Історія України

4. Яким чином Україна втрачала свою автономію у складі Російської імперії?

5. За яких обставин була ліквідована Запорозька Січ?

Методичні рекомендації

Додаткову інформацію з питань розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Брайчевський М. Конспект історії України. - К.: Знання,1993. - 204 с.; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник. - К.: Знання-Прес, 2002. - С. 197-280; Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 2. - К.: Либідь, 1995. - С. 261-278; Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во 2-й половине XVIII в. - К.: Вища школа, 1988. - 142 с.; Смолій В.А. Возз'єднання Правобережної України з Росією. - К.: Наукова думка, 1978. - 191 с.; Сушинський Б. Козацькі вожді України. Історія України в образах її вождів та полководців XV - XIX століть: Історичні есе. - Одеса: “Альфа-Омега”, ОКФА, 1998. - 682 с.

Тема 8. Лекція 8. Правобережні й західноукраїнські землі в останній чверті ХVІІ - ХVІІІ ст. Заселення Південної України (2 год.)

Метою лекції є по-перше, розглянути розвиток українських земель у складі Туреччини та Речі Посполитої; по-друге, визначити місце України у становленні Російської імперії наприкінці ХУІІІ ст.

Для досягнення означеної мети необхідно розглянути питання: 1) Соціально-економічне та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель. Бахчисарайський та Карловицький мир. Правобережжя в роки Північної війни. Відновлення влади Речі Посполитої.

2) Нова доба козацько-селянських війн: Гайдамаччина.

3) Поділи Речі Посполитої та їх наслідки для українських земель.

4) Заселення і економічне освоєння Півдня України. Заснування нових міст.

8.1 Соціально-економічне та політичне становище правобережних та західноукраїнських земель. Бахчисарайський та Карловицький мир. Правобережжя в роки Північної війни. Відновлення влади Речі Посполитої

Підґрунтям економіки означених часів було сільське господарство. Земельна власність продовжувала залишатись для правлячих верств економічною основою їхнього панування, виступала гарантом незалежності та умовою для надання привілеїв. Наприкінці ХУІІ - у ХУІІІ ст. розвиток аграрного сектору визначали рутинний стан технік та екстенсивний метод господарювання. Водночас існували й позитивні зрушення (підвищення родючості ґрунтів шляхом підживлення та різних форм сівозміни; збільшення асортименту сільськогосподарських культур; зростання товаризації сільського господарства).

Згідно з умовами Бахчисарайського договору 1681 р. територія між Дністром і Бугом 20 років мусила залишатися нейтральною і незаселеною. Проте спочатку Туреччина, а згодом Польща порушують Бахчисарайську угоду і розпочинають активне заселення пустуючих земель. Новий колонізаційний рух стає особливо масовим після того, як польський король Ян Собеський видав 1684 р. універсал, що дозволяв козацькі поселення на південь від Росі. У 1685 р. польський сейм ухвалив поновлення на цій території козацьких вольностей.

Після завершення війни між Польщею та Туреччиною й укладенням Карловицького договору (1699 р.) потреба у козацтві відпала й сейм прийняв рішення про його ліквідацію. Спроба впровадити в життя це рішення призвела до повстання С.Палія. Палій очолював козацькі повстання на Київщині, Брацлавщині, Поділлі та Волині. В 1704 р. на Правобережжя вступили лівобережні козацькі полки під проводом І.Мазепи і повстання були придушені.

І. Мазепа, скориставшись ситуацією, приєднав до Гетьманщини правобережні полки. Але після поразки його у Північній війні система міжнародних договорів 1711-1714 рр. остаточно визнала права Польщі на володіння Правобережжям.

Починається активне відновлення польської влади на Правобережжі. Землі регіону знов були поділені на Брацлавське, Волинське, Київське та Подільське воєводства. Магнати почали створювати в межах своїх володінь "слободи", у яких селяни на певний час звільнялися від податків. Проте закінчення пільгових років, вимоги землевласників виконання панщини та натуральних повинностей, нерівноправність православних викликали значне соціальне напруження на Правобережжі, безпосереднім наслідком якого стали козацько-селянські війни, передусім гайдамаччина.

8.2 Нова доба козацько-селянських війн: гайдамаччина

Гайдамацький рух виник у першій половині ХУІІІ ст. на Волині та Західному Поділлі, але незабаром охопив Київщину та Брацлавщину.

Причинами його були посилення соціального напруження; протистояння між православними та уніатами. Крім того, близькість Запорожжя підсилювала віру місцевого населення у власні сили.

У своєму розвитку рух пройшов три хвилі піднесення: 1734 - 1738 рр., 1750 р. та 1768 р. (Коліївщина). Каталізатором першого гайдамацького повстання став вступ на територію Правобережжя російських військ, щодо яких були поширені чутки, що вони прийшли на допомогу українським селянам. Повстанців очолив Верлан, проголошений гайдамаками полковником. У 1738 р. повстання було придушене російськими та польськими збройними формуваннями.

У 1750 р. повстанці, очолювані О.Письменним, М.Сухим, П. Тараном, протягом року контролювали землі Брацлавщини, Київщини, Східного Поділля.

Піком гайдамацького руху стало селянсько-козацьке повстання 1768 р., що отримало назву Коліївщина. Польща звернулась по допомогу до Росії й навесні 1769 р. повстання було придушене.

8.3 Поділи Речі Посполитої та їх наслідки для українських земель

У 1772 р. Росія, Прусія та Австро-Угорщина здійснили перший поділ Речі Посполитої, за яким Галичина разом з частиною Малої Польщі була захоплена Австрією, до Прусії відійшло Помор'я (без Гданська й Торуня) та частина Куявії та Великої Польщі, до Росії - Східна Білорусія та Латгалія. Сейм 1773-1775 рр. погодився з цим розподілом. Росія й Прусія вмотивовували свої дії турботою про права дисидентів - відповідно православних та лютеран. Австрія свої права на Галичину пояснювала в спеціальному меморіалі укладеному в 1771 році під назвою “Вивід прав Угорської корони до Червоної Русі і до Поділля, так само як Чеської корони - до князівств Освецима й Затора”. У цьому меморіалі Австрія доводила свої права на всі землі, які належали Угорщині або Чехії, бо Угорщина та Чехія належали Габсбургам.

На українських землях, які увійшли до складу Австро-Угорської імперії була проведена адміністративна реорганізація. До 1786 р. польські закони на цих землях були замінені австрійськими, шляхетські асамблеї ліквідовані. В імперії була впроваджена так звана Асамблея станів, до якої входили шляхта й духовенство. Цей орган мав право звертатися з петиціями до імператора.

Галичина була поділена адміністративно на 18 регіонів, прилучена Буковина утворила 19-й. Ці регіони очолювались урядниками, які мали власну канцелярію. Усі справи в канцеляріях проводились німецькою мовою. Правління в регіонах було підпорядковане губернатору, якого призначав імператор. Осередком адміністрації та судочинства Галичини став Львів (Лемберг).

Поділ і напівзалежне становище Речі Посполитої змусило багатьох замислитись над їх причинами та над заходами для зміцнення країни. Це залучало до політичного життя широкі верстви населення. 1791-го року так званий Чотирирічний сейм затвердив “Конституцію 3 травня”, за якою Польща ставала спадковою конституційною монархією, ліквідувалося “liberum veto”, буржуазія одержувала представництво у сеймі та інше. У відповідь виникла Тарговицька конфедерація, яку спровокувала Катерина ІІ. Конфедерація стала приводом до другого поділу Польщі, що відбувся у 1793 р. За цим актом Росія загарбала Правобережну Україну та Білорусію, Прусія забрала частину Великої Польщі, міста Торунь й Гданськ.

Поруч з згаданими обставинами, приводом для втручання у польські справи для Росії були утиски православної віри. В царському маніфесті від 27 березня 1793 р. говорилося про утиски православних, засуджувалися реформи в Польщі та Конституція 3 травня 1791 р. Маніфест оголошував возз'єднання Правобережної України з Росією і був обнародуваний в містах і селах Правобережжя.

Протягом декількох днів (до 5 квітня 1793 р.) присягу на вірність російському царату склали представники більшості магнатських родин Правобережної України (Потоцькі, Ржевуські, Сангушки та ін.), а також вищі ієрархи католицької церкви. На середину квітня 1793 р. польські гарнізони міст Правобережної України, за винятком Кам'янець-Подільського також склали присягу на вірність Росії. Кам'янець-Подільський було взято 21 квітня 1793 р. без бою. На цьому закінчилося загарбання Росією Правобережної України.

24 березня 1794 р. розпочалось Краківське повстання під проводом Тадеуша Костюшка. Під впливом підготовки повстання власно у Польщі, почались зворушення й на Правобережній Україні. Зокрема, сюда доходили універсали Костюшка, в яких проголошувалася свобода селян, перехід землі у їх приватне володіння, свобода релігійних переконань.

Природно, що феодальні уряди Росії, Прусії та Австро-Угорщини непокоїли останні події відразу у двох напрямках: 1) розповсюдження революційних течій з Франції повз територію Польщі; 2) загроза втрати щойно захоплених земель.

23 грудня 1794 р. представники Катерини ІІ без відома Прусії уклали угоду з Австрійським урядом про новий поділ Польщі. У жовтні 1795 р. Прусія змушена була приєднатися до австро-російської угоди. Був здійснений третій поділ Речі Посполитої. Австрія загарбала територію Малої Польщі (міста Люблін та Краків з прилеглими районами), Прусія - Велику Польщу, Росія - Західну Волинь, Західну Білорусію, Литву та Курляндію.

Таким чином, Річ Посполита як держава припинила своє існування. Більша частина українських земель внаслідок цього опинилась наприкінці ХУІІІ ст. у складі Російської імперії; значно менша частина (Галичина, Буковина) потрапила до складу Австро-Угорщини.

8.4 Заселення і економічне освоєння Півдня України. Заснування нових міст

Після ліквідації Запорозької Січі її територія разом із Новоросійською губернією та знов придбаними внаслідок російсько-турецьких війн територіями були поділені на дві губернії: Новоросійську - на правому березі Дніпра та Азовську - на лівому. У 1782 р. вони були об'єднані у Катеринославське намісництво, керував яким генерал-губернатор Потьомкін. Одним з вагомих заходів Потьомкіна щодо колонізації краю був наказ “втікачів не повертати”, внаслідок чого до Південної України приходила велика кількість збіглих селян з усіх частин України.

Традиційно колонізація Південної України кінця ХVІІІ ст. поділяється на три різновиди: поміщицьку, селянську та міську.

Поміщицька колонізація. Поміщикам давали від 1500 десятин землі (з вимогою оселити на цій землі 25 селянських дворів) до 12000 десятин (на них необхідно було оселити 2000 дворів). При цьому половину селян необхідно було заселити протягом 5-ти років, а решту - протягом 10. Серед поміщиків, що отримували землі Південної України були українські й російські військові та урядовці, запорізькі старшини, що залишились; представників аристократії було небагато. Оскільки знайти селян було важко, поміщики, що отримували тут землі, приймали селян-втікачів, переводили на свої землі кріпаків, куплених “без землі” переважно з російських губерній.

Селянська колонізація. Велику кількість сільського населення регіону становили державні селяни, серед яких були й колишні запорожці. Вони заселили значну частину державних сіл, одержуючи по 60 десятин на двір. Керівництво скарбових сіл, так само як і поміщики, намагалось залучити до себе селян у будь-який спосіб, тому велику кількість серед них становили втікачі.

Починає з'являтись така категорія селян як десятинники. Це були особисто вільні хлібороби, здебільшого з міщанського стану, які за користування поміщицькою або державною землею сплачували регулярний податок - чинш.

За етнічним складом населення державних та приватних сіл було здебільшого українським. Незначну кількість його становили росіяни (старовіри, однодворці, солдати). Серед інших народів, що заселяли Південну Україну наприкінці ХVІІІ ст. були греки, вірмени, німці.

Міська колонізація. Оскільки на території Запорізьких Вольностей майже не було міст, їх довелося будувати. Передусім будувалися міста для усіх повітів (у Катеринославському намісництві було 15 міст). По містах оселялися купці, ремісники, засновувалися цехи. Деякі з міст швидко залюднювались (наприклад, Маріуполь, Нахічевань, Херсон та ін.), інші, навпаки, майже не розвивалися і населення їх мало відрізнялось від сільського. Міське населення за етнічним складом було більш різнобарвним, ніж сільське.

14 вересня 1789 р., під час другої російсько-турецької війни російські війська та загін козаків Чорноморського війська оволоділи турецькою фортецею Хаджибей. Ясський мир 1791 р. остаточно закріпив за Росією Очаківську область, до якої входив і район Хаджибея. У 1794 р. почались роботи по розбудові міста. У 1795 р. Хаджибей перейменовано на Одесу.

Окрема роль у заселенні Південної України наприкінці ХVІІІ ст. належала козакам. Частина з них (переважно сірома) після 1775 р. вирушили на Тілігул, діставши “білети” на рибну ловлю, але до меж Росії не повернулись, оселившись під Туреччиною, за Дунаєм. Але досить велика кількість запорожців, що мешкали в Січі, паланках, слободах, зимівниках залишилась. Старшина зберегла свої зимівники, певна кількість її здобула землі - від 1500 до 12000 десятин. Багато представників старшини отримали російські ранги, посади в державному управлінні.

Рядових козаків, що залишились на землях Вільностей, було приписано до скарбових (державних) селян. У 1776 р. зимівники було знищено, а запорожців переселено до великих слобод як військових поселян.

Крім того, у 1783 р. за ініціативою Потьомкіна було створено “Військо чорноморських козаків”, яке брало участь у російсько-турецькій війні. Воно було зорганізоване на зразок Запорізького війська, але старшина не обиралась а призначалась безпосередньо Потьомкіним.

Таким чином, наприкінці ХVІІІ ст. Російська імперія суттєво розширила межі своїх володінь у тому числі за рахунок Правобережної та Південної України. Українську автономію було остаточно знищено. Проте позитивним для України було те, що більшість її земель опинилась у складі одної держави.

Питання для самоперевірки

1. Охарактеризуйте причини гайдамацького руху.

2. Охарактеризуйте ставлення російських правлячих кіл до гайдамацького руху.

3. Яким чином Росія обґрунтовувала свою участь у розділах Речі Посполитої?

4. Які наслідки для українських земель мали поділи Речі Посполитої?

5. Oхарактеризуйте різновиди колонізації Південної України.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Брайчевський М. Конспект історії України. - К.: Знання, 1993. - 204 с.; Бачинський А.Д., Бачинська О.А. Козацтво на Півдні України 1775-1869. - Одеса: “Маяк”, 1995. - 56 с.; Гончарук Т.Г История Хаджибея (Одессы) 1415-1795. - Одесса: Астропринт, 1997. - 87 с.; Костомаров Н.И. Старый спор. Последние годы Речи Посполитой. - М.: Смядынь, 1994. - 764 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т.2 - К.: Либідь, 1995. - С. 106-339; Путро А.И. Левобережная Украина в составе Российского государства во 2-й половине ХУІІІ в. - К.: Вища школа, 1988. - 142 с.; Смолій В.А. Возз'єднання Правобережної України з Росією. - К.: Наукова думка, 1978. - 191 с.

Тема 9. Лекція 9-10. Українські землі під владою Російської та Австрійської імперій (ХІХ ст.) (4 год.)

Мета лекції - проаналізувати особливості розвитку українських земель у XIХ ст. в складі Російської та Австрійської імперій, головні риси суспільно-політичного життя, висвітлити історичне значення українського національного відродження та реформ 60-70 років XIХ ст. Для досягнення мети необхідно розглянути наступні питання:

1). Становище українських земель у першій половині XIХ ст.

2) Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщині.

3) Початок українського національного відродження. Кирило-Мефодіївське товариство.

4) Скасування кріпацтва та демократичні реформи другої половини XIХ ст.

5) Суспільно-політичні рухи в Наддніпрянській Україні другої половини XIХ ст. (питання виноситься на самостійне вивчення студентами).

6) Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії.

9.1 Становище українських земель у першій половині XIХ ст.

На початок ХІХ ст. практично всі українські землі були розподілені між двома імперіями - Габсбургів (Австрійською) та Російською. Козацька державність, що існувала у другій половині ХVІІ - ХVІІІ ст. була ліквідована і Україна переживала бездержавний період своєї історії.

Останні залишки української автономії - магдебурзьке право Києва та дію Литовського статуту, як чинного кодексу законів, скасував цар Микола І у другій половині 1830-х рр. (в зв'язку із польським повстанням). Частина колишніх запорожців - „задунайські козаки” -мали у володіннях Османської імперії свою Січ (у 1814-1828 рр. на р. Дунавець у сучасній Румунії).

На початок ХІХ ст. переважна більшість українських земель (так звана, „Наддніпрянщина” або „Велика Україна”) опинилася під владою Росії. У складі цієї держави території розподілялися на губернії, які, в свою чергу, поділялися на повіти („уєзди”). Наприклад, у 1803 р. Одеса була містом Тираспольського повіту Херсонської губернії. Для зручності управління прикордонними теренами, губернії об'єднувалися у генерал-губернаторства, які очолювали впливові царські сановники. Так, на Україні були створені: Київське генерал-губернаторство, що складалося з Київської, Волинської (центр - Житомир) та Подільської (центр - Кам'янець-Подільський) губерній; Малоросійське генерал-губернаторство - з Полтавської, Харківської та Чернігівської губерній та Новоросійське генерал-губернаторство - з Катеринославської, Херсонської і Таврійської (центр - Сімферополь) губерній. У 1812 р. після чергової російсько-турецької війни до складу Російської імперії відійшла територія між ріками Дністер і Прут, тут утворили Бессарабську область, північні та південні повіти якої (Хотинський, Акерманський та Ізмаїльський), були заселені українцями, решта території - переважно молдаванами.

Впродовж XIХ ст. населення України під владою Російської імперії зросло втричі (з 7,7 до 23,4 млн.), щоправда, за рахунок не лише природного приросту, а й міграції сусідніх етносів. Російський уряд усілякими пільгами й привілеями заохочував заселення українських земель представниками інших національностей, передусім сербами, німцями, греками, болгарами тощо.

Перша половина ХІХ ст. була періодом кризи феодально-кріпосницької системи. Переважну більшість населення складали залежні селяни - поміщицькі, державні та удільні (ті, що належали царській родині). Використовуючи безкоштовну працю кріпаків, поміщики експортували зерно та інші сільськогосподарські вироби за кордон. Це штовхало феодалів до збільшення панщини (вона становила 4-6 днів на тиждень) і значно погіршувало становище селянства. Одночасно на Півдні України створювалися господарства іноземних переселенців (німців, болгар, сербів та ін.), що базувалися на вільнонайманій праці. Зростала кількість промислових підприємств. В 30-40 рр. ХІХ ст. на Україні розпочався промисловий переворот (перехід від ручної праці до машинної, від мануфактури - до фабрики). Виникають нові галузі виробництва (наприклад, цукрова промисловість, головними провідниками якої на Україні стають колишні кріпаки брати Яхненки та Симиренки). Розвиток промисловості стримувала нестача капіталів та конкуренція з боку промисловості Центральної Росії. Поміщицька мануфактура занепадала, а розвиток купецької стримували феодальні пережитки. Розвивалася внутрішня торгівля. Активно діяла мережа ярмарків та базарів. Розвивається зовнішня торгівля.

9.2 Активізація суспільно-політичного життя у Наддніпрянщини

З кінця XVIII ст. в Україні спостерігається значне духовно-культурне піднесення. Колонізаторська політика російського царизму викликала в українському суспільстві захисну реакцію, що проявилося в комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоєння інтелігенцією і поширення у масах національної свідомості, про активізацію національного руху у всіх його формах, як культурницьких, так і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців.

У першій половині XIХ ст. посилюється невдоволення кризою феодально-кріпосницької системи та зростає опозиційність до самодержавної влади. Одним з показників цього процесу стало виникнення в українських землях масонських лож, які були організаційними формами об'єднання опозиційно налаштованої ліберальної еліти. „Масонство” - загальноєвропейських рух, який брав свої початки від середньовічних цехових організацій, мав чітку ієрархічну структуру, метою масонів був вплив на суспільство та владні установи, таким чином сприяючи самовдосконаленню людини та загальнолюдському прогресу. Масонство прийшло на Україну через Польщу, Росію та Чорне море. До масонів належали представники багатьох знатних українських старшинських родів (навіть гетьман К. Розумовський та його брат О. Розумовський свого часу були членами варшавської масонської ложі „Три брати”). Найбільш відомими масонськими ложами на Україні були „Любов до істини”, заснована в Полтаві 1818 р. (серед її членів були видатний поет І. Котляревський, М. Новіков, С. Кочубей, Г. Тарновський та ін.), ложа „Вмираючий сфінкс” - у Харкові, „Три царства природи” та „Понт Евксинський” - в Одесі (відомим масоном тут був генерал-губернатор Олександр Ланжерон). Типовою рисою українського масонства було переважання в їхній діяльності інтернаціонального над національним. Це пов'язано з тим, що більшість масонів була з середовища польської шляхти, чи західноєвропейські емігранти. Однією з характерних рис українського масонства було пропагування ідеї визволення слов'янських народів від національного та політичного гноблення , та їхнє об'єднання в єдину слов'янську федерацію під егідою України. У 1822 р. діяльність масонських лож була заборонена царським указом. Після цього значна кількість їх членів вийшла з організацій, решта - перейшла у підпілля або до організацій декабристів.

Після війни з Наполеоном в Російській імперії виникли надії на звільнення селянства в подяку за його участь у партизанському русі, окрім того маси російських офіцерів та солдатів, ознайомившись з життям у Європі мріяли про зміну суспільно-політичного ладу. Політична опозиційність еліти російському самодержавству, яка відчувалася в ідеології масонства, певною мірою виявила себе у декабристському русі. Так, у Кам'янець-Подільському група офіцерів утворила таємну організацію під назвою "Залізні персні" (1815-1816). Лідером цього гуртка був В. Раєвський.

Основною причиною декабристського руху стала криза феодально-кріпосницької системи, а своєрідним каталізатором - війна 1812 р., яка привела до активного поширення західноєвропейських ідей, ознайомила з соціально-політичним укладом Європи та показала відсталість Росії. Це призвело до зростання серед дворянства відчуття власної гідності та значимості, появи прагнення перетворень.

У 1816-1818 рр. в Петербурзі існувала декабристська організація „Союз порятунку” (Союз спасения), яка ставила собі за мету шляхом воєнного державного перевороту встановити конституційну монархію та скасувати кріпосне право. До складу організації входили 30 осіб, серед яких брати Муравйови, С. Трубецькой, П. Пестель, Ф. Глінка та інші. Проте єдності між членами організації не було, що і призвело до її розпаду.

На уламках "Союзу порятунку" виникла нова таємна організація - „Союз благоденства” (1818-1821 рр.), яка нараховувала у своїх лавах близько 200 осіб. Союз мав своє відділення („управу”) на Україні в м. Тульчині, яку очолював Павло Пестель. Після його саморозпуску Пестель та його товариші створюють "Південне товариство" (Южное общество) яке мало свої управи у Тульчині, Кам'янці та Василькові. На початку 1825 р. до "Південного товариства" приєдналося „Общество объединенных славян” з Новоград-Волинського на правах окремої управи. "Південне товариство" планувало (програму під назвою „Руська правда” написав П.Пестель) скасування кріпацтва та перетворення Росії на унітарну республіку. Жодної автономії для України не передбачалося. Водночас "Північне товариство" (програму „Конституція” написав М.Муравйов) створене у Петербурзі планувало перетворення Росії на федеративну конституційну монархію поділену на автономні „держави” дві з яких планувалося зробити на українських теренах („Українську” з центром в Харкові та „Чорноморську” з центром в Києві). Постання у грудні 1825 р. закінчилося невдачею. На Київщині в районі м. Василькова офіцери Південного товариства підняли Чернігівський піхотний полк, який був розгромлений царськими військами біля с. Триліси.

На теренах Правобережної України мав місце і польський визвольний рух, що охоплював переважно представників польської шляхти яка мріяла про відродження Речі Посполитої в кордонах до 1772 р. (гасло Польща „від моря до моря”). Після придушення повстання царизм покарав його учасників, конфісковував їхні маєтки (в тому числі Софіївський парк гр. Потоцького в Умані; палац Потоцького, магазини Сабанського та ін. споруди в Одесі тощо), закрив Кременецький ліцей на Волині, замість польських шкіл відривали російські. У 1839 р. царизмом було санкціоновано „возз'єднання” уніатської церкви на теренах Російської імперії з російською православною (до останньої тоді влилося близько 1, 5 млн. греко-католиків).

9.3 Початок українського національного відродження в Україні. Кирило-Мефодіївське товариство

Сучасні історики виділяють у розвитку національних рухів Східної Європи три етапи, які умовно можна назвати фольклорно-етнографічним, літературним (або культурницьким) та політичним. На першому, фольклорно-етнографічному етапі невеличкі групи вчених з метою підтвердження самобутності власного народу збирають та вивчають історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. Змістом другого, літературного, або ж культурницького, етапу є відродження мови народу, боротьба за розширення сфери її вжитку, особливо в літературі та освіті. Третій, політичний, етап характеризується більшим організаційним згуртуванням національних сил, появою та зміцненням їхніх політичних організацій, усвідомленням національних інтересів, активною боротьбою за національне визволення. Національно-культурні процеси в Україні вписуються до цієї триетапної схеми.

Наприкінці XVIII -- початку XIX ст. в Україні розпочинається національно-культурне відродження. Суть цього процесу полягає у відновленні різних сфер (національної, духовної, культурної, мовної тощо) буття народу після їхнього занепаду. Відродження пов'язане із значним зростанням уваги до проблем, явищ та процесів, які є національне значимими, але у попередні часи свідомо чи несвідомо гальмувалися або замовчувалися. У добу відродження посилюється активність національної еліти, свідомих суспільних сил, які пожвавлюють свою діяльність у всіх сферах життя - від культури до політики.

Характерною рисою відродження є те, що цей процес, як правило, спирається на здобутки, традиції та досвід попередніх поколінь. У зв'язку з цим закономірно, що наприкінці XVIII -- початку XIX ст. помітно зріс інтерес до національної історії. Це виявилося в активному збиранні та публікації історичних джерел і пам'яток історичної думки, виданні журналів та альманахів, створенні історичних товариств, написанні узагальнюючих праць з історії України тощо. Історик Іван Лисяк-Рудницький писав: “туга за безповоротно втраченим славним козацьким минулим служила поштовхом до розгортання жвавого руху на полі історично-антикварного дилетантизму”. Історичні студії другої половини XVIII ст. хибували певним дилетантизмом, оскільки базувалися на аматорському збиранні, колекціонуванні, осмисленні та описі історичних старожитностей. Характерними рисами історичних творів цієї доби (“Зібрання історичного” (1770) С. Лукомського, “Короткого літопису Малої Росії” (1777) В. Рубана, “Літописного повіствування про Малу Росію” (1785-1786) О. Рігельмана) були описовість, компілятивність, некритичне ставлення до джерел тощо. Мотивом написання історичних творів були не тільки своєрідне аматорське хобі, що базувалося на любові до рідного краю, нерідко стимулом виступав і прагматичний інтерес. Річ у тім, що 1790 р. Імперська геральдична канцелярія стала вимагати від частини нащадків старшини беззаперечних юридичних документальних доказів права на дворянство, незважаючи на заслуги предків на козацькій службі в минулому. Намагаючись відстояти свої права, Р. Маркевич, В. Черниш, А. Чепа, В. Полетика та інші почали активно збирати документи про свій родовід. На ґрунті накопичених джерел та матеріалів з'явилося багато історичних творів (статей, записок, мемуарів, листування), присвячених діяльності української національної еліти.

Попри всі вади названих історичних творів (описовість, компілятивність, фрагментарність тощо), ці праці свідчили про появу двох важливих прогресивних тенденцій - розширення джерельної бази та початок активного осмислення й узагальнення вузлових моментів вітчизняної історії, у ході яких дедалі очевиднішою ставала думка про те, що український народ має власну історію та самобутню культуру. Копітка праця істориків-аматорів другої половини XVIII ст. підготувала появу в першій половині XIX ст. двох самобутніх, оригінальних, хоча і протилежних за ідеологічною основою творів, які відіграли значну роль у процесі формування історичної й національної самосвідомості українського народу та позитивно вплинули на розвиток наукових досліджень української історії. Йдеться про “Історію Русів” анонімного автора та працю Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”.

“Історія Русів” -- твір, що з'явився на рубежі сторіч, тривалий час поширювався в рукописному варіанті (вийшов друком лише 1846 р.). За жанром ця робота, власне, не є науковою працею, фахівці називають її “політичним памфлетом”, написаним у традиціях козацьких літописів. Анонімний автор змальовує картину історичного розвитку України з найдавніших часів до 1769 р. Основна увага приділена періодам Козаччини, Хмельниччини, Гетьманщини. В основі історичної концепції твору лежать ідеї автономізму, республіканства, протесту проти національного поневолення. Намагаючись обґрунтувати право народу на свободу та державність, анонімний автор стверджував, що тільки Україна була прямою спадкоємицею Київської Русі; польсько-литовська доба - це час розвитку української автономії, коли Україна вступала у відносини з Литвою та Польщею “як вільний з вільним і рівний з рівним”; Визвольна війна під проводом Б. Хмельницького це справедлива боротьба пригніченого народу за своє “буття, свободу, власність”.

“Історію Русів” історики трактують, як першу політичну історію України. Цей твір характеризується не тільки яскравістю викладу, оригінальністю стилю, емоційністю, патріотизмом, йому притаманні й тенденційність, недостатня документальна обґрунтованість тверджень, неточності, відверті фантазії автора (вигаданість дат, кількості військ, числа загиблих тощо). На думку Дмитра Дорошенко, цей твір “прислужився дуже мало науковому дослідженню українського минулого, але допоміг пробудженню національної думки”.

Сприяла національному відродженню і чотиритомна праця Д. Бантиш-Каменського “Історія Малої Росії”, яка побачила світ 1822 р. в Москві. Хоча їй притаманні зайва деталізація, некритичне ставлення до джерел, описовість, відвертий консерватизм суджень тощо, однак, незважаючи на ці вади, твір Д. Бантиш-Каменського став кроком вперед у розвитку української історіографії. “Історія Малої Росії” - фактично перша узагальнююча праця з історії України. Вона написана із широким використанням неопублікованих раніше архівних матеріалів.

Поява праць з історії України стимулювала посилення цікавості елітної частини українського суспільства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій та обрядів. Глибше вивчення цих сюжетів зумовило виділення етнографії, фольклористики та мовознавства із загального масиву історичних знань. На початку XIX ст. з'явилася перша друкована граматика української мови -- “Грамматика малорусского наречия” (1818) О. Павловського. Важливе значення для розгортання процесу національного відродження мав вихід у світ 1823 р. словника української мови, укладеного І. Войцеховичем.

Своєрідним національним вибухом стала творчість не тільки родоначальника української літератури І. Котляревського, а й відомих байкарів П. Гулака-Артемовського та Є. Гребінки, талановитого прозаїка Г. Квітки-Основ'яненка, геніального поета Т. Шевченка та інших, які повною мірою реалізували художній потенціал української мови, розширили діапазон її вживання, урізноманітнили жанри української літератури. У цій блискучій плеяді особливе місце належить Т. Шевченко.

Вже перша збірка його поезій “Кобзар” (1840) продемонструвала світу широкий спектр лексичних, семантичних та фразеологічних можливостей української мови. У своїй творчості Шевченко синтезував українські діалекти різних регіонів, говірки міста та села, чим збагачував арсенал української літературної мови, суттєво сприяв національній консолідації народу України.

У 30-х роках змінюються акценти у внутрішній політиці Російської імперії. Новий міністр народної освіти граф С. Уваров наполягав на тому, що шлях до процвітання російської держави лежить через зміцнення трьох принципово важливих суспільних основ: “самодержавства - православ'я - народності”. Поява пропагандистського гасла “народності” означала не що інше, як посилення процесу русифікації та новий наступ на права національних меншин. Історики вважають, що ця обставина і спричинила появу в 1846 р. у Києві першої української політичної організації - Кирило-Мефодіївського товариства (братства). Це об'єднання, з одного боку, стало яскравим свідченням невмирущості політичної традиції обстоювання українського автономізму, з іншого - закономірним виявом загальноєвропейських процесів. Таємна організація виникла під впливом загострення протистояння в Європі між силами абсолютизму і демократії; стала своєрідною реакцією українського народу на посилення наступу царату на його права.

Засновниками Кирило-Мефодіївського товариства були В. Білозерський, М. Гулак, М. Костомаров, П. Куліш, О. Маркевич. Пізніше до його складу увійшли Г. Андрузький, О. Навроцький, Д. Пильчиков, І. Посяда, М. Савич, О. Тулуб. У роботі товариства активну участь брав і Т. Шевченко. Основні програмні положення цієї організації сформульовані у “Книзі буття українського народу” і “Статуті Слов'янського братства св. Кирила і Мефодія”. Характерною рисою цього об'єднання була чітка, яскраво виражена релігійна спрямованість. Про це свідчить той факт, що товариство назване на честь відомих слов'янських просвітителів, православних святих Кирила й Мефодія, і сама форма організації була запозичена в українських церковних братств. Глибока релігійність пронизує і програмні документи кирило-мефодіївців, в них чітко простежується ідея обстоювання загальнолюдських цінностей -- справедливості, свободи, рівності й братерства.

Програма товариства “Книга буття українського народу” -- це синтезна модель перебудови суспільного життя, в якій було зроблено спробу врахувати релігійні, соціальні та національні чинники. Характерно, що, навіть виробивши компромісну концепцію суспільних перетворень, члени братства суттєво розходилися у питанні про шляхи її реалізації. Розбіжності в поглядах були значними: від ліберально-поміркованого реформізму (В. Білозерський, М. Костомаров, П. Куліш) -- до революційних форм і методів (Г. Андрузький, М. Гулак, Т. Шевченко).

Поява та діяльність Кирило-Мефодіївського товариства фактично поклала початок переходу від культурницького до політичного етапу боротьби за національний розвиток України. Це була спроба передової частини національної еліти осмислити та визначити місце і роль українського народу в сучасному світовому історичному контексті. Заслуга членів Кирило-Мефодіївського товариства полягає в тому, що вони, врахувавши уроки світового досвіду і спроектувавши передові західноєвропейські ідеї на український ґрунт, сформулювали основні постулати українського національного відродження, визначили форми та методи досягнення поставленої мети.

Навесні 1847 р. після доносу студента О. Петрова Кирило-Мефодіївське товариство було викрите і розгромлене, усі члени організації без усякого суду потрапили у заслання.

Отже, наприкінці XVIII -- на початку XIX ст. в Україні розгорнувся процес національно-культурного відродження. У цей час активно збиралися та вивчалися історичні документи, етнографічні експонати, фольклорні пам'ятки. На цьому ґрунті робилися перші спроби створення узагальнюючих праць з історії України. Поступово відроджується мова, розширюється сфера її вжитку, насамперед серед української еліти. Цьому процесові сприяли поява першої друкованої граматики та словника української мови. Заявляє про себе іменами Т. Шевченка, Є. Гребінки, Г. Квітки-Основ'яненка українська література, яка не тільки збагачує, удосконалює мову та розширює жанровий діапазон, а й активно пропагує демократичні, антикріпосницькі ідеї, ненависть до національного гноблення.

Центром українського національного руху першої чверті ХІХ ст. був Харків. Там, у 1805 р. за ініціативою місцевого дворянина визначного вченого-енциклопедиста, громадського й політичного діяча Василя Назаровича Каразина було засновано перший на Наддніпрянщині університет, ректором якого тривалий час був відомий український поет Петро Гулак-Артемовський. В Харкові на початку ХІХ ст. виходили часописи “Украинский вестник” та “Украинский журнал”, у цьому місті писав свої повісті Григорій Квітка-Основ'яненко, видавав у 1832 - 1838 рр. історичну збірку “Запорожская старина” Ізмаїл Срезневський, починали свою діяльність М.Костомаров, Метлинський та ін. відомі діячі.

9.4 Скасування кріпацтва та демократичні реформи ІІ половини XIХ ст.

Середина ХІХ ст. була добою докорінних соціально-економічних зрушень в Російській імперії. Так звана „Велика реформа” була викликана важкою кризою, яка в свою чергу спричинила економічну відсталість та поразку Росії у Кримській війні (1853-1856 рр.). Причиною поразки імперії у протистоянні з передовими країнами Заходу (тоді на допомогу відсталій Османській імперії виступили Англія, Франція та Сардинське королівство) була відсутність нових технічних засобів (нарізних рушниць, військових пароплавів, залізничного сполучення тощо). Тому після поразки на головному театрі військових дій - в Криму й особливо здачі Севастополя (на інших театрах військових дій - Балтійському та білому морях, на Камчатці, Кавказі, під час оборони Одеси - 10 та 20 квітня 1854 р. - тощо дії Росії були більш успішними), а також підписання принизливого для імперії миру (згідно з ним Росія втрачала вихід до Дунаю, не мала права мати військовий флот на Чорному морі та військові бази на його берегах тощо) в державі усвідомили необхідність негайного реформування. До того царській уряд підштовхували і масові селянські рухи середини ХІХ ст., зокрема, „Київська козаччина” 1855 р. (коли тисячі селян прагнули записатися у козаки для участі у війні та отримати таким чином волю) та „Похід в Таврію за волею” 1856 р. (намагання мас селянства отримати землю і волю після війни в Криму), що були придушені за допомогою військ.

Головною реформою стала селянська, а саме маніфест 19 лютого 1861 р. про скасування кріпацтва. Селяни ставали особисто вільними, проте за свої наділи землі вони мусили заплатити поміщикам.

Росії модернізація була конче необхідна бо, як вважають сучасні історики, якби не було скасовано кріпосне право, вона б проіснувала ще 50--70 років і зазнала б голодного краху. Характерними рисами наздоганяючої модернізації російської економіки були:

-- поява нових прогресивних явищ та процесів не завдяки еволюції “знизу”, а силовій модернізації -- “революції згори”;

-- вибіркове, а не системне запозичення та використання світових досягнень у галузі техніки, технології та організації виробництва;

-- пріоритетність окремих галузей, що в перспективі веде до деформацій економічної структури держави;

-- збереження на тривалий час багатоукладності, паралельне існування нового, набираючого силу укладу та попередніх укладів, що не досягли піку свого розвитку та повністю не вичерпали свої можливості;

-- порушення однорідності економічного простору, ускладнення соціальних та політичних проблем, зростання соціального напруження в суспільстві.

Принциповою особливістю модернізації було різке зростання ролі держави, що виявлялося у встановленні державного контролю за всіма сферами економіки, активному втручанні державних структур у хід реформ. Реалізація такого сценарію на практиці веде до зростання авторитарності влади, посилення централізму, збільшення ролі чиновництва, бюрократизації управління.

Як вже зазначалося, каталізатором реформаційного процесу в Росії стала Кримська війна. Вона ще рельєфніше показала занепад господарства, кризу організації праці, наростання соціальної напруженості. Спираючись на прагматично настроєну частину імперської бюрократії, Олександр II вирішив перейти до радикальних реформ. Першим його кроком було підписання 19 лютого 1861 р. маніфесту про скасування кріпосного права. Принципові риси російської моделі селянської реформи нагадують австрійську: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

Маючи підтримку держави та користуючись відсутністю земельного розмежування до реформи, поміщики Російської імперії не тільки захопили найкращі землі, а й відрізали в селян чимало їхньої: від 14% у Херсонській губернії до 37% -- у Катеринославській. Тому після проведення реформи 220 тис. українських селян залишилися безземельними, майже 100 тис. мали наділ до однієї десятини і 1600 тис. -- від однієї до трьох десятин. У цілому ж у пореформений період майже 94% селянських господарств володіли наділами до 5 десятин, що не давало змоги ефективно вести господарство.

Реформа 1861 р. зберігала селянську общину, яка перетворювалася в найнижчу адміністративну одиницю. До її функцій належали місцеве самоврядування, забезпечення своєчасної сплати селянами платежів та податків і виконання ними повинностей. Характерною особливістю українських земель була незначна поширеність селянських общин. Так, якщо в Росії общиною жили понад 95% селян, то на Лівобережній Україні -- 30%, а на Правобережній -- лише 20%. Таке переважання індивідуальних господарств зумовило в перспективі більший потяг українських селян до приватної власності, ніж у селян російських.

Селянські реформи в Австрійській імперії (1848) та Російській (1861) мали спільні причини (гальмівна роль феодальних відносин, криза господарства, зростання соціального напруження), мету (зміцнення монархічної влади при збереженні домінування на селі поміщика), форму проведення (реформа ініціювалася верхами та здійснювалася під їхнім керівництвом та контролем). Крім того, в обох імперіях у пореформений період залишилося чимало пережитків феодальної системи господарювання (поміщицьке землеволодіння, тотальне безземелля селян, селянська община тощо). Юридично вільне селянство не мало справжньої громадянської рівності з іншими верствами суспільства. Воно так і залишалося нижчим станом -- селяни отримували паспорт лише на рік, виконували рекрутську повинність, перебували в залежності від поміщика до того часу, доки не викуплять у власність землі, зберігалися тілесні покарання різками.

Реформа проводилася за рахунок селян, які мусили і, сплатити поміщику викуп. Формально цей викуп призначався за землю, а по суті, він був компенсацією за скасування феодальних повинностей. Оскільки селяни не могли одразу виплатити всю суму, яка становила 11 річних податків з селянського двору, то посередником між селянами та поміщиками виступила держава. Вона сплатила поміщикам викупні платежі, а селянам надала позичку на 49 років. Внаслідок цього царська казна на кожний виданий селянам карбованець отримала 63 копійки чистого прибутку.

Скасування кріпосного права стало початковим кроком, своєрідним ключем до модернізації Російської імперії. Таке радикальне перетворення в аграрному секторі вимагало термінових змін та зрушень у інших сферах суспільного життя, які б дали можливість гармонізувати та стабілізувати ситуацію.

У комплексі реформ Олександра II після скасування кріпосного права провідне місце належить земській, судовій та військовій. Земська реформа (1864) передбачала створення виборних місцевих органів самоуправління -- земств. Цей крок самодержавства пояснюється його бажанням компенсувати дворянам їхні економічні втрати шляхом надання їм обмеженої влади на місцевому рівні; блокувати опозиційність лібералів, спрямувати їхню енергію на вирішення конкретних державних справ; створити орган, здатний ефективно вирішувати проблеми провінції. Діяльність земств суворо регламентувалася законом. Вони контролювали місцеве господарство, народну освіту, медичне обслуговування, благоустрій, шляхи сполучення тощо. Уряд пильно стежив за діяльністю земств, не допускаючи обговорення на їхніх засіданнях політичних питань, забороняючи будь-які контакти губернських земських установ між собою, боячись організованої опозиції та висування єдиних вимог.

Судова реформа (1864) базувалася на запровадженні низки прогресивних принципів: безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи (у судах з'явилися прокурор, який звинувачував, та адвокат, який захищав підсудного). Крім того, було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню в народі громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що здійснювалася п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротила термін військової служби до 6-7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

Реформи в Росії відрізнялися від реформ у Австрії. По-перше, вони проводилися пізніше. По-друге, їхнім могутнім каталізатором став міжнародний фактор - участь і поразка в Кримській війні. По-третє, вони були обмеженими, непослідовними і незавершеними. Якщо в Австрійській імперії (з 1867 р. Австро-Угорській) буржуазні реформи діяли вже 1848 р. (опубліковано конституцію, скликано парламент), то в Росії через низку причин (віддаленість від основних центрів європейського життя, традиційно високий авторитет монархії, міцний адміністративно-репресивний апарат, сила консервативного табору, слабкість та неорганізованість опозиційних сил тощо) реформи залишилися незавершеними. Провівши земську, судову, військову, фінансову, освітню та інші реформи, тим самим заклавши основи громадянського суспільства, російський царизм не зробив останнього кроку - не створив відповідної новим реаліям політичної надбудови - не проголосив конституції і не скликав парламент. Саме тому модернізація у Росії не мала системного характеру, що суттєво ускладнювало перехід суспільства до більш прогресивного, порівняно з феодалізмом, капіталістичного способу виробництва.

Отже, російські реформи 60-70-х років здійснювалися за моделлю наздоганяючої модернізації, якій притаманні ініціювання реформ “згори”, вибіркове запозичення світових досягнень, пріоритетний розвиток окремих галузей, збереження багатоукладності в економічній сфері, поглиблення суспільних протиріч та посилення соціального напруження. Скасування кріпосного права і пов'язані з ним перетворення в українських землях - складовій Російської імперії - спричинили низку суперечливих тенденцій та процесів: з одного боку, вони зумовлювали збереження землеволодіння поміщиків та прогресуючий занепад і деградацію їхніх маєтків, обезземелення та розшарування -селянства, аграрне перенаселення, вимушені міграції, зростання протиріч між всестановою виборністю до земств і авторитарним режимом, між самодержавством і створюваною ним правовою державою тощо, з іншого боку - формували нестанову приватну власність на землю, сприяли становленню ринку робочої сили, стимулювали розвиток підприємництва, розширювали сферу функціонування ринкових відносин, створювали передумови для становлення громадянського суспільства.

9.5 Західноукраїнські землі під владою Австрійської імперії

З кінця XVIII ст. почався новий період у житті західноукраїнських земель. У цей час карта Європи була знову переділена відповідно до геополітичних інтересів великих держав. Унаслідок цього до складу багатонаціональної Австрійської імперії після першого (1772) та третього (1795) поділів Польщі відійшла Галичина, а після укладення австро-турецької Константинопольської конвенції (1775) під владою австрійського імператора опинилася Буковина. Крім того, з XVII ст. у складі Австрійської монархії під владою Угорського королівства перебувало ще й Закарпаття. Отже, “клаптикова” імперія Габсбургів наприкінці XVIII ст. стала володаркою значної частини України -- на зламі століть західноукраїнські землі займали територію 70 тис. км2, де проживало 3,5 млн. осіб, з яких 2,4 млн. були українцями.

Інкорпорація західноукраїнських земель до складу Австрійської імперії збіглася у часі з першою хвилею модернізаційних реформ у цій державі. Ці реформи запроваджувалися в життя в 70-80-х роках XVIII ст. Марією-Терезою та Йосифом II. Вони базувалися на ідеях освіченого абсолютизму і мали на меті шляхом посилення державної централізації та встановлення контролю правлячої династії за всіма сферами суспільного життя.

У 1779 р. Марія-Тереза видала патент (імператорський наказ), у якому вимагала від поміщиків поводити себе з селянами “по-людськи”. Йосиф II у 1782 р. видав патент, яким було скасовано особисту залежність селян від дідичів та надано їм певні права обирати професію без згоди пана, одружуватися, переселятися, передавати майно в спадщину тощо; 1784 р. сільським громадам були надані права самоврядування; 1786 р. запроваджено триденну панщину. Ці реформаційні кроки, спрямовані на скасування кріпацтва, робилися саме тоді, коли в українських землях, підвладних Російській імперії, це кріпацтво було юридично оформлене.

Серйозні зрушення зумовили імперські реформи у сфері релігії: по-перше, церква підпорядковувалася державі; по-друге, змінився статус священиків -- вони стали державними службовцями; по-третє, 1773 р. було ліквідовано орден єзуїтів, який до цього мав значний вплив на суспільне життя імперії; по-четверте, цісарським патентом 1781 р. покладено край дискримінації некатолицьких конфесій і зрівняно в правах католицьку, протестантську та греко-католицьку церкви. У 1784 р. на місці закритої єзуїтської академії відкрили Львівський університет; дозволили початковій школі користуватися рідною мовою.