Історія України

Після смерті Йосифа II (1790) відбулася різка зміна офіційного курсу, відмова від політики реформ, що призвело до того, що феодали розпочали поступове відновлення втрачених позицій у аграрному секторі. Посилення експлуатації кріпацької праці спричинило деградацію та розорення селянських господарств. Дійшло до того, що власне господарство практично не гарантувало селянинові забезпечення мінімальних потреб його сім'ї.

Це посилило напруження на селі. Розгортанню селянського руху, як і в Росії, значною мірою сприяли чутки (про скорочення панщини; створення на окремих територіях вільних слобід, жителі яких на 10 років позбавлялися панщини та податків тощо), що разом з посиленням експлуатації стали каталізаторами масових селянських виступів на Чортківщині (1809), Комарнівщині (1819--1822) та інших районах Східної Галичини.

У Північній Буковині найбільшим був виступ під проводом Л. Кобилиці (1812-1851), який 1843-1844 рр. очолив селян 22 громад. Повстанці категорично відмовилися від панщини, самочинно переобрали сільську старшину, висунули вимогу вільного користування лісами та пасовиськами, ратували за відкриття українських шкіл. Лише за допомогою військ австрійському урядові вдалося придушити цей виступ.

У Закарпатті активність селянського руху особливо зросла у зв'язку з повстанням у Східній Словаччині. Стихійні “холерні бунти” прокотилися краєм 1831 р. Масові заворушення охопили селян Ужанської та Березької жуп. Всього протягом першої половини XIX ст. відбулося 15 виступів, більшість з яких припинилася лише після втручання каральних загонів.

Реформи Марії-Терези та Йосифа II сприяли пробудженню національного життя в західноукраїнських землях. Специфіка національного відродження у цьому регіоні полягала в тому, що основним носієм української національної ідеї було духовенство. У 1816 р. з ініціативи священика І. Могильницького в Перемишлі виникла перша в Галичині культурно-освітня організація -- “Товариство священиків”, навколо якого гуртувалося патріотично настроєне греко-католицьке духовенство. Товариство стало активним оборонцем прав української мови, поборником українізації шкільництва. Члени товариства енергійно сприяли прийняттю цісарем рішення 1818 р. про допущення в початкову школу української мови. З-під пера його учасників вийшли перші граматики української мови -- І. Могильницького (1822), Й. Лозинського (1833), Й. Левицького (1834).

На початку 30-х років XIX ст. центром національного життя та національного руху в Галичині стає Львів. Саме тут виникає напівлегальне демократично-просвітницьке та літературне угруповання “Руська трійця”. Таку назву воно отримало тому, що його засновниками були троє друзів-студентів Львівського університету і водночас вихованців греко-католицької духовної семінарії: М. Шашкевич (1811-1843), І. Вагилевич (1811-1866) та Я. Головацький (1814-1888), які активно виступили на захист рідної української мови (термін “руська” для галичан означав українська).

Члени “Руської трійці” своє головне завдання вбачали в піднесенні статусу української мови, розширенні сфери її вжитку і впливу, прагненні “підняти дух народний, просвітити народ”, максимально сприяти пробудженню його національної свідомості.

Свою діяльність члени гуртка розпочали з вивчення життя, традицій та історії власного народу. Із записниками в руках Я. Головацький та І. Вагилевич побували в багатьох містечках та селах Галичини, Буковини та Закарпаття. Наслідком цього своєрідного “ходіння в народ” стали не тільки численні добірки матеріалів з народознавства, фольклористики, історії та мовознавства, а й знання реального сучасного становища українського народу під іноземним гнітом. “Руська трійця” не стояла за революційні перетворення, а зосередила свої зусилля на культурницько-просвітницькій діяльності.

Першою пробою сил для членів гуртка став рукописний збірник власних поезій та перекладів під назвою “Син Русі” (1833), у якому вже досить чітко пролунали заклики до народного єднання та національного пробудження. Наступним кроком “Руської трійці” став підготовлений до друку збірник “Зоря” (1834), який містив народні пісні, оригінальні твори гуртківців, історичні та публіцистичні матеріали. Прозвучав у збірці і заклик до єднання українців Галичини і Наддніпрянщини. Слід зазначити, що видання цієї книжки було заборонене і віденською, і львівською цензурою. Для авторів забороненої “Зорі” розпочався період переслідувань, обшуків, доносів, звинувачень у неблагонадійності.

Наприкінці 1836 р. у Будапешті побачила світ “Русалка Дністрова”. І хоча ідеї визволення прозвучали в ній не так гучно, як у “Зорі”, лише 200 примірників цієї збірки потрапили до рук читачів, решту було конфісковано. Твір написаний живою народною мовою, фонетичним правописом, “гражданським” шрифтом. Все це виділяло збірку з тогочасного літературного потоку, робило її близькою і зрозумілою широким народним верствам. Зміст “Русалки Дністрової” визначають основні ідеї: визнання єдності українського народу, розділеного кордонами різних держав, та заклик до її поновлення; позитивне ставлення до суспільних рухів та уславлення народних ватажків -- борців за соціальне та національне визволення; пропаганда ідей власної державності та політичної незалежності. Цілком очевидно, що автори збірки певною мірою вийшли за межі культурно-просвітницької діяльності у політичну сферу.

“Русалка Дністрова” стала підсумком ідейних шукань та своєрідним піком діяльності “Руської трійці”. Незабаром це об'єднання розпадається. Переслідуваний світською і церковною владою, на 32-му році життя помирає М. Шашкевич. У 1848 р. перейшов на пропольські позиції І. Вагилевич, який починає проповідувати ідею польсько-українського союзу під верховенством Польщі. Довше від інших обстоював ідеї “Руської трійці” Я. Головацький. Проте й він під впливом М. Погодіна приєднується до москвофілів і 1867 р. емігрує до Росії.

Наприкінці першої половини XIX ст. Австрійська імперія знову повернулася до ідей та політики радикального реформування. Повстання проти шляхти селян Галичини (1846), численні виступи буковинських та закарпатських селян, що були частиною могутньої революційної хвилі, яка піднімалася в імперії, змусили правлячі кола піти на поступки. Намагаючись не допустити загострення революційної кризи та прагнучи відокремити селян від революційного табору, офіційна влада йде на скасування кріпосного права. У Галичині воно було скасоване у квітні 1848 р., тобто майже на п'ять місяців раніше, ніж в інших провінціях імперії. Суть селянської реформи зводилася до трьох положень; ліквідації юридичної залежності селянина від поміщика; наділення селян землею, яка переходить у їхню власність; сплати селянами поміщикам вартості кріпосних повинностей.

Революційна хвиля 1848--1849 рр., що охопила Європу, зумовила кардинальні зрушення не тільки в аграрній сфері Австрійської імперії. Під її потужним впливом зазнала змін вся суспільна організація держави. Імператор Фердінанд змушений був декларувати буржуазно-демократичні свободи та проголосити конституцію. Ці радикальні зрушення сприяли пожвавленню суспільного руху в західноукраїнських землях. Першими виявили активність польські буржуазно-ліберальні кола, які у квітні 1848 р. проголосили утворення у Львові Центральної ради народової. Головна мета цієї організації полягала у відновленні Польщі в кордонах 1772 р. та наданні їй статусу автономної провінції у складі Австрійської імперії. Таке рішення позбавляло прав українське населення Правобережжя та Західної України на вільний самостійний національний розвиток.

Пожвавлення революційного руху, пробудження національної свідомості, непоступливість у національному питанні діячів Центральної ради народової прискорили процес консолідації українських патріотичних сил, і вже в травні 1848 р. у Львові виникає перша русько-українська організація -- Головна Руська рада, на чолі якої став спочатку Г. Яхимович, а згодом М. Куземський.

Це патріотичне об'єднання видало маніфест, у якому було сформульовано політичну платформу організації. Маніфест закінчувався лаконічним патріотичним гаслом: “Будьмо тим, чим бути можемо і повинні. Будьмо народом”. Рішучі вимоги українців зустріли активну протидію з польської сторони. Поляки на противагу українській організації ініціювали створення полонофільского комітету -- Руського собору. Що ж стосується офіційних властей, то вони відкинули політичні вимоги українців, але пішли на значні поступки в культурній сфері. Відчувши послаблення, українська громада активізує свою діяльність. Виявами цієї активності були видання першої у Львові газети українською мовою -- “Зорі Галицької” (1848--1852); скликання з'їзду діячів науки та культури -- “Собор руських учених” (1848); заснування культурно-освітнього товариства -- “Галицько-Руська матиця” з метою видання книжок для народу (1848); відкриття у Львові Народного дому з українською бібліотекою, музеєм і народним клубом (1848); створення у Львівському університеті кафедри української мови (1849).

У середині XIX ст. українська спільнота здобула свій перший досвід парламентаризму. У скликаному в липні 1848 р. австрійському парламенті інтереси українців представляли 39 депутатів (27 з них селяни). Депутати від народу виступали за безплатне скасування кріпацтва, поліпшення становища селян, розглядали різні аспекти національних відносин (зокрема, подали петицію, підписану 15 тис. осіб, що містила вимогу поділу Галичини на польську та українську частини).

Наприкінці першої половини XIX ст. революційна хвиля, досягнувши свого піку, поступово пішла на спад. За цих обставин абсолютно логічним був наступ реакції - консервативно-охоронницькі сили імперії одну за одною почали відвойовувати втрачені позиції. Вже в березні 1849 р. було розпущено австрійський парламент, невдовзі відмінено конституцію. У нових умовах, коли абсолютизм відновив свої права, Головна Руська Рада виходила за межі жорстко централізованої системи імперії і 1851 р. була розпущена.

Отже, характерною рисою розвитку західноукраїнських земель у складі Австрійської імперії наприкінці XVIII - першій половині XIX ст. було чергування періодів реформ з періодами реакції. Тогочасне суспільне життя функціонувало в режимі “вперед -- стоп -- назад”. Тривалий період реакції, що надовго запанував у Австрійській державі, для західноукраїнських земель характеризується поступовим відновленням феодалами втрачених позицій в аграрному секторі, посиленням експлуатації селян, гальмуванням промислового розвитку, перетворенням краю на колоніальну провінцію, поглибленням суспільної кризи. Реакцією народу на ці процеси було посилення соціального та національного руху. Яскравим та самобутнім явищем була діяльність громадсько-культурного об'єднання “Руська трійця”. Члени цієї організації визначили та оприлюднили основне ядро ідей національного відродження, своєю різнобічною діяльністю здійснили перехід від фольклорно-етнографічного етапу національного руху до культурницького, робили перші спроби спрямувати вирішення національних проблем у політичну площину.

Західна Україна в другій половині ХІХ ст. продовжувала залишатися переважно аграрною територією. Маси українського селянства тут страждали від нестачі землі (зберігалося поміщицьке землеволодіння, переважно польське) та коштів. Внаслідок цього сотні тисяч західних українців емігрували до Канади, США, Аргентини, Бразилії тощо. Промисловість (переважно легка) розвивалася у великих містах, одночасно розпочався видобуток нафти на покладах Борислава та Дрогобича.

Певні зрушення відбулися і в українському визвольному русі. Те, що поляки та угорці отримали внаслідок революційних подій 1848 р. більше прав ніж західні українці було розцінено частиною останніх як поразка. В українському визвольному русі Галичини почалася апатія внаслідок чого поширилися ідея москвофілів (вони стверджували, що західні українці були частиною великого російського народу). Рух москвофілів фінансувався та підтримувався російським урядом. Як антитеза москвофільському руху виник рух народовців, які стверджували що західні українці були частиною великого українського народу. Оскільки старі українські організації були вже опановані москвофілами, народовці створювали нові установи, видавали свої часописи (так на противагу москвофільському журналу „Слово”, вони видавали свій журнал „Діло”). Зокрема у 1861 р. вони заснували товариство „Руська бесіда”, у 1868 р. - товариство „Просвіта”, у 1873 р. Літературне товариство імені Т.Шевченка, яке через десять років було перейменоване на Наукове товариство імені Т.Шевченка і стало фактично неофіційною українською академією наук (значною мірою завдяки діяльності молодого вченого з Наддніпрянщини, майбутнього першого українського президента М. Грушевського). Народовцями були створені і перші українські політичні партії: у 1890 р. - Русько-українська радикальна партія, у 1899 р. - Українська національно-демократична партія, яка стала найпопулярнішою серед українського населення. В Західній Україні пізніше були створені політичні партії: Русько-український християнський союз (1896 р.) та Українська соціал-демократична партія (1899 р.). На відміну від політичних організацій Наддніпрянщини партії в Західній Україні могли діяти легально.

Питання для самоперевірки:

1. Яку політику щодо України здійснювали уряди Росії та Австро-Угорщини?

2. Коли було скасовано кріпосне право в Австрійській і Російській імперіях?

3. Які особливості економічного розвитку Наддніпрянської України у складі Російської імперії?

4. Чим відрізнялось бачення місця і ролі України в документах Кирило-Мефодіївського братства та декабристів?

5. Доведіть, що XIХ ст. стало періодом справжнього національного відродження України.

6. Охарактеризуйте реформи 60-70-х років у підросійській України та визначить їх наслідки?

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції, можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник - К., 2001; Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ століття. - К., 1996; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 р. - К., 1990; Дерев'янкін Т.І. Промисловий переворот на Україні. - К., 1975; Історія України: Нове бачення: Навч. посібник видання 2-е, доповнене й перероблене. -К., 2000; Ковальчак Г.І. Економічний розвиток західноукраїнських земель. - К., 1980; Кугутяк М. Галичина: сторінки історії. Нарис суспільно-політичного руху ( XIХ ст. - 1939 р.). - Івано-Франківськ, 1993; Сергієнко Г.Я. Кирило-Мефодіївське товариство: утвердження ідеї національного відродження України в слов'янському світі // Український історичний журнал. - 1996. - № 1. - С. 14-28; Шип Н.А. Культурно-національне питання на Україні у XIХ ст. // Український історичний журнал. - 1991. - № 3. - С. 25-34.

Тема 10. Лекція 10. Соціально-економічне та політичне становище українських земель на початку ХХ ст. (1900-1917 рр.)

В даній лекції будуть розглянуті питання розвитку економіки та соціальних відносин на початку ХХ століття як у Наддніпрянській Україні, так і у західноукраїнських землях; розкрито причини загострення політичної кризи у Російської імперії, що призвела до революції 1905-1907 років; на фоні історичних подій показане зростання національно-визвольного руху; визначена трагедія українського народу, під час І світової війни змушеного воювати за чужі інтереси по обидва боки фронту.

Зміст лекції розкривають наступні питання:

1. Соціально-економічний розвиток.

2. Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр. Піднесення українського національного руху.

3. Україна в роки Третьочервневої монархії (червень 1907 - липень 1914 рр.). Столипінська аграрна реформа.

4. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. Соціально-економічний розвиток. Культурно-просвітницький рух.

5. Українські землі в роки першої світової війни. Національно-визвольний рух в умовах війни.

10.1 Соціально-економічний розвиток

Україна на початку ХХ ст. представляла собою один з найбільш розвинутих у промисловому відношенні районів Російської імперії. Тут було сконцентровано 20,9% промислових підприємств країни. Доля України у виробництві чавуну складала 69%, сталі - 57%, прокату - 58%. Тут випускалося понад 50% сільськогосподарських машин, 40% паровозів, цукрові заводи давали 81% загальноросійського виробництва цукру.

Промислова продукція України складала 48% (проти 40% у Росії в цілому) у її валовому продукті, тобто вона перетворилася в країну із середнім розвитком капіталізму. На початку ХХ ст. значно збільшилися іноземні інвестиції у промисловість України, за їх участю створюються монополістичні об'єднання - синдикати “Продуголь”, “Продамет”, “Продруда”, “Продвагон” тощо. За ступенем концентрації виробництва та монополізації капіталу Україна займала одне з перших місць у світі.

За переписом 1897 р. у промисловості України було зайнято 387 тис. робітників, у 1910 р. їх кількість становила 475 тис., а у 1917 р. зросла до 893 тис. У 1913 р. на 280 найбільших підприємствах України (понад 500 робітників) зосереджувалось 63,8% загальної кількості промислових робітників. Найбільшими центрами концентрації пролетаріату були Харків, Катеринослав, Київ, Миколаїв, Одеса, Луганськ, Юзівка, Маріуполь.

Становище робітників було вкрай тяжким. Підприємці порушували закон від 2 червня 1897 р. про 11,5-годинний робочий день, доводячи його до 12-13 годин на добу. Заробітна плата була низькою, вона не забезпечувала (особливо у легкій та харчовій промисловості) прожиткового мінімуму. Ще гіршим робило становище пролетаріату широке застосування підприємцями штрафів. У 1904 р. було оштрафовано понад третину всіх робітників України. Вкрай незадовільними була техніка безпеки (у Донбасі у 1913 р. потерпіло від нещасних випадків 15,7% шахтарів) та житлові умови робітників.

На початку ХХ ст. близько 70% промислових робітників в країні були українцями.

10.2 Україна в роки першої російської революції 1905-1907 рр. Піднесення українського національного руху

Напередодні першої російської революції в умовах загального суспільного піднесення в Україні посилюється національний рух, спрямований проти шовіністичної великодержавної політики царського уряду, за вільний розвиток мови і культури. Важливими подіями у національно-культурному житті стали відкриття влітку 1903 р. в Полтаві пам'ятника І.П. Котляревському та відзначення в грудні 1903 р. в Києві 35-річчя діяльності композитора М.В. Лисенка.

Пожвавлення національного руху сприяло виникненню перших політичних партій. 29 січня 1900 р. у Харкові було засновано Революційну українську партію (РУП), першим програмним документом якої стала брошура М. Міхновського “Самостійна Україна”. Лідери РУП Д. Антонович, М. Русов та ін. відмежовувалися від неї через її “націоналістичні тенденції”, тому М. Міхновський у 1902 р. створює свою Українську народну партію.

Поступово керівництво РУП (В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш) переходять на позиції соціал-демократії. Посилюються тенденції зближення з РСДРП. У грудні 1904 р. на ІІ з'їзді РУП у Львові стався розкол, внаслідок якого прихильники об'єднання з РСДРП (М. Меленевський та ін.) виділилися у окрему Українську соціал-демократичну спілку (“Спілку”). РУП на з'їзді у грудні 1905 р. прийняла назву Української соціал-демократичної робітничої партії (УСДРП) й висловилася за “право націй на культурне і політичне самовизначення”, за “автономію України з окремим сеймом”.

Поряд з політичними партіями в цей час виникають і культурно-просвітницькі організації - “Просвіти”. Протягом 1905-1907 рр. вони засновуються у Києві, Катеринославі, Одесі, Чернігові, Ніжині, Кам?янець-Подільському та інших містах. Вони відкривали бібліотеки, організовували літературні та музичні вечори, лекції, видавали українською мовою газети та альманахи.

Початком революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі, де за наказом уряду була розстріляна мирна демонстрація робітників, які разом з сім'ями йшли до Зимового палацу з метою передати цареві петицію про свою нужду.

З перших днів революції соціал-демократичні організації України розгорнули агітаційну роботу в масах. Під її впливом робітничий клас України активно включився у революційний рух. Страйки охопили підприємства Донбасу, інших промислових районів. За даними того часу у перші три місяці страйкувало понад 128 тис. чоловік. На селі відбулося в той же час близько 140 селянських виступів.

Нові поразки царизму у російсько-японській війні (під Мунденом, у Цусімській протоці) справили революціонізуючий вплив на армію і флот. Першими в червні 1905 р. повстали матроси на броненосці “Потьомкін” на чолі з Г. Вакуленчуком та А. Матюшенко

У жовтні 1905 р. спалахнув всеросійський політичний страйк, під час якого в Україні страйкувало понад 120 тис. чоловік. Страйк змусив царя видати XVII жовтня Маніфест про “громадські свободи” і скликання законодавчої Думи.

Після жовтневого страйку соціал-демократичні організації активізували пропагандистську роботу у військових частинах. Під її впливом у листопаді 1905 р. відбулися повстання матросів у Севастополі під проводом лейтенанта П. Шмідта та солдатів саперної бригади у Києві на чолі з підпоручиком Б. Жаданівським.

На грудень 1905 р. робітники готували збройне повстання. Провідну роль у цьому процесі відігравали Ради робітничих депутатів, створені у жовтні. Основним центром збройної боротьби в Україні стала Катеринославська губернія. Кульмінаційною подією був бій в Горлівці 16-18 грудня між робочими дружинами ряду донецьких міст (близько 4 тис. чоловік) та царськими військами. Донецьке збройне повстання було жорстоко придушене.

У 1906-1907 рр. Відбувається повільний спад революційного руху, у страйковій боротьбі на Україні прийняло участь у 1906 р. більше 90 тис. робітників, а у 1907 р. - лише 55 тис. на спад йде і селянський рух: 2 835 селянських виступів (в 1,4 рази менше, ніж у 1905 р.).

10.3 Україна у роки третьочервневої монархії (червень 1907 - липень 1914 р.). Столипінська аграрна реформа

До І та ІІ Державних дум потрапило понад 40 депутатів-українців, що об'єдналися в Українську думську громаду. Вона виступила з вимогою надати Україні політичну автономію і запровадити українську мову у школах, судах та місцевих адміністративних органах. Щоб допомогти УДГ, до Петербургу переїхав М. Грушевський.

3 червня 1907 р. було опубліковано царський маніфест про розпуск ІІ Державної думи. Згідно з законом про вибори до ІІІ Думи 80%населення Росії позбавлялося виборчих прав, тому національно-демократичні партії України не змогли провести своїх представників до ІІІ Держдуми.

В країні розпочався період так званої столипінської реакції (1907-1909 рр.). У містах і селах лютували каральні військові команди. Тисячі робітників і селян були страчені без суду і слідства, десятки тисяч заслані на каторжні роботи.

Одночасно прем'єр П. Столипін намагався створити масову соціальну опору царському режиму у вигляді сільської буржуазії-куркулів. Царським указом від 9 листопада 1906 р. селянам дозволялося виходити з сільської общини на хутори та відруби, брати кредити в Селянському поземельному банку для заведення власного фермерського господарства. В Україні протягом 1906-1915 рр. З общини вийшли від 20,5 до 48% селянських дворів. Одночасно з України до Сибіру було переселено близько 1 млн. селян. Та незабаром 70% з них повернулися назад.

В результаті столипінської реформи значно поглибився процес диференціації селянства. На 1917 р. в Україні налічувалось 4 221 тис. селянських господарств, з них бідняцьких - 2 431 тис. (57,1%), середняцьких - 1 273 тис. (29,9%), заможних - 517 тис. (12,2%).

Провал столипінської реформи зумовив фізичне знищення самого П. Столипіна, яке сталося під час вистави у Київському міському театрі 1911 р.

Важливим елементом політики царизму в період реакції було насадження ідеології великодержавного шовінізму й посилення національного гніту. На Україні влада закривала українські школи, клуби “Просвіти”, газети та журнали. Українцям, як і іншим “інородцям”, заборонялося співати пісні та читати вірші рідною мовою. Радикально настроєні в 1908 р. об'єдналися у “Товариство українських поступовців” (ТУП), що пропагувало ідею національної автономії України у межах майбутньої конституції Росії.

10.4 Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. Соціально-економічний розвиток. Культурно-просвітницький рух

В західноукраїнських землях, які на початку ХХ ст. перебували в складі Австро-Угорщини, промисловість займалася добуванням та первісною переробкою сировини, належала вона переважно австрійському, німецькому та французькому капіталу. Найбільш інтенсивно розвивалася нафтова промисловість (Беріслав). Західноукраїнські землі залишалися одним з основних постачальників лісу до європейських країн. У Галичині на початку ХХ ст. налічувалося 170 тис. робітників, на Буковині - 72 тис., в Закарпатті - 14 тис. найманих робітників. Заробітна плата в них була в 2-3 рази меншала за ту, що отримували робітники у Австрії. Галичина залишалася відсталим аграрним регіоном Австро-Угорської імперії.

В той же час західноукраїнські народовці, користуючись певною політичною свободою, оголосили “нову еру”, на основі “австрійської конституції, вірності католицької релігії і австрійській державі” ставили мету створення “українського П'ємонту”.

В середині утвореної в 1890 р. за ініціативою М. Драгоманова “Українсько-руської радикальної партії Галичини” згодом виділилося три угруповання: соціал-демократичне (І. Франко, М. Павлика), власне радикальне та націонал-демократичне (В. Будзиновський, С. Данилович).

На початку ХХ ст. основною політичною силою у Галичині була націонал-демократична партія (з 1899 р.), якою керували М. Грушевський, К. Левицький, Ю. Романчук та Д. Савчук. Вона діяла в руслі народовської ідеї “українського П?ємонту”, який був розрахований на перетворення Галичини в плацдарм боротьби з “російським імперіалізмом”. На таких же позиціях стояла радикальна партія Буковини (С. Смаль-Стоцький, М. Василько). “Русько-католицький союз” (О. Барвінський, А. Шептицький) разом з греко-католицькою церквою відстоював інтереси австрійської монархії.

Не менш реакційною силою була партія “москвофілів” - “Руська народна партія” (О. Мончаловський), що об'єднувала великих землевласників та чиновництво, також заперечувала існування самого окремого українського народу.

Під впливом першої російської революції загострилася боротьба в краї за політичні свободи. Однак новий виборчий закон 1907 р. забезпечував панівне становище австро-угорських та польських буржуїв та поміщиків. Нарешті в лютому 1914 р. крайовий сейм схвалив новий виборчий закон, за яким українським партіям у парламенті краю відводилось 27,2% місць.

10.5 Українські землі в роки Першої світової війни. Національно-визвольний рух в умовах війни

1 серпня 1914 р. вибухнула Перша світова війна. Її розпочали два імперіалістичні угруповання держав: Троїстий союз (Німеччина, Австро-Угорщина, Італія) і Антанта (Англія, Франція, Росія). Метою війни була анексія чужих територій, здобуття ринків збуту та джерел сировини, розорення конкуруючої нації. Водночас уряди воюючих країн намагалися на хвилі шовінізму відвернути увагу народних мас від внутрішніх проблем.

Україні судилося у повній мірі пережити трагедію цієї війни: її сини гинули по обидва боки фронту, територія Галичини перетворилася на театр воєнних дій і чотири рази переходила з рук в руки. В вересні 1914 р. російські війська проводять вдалий наступ у Галичині, захопивши фортецю Перемишль та більшість краю. У квітні 1915 р. німецькі армії генерала Макензена відбили Перемишль та розвили наступ на Львів. У червні 1916 р. російські війська під командуванням генерала О. Брусилова провели операцію прориву, внаслідок якої знов зайняли Галичину та Буковину. В липні 1917 р. внаслідок потужного наступу австро-німецьких військ вони знов здобули Галичину. Всі ці військові операції супроводжувалися численними жертвами, в тому числі серед мирного населення.

Воєнні дії супроводжувалися репресіями щодо місцевого населення з боку військових адміністрацій. Австрійська влада звинувачувала у своїх провалах “зрадників-москвофілів”. Вона пам'ятала, що напередодні війни секретні плани австрійського генштабу видав Росії полковник А. Редль, русин за походженням. Десятки тисяч галичан були кинуті в концтабори, страшніший з яких Телергоф був в 1916 р. закритий через втручання міжнародного Червоного хреста. Не відставали і союзники з Антанти. В Канаді в концтаборах було ув'язнено близько 25 тис. юнаків - вихідців з Галичини. Російська військова адміністрація проводила в західноукраїнських землях насильницьку русифікацію. Десятки уніатських священників (зокрема митрополит А. Шептицький) були ув?язнені в монастирях на півночі Росії.

В своїх діях російська влада опиралась на “Карпато-русский освободительный комитет”, утворений галицькими москвофілами (В. Дудневич) в Києві на початку війни.

В свою чергу, австрійська влада мала підтримку в організації “Союз визволення України”, що була створена у Відні членами УСДРП А. Жуком, В. Дорошенко та лідерами “Спілки” М. Меленевський, О. Скоропис та ін. на боці австрійської армії виявила бажання воювати значна частина галицької молоді, вихована у військово-спортивних, пожежних та юнацьких організаціях “Сокіл”, “Січ” та “Пласт”. З 16 тис. добровольців було сформовано 2-тисячний легіон Українських січових стрільців (УСС). Погано озброєні, без належного командного складу (у чині сотника тут числився Василь Вишиваний - Вільгельм Габсбург, претендент на український трон), січові стрільці обороняли від царських військ Тужицький перевал у Карпатах, гору Маківку. Великих втрат вони зазнали під час боїв з українцями з Кубанського козачого корпусу. Потрапивши в російський полон, січові стрільці згодом відіграли значну роль у подіях 1918-1920 рр. в Україні. Подібну роль відігравали також сформовані в Австрії та Німеччині з військовополонених українців Синьожупанна та Сірожупанна дивізії.

Питання для самоперевірки

Які факти свідчать про відносно високий розвиток економіки України на початку ХХ ст.?

Дайте характеристику розвитку революційного процесу у 1905 р. та у 1906-1907 рр.

Яку мету переслідував П. Столипін селянською реформою та чи досяг він її?

Який зміст вкладається в поняття “український П?ємонт”?

У чому полягає трагедія українського народу під час Першої світової війни?

Методичні рекомендації

Додаткову інформацію з питань розглянутих в лекції, можна отримати у виданнях: Борисенко В.Й. Курс української історії: З найдавніших часів до ХХ ст. Навч. посібник. - К.: Либідь, 1998. - 615 с.; Брайчевський М. Конспект історії України. - К.: Знання,1993. - 204 с.; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник. - К.: Знання-Прес, 2002. - С. 394-418, 431-436; Новітня історія України (1900-2000): Підручник / А.Г. Слюсаренко, В.І. Гусев, В.М. Литвин та ін. - К.: Вища школа, 2002. - 719 с.; Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В.І. Танцюри. - К.: “Академія”, 2001. - 488 с.; Полонська-Василенко Н. Історія України. - Т. 2. - К.: Либідь, 1995. - С. 405-457.

Тема 11. Лекція 11. Боротьба за відновлення державності України(1917-1920 рр.). (2 год.)

Метою лекції є ознайомлення студентів з процесом консолідації українського національного руху у зв'язку з розпадом російської імперії та створення нових представницьких органів влади в Україні. Для досягнення мети необхідно розглянути такі питання: 1) Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну.

2) Створення Української Центральної Ради.

3) Перші універсали та їх вплив на українське національне відродження.

4) Історичне значення Центральної Ради.

11.1 Лютнева революція в Росії та її вплив на Україну

Хід першої світової війни та положення всередині Російської імперії на кінець лютого 1917 р. стає для російського царизму фатальним. Стихійна хвиля народного невдоволення, швидко переросла в революцію. Протягом надзвичайно короткого часу (з 23 лютого до 2 березня) самодержавство впало, Микола II відрікся від влади і, фактично, в країні встановився республіканський лад. Тимчасовий вакуум легітимної (законної) Влади; поява конкуруючих владних структур (Тимчасовий уряд -- система Рад); втягнення в революційну діяльності народних мас; активний вихід армії на сцену внутріполітичної боротьби; силові методи вирішення суспільних проблем; зростання ролі політичних партій та активізація національних рухів. Ці процеси позначилися на розвитку України протягом усього 1917-1918 рр. Водночас місцеві чинники зумовили власну специфіку та особливості. Після Лютневої революції влада формально належала Тимчасовому уряду Державної думи. У центрі і на місцях виникають альтернативні органи влади - Ради депутатів як наслідок політичної активності частини трудящих. У середині 1917 р. в Україні їх налічувалося 252. Представники Тимчасового уряду визнавали за Україною тільки право на національно-культурну автономію. Що не відповідало рівню національного руху, а й зумовило появу в Україні альтернативного центру влади -- Центральної Ради -- громадсько-політичного об'єднання, що утворилося 4 березня 1917 р. Важливу роль у її створенні відіграли: Українська партія соціалістів-революціонерів, Українська соціал-демократична робітнича партія та Українська партія соціалістів-федералістів. Головою Центральної Ради було обрано М. Грушевського. Зростанню авторитету цього органу влади сприяло те, що він обстоював ідеї національно-територіальної автономії та соціалізму. А також принцип формування Центральної Ради, з трьох представництв: національного, соціально-класового та територіального. Свою прихильність до Центральної Ради висловили військовий, селянський та робітничий всеукраїнські з'їзди, скликані в травні 1917 р.

Таким чином, безпосередніми наслідками Лютневої революції 1917 р. для України була паралельна поява конкуруючих владних структур Тимчасового уряду і Рад, у діяльності яких домінував соціальний акцент, та Центральної Ради, у роботі якої надавалася перевага вирішенню питань національного розвитку.

11.2 Проголошення автономії України

Добу Центральної Ради фахівці поділяють на два етапи: автономістичний (березень 1917 р. -- січень 1918 р.) та самостійницький (січень-квітень 1918 р.) Скликаний через місяць після утворення Центральної Ради Всеукраїнський національний конгрес визначив базовий принцип державотворення: “тільки національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі”. Спираючись на рішення Всеукраїнського національного конгресу та виражаючи інтереси українського народу, Центральна Рада вимагає визнання і схвалення Тимчасовим урядом автономії України. З цією метою в травні 1917 р. до Петрограда виїхала представницька делегація, очолювана В. Винниченком, М. Ковалевським та С. Єфремовим. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії, мотивуючи свої дії тим, що, по-перше, оскільки Центральна Рада не обрана шляхом всенародного голосування, вона не може висловлювати волю усього народу українських земель; по-друге, проголошення автономії може спричинити низку територіальних непорозумінь; по-третє, питання про устрій Російської федеративної республіки мають вирішувати Установчі збори. Таке рішення загострило українсько-російські відносини. За цих умов потрібне було нестандартне рішення, яке дало б змогу підняти національно-визвольні змагання на вищий щабель. 23 червня 1917 р. Центральна Рад приймає І Універсал, у якому проголошує автономію України та створює Генеральний секретаріат на чолі з В. Винниченком. Тимчасовий уряд не міг діяти силовими методами, оскільки на захист Центральної Ради могли стати українські частини та населення. Тому 28 червня 1917 р. для переговорів до Києва прибуває делегація в складі О. Керенського, М. Терещенка та І. Церетелі, яка мусила визнати автономні права України. Її зміст став основою II Універсалу Центральної Ради, від 3 липня 1917 р. Вказувалося, що поповнена представниками національних меншин, Центральна Рада перетвориться на єдиний найвищий орган України. Генеральний секретаріат стане виконавчою владою в Україні.

Питання для самоперевірки

Коли центральна Рада стає легітимним українським парламентом

В чому полягає значення Універсалів Центральної Ради

Які прорахунки привели до поразки Центральної Ради під час війни з Радянською Росією

В чому полягає значення створення Української Держави.

Назвіть основні внутрішньо та зовнішньополітичні прорахунки гетьмана П. Скоропадського.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, що були розглянуті в лекції можна знайти у таких виданнях: Бойко О.Д. Історія України, Посібник. - Київ “Академвидав”, 2004; Борисенко В. Курс української історії. - К., 1997; Павленко Ю., Храмов Ю. Українська державність у 1917-1919 рр. - К., - 1995; Смолій В.А., Степанков В.С. Українська державна ідея. - К., 1997; Українська державність у ХХ столітті. - К.,1996.

Лекція 12. Відновлення УНР. Боротьба за владу в Україні у 1919-1920 рр. (2 год.)

Метою лекції є ознайомлення студентів з основними процесами творення української державності в складних умовах зовнішньої загрози. Та виявити основні причини недовершеності процесу творення національної держави.

Для досягнення мети необхідно розглянути такі питання:

Українська Народна республіка за доби Директорії. Акт злуки УНР та ЗУНР.

Проголошення ЗУНР. Окупація Північної Буковини, Бессарабії та Закарпаття іноземними військами.

Боротьба за владу в Україні в 19919-1920 рр. проголошення УРСР. Запровадження політики "воєнного комунізму". Боротьба проти Денікінщини.

Україна в 1919-1920 рр. встановлення радянського режиму.

Радянсько-польська війна та Україна.

12.1 Українська Народна республіка за доби Директорії. Акт злуки УНР та ЗУНР

У травні 1918 р. партії просоціалістичної орієнтації утворили Український національно-державний союз (з серпня Український національний союз). Для керівництва виступом обрали тимчасовий верховний орган УНР - Директорію - у складі В. Винниченка (голова), С. Петлюри, Ф. Швеця, О. Андрієвського, А. Макаренка. Члени Директорії прибувають до Білої Церкви і переходять до активних бойових дій. Після розгрому під Мотовилівкою (18 листопада 1918 р.) сил гетьмана питання? На початку грудня армія УНР контролювала майже всю територію України. Нейтралізувавши німців, перетягнувши на свій бік частину гетьманських військ, проголосивши гасла (радикальна аграрна реформа, відновлення 8-годинного робочого дня та ін.), Директорія забезпечила собі перемогу. Це дало змогу зібрати численну армію (100 тис. осіб). Опозиція складалася з політичних угруповань, що мали різні інтереси. Цим пояснюються нечіткість програмних засад, суперечливість внутрішньої політики Директорії. 8 січня 1919 р. було проголошено ліквідацію приватної власності на землю, але в руках заможних селян перебували ділянки площею до 15 десятин землі. Відсутність визначених строків аграрного реформування, брак адміністративного апарату посилювали соціальне напруження. Директорія залишилася без підтримки селян і національних меншин та допомоги кваліфікованих кадрів, її влада послаблювалася відсутністю моделі державотворення. З трьох форм: парламентська республіка, республіка Рад та військова диктатура, Директорія обрала військову диктатуру. Грудневий 1918 р. Трудовий конгрес віддав усю повноту влади Директорії, яка перетворилася на диктатуру С. Петлюри. Протистояння лідерів, відсутність єдності щодо завдань та політичної орієнтації. Так, якщо В. Винниченко та його прибічники обстоювали “радянську платформу”, виступали за союз з більшовицькою Росією проти Антанти та пріоритетне вирішення соціальних проблем, то С. Петлюра зі своїми соратниками схилявся до зближення з Антантою, а першочерговим завданням вважав зміцнення держави через посилення армії та її адміністративних органів.