів. Литовські правителі, намагаючись утримати під своїм контролем інкорпоровані землі, послідовно дотримувалися правила: “старого не змінювати, а нового не впроваджувати.”

Литва попала під великий культурний вплив своїх слов'янських підданих, про що свідчать такі факти: розширення сфери впливу руського православ'я на терени литовської держави, утвердження “Руської правди” державною правовою основою, визнання руської мови офіційною державною мовою, запозичення литовцями руського досвіду військової організації, будування фортець, налагодження податкової системи, формування структури князівської адміністрації.

4.2 Польська експансія на українські землі наприкінці ХІV - на початку ХV ст. Зближення Литви і Польщі. Кревська унія 1385 р. Опозиція князя Вітовта

Польська колонізація українських земель почалася майже одночасно з литовською. Початок польського завоювування на українських землях поклав Казимир Великий, приєднавши у 1347 р. Галичину до Польщі. Необхідно зазначити, що у просуванні на схід короля підтримували не лише магнати, що сподівалися поширити свої володіння в глиб українських земель, а й католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених. Крім того поляки уклали угоду з угорським королем Людовіком про спільні дії щодо завоювування українських земель.

Полякам прийшлося в Україні вельми складно. Місцеві бояри під проводом Дмитра Дедька встановили свою владу і Казимир був змушений визнати Дедька фактичним правителем Галичини. Після смерті Казимира, угорський король Людовик призначив намісником Галичини польського князя Владислава Опольського і залишив йому широкі права.

Польське проникнення в Українські землі кардинально відрізнялось від Литовського: Польський уряд із самого початку утвердження у цьому регіоні намагався зробити його своєю провінцією, нав'язати польське право та адміністративну систему, витіснити православ'я шляхом утвердження католицизму, що викликало опір та протистояння місцевого населення.

Наприкінці ХІV ст. зовнішні та внутрішні обставини змусили литовських та польських феодалів почати процес об'єднання двох держав. Затиснута між Тевтонським орденом та Московським князівством Литва отримала від Польщі пропозицію шляхом династичного шлюбу польської королеви Ядвіги та литовського князя Ягайла об'єднати сили двох держав. 14 серпня 1385 р було укладено Кревську унію, за умовами якої Ягайло отримував титул короля Польщі й зобов'язувався окатоличити литовців та “навік приєднати всі свої землі, литовські та руські, до корони Польської.”

Однак Ягайло так і не вдалося провести до кінця укладену в Крево угоду, бо в особі Вітовта (двоюрідний брат Ягайла) владно заявила про себе тенденція до збереження політичний самостійності ВКЛ. Початок державному відродженню Литви був покладений Острівською угодою 1392 р., за якою Ягайло мав повернути Вітовту усі батьківські землі (передусім Троцьке князівство) й зробити його своїм намісником у Литві. Намагаючись зміцнити внутрішню політичну єдність власної держави, максимально централізувати управління, Вітовт незабаром переходить до ліквідації південно-західних удільних князівств (Волинського, Новгород-Сіверського, Київського, Подільського), де починають управляти великокнязівські намісники. Внаслідок цього посилюється соціальний гніт і зводиться нанівець колишня автономія українських земель.

Вітовт проводив і активну зовнішню політику. Його володіння сягали аж до Чорного моря, на узбережжі якого він збудував декілька фортець. Від політики південної колонізації довелося частково відмовитись після нищівної поразки литовського війська в 1399 р на річці Ворскла в бою з татарськими загонами. Ця поразка похитнула позиції Литви і Вітовта, що змусило його піти на зближення з Польщею. За умовами Віленської унії (1401 р.) литовські князі визнавали васальну залежність Литви від Польщі. Після смерті Вітовта всі руські землі мали перейти під владу польської корони. Щоправда, перемога об'єднаних польсько-литовсько-руських військ над Тевтонським орденом в битві під Грюнвальдом (1410 р.) змусила польського короля піти на значні поступки Вітовту. На сеймі в м. Городлі в 1413 р. було підписано унію, згідно з якою Польща визнавала існування великокнязівського престолу в Литві, але обрання великого князя мав контролювати і затверджувати польський король. Литовські феодали-католики зрівнювались в правах з польськими у вирішенні державних справ, в т.ч. і в питанні обрання великих князівств литовських і королів польських.

Городельська унія значно зміцнила становище Литви на міжнародній арені, надала можливість Вітовту знов вдатися до колонізації Причорномор'я. В той же час, вона посилювала дискримінацію православних аристократів. Забивши клин між православними та католицькими феодалами, між православними народними масами й окатоличеною знаттю ВКЛ, унія спричинила в українських землях розкол, посилила соціальний та національно-релігійний гніт.

4.3 Українські землі у другій третині XV-XVI ст. Люблінська (1569 р.), Берестейська (1596 р.) унії та їх політичні наслідки

Після смерті Вітовта у жовтні 1430 р. його наступником став молодший брат Ягайла Свидригайло Ольгердович, який був противником польсько-литовської унії. Незабаром за участю польських панів у Литві виникла змова литовських феодалів проти Свидригайла на чолі з молодшим братом Вітовта Сигізмундом. Внаслідок виступу змовників у 1432 р. Свидригайло змушений був утекти до Польщі, а Сигізмунд за відновленою у 1432 р. польсько-литовською унією став довічним князем Литви. Однак перманентна війна тривала до 1440 р., коли від рук змовників, очолюваних волинськими князями Іваном і Олександром Чарторийськими, Сигізмунд загинув.

Великим князем литовським, а з 1444 р. і королем Польщі став син короля Ягайла Казимир (1440-1492 рр.). Бажаючи забезпечити внутрішній спокій, Казимир визнав за Свидригайлом номінальний пожиттєвий титул великого князя, а також відновив удільність київського князівства, до влади в якому повернулася династія Олельковичів.

З часом намагання Казимира ліквідувати автономію українських князівств увінчалася успіхом. Скориставшись зі смерті Свидригайла та Семена Олельковича, він ліквідував Волинське (1452 р.) та Київське (1471 р.) князівства. На українські землі поширюється воєводський устрій.

Остаточна втрата українськими землями в складі Литви автономних прав збігалася в часі з піднесенням Московського князівства, яке, консолідуючи навколо себе прилеглі землі, врешті-решт трансформувалося в єдину централізовану Російську державу. З поваленням 1480 р. ординського іга Москва дедалі гучніше та активніше заявляє про себе як про центр “збирання земель Русі”.

Початок ХVI ст. характеризується загостренням московсько-литовського протистояння. Війни та збройні сутички тривали майже безперервно - у 1500-1503, 1507-1508, 1512-1522 рр. Внаслідок Лівонської війни з Московщиною (1558-1583 рр.) ВКЛ опинилося на межі воєнної катастрофи і змушене було піти на поступки Польщі, яка настирливо добивалася приєднання Литви. Це прагнення поляків, на відміну від литовських та українських магнатів, підтримала середня та дрібна шляхта, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали. Процес зближення Литви і Польщі завершився прийняттям Люблінської унії 1569 р. Литовські, українські, та білоруські магнати, що брали участь у переговорах, намагалися саботувати польський проект унії і таємно залишили Люблин. Однак польський король, спираючись на українську шляхту, яка бажала розширення власних прав, видав кілька універсалів про відокремлення Поділля, Волині, Київщини та Брацлавщини від Литви і включення їх до складу Польщі.

Литовська делегація повернулась на сейм, коли всі українські землі опинилися поза державними кордонами Литви.

1 липня 1569 р. Люблінська унія була підписана. Як результат цієї угоди була створена польсько-литовська держава Річ Посполита, яка мала спільного короля, спільний сейм і сенат, гроші та зовнішню політику. Полька та литовська шляхта отримували право володіти землями у будь-якій частині держави.

ВКЛ частково зберігало свою автономію: печатку, казну, герб, адміністрацію, військо, законодавство. Урядовою залишалася руська мова.

Найдовше виступали проти унії чотири українські магнат - О. Чарторийський, К. Вишневецький, К. Острозький, Б. Корецький. Але під тиском обставин і вони змушені були погодитися з унією.

Наслідки люблінської унії були величезні. Україна була розірвана: більша її частина відійшла до Польщі - Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. За ВКЛ зберігалося лише Берестейське воєводство. Частина українських земель перебувала під владою Угорщини та Молдови, а значна частина опинилася під владою Московської держави.

Люблінська унія усуваючи з українських земель литовську владу, знищила також рештки українських державних традицій, що зберігалися під формами автономії у ВКЛ.

Українські землі Речі Посполитої було поділено на шість воєводств: Галицьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Белзьке. У подальшому національно-політичне життя України зазнало тяжких ударів.

Польська шляхта вороже ставилася до всього чужого. Поступово польське право, мова, католицизм поширилися так само, як у Галичині. Майже негайно після Люблінської унії починається широке роздавання землі польським магнатам, які безжалісно експлуатували природні багатства України. Унія прискорили процеси поляризації тогочасного українського суспільства. Деяка частина української знаті під тиском поляків була згодна прийняти католицьку віру, щоб стати подібними до еліти суспільства. Така позиція дуже негативно сприймалася низами - міщанами, бідною шляхтою, селянами, які не бажали миритися з польським засиллям. Щоб залагодити ситуацію й ослабити соціальне напруження, правляча верхівка Речі Посполитої знайшла інший спосіб прихилити на свій бік православних українців і поступово примирити їх з новою вірою. Католицькі релігійні кола Польщі висунули ідею створення нової уніатської греко-католицької церкви за рахунок штучного об'єднання двох церков - католицької і православної. Уніатство повинно було стати перехідним містком до повного повернення православних в католицьку віру.

Створенню в українському суспільстві умов для поширення ідей церковного об'єднання сприяла криза православної церкви, яка проявлялася в: стрімкому падінні ії престижу серед української шляхти, зубожінні багатьох монастирів і церков, втручанні в церковне життя світської влади. Свою роль у формуванні позиції уніатів відігравало очевидно, утворення у 1589 р. Московського патріархату, який одразу почав претендувати на канонічний та юридичний контроль над Київською митрополією і залежними від неї єпархіями в Речі Посполитій.

Активізацію унійного руху в середині XVI ст. обумовили поширення в Речі Посполитій єзуїтства та розгортання релігійної полеміки, в якій взяли участь талановиті проповідники Венедикт Гербест, Петро Скарга та ін.

Для офіційного проголошення унії в жовтні 1596 р. в м. Бресті був скликаний церковний собор. Та оскільки на ньому були присутні як прихильники, так і противники унії, собор розділився на два окремих собори: православний і уніатський. Останній 18 жовтня 1596 р. затвердив акт об'єднання церков та утворення греко-католицької церкви, яка підпорядковувалася Папі Римському. Було визнано основні догмати католицької церкви, водночас церковні обряди залишалися православними, а церковнослов'янська мова - мовою богослужіння. Уніатське духовенство, як і католицьке звільнялося від сплати податків, уніатська шляхта на рівні з католицькою могла претендувати на державні посади.

Православний собор не визнав правомірність рішення уніатів. Внаслідок цього унія замість консолідації ще більше поглибила розкол суспільства, започаткувала нову площину розшарування.

4.4 Соціально-економічні процеси в XIV-XVI ст.

За польсько-литовської доби відбулися помітні якісні зрушення, з'явилися нові явища в економічній сфері.

Під впливом кардинальних зрушень у європейській торговельній кон'юнктурі відбулися масштабні зміни не тільки в техніці та технології господарювання (розширення асортименту сільськогосподарських культур - почали вирощувати квасолю, петрушку, пастернак, селетру, салат тощо; поява водяних, а згодом і вітряних млинів), а й у сфері форм земельної власності та організації праці. Концентрація земель у руках феодалів (більша частина земель була зосереджена в руках великих магнатів - Острозьких, Чарторийських, Заславських, Потоцьких, Язловецьких та ін.), обезземелення селянства (привласнення общинних земель), посилення його феодальної залежності стали підгрунтям для формування фільваркової системи сільського господарства (фільварки - багатогалузеві господарчі комплекси, що базувалися на постійній щотижневій панщині залежних селян, були орієнтовані на товарно-грошові відносини, хоча і зберігали значні риси натурального господарства).

Активна урбанізація зумовила появу нових суспільних явищ та тенденцій: поглиблення спеціалізації ремісництва (якщо в давньоруських містах існувало майже 70 ремісничих спеціальностей, то у XV ст. - 200, а на поч. XVII ст. - до 270), утворення цехів, виникнення перших зародків мануфактурного виробництва, поширення ярмарок, що були першою ознакою становлення внутрішнього ринку (постійні ярмарки існували у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та ін.), запровадження у містах Магдебурзького права. Магдебурзьке право - феодальне міське право, за яким міста звільнялися від управління і суду феодалів. У числі перших його дістали Хуст (1329 р.), Львів (1356 р.), Кам'янець-Подільській (1374 р.), Луцьк (1432 р.), Житомир (1444 р.), Київ (1494-1497 р.). Магдебурзьке право закріплювало права міщан, порядок виборів і функції органів місцевого самоврядування. Діставши Магдебурзьке право місто переставало бути придатком феодального замку, а його мешканці вважалися формально вільними людьми, отримували ряд пільг і привілеїв.

У польсько-литовську добу відбуваються важливі процеси і в соціальній сфері: формуються шляхетський та міщанський стани, духовенство починає втрачати позиції і активно витісняється католицьким, різні категорії селян (чиншові, тяглі, службові) перетворюються на одну верству - кріпаків (Литовські статути 1529, 1566, 1588 рр., “Устава на волоки” 1557 р., “артикули” польського короля Генріха Валуа 1573 р.); виникає нова соціальна група - козацтво.

Питання для самоперевірки:

1) Яку політику щодо українських земель проводили Литовські князі (до Вітовта)?

2) В чому суть змін, запроваджених на українських землях Вітовтом?

3) Встановіть відповідність: 1) Городельська унія; 2) Брестська унія; 3)Кревська унія; 4) Люблінська унія. а) 1385 р.; б) 1413 р.; в) 1569 р.; г) 1596.

4) Які чинники сприяли поширенню в Україні ідей уніатства?

5) Проаналізуйте соціально-економічні процеси, що відбувалися в українських землях в XIV-XVI ст.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник - К.: Видавничий центр “Академія”, 2001; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник - К.: Знання-Прес, 2002; Світлична В.В. Історія України: Навч. посібник друге вид. - К: “Каравела”, Львів: “Новій світ - 2000”, “Магнолія плюс”, 2003; Історія України: нове бачення / Під ред. В.А.Смолія. - К.: “Альтернативи”, 2000; Історія України: Посібник / За ред. Г.Д.Темка, Л.С.Тупчієнка. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

Тема 5. Лекція 5. Виникнення українського козацтва (ХІV - поч. ХVІІ ст.) (2 год.)

Метою лекції є ознайомлення студентів з процесом виникнення та еволюції українського козацтва, його головними функціями (в т.ч. державотворчою); визначення ролі козацтва в розвитку національно-визвольного руху кінця ХVІ - початку ХVІІ ст.

Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:

1) Запорозьке козацтво у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Передумови виникнення та джерела формування козацтва.

2) Запорозька Січ. Військовий та адміністративний устрій. Формування органів влади та управління.

3) Козацько-селянські повстання наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст.

4) Українське козацтво в системі міжнародних відносин ХVІ - ХVІІ ст.

5.1 Запорозьке козацтво у вітчизняній та зарубіжній історіографії. Передумови виникнення та джерела формування козацтва

Для вітчизняної історіографії є традиційною увага до проблеми українського козацтва - соціального явища, яке виникнувши у середньовічну епоху, протягом століть залишалося важливим фактором політичного життя України. Стан розробки цього питання по-своєму відбивав інтелектуальний рівень нашого суспільства на різних етапах його розвитку. У двадцяте століття українська історіографія увійшла, маючи у своєму доробку фундаментальні праці з історії козацтва, написані В.Б. Антоновичем, Д.І. Яворницьким, М.І. Костомаровим, М.С. Грушевським, А.О. Скальковським та ін.).

Широким діапазоном творчих інтересів, зіткненням різних думок і напрямів, нажаль, не може похвалитися радянська історіографія. Цю проблематику, по суті, репрезентують лише декілька прізвищ (М.Н. Петровський, К.Г. Гуслистий, В.О. Голобуцький, О.М. Апанович).

Значним є інтерес до історії козацтва зарубіжних дослідників: польських (В. Томкевич, Є. Волинський, В. Серчик, Зб. Вуйцік, А. Вичанський та ін), французьких (П'єр Шевальє, Шевальє Боплан та ін).

Короткий історіографічний огляд був би далеко не повним без урахування творчого доробку ще однієї групи істориків - вчених західних українознавчих центрів (М. Андрусяк, Г. Гаєцький, В. Баран, Ф. Сисін, Л. Винар).

Важливо наголосити і на помітних диспропорціях у дослідженні проблеми. Одні її аспекти розроблені більш глибоко, добре представлені в підручниках, інші - найбільш дискусійні, потребують особливої уваги.

Враховуючи це, ми зупинимося лише на окремих, концептуальних питаннях даної теми.

Оцінка значення козаччини в історіографії.

Погляди вчених в оцінці значення козаччини розходяться. Так, ряд польських істориків ХІХ ст. розглядали козаччину як явище негативне, підкреслюючи її руйнівній характер (Т. Падалиця), явище, шкідливе для цивілізації (Т. Козак), але підносили заслуги польського елемента в справі колонізації та озброєння краю (М. Грабовський).

Російські історики „державницької” школи (С.М. Солов'єв, Н.Д. Кавелін), ідеалізуючи роль держави в історії Росії, розглядали козацтво в Росії та в Україні виключно як руйнівну антиісторичну силу.

Дореволюційні українські історики, письменники, поети ідеалізували козацтво, розглядаючи його демократизм, прагнення до рівності як втілення суспільного ідеалу українського народу (А.О. Скальковський, М.І, Костомаров, В.Б. Антонович, Д.І. Яворницький).

По-новому підійшов до оцінки козацтва М.С. Грушевський. Розглядаючи цю проблему в історичному розвитку, не заперечуючи демократизму й безкласовості козацтва, він трактував його на першому етапі існування як руйнівну, стихійну силу, і лише згодом, на думку дослідника, воно стало втіленням національних прагнень українського народу, його державницьких змагань.

Проблема походження козацтва.

В історичній літературі викристалізувалася низка версій, що пояснюють походження козацтва. Умовно розділимо їх на дві групи:

Етнічні

Оригінальність козацького побуту, уявна відокремленість козаків від загальної маси народу наводила на думку, що вони походять від якоїсь певної групи:

1) „хозарська” - ототожнює козаків з давніми народами степу „козарами”, або хозарами.

2) „чорно-клобуцька” (М. Стрийковський, М. Карамзін, М. Погодін, Д.М. Бантиш-Каменський) - вбачає в них нащадків „чорних клобуків” - тюркського племені, яке у давньоруські часи жило в пограничному зі степом Пороссі (деякі історики ототожнюють чорних клобуків з черкесами).

3) „татарська” (М. Костомаров) - виводить козацький родовид з татарських поселень, що виникли на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта, де шляхом злиття татарського елементу з місцевим населенням утворилася якісно нова верства - козацтво.

4) „Болохівська” (М. Дашкевич) - пов'язує козаччину в давньоруських автономних громадах т.зв. болохівців, які після встановлення монгольського іга добровільно прийняли протекторат орди і вийшли з-під влади місцевих князів (погляди вчених щодо етнічної ідентифікації болохівців розходяться: половці, румуни, слов'яни).

5) „Бродницька” (М.Ф. Котляр та ін.) - витлумачує генетичні зв'язки козацтва зі слов'янським степовим населенням періоду Київської Русі - „бродниками”, які жили у пониззі Дунаю. (ймовірна етимологія поняття „бродники” - від роду занять: люди, що долали броди на річках, тобто кормчі. Сповнене небезпек життя перетворило їх на військових людей. Брали участь у міжкнязівських чварах.

6) „Автохтонна” - доводить, що козацтво як спільнота є прямим спадкоємцем, логічним продовженням вічових громад Київської Русі, яка за литовської доби не зникли, а лише трансформувалися, зберігши свій вічовий устрій, у військово-службові формування, підпорядковані великому литовському князю.

Теорії етнічного походження козаків, без сумніву, розширюють наші уявлення про передісторією козацтва, однак, керуючись лише ними, важко пояснити причину появи його у зв'язку із самим ходом українського народу.

Інші версії

1. „Уходницька” - пов'язує виникнення козацтва з утворенням на території Наддніпрянщини громад вільних озброєних людей, котрі прибували сюди на промисли.

2. „Захисна” пояснює появу козацтва на південних рубежах необхідністю дати організовану відсіч наростаючій татарській загрозі.

3. „Соціальна” - факт виникнення козацтва пояснює як наслідок посилення економічного, політичного, національного та релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

Аналізуючи версії походження козацтва, слід зазначити, що причини, які зумовили це явище, мали комплексний характер. До них належали економічні, політичні, військово-стратегічні, соціальні чинники. В першу чергу, поява козацтва пояснюється природним прагненням людей до особистої політичної, господарської й духовної свободи та необхідністю захисту краю від татар.

Аналіз структур таких типологічно спільних явищ, як українське та донське козацтво, таборити в Чехії та граничари в Хорватії, наводить на думку про існування певних закономірностей процесу організації вільного населення, не обмеженого жорсткими правовими нормами феодальної держави. В різних районах, але в рамках приблизно того самого хронологічного відрізку (ХV-ХVІ ст.) виникли й активно функціонували соціальні явища, які мали багато спільних рис у внутрішньому устрої, господарських і військових заняттях членів общин і т.ін. Щоправда, в майбутньому кожна з цих суспільних структур пішла різними еволюційними шляхами. На відміну від таборитів та граничар і навіть від донського козацтва, як найбільш типологічно близького українському, останнє еволюціонувало до значно вищих форм своєї організації.

Формування козацтва як стану - процес складний і довготривалий. Лише на рубежі (ХVІ-ХVІІ ст.) українське козацтво переросло в окрему станову групу із своїми особливими інтересами, економічними й суспільними прерогативами (М. Грушевський), але суспільні реалії були такими, що козацтво змогло пройти період свого зародження, становлення і розвитку швидшими темпами, ніж інші стани тогочасного суспільства. На це були свої причини.

Практично вже з самого початку козацтво формувалося як категорія людей, що виходила за вузькі рамки феодальної становості. Козак - воїн існував поряд з козаком-землеробом, військовий елемент природно вживався в елемент землеробський і доповнював його. Козак-землероб був вільним виробником і своє господарство (зимівник) вів за фермерським зразком. Не викликає сумніву той факт, що вже з ХVІ ст. козацькі господарства несли в собі значні потенційні можливості, у яких добре помітні риси буржуазного способу виробництва. Про це свідчить характер виробничих відносин, що склалися у зимівниках - здійснювання у них найманої праці, широкий товарний характер козацьких господарств тощо.

Іншим важливим фактором, що забезпечив українському козацтву швидку й відносно безболісну еволюцію, було те, що воно розвивалося на широкій соціальній базі, яка постійно оновлювалася і динамічно змінювалась. Суспільні процеси значною мірою впливали на джерела формування українського козацтва. Спочатку козакували переважно вихідні з міст і містечок, що пов'язувалося з розвитком уходництва та боротьбою проти татарської агресії. Соціально-економічні й політичні зміни другої половини ХVІ ст. зумовили перехід у козацтво значної частини колишніх бояр та слуг. Польська експансія в Україну створювала сприятливі умови для поповнення його лав представниками шляхти, як польського, так і українського походження. Водночас посилення соціального й національного гноблення викликало покозачення широких верств селянства та міщанства.

Важливим елементом становлення козацтва як феодального стану було створення реєстрового війська (універсал польського короля Сигізмунда Августа від 5 червня 1572 р. про утворення найманого козацького формування з 300 козаків; універсал польського корля Стефана Баторія (вересень 1578 р.) про утворення реєстрового полку чисельністю 500 чол.). Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками. За свою службу вони звільнялися від податків, одержували землю на правах рангового володіння, військово-адміністративну незалежність від місцевої влади, судовий імунітет.

Хоча реформа мала на меті розкол козацтва, намагання використати частину його сил в інтересах держави, вона поклала початок легітимізації козацького стану - юридичному визнанню прав, привілеїв та обов'язків козацтва як соціальної верстви.

Господарське та суспільне конституювання козацтва супроводжувалося втягненням його у соціально-визвольний рух, що розгортався на українських землях протягом ХV-ХVІІІ ст. Ці два соціальні явища були діалектично взаємозв'язані. З одного боку, козацтво і, зокрема, Запорозька Січ, поставляли широким масам повстанців кадри вмілих організаторів й керівників загонів (К. Косинський, Т. Федорович, П. Бут (Павлюк), Я. Острянин), а з іншого - сам визвольний рух, його масштаби та широка соціальна периферія (в т.ч. українська шляхта, міщанство, православне духовенство) сприятливо позначалися на формуванні суспільної, зокрема політичної, свідомості козацтва, прилучали до державницьких устремлінь частину політичних та релігійних кіл України. Участь у визвольному русі, незалежно від часу та обставин, дала можливість козакам висунутися в авангард численних народних повстань і виступів, завоювати їм заслужений авторитет серед широких народних мас.

Аналізуючи суспільно-політичні функції козацтва, слід звернути увагу на такі важливі аспекти:

- роль козацького ідеалу в розвитку соціальної активності селянства. Протягом кількох століть він залишався одним з важливих важелів, здатних приводити у постійний рух цю інертну, консервативну масу. З кінця ХVІ ст. прагнення до здобуття козацького імунітету стало загальноукраїнським явищем;

- державотворча функція козацтва. В конкретно-історичних умовах середини ХVІ ст. саме вони перехопили естафету державної традиції, яка перервалася після сходження з політичної арени Галицько-Волинського та Київського князівства (др.пол. ХV ст.). Феномен цього явища у тому, що вперше державотворча функція перейшла безпосередньо до рук представників народу.

Таким чином, козацтво наклало глибокий відбиток на всі сторони житття українського народу, справило відповідний вплив не лише на зміни в соціальній структурі населення, а й на економічний розвиток (формування паростків капіталістичного укладу), політичну ситуацію (створення зародку держави), етнокультурні процеси (конституювання народності і переростання її у націю) в Україні. Фактом свого існування козацтво дало помітний імпульс розвитку суспільної свідомості селянських мас. Ототожнення в очах зовнішнього світу термінів “українець” і “козак” також свідчило про велику репрезентативну роль останнього в історії України та її народу.

5.2 Запорозька Січ. Військовий та адміністративний устрій. Формування органів влади та управління

Потужним імпульсом консолідації українського козацтва, формування його самосвідомості та утвердження організаційної структури стала Запорозька Січ. Питання про час і місце її виникнення внаслідок відсутності прямих свідчень залишається дискусійним.

Так, за твердженням М.С. Грушевського, Запорозька Січ стала у 80-х роках, а В.О. Голобуцький датував її виникнення 30-50-ми роками ХVІ ст.

Серед найважливіших причин появи Запорозької Січі слід відмітити: потребу організації козацтва у зв'язку із зростанням його чисельності на середину ХVІ ст., необхідність захисту українських земель від дедалі зростаючої татарської агресії. Формування козацької общини в умовах безпосередніх контактів з кочовиками вплинуло на військову організацію і виявилося в мові, одязі та зовнішньому вигляді запорожців.

Заснування першої Запорозької Січі (Хортиці) історики, як правило, пов'язують з ім'ям козацького ватажка Дмитра Вишневецького - Байди (1516-1563).

З часом на Запоріжжі сформувалася нова українська (козацька) державність, яку фахівці називають прообразом, зародком справжньої держави. Головними ознаками держави є: існування особливої системи органів та установ, що виконують функції державної влади, право, що закріплює певну систему норм, санкціонованих державою; певна територія, на яку поширюється юрисдикція даної держави. Для Січі були притаманні усі ці ознаки. Специфічні історичні умови та обставини самого життя запорожців помітно вплинули на процес самоорганізації козацтва, зумовивши неповторний, оригінальний імідж козацької державності.

Вищим органом влади на Січі була рада, брати участь в якій мали право всі без винятку козаки. Інколи ради проводилися і на репрезентативній основі депутації від куренів або ж винятково старшинські. До компетенції загальної ради входило обговорення всіх найважливіших справ життєдіяльності козацького товариства: встановлення військового устрою, вирішення питань війни й миру, ведення переговорів з представниками інших країн, нерідко козацька рада виступала і як вища судова інстанція. Важливою функцією ради було обрання уряду Січі - військової старшини, а також органів місцевої влади - паланкової або полкової старшини. У різні часи чисельність козацької старшини була не однаковою й інколи становила понад 150 чоловік. До цієї групи козацтва входили: військові начальники: кошовий отаман, військовий суддя, писар, осавул, курінні отамани (військова старшина); військові служителі: хорунжий, бунчужний, довбиш, канцеляристи та ін; похідні та паланкові начальники: полковник, писар, осавул та ін. Старшина зосереджувала у своїх руках адміністративну владу та судочинство, керувала військом, розпоряджалася фінансами, представляла Січ на міжнародній арені.

Виконавча влада належала кошовому отаману. В мирний час його влада обмежувалась трьома умовами: термін (щорічні перевибори отаманів), звіт та рада.

Крім власних органів управління, у Січі функціонувало також власне козацьке право, яке не було писаним законом, а “стародавнім звичаєм, словесним правом і здоровим глуздом”. Козацьке право фіксувало ті відносини, що склались у Січі: утверджувало військово-адміністративну організацію (38 військових куренів і 5-8 територіальних паланок), зумовлювало правила військових дій, діяльність адміністративних та судових органів, порядок землекористування, укладення договорів, визначало види злочинів та покарань.

Запорожжя мало і свою територію, яка називалася “землями Війська Запорозького”. М. Костомаров назвав Січ “християнською козацькою республікою”.

Дійсно, члени запорозької общини виробили своєрідний внутрішній суспільний устрій, який засвоївши попередні общинні традиції і, збагатившись новими елементами, мав вигляд справжньої політичної аномалії на тлі безмежного панування феодальних відносин. Тут не існувало ні феодальної власності на землю, ні кріпацтва. Проста, але життєздатна система законодавчих і виконавчих органів влади ґрунтувалася на демократичних традиціях. Республіканська форма правління, участь якнайширших кіл козацтва у вирішенні практично всіх господарських та суспільних питань перетворила Запорозьку Січ на стійкій політичний організм. Висока виживаність Січі забезпечувалася також внутрішньою демократією, рівністю всіх членів громади перед давньовічними звичаями та правами. В той же час, своєрідним ідеологічним фундаментом усієї будови козацької держави є переплетіння, взаємодія та взаємовплив волелюбних і національно-релігійних засад.

Для Запорозької Січі протягом багатьох десятиліть її функціонування характерний якнайширший спектр діяльності. На українських землях не було практично жодної сфери життя, яка б залишилися поза увагою Коша Війська Запорозького. Він матеріально підтримував діяльність братств та навчальних закладів, фінансував просвітницьку роботу церков і монастирів.

Розвивалися на Січі і різні форми господарства: землеробство, тваринництво, ремісниче виробництво, рибальство. Основною формою організації господарства у Січі став так званий зимівник - багатогалузевий комплекс.

Існування Запорозької Січі, як цілком самостійної політичної сили, було визнано в міжнародному світі. Кіш Війська Запорозького приймав представників Австрії, Швеції, Трансільванії, Польщі, Росії, Кримського ханства та інших країн.

Водночас, слід застерегти від ідеалізації Запорозької Січі. Вона з самого початку являла собою складний і суперечливий організм, де поєднувалися відносний демократизм суспільних відносин і зростаюча корозія класової диференціації. Інакше й не могло бути, адже цей регіон, незважаючи на специфіку, був невід'ємною частиною всіх українських земель, де з року в рік посилювалося соціальне гноблення мас, наростав процес обезземелення безпосередніх виробників, поглиблювалися соціальні суперечності. Запорожжя розвивалося в межах феодальної системи господарства і за об`єктивними законами її еволюції. Майнова нерівність, а згодом і соціальна диференціація неминуче зумовлювали наростання конфронтаційних настроїв у запорозькому середовищі, які час від часу виливалися у прямі сутички між козацькою сіромою і власниками зимівників та старшиною.

Підводячи підсумки, хотілося б зазначити, що козацька форма державності мала свої особливості. По-перше, вона виникла не на етнічній, а на морально-психологічній основі. По-друге, Запорозька Січ була деформованим варіантом державності: інтенсивний розвиток військової сфери і примітивний економічний сектор (відсутність власної фінансової системи, грошей, міст, розвинутої інфраструктури).

Отже, Запорозька Січ, маючи низку головних ознак державності, все ж була лише своєрідною, перехідною моделлю між справжньою повноцінною державою і професійною общиною. Внутрішні недоліки перехідної моделі та несприятливі зовнішні впливи так і не дали змоги цьому зародку української державності перерости у нову якість, але свій помітний яскравий слід у процесі українського державотворення козацька держава, безумовно, залишила.

5.3 Козацько-селянські повстання наприкінці ХVІ-на початку ХVІІ ст.

Наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст. українськими землями прокотилося дві хвилі активного протесту народних мас проти існуючих порядків: перша (1591-1596) була порівняно короткою в часі, друга (1625-1638) тривалішою. Головною рушійною силою народних виступів було козацтво.

Основними причинами першої хвилі народного гніву були: посилення кріпосницького та національного гніту (“артикули” польського короля Генріха Валуа (1573) та третій Литовський статут (1588) фіксували остаточне оформлення кріпосного права); енергійна експансія шляхти на відносно вільні українські землі, колонізовані “уходниками” та запорожцями; зіткнення інтересів шляхетської та козацької верств; намагання офіційної влади Речі Посполитої взяти під контроль козацтво.

У кінці ХVІ ст. надзвичайно широкого розмаху набуло два козацько-селянських повстання: повстання 1591-1593 рр. під проводом гетьмана реєстрових козаків Криштофа Косинського (охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Волинь) та повстання 1594-1596 рр. під проводом сотника надвірних козаків князя К. Острозького - Северина Наливайка (охопило майже всі українські землі). Це повстання поставило під загрозу існування польської влади в Україні. Придушивши повстання, польський сейм у 1597 р. проголосив козаків ворогами держави і прийняв рішення “винищити їх до останку”.

Після поразки повстань кінця ХVІ ст. протягом тридцяти років не було великих народних виступів. Значною мірою це пояснюється тим, що Польща, вступивши на початку ХVІІ ст. у період активної зовнішньополітичної діяльності, постійно відчувала потребу у військовій силі козаків і тому мусила змінити гнів на милість, а репресії на привілеї. Невдачі попередніх виступів та поява нових акцентів у політиці польського уряду призвели до розколу козацтва і виникнення в його середовищі двох течій: радикальної, що об`єднувала незаможних козаків, які прагнули шляхом повстання домогтися перерозподілу шляхетських земель та майна і цим покращити свій життєвий рівень, та поміркованої, до якої належали заможні козаки, схильні до компромісів й мирного легітимного розширення козацьких прав і вольностей шляхом договорів з польським урядом.

З 1596 до 1625 р. домінувала поміркована течія, найяскравішими представниками якої були гетьмани Самійло Кішка (1600-1602) та Петро Конашевич-Сагайдачний (1616-1622).

Цим козацьким ватажкам вдалося досягти значних успіхів: підняти престиж українського козацтва, посилити його вплив та розширити права; перетворити козацтво з тимчасових напівпартизанських формувань на боєздатне регулярне військо; довести його чисельність до 40 тис; трансформувати козацтво із суто воєнного в активний воєнно-політичний чинник суспільного життя, здатний вирішувати державні проблеми; шляхом вступу всього Війська Запорозького до Київського братства утворити своєрідний союз козацтва, духовенства та міщанства.

На початку 20-х років ХVІІ ст. загострюються стосунки козацтва з польськими властями. Відігравши вирішальну роль у Хотинській війні, в якій Польща отримала перемогу, козацтво зазнало поразки. За умовами миру, укладеного 1621 р., йому заборонялося судноплавство по Дніпру та вихід у Чорне море. Крім того, польський уряд не виплатив зароблених козаками грошей та скоротив реєстр. Утворилася значна невідповідність між силою, авторитетом, впливом козацтва та його реальними правами й привілеями. Посилення тиску з боку польського уряду викликало нову хвилю козацько-селянських повстань. Назвемо найбільш відомі з них.

Повстання 1625 р. під проводом гетьмана Марка Жмайла - закінчилося підписанням Куруківської мирної угоди 1625 р. Згідно з нею всі повстанці були амністовані, козацький реєстр зростав з 3 до 6 тис., а плата реєстровцям збільшувалася до 60 тис. злотих. Водночас козакам заборонялося втручатися у релігійні справи, здійснювати морські походи та мати відносини з іноземними державами.

Куруківська угода була компромісом між офіційною польською владою та верхівкою козацтва, але вона зовсім не задовольняла інтересів більшості повсталих, які мусили повертатися у кріпацтво і поглибила розкол між поміркованим реєстровим і радикальним нереєстровим козацтвом.

Повстання 1630 р. під проводом гетьмана Тараса Федоровича (Трясила). Підсумком повстання стало укладання 8 червня 1630 р. ще однієї компромісної угоди - Переяславської, суть якої полягала в збереженні основних вимог Куруківської угоди та збільшенні реєстру до 8 тис. осіб.