Сучасні підходи до організації роботи з дітьми з особливими освітніми потребами

Задоволення індивідуальних потреб дітей

• Визнання того, що сім'я є елементом стабільності в житті дитини, в той час як педагоги можуть весь час змінюватися.

• Ефективне співробітництво педагогів з батьками та іншими фахівцями.

• Регулярний обмін з батьками повною та неупередженою інформацією стосовно їхніх дітей.

• Запровадження в навчальному закладі політики та системи послуг, які забезпечують сім'ям необхідну емоційну та фінансову підтримку.

• Розуміння й урахування потреб дітей під час розробки навчальних та інших програм.

• Заохочення і створення умов для взаємної підтримки батьків.

• Розуміння унікальності кожної сім'ї, повага до різних методів навчання та виховання дітей, що застосовуються батьками.

• Турбота про те, щоб послуги, які надаються родинам, були комплексними, скоординованими, гнучкими, доступними і відповідали потребам кожної родини.

Створення позитивної атмосфери в дитячому середовищі

У класах/групах (школах/дитячих садках), де навчаються та виховуються діти з різними рівнями розвитку та здібностей, педагоги мають підтримувати один одного у застосуванні найефективніших стратегій навчання. Якщо у навчальному закладі створено доброзичливу, невимушену атмосферу, якщо тут визнають унікальність кожного (і педагога, і дітей) та підтримують їх, це суттєво підвищує ефективність навчання.

Навчально-виховний заклад,клас /група мають стати рідними для учнів та їхніх родин. Батьки почуватимуться спокійніше, якщо будуть також залучені до навчально-виховного процесу. Постійна соціальна взаємодія в різноманітних умовах, за різних обставин, в різних ситуаціях зближує учнів, виробляє емпатію, прихильність один до одного, усвідомлення індивідуальності кожного, відчуття захищеності.

2. Соціальна реабілітація та інтеграція дитини з особливостями психофізичного розвитку

Визнання нашою державою Конвенції ООН щодо прав дитини підвищило увагу суспільства до проблем дітей з особливостями психофізичного розвитку, створення сприятливих умов для соціальної реабілітації та включення їх в систему сучасних суспільних відносин.

Соціальне інтегрування дітей з особливостями психофізичного розвитку в загальноосвітній простір України - це один із напрямів гуманізації всієї системи освіти, що відповідає пріоритетам державної політики та має відображення у Національній Доктрині розвитку освіти.

Для успішного входження в суспільство таких дітей необхідна організація їх навчання і виховання в інтегрованих умовах, що забезпечить соціальний, емоційний та когнітивний розвиток кожної дитини з особливостями психофізичного розвитку з тим, щоб вона відчувала себе повноцінним учасником соціального життя.

Соціальна реабілітація дітей з інвалідністю спрямовується на оптимізацію та коригування ними ставлення до своїх вад, становища в сім'ї та суспільстві, виховання у них навичок до самообслуговування, адаптацію у навколишньому середовищі.

Досвід реабілітаційної роботи розвинутих демократичних держав свідчить, що загальна система соціальної реабілітації дітей з інвалідністю буде дієвою лише тоді, коли вона починається із раннього дошкільного віку, із дня встановлення відхилень у розвитку, із раннього втручання. Отже, рання соціальна реабілітація, що передбачає реабілітаційний вплив на дитину-інваліда від народження до 7 років, є невід'ємною складовою комплексної системи соціальної реабілітації, запорукою її ефективності.

Основним стратегічним документом, яким було визначено загальні підходи до проблем дітей-інвалідів дошкільного віку, намічено шляхи побудови системи ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів в Україні, стала

Концепція ранньої соціальної реабілітації дітей-інвалідів (схвалена постановою Кабінету Міністрів України від 12.10.2000 р. №1545). Згідно із цією Концепцією, рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів - це система реабілітаційних та корекційно-відновлювальних заходів, що застосовуються для дітей-інвалідів раннього віку з метою зменшення або подолання фізичних та інтелектуальних вад, набуття знань, умінь та навичок, які б дали змогу дитині-інваліду інтегруватися до дитячих колективів і не перебувати в інтернатних установах або навчатися вдома. Зазначена система зорієнтована на дитину і поєднує соціальну, загальноосвітню, фізичну та технічну допомогу дітям-інвалідам та їх сім'ям.

Своєрідність ранньої соціальної реабілітації полягає у тому, що її проведення передбачається у реабілітаційних закладах, максимально наближених до місця постійного мешкання дитини-інваліда, завдяки чому діти- інваліди не "відриваються" від сім'ї.

Рання соціальна реабілітація дітей-інвалідів передбачає обов'язкове залучення до активної участі у реабілітаційному процесі батьків або осіб, які їх замінюють. Це дозволяє батькам усвідомити проблеми своїх дітей, оволодіти методиками виконання індивідуальних реабілітаційних програм, перетворитися на активного учасника реабілітаційного процесу і на цій основі досягти прогресу у подоланні вад дитиною, в її інтеграції до дитячого колективу та суспільства.

Соціальним замовленням для системи комплексної реабілітації є повернення суспільству людини з інвалідністю, надання їй втрачених реальних або потенціальних можливостей бути рівноправним громадянином у своїй сім'ї, виробничому колективі, державі. Це завдання для реабілітологів є універсальним, навіть якщо це стосується реабілітації медичної, фізичної. Тобто генеральною лінією та вершиною реабілітаційного процесу, за такої точки зору, ми називаємо соціальну реабілітацію. Цій меті підпорядковані всі решта складових комплексного процесу реабілітації, реабілітаційних одиниць: психологічна та педагогічна реабілітація, яка забезпечує реабілітацію людини з інвалідністю на рівні особистості та як суб'єкта діяльності, медична реабілітація, яка забезпечує реабілітацію на рівні біологічного організму людини. Така реабілітаційна парадигма може створити повну модель реабілітаційного процесу, вона є універсальною і може бути застосована при стратегічному плануванні будь-якого центру або установи реабілітації людини з інвалідністю, що має на меті надання найбільш повного комплексу реабілітаційних послуг.

Метою соціальної реабілітації дитини з інвалідністю є виховання такої особистості, яка буде володіти всією сукупністю якостей (в тому числі життєвої компетенції, комунікаційних навичок, професійних знань, умінь та навичок тощо), що зможуть найефективнішими шляхами призвести до повної інтеграції людини у суспільство. Ці якості набуваються протягом та завдяки освітньо-виховного процесу, який, у сьогоднішніх умовах, можливий лише шляхом застосування особистісно орієнтованих педагогічних технологій.

Таким чином, гуманістичні ідеали орієнтують учасників реабілітаційного процесу на формування ціннісних принципів підготовки дитини з інвалідністю у дусі максимального розвитку його особистості зі включенням механізмів саморегуляції цього розвитку на рівні внутрішньої мотивації.

В першу чергу особистісно орієнтований підхід дозволяє включити людину у реабілітаційні заходи як рівноправного учасника та активного суб'єкта навчально-реабілітаційного процесу: „Найважливішим є забезпечення свідомого, активного, зацікавленого та самостійного (що не виключає, звичайно, необхідної педагогічної допомоги) виконання дітьми різноманітних навчальних, ігрових і трудових завдань в умовах спеціальної організації їх предметно-практичної, мислительної та мовної діяльності".

Таким чином, особистісно орієнтовані технології забезпечують досягнення таких завдань, як:

• корекція та виховання особистості дитини з вадами розвитку з максимально можливою індивідуалізацією;

• створення умови для саморозвитку, самореабілітації, запуск у людини механізму перманентної „реабілітації через все життя";

• створення умов для формування у особи з вадами здоров'я осмисленого визначення своїх можливостей і життєвих цілей.

Фронтальне застосування освітніх технологій в умовах системи навчально- реабілітаційного процесу неможливо. Тому принциповою властивістю комплексної соціально-психолого-педагогічного реабілітаційного процесу є обов'язкова диференційованість особистісних підходів до планування та здійснення педагогічної реабілітації дитини з інвалідністю.

Робота з інвалідами у реабілітаційних установах, центрах реабілітації за своєю сутністю є індивідуальною. Ця теза реалізується у принциповому положенні щодо організації будь-яких реабілітаційних заходів: реабілітаційний процес мають здійснюватись тільки за умови існування спеціального плану - індивідуальної реабілітаційної програми.

Організаційне питання щодо складання та виконання реабілітаційної програми (реабілітаційного маршруту) є наріжним каменем як у будь-якому реабілітаційному центрі, реабілітаційної установі, так у рамках всієї системи реабілітації. Реабілітаційна програма, так би мовити, є формою матеріального існування особистісно орієнтованої парадигми в реабілітології.

Примітно, що в цьому сенсі особистісно орієнтовний підхід закріплений навіть у нормативно-правовому полі. Закон України "Про реабілітацію інвалідів в Україні" визначає здіснення всіх реабілітаційних заходів щодо людини з інвалідністю відповідно до індивідуальної програми реабілітації, яка, в той же час, є «...комплексом оптимальних видів, форм, обсягів, термінів реабілітаційних заходів з визначенням порядку і місця їх проведення, спрямованих на відновлення та компенсацію порушених або втрачених функцій організму і здібностей конкретної особи до виконання видів діяльності, визначених у рекомендаціях медико-соціальної експертної комісії».

Головною метою соціальної інтеграції в умовах загальноосвітнього закладу є створення умов для особистісного розвитку дитини, її творчої самореалізації та можливості бути корисною іншим людям.

Основними завданнями соціальної інтеграції є:

забезпечення прав дитини з особливостями психофізичного розвитку на отримання середньої освіти в умовах навчального закладу з комплексним поєднанням корекційно-реабілітаційних заходів;

всебічний розвиток індивідуальності дитини на основі виявлення її задатків, здібностей;

формування ціннісних інтересів та потреб;

виховання в дітей прагнення до праці, забезпечення їх професійної підготовки;

виховання дитини як моральної і культурної людини з етичним відношенням до оточуючого світу і самої себе.

Діти з особливостями психофізичного розвитку, як правило, мають постійну соціальну дезадаптацію, що обмежує можливість їх інтеграції в соціумі. У зв'язку з цим, вчителям та вихователям закладів освіти слід застосовувати заходи, пов'язані з покращенням стану соціальної адаптації, яка включає в себе такі напрямки:

встановлення довірливих відносин з дитиною, створення ситуації психологічного комфорту;

формування в дитини позитивної самооцінки;

формування мотивації досягнень;

створення умов для підвищення рівня навчання;

виховання правильних навичок поведінки в суспільстві;

підвищення рівня самоаналізу;

розвиток моральних уявлень, пізнавальних інтересів, розширення світогляду;

формування в дитини позитивних життєвих перспектив, визначення разом з нею шляхів самореалізації, сфер самоповаги.

Реалізація цих напрямків буде більш ефективною, якщо соціально- реабілітаційний процес, перш за все, підпорядкований формуванню особистості дитини і зорієнтований на гідні відносини з нею. Соціально- реабілітаційна діяльність педагогів має свої якісні характеристики. Найбільш загальні з них:

цілеспрямованість (усвідомлення того, якими особистісними і психічними якостями повинна оволодіти дитина);

посередкованість (зв'язок унормованих понять - мовлення, норм моралі, цінностей);

суб'єктивність (прояв індивідуальності дитини, наявність минулого досвіду, емоції, особливості міжособистісних відносин);

інтенсивність (використання різних способів і засобів впливу на особистість);

динамічність (наступність в реалізації поточних завдань в роботі з дитиною); ефективність (співвідношення досягнень до запланованих результатів).

Окрім цього, забезпечуючи діяльність дитини, педагог перш за все, повинен направляти свої зусилля на тих дітей, в яких виникають труднощі під час входження в соціальний простір. Саме через це зміст і засоби досягнення визначених цілей, міжособистісних впливів у соціально-реабілітаційній практиці обумовлені специфікою розвитку дитини з особливостями психофізичного розвитку.

Таким чином, здійснення максимальної соціальної інтеграції в закладах освіти забезпечується створенням системи комплексної реабілітації, яка здійснюється у відповідності з програмою розвитку для кожної дитини.

Програма може бути представлена трьома основними етапами:

адаптаційно-діагностичним, корекційним та інтеграційним, в кожному з яких реалізуються свої специфічні завдання.

На першому етапі проводиться діагностика особистісного розвитку дитини, визначаються шляхи її реабілітації.

Другий етап передбачає організацію роботи щодо реабілітації дитини, навчання педагогів, батьків реабілітаційним технологіям.

На третьому етапі підводяться підсумки комплексної реабілітації за визначений термін та шляхи інтеграції дитини в соціальне середовище.

Сучасна практика організації процесу соціальної інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку передбачає чимало прикладів комплексного підходу.

В деяких спеціальних закладах освіти більше уваги приділяється розвитку соціальних умінь і навичок. Для цього організована мережа центрів, гуртків ремесел, комп'ютерного навчання, естетичного розвитку, які допомагають дітям засвоювати найбільш цікаві для них види прикладних ремесел, підвищувати свій освітній рівень. Такий підхід створює кращі умови для успішної соціалізації та трудової адаптації дитини.

Разом з цим, доцільним є комплексний вплив на дитину з особливостями психофізичного розвитку за всіма можливими напрямками: візуальному, мовленнєвому, емоційному. Тобто робота з дітьми може бути організована за узгодженою системою медичних, психологічних, педагогічних, культурологічних та інших заходів.

Така система у роботі з дітьми позитивно впливає на корекцію й розвиток, на максимально повну й ранню їх адаптацію до соціального середовища.

Вищезазначені підходи створюють такі соціальні ситуації, в яких діти на практиці пізнають і засвоюють не тільки найближче мікросередовище, а й багатогранну систему соціальних відносин.

Слід зазначити, що для соціальної інтеграції дітей з особливостями психофізичного розвитку необхідно створювати наступні умови:

надання кваліфікованої психолого-медико-педагогічної допомоги, з урахуванням стану здоров'я, особливостей психофізичного розвитку учнів;

максимальна свобода дітей у виборі дистанції і позиції спілкування та взаємодії;

самостійність вибору для себе цікавого заняття;

поради у спілкуванні краще подавати в альтернативній формі, що дозволяє дитині отримати можливість вибору;

для збагачення емоціонального і поведінкового досвіду дітей збільшувати коло музично-розважальних і театралізованих програм, надаючи їм більше змістовності та привабливості;

використання гри, як засобу невербального самовизначення дитини, відображення оточуючого світу і свого місця в ньому.

Тільки за таких умов соціальна інтеграція дітей з особливостями психофізичного розвитку може бути ефективною.

При цьому особливо важливим є своєчасне виявлення відхилень у розвитку та здоров'ї дитини, здійснення своєчасної комплексної роботи з нею, що матиме позитивний вплив на підготовку її до інтегрованого навчання.

Значну роль в інтеграції навчально-виховного процесу відіграє психологічна готовність дитини і батьків до навчання, взаємодії з здоровими дітьми, а також готовність колективу прийняти таку дитину.Соціальна інтеграція передбачає участь дітей з особливостями психофізичного розвитку у позакласній діяльності з іншими учнями навчального закладу (харчування, ігри, екскурсії, свята тощо) як у дошкільних так і в загальноосвітніх навчальних закладах.

У практиці роботи існують й інші типи інтеграції, які запроваджуються у роботі з дітьми, що мають особливості психофізичного розвитку, як от:

функціональна - діти вищезазначеної категорії та їх однолітки навчаються в одному класі (при частковій інтеграції діти з особливостями психофізичного розвитку навчаються в окремому спеціальному відділенні або класі та відвідують лише окремі загальні шкільні заходи);

зворотна - «здорові» діти відвідують спеціальну школу;

спонтанна або неконтрольована - діти з особливостями психофізичного розвитку відвідують загальноосвітні класи без отримання додаткової спеціальної підтримки (існують підстави вважати, що у багатьох країнах чимало таких дітей залишається навчатися на другий рік).

Визначені типи інтеграції дозволяють дітям з особливостями психофізичного розвитку інтегруватися в середовище здорових однолітків, що підвищує їх соціальний досвід, позитивно впливає на комунікативні навички міжособистісних відносин в різних соціальних ситуаціях. З цією метою слід проводити спільні свята, спортивні заходи, розважальні ігрові програми та сприяти неформальному спілкуванню між дітьми. Показниками ефективності у цьому процесі можуть бути: порівняльні позитивні зміни особистості дитини за визначений період, здатність до адаптації і інтеграції в соціальне й економічне життя з урахуванням реабілітаційного потенціалу. Разом з цим, проведене спеціальне різноаспектне опитування показало, що тільки третина вчителів масових шкіл, 45% вчителів спеціальних шкіл-інтернатів, біля 20% батьків цих дітей вважають, що в цілому суспільство гуманно й милосердно ставиться до цієї категорії дітей.

Таким чином, вищезазначене вказує на те, що в суспільстві ще існує потреба в забезпеченні психологічної готовності до інтегрованого навчально-виховного процесу всіх його учасників.

У зв'язку з цим, робота педагогів у закладах освіти потребує глибоких професійних знань, високих моральних якостей, впевненості в тому, що дитина з особливостями психофізичного розвитку може стати повноцінною особистістю.

Важлива роль в цьому відводиться співпраці з батьками, бо для більшості з них характерне порушення зв'язків з дитиною ще на ранніх ступенях розвитку, оскільки дорослий носій культури не може, не знає, яким чином передати дитині з порушеннями в розвитку той соціальний досвід, який здобуває дитина без спеціально організованих додаткових і спеціальних засобів, методів, шляхів навчання. У зв'язку з цим, важливим є індивідуальне консультування батьків лікарем-психіатром, вчителем- дефектологом, психологом, логопедом, знайомство батьків з корекційно- оздоровчим середовищем навчально-виховного закладу. Залучення батьків до групових та колективних форм роботи (батьківський клуб, дні відкритих дверей, Школа здоров'я, лекції-презентації) матимуть позитивний вплив на розв'язання актуальних проблем розвитку власної дитини.

Соціальна інтеграція передбачає динамічну систему, в ході якої здійснюється послідовна реалізація виникаючих під час взаємодії з дитиною тактичних завдань на шляху поновлення її соціального статусу.

Таким чином, якість навчально-виховного процесу, буде визначатися тим, наскільки враховуються й реалізуються потенційні можливості навчання та розвитку кожної дитини з особливостями психофізичного розвитку, адже у дитини завжди є резерви розвитку, використання яких може дієво поліпшити якість її життя.

Це, так би мовити, принцип переходу від „реабілітації на все життя" до „реабілітації через все життя", що є обов'язковою складовою сучасної парадигми соціальної реабілітації комплексного типу. Адже, як правило, людина, що колись мала стійкі проблеми ЗІ здоров'ям і здобуває освіту має потреби у постійному спеціальному супроводі, що відповідає перманентної інтервенції корекційної педагогіки та корекційної психології. І цей супровід має забезпечуватись все життя людини, починаючи з самого раннього віку.

Для розуміння ідеології неперервності в реабілітації людей із інвалідністю розглянемо її першу і найважливішу ланку в ланцюгу „реабілітації через все життя" - ранню реабілітацію.

Майже всі аспекти ранньої реабілітації дітей з інвалідністю тісно пов'язані з концепцією неперервності в процесі їх соціальної реабілітації. І якщо медична реабілітація фахівцями, чиновниками та батьками без сумніву розглядається саме як перманентною, регулярною, то розуміння фактору неперервності в реабілітації соціальної в достатньому обсязі ще немає.

Рання реабілітації дітей з інвалідністю має сенс і має розглядатися саме з позицій всього ланцюга реабілітації людини з інвалідністю включаючи реабілітацію професійну, працевлаштування та набуття пристойного соціального статусу. Якщо корекція розвитку дитини зупиниться на рівні раннього дитинства і не буде його продовження, дитина випадає з єдиного ланцюга неперервної соціальної реабілітації і зусилля реабілітаційного закладу можуть бути марними, а долю дитини спотворено.

В індивідуальної програмі ранньої реабілітації людини має бути концептуально закладена можливість наступної безперервної соціальної реабілітації через все життя, постійне підвищення та вдосконалення соціальної компетентності.

Хоча найбільшу увагу розв'язанню проблеми соціалізації дитини треба починати, безумовно, з раннього віку, адже адаптаційні ресурси дитини вельми пластичні та мають тим більший потенціал, чим менший вік дитини.

Категорія неперервності існує в певному „реабілітаційному просторі", який ми будемо сприймати у двох „вимірах". По-перше, у часі - неперервність процесу реабілітації протягом всього життя людини, що в певний вік отримала паталогічні ушкодження свого здоров'я і потребує постійної корекції свого життєвого шляху, знань, умінь та здібностей заради адаптації до мінливих соціальних умов. Це відповідає поняттю „відкрита реабілітація" та принципам відкритості й динамічності системи соціальної реабілітації, у зв'язку з чим остання має знаходитись у процесі постійного пошуку і зміни, весь час формуючи нові орієнтири й цілі, реабілітаційні технології.

Другий вимір „реабілітаційного простору" складається, фізично, з самих елементів системи соціальної реабілітації. Остання, в свою чергу, не може бути замкнута лише на спеціалізованих закладах (спеціальних школах, навчально- виховних центрах, центрах соціальної реабілітації, інтернатах тощо), а має включати в себе родину, соціально-культурне оточення дитини, побутову сферу, загальний освітній заклад, засоби масової інформації тощо.

Таким чином, принцип неперервності реабілітаційного процесу забезпечує перманентну реабілітацію і соціально-психологічно-педагогічну корекцію особистості дитини як у часі, так і у системному реабілітаційному просторі.

Дві принципові позиції в програмі соціальної реабілітації дитини з інвалідністю, такі як розвиток особистості в цілому і розвиток когнітивної сфери, навчальний компонент, "працюють" на майбутнє - на соціалізацію дитини, на її повноцінну інтеграцію у суспільство. При цьому освіта є найбільш універсальним та інтегральним засобом цієї реабілітації. І саме цей компонент має забезпечити безперервність соціальної інтеграції, адже освітня система, система навчання підлягають чіткої стандартизації і забезпечені потужною методичною та змістовною базою, відповідними фахівцями, державними та суспільними ресурсами, наскрізною структурою державних та недержавних навчально-виховних закладів тощо.

Таким чином^ освітня система держави може стати як фундаментом, базою для розбудови державної системи соціальної реабілітації дітей із інвалідністю, так й інструментом для забезпечення її неперервності.

Розглянемо тепер, яким чином освітній принцип реабілітації забезпечує виконання принципу неперервності реабілітації.

Коли в літературі визначають поняття "реабілітація засобами освіти", мають на увазі відновлення дитини в правах на соціальне спадкування, тобто на спадкування культурно-історичного досвіду людства.

Соціальне спадкування, що є специфічно людським типом спадкування, у будь-якої дитини завжди здійснюється у сфері освіти та її засобами. У людській культурі, у кожному суспільстві існує спеціально створений освітній простір, що містить у собі традиції й науково обґрунтовані підходи до навчання дітей різних віків в умовах родини й спеціально організованих освітніх установах.

Таким чином, реабілітація засобами освіти означає у загальному виді відновлення дитини з особливими потребами у правах на спадкування культурно-історичного й соціального досвіду; досягнення максимально можливої для даної дитини інтеграції у суспільство в доступних для нього сферах.

Відхилення в розвитку приводять до випадання з цього соціально і культурно обумовленого освітнього простору. Порушення приводять до того, що грубо розривається зв'язок із соціумом, культурою як джерелом розвитку.

Порушується зв'язок батька і дитини на самих ранніх етапах, тому що дорослий носій культури не може, не знає, яким чином передати дитині з порушеннями в розвитку той соціальний досвід, що кожна дитина, яка має фізичні можливості нормально розвиватися, здобуває без спеціально організованих додаткових і специфічних засобів, методів, шляхів навчання.

Стосовно дитини з порушеннями в розвитку перестають діяти традиційні способи розв'язання освітніх задач на кожнім віковому етапі.

Найкращою характеристикою цієї ситуації є метафора Льва Виготського про "соціальний вивих" дитини з порушеннями в розвитку як основну причину дитячої дефектності: "Фізичний дефект викликає як би соціальний вивих, зовсім аналогічно тілесному вивиху, коли ушкоджений член - чи рука, нога - виходять із суглоба, коли грубо розриваються звичайні -зв'язки і зчленування і функціонування органа супроводжується болем і запальними процесами... Якщо психологічно тілесний недолік означає соціальний вивих, то педагогічно виховати такої дитини - це значить вправити його в життя, як вправляють вивихнутий і хворий орган".