Концепт міста в малій прозі Валер'яна Підмогильного

Розкриття теми міста у творах найяскравіших представників української літератури початку ХХ ст. Виявлення та репрезентація концепту міста в оповіданнях В. Підмогильного, що реалізується за допомогою елементів міського пейзажу - вулиці, дороги, кімнати.

Рубрика Литература
Вид научная работа
Язык украинский
Дата добавления 04.04.2013
Размер файла 66,6 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Анотація

Наукової роботи

учня 11-А класу ЗОШ №27 м. Рівного

Коваля Андрія Ігоровича

«Концепт міста в малій прозі Валер'яна Підмогильного»

Науковий керівник - учитель української мови та літератури, Коваль Любов Семенівна

Місто завжди було місцем концентрації культури та історії, воно продукує усі можливі сфери людської життєдіяльності. Урбаністичний дискурс української літератури започатковує традицію нового письма та нового погляду на реальність. Дослідження міста в українському літературному є новим напрямом, тому досі відсутній ґрунтовний аналіз урбаністичного дискурсу в історії української літератури.

Метою дослідження є аналіз концепту міста реалізованому на рівні топосів вулиці, дороги, будинку (вікна, підвіконня, кімнати) у творчості Валер'яна Підмогильного.

Основна мета нашого дослідження передбачає такі завдання:

- аналіз теми міста в літературному творі;

- становлення концепту міста;

- виявлення та репрезентація концепту міста в оповіданнях «Третя революція», «Історія пані Ївги», «З життя будинку», «Проблема хліба», «Собака», «Старець»;

- дослідження міста як особливого простору існування літературного героя.

Завдяки тематизації міста та місць і виокремлення ключових для прози Підмогильного топосів (вулиці, будинку, кімнати, вікна), можемо стверджувати, що простір міста для героїв Валер'яна Підмогильного не є чужим. Колишні селяни успішно завойовують його і стають повноправними городянами, носіями та «читателями» тексту міста. Аналіз моделей конструювання письменником типу оповіді, а звідси і конструювання образів, показав еволюцію героїв залежно від зміни оповіді і поетапний перехід автора від теми села до витворення власного концепту міста.

Зміст

Вступ

Розділ І. Урбаністична тема в літературному творі

1.1 Місто в українській художній прозі початку ХХ століття

1.2 Становлення концепту міста

Розділ ІІ. Місто у прозі Валер'яна Підмогильного

2.1 Мала проза Валер'яна Підмогильного. Особливості реалізації концепту міста

2.2 Переживання міста. Конструювання нового літературного героя

Висновки

Список використаної літератури

Вступ

Місто завжди було місцем концентрації культури та історії, воно продукує усі можливі сфери людської життєдіяльності. «Місто є онтологічною ідеєю збирання людини в одне ціле, ідея організації простору життя, включаючи як людську тілесність («храм душі», тіло як «місце перебування душі»), так і зовнішні, по відношенню до індивіда, форми тілесності - форми середовища (житла, доріг, комунікацій)» [37].

Починаючи з ХVІ століття, європейська проза все більше уваги приділяє відображенню міського середовища. У романі ХІХ-ХХ століть місто є тлом, локусом і персонажем воднораз. Європейський модернізм - це, насамперед, текст міста, в якому здійснюється рефлексії автора над тілесністю, фізіологією та антропологією. Місто постає як новий спосіб існування та мислення, структурування простору за певною парадигмою. Урбаністичний дискурс української літератури започатковує традицію нового письма та нового погляду на реальність. Попри те, що «в українській ситуації мусить зауважити задавнений шлейф дражливого несприйняття міста [24,с.118], модерна українська література відзначається зосередженістю уваги до зображення міста (творчість В.Підмогильного, В.Винниченка, В.Домонтовича, М.Хвильового тощо). «Засадниче для модернізму освоєння урбаністичного простору в українській літературі часто означало завоювання чужого й ворожого міста [1,с.93], яке протиставлялось селу і поставало як «рідний» простір, якого не потрібно завойовувати, позаяк воно уже завойоване і «своє».

Актуальність теми. Одним із перших дослідників міста в літературі є Микола Анциферов [3], який по-особливому почав вивчати місто, як «історико-культурний організм», що змінюється, проте залишає упродовж свого розвитку внутрішню єдність. Вчений досліджує Петербург як синтез матеріально-духовних цінностей з метою пізнати «душу» міста. Його праці «Душа Петербурга», «Біль и міф», «Петербург Достоевского» створили новий напрям у дослідженні міста - науково-поетичний, в основі якого розповіді-екскурсії з історичним коментарем. М.Анциферов вперше сформулював тези «місто і письменник» і «від міста до літературного твору». «Екскурсія, - на думку вченого,- має бути поступовим підкоренням міста пізнанню екскурсантів. Вона має розкрити душу міста і душу, що змінюється в ході історичного процесу, вивільнити її від матеріальної оболонки міста, в надрах якої заховано душу…» [3].

Дослідження міста як тексту активно впроваджуються у науковий дискурс, засновуючись на дослідженнях В.Топорова[43,с.59], який виокремив унікальний «Петербурзький текст» російської літератури. Місто, яке постає на болотистій місцевості і має важливе місце в історії Росії, унікальне ще й тим, що йому у відповідність існує особливий «Петербурзький текст», точніше певний синтетичний надтекст, з яким пов'язуються вищі смисли і цілі» [43]. «Петербурзький текст» виокремлюється через коло основних текстів російської літератури, пов'язаних із цим містом, за таким самим зразком будуються тексти інших міст. Достатньо уваги приділено вивченню Московського тексту Ю.Лотманом [26], Б.Успенським [46] та їхніми послідовниками: «Від кабаре до міста як до тексту» С.Буріні [6,с.275-289], «Московські маргіналії до Петербурзького тексту» Р.Казарі [16,с.361-369] тощо.

В українському літературознавстві розглядались окремі аспекти міста та літературного твору. Важливою подією у розгортанні урбаністичного дискурсу в українській гуманітаристиці є видання культурологічного часопису «Ї», присвяченні текстам Львова, Волині та міст Галичини.

Спроба філософського та культурологічного огляду феномену міста та мешкання в ньому належить головному редактору і засновникові Незалежного культурологічного журналу «Ї» Тарасу Возняку. Його монографія «Феномен міста» [9] не претендує на всеохопність, проте все ж означує цікаві аспекти та категорії у сфері дослідження міста. Автор зазначає, що книга «є спробою осмислення феномену міста та мешкання у ньому» і від європейського міста переходить до характеристики Львова. Філософ акцентує на тому, що місто не зважає ні на оскіл, ні на природну зміну пір року, воно ґвалтує рельєф та живе за своїм далеко не природним ритмом життя» [9,с.9].. Уважний читач знайде для себе багато цікавого у розділах «Морфологія міського простору», «Семантичні простори міста», «Львів:sine guan non- без чого немає». Книга має на меті показати технології, за яких місто, що з'являлось природнім шляхом і організовувалось власними силами, протистоїть місту, що виникає з плану будівничих і покликане сформувати певний тип суспільства, як ці основи проектуються на засади демократії з одного боку і засади деспотії з іншого.

Віра Фоменко, авторка монографії «Місто і література: українська візія» [47;48]., мету свого дослідження означує як комплексне розкриття феномену становлення й еволюції художньо-образного відтворення урбаністичної тематики в українській прозі ХХ століття та визначення її своєрідності, досліджуючи значний масив творів українських письменників. Місто для дослідниці - це «історично сформований, відшліфований простір, який зберігає інформаційні коди, ілюзії, міфи, втілені у пам'ятках архітектури та мистецтва. Воно має дискурсну основу та належить наративу, за допомогою якого місто постає як текст, що містить унікальну інформацію про знакові семантичні утворення» [48]. «Місто і література: українська візія» є першим комплексним монографічним дослідженням., яке розглядає процес еволюції української урбаністичної прози ХХ століття у цілісності.

Дослідження Віри Агеєвої «Жіночий простір: феміністичний дискурс українського модернізму»[1], розглядає український літературний процес ХХ століття з позицій фенімістичної критики та гендерної проблематики. Оприявнюється криза патріархальних цінностей та традицій і входження у простір літератури жінки. В.Агеєва характеризує місто як об'єкт бажання, наголошуючи на тому, що засадничим для модернізму освоєння урбаністичного простору в українському модернізмі часто означало завоювання чужого і часто ворожого простору міста.

Початки розвою теми у прозі Підмогильного бачимо у монографії Максима Тарнавського «Між розумом та ірраціональністю» [41]. Автор простежує еволюцію творчої манери письменника, його звернення до різних літературних напрямів від реалізму до елементів екзистенціалізму, акцентуючи на постійній боротьбі раціонального та ірраціонального у героях Підмогильного. Тарнавський вказує на те, що «місто манірне й інтелектуальне, в той час як село безпосереднє й матеріальне» [41,с.114]. і тематичний мотив міста для Валер'яна Підмогильного, особливо як протилежність селу, дуже важливий, хоча критики завжди оминали цей аспект, або ж тлумачили його хибно.

Дослідження міста в українському літературному є новим напрямом, тому досі відсутній ґрунтовний аналіз урбаністичного дискурсу в історії української літератури. Незважаючи на публікації В.Агеєвої [1;2], А.Білої, Я.Поліщука [34]., Л.Кавун, І.Кравченка, С.Павличко [31], І.Матковської, М.Тарнавського [40;41], М.Ткачука, О.Гусейнової [11], О.Журавської, О.Харлан [49], В.Фоменко [47;48] та ін., українська урбаністична проза залишається маловивченим різновидом української літератури. Актуальність цього дослідження підкріплюється також і сучасними тенденціями у літературознавстві, коли відбувається активне перепрочитання класичного корпусу текстів, для аналізу яких застосовується нові методологічні засади, що дозволяє простежити раніше не зауважені аспекти творчості письменників.

Попри великий інтерес до творчого доробку Валер'яна Підмогильного, досі достатньо не проаналізовано урбаністичних мотивів у малій прозі письменника. Під тягарем ідеологічних нашарувань радянської доби творчість Підмогильного замовчувалась, його праці не друкувались, лише у вісімдесятих роках він був реабілітований офіційно, а входження до кола програмної української літератури тривало ще довше.

Творчість Підмогильного, попри негативну критику і відгуки, була помітним явищем тогочасного письменства, «гордістю нашої прози двадцятих років» [18,с.135]. Його проза відзначалася філософською глибиною, інтелектуальністю. На філософські аспекти творів Валер'яна Підмогильного вказували такі літературознавці як Г.Костюк [21], Ю.Шерех [68], М.Тарнавський [40;41], В.Мельник [27;28], В.Шевчук [51;52], Р.Мовчан [29], Л.Коломієць [19;20], С.Павличко [31].

Дослідники звертали увагу на великі прозові твори автора, несправедливо оминаючи увагою малу прозу письменника, тому саме малі прозові твори прозаїка потребують активного включення до наукових дискурсій із застосуванням нових методів досліджень, переосмисленням змісту і значення творів.

Предметом роботи є мала проза Валер'яна Підмогильного розглянута в урбаністичному дискурсі.

Об'єкт дослідження - концепт міста в оповіданнях «Третя революція», «Історія пані Ївги», «З життя будинку», «Проблема хліба», «Собака», «Старець».

Метою дослідження є аналіз концепту міста реалізованому на рівні топосів вулиці, дороги, будинку (вікна, підвіконня, кімнати) у творчості Валер'яна Підмогильного.

Основна мета нашого дослідження передбачає такі завдання:

- аналіз теми міста в літературному творі;

- становлення концепту міста;

- виявлення та репрезентація концепту міста в оповіданнях «Третя революція», «Історія пані Ївги», «З життя будинку», «Проблема хліба», «Собака», «Старець»;

- дослідження міста як особливого простору існування літературного героя.

Структура і зміст роботи. Дослідження складається зі вступу, двох розділів, висновків та списку використаної літератури.

Розділ І. Урбаністична тема в літературному творі

1.1 Місто в українській художній прозі початку ХХ століття

Сучасне поняття «місто» звузилось до означення «великого населеного пункту, адміністративного, торгового і культурного центру» [7,с.679], проте варто пам'ятати і застаріле значення поняття «місто» як ринку, торгової площі та місця. Що є місто? Старослов'янське слово «грядь» першопочатково мало значення «огорожа», «межа», «перешкода», «захист», а «місто» виводять із поняття «містити», «зміст», «місце, місцевість» [13,с.484]. Місто завжди є замкненим простором, обгородженим валом, ровами, мурами чи будь-якою іншою демаркаційною лінією, яка відмежовує територію міста від не-міста. Окреслюючи межі поняття місто, Макс Вебер зазначає, що «місто було місцезнаходженням ринку, торговим і ремісничим центром, а разом із тим і фортецею, хоча жоден із цих критеріїв не є визначальним [54]. Простір міста постає як особливий тип просторово-часових характеристик. Важливою умовою реалізації «міста» утопічного та урбаністичного дискурсу Мішель де Серто вважає продукування ним власного простору та подавлення часом прогресу традицій. «ідея міста дозволяє сприймати і конструювати простір на основі обмеженої кількості стабільних, відмежовуваних один від одного, але пов'язаних якостей [36,с.82].

Місто є категорією простору, просторовою структурою, яка відрізняється від не-міста, вибудовується на основі багатошаровості, розірваності простору та накладання часу. «У місці поставлення міста розлогість простору стиснута до точки, а плинність часу як розгортання перед подорожнім овиду - до дискретності, раптовості появи перед ним такого артефакту як місто» [9,с.396]. Час у місті змінюється ритмічністю людського потоку, темпом натовпу. Час появи міста на карті світу задає часову організацію міста, це вихідна точка з якої починає ширитись простір міста. Місто - швидкість, рух; зміна дня і ночі, пір року не впливають на життя міста, воно продовжує свій невпинний поступ.

Базовою характеристикою часу міста є його впорядкованість. Діяльність людини замкнена у певну схему, порушення якої призводить до хаосу. Людина міста живе за годинником, день розписується по хвилинах, великі відстані змушують розподіляти час, впорядковуючи свої дії так, щоб вони синхронізувалися із часом міста. «На відміну від «села, що є компромісом людини та природного простору і часу, природного хронотопу, місто творить свої, концентрації, стиснуті простір та час - свій, більш пристосований для людини, чи більше нею перетворений, урбанізований хронотоп» [9,с.396].

Кожне місто за допомогою притаманних лише йому топосів будує образ і кожен індивід вибудовує свій образ міста. Множинність міста має важливе значення, «міста - це і лабораторії, і приймачі, охоронці культури і найвищі показники цивілізованості. У них відбувається згущення культурних процесів, насичення їхніх результатів…»[10,с.21]. Тому місто не можна сприймати як одиничне, воно поєднує у собі множинність зорових, слухових та історичних образів.

. В українській літературі Київ завжди асоціювався із горами та маківками церков. Це було тим топосом, що відокремлює Київ від інших міст.

Структура образу - це взаємозв'язок між об'єктом і спостерігачем та іншими об'єктами. До того ж цей об'єкт повинен мати значення для спостерігача практичне або емоційне. Образ міста повинен бути «легкопрочитуваним» як одним індивідом, так й іншим, для передачі інформації та можливості рухатись заданим або потрібними маршрутами. Простір який легко прочитати здається безпечним, відомим і своїм, проектування вулиць певним способом полегшує орієнтацію людини у просторі, дає можливість орієнтації на місцевості.

Зацікавлення темою міста простежується в українській літературі з самих її витоків. Від давньої до нової літератури тема міста освоюється у творах багатьох авторів. Питання про образ міста в культурі, літературі та історії на матеріалі давньої української літератури яскраво відображено у книзі «Образ міста в контексті історії, філософії, культури: Києвознавчі читання» [30]. Найяскравішим прикладом опису міст у давній літературі є «Роксоланія» Себастіана Кленовича, у якій він «утверджує право особи на власну думку, на вільне її висловлювання. Його латиномовні твори певною мірою автобіографічні. З них ми можемо, дізнатися, що в молоді роки він побував в Угорщині й Чехії» [38]. Описав він також і українські міста, серед них Львів та Київ. Кленович починає творення міфу міста та його образу, який переходить у іншу літературну традицію, яку підтримують Григорій Сковорода, Іван Котляревський та інші.

«У європейських літературах урбанізм, як відомо, асоціюється з модернізмом. В українській, де перетворення сільської культури в міську ніколи остаточно не завершилося, ставлення до міста стало лакмусом позиції митця, а дискурс міста позначений глибоким і болісним конфліктом» [31,с.206]. Український урбаністичний дискурс розвивався на культурологічній платформі рустикального дискурсу, письменники ХІХ століття не творили текст міста, а спостерігали та описували його зовні. Тарас Шевченко став чи не головним творцем українського дискурсу, проте, коли описував реалії свого життя, то писав це у дискурсі російської мови, де урбанний дискурс уже виписаний. На думку Т.Возняка, феномен успішності русифікації чи полонізації полягає у тому, що ці дискурси витворили свою матрицю міста, а українські - ні, «тому адаптація людини українського дискурсу у місті трансформувалась у рустофікацію чи полонізацію» [9,с.322]. Український урбанний дискурс витворювався упродовж усього ХХ століття, його початок можемо вивести із становлення дискурсу міста у творчості Івана Франка («Борислав сміється», «Перехресні стежки», «Для домашнього огнища»). Франко починає будувати дискурс міста українською мовою, що сприяло подальшому освоєнню міста літературою. Ідеє Франка розвивали М.Яцків, І.Вільде, проте «тканину тексту Львова, попри всі зусилля Франка, творили польськомовний та їдишемовний дискурси» [9,с.323].

В українській літературі лише «з початком ХХ століття акценти все очевидніши зміщуються на урбаністичну тематику, а зображення міського простору потребувало нової точки зору, точки розташування оповідача,і нових засобів для передачі вражень та спостережень» [2]. Активне засвоєння ідей Фрідріха Ніцше, Артура Шопенгауера, Зігмунда Фройда, ідей символізму, експресіонізму, екзистенціалізму, натуралізму призвели до конфлікту поколінь, а також до виходу української літератури із кола тем суто етнографічних, рустикальних чи історичних. Відбувається поступовий вихід літератури на європейський простір, а звідси засвоєння нових тем, сюжетів, жанрів та стилістичних прийомів. На зламі ХІХ та ХХ століть в українській культурі був присутнім конфлікт двох художніх принципів - народництва та модернізму, останній передбачав європеїзм, відхід від хуторянства, реалізму. «Для новітньої української культурно самосвідомості Європа стає об'єктом бажання і втілення ідеалу модерності» [10,с.59]. Європейський модернізм асоціюється насамперед з урбанізмом, і місто є наскрізною його темою, сюжетом, образом, а іноді й героєм. У фокус української літератури місто як повноцінний образ потрапляє у добу модернізму. Українське модерне мислення працювало на випередження часу, часто урозріз із загальною лінією літератури, трактувалось як явище негативне, у протиставленні до соцреалізму. «Так виник розрив між літературним явищем (модернізмом) та його критичною рефлексією, що провокувало повторюваність модерністських тез і маніфестації, регресії, перерви, у коливання між повним прийняттям і повною негоцією модернізму [10,с.21].

Урбаністичний дискурс українського модернізму як і тему міста загалом пов'язують із творчістю письменників межі ХІХ-ХХ: Михайла Коцюбинського, Володимира Винниченка, Миколи Хвильового, Віктора Петрова (Домонтовича), Валер'яна Підмогильного. Це не повний перелік авторів, але у нашому дослідженні ми зупинимося лише на цих іменах.

Авторська свідомість творить власний простір міста, а за відсутності сформованого жанру міської оповіді текст міста вибудовується по різному, продукуючи різне прочитання іноді одного міста у різних авторів. Комплексний розгляд теми міста в українському модернізмі дасть змогу побачити місто у розрізі, зрізних ракурсів, планів та поглядів. Охопити усю типологію обраної тематики у рамках нашої розвідки неможливо, тому ми зупинимося на ключових позиціях таких авторів як: Михайло Коцюбинський, Микола Хвильовий, Віктор Петров (Домонтович) та детальніше - Валер'яна Підмогильного.

Місто у Миколи Хвильового - це периферія, віддаленість від центру і разом з тим певна відмежованість від чогось. «Міський простір Хвильового - це провінційний, анонімний, «позаштатний» закуток. Його герої опиняються у стані подвійною маргінальності: 1) як мешканці провінції

2) як ті, хто відмовляється бачити свою маргінальність і змагатися з нею.

Граматика міського стилю життя тут слабшає або й нівелюється. Феномен маргінальності підсилюється ще й авторською позицією щодо об'єкту спостереження» [11,с.66-71]. До того ж місто Хвильового промислове: «Тоді в калейдоскопі жита, степи, гони й північний туман із осінньої магістралі. Провалюються темні горизонти, оселі, байраки, глухі нетрі. Виростають фабричні посьолки, содові заводи, шахти, домни» [50,с.231]. Простір міста знаходиться десь за межами простору тексту, час того про що йдеться відрізняється від часу міста.

Категорії простору міста у Хвильового підходять радше для опису не-міста: «Ішла жура осінньої чвирі. Над міськими болотами шкульгали дощі - холодні й нудні» [10,с.59], або ж якраз для міста Хвильового, провінційного, позаштатного, яке не «вписується» у поняття місто, тодішня столиця України - Харків, перебуває за межами європейських впливів, тому «єдина можливість подолати «позаштатність», периферійність власного міста - це творення ілюзій, які надто схожі на галюцинації: «Тоді я люблю Іспанію, тому що вона далеко, тому що я фантаст, тому що я пізнаю і кохаю город не так, як інші, тому що город - це Сервантес Сааведра-Міугель…»[11,с.69].

Місто у Віктора Петрова (Домонтовича) - це простір його життя і життя його героїв, воно «своє» і невіддільне від індивіда, який органічно живе і вмирає з містом. Існування героїв Петрова (Домонтовича) поза містом неможливе, бо лише у ньому є університети, бібліотеки, архіви, це місто інтелектуалів та митців. Вибравшись одного разу з міста, герой роману «Доктор Серафікус» зовсім сплутує маршрут і місто: «Комаха прокляв день і хвилину, коли в нього з'явилась думка виїхати з дому. Краще духота, краще спека, ніж оці нікчемні, даремні блукання в розгубленій ніяковості розірваних і сумнівних думок»[12,с.91]. Неможливість існування людини міста поза простором міста, її невлаштованість у іншому просторі, або небажання до нього повертатись, класифікує прозу Петрова (Домонтовича) як суто міську та урбаністичну. Про своїх героїв Петров пише: «В переважній, якщо не цілковитій більшості, майже всі вони прийшли в місто з села. Осівши в місті, вони так або інакше урбанізувались. Але і в місті побут старосвітських батюшок і матушок вони вважали за остаточно довершену форму ідеального життя, урбанізацію цього побуту вони розцінювали як правдиве признання часу. Ніхто з них не дивився далі паркана у дворі свого будинку, розташованого в одному з затишних закутків ярів Гоголівської або Тургенєвської вулиць» [12,с.95].

Замкнений простір із зупиненим часом, з якого його герой постійно хоче вирватись є виразником міста у прозі Михайла Коцюбинського. Простір звужується до точки з якої видно все місто і якою є місто: «Антін покидає бульвар і виходить на міську площу, де в самому центрі - калюжа. Йому не треба дивитись на місто. Він може глянуть в калюжу і побачити город: важкий білий собор в шапці зеленої бані, цегляний будинок управи і жовті стіни суду. Все змістилось в одній калюжі» [22,с.75]. Просторово-часові координати фіксуються у межах однієї точки, не даючи жодного розвитку подій. Час стає циклічним.»Часом траплялось щось нове - привозили дрова і треба було приймати або заслабла дитина. Але все мало кінець -і життя знов пливло спокійно в старім кориті…»[22,с.75]. Бажання вирватись із буденного простору та одноманітного часу диктує героям втечу з міста у інший простір реальний або вигаданий, ірреальний. Герой оповідання «Сон» порушує спокій життя власним сном, який іноді йому самому здається реальністю, тільки там він відчуває себе вільно. «Ціле море у небі і ціле небо у морі. Од блакитних просторів на душі в мене було блакитно, тепло просторо» [22,с.79]. Мотив ув'язнення містом людини зустрічаємо також в оповіданні «Intermezzo», коли місто простягає залізну руку на зелені ниви з бажанням захопити у свої лещата і людину. Мотив міста переплітається із мотивом натовпу, від якого герой хоче втекти, сховатись: «Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно торгуються оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Нехай увійдуть у хату чистота і спокій» [22,с.67].

Перші спроби Валер'яна Підмогильного були сприйняті критикою неприхильно, його звинувачували у надмірній увазі до звичайної людини з її болями і стражданнями, у художній непереконливості та за перебільшений інтелектуалізм. «Метушняве життя, випадкова і безглузда найдужче одбивається в оповіданнях Підмогильного. Провадиться, наприклад боротьба за смерть, і цікаво, чому люди до тієї боротьби встряли: один тому, що хотів здобути собі пістоля, другий, бо був розчарований щодо життя і сам не знав, чому «він пристав до гайдамаків, а не до червоноармійців» («Гайдамака»). Підлітки випадком, з нудьги, з хвилинної жалоби паруються, не почуваючи ні любові, ані пошани, й так само байдуже розбігаються; майже діти затирають старанно сліди свого випадкового зближення» [14,с.662]. Проте були також і позитивні відгуки: Г.Костюк писав, що «перші твори Підмогильного принципово сюжетні, без лірики і зайвих прикрас, інколи аж занадто сухі й перенасичені «розумуванням». Проза молодого автора - модерна, а не у стилі народницької розповіді, проза в якій переплітались традиції психологічного реалізму й імпресіонізму, як європейського, так і українського» [21]. «У 1928 році, - писав дослідник творчості письменника Максим Тарнавський, - Підмогильний був уже відомим письменником, важливою постаттю в літературному житті Києва, шанованим перекладачем, героєм багатьох нарисів та рецензій. Рецензенти в один голос визнавали його як прекрасного перекладача. Високою оцінкою була відзначена і його майстерність у жанрі оповідання, але тут похвалу майже незмінно супроводжували закиди про політичну нелояльність автора» [41,с.29].

Ранні твори Підмогильного зосереджені загалом на змалюванні конфлікту між фізичним та інтелектуальним, виразником фізичного є село та його мешканці, місто ж є виразником інтелектуального. Герої ранніх творів ще тільки облаштовуються в місті або іноді приїжджають до нього, винятком є оповідання «Старець», яке описує життя міського каліки, але уже тут можна простежити загальні риси побудови простору і тексту міста Підмогильним. «Місто шуміло й хвилювалось, кипіло реготало. Життя виштовхувало вдень на вулиці його тисячі, десятки тисяч людей, котрі заклопотано бігали, метушились, щось думали, обмірковували, сміялись, плакали, сподівались і, нарешті помирали,- все це іноді тут же на вулиці…»[33,с.71]. Це шум, натовп і невпинний рух, людина або пристосовується до міста і стає його невід'ємною частиною, або місто підпорядковує собі людину і виштовхує її зі свого простору. Тимоша не можна назвати мешканцем міста, він селянин, як і більшість героїв ранніх творів письменника, «це трансплантовані до міста селяни» [41,с.13]. Колишні селяни, які потрапляють до міста з'являються також у пізніших творах Підмогильного, але їхня взаємодія з містом поглиблюється, вони стають повнішими городянами, мешканцями міста і місто стає їхнім простором і місцем. Оповіданнями міського циклу можна назвати твори: «Третя революція», «військовий літун», «Проблема хліба», «Історія пані Івги», «Собака».

Роман Підмогильного «Місто» часто називають першим твором в українській літературі на урбаністичну тематику. Григорій Костюк дав творові об'єктивну характеристику - це «перший і чи не єдиний роман європейського рівня про селянську українську молодь, яка розбурхана революцією, на початку 20-х років тисячами потягнулась в чужі колись їй міста, щоб виконати покладену на неї історією подвійну місію…»[32,с.290]. У романі автор продовжує, накреслені попередньо, ідеї розгортання міста у тексті, завоювання героєм міста. «У «Місті» процес самоствердження й піднесення героя розкрито в кількох вимірах, і кожен етап стрімкої кар'єри завершується здобуттям комфортнішого, ближчого до міського стандарту житла…»[1,с.94]. У цьому романі багато уваги приділено топографії, це не лише твір, про людину, але й про місто, що говориться уже в назві. «Описи знайомих колись і вже, можливо, призабутих вулиць, завулків, парків, Дніпра, пляжів, Університету, Академії, багатьох історичних та архітектурних пам'ятників,- промовисто свідчать про це» [32,с.29]. Зафіксовані у ранніх творах, замальовки міста у романі знайшли своє повноформатне втілення, утверджуючи роль Підмогильного у розгортанні теми міста в українській літературі.

1.2 Становлення концепту міста

Різноманітність напрямів досліджень про місто все ще не виробили традиційного підходу до визначення ключових категорій. Дискусійними є майже всі фундаментальні проблеми урбаністики: визначення міста як того; сутність міста: що, власне, робить деяке поселення містом, у чому його призначення і сенс; причини виникнення, чинники і тенденції зміни міста як системи і його окремих феноменів; структура й особливості міста як місця існування; специфіка міста як простору взаємодії; особливості міського способу життя; наслідки урбанізації як із погляду впливу міста на особу, так і з погляду впливу міста на все суспільство.

Термін «концепт» широко використовується у різних наукових галузях, однак є різні підходи до його інтерпретації.

У лінгвістиці концепт трактується як уявлення (С.Аскольдов (Алєксєєв)) [4,с.269]; як «алгебраїчне вираження значення» (Д.Лихачов) [24,с.28]; як ключове слово культури (А.Вежбицька); як те, «у вигляді чого культура входить у ментальну свідомість людини» (Ю.Степанов) [39,с.40-76]. Має рацію В.Красних [23,с.196], який концепт визначає як найзагальнішу, максимально абстраговану, але конкретно репрезентовану ідею.

Концепт є категорією подібною до поняття. За внутрішньою формою вираження концепт і поняття - однакові, концепт є калькою з латинської conceptus «поняття», від іменника concipere «починати»; поняття від іменника пояти, давнього «схопити, взяти у власність». У сучасній науці ці два слова чітко розмежовують. «Концепт є згустком культури в свідомості людини; те, у вигляді чого культура входить у ментальну свідомість людини» [39,с.40-76].

Автори «Літературного словника-довідника» ототожнюють слова поняття і концепт, визначають останній, як «формулювання, розумний образ, загальна думка, поняття, що домінують у художньому творі чи літературній статті» [25,с.373], що корелює із попереднім визначенням і породжує різносторонність тлумачення. Концепт і поняття мають певні відмінності, про що зазначає у своїх працях В.Н.Телія, яка вважає, що заміна терміна «поняття» на термін «концепт» - не просто термінологічна заміна: Концепт - це завжди знання, структуроване у фрейм, а це означає, що він відображає не лише суттєві ознаки об'єкта, а й усі ті, які у певному мовному колективі заповнюються знанням про сутність» [42,с.96].

Інтерпретація понятійного змісту терміна «концепт» надто широка, проте вчені (Карасик В.В. і Слишкін Г.Г. [17], КрюковаГ.А., Сергєєва Е.Н. [35], виокремлюють його базові характеристики.

Концепт - репрезентація знання як про світ, так і про його частину. Це абстрактне значення, межі якого розмиті, однак воно має власну образність і раціональність.

Концепт має певну невстановленість, непостійність ознаки, що залежить від історичного розвитку суспільства, зміни семантики, під впливом екстралінгвістичних факторів.

Концепт має свою структуру, яка включає ціннісний, образний (емоційно-чуттєвий і образно-метафоричний) і понятійний компоненти. Понятійний компонент зберігається у вербальній словоформі у свідомості. Два інших компоненти можна виокремити, описати та інтерпретувати. Це передбачає зв'язок концепту із мовою, культурою та свідомістю людини і її діяльністю.

До структури філологічного знання термін «концепт» увів уже згаданий С.Аскольдов, трактуючи його з позиції філософії, як мислене утворення, яке заміщує нам у процесі мислення неозначену кількість предметів одного і того ж типу. «Концепт принципово діалогічний, він водночас є посередником між суспільно усвідомленим знанням та індивідуальним осмисленням цього знання кожним конкретним індивідом[14]. Отже, концепт маємо розглядати у динамічності ознаки, з урахуванням його структури та репрезентації, а також у його діалогічності.

Проблему концепту міста у контексті наукового дискурсу досліджував Ільїн В.Г., акцентуючи увагу на теорії культури і, висвітлюючи місто в просторі культури і соціуму, урбаністичних проблем тощо. Детально зупиняється вчений на питаннях, що дотичні до культурних парадигм, вивчаючи місто «як складний, багатовимірний, соціокультурний феномен, один із найважливіших констант і концептів культури і суспільства». Місто як концепт культури невіддільно пов'язаний із концептом міста у літературному творі, що є породженням культури. Концепт міста в літературі покаже місто як носія урбаністичних традиції, специфіку зміни в часі, трансформації уявлення соціуму про місто. Концепт міста у літературі як загальна, абстрагована, динамічна ідея впроваджується через тіло-міста - будинки, дороги, вулиці, мости - топоси, які поєднують ідею міста реального і літературного у проекції на свідомість автора і читача. Ідея про місто дає бачення міста. Реалізація концепту міста через топоси будується накладанням індивідуальних просторів образу на загальний. Елементами образу є дороги, кордони, райони, вузли та орієнтири.

При розгляді індивідуального концепту міста певного автора важливими точками на топографічній карті простору міста є лише вище означені місця, це також вужчий, можна сказати, індивідуальний простір кімнати, дому, з погляду яких і вибудовується конкретне сприйняття міста індивідуальне, відмінне від загальноприйнятого знання та ідеї міста, або ж таке, яке його (знання, ідею) і будує.

За допомогою виокремлених елементів образу міста, можна тематизувати міста та місця, простежити елементи урбаністичного дискурсу в літературі. Парадигма притаманних певному місту топосів створює можливість для дослідника утворити зразок місць типових для текстів певного автора і реконструювати концепт міста, закладений певним автором, з урахуванням читацького сприйняття та накладенням індивідуального досвіду.

Розділ ІІ. Місто у прозі Валер'яна Підмогильного

На межі ХІХ та ХХ століть Україна починає домінувати за рівнем концентрації промислового виробництва в основних галузях Російської імперії і посідає одне з перших місць у світі.

Саме у цей період у літературі починає з'являтись образ українського міста. Важливим твором для українського урбаністичного дискурсу став роман Валер'яна Підмогильного «Місто». У якому «засвоюється», «завойовується» індивідом. У Підмогильного місто показане з точки зору колишнього селянина і автора майже у всіх своїх творах тримається цього образу.

Місто Валер'яна Підмогильного - це Київ. У 20-х роках минулого століття - це було місто швидкоплавних змін влади і настроїв у суспільстві. У цей час місто, у загальному вияві, стає центром культурного та політичного життя країни. Пожвавлений літературно-культурний дискурс представників інтелігенції та влади виливається на початку 1925 року у дискусію, започатковану М. Хвильовим. Постає гостре розуміння того, що література позбувається найважливішої своєї функції - художності. Валер'янові Підмогильному «вістря цієї проблеми бачилось, узагальнено кажучи на перехресті міста і села». Незважаючи на зміни у суспільно-політичному житті, місто у літературі у той час все ще сприймалось як щось «чуже». «Місто відходило від українських форм. Національно українським було тільки село, і якщо письменство хотіло держатись ґрунту, воно мусило на це «своє» село оглядатись і з його черпати свій матеріал» [14,с.343]. письменники нової генерації, хоча здебільшого і були вихідцями з села, прийняли культуру міста, перейнялися новою культурною ідентичністю, основи якої закладали в уста своїх героїв.

Творами «міського циклу» умовно можна назвати оповідання «Старець», «Собака», «Проблема хліба», «Історія пані Ївги», «Сонце сходить, «третя революція», «З життя будинку», «Військовий літун»,романи «Місто» та «Невеличка драма». У прозі Підмогильного можемо простежити різні ступені впровадження у тему міста. Мала проза письменника - перший ступінь впровадження, оскільки не має ще чітких міських топосних характеристик,це безлике місто, одне з багатьох. Спільною рисою творів цього пласту є те, що герої, здебільшого, є вихідцями із села, вони прагнуть завоювати місто, зробити його «своїм», але вони ще надто слабкі для того, щоб влитись у натовп міщан, тому місто їх знищує фізично чи морально. Сюжет будується на протиставленнях, контрасті. Місто протиставляється селу, герої, хоч уже мисляться мешканцями міста мають ідентичність селян, або вихідців із села, вони ще не вкорінені у простір міста. Романи «Місто» та «Невеличка драма» - це другий ступінь, автор повністю «освоює» Київ, з'являється чіткий міський пейзаж. Місто можна впізнати, окреслити, читач має можливість пройтись тими ж вулицями, якими ходять герої письменника. Твори другої групи чіткіше будують місто, герої тут мисляться повнозначними мешканцями міста, або ж його завойовниками, втрачається ідентичність селянина і натомість з'являється інша - ідентичність мешканця міста, городянина.

2.1 Мала проза Валер'яна Підмогильного. Особливості реалізації концепту міста

концепт місто оповідання підмогильний

У перших творах письменника прослідковуємо конфлікт між містом і селом. Село було виразником фізичної сили та ірраціоналізму, місто ж інтелектуальне і раціональне. «Зіставлення міста й села подібне до теми конфлікту між чарами ночі й логікою дня і має таке ж глибоке значення» [41,с.112]. Село завжди хоче завоювати місто, підкорити його собі. «Село вийшло зі своїх мазанок і стріх, поклало руку на той незрозумілий механізм, звідки йшли усі накази, куди возилось податки, де жили дідичі, лунала чужа мова і зникав викоханий у степах хліб. Село прийшло один раз могутнє, і місто стрепенулося з палкого подиху степів, здавалось уже підвладних на завсіди [33,с.29]. І мешканці села теж йдуть у місто з метою завоювати його собі.

Конфлікт між інстинктом та розумом продовжує сталі традиції української літератури. Як зазначає М.Тарнавський, проблема ірраціонального була представлена в українській романтичній літературі принаймні двома жанрами: фантастичним, представником якого є Гоголь і суб'єктивним, особистим (Шевченко). Ірраціональне стає також важливим для письменників модерністів, згадати хоча б прозу Михайла Коцюбинського, у якій герої часто опиняються у межових ситуаціях, коли ірраціональне бере гору над розумом та раціональністю («Цвіт яблуні»). Логічним продовженням теми конфлікту ірраціонального та раціонального стає творчість Валер'яна Підмогильного. У малих жанрових формах ірраціональність проявляється сильніше, вона асоціюється з силами природи («Ваня», «На селі»), статевим інстинктом («Добрий бог») тощо, у романах ірраціональність відступає на задній план, Соломія Павличко зауважила що, розчарування в розумі та ірраціональність маргінальні.

Концепт міста у творах автора будується на принципі контрасту як у зображенні так і у додаткових контекстних рамках. Найяскравіше простежується контраст зображення життя у селі і у місті, а також різниця у соціальному становищі. Тиша міської кімнати порушується махновцями, що приходять із вулиці і сприймають усіх мешканців міста як панів, звідси й ненависть до усього, що поєднується у їхній свідомості з містом - до комірця, білої руки, кам'яних будинків («Третя революція»). Контрастом соціальної нерівності простежується у поєднання минулого з теперішнім. Колишня дочка царського сенатора, яка розкошувала усе життя тепер жебрачить на базарі («З життя будинку»), колишню помічницю виганяють із квартири за наклепом сусідів, яким не подобалась її мовчазність («Історія пані Ївги»).

На антитезі автор будує міський та не-міський пейзажі. Місто подається із негативними конотаціями, натомість не-міський пейзаж сприймається позитивно. «В темно-синій далечині видко було його місто, що світило своїх ліхтарів злило в одну блискучу пляму. Здавалось воно невсипучим оком якогось дивогляду. Що розпластався і принишк до землі» [33,с.76], або «…обабіч вулиці розсілися велетенські стоокі жаби. То - будинки, що їх ніч і сплющила і при посадила. І все місто здавалося святковим збіговиськом жаб із безкраїх трясовин» [33, с.122]. І як описує автор простір край міста: « Радісно дихала ніч пахощами далекого степу, і з подихами доносився невиразний шум чудових розмов її з землею» [34, с.75]. Герої теж протиставляють себе місту, як, наприклад, Тимергей, який побачив панянок у легких шовкових сукнях, які сердито чекають поки мине дощ, що може попсувати шовкову тканину, скривився від огиди.

У голодному місті село стає місцем кращого життя, тому місто йде у село за допомогою: « Їхати завтра ж ! З голодного міста в той край де хліб і масло дешеві, де картоплею годують свиней, де впиваються молоком і самогоном» [33, с.123]. Цей контраст закладається уже в самому просторі міста чи не-міста. Тому й місто сприймається лише у відображенні села, знаючи про існування простору не-міста ти відчуваємо різницю у місті і навпаки.

Урбаністичний простір тексту дає можливість для кращого розуміння значення, притаманного та закодованого у художньому тексті. Місто як складне явище найкраще розкривається у сукупності текстів певного автора. Місто має своє обличчя, його постаті можуть бути зримими і незримими (метафізичними); місто амбівалентне -з одного боку воно демонструє боротьбу між штучним та природним, з іншого це протистояння раціонального та ірраціонального. Аналіз урбаністичного концепту міста у творчості Валер'яна Підмогильного дасть нам один із можливих інтерпретаційних ключів до нового прочитання творів письменника.

Концепт «місто» ключовий для літератури доби модернізму, осягнення якого ще чекає свого часу. Значним внеском письменників цього часу є впровадження міста у літературу. Валер'ян Підмогильний спершу лише залучає окремі топосні характеристики - шум вулиць, потяг, натовп, урядовці з довгими бородами і білими комірцями, пані, що манірно морщать губи тощо. Це місто ще не має свого обличчя, ми не знаємо чи це Київ чи Харків, а може Катеринослав? Можна лише здогадуватись про назву міста, зрештою, вона неважлива, важливий факт того, що це не село, а місто.

Місто-це вулиці, будинки, дороги, орієнтири, це простір, текст міста. «Текст просторовий (тобто він має ознаки просторовості, розміщується у «реальному» просторі, як це властиво більшості повідомлень, що складають основний фонд людської культури) і простір є текстом (тобто простір як такий може бути зрозумілим як повідомлення)» [44,с.227-284].

Місто потрібно сприймати лише в контексті природного середовища, архітектури, його мешканців. Важливою точкою сприймання міста є його топоси, парадигма яких складає простір міста, його образ та концепт. Обличчя міста є його архітектура та ландшафт. В українській літературі Київ завжди асоціюється із горбами та маківками церков, каштанами, Володимиром Великим, Університетом. Кевін Лінч [54,с.46-91] вважає, що образ міського середовища є трикомпетентним : ідентичність структура та значення. Під ідентичністю розуміється його ідентифікація та відокремлення від інших речей, речей розпізнавання його як окремої сутності, це індивідуальність міста. Можливість ідентифікації міста за певними ознаками (архітектурні будівлі пам'ятники, магазини) дає для людини впевненість, викликає певні емоції.

Концепт міста у прозі Підмогильного реалізується на рівні топосів вулиці, будинку, кімнати, що аж ніяк не вичерпнуть усіх можливих варіантів топологізації простору міста автором, однак за допомогою цих елементів зможемо простежити основні просторові концепти міста у творах автор.

Тематичний мотив міста для Валер'яна Підмогильного є символом і метафорою людського і снування. У Підмогильного місто асоціюється із постійним рухом, метушнею, безцільною біганиною. Простір звужується до простору вулиць, створюючи ілюзію кола, з якого людині немає виходу. Натовп замикає людину у стиснутих межах не залишаючи їй надії на порятунок чи вивільнення з цих меж. «Неначе величезний гад повз по землі, повз кудись далеко, обвивався круг світу залізним кільцем, вертався назад, проковтував у своє несите, жадібне черево нових людей і знову повз неосяжний, невблаганний і безкраїй як воля». Сторонній споглядач життя Тиміш (« Старець»), сидячи на краю дороги, бачить життя у його сутності вдень і вночі, спостерігаючи за містом, осторонь натовпу він вивільняється від його впливу, бо залишаючись калікою він не може уже бути повноцінним мешканцем міста, тому сприймає його по-іншому. цей погляд «збоку» відкриває усі непривабливі, проте неуникні реалії міста, дає можливість простежити фізіологію.

Герої Підмогильного, перебуваючи у межових ситуаціях життя, розуміють місто по-своєму, це своєрідний « погляд збоку», який відкриває усі затаєні рани та шрами, недоліки та принади міського середовища. Тимергей («Собака»), не маючи грошей на прожиття змінює свої життєві пріоритети і, будуючи мешканцем міста водночас прочитується як чужий місту та у місті, Він зневажає його і цим відмежовується від його простору. «Тимергей не зважав на дерева й зневажливо дивився, як люди раптом заклопотались і почали швидко ходити, піднявши комірці пальт та насолопивши капелюхи на поважні обличчя»[33, с.113]. Валер'ян Підмогильний тяжіє до драматизації дії, розгортання конфлікту і місто часто стає причиною цих конфліктів. В оповіданні « З життя будинку» бачимо реалії міського житла, простір якого не може «втиснути» у себе усіх мешканців, тому виникає питання про переселення, яке для старої Веледницької закінчується трагічно, як і для пані Ївги («Історія пані Ївги»), яку виганяють з квартири.

Одним із характерних топосів міста у Підмогильного є вулиця. Вона стає основою сюжетних ліній, зв'язок та орієнтирів для читача. Для Тимоша («Старець») вулиця є основним джерелом заробітку, та єдиним місцем у якому він перебуває. «Цілісінький день просиджував Тиміш не рухаючись на одному місці, але ніколи не бувало йому нудно чи тоскно. Він споглядав на ту широку хвилю людей, що невпинно, немов заведена машина, котилась коло його ніг з галасом, сміхом криком і журбою» [33, с.74]. Вулиця постає єдиним місцем дії, сценою: «виходили на вулицю жінки, показували під ліхтарями своє жовте, слизьке тіло та нашвидку запродували і себе і тих людей, що могли б родити»[33, с.75] Вулиця є важливим елементом міста, вона поєднує між собою ряди будинків, райони, інші міста та села, для Тимоша вулиця стає джерелом доходу, його робочим місцем, з якого зручно спостерігати за усім, що відбувається навколо. Це його вікно у світ, саме вулиця для нього стає єдиним способом жити і бачити життя. Час на вулиці швидкий і невпинний для старця актуалізується лише у момент, коли йому кидають гроші у простягнуту шапку, тоді час стає реальним, він звужується до цього моменту, а потім розширюється до безкінечності, яку вже навіть не фіксуєш. Цікавим моментом є також те, що погляд на вулицю у нього знизу вгору, сидячи на камінці його сприйняття простору відбувається з нижньої точки. Місто корегує його особистість, підлаштовує під свій психологічний стандарт. «Психологічна основа, на якій засновується індивідуальність великого міста, - це підвищена нервовість життя, причиною якої є швидка і безперервна зміна зовнішніх вражень [15]. Тиміш, сидячи на роздоріжжі, знаходився по інший бік міста, але його психологія підлаштувалась під потреби великого простору. Після першого ляпасу від перехожого, у якого старець попросив грошей, він «ніколи не дякував за допомогу, ніколи не обіцяв молитись за офірника пану Богу, не пророкував гарного, веселого й щасливого життя» [33,с.73].

Характер оповіді змінюється від моменту, коли «Тиміш дійшов до далекого край міста. Тут не було вже бруківки і ступати було м'яко по легкому пилу»[33,с.75]. Закінчується лінія міста і оповідач відходить на другий план, тут уже є діалог, ми чуємо голос Тимоша, відчуваємо його страждання. Місто втрачає свою могутність і герой може бути собою, не намагаючись грати якусь роль.

Топос дороги (вулиці) є одним із ключових понять тексту, сюжетних ліній твору. Дорога-місце зустрічей, прощань, подієвих колізій. «Це точка зав'язування й здійснення подій. Тут час ніби вливається у простір і тече по ньому…»[5,с.277]. На цьому аспекті побудовано майже увесь сюжет оповідання «Собака». Розповідь розпочинається із дощового дня на вулиці і цей топос продовжує домінувати протягом дії усього твору. Вулиця і будинки мисляться масштабом усього міста: «Якби міг він висловити свою безсилу, стислу ненависть до міста людей і вулиць, - місто звикло б, люди попадали б і вулиці вкрилися б пилом» [33,с.118]. Але саме місто і вулиці дають Тимергею шанс на порятунок: на розі доріг він перестрів собаку і думає отримати за неї гарну винагороду. Повторюється момент важливості роздоріжжя у житті героя, який у точці перетину вулиць отримує шанс змінитись.

Важливим топос вулиці є також і в оповіданні «Третя революція». Вулиця постійно притягує дівчину, не маючи змоги блукати вулицями, вона дивиться через вікно. «Цими днями, сидівши у кімнаті, Ксана раз у раз відчувала потяг вийти на вулицю і ходити. Це часом невиразно турбувало її, змушувало кидатись ї серце в незрозумілій нудьзі» [33, с.222]. Простір кімнати позбавлений будь-якої дії, він статичний, як і час. «Вона мов утратила почуття часу, дні та ночі стояли перед нею нерухомі й тривожні» [33, с.222].

У цьому творі місто постає перед нами в руїні, пошматоване махновцями, розбите і похмуре. Це надає додаткових конотацій просторово-часовим елементам. Мешканці міста, розбиті по своїх домівках уже не є натовпом, в квартирі кожного громадянина особиста трагедія, кожна людина тепер мислиться окремо від маси. Шум натовпу на вулиці стихає, натомість спокій порушує бій і гамір махновців. Навіть коли люди виходять на вулицю, для того, щоб зрубати вцілілі дерева, вони все одно уже не мисляться натовпом, а юрбою, як їх називає автор. Зміна лексичного означення змінює семантику образу, людина окремо від усіх почуває себе безпечніше, автономніше і вільніше. «Часом знімалася паніка, й за хвилину базар порожнів зовсім. Всі тікали, стрімголов, не міркуючи, а тільки біжучи. Ніхто не знав чому, а відчував, що коли й нема нічого, то може бути. Потім обережно сходилися знову з-за рогів і з подвір'їв[33,с.222]. Порожнеча, що панує в місті дозволяє Ксані повільно ходити місто, не поспішаючи, як звичайно. «Вона рівно йшла вулицею, переходивши квартал до кварталу. Голова була непов'язана, і після хатньої задухи вона глибоко відчула холодкуваті дотики повітря. Вона дивилася навкруги, схиливши голову, і бачила скрізь була руїна» [33,с.223].


Подобные документы

  • Осмислення дискурсу міста в культурологічному та філософському контекстах у роботі В.Г. Фоменко. Українська художня урбаністика в соціально-історичній перспективі. Вплив міста на процеси розвитку української літератури кінця ХІХ - першої половини ХХ ст.

    реферат [18,4 K], добавлен 18.01.2010

  • Дитинство Валеріана Петровича Підмогильного. Навчання в Катеринославському реальному училищі. Вихід I тому збірки оповідань "Твори". Найвизначніші оповідання В.П. Підмогильного. Переїзд з дружиною до Києва. Розстріл із групою української інтелігенції.

    презентация [974,5 K], добавлен 06.03.2012

  • Дитячі та юнацькі роки Підмогильного, отримання освіти, захоплення гуманітарними науками. Початок літературної діяльності, перші оповідання. Тематика творчості українського письменника, найбільш відомі його романи та повісті. Арешт і останні роки життя.

    контрольная работа [25,3 K], добавлен 28.11.2012

  • Творчість Б. Грінченка у контексті реалістичної прози XIX століття. Рецепція малої прози у вітчизняному літературознавстві. Звернення в оповіданнях до теми дитинства. Драматичні обставин життя дітей. Характеристика образів. Відносини батьків і дітей.

    курсовая работа [93,7 K], добавлен 09.06.2016

  • Біографія В. Підмогильного - видатного прозаїка українського "розстріляного відродження": походження, навчання, літературна та перекладацька діяльність; вчителювання, праця у видавництвах. Духовні наставники; вплив психоаналізу і французької класики.

    презентация [6,3 M], добавлен 04.11.2014

  • Багатогранне та досить суперечливе почуття Петербурга в творах видатного письменника Ф.М. Достоєвського. Заходи Сонця в описах міста письменника. Петербург як ірреальність, остання крапка в божевіллі людини в романах "Бідні люди" та "Злочин і покарання".

    реферат [38,3 K], добавлен 24.02.2012

  • Змалювання теми кохання у творах німецьких письменників кінця ХІХ-середини XX ст. Кохання в англійській літературі та особливості літературної манери Р. Кіплінга. Тема кохання в російській літературі. О. Купрін–яскравий представник російської літератури.

    дипломная работа [150,6 K], добавлен 01.11.2010

  • Становлення та специфіка жанру новели. Оновлення жанрового канону в українській малій прозі кінця ХХ – початку ХХІ століття. Проблемно-тематичний поліфонізм малої прози. Образна специфіка новелістики Галини Тарасюк. Жанрова природа новел письменниці.

    дипломная работа [104,1 K], добавлен 26.06.2013

  • Життєвий шлях та творчі доробки Ч. Діккенса. Дитячий світ у творах письменника. Образи Поля і Флоренс - втілення всепрощення з роману "Домбі і син". Образи дітей у "Різдвяних оповіданнях" Ч. Діккенса. Олівер Твіст як типовий представник знедоленої дитини.

    курсовая работа [49,7 K], добавлен 27.03.2016

  • Навчання, воєнний час та перший крок до літератури. Новаторство Миколи Хвильового. Створення вільної академії пролетарської літератури. Особливості світогляду письменника. Художні засоби у творах Хвильового. Виявлення трагізму сучасності у новелах автора.

    реферат [36,9 K], добавлен 02.06.2009

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.