Історія України

Чому Запорозьку Січ називають козацькою республікою?

Проаналізуйте еволюцію визвольного руху українського народу наприкінці ХVІ - на початку ХVІІ ст.

Яке місце займало українське козацтво в системі міжнародних відносин?

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції, можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник - К., 2001. Борисенко В.Й. Курс української історії з найдавніших часів до ХХ століття. - К., 1996; Голобуцький В. Запорозьке козацтво. - К., 1994; Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. Репринтне відтворення видання 1913 р. - К., 1990; Історія України: Нове бачення: Навч.посібник видання 2-е, доповнене й перероблене. -К., 2000. Сергійчук В.І. Іменем Війська Запорозького. - К., 1991; Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3-х т. - К., 1990. - Т.1,2.

Тема 6. Лекція 6. Українська національна революція XVII ст. Створення козацької держави (2 год.)

Метою лекції є ознайомлення студентів з політичними подіями на українських землях в другій половині XVII ст. Для досягнення означеної мети необхідно розглянути такі питання:

1) Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни.

2) Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 - серпень 1657 рр.)

3) Утворення української гетьманської держави

4) Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657 - червень 1663 рр.)

5) Боротьба за возз'єднання Української держави (вересень 1663 - вересень 1676 рр.). Петро Дорошенко.

6.1 Причини, характер, рушійні сили, періодизація війни

У середині XVII ст. в українських землях народний гнів вибухнув з такою силою, що не тільки кардинально змінив хід національної історії, а й суттєво вплинув на геополітичний розвиток усієї Європи. Ця подія була глибоко закономірним явищем. Спрацював комплекс чинників, які зробили широкомасштабний народний виступ необхідним і можливим. Перша група чинників спонукала, підштовхувала до вияву активності; друга робила цю активність можливою - створювала грунт для її розгортання.

Які ж причини робили необхідним початок національно-визвольної боротьби в 1648 році?

- Здійснення польською шляхтою щодо України політики соціального, національного та релігійного гноблення, курс польського уряду на ліквідацію козацтва як стану.

- Критичне становище у політичній сфері. Відсутність власної держави, перервана державотворча традиція, масове ополячення української еліти були чіткими симптомами катастрофи, що насувалася.

Серед чинників, які сприяли активній національно-визвольній боротьбі були:

- слабкість королівської влади;

- накопичення воєнного досвіду, зростання національної самосвідомості українського народу в ході козацько-селянських повстань першої половини XVII ст.;

- посилення та розширення сфери впливу Запорозької Січі.

На жаль, серед істориків досі немає одностайності стосовно питань типології, хронологічних меж та періодизації боротьби, що розпочалася 1648 р. У науковій та навчальній літературі найчастіше вживають три терміни: „повстання”, „війна”, та „революція”. Така розбіжність у термінології відносна, оскільки між цими поняттями у контексті подій XVII ст. існує не протиріччя, а глибинний зв'язок. Народне повстання, яке розпочалося 1648 р., охопивши більшу частину території України, незабаром переросло у визвольну війну, а війна, зумовивши докорінні зміни в суспільному розвитку поступово переросла в національну революцію.

З огляду на це „національна революція” є саме тим узагальнюючим терміном, який адекватно відображає суть, масштаби, зміст та форми цієї доби.

Визначаючи характер революції, слід відмітити, що тут мало місце переплетіння національно-визвольних та соціальних мотивів. Значну роль відігравало і релігійне протистояння, оскільки вимоги та мета окремих суспільних сил приховувалися під релігійною оболонкою.

Роль лідера виконувало козацтво, під керівництвом якого згуртувалося селянство, міщанство, нижче православне духівництво, частина дрібної української шляхти.

Нині залишається відкритим питання про хронологічні межі революції. В радянській історіографії 50-80-х років XX ст. вони визначалися 1648-1654 рр. (1654 р. - Переяславська Рада), а в 90-х роках в українській історичній науці набуло поширення їх датування 1648-1657рр. (1657р. - смерть Б. Хмельницького). На думку деяких сучасних істориків це дещо механічне трактування, оскільки визвольні змагання українського народу після смерті Б. Хмельницького не припинилися, а лише змінили свій характер: стали менш масштабними і локальними. Обгрунтованішим можна вважати висновок В. Смолія та В. Степанкова про те, що революція закінчилася після падіння гетьмана П. Дорошенка 1676 р.

Українська національна революція пройшла у своєму розвитку кілька етапів:

I етап (лютий 1648 - серпень 1657 р.) - найбільше піднесення національно-визвольних змагань та соціальної боротьби.

II етап (вересень 1657 - червень 1663 р.) - громадянська війна, що призвела до поділу козацької України на два гетьманства.

III етап (червень 1663 - вересень 1676р.) - боротьба за возз'єднання Української держави.

Деякі історики пропонують виділення п'яти періодів в межах національної революції: I-й (лютий 1648 - червень 1652 р.); II-й (червень 1652 - серпень 1657 рр.); III-й (вересень 1657 - червень 1663 рр.); IV-й (липень 1663 - червень 1668 рр.); V-й (липень 1668 вересень 1676 рр.)

Ми будемо притримуватися періодизації, яку пропонує О.Д. Бойко (три періоди). Розгортання національно-визвольної війни (лютий 1648 - серпень 1657 рр.).

На першому етапі Української національної революції народну боротьбу очолив чигиринський козацький сотник Б. Хмельницький (1595-1657). Безпосереднім приводом до повстання стала особиста кривда, завдана Богдану дрібним польським шляхтичем Д. Чаплинським, який зі своїми слугами зруйнував та пограбував родинний хутір Хмельницького Суботів, до смерті забив малолітнього сина та захопив дружину.

Не знайшовши справедливості в офіційних властей, чигиринський сотник дедалі більше схиляється до думки про повстання. Незабаром він тікає на Січ, під його керівництвом козаки в січні 1648 р. вигнали урядовий гарнізон і обрали Хмельницького гетьманом. З цього моменту Запорозька Січ стала центром збирання повстанських сил, базою для розгортання визвольного руху.

Намагаючись придушити козацьке свавілля, Польща кинула проти повстанців численні війська. Козаки не тільки витримали удар, а й протягом короткого часу 1648 р. отримали блискучі перемоги: у битві під Жовтими Водами (травень), під Корсунем (травень), під Пилявцями (вересень).

Успіхи повстанців на початковому етапі боротьби значною мірою пояснюються організаційними кроками гетьмана: формуванням власних збройних сил і залученням на свій бік реєстрових козаків; залученням до боротьби широких верств українського суспільства (звертання Б. Хмельницького з універсалами до населення); укладенням військово-політичного союзу з Кримським ханством (березень 1648 р.), що давало змогу забезпечити власний тил і посилити повстанське військо мобільною татарською кіннотою, яка могла ефективно протистояти польській.

Блискучі перемоги повстанців під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями зумовили вихід визвольної боротьби за межі звичайного повстання. У короткий час вона охопила майже всю територію України.

Однак восени 1648р. Б.Хмельницький, маючи можливість розгромити польську армію і захопити столицю, 21 листопада 1648р. під Замостям укладає перемир'я з новообраним польським королем Яном Казимиром, погодившись відвести українське військо від західних рубежів і в ході подальших переговорів вирішити українську проблему. Такий крок Хмельницького, як гадають історики був наслідком взаємодії комплексу чинників. Найголовніші з них - прогресуюча втрата боєздатності козацького війська, послаблення підтримки з боку татар, реальність поповнення польської армії збройними формуваннями Литви та Австрії, вихід військ повстанців на етнографічні кордони України, захист старшиною власних вузькостанових інтересів, відсутність чіткої програми подальших дій, обстоювання гетьманом та його прибічниками ідеї „козацького автономізму”, нездатність козацької еліти побачити реальність перспектив створення незалежної української держави.

Між тим, польська сторона, використавши умови перемир'я не для конструктивного діалогу з українцями, а для збирання сил, вже в травні 1649р. розпочала масований наступ на українські землі. Військові дії Б.Хмельницького поставили шляхетське військо в катастрофічне становище - назрівала подвійна поразка Речі Посполитої - під Зборовом і під Збаражем. Лише зрада татар, які побоювалися зміцнення українців, врятувала поляків від остаточного розгрому. Кримський хан Іслам-Гірей пішов на переговори з

Яном Казимиром, змусивши Б.Хмельницького припинити воєнні дії і приступити до переговорів.

8 серпня 1649р. між сторонами було укладено Зборівський договір. Відповідно до його умов козацький реєстр зростав до 40 тис. осіб, а козацька територія охоплювала Київське, Чернігівське та Брацлавське воєводства. На цих землях влада належала гетьманові та його адміністрації. Київський митрополит одержав місце в сенаті. Всім учасникам повстання проголошувалася амністія. Водночас магнати і шляхта мали право повернутися до своїх маєтків; для більшості селян відновлювалося кріпацтво.

Зборівська угода не зняла суперечностей між Україною та Польщею, і боротьба спалахнула з новою силою. Вирішальним моментом нового раунду протистояння стала битва під Берестечком (червень 1651р.), в якій українці зазнали найтяжчої за всю війну поразки. Татари у вирішальний момент битви залишили поле бою і силою затримали при собі Б.Хмельницького. Українське військо потрапило в оточення і понесло величезні людські втрати.

Поразка під Берестечком зводила нанівець автономію козацької держави. Відповідно до умов укладеного 18 вересня 1651р. Білоцерківського договору козацький реєстр обмежувався до 20 тис. осіб, влада гетьмана поширювалася лише на Київське воєводство, йому заборонялися зовнішні зносини.

Події 1651р. серйозно вплинули на оцінку Хмельницьким перспектив існування української держави. Він остаточно переконався, що Польща і Крим не допустять існування незалежної України і зрозумів, що реальна ситуація поставила його перед необхідністю шукати союзника більш надійного - Турецького султана або московського царя. Цей крок давав змогу зберегти автономію козацької України.

Оскільки договір не влаштовував жодну з сторін, в 1652р. відбувся новий спалах боротьби. У травні 1652р. козаки оточили і розгромили 20-тисячне польське військо біля гори Батіг на Поділлі. Перемога викликала масове антипольське повстання населення України, в результаті на всій території у червні 1652р. відновлюється влада гетьмансько-старшинської адміністрації.

Б.Хмельницький зробив спробу переконати польський уряд у необхідності визнати право на існування незалежної України. Але його пропозиція була відхилена. Уряд Речі Посполитої готувався до нового наступу.

У березні 1653р. перейшло у наступ 8-тисячне польське військо. Влітку оформилася антиукраїнська коаліція у складі Польщі, Молдавії, Валахії і Трансільванії (спроба залучити в союзниці Молдавію за допомогою одруження сина Б.Хмельницького Тимофія, з донькою правителя В. Лупула Розандою виявилася невдалою). Польський уряд категорично відмовився від переговорів. Ускладнилося внутрішнє становище України. 21 жовтня 1653 р. розпочалися воєнні дії біля м. Жванець. Вкотре козаків зрадили татари, що уклали з поляками сепаратний мир у вирішальний момент бою.

Перед гетьманом гостро постала проблема пошуку військово-політичної допомоги ззовні. Б.Хмельницький пропонує московському цареві союз. Внаслідок тривалих переговорів 11 жовтня 1653р. Земський собор ухвалив рішення прийняти Військо Запорозьке під протекторат московського царя. Юридично цей факт оформлено під час російсько-українських переговорів у січні-березні 1654р. У Переяславі (січень 1654р.) було узгоджено принципові засади майбутнього договору (антипольський військовий союз України та Росії, протекторат московського царя над Україною, збереження основних прав і вольностей Війська Запорозького) і здійснено усний акт присяги.

У березні 1654 р. у Москві козацька делегація передала на розгляд росіянам проект договору із 23 пунктів, спрямованих на збереження української автономії. Після двотижневих переговорів сторони дійшли компромісу, який увійшов у історію під назвою „Березневих статей”. Згідно із цим документом Україна зберігала республіканську форму правління, територіально-адміністративний поділ, нову систему соціально-економічних відносин, цілковиту незалежність у проведенні внутрішньої політики. Водночас окремі статті обмежували її суверенітет; збір податків з українського населення здійснювався під контролем російської сторони; заборонялися дипломатичні зносини з Варшавою та Стамбулом.

Серед істориків немає згоди в оцінці характеру Переяславсько-Московського договору. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, зберігалися лише неточні копії. Спектр тлумачень цієї угоди надзвичайно широкий, але найпоширенішими є п'ять підходів: „персональна унія ” (незалежні держави, що мають власні уряди, визнають владу одного монарха); „васальна залежність” України від Росії; „автономія” України у складі Росії; „возз'єднання” українського та російського народів; „військовий союз” між Україною та Росією.

Як би не оцінювався українсько-російський договір 1654р., цілком очевидно, що кожна із сторін бачила в ньому ефективний засіб для реалізації власних планів: Москва хотіла часткову залежність України перетворити на цілковиту, спочатку обмежити, а в перспективі скасувати українські автономні права та вільності; Чигирин же прагнув, використавши Росію як важіль, нарешті вирвати українські землі зі складу Речі Посполитої та розбудувати власну незалежну державу.

Польща почала реагувати на союз України з Москвою об'єднанням своїх сил з татарами. Воєнні дії ввійшли в нову фазу. У 1654р., тоді, коли українсько-московські війська успішно наступали у Білорусі, поляки, а особливо татари, спустошили Правобережну Україну. Роком пізніше Польща вже сама зазнала нападів шведів, що скористалися її ослабленням у війні з Україною. У серпні-жовтні 1656р. за спиною Б.Хмельницького російський цар уклав Віленський мир з поляками (українську делегацію, на вимогу московської сторони, не було допущено до вироблення умов перемир'я). За умовами миру припинялися бойові дії між Росією і Польщею, досягнуто домовленості про спільні дії проти Швеції та Прусії.

Це ускладнило українсько-російські відносини. Гетьман активно почав створювати коаліцію в складі Швеції, Семигороду, Бранденбургу, України, Молдавії, Волощини та Литви. Проте трагічне закінчення об'єднаного українсько-семигородського походу на Польщу внесло свої корективи у хід подій. Звістка про поразку призвела до того, що Б.Хмельницького розбив апоплексичний удар, і він у вересні 1657р. помирає, так і не здійснивши своїх задумів (похований в Суботові, у збудованій ним Іллінській церкві, де вже покоїлося тіло старшого сина Тимоша).

6.3 Утворення Української гетьманської держави

У процесі розгортання національно-визвольних змагань (1648-1657) у середовищі козацької еліти вперше в історії української суспільно-політичної думки було чітко сформульовано фундаментальні основи національної державної ідеї:

- право українського народу на створення власної держави в етнічних межах його проживання;

- незалежність і соборність Української держави;

- генетичний зв'язок козацької державності з Київською Руссю, спадкоємність кордонів, традицій та культури княжої доби.

Ці положення і лягли в основу державотворчої діяльності Б.Хмельницького. Специфічні засади внутрішньої організації козацької держави сформувалися під впливом двох основних чинників: традицій та звичаїв суспільного життя українців, насамперед Запорозької Січі та складного геополітичного становища. Обидва чинники визначили напіввійськовий характер української держави, про що свідчить і її назва - Військо Запорозьке.

Функціонування держави виявилося в запровадженні власного територіального поділу, створенні та діяльності органів публічної влади; введенні своєї податкової системи. За часів Хмельниччини територія Української держави простягалася майже на 200 тис. км.2 і охоплювала Лівобережжя, частину Правобережжя та степу.

Адміністративно-територіальний устрій. В основі адміністративного поділу лежала структура козацького війська. Територія держави поділялася на полки та сотні.

Система органів публічної влади відповідала військово-сотенному територіально-адміністративному поділу. Формально основним органом влади була Військова (Генеральна) рада, яка вирішувала військові, політичні, господарські, правові та ін. питання (не була постійно діючою, з часом вся повнота влада в державі перейшла до старшинської ради).

Гетьман був главою і правителем України. Він очолював уряд і державну адміністрацію, був головнокомандуючим, скликав ради, відав фінансами, керував зовнішньою політикою, видавав універсали. Система органів публічної влади мала три рівні - генеральний, полковий і сотенний. Реальна влада в державі належала генеральному урядові, до якого входили гетьман та генеральна старшина. На місцях управляли полкові та сотенні уряди.

У великих містах управління здійснювалося магістратами, в малих, але привілейованих - отаманами.

Судова система - на українських територіях діяло козацьке звичаєве право, зберігали силу норми Литовських статутів, Магдебурзьке право. З'явилося нове джерело права - гетьманські універсали. Найвищою судовою інстанцією був військовий суд, на місцях діяли козацькі суди, які мали значення загальностанових судів.

Збройні сили. Бойове ядро української армії становили запорожці і реєстрові козаки. Полк складався із 1-2 тис. записаних у реєстр козаків, але до них могли приєднуватися багато тисяч добровольців. Чисельність армії доходила до 100-150 тис. чоловік.

Фінансову сферу держави гетьман спочатку контролював особисто, а з 1654 р. було введено посаду гетьманського підскарбія, який контролював прибутки та видатки військової скарбниці.

Поповнення державної скарбниці здійснювали з чотирьох основних джерел: із земельного фонду, з прикордонного торгового мита, з доходів від промислів, торгівлі та з податків.

Соціально-економічна політика Б.Хмельницького та уряду Української держави залежала від результативності воєнного та політичного протистояння з Польщею, позиції козацької старшини та розмаху селянської антифеодальної боротьби. Боротьба за соціальне визволення вже влітку 1648р. тісно переплелася з національно-визвольною і фактично переросла в Селянську війну. На визволених землях активно відбувався процес ліквідації великого феодального землеволодіння, фільварково-панщинної системи господарства та кріпацтва й утвердження козацької власності на землю.

В той же час, Б.Хмельницький, намагаючись гасити виникнення нових соціальних конфліктів, гальмував зростання великого землеволодіння козацької старшини.

Українська держава активно діяла і на міжнародній арені, про що свідчать численні дипломатичні контакти з Росією, Туреччиною, Кримським ханством, Молдавією, Валахією, Семиграддям (Трансільванією), Швецією та ін. державами.

Українська держава доби Хмельницького сформувалася на двох принципових засадах, які часто вступали міх собою в протиріччя - демократії та авторитаризму.

На початковій фазі національно-визвольних змагань переважали демократичні засади, про що свідчить існування таких суспільних явищ та норм: функціонування Військової (Генеральної) ради, у якій право голосу мало все військо; виборність всіх посадових осіб; відсутність жорстких міжстанових розмежувань.

З часом під впливом обставин у житті козацької держави посилились тенденції переростання демократії в авторитаризм, а республіки в монархію. Безпосередніми виявами цього процесу були: поступове обмеження впливу „чорних рад” та витіснення їх старшинською радою; зосередження всієї повноти влади в руках гетьмана; домінування командних методів управління; встановлення спадкового гетьманату.

6.4 Громадянська війна та поділ козацької України на два гетьманства (вересень 1657-червень 1663р.)

Після смерті Б.Хмельницького становище України ускладнилося. Прагнучи заснувати спадковий гетьманат як форму правління, Б.Хмельницький хотів передати булаву своєму синові Юрію. Квітнева Корсунська рада 1657р. проголосила 16-річного Юрія гетьманом. Але нова форма правління не мала серйозної ні соціальної, ні політичної опори в суспільстві; вона трималася на титанічній постаті Б. Хмельницького та вузького кола його однодумців. Більшість старшини не поділяла монархічних ідей й прагнула утвердження республікансько-олігархічної форми правління. Почалася боротьба за владу, в якій найбільш успішно діяв генеральний писар Іван Виговський. 27 жовтня 1657р. Корсунська розширена старшинська рада передала йому булаву, мотивуючи це рішення неспроможністю 16-річного юнака керувати державою.

Реальними ж причинами цих дій були: погіршення геополітичного становища держави, посилення соціального протистояння в суспільстві, боротьба окремих елітних груп за владу, слабка підтримка ідеї спадкової монархії. Подальша гра амбіцій та численні помилки лідерів, втрата українською державою підтримки народу, посилення агресивних втручань з боку сусідніх держав призвели до катастрофи - поразки Української національної революції.

Після обрання гетьманом, І.Виговський розгорнув активну державну діяльність. В зовнішній політиці - він укладає союз зі Швецією, поновлює союзницькі відносини з Кримом, йде на порозуміння з Оттоманською Портою. У відносинах з Польщею та Росією гетьман намагався шляхом балансування між Варшавою та Москвою зберегти бодай автономію Української держави, а головне втриматися при владі.

Порівняно з добою Хмельницького значних змін зазнала внутрішня політика держави. Відкинувши ідею спадкоємного гетьманату (монархічну),

І.Виговський в основу свого державного курсу поклав принципи олігархічної республіки. В своїй внутрішній політиці Виговський робить ставку на шляхетство та козацьку старшину, які намагалися сконцентрувати в своїх руках велике землеволодіння та підштовхували гетьмана до відновлення старої моделі соціально-економічних відносин, насамперед кріпацтва.

Наприкінці 1657р. проти політики І.Виговського активно виступили народні маси. Збройний виступ очолив полковник Мартин Пушкар та запорозький отаман Яків Барабаш, які вели таємні переговори з Москвою, звинувачуючи Виговського в пропольській орієнтації. І.Виговський зумів перемогти військо повстанців у вирішальній битві під Полтавою (травень 1658р.), але в братовбивчій війні загинуло майже 50 тис. українців.

Розуміючи, що зіткнення з Москвою неминуче, гетьман йде на рішуче зближення з Польщею. 16 вересня 1658р. він уклав з польським урядом Гадяцький договір. За його умовами Україна як формально незалежна держава під назвою Велике Князівство Руське на рівних правах з Польщею та Литвою входила до Речі Посполитої. Територія князівства охоплювала Київське, Брацлавське, Чернігівське, воєводства. Верховна влада належала гетьманові, який обирався довічно та затверджувався королем. Українська армія мала нараховувати 30 тис. козаків та 10 тис. найманого війська. Православні віруючі зрівнювалися в правах з католиками.

Водночас Гадяцький договір передбачав відновлення адміністративно-територіального устрою, що існував до 1648р.; повернення польським магнатам і шляхті маєтків в українських землях; відновлення повинностей українського селянства. Крім того, Українська держава позбавлялася права на міжнародні відносини.

Москва розцінила Гадяцьку угоду як початок війни і послала в Україну 150-тисячну армію, яка була розбита під Конотопом об'єднаними польсько-українсько-татарськими військами. Але скористатися результатами перемоги І.Виговський не зміг. Його політика викликала незадоволення, повстало багато козацьких полковників, зокрема Іван Богун, Іван Сірко, Іван Беспалий. За таких обставин, І.Виговський у жовтні 1659р. зрікається булави та виїжджає до Польщі.

Сподіваючись, що ім'я Хмельницького допоможе припинити внутрішні конфлікти, козацька старшина обрала гетьманом 18-річного Ю.Хмельницького (1659-1663). Москва, що направила в Україну нове військо, змусила молодого гетьмана переглянути статті Переяславської угоди. Новий Переяславський договір, ухвалений 27 жовтня 1659р. суттєво обмежував автономні права України: переобрання гетьмана мало здійснюватися лише з дозволу царя; обмежувалися прерогативи гетьмана; український уряд позбавлявся права на зовнішню політику; київська митрополія підпорядковувалася московському патріархатові; на українських землях збільшувалася кількість російських гарнізонів. Розчарований Ю.Хмельницький під час нового раунду російсько-польського протистояння у жовтні 1660 р. виступив на боці Польщі, допоміг розбити московські війська під Чудновом й уклав з Річчю Посполитою новий договір. 18 жовтня 1660 р. сторони підписали Слободищенський трактат, за яким Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах (відновлювалися умови Гадяцького договору без статті про утворення Руського князівства). Але лівобережні полки під командуванням Якима Сомка залишилися вірними Москві й виступили проти Хмельницького. Неспроможний опанувати ситуацію і покласти край внутрішнім конфліктам, він на початку 1663р. зрікся влади і постригся в ченці.

6.5 Боротьба за возз'єднання Української держави (червень 1663-вересень 1676р.)

Слободищенський трактат відкрив новий етап боротьби за гетьманську булаву. Особливість цього етапу полягала в тому, що предметом бажань старшини одночасно стали дві булави. Лівобережжя, яке перебувало під патронатом Москви, дедалі більше відокремлюється та відмежовується від Правобережжя. На Правобережжі відновлення польсько-шляхетських порядків спричинило народний опір та посилення старшинської опозиції.

Україна поділилася на два гетьманства - Правобережне і Лівобережне. Починається період перманентної спустошливої війни - Руїни.

Гетьманом Лівобережної України став Іван Брюховецький (1663-1668), Правобережної - Павло Тетеря (1663-1665).

Обидва вони зажили собі недобру славу чужинських поплічників. Тетеря, що тримався пропольської орієнтації, у 1664р. спільно з поляками вдерся на Лівобережну Україну і спробував підняти козаків у похід на Москву, але невдало. Дещо пізніше переслідування Тетерею учасників антипольських повстань викликало настільки сильне незадоволення, що Тетеря зрікся гетьманства і втік до Польщі.

Іван Брюховецький, що правив на Лівобережжі, проводив промосковську політику. Він став першим українським гетьманом, що їздив до Москви, де віддав Україну під безпосередню владу царя, за що отримав боярство, численні помістя та дочку князя Долгорукого за дружину. Брюховецький підписав у Москві угоди, які значно посилили російський контроль над Україною (Батуринські 1663р. та Московські 1665р.). 13 січня 1667 р. Москва таємно, без погодження з українцями, уклала з Польщею Андрусівське перемир'я на 13,5 років.

Згідно з договором Росії повернуто Смоленськ і Сіверську землю. Лівобережна Україна і Київ залишалися у складі Російської держави, а Правобережжя - під владою Польщі.

Офіційне право управління Запорожжям зберігалося за Росією і Польщею. Насправді Запорожжя визнавало управління лише з боку Росії.

Ця угода глибоко обурила українське суспільство. У відповідь вибухнуло повстання проти Брюховецького та московських гарнізонів. У червні 1668 р. Брюховецький був убитий розгніваним натовпом.

Фатальний розкол України на Правобережну та Лівобережну поглиблювався. Боротьбу національно-патріотичних сил за об'єднання України очолив гетьман Правобережної України Петро Дорошенко (1665-1676).

Починати реалізацію своїх планів гетьманові довелося в дуже складних умовах: Правобережжя того часу справді являло собою руїну, втрати населення сягали 65-70%; на гетьманську булаву претендували ще двоє - В. Дрозденко і С.Опара; поглиблювався розкол суспільства, ускладнювалася геополітична ситуація.

Спочатку, заручившись нейтралітетом Польщі, П.Дорошенко зміцнив свої внутрішні позиції й переміг своїх суперників у боротьбі за владу. Проте вже того часу відносини з Польщею були досить своєрідними: декларуючи свою прихильність, гетьман водночас відмовляв у розміщенні польських залог на його території, вимагав скасування унії, зменшення податного тягаря та ін.

П.Дорошенко здійснив кілька реформаційних кроків: починає систематично скликати військову раду, щоб заручитися народною підтримкою, створює постійне наймане військо, т.зв. сердюцькі полки, забезпечуючи цим незалежність від козацької старшини. На кордоні проводить нову митну лінію, розпочинає випускати власну монету, енергійно заселяє спустошені окраїни Правобережжя.

Активною була і зовнішньополітична діяльність П. Дорошенка. Розуміючи, що Річ Посполита не надасть допомоги в реалізації його плану об'єднання України, він уклав союз із Кримом, пішов на зближення з Туреччиною. Багато уваги гетьман приділив переговорам з Московщиною про протекцію царя за умови об'єднання етнічних земель України, але переговори зазнали невдачі.

Після вбивства І.Брюховецького, 1668р. Петра Дорошенка проголошено гетьманом усієї України.

Відкрилася перспектива відродження возз'єднаної Української держави. Проте вкрай несприятливою була геополітична ситуація. Свою негативну роль відігравала і відсутність єдності в діях українських сил.

Для організації опору Польщі П.Дорошенко рушив на Правобережжя, а на Лівобережжі для боротьби з московськими військами залишив наказним гетьманом Дем'яна Многогрішного, який, опинившись внаслідок наступу російських військ у скрутній ситуації, перейшов на бік Московщини і при її підтримці був обраний гетьманом Лівобережної України (1668-1672)

Українська держава знову розкололася на два гетьманства.

За таких обставин П.Дорошенко посилює протурецьку орієнтацію. В 1669 р. Корсунська старшинська рада погоджується на офіційне прийняття турецького протекторату. Влітку 1672р. Оттоманська Порта розпочала воєнні дії проти Польщі, Правобережна Україна знову стала театром воєнних дій, а П.Дорошенко змушений був виступити на турецькому боці. Від перемоги Туреччини гетьман майже нічого не виграв, адже відповідно до Бучацького мирного договору (18 жовтня 1672р.) Порта отримала Подільське воєводство, а за ним визнавалася територія „у старих кордонах” - Брацлавське та Київське воєводства. Більше того, Туреччина дедалі наполегливіше прагне перетворити Україну на безправного васала. Наприкінці 1672 р. Порта вимагає від гетьмана руйнації усіх фортець, за винятком Чигирина, сплати данини, роззброєння населення.

Сподівання гетьмана на турецьку протекцію не виправдалися. Авторитет гетьмана слабшає, він втрачає підтримку мас, соратників, навіть сердюцьких збройних формувань. Петро Дорошенко робить відчайдушні спроби домовитися з Москвою (1673р. - згода на протекторат за умови збереження цілісності козацької України, її прав і вольностей), з Польщею (1674р. - на основі статей Гадяцького договору), але безрезультатно. Перебуваючи у безвихідному становищі, П.Дорошенко у вересені 1676р. приймає рішення скласти гетьманські повноваження і здатися Росії. Зречення його від влади збіглося з ліквідацією тут державних інституцій, що й ознаменувало поразку національної революції. Центр політичного життя перемістився в Лівобережне гетьманство.

У ході тривалих війн за панування в українських землях між Московщиною, Річчю Посполитою, Туреччиною і Кримом, Україна виявилася роздробленою: Слобожанщина, Лівобережжя, Київ і Запорожжя перебували під владою Московщини; Правобережжя - під владою Речі Посполитої і частково Туреччини (Поділля). У складі Польщі залишилася Волинь і Галичина.

Розчленування українських земель було закріплено системою договорів між цими державами. Єдиний народ був розколотий і опинився в сферах впливу різних держав.

Питання для самоперевірки

1) Назвіть існуючі в історичній літературі точки зору на хронологічні межі та періодизацію Національної революції середини XVII ст.

2) Зробіть порівняльний аналіз Зборівської та Білоцерківської мирних угод.

3) Охарактеризуйте систему органів публічної влади козацької держави.

4) В чому, на Ваш погляд, полягає суть періоду Руїни?

5) Проаналізуйте на конкретних прикладах основні напрямки зовнішньополітичної орієнтації українських гетьманів після смерті Б.Хмельницького.

Методичні вказівки до лекції

Додаткову інформацію з питань, розглянутих у лекції можна отримати у виданнях: Бойко О.Д. Історія України: Посібник - К.: Видавничий центр “Академія”, 2001; Литвин В.М., Мордвінцев В.М., Слюсаренко А.Г. Історія України: Навч. посібник - К.: Знання-Прес, 2002; Світлична В.В. Історія України: Навч. посібник друге вид. - К: “Каравела”, Львів: “Новій світ - 2000”, “Магнолія плюс”, 2003; Історія України: нове бачення / Під ред. В.А. Смолія. - К.: “Альтернативи”, 2000; Історія України: Посібник / За ред. Г.Д. Темка, Л.С. Тупчієнка. - К.: Видавничий центр “Академія”, 2001.

Тема 7. Лекція 7. Українські землі наприкінці XVII - у XVIII ст. Ліквідація козацької державності (2 год.)

У даній лекції будуть розглянуті події бурхливого XVIII ст. щодо України. Зокрема, колоніальна політика Росії у Північному Причорномор'ї та Приазов'ї, новий адміністративний поділ України після російсько-турецьких війн та поділів Польщі, наступ царської влади на автономні права України, а також доля її останніх гетьманів та кошових отаманів.

Зміст лекції буде розкритий у таких питаннях:

1. Українська державність наприкінці XVII - на початку XVIII ст. І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик.

2. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Скасування Гетьманщини.

3. Запоріжжя у складі Російської держави. Ліквідація Запорозької Січі.

7.1 Українська державність наприкінці XVII - на початку XVIII ст. І. Самойлович, І. Мазепа, П. Орлик

Після Андрусівського перемир'я 1667 р. Лівобережна Україна, що опинилася під російським пануванням, була поділена на 10 полків: Гадяцький, Київський, Лубенський, Миргородський, Ніжинський, Переяславський, Полтавський, Прилуцький, Стародубський та Чернігівський. Полкова старшина - полковник, обозний, суддя, писар, осавул та хорунжий - представляла собою середню ланку державного управління. Нижньою ланкою була сотенна старшина - сотник, осавул, писар та хорунжий. На 1774 р. в Лівобережній Україні існувало 164 сотні.

Верхньою ланкою державного управління в Лівобережній Україні була Генеральна військова канцелярія, до якої, окрім гетьмана, входили обозний, два судді, підскарбій, писар, два осавули, хорунжий та бунчужний.

З російської сторони в управління Україною втручався царський воєвода (з 1672 р. - Г. Ромадановський), підпорядкований Малоросійському приказу, який у 1772 р. був перетворений у Малоросійську Колегію.

Договори (статті), що їх укладали з царською владою гетьмани Лівобережної України (Батуринські 1663 р. та Московські 1665 р. І. Брюховецького, Глухівські 1669 р. Д. Многогрішного, Конотопські 1672 р. І. Самойловича, Коломацькі 1687 р. І. Мазепи), поступово обмежували права адміністративно-державної автономії України, водночас забезпечували розширення прав та привілеїв старшини.

Тривалий час гетьманська булава належала І. Самойловичу (1672-1687 рр.), але цьому хитрому та вдалому правителю Лівобережної України було далеко за своїми здібностями до його наступника - І. Мазепи. Доля вела І. Мазепу через постійні небезпеки: від придворного короля Яна Казимира до помічника гетьмана П. Дорошенка, від полоненого у отамана І. Сірка до писаря у гетьмана І. Самойловича. Коли у 1687 р. закінчився невдачею перший Кримський похід, І. Мазепа звинуватив у цьому перед царівною Софією не її фаворита князя В. Голіцина, а І. Самойловича. Того було скинуто з гетьманства та заслано до Сибіру (Тобольськ), де він і помер. Під час козацької ради 25 липня 1687 р. на р. Коломак гетьманом було обрано І. Мазепу.

При участі І. Мазепи був здійснений другий Кримський похід 1689 р., більш вдалий, ніж перший. Однак у тому ж році в Москві відбувся державний переворот, до влади прийшов молодий цар Петро І, який відправив царівну Софію до Новодевічого монастиря, а покровителя І. Мазепи В. Голіцина заслав до Сибіру. Вдалому гетьману вдалося справити добре враження на молодого царя. Він стає довіреною особою Петра І завдяки боротьбі з інтригами Петрика Іваненка, що у 1691-1693 рр. намагався силами турків та татар (з надіями на допомогу запорожців) визволити Україну з під московського ярма, та брав участь у організації Азовських походів 1695 і 1696 рр. Константинопольський мир 1700 р. залишав Азов за Росією, також припинялася виплата данини Кримському ханству.

У 1700 р. спалахнула Північна війна, у якій Росія швидко втратила союзників (Данію та Саксонію), а завдяки тому, що Август ІІ Саксонський був одночасно польським королем (та поляки обрали собі ще й альтернативного короля - Станіслава Лещинського), воєнні дії наблизилися до української землі. Яскравою сторінкою війни була оборона Львова від шведських військ у вересні 1704 р., коли осадженим на виручку прийшло 10-тисячне військо полковника І. Мировича. У грудні 1706 - квітні 1707 р. у Жовклі біля Львову за участю Петра І був схвалений загальний стратегічний план, що ставив за мету поступове знесилення шведської армії на шляху її просування.

Іван Мазепа на цей час увійшов у таємні стосунки з королем Швеції Карлом ХІІ та Станіславом Лещинським. Свої дії він пояснив у промові перед козаками, з якими перейшов до Карла ХІІ 24 жовтня 1708 р. (замість обіцяних 50 тис. йому вдалося привести з собою близько 2 тис. козаків). В промові І. Мазепа яскраво змалював долю України у випадку перемоги кожної зі сторін та пояснив свій вибір шведської сторони гарантіями суверенітету України. Невдовзі російські війська О. Меншикова захопили Батурин та знищили всі припаси, що обіцяв Карлові ХІІ І. Мазепа. У генеральній битві 27 червня 1709 р. під Полтавою російсько-українські війська Петра І завдали нищівної поразки шведсько-українським військам Карла ХІІ. Сам король разом зі старим гетьманом перейшли Дніпро та через деякий час опинилися у Бендерах, де І. Мазепа помер 22 вересня 1709 р.

На нараді у Бендерах у квітні 1710 р. гетьманом України “у вигнанні” було обрано колишнього генерального писаря П. Орлика (кошти покійного гетьмана дісталися його племіннику А. Войнаровському). П. Орлик підписав Бендерські статті, у яких проголошувався протекторат Швеції над Україною і союз України з Кримським ханством. У цьому документі були ретельно виписані права і привілеї козацької старшини, тому він мав назву “Пакти і Конституції прав і вольностей Війська Запорозького”. У наш час він вважається першою у світі демократичною конституцією, хоча ніколи й не був впроваджений у життя.

7.2. Колоніальна політика Російської імперії щодо України у XVIII ст. Скасування гетьманщини

Колоніальна політика Росії у XVIII ст. була спрямована на приєднання до імперії нових володінь. Після невдачі Прутського походу Петра І до Молдавії у 1711 р. Росія за Прутським договором втрачала Азов та повинна була зруйнувати фортеці на Азовському морі та Дніпрі.

У 1735-1739 рр. за часів правління Анни Іоанівни російська армія здобула кілька перемог у Криму та Молдавії. За Белградським трактатом 1739 р. Росія здобула незначні територіальні поступки з боку Туреччини.

Вирішальні події пов'язані з правлінням Катерини ІІ, коли шляхом колоніальних воєн Росія опанувала Північне Причорномор'я, Приазов'я та Крим. Під час війни 1768-1774 рр. російські війська здобули перемоги над турками під Хотином, Яссами, Ларгою та Кагулом, а флот - у Чесми. За Кючук-Кайнарджийським миром 1774 р. Росія (крім земель на Кавказі) одержувала територію між Бугом і Дніпром. Кримське ханство оголошувалося незалежним. У 1783 р. воно “добровільно” приєдналось до Росії. Під час війни 1789-1791 рр. російські війська О. Суворова здобули перемоги над турками під Очаковим, Бендерами, Фокштаком, на р. Римнік і здобули найміцнішу фортецю Ізмаїл. За Ясським миром 1791 р. до Росії були приєднані землі між Бугом і Дністром. Туреччина визнавала приєднання Криму до Росії.

В другій половині XVIII ст. зазнала втрат, а згодом і національної трагедії, Польща. У 1763 р. відбувся її перший поділ, що торкнувся українських земель - до Австрійської імперії відійшла Галичина (у 1775 р. - Буковина). За другим розділом Польщі (1793 р.) до Росії відійшли Київщина, Брацлавщина та Східна Волинь, за третім (1795 р.) - Західна Волинь. Так українці знов опинилися поділеними у межах двох держав. У Галичині, Буковині та Закарпатті в кінці XVIII ст. мешкало 1,8 млн. українців. У Російській імперії - 8,6 млн. українців: 3,2 млн. на Лівобережжі, 3,4 млн. - на Правобережжі, 1 млн. - у Слобідській Україні і ще 1 млн. - на Півдні, що швидко залюднювався. Але відбулося це виключно під тиском російської адміністрації (Г. Потьомкін), бо гетьманська влада в Україні наказала довго жити. Сталося це так.

За правління І. Скоропадського (1708-1722 рр.) влада гетьмана обмежується утворенням Київської і Азовської губерній на чолі з генерал-губернатором М. Леонтьєвим. Після смерті І. Скоропадського гетьмана не обирають, а призначають. Наказний гетьман П. Полуботок (1722-1727 рр.) закінчує своє життя у казематі Петропавловської фортеці. До 1727 р. Україною управляє Малоросійська Колегія на чолі з бригадиром С. Вельяміновим. Гетьман Д. Апостол (1728-1734 рр.) змушений був керувати Україною через Генеральну військову канцелярію і царського резидента. Після смерті Д. Апостола царський уряд не дозволив обирати нового гетьмана, а передав управління Україною Правлінню гетьманського уряду на чолі з князем О. Шаховським та генеральним обозним Я. Лизогубом.

Відновлення гетьманату відбулося при Єлизаветі Петрівні у 1750 р. у Глухові. Гетьманом стає К. Розумовський, брат фаворита цариці. Він здійснює судову реформу в Україні, прагне до адміністративно-територіальних перетворень. Проте, Катерина ІІ 10 листопада 1764 р. видає маніфест про ліквідацію гетьманату в Україні. Управління покладається на Другу Малоросійську колегію (1764-1786 рр.). Потім на Україну розповсюджується загальноросійський губернський устрій.

7.3 Запоріжжя у складі Російської держави. Ліквідація Запорозької Січі

Після переходу отамана К. Гордієнка до Карла ХІІ царські війська 14 травня 1709 р. зайняли Січ, зруйнували її, вивезли артилерію та січовий скарб. Частина запорожців відійшла на південь і заснувала Січ на р. Кам'янка. Однак, царський уряд примусив їх залишити це місце і з дозволу кримського хану козаки отаборились в урочищі Олешки біля Дніпра.

Після Прутського миру гетьман І. Скоропадський дозволив козакам повернутись до рідних місць. Проте лише у 1733 р. була заснована Нова Січ на р. Підпільна. З відновленням гетьманства у 1750 р. влада над Запоріжжям фактично поділялася між київським генерал-губернатором і гетьманом.

Після підписання Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. Січ втрачає своє стратегічне значення як форпост проти турецько-татарської агресії. До того ж царська влада вбачає в ній каталізатор антифеодальних рухів. Тому у травні 1775 р. царські війська генерала Т. Текеллія розпочали наступ на Січ. 5 червня гарнізон Січі капітулював. 3 серпня 1775 р. з'явився царський маніфест про ліквідацію Січі. Останній кошовий отаман П. Калнишевський був ув'язнений та засланий на Соловецькі острови, де перебував 25 років, після чого прожив ще 3 роки і помер у віці 113 років.

П. Калнишевський зазнав тортур за те, що більшість запорожців встигли перейти до турецької території, заснували там Задунайську Січ (1775-1828 рр.). Ще частину запорожців царський уряд використав під час російсько-турецької війни 1787-1791 рр., створивши Чорноморське козацьке військо (9,7 тис. піхоти та 2,8 тис. у кавалерії). У 1792 р. уряд переселив Чорноморське козацьке військо на р. Кубань. Наприкінці XVIII ст. тут проживало 25 тис. козаків, що заснували 40 курінних селищ. Так завершилася козацька доба в Україні.

Питання для самоперевірки:

1. Яким був адміністративно-територіальний поділ України у складі Росії наприкінці XVII - на початку XVIII ст.

2. Якою була державна діяльність гетьмана І. Мазепи? Дайте її оцінку.

3. Які території і внаслідок чого здобула Російська імперія у другій половині XVIII ст.