Правове регулювання захисту конкуренції в Україні

Імперативний метод правового регулювання -- це державно-владний або авторитарний. Він заснований на правовій нерівності суб'єктів правовідносин. Як правило, однією із сторін таких відносин є держава, іншою стороною -- громадянин або підприємство (їх обєднання). Цей метод найбільш характерний для галузей права, коли потрібно застосовувати юридичні санкції до правопорушників, зокрема для адміністративного права, однак він є і в господарському праві.

Автономний метод надає учасникам суспільних відносин рівні права і обов'язки, закріплює їх відносну незалежність щодо вступу в правовідносини, а з виникненням правовідносин дає можливість автономно виконувати свої зобов'язання, якщо не виникне конфліктів, які потребують втручання державних органів. Цей метод застосовується в господарському праві.

Господарське право є комплексним та вимагає застосування різних методів регулювання. Саме тому деякі науковці обґрунтовують появу комплексного методу регулювання господарських відносин. Так член-кореспондент Академії правових наук України Г. Знаменський вважає, що це метод рівного підпорядкування усіх учасників господарських відносин суспільному порядку, який регламентований державою.[81, с.37] Так само як і правовий інститут захисту конкуренції є комплексним та містить норми законодавства, які використовують комплексний метод правового регулювання господарських відносин. Це також підтверджує відсутность достатніх підстав для виділення комплексного правового інституту захисту конкуренції в окрему галузь права.

Так О.В. Безух, В.В. Драгунов, О.А. Жидков, В.К. Мамутов, Н.О. Саніахметова, К.Ю. Тотьєв вважають, що антимонопольне законодавство поступово виділяється із загальних норм господарського законодавства, оскільки має дещо відмінний предмет регулювання, а саме господарські відносини субєктів господарювання, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію. Отже більш правильно стверджувати, що конкурентне законодавство сьогодні уже має всі підстави претендувати на самостійність як окрема підгалузь господарського законодавства.

Сьогодні конкурентне законодавство має специфічні матеріальні правові норми, які використовуються лише для врегулювання господарських відносин, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію, та які не використовуються в інших правових інститутах господарського права. Конкурентне законодавство має спеціальні процесуальні правові норми, які використовує держава для захисту конкуренції на товарних ринках України. І як завершення можна виділити окремий пласт норм, які регламентують адміністративно-господарські санкції за порушення законодавства про захист економічної конкуренції. Все це робить конкурентне законодавство комплексним та завершеним, та виділяє його в самостійну підгалузь господарського законодавства, а правові норми, які регламентують захист конкуренції в окремий комплексний правовий інститут господарського права - інститут захисту конкуренції.

Система права складаєть історично. Разом із тим на формування і розвиток системи права впливають система джерел, форм права, систематизація законодавства, правові ідеї, правові принципи, політичні цілі і завдання. Тому в різних державах при одному й тому ж типі держави можуть бути різні галузі права. [84, с.52].

Система права дуже тісно зв'язана із системою законодавства. Вона включає законодавство і підзаконні нормативні акти. Якщо система права складається в суспільстві історично, то система законодавства створюється раціонально в процесі упорядкування нормативних актів, створення кодексів, збірників законів. Система законодавства - це сукупність законів і підзаконних нормативних актів, які виражають зміст правових норм, принципів, декларацій і направлені на регулювання неоднорідної сукупності суспільних відносин. Система законодавства не співпадає з галузями і інститутами системи права, оскільки вона включає норми різних галузей права і виконує потреби державного управління, потреби громадянського суспільства.

Для окреслення меж конкурентного законодавства необхідно визначити предмет регулювання даного законодавства і його мету. Що стосується предметного критерію, то виявлення його не є складним, оскільки конкурентне законодавство є інститутом господарського права. Предметом конкурентного законодавства є господарські відносини субєктів господарювання, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію. Найбільше складним є встановлення мети і завдань конкурентного законодавства, що буде визначальним і дозволить окреслити конкретний зміст конкурентного законодавства.

Вірне розуміння завдань конкурентного законодавства необхідне для того, щоб при його розробці не намагатися зосередитись на досягненні одного або іншого результату - приміром, краще задоволення потреб споживачів або досягнення ефективності виробництва. Подібні недоречності можуть призвести до негативних результатів. Прагнення до розвитку, підтримки та збереження конкуренції є тим результатом, який необхідно досягнути.

Таким чином, правильне розуміння безпосередніх завдань конкурентного законодавства припускає його досить широке визначення, не концентруючись лише на обмежувальних нормах. До цього законодавства входять не тільки нормативні акти, що містять обмежувальні норми, але, насамперед, акти стимулюючої спрямованості, що є вирішальним для формування системи конкурентного законодавства.

З питання щодо змісту конкурентного законодавства існує кілька точок зору. Зокрема, на думку Ворожейкіна В.Н. та Рибакова Ф.Ф., воно складається тільки з законодавчих і інших нормативних актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини 53, с.13.

Інші автори, наприклад Еременко В. І., вважають, що до нього входять крім актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини, і інші акти, що містять окремі норми антимонопольної і конкурентної спрямованості.

Також в даний час у науковій літературі висловлюється ідея про формування змістовної характеристики законодавства у широкому розумінні. Зокрема, на це зазначає Алексєєв С.С. 40, с.84. У звязку з цим виникає потреба у згрупуванні тих нормативних актів, що складають масив конкурентного законодавства, як воно було визначено раніше. Тобто сформувати саме систему конкурентного законодавства, як сукупність законодавчих та нормативно-правових актів обмежувального та стимулюючого характеру, спрямованих на захист конкуренції в Україні. Для більш повної характеристики конкурентне законодавство може бути систематизоване як сукупність нормативно-правових актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини (власне регулююче законодавство), та інших актів, що містять окремі норми антимонопольної і конкурентної спрямованості.

Так, до першої підсистеми, власне регулюючого конкурентного законодавства, можна віднести такі законодавчі акти:

1. Конституцію України [1], в статті 42 якої проголошено, що держава забезпечує захист конкуренції у підприємницькій діяльності. Не допускаються зловживання монопольним становищем на ринку, неправомірне обмеження конкуренції та недобросовісна конкуренція. Види і межі монополії визначаються виключно законом.

2. Господарський кодекс України [2], ст. 18 якого встановлює обмеження монополізму та сприяння змагальності у сфері господарювання, а глава 3 - обмеження монополізму та захист суб'єктів господарювання та споживачів від недобросовісної конкуренції. Крім того, главою 28 цього Кодексу встановлено відповідальність суб'єктів господарювання за порушення антимонопольно-конкурентного законодавства.

3. Кодекс України про адміністративні правопорушення [3], де в статті 164-3 встановлено заборону на здійснення недобросовісної конкуренції. В статті 166-1 встановлена заборона на зловживання монопольним становищем на ринку. Статтею 166-2 встановлено обмеження щодо неправомірних угод між підприємцями у вигляді укладання угод, спрямованих на встановлення (підтримання) монопольних цін (тарифів), знижок, надбавок (доплат), націнок, розподіл ринків за територіальним принципом, асортиментом товарів, обсягом їх реалізації чи закупівель або за колом споживачів чи за іншими ознаками з метою їх монополізації, усунення з ринку або обмеження доступу на нього продавців, покупців, інших підприємців. В статті 166-3 встановлено заборону дискримінації підприємців органами влади i управління. Крім того, статтею 166-4 встановлено відповідальність за порушення порядку подання інформації та виконання рішень Антимонопольного комітету України та його територіальних відділень.

4. Кримінальний кодекс України [4], в якому статтею 228 встановлено відповідальність за змову про зміну чи фіксування цін або примушування до їх змін чи фіксування, статтею 229 - за незаконне використання товарного знака та якщо це було пов'язано з отриманням доходу у великих розмірах.

5. Закон України «Про захист економічної конкуренції» [9], що є сьогодні основним актом, що регулює відносини конкуренції. У законі регулюються питання антиконкурентних узгоджених дій, зловживання монопольним (домінуючим) становищем суб'єктів господарювання, антиконкурентних дій органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю, обмежувальної діяльності суб'єктів господарювання та об'єднань, концентрації суб'єктів господарювання, регламентовано процедури розгляду заяв (справ) про надання дозволу на узгоджені дії, концентрацію суб'єктів господарювання, розгляду справ про порушення законодавства про захист економічної конкуренції та встановлено відповідальність за порушення законодавства про захист економічної конкуренції.

6. Закон України «Про Антимонопольний комітет України» [6], що регламентує діяльність антимонопольних органів в Україні. В законі встановлено підконтрольність та підзвітність Антимонопольного комітету України, завдання, основні принципи діяльності, структуру, компетенцію і організацію діяльності Антимонопольного комітету України, статус Державного уповноваженого та голови територіального відділення Антимонопольного комітету України, правові основи реалізації повноважень Антимонопольного комітету України, науково-методичне забезпечення діяльності, фінансування та матеріально-технічне забезпечення Антимонопольного комітету України.

7. Закон України «Про захист від недобросовісної конкуренції» [10] , який визначає правові засади захисту господарюючих суб'єктів (підприємців) і споживачів від недобросовісної конкуренції. Закон спрямований на встановлення, розвиток і забезпечення торгових та інших чесних звичаїв ведення конкуренції при здійсненні підприємницької діяльності в умовах ринкових відносин. В законі регламентовано питання неправомірного використання чужих позначень, рекламних матеріалів, упаковки, товару іншого виробника, копіювання зовнішнього вигляду виробу, питання порівняльної реклами, створення перешкод господарюючим суб'єктам у процесі конкуренції та досягнення неправомірних переваг у конкуренції, неправомірного збирання, розголошення та використання комерційної таємниці, та встановлено відповідальність за недобросовісну конкуренцію.

Також одним з вагомих обєктів регулюючого конкурентного законодавства є міжнародні договори, укладені Україною, які регламентують розвиток конкуренції.

Ще однією ланкою конкурентного законодавства є Укази Президента України, які теж регламентують конкурентні відносини та розвиток конкуренції.

Так, відповідно до вимог Указу Президента від 19 листопада 2001 року N1097/2001 затверджені Основні напрями конкурентної політики на 2002 - 2004 роки [19]. Указом передбачено, що основним підсумком реалізації конкурентної політики протягом останніх років стало утвердження конкурентних відносин на більшості товарних ринків України. Завдяки запровадженню ринкових механізмів ціноутворення, створенню цілісної системи захисту конкуренції у підприємницькій діяльності частка монопольного сектора в економіці України знизилася з майже 100 відсотків на початок 90-х років до 40 відсотків на 2001 рік .

До підсистеми, що складається з законодавчих актів, що містять окремі норми антимонопольної і конкурентної спрямованості сьогодні можна віднести :

1. Закон України «Про природні монополії» [20], який визначає правові, економічні та організаційні засади державного регулювання діяльності суб'єктів природних монополій в Україні. Метою цього Закону є забезпечення ефективності функціонування ринків, що перебувають у стані природної монополії, на основі збалансування інтересів суспільства, суб'єктів природних монополій та споживачів їх товарів. Крім цього закону діяльність природних монополій регламентується нормами Повітряного кодексу України [21], Кодексу торговельного мореплавства України [22], Законів України «Про транспорт» [23], «Про зв'язок» [24], «Про трубопровідний транспорт» [25], «Про залізничний транспорт» [26], «Про електроенергетику» [27], інших законів України, що встановлюють особливості здійснення підприємницької діяльності у сферах природних монополій.

2. Закон України «Про господарські товариства» [28], в ст. 1 якого передбачено, що придбання господарським товариством часток (акцій), активів інших господарських товариств має здійснюватися з дотриманням вимог антимонопольного законодавства. Статтею 4 Закону встановлено, що установчі документи товариства у випадках, передбачених чинним законодавством, погоджуються з Антимонопольним комітетом України. Відповідно до вимог ст. 19 припинення діяльності товариства відбувається шляхом його реорганізації (злиття, приєднання, поділу, виділення, перетворення) або ліквідації з дотриманням вимог антимонопольного законодавства. Реорганізація товариства відбувається за рішенням вищого органу товариства. Реорганізація товариства, що зловживає своїм монопольним становищем на ринку, може здійснюватися також шляхом його примусового поділу в порядку, передбаченому чинним законодавством.

3. Закон України «Про державне регулювання ринку цінних паперів» [29] в статті 2 визначає, що мета державного регулювання ринку цінних паперів - запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринку цінних паперів. Статтею Закону 3 передбачено, що державне регулювання ринку цінних паперів здійснюється у формі контролю за дотриманням антимонопольного законодавства на ринку цінних паперів.

4. Закон України «Про зовнішньоекономічну діяльність» [30] гарантує (ст. 8) заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності та визначає (ст. 9) компетенцію Антимонопольного комітету України в частині здійснення контролю за додержанням суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності законодавства про захист економічної конкуренції. Крім того ст. 20 Закону регламентує заходи щодо захисту економічної конкуренції в галузі зовнішньоекономічної діяльності, а ст. 31 - заходи проти недобросовісної конкуренції та зростаючого імпорту при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.

5. Закон України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринків фінансових послуг» [31] передбачає (ст. 16), що фінансові установи мають право на добровільних засадах об'єднувати свою діяльність, якщо це не суперечить антимонопольному законодавству України та вимогам законів з питань регулювання окремих ринків фінансових послуг. Статтею 17 Закону встановлено, що фінансові установи здійснюють свою діяльність з урахуванням вимог антимонопольного законодавства та законодавства про захист від недобросовісної конкуренції, а ст. 19 визначена мета державного регулювання ринку фінансових послуг - запобігання монополізації та створення умов розвитку добросовісної конкуренції на ринках фінансових послуг. В статті 21 Закону передбачено, що Антимонопольний комітет України та інші державні органи здійснюють контроль за діяльністю учасників ринків фінансових послуг та отримують від них інформацію у межах повноважень, визначених законом.

6. Закон України «Про банки та банківську діяльність» [32] статтею 53 визначає принципи конкуренції у банківській системі, зокрема банкам забороняється: укладати договори з метою обмеження конкуренції та монополізації умов надання кредитів, інших банківських послуг, встановлення процентних ставок та комісійної винагороди, встановлювати процентні ставки та комісійні винагороди на рівні нижче собівартості банківських послуг у цьому банку, вчиняти будь-які дії щодо впровадження у своїй практиці недобросовісної конкуренції. Факти недобросовісної конкуренції щодо надання банком тих чи інших банківських послуг або здійснення операцій є підставою для заборони цьому банку подальшого надання таких послуг або здійснення операцій.

7. Закон України «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні» [33] статтею 2 встановлює гарантії держави щодо економічної самостійності та забезпечення економічної підтримки діяльності друкованих засобів масової інформації, запобігання зловживанню монопольним становищем на ринку з боку видавців і розповсюджувачів друкованої продукції, а статтею 10 встановлює гарантії від монополізації друкованих засобів масової інформації.

8. Закон України «Про видавничу справу» [34] визначає, зокрема (ст. 5), що державна політика у видавничій справі ґрунтується на принципах дотримання свободи у видавничій справі, протидії її монополізації.

9. Закон України «Про стимулювання розвитку вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу» [35] в статті 10 гарантує захист підприємств вітчизняного машинобудування для агропромислового комплексу від недобросовісної конкуренції на внутрішньому ринку.

Окрему групу складають нормативні акти, спрямовані на демонополізацію економіки. Передусім, до них відноситься Державна програма демонополізації економіки та розвитку конкуренції, затверджена постановою Верховної Ради України від 21 грудня 1993 р. [36]. Заходи демонополізації економіки нерозривно пов'язані з приватизацією державних і комунальних підприємств. Таким чином, ряд нормативних актів, що регулюють приватизацію в тій мірі, у який це впливає на розвиток конкурентних відношень, також відносяться до конкурентного законодавства.

Таким чином, конкурентне законодавство досить розрізнене. Воно систематично переглядається і удосконалюється шляхом внесення змін і доповнень. Можна зауважити, що важко провести чітку межу між актами, що містять обмежувальні норми, і актами, що містять стимулюючі норми. Одні й ті самі нормативні акти містять норми обох видів, що є свідченням комплексності конкурентного законодавства і актуальності питання його систематизації. Тому здійснена в роботі систематизація конкурентного законодавства дозволить своєчасно виявляти прогалини в праві і усувати їх, а також дасть змогу суб'єктам господарювання, їх посадовим особам краще орієнтуватися в чинному законодавстві, не допускати правопорушень, підвищувати рівень правової культури в суспільстві.

Однак, крім проблем систематизації конкурентного законодавства, є низка інших проблем, які стримують розвиток конкуренції в Україні.

1.3 Проблеми правового регулювання конкурентних відносин

У попередньому підрозділі роботи було зроблено висновок про те, що конкурентне законодавство складається з власне регулюючого конкурентного законодавства і з законодавства, що містить норми конкурентної спрямованості.

У цій частині роботи будуть розглянуті проблеми не стільки власне системи конкурентного законодавства, а, скоріше, проблеми законодавства, що має вплив на конкурентоспроможність економіки загалом, з метою розробки пропозицій щодо поліпшення ситуації, що склалася в даний час на товарних ринках України.

1. Однією з таких економіко-правових проблем є невирішеність питання щодо демонополізації ринку. Руйнація монополізації ринку, без сумніву, стримується в результаті створення з міністерств, державних комітетів, інших органів державного керівництва економікою державних корпорацій, концернів або холдингів, поява яких вносить нову термінологію, частково змінює відносини власності, але зберігає монополію і, як і раніше, перешкоджає розвитку конкуренції на товарних ринках .

Дотепер в законодавстві чітко не визначено статус нових великих структур монополістичного типу, не налагоджено антимонопольний контроль за їхньою діяльністю, що також негативно позначається на розвитку конкурентних відносин і попередженню обмежувальної практики суб'єктів господарювання, на що слушно було зазначено представником України на міжнародній конференції у Брюсселі 99.

Створення холдингових компаній було спрямоване на збереження і утримання влади директорів, а також на збереження колишніх монопольних структур. Опитування спеціалістів-експертів показало, що якщо всі наявні великі холдингові компанії прийняти за 100 %, то 46 % залишилися від радянських часів, 11% - створені шляхом злиття існуючих підприємств, і лише 17 % - виросли з дрібних підприємств завдяки умілому веденню справ[75, с.16].

Таким чином, виникає необхідність доопрацювання як законодавства про приватизацію, так і законодавства, що регулює діяльність великих монополістичних структур, з метою досягнення реальної демонополізації економіки, а не створення видимості цього процесу.

2. Недостатність позитивного впливу іноземного підприємництва на конкуренцію на внутрішньому товарному ринку перш за все, на нашу думку, пов'язана з недосконалістю нормативно-правової бази, яка регулює іноземні інвестиції в Україні. У зв'язку з цим, при доопрацюванні інвестиційного законодавства, з метою створення рівного конкурентного поля уявляється доцільним додержання таких умов:

1. Не допускати створення невиправданих бар'єрів для діяльності іноземних підприємців, оскільки це перешкоджає розвитку конкурентних відносин і підтягуванню національних виробництв до світових стандартів.

2. У законодавстві доцільно визначити заходи протекціоністської політики. Такі заходи повинні бути тимчасовими, застосовуваними лише на період часу, необхідний для підтягування окремих галузей до світових стандартів (переустаткування, реструктуризація тощо). Більш тривале застосування протекціоністських заходів призведе до тих же наслідків, як і у випадку створення бар'єрів для іноземного підприємництва.

3. У законодавстві мають бути визначені заходи захисту національного ринку від зловживань іноземних підприємців, що в даний час носять масовий характер.

4. Багато в чому гальмує розвиток конкурентних відносин на товарних ринках України недосконалість існуючого податкового законодавства. Податками «з'їдається» значна частина прибутку, тому знищується стимулювання до створення нових підприємств, розширення, модернізації, оновлення виробництва, губляться основні засоби, які працюють зі значним зносом, не напрацьовуються так необхідні для сучасного стану економіки інвестиції, значна частка виробництва знаходиться у тіні і має вагомі конкурентні переваги порівняно з легальним бізнесом. Цій проблемі приділяють багато уваги юристи та економісти, однак стійкий сплав бюджетної та податкової політики не дозволяє сподіватися на швидке вирішення цих питань лише створенням правового поля та економічних критеріїв, необхідна ще політична воля для запуску цього механізму.

5. Не вирішена проблема правового регулювання реструктуризації старих виробництв, у першу чергу, шляхом примусового розукрупнення, що є вкрай важливим для появи нових конкурентноспроможних суб'єктів господарювання. У правовій і економічній літературі неодноразово вказувалося на необхідність застосування цього достатньо ефективного і поки дуже рідко використовуваного заходу [50].

6. Дотепер залишається невирішеною значна кількість проблем, пов'язаних із регулюванням діяльності природних монополій, де ситуація «стала нестерпною». Відповідно до економічної теорії, яка була узагальнена Коломийченко О.В., Котелкіною Е.І., Соколовою І.П., «Природні монополії, як відомо, існують, коли ефект масштабу настільки великий, що одна фірма може задовольнити весь ринок, маючи більш низькі витрати на одиницю продукції, чим мав би ряд конкуруючих фірм» 74, с.9.

Основними проблемами, дотепер не вирішеними стосовно природних монополій, залишаються: а) зростання тарифів; б) відмова суб'єктів природної монополії надавати інформацію про свою діяльність; в) низька якість послуг, що вони надають 49.

7. Що стосується приватизаційного законодавства, то, за загальною думкою фахівців, приватизація до демонополізації не призвела. Серед багатьох хиб приватизаційного законодавства слід виділити норму, відповідно до якої на приватизацію підприємства-монополістів накладалися додаткові обмеження, що, звичайно, не сприяло розвитку конкурентних відносин, тому реформи значною мірою не торкнулися великих підприємств.

8. Багато в чому недостатньо ефективний вплив конкурентного законодавства обумовлений його обмежувальними нормами:

а) на практиці ускладнено застосування базових для антимонопольного регулювання категорій, таких як «координація підприємницької діяльності», «позитивний ефект». Пов'язано це з відсутністю визначення даних понять у законі. За твердженням А. Аникіна потрібні спеціальні методи, що дозволяють «відійти від суб'єктивної оцінки, ... у противному випадку буде волюнтаризм і свавілля чиновників»41, с.22. Тобто потребує вдосконалення механізм правозастосування тих норм, які сьогодні вже існують, та законодавчого врегулювання суб'єктивного понятійного апарату, який присутній в Законі «Про захист економічної конкуренції». Зокрема це поняття «значної конкуренції» , «можуть призвести», «усунення чи обмеження конкуренції», «обмеження конкурентоспроможності», «які були б неможливі за умов існування значної конкуренції», тощо;

б) ряд норм не продумані із погляду їх застосування. Критерії, покладені в їх основу, обмежують можливість їхнього застосування на практиці там, де це необхідно. Одним з шляхів вирішення цього питання могло б бути покладення обовязку на правоохоронні органи, що здійснюють оперативно-розшукову діяльність, здійснювати на обґрунтовану вимогу Антимонопольного комітету України заходи оперативно-розшукового характеру з метою отримання доказів у справах про порушення законодавства про захист економічної конкуренції суб'єктами господарювання;

в) цікавим моментом, що вказує на хиби конкурентного законодавства, є те, що навіть якщо особа признається винною, то іноді виникають ситуації, за яких за аналогічні дії розмір фінансових санкцій відрізняється в декілька сот раз. Тобто має місце субєктивний чинник, який необхідно нівелювати шляхом запровадження принципу привязки розміру штрафних санкцій до розміру шкоди, заподіяної в результаті порушення конкурентного законодавства.

9. Припиненню порушень конкурентного законодавства, без сумніву, не сприяють бюрократичні процедури в самих антимонопольних органах.

Антимонопольний комітет позбавлений можливості самостійно здійснювати виконання своїх розпоряджень. У випадку невиконання рішення Комітету він змушений звертатися до суду за стягненням фінансових санкцій чи скасуванням дискримінаційного рішення.

Таким чином, повноваження Антимонопольного комітету та процедура розгляду справ необґрунтовано ускладнені, що стосується, у першу чергу, тривалості строків розгляду справ і можливостей реалізації рішень. Таке становище не сприяє активному зверненню до антимонопольних органів заінтересованих осіб.

Крім правозастосовчої функції Антимонопольний комітет наділений і захисною функцією. Він, зокрема, має право вносити у відповідний орган виконавчої влади і органи місцевого самоврядування пропозиції про введення або про скасування обмежень на підприємницьку діяльність (стаття 15 Закону «Про захист економічної конкуренції»). Комітет має й інші права, спрямовані на розвиток конкурентних відносин, крім перерахованих в основному Законі про конкуренцію:

1) право брати участь у заходах щодо приватизації державних і комунальних підприємств;

2) право здійснювати контроль за створенням і діяльністю фінансово-промислових груп;

3) право укладати угоди з виготовлювачами (виконавцями, продавцями) про дотримання ними правил ділової етики в інтересах споживачів;

4) право укладати з рекламодавцями, рекламовиробниками і рекламорозповсюджувачами угоди щодо дотримання ними правил добросовісної рекламної практики.

Однак всі ці заходи стимулювання конкуренції застосовуються Комітетом вкрай обмежено, а два останніх не застосовувались жодного разу. Це свідчить про превалювання у діях Комітету обмежувальних функцій над стимулюючими.

Висновки до Розділу 1

Підсумовуючи результати дослідження, проведеного у цьому Розділі дипломної роботи, зазначимо наступне. Монополізм, що формувався до кінця 80-х років в СРСР, мав унікальні риси, що відрізняють його від класичної монополії. Неефективність радянської економіки змусила наприкінці 80-х років здійснити перші спроби його обмеження. Політичні реалії 1991 року внесли корективи в законодавчі плани та Україна постала перед необхідністю створення власного законодавчого поля обмеження монополізму та захисту конкуренції, що повинно було врахувати пострадянський спадок, який вона мала в економіці та у формуванні правової системи.

Правової завершеності набуло антимонопольне законодавство із закріпленням в статті 42 Конституції України принципу забезпечення державою захисту конкуренції у підприємницькій діяльності. Далі почався етап демонополізації економіки України. Ефективна конкурентна політика і реалізація антимонопольного законодавства - потужні каталізатори структурних змін у висококонцентрованій економіці. Однак роль конкурентного законодавства не повинна зводиться лише до застосування антимонопольних обмежень до суб'єктів господарювання, що зловживають ринковою владою, вона повинна бути більш широкою та повинні відбутися зміни, які дозволять антимонопольному законодавству повністю трансформуватися у конкурентне. Отже конкурентне законодавство може бути визначене як система загальнообов'язкових встановлених та гарантованих державою норм антимонопольної і конкурентної спрямованості

Після зясування місця та ролі конкурентного законодавства, вперше в роботі було здійснено обґрунтування необхідності узагальнення окремих правових інститутів антимонопольного регулювання господарської діяльності, захисту від недобросовісної конкуренції та правових норм, що стимулюють прояви добросовісної конкуренції. На підставі узагальнення доведено необхідність виділення комплексного правового інституту захисту конкуренції в системі господарського права і конкурентного законодавства в системі господарського законодавства.

В результаті аналізу з'ясовано, що інститут захисту конкуренції та конкурентне законодавство мають однаковий предмет регулювання, а саме господарські відносини суб'єктів господарювання, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію. Тобто предметний критерій дещо відмінний від загальногосподарського - господарські відносини суб'єктів господарювання.

Метод правового регулювання інституту захисту конкуренції та господарського права є комплексним та ґрунтується на засадах рівного підпорядкування усіх учасників господарських відносин суспільному порядку, який регламентований державою.

Отже має місце виділення комплексного правового інституту захисту конкуренції в межах господарського права по предметному критерію, а виділення конкурентного права в окрему галузь права є передчасним.

У зв'язку обґрунтуванням появи нового правового інституту виникла необхідність узагальнення та систематизації значної кількості нормативно-правових актів, які регламентують питання конкуренції, та необхідність обґрунтування появи нової підгалузі господарського законодавства - конкурентного законодавства.

Сьогодні конкурентне законодавство має специфічні матеріальні норми, які використовуються лише для врегулювання господарських відносин, які впливають або можуть вплинути на конкуренцію, та які не використовуються в інших правових інститутах господарського права. Конкурентне законодавство має спеціальні процесуальні норми, які використовує держава для захисту конкуренції на товарних ринках України. Класифікація цих норм на види дозволяє розглядати їх, як більш високий рівень структури права, порівняно із структурою окремих норм права.

Враховуючи вищенаведене, оскільки конкурентне законодавство регламентує господарські відносини органів державної влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю із суб'єктами господарювання; суб'єктів господарювання з іншими суб'єктами господарювання, із споживачами, іншими юридичними та фізичними особами у зв'язку з економічною конкуренцією, є обґрунтованим поява нової підгалузі господарського законодавства - конкурентного законодавства.

Найбільше складним є встановлення мети і завдань конкурентного законодавства, що і є визначальним та дозволить окреслити конкретний зміст конкурентного законодавства.

Таким чином, правильне розуміння безпосередніх предмету, мети та завдань конкурентного законодавства припускає визначення його достатньо широко, не концентруючись лише на обмежувальних нормах. У дану підгалузь законодавства входять не тільки нормативні акти, що містять обмежувальні норми, але, насамперед, акти стимулюючої спрямованості, що ї є вирішальним для формування системи конкурентного законодавства.

У звязку з цим було проведено групування та власне систематизація тих актів законодавства, що складають масив конкурентного законодавства, як воно було визначено раніше.

Для більш повної характеристики конкурентне законодавство було систематизовано, як сукупність нормативно-правових актів, що безпосередньо регулюють конкурентні відносини (власне регулююче законодавство), та інших актів, що містять окремі норми антимонопольної і конкурентної спрямованості. Також було запропоновано способи вирішення проблем законодавства, що мають вплив на конкурентоспроможність економіки в цілому.

РОЗДІЛ ІІ ФОРМУВАННЯ КОНКУРЕНТНОГО ЗАКОНОДАВСТВА ТА ШЛЯХИ ЙОГО ВПРОВАДЖЕННЯ (ЗАСТОСУВАННЯ) В УКРАЇНІ

2.1 Впровадження заборонних норм та шляхи їх вдосконалення в конкурентному законодавстві

Відповідно до здійсненої у першому розділі роботи класифікації норм конкурентного законодавства за формою вираження припису зазначені норми поділяються на правоустановчі, дозвільні і заборонні. Історично склалося так, що основними нормами регулюючого конкурентного законодавства у більшості країн світу були і залишаються норми заборонного типу, оскільки однією з основних задач конкурентного законодавства є захист інтересів суспільства від проявів антиконкурентних дій.

Традиційно заборонні норми в конкурентному законодавстві поділяються на дві групи: заборони на антиконкурентну діяльність і заборони на недобросовісну конкуренцію .

Заборони на антиконкурентну діяльність у свою чергу діляться на: а) спрямовані проти угод (узгоджених дій) суб'єктів господарювання, що обмежують конкуренцію; б) спрямовані проти зловживань суб'єктом господарювання своїм домінуючим становищем; в) спрямовані проти зловживань органів влади; г) спрямовані проти обмежувальної та дискримінаційної діяльності суб'єктів господарювання, об'єднань.

Особливістю вітчизняного конкурентного законодавства є те, що крім заборон на монополістичну діяльність суб'єктів господарювання в ньому є заборони на дії органів влади і управління, які обмежують конкуренцію.

Так, ст. 13 Закону України «Про захист економічної конкуренції» [15] містить заборону на дії чи бездіяльність суб'єкта господарювання, який займає монопольне (домінуюче) становище на ринку, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливими за умов існування значної конкуренції на ринку.

Стаття 6 цього ж Закону містить заборону на узгоджені дії, які призвели чи можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, а ст. 15 - заборону на прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які інші дії чи бездіяльність органів влади, органів місцевого самоврядування, органів адміністративно-господарського управління та контролю (колегіального органу чи посадової особи), які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Стаття 18 Закону містить заборону на схилення інших суб'єктів господарювання до вчинення порушень законодавства про захист економічної конкуренції чи сприяння вчиненню таких порушень.

Стаття 19 Закону містить заборону на застосування без об'єктивно виправданих причин різного підходу до різних суб'єктів господарювання та схилення інших суб'єктів господарювання до надання будь-яким суб'єктам господарювання без об'єктивних причин переважних умов у господарській діяльності.

Стаття 20 Закону містить заборону на створення перешкод у господарській діяльності малим або середнім підприємцям.

Стаття 21 Закону містить заборону на обмежувальна діяльність об'єднань шляхом відмови суб'єктові господарювання у прийнятті до такого об'єднання, яка ставить його у невигідне становище в конкуренції, якщо така відмова є необґрунтованою і невиправданою.

Усі ці статті визначають, які саме дії підпадають під заборону згідно з вимогами конкурентного законодавства. Тобто обєктами правового регулювання є господарські відносини субєктів господарювання, які є неприпустимими і не могли б мати місця за умови існування досконалої конкуренції. А от субєктний склад вищенаведених норм є різним.

Так, суб'єктом правового регулювання згідно з ст. 13 Закону «Про захист економічної конкуренції» є субєкт господарювання, який на момент вчинення дій, заборонених цією статтею, займав монопольне (домінуюче) становище на товарному ринку, де відбулося обмеження конкуренції.

Для визначення субєкта правового регулювання згідно з ст. 6 Закону «Про захист економічної конкуренції» важливим є кількісний склад субєктів - їх повинно бути принаймні два, оскільки необхідною умовою є укладення угод і схожість дій, а також можливість суттєво впливати на ринок товару. Однак заняття цими суб'єктами (або одним із них) монопольного (домінуючого) становища не є необхідним.

Суб'єктом правового регулювання згідно з ст. 15 Закону «Про захист економічної конкуренції» є міністерства та інші центральні органи виконавчої влади, Верховна Рада Автономної Республіки Крим та органи виконавчої влади Автономної Республіки Крим, державні органи, що здійснюють регулювання діяльності суб'єктів природних монополій, ринку цінних паперів, державні органи приватизації, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення, місцеві органи виконавчої влади та суб'єкти господарювання, об'єднання, інші особи в частині виконання ними функцій управління або контролю в межах делегованих їм повноважень органів влади чи органів місцевого самоврядування, в частині прийняття ними рішень, які можуть вплинути на конкуренцію.

Суб'єктом правового регулювання згідно з статей 18-21 Закону «Про захист економічної конкуренції» є суб'єкти господарювання та їх об'єднання які мають змогу впливати на конкуренцію на ринку, тобто мають значно більший ринковий вплив порівняно з малими або середніми підприємцями, які є їх конкурентами.

Основними порушеннями, виявленими органи Антимонопольного комітету, були порушення, пов'язані з договірними відносинами монополістів, зокрема ціноутворенням монополістів, а саме монопольно високими і дискримінаційними цінами, а також застосування різних інших умов до рівнозначних угод з суб'єктами господарювання, продавцями чи покупцями без об'єктивно виправданих на те причин.

Практично не виявлялися Комітетом обмеження виробництва, ринків або технічного розвитку, що завдало чи може завдати шкоди іншим суб'єктам господарювання, покупцям, продавцям та суттєве обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання на ринку без об'єктивно виправданих на те причин.

Зазначені тенденції свідчать про превалювання у виявлених Комітетом порушеннях сектору природних монополій, які є дуже потужними і використовують свою владу над споживачами з метою збагачення. Тобто відсутність в Україні єдиного органу контролю та регулювання у сфері природних монополій дозволяє їм зловживати своїм монопольним становищем і використовувати неузгодженість позицій відомств, які здійснюють цей контроль. Так, відповідно до вимог ст. 4 Закону «Про природні монополії» регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до цього Закону. На жаль, незважаючи на цей припис закону, в Україні не створено більшість Комісій з регулювання природних монополій, як не створено і надійного правового механізму здійснення такого державного регулювання та відповідальності за діяльність відповідних секторів економіки.

Норми Закону України «Про захист економічної конкуренції», що передбачають заборону антиконкурентних узгоджених дій суб'єктів господарювання і відповідальність за їх вчинення, вимагають встановлення двох груп юридичних фактів: по-перше, факту досягнення домовленості чи узгодженості відповідними суб'єктами господарювання, по-друге, наслідків на ринку у вигляді недопущення, усунення чи обмеження конкуренції.

Застосування норм Закону «Про захист економічної конкуренції» щодо визначення антиконкурентних узгоджених дій суб'єктів господарювання, окремі з яких є принципово новими в українському законодавстві, потребує опанування органами Комітету нового інструментарію, набуття практичного досвіду. Крім того, збирання належних доказів в узгодженості дій суб'єктів господарювання потребує закріплення в законодавстві відповідних повноважень, що забезпечить органам Комітету статус правоохоронних органів. Крім того, органи Комітету потребують практичної допомоги тих міжнародних експертів, які тривалий час застосовували аналогічні норми, а саме формували систему доказів при розгляді справ про порушення.

Крім того, методичні та методологічні особливості розгляду справ про порушення зазначеної категорії випливають з відмінності норм Законів України «Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності» та «Про захист економічної конкуренції», що визначають склад відповідних порушень.

Після здійснення комплексного аналізу застосування заборонних норм у конкурентному законодавстві була виявлена низка недоліків, як то:

превалювання у порушеннях, виявлених Комітетом, сектору природних монополій;

низький рівень виявлення порушень в тих секторах економіки, в яких монопольне становище субєкта господарювання не є природнім;

при виявленні антиконкурентних узгоджених дій вимагається встановлення двох груп юридичних фактів: по-перше, неможливість отримання прямих доказів антиконкурентних домовленостей між суб'єктами господарювання, як це було б необхідно виходячи з наших правових традицій; по-друге, наслідків на ринку у вигляді недопущення, усунення чи обмеження конкуренції;

під час розгляду антиконкурентних дій органів влади виникає необхідність в оцінці їх негативного впливу на економічну конкуренцію, зокрема факту, що ці дії призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції, це значно ускладнює розгляд справ та не сприяє ефективному захисту конкуренції.

Наступний аспект конкурентного законодавства, що заслуговує на увагу, - це заборони на зловживання суб'єктом господарювання своїм домінуючим становищем на ринку. У законодавстві більшості країн під зловживанням домінуючим становищем, у першу чергу, розуміється укладення договорів із винятковими умовами, а також «пов'язаних» договорів і договорів про встановлення надмірно високих і низьких цін. Антиконкурентний характер таких порушень «виявляється в тому, що умови договору обмежують або виключають свободу контрагента або інших учасників ринкових операцій, погіршують їх конкурентне становище на ринку» 89.

Українським конкурентним законодавством зловживанням домінуючим становищем визнаються дії суб'єкта господарювання, який займає домінуюче становище, що призвели або можуть призвести до недопущення, усунення чи обмеження конкуренції, зокрема обмеження конкурентоспроможності інших суб'єктів господарювання, або ущемлення інтересів інших суб'єктів господарювання чи споживачів, які були б неможливі за умов існування значної конкуренції на ринку.

Що стосується поняття "монополізація", то воно визначене як досягнення суб'єктом господарювання монопольного (домінуючого) становища на ринку товару, підтримання або посилення цього становища. Відповідно до вимог статті 12 Закону «Про захист економічної конкуренції» ознаки монопольності це:

відсутність конкурентів;

відсутність значної конкуренції внаслідок обмеженості можливостей доступу інших суб'єктів господарювання щодо закупівлі сировини, матеріалів та збуту товарів, наявності бар'єрів для доступу на ринок інших суб'єктів господарювання, наявності пільг чи інших обставин;

частка на ринку перевищує 35% товарного ринку, якщо не буде доведено наявність значної конкуренції;

частка на ринку менше 35%товарного ринку, якщо відсутня значна конкуренція;

сукупна частка трьох найбільших учасників ринку перевищує 50% товарного ринку, якщо не буде доведено наявність значної конкуренції;

сукупна частка п'яти найбільших учасників ринку перевищує 70% товарного ринку, якщо не буде доведено наявність значної конкуренції.

Таким чином, відповідно до наведених критеріїв основна ознака домінуючого становища - це можливість суб'єкта господарювання чинити вирішальний вплив на загальні умови обороту товарів на відповідному товарному ринку, що залежить, у першу чергу, від тієї частки ринку, яку він займає.

Отже, відповідно до конкурентного законодавства для визнання суб'єкта господарювання монополістом необхідно:

1) досягнення визначеної частки на ринку;

2) наявність додаткових умов (у випадку частки ринку менше 35 %).

У юридичній пресі проходила дискусія про те, чи вірно вважати монополістом організацію, що займає домінуюче становище на ринку. На думку ряду дослідників цієї проблеми, практика пішла по шляху визнання монополістом підприємств, що займають домінуюче становище на ринку, незалежно від того, чи здійснюється ними монополістична діяльність і чи здійснює дане домінуюче підприємство несумлінні дії. Таку ж точку зору висловлює і американський економіст Р. Мейсон, який ставить у прямий взаємозв'язок значну частку ринку (домінуюче становище) і заняття монопольних позицій. Він відзначає, що в ряді випадків, коли на визначеному місцевому ринку можуть діяти 2-3 навіть дуже невеличкого розміру бакалійних магазини, але якщо кожний із них займає значну частку ринку, то в цьому випадку мова йде про їхню монопольну владу на ринку.

Визначення домінуючого становища в українському законодавстві багато в чому подібне з визначенням, прийнятим у Європейському Співтоваристві (Ст. 86 Договору ЄС), відповідно до якого, за твердженням П. Самуєльсона, домінуюче становище відноситься до економічної могутності, що дозволяє підприємству запобігти нормальній конкуренції на відповідному ринку і мати можливість поводитися деякою мірою незалежно від конкурентів, клієнтів і, у кінцевому рахунку, від споживачів 91, с.84. Незважаючи на відсутність зазначення розміру частки, при досягненні якого мова йде про домінуюче становище, на практиці береться до уваги нижча межа, до досягнення якої суб'єкт не може бути визнаний домінуючим на ринку: 20-40 % для різноманітних ринків 190.

Ще один пласт конкурентного регулювання - це заборона монополістичної діяльності органів влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління та контролю.

Конкурентне законодавство України, як було уже відзначено, з одного боку, сприйняло досвід регулювання конкуренції країнами із розвиненою ринковою економікою, а з іншого - має багато особливостей. Однією з особливостей є те, що поряд з обмеженням монополістичної діяльності підприємців-суб'єктів господарювання закон передбачає заходи щодо припинення державного монополізму. Це украй важливо для українських умов, де має місце «гіпертрофований державний і відомчий монополізм» 68, с.14. Розвиток ринкових відносин декларує зменшення втручання держави в підприємницьку діяльність суб'єктів господарювання. На досягнення цього зменшення спрямовані окремі норми Закону, відповідно до яких антиконкурентними діями органів влади, органів місцевого самоврядування та органів адміністративно-господарського управління та контролю є прийняття будь-яких актів (рішень, наказів, розпоряджень, постанов тощо), надання письмових чи усних вказівок, укладення угод або будь-які дії чи бездіяльність цих органів, чи їх посадових осіб, які призвели або можуть призвести до недопущення, усунення, обмеження чи спотворення конкуренції.

Антимонопольними органами розглядається велика кількість справ цієї категорії. Серед порушених антимонопольними органами справ вони посідають за кількістю друге місце після зловживань домінуючим становищем на товарному ринку.

Стосовно до цих видів порушень слід зазначити, що більшість з них вчиняється при потуранні органів, які здійснюють державну реєстрацію нормативних актів органів влади. Якби до здійснення цієї реєстрації відбувалася державна експертиза на дотримання вимог конкурентного законодавства, як це передбачено Положенням про порядок погодження з органами Антимонопольного комітету України рішень органів державної влади, органів адміністративно-господарського управління та контролю, органів місцевого самоврядування щодо демонополізації економіки, розвитку конкуренції та антимонопольного регулювання, затвердженим розпорядженням Антимонопольного комітету України від 1 квітня 1994 року № 4-р та зареєстрованим в Міністерстві юстиції України 20 квітня 1994 року № 78/287 [39], то багатьох порушень можна було б запобігти.

2.2 Практика припинення порушеннь конкурентного законодавства

Кількість припинених органами Антимопольного комітету порушень динамічно зростає з року в рік. Якщо в перший рік роботи Комітету (1994 р.) було розглянуто 224 заяви і відкрито 174 справи про порушення антимонопольного законодавства, то вже наступного року надійшло вдвічі більше скарг, а справ порушено вчетверо більше. Це пояснюється тим, що значна частина справ порушувалася за результатами перевірок суб'єктів господарювання й органів влади, а не лише за скаргами.

Зазначені тенденції свідчать про превалювання у виявлених Комітетом порушеннях сектору природних монополій, які є дуже потужними і використовують свою владу над споживачами з метою збагачення. Тобто відсутність в Україні єдиного органу контролю та регулювання у сфері природних монополій дозволяє їм зловживати своїм монопольним становищем і використовувати неузгодженість позицій відомств, які здійснюють цей контроль. Так, відповідно до вимог ст. 4 Закону „Про природні монополії” регулювання діяльності суб'єктів природних монополій здійснюється національними комісіями регулювання природних монополій, які утворюються і функціонують відповідно до цього Закону. На жаль, незважаючи на цей припис закону, в Україні не створено більшість Комісій з регулювання природних монополій, як не створено і надійного правового механізму здійснення такого державного регулювання та відповідальності за діяльність відповідних секторів економіки.