Традиційна педагогіка акцентувала увагу на явних біологічних відмінностях між хлопчиками та дівчатками, що на практиці оберталось універсалізацією і закріпленням соціально сконструйованих відмінностей, серед яких домінував маскулінний стандарт патріархальної культури. А відтак виховання у школах не давало учням відчути гармонійну основу відмінностей між чоловіком і жінкою, особливо у психології статі. Розвиток жіночої суб'єктивності та ідентичності був витіснений у традиційний педагогіці на периферію, не враховувався в складанні навчальних планів, методик і програм. Нині статеворольова соціалізація дітей, у якій активну участь бере школа, здебільшого продовжує відтворювати патріархальні стереотипи взаємодії статей у суспільстві і приватній сферах. Ці стереотипи все частіше вступають у суперечність з реальними трансформаціями гендерних відносин у сучасному українському суспільстві, стають на заваді розкриття індивідуальностей, гендерного рівноправ'я статей, розвитку демократичних відносин. Не дивлячись на всі спроби виглядати "особистісно зорієнтованою”, така педагогіка може бути тільки імперативною в своєму прагненні відпрацювати єдиний гендерний конструкт, підганяючи під нього всіх учнів. Така педагогіка позбавлена гендерного кругозору (чи гендерного виміру), нічого іншого запропонувати й не може. Теоретичні розробки статеворольового виховання за радянських часів торкались в основному не гармонії міжстатевої взаємодії в рамках моралей поведінки, а врахування особистостей хлопчиків та дівчаток у вихованні як представників їх статі. Для розуміння і професійної участі в процесі гендерної соціалізації дітей педагогу необхідний відповідний методологічний і методичний апарат, що містить систему наукових знань про гендер, педагогічні аспекти виховання й освіти як гендерні технології, фактори, умови і критерії ефективної гендерної соціалізації школярів. Для вивчення міри взаємодії педагогіки й гендерну як складних соціальних і наукових категорій вводиться поняття "хедерний вимір в освіті”, під яким розуміють оцінку наслідків і результатів впливу виховних зусиль педагогів на становище і розвиток учнів, усвідомлення ними свої ідентичності, вибір ідеалів і життєвих цілей, статус дітей у шкільному колективі, групі однолітків, залежно від біологічної статі.

У сучасній педагогічній науці і практиці проблема статі вивчена і представлена також далеко недостатньо. Водночас відсутність повноцінного гендерного виховання і сексуальної просвіти не лише приводить до відхилень у формуванні особистості, невротичних і поведінкових порушень, нещасних шлюбних стосунків, але й виявляється часом серед факторів, що призводить до виникнення серйозних психічних розладів. Не випадково в останні роки гендерна тематика у психолого-педагогічній науці набуває все більшої популярності. Очевидно, що жорсткі стандарти традиційної культури щодо фемінінності й маскулінності, які проводяться суспільством через школу, є анахронізмом і об'єктивною перешкодою для ефективної соціалізації вихованців.

Тому сьогодні в світі все більше сприймається парадигма гендерного підходу. Цей підхід орієнтований на формування й утвердження рівних, незалежних від статі можливостей самореалізації людини в усіх сферах життєдіяльності. Питання про сутність статевого виховання та гендерний підхід у його здійсненні, завдяки роботам учених: Д.В. Колесова [52; 53], І.С. Кона [55; 56], Т.В. Говорун [5; 6], О. Кікінеджі [4], В. Є. Кагана [50; 51], В.П. Кравця [16; 17], В.О. Титаренко [33; 34], Ш. Берн [4], Є.П. Ільїна [47], Г.Г. Сілласте [7] 5 та інших, набуло нині якщо не теоретичної закінченості, то принаймні, відсутню раніше стрункість. На думку цих авторів, статеве виховання являє собою процес, спрямований на вироблення рис та установок особистості, які визначають корисне для суспільства ставлення до людини протилежної статі. Суть його полягає в поєднанні аспектів психосексуального виховання і статевої просвіти, які, на жаль, часом вважаються вчителями та батьками майже тотожними.

Аналіз досвіду, накопченого вченими за кордоном та в Україні, і відповідних теоретичних джерел дозволяє окреслити та порівняти наявні стратегії статевого виховання дітей:

Перша - директивна, авторитарна, запровадження якої передбачає сувору регламентацію та контроль дотримання норм сексуальної поведінки. При цьому сексуальні знання не є доступними, а їх добір здійснюється у такий спосіб, щоб регламентувати певні норми поведінки та не допустити вільного тлумачення тих чи інших питань, заблокувати інтерес до табуйованих проблем. За такої стратегії статевої просвіти сексологічна інформація, якщо і не замовчується, то зводиться лише до того, кого і чого мають боятися діти. З точки зору психології, подібна тактика статевого виховання призводить до тотального придушення, витіснення сексуальності з життя дитини ("не потрібно", "не корисно", "не роби", "остерігайся"). При цьому сексуальність в свідомості дорослих та дітей виступає сферою, яка протистоїть розуму людини, крім того, сферою безрадісною, тривожною, сповненою страхів та недобрих передчуттів. У разі, коли сім'я, школа, широке соціальне оточення поділяють таку парадигму статевого виховання, його результатом у дорослого індивіда стають сором, фобії, витіснені переживання [48, 73].

Наступна стратегія, яка була і залишається досить поширеною в Україні, базується на біологізаторсько-фізіологічних підходах до сексуальної просвіти та виховання, зведенні її до певної суми гігієнічних знань.

Людина - соціальна істота, тож дисгармонія сексуальних стосунків є, передусім, порушенням людських відносин. На цих засадах сформувалася стратегія статевого виховання, яку можна назвати вихованням свідомого ставлення до сексуальності. Вона базується на тому, що дорослі - батьки, вихователі мають донести до дітей те, що сексуальність є втіленням людського прагнення до взаємодопомоги та прихильності і неможлива без любові та здатності людини до неї. Цей підхід визначає тактику сексуальної просвіти - сексуальність повинна висвітлюватися в контексті міжособистісних стосунків, сімейного життя та інтимності [5, 59].

Отже, оскільки сексуальність людини мотивується любов'ю до іншого, можна сказати, що стратегічним орієнтиром сучасних статевовиховних програм має бути навчання дитини мистецтву любити.

Яких принципів сексуальної просвіти мають дотримуватися дорослі (батьки і педагоги), щоб ефективно впливати на свідомість вихованців? Насамперед, це принципи об'єктивності, правдивості, науковості у висвітленні всього спектру питань, пов'язаних з сексуальною та репродуктивною функціями людини. Якими б не були наші пояснення учням чи відповіді сину або дочці, вони за змістом повинні відповідати дійсності, випливати з усталених законів природи, бути з нею в гармонії. Казки про лелек, легенди про народження в капусті, про покупку в крамниці і т.п. варіанти не тільки відволікають від прихованих дорослими аспектів буття, але й шкідливі для розвитку статевої свідомості дитини. Рано чи пізно вигадане стає реальністю, уточнюється і доповнюється вуличною "освітою". А натомість приходить розчарування дітей, недовіра до старших, а нерідко - й огидливе, підозріле ставлення до рідних, як до обманщиків [34,132].

Природовідповідність пояснень формує установку на те, що існує закон продовження роду у тваринному і рослинному світі, якому підкоряється все живе, в тому числі і людина. Чим старшими стають діти, тим менше стає у них запитань. І це не дивно, адже дорослі не звикли йти назустріч дитячим інтересам, спрямованим на інтимне життя. Неправдива інформація або запізніла статева проосвіта може інколи спричинити у дитини виникнення невротичної реакції. Діти мають право на інформацію, джерелами якої можуть бути, окрім педагогів, батьків, шкільних психологів, також науково-популярна література з сексуальної просвіти для кожної вікової групи.

В освітніх закладах України здійснюються перші кроки на шляху структурно-організаційних змін змісту, методів і форм навчання. До навчальних планів запроваджуються нові елементи знань з українознавства, історії мистецтв, релігії, філософії, екології тощо. Однак попри зміни і доповнення, які вносяться до чинних програм і підручників початкової та середньої школи, в системі освіти ще досить помітні упередженість до висвітлення проблем людської сексуальності, інерційність у доборі форм, засобів досягнення сексологічної інформації.

З огляду на викладене, найголовнішими завданнями школи та сім'ї (на засадах взаємодії) у статевому вихованні учнів початкової школи, посиленні його впливу на їх моральне становлення мають стати:

орієнтація на виховання не дитини взагалі, а хлопчика чи дівчинки з притаманними їм психологічними відмінностями;

урізноманітнення джерел і механізмів засвоєння статевих моделей чоловічої та жіночої поведінки в рамках навчально-виховного процесу;

адресність сексуальної просвіти, що передбачає доступність інформації з огляду на вікові індивідуальні можливості дітей, до її сприймання, врахування сімейних умов їхнього розвитку;

наявність національного підґрунтя у потрактуванні статевих взаємин, послідовність, системність статевої просвіти дітей та юнацтва передбачає наступність і взаємозв'язок у передачі сексологічних знань та у здійсненні навчально-виховної роботи відповідної спрямованості.

Важливими компонентами статевої соціалізації особистості є гендерна освіта та гендерне виховання. Гендерна освіта включає в себе: систематичне навчання, просвіту (тобто пропаганду й розповсюдження гендерних знань і гендерної культури), стимулювання гендерної самоосвіти та вирішує наступні завдання у загальному процесі соціалізації дитини:

ознайомлення дітей з інституційними цінностями, нормами і правилами між статевого спілкування (норми релігії, накази і розпорядження літературні пасажі);

формування адекватного розуміння дорослості: її змісту, істинних ознак, проявів і якостей;

формування тілесної ідентичності, з якою тісно пов'язаний психосоматичний потенціал;

розкриття особливостей жіночої і чоловічої психології, а також відмінностей поведінки представників різної статі;

формування у дітей правильного уявлення про взаємини статей, засновані на системі загальнолюдських і національних моральних цінностей.

Отримані гендерні знання мають знайти заломлення в адекватній поведінці. А це вже сфера гендерного виховання. Гендерне виховання - процес, спрямований на формування якостей, рис, властивостей, що визначають необхідне суспільству ставлення людини до представників іншої статі. Тому у сферу гендерного виховання входять не лише такі специфічні відносини між представниками чоловічої і жіночої статі, як подружні, але й будь-які інші: в суспільному житті, праці, відпочинку тощо [17, 174].

Отже, мета гендерного виховання, на думку В. Кравця, полягає не лише у формуванні правильного розуміння сутності моральних норм та установок у сфері взаємин статей, але й потреби керуватися ними в усіх сферах діяльності. Тому у процесі гендерного виховання необхідно вирішити шерег конкретних педагогічних завдань, до яких відноситься формування:

соціальної відповідальності у взаєминах між статями, переконання, що і в сфері інтимних відносин людина не є незалежною від суспільства;

прагнення мати міцну, дружну сім'ю, що відповідає сучасним вимогам суспільства: рівноправність батька й матері в сім'ї, народження кількох дітей; свідоме і відповідальне ставлення до їх виховання як до свого обов'язку перед суспільством загалом, перед своїми батьками і дітьми;

здатності розуміння інших людей і почуття поваги до них не лише як до людей взагалі, але й як до представників чоловічої чи жіночої статі, здатності враховувати й поважати їх специфічні статеві особливості в процесі спільної діяльності;

здатності й прагнення оцінювати свої вчинки стосовно інших, людей з урахуванням статевої незалежності, виробляти поняття хорошого й поганого вчинку в сфері цих відносин;

усвідомлення себе представником своєї статі, що підтримує, самооцінку і почуття самоповаги, впевненість і потенціал самореалізації;

необхідних навичок спілкування й взаєморозуміння, а також, здатності приймати усвідомлені рішення у сфері між статевих стосунків;

уміння дружити і любити, досвіду нестатевої любові [17, 175].

Гендерне виховання необхідно здійснювати з використанням таких традиційних засобів педагогічного впливу:

своєчасна реакція дорослих на ті чи інші особливості поведінки дітей, їх взаємини з однолітками протилежної статі, емоційна оцінка цих особливостей; адекватна реакція на ті чи інші прояви сексуального розвитку дитини чи підлітка, що ґрунтується на розумінні того, що в їх розвитку є нормальним, а що - відхиленням від норми;

приклади ставлення дорослих до представників іншої статі на основі гендерної рівності.

Гендерне виховання пов'язане з моральним, фізичним, естетичним, розумовим і трудовим. Наприклад, у процесі трудового виховання створюються уявлення дітей про те. що праця людей різної статі має свою специфіку, яка пов'язана з фізіологічними особливостями та історичним аспектом розвитку людини: праця чоловіків традиційно передбачає більші фізичні навантаження, ніж праця жінок. Зв'язок гендерного виховання з фізичним аналогічний: на заняттях фізкультури підбирають такі вправи, які розвивають різні фізичні якості і формують певне ставлення до стилю поведінки (фігура, постава, хода, динаміка рухів). Гендерне виховання пов'язане з естетичним, наприклад, в організації дозвілля, Де враховуються надання перевага дітьми, залежно від статевих відмінностей. Зв'язок гендерного виховання з моральним виявляється в ознайомленні дітей з елементарними поняттями про мораль, роллю у суспільстві людей різної статі, орієнтації дітей на майбутню соціальну функцію.

Таким чином, специфіка тендерного виховання полягає в тому, що людина як суб'єкт діяльності не може виступати як безстатева істота. З одного боку, це означає, що для виховання можуть бути використані будь-які види діяльності, з другого - що важко знайти якийсь особливий вид діяльності, яку слід було б спеціально організувати чи стимулювати в інтересах гендерного виховання. Тому той чи інший вид діяльності учнів - праця, спілкування, гра. навчання - може служити інтересам виховання, якщо педагога враховують у процесі їх організації загальні закономірності і. крім того, оцінюють дії школярів з позицій гендеру, беруть до увага характер відмінностей між ними, ступінь їх важливості і суспільної цінності.

Способом прояву гендерних особливостей дітей і відображенням рівня сформованості їх гендеру є гра. В ній діти через виконання певних ролей засвоюють уявлення про гендерну поведінку. Хлопчики частіше вибирають для гри "силові сюжети" й у зв'язку з цим - відповідні ролі. Дівчаткам більше імпонують ігри з традиційними жіночими ролями. Гра дає змогу засвоїти не лише соціальні ролі, але й набути навички спілкування й взаємодії з однолітками протилежної статі.

У магазинах більшість іграшок призначені окремо для хлопчиків або для дівчаток. Іграшки для дівчаток видно відразу - вони пов'язані або з доглядом за собою (іграшкова косметика), або з турботою про дитину (ляльки), або з домашніми справами (іграшкові меблі, плити, посуд, побутова техніка). Іграшки для хлопчиків пов'язані з будівництвом (різні конструктори, кубики), з технікою (різні машинки) або з активною діяльністю (зброя, спортивний інвентар, м'ячі),

Використання у грі традиційних іграшок має допомогти дівчаткам у подальшому вправлятися в тих видах діяльності, які стосуються підготовки до материнства і ведення домашнього господарства, розвивають уміння спілкуватися й навички співпраці. У хлопчиків все інакше: іграшки та ігри спонукають їх до винахідництва, перетворення оточуючого світу, допомагають розвинути навички, які пізніше ляжуть в основу просторових і математичних здібностей, заохочують незалежну, змагальну і лідерську поведінку.

З метою збагачення змісту ігор сімейної тематики ефективними виявляються такі сюжетні лінії, як "В сім'ї народилась дитина”, "Приїзд бабусі”, "Сім'я на дачі” та інші. В процесі таких ігор утворюються та розширюються уявлення дітей про особливості сімейного життя, про взаємодію статей і поколінь, про їх дозвілля.

У дівчаток з перших років життя проявляється спрямованість грати роль матері і хазяйки у створюваній нею ляльковій сім'ї. Вона досить серйозно моделює і "програває" роль виховательки своїх майбутніх дітей. На жаль, її ігри в ляльки нерідко надто рано висміюються раціонально налаштованими батьками й дорослими, а часом й учителями школи, якщо їм про це стає відомо. І з цієї причини трапляється так, що дівчинка ще задовго до реального вступу в роль нареченої і матері припиняє гратися в дочки-матері, тим самим придушуючи в собі те, що є умовою розвитку жіночності.

У шкільному житті ми часто зустрічаємось ще з одним протиріччям: коли сам педагог забуває про свою гендерну роль, але разом з тим, вимагає від учня виконання ролі представника своєї статі. Наприклад, часто можна спостерігати таку картину: вчителька разом з дітьми їде в тролейбусі. Розсадивши дітей на вільні місця, сама стоїть. Коли один хлопчик наважується запропонувати їй місце, то у відповідь чує "Ні, ні, дякую, я постою”. Педагог, забуваючи про свою статеву незалежність, не дає можливості проявити себе хлопчику як чоловікові. Для того, щоб розв'язати подібні суперечності, які трапляються у шкільному житті, педагог не має забувати про те, що насамперед він сам є яскравим прикладом у виконанні тих ролей, які він виконує на даний момент. Тому вчителеві на прикладі власної поведінки необхідно допомогти дитині в оволодінні змістом соціально-статевої ролі людини.

Зокрема, диференційований педагогічний вплив на формування гендерної поведінки школярів можливий, якщо педагог оволодів трьома уміннями: номінацією, ініціюванням відповідної поведінки, організацією поведінки дитини відповідно до її статі. Номінація служить для того, щоб педагог впливав на усвідомлення дитиною своєї статевої приналежності. Вона здійснюється через операції: звернення, позначення, вказівку, звернення - слово чи група слів, що називає особу певної статі, до якої звертаються: Дівчатка! Хлопчики! Позначення - наголос на присутності осіб тієї чи іншої статі: "Тут є чоловіки? ”. Вказівка служить для виділення характерних особливостей чоловіка чи жінки. Коли педагог використовує одну з даних операцій для реалізації номінації, він впливає на усвідомлення дитиною своєї статевої незалежності; учень починає усвідомлювати, що саме зараз і саме він є чоловіком чи жінкою, тобто виконує свою соціально-статеву роль людини. Крім того, щоб дитина усвідомлювала свою статеву незалежність, вона має уявити образ статеворольової поведінки. В цьому педагогу допомагає вміння ініціювати поведінку школяра. Воно реалізується через наступні операції: приклад, авансування, художній образ. 17, 181.

Поряд з номінацією й ініціюванням, важливим є професійне вміння організації поведінки, відповідної статі учня. Організація такої поведінки сприяє набуттю досвіду та здійснюється шляхом прохання, ділового розпорядження, покладання повноважень, коригування дій. Прохання - звернення до суб'єкта певної статі з метою задоволення якоїсь потреби, бажання: "Дівчатка! Я гадаю, що це у вас вийде краще, допоможіть мені”. Покладання повноважень - операція, за допомогою якої учитель обговорює права і обов'язки учнів як представників певної статі. Корекція - внесення поправок у поведінку дитини залежно від її статевої незалежності.

Однак вирішення проблем гендерного виховання, як ми показали в попередніх розділах, дипломної роботи ускладнюється тим, що практично всі, з ким близько контактує дитина (вчителі початкової школи, лікарі, вихователем), - жінки. Разом з тим поширення традиційних уявлень про гендерні ролі приводить до того, що в порівнянні з дівчатками хлопчики відчувають сильніший тиск з боку соціуму в напрямку формування статево специфічної поведінки. У поєднанні з браком чоловічих рольових моделей у школі такий тиск веде до того, що хлопчик вимушений будувати свою гендерну ідентичність переважно на негативі: не бути подібним на дівчаток, не брати участі у жіночих видах діяльності тощо. При цьому у нашій країні дитина має відносно мало можливостей для власне маскулінних проявів (наприклад, агресивності, самостійності, рухливості тощо), оскільки дорослі ставляться до них як до джерела неспокою. Тому стимулювання з боку дорослих теж є переважно негативним: не заохочення "чоловічих" проявів, а несхвалення "не чоловічих" ("Не плач, ти ж хлопчик”). А це призводить до наростання у хлопчиків тривожності, яка часто проявляється в надмірних зусиллях бути маскулінним і в панічному страху робити щось жіноче.

Особливу увагу необхідно звернути й на забезпечення набуття дітьми широкого досвіду нестатевої любові. З почуттям любові дитина знайома з перших днів свого життя. Вона любить маму, тата, бабусю, рідних. Дуже важливо зберегти в дитині це чисте, щире почуття, навчити її проявляти увагу, турботу, ніжність до близьких людей. Саме тому треба, щоб дитина росла в сім'ї, де панує дух любові, поваги, обопільної допомоги й розуміння: "Якщо виростаючи, дитина не навчилась любити батька, братів, сестер. якщо в її характері виховані основи грубого егоїзму, дуже важко розраховувати, що вона здатна глибоко покохати вибрану нею жінку чи чоловіка”, - писав А.С. Макаренко [17, 182]. У вихованні такого досвіду нестатевої любові важливе значення варто приділити культивуванню у дітей таких соціальних видів любові: любов до рідного дому, до рідних і близьких, праці, мистецтва, природи, тварин. Навчити любити - значить навчити завжди захоплюватись прекрасним, навчити творити добро, приносити близьким радість.

Ефективним і цілком педагогічно сприйнятним способом гендерної соціалізації дітей є танці. Танець, крім виховання почуття прекрасного, допомагає у встановленні взаємин між хлопчиками і дівчатками. Це школа живого, природного спілкування, під час якого учні вчаться триматися один одного просто, красиво, без манірності і грубощів. З хорошим музичним супроводом танці сприяють підвищенню загальної культури. Поведінка під час танців має безпосереднє відношення до сфери моральних норм. Танці вчать правильно рухатись, парні танці привчають діяти в унісон, підлаштовуватись під партнера. Це засіб самоутвердження, прояву своїх рис, себе як своєрідної особистості.

Права дітей на сексуальні знання так часто порушуються (їх не отримують в дитячому освітньому закладі, від батьків, немає відповідних друкованих видань), що спеціалісти вважають реалізацію принципу авторитетності джерела сексуальної інформації важливою умовою нормального психосексуального розвитку дитини. Якщо через якісь причини батькам чи вчителю незручно пояснювати дітям те, про що вони запитують (не вистачає знань чи вміння говорити на теми сексуальності), таким авторитетним джерелом інформації може бути медпрацівник школи, психолог, компетентний родич.

Психологи застерігають, що уникнення дорослими "важких" питань дітей надає їм гіпертрофованої привабливості. Розбещує уяву дитини не науковий, об'єктивний факт, а незнання, яке створює психологічний вакуум. А щоб інформація про стать та сексуальність не обростала "вуличними знаннями", важливо дотримуватися однієї з найважливіших педагогічних вимог в школі та сім'ї - всіляко сприяти створенню атмосфери готовності відповісти на будь-яке запитання. Послідовність, системність сексуальної просвіти передбачає наступність у передачі знань, адекватність віковим можливостям їхнього усвідомлення дитиною.

Принцип опори на життєвий досвід дитини багато в чому збігається з дотриманням принципу природовідповідності у доборі дидактичного матеріалу. Пояснення дорослих має бути доступним для осмислення дітьми, а значить, відповідати рівню їх психічних та інтелектуальних можливостей, опиратись на їхній досвід. Зрозуміла для дитини інформація не викликає, як правило, додаткових питань. Відомий російський психіатр В. Леві підкреслював, що батькам не потрібно входити в деталі питання, забігаючи на три роки вперед, без потреби поглиблювати інформацію, перетворювати коротку відповідь на доповідь чи лекцію.

Спеціалісти підкреслюють, що інформація з питань статі повинна бути адресною, тобто розрахованою на індивідуальність дитини. Потрібно з'ясовувати тільки ті питання, які цікавлять в даний момент, говорити про те, про що запитують. При цьому відповіді повинні бути короткими та однозначними. Психологи рекомендують керуватися таким принципом - говорити правду, і тільки правду, але не всю.

Статева просвіта дітей не повинна їх сексуально збуджувати, включати елементи стимуляції сексуальної поведінки. Нехтування цим принципом в засобах масової інформації, зокрема на телебаченні, призводить до збочень у сексуальній поведінці дитини. Водночас, сексуальне виховання має залишатись сексуальним, а не моральним чи медичним. Тобто основою виховання є розвиток чуттєвої відкритості, ніжності, адже сексуальність є чудовим, гуманним втіленням прагнення людини до любові, приязні, комунікації, взаємного визнання. Будь-яка інформація та методика її висвітлення для дітей має спрямовуватися на формування позитивного ставлення до будь-яких проявів людської сексуальності, культу сім'ї, особистого щастя.

Ще А.С. Макаренко застерігав батьків, що статеве виховання не повинно бути тільки "фізіологічним". Фізіологічні, біологічні знання повинні органічно поєднуватися із соціально-етичними. Найголовнішим, на думку В.П. Кравця, в статевій освіті дітей має бути формування позитивного ставлення до шлюбної поведінки, до закоханих, до весілля, народження дітей як до подій, що в житті кожної людини завжди є великим святом [16, 94].

Якщо дорослі невміло коментують характер міжстатевих взаємин і механізм народження дітей, це може негативно позначитись на подальшому розвитку статевих установок дитини. Тому природна поведінка дорослих, звичний тон спілкування - одна з найлегших і, одночасно, найважчих умов статевої освіти дітей. Природність поведінки дорослих, атмосфера готовності вичерпно відповісти на всі без винятку запитання дитини, вміння пояснити важкі теми без сорому і страху - необхідний принцип правильного статевого виховання.