Психологічні проблеми спілкування в підлітковому віці

Отже, як ми бачимо, для представників західної психології типовою є тенденція до абсолютизації і дослідження якогось одного аспекту спілкування та протиставлення його іншим. Для вітчизняних представників, як буде утримання в полі зору всіх основних аспектів спілкування.

Як вже зазначалось вище, існує три сторони спілкування: комунікативна, перцептивна, Інтерактивна, і, співставляючи їх з явищем спільної діяльності, слід зазначити, що "спільна діяльність" в цьому випадку інтерпретується не просто як будь-яка діяльність, суспільна за своєю природою, а як діяльність певної соціальної групи. Це не виключає з аналізу "соціального контексту", тобто опосередкування процесів спілкування більш широкою системою соціальних відносин, але й пояснює складний механізм "вплетіння" цієї системи відносин у конкретні параметри досить вузької системи діяльності, що здійснюється конкретною групою.

Так, загальний "соціальний контекст", в якому розгортається процес спілкування, характерний для конкретної групи, виявляється, наприклад, в системі комплексу знаків, що використовується при комунікації. Ця система не може бути заданою групою, вона-- продукт розвитку суспільства. Однак, коли комунікативний процес здійснюється в конкретній певній групі, мовні вирази, що фіксують з одного боку, соціально-історичний досвід, стають, з іншого боку, оперативним засобом обміну інформацією з конкретного приводу, тобто в ситуації діяльності даної групи.

Можна виділити три основні рівні спільної діяльності, на яких комплекс знаків, що використовується в комунікативному процесі, представлені по-різному.

Перший рівень -- це спілкування в діаді, коли здійснюються прийом і передача інформації комунікатором та реципієнтом. Тут комплекс знаків слугує для вирівнювання розбіжностей у вихідній поінформованості партнерів. Для комунікатора інформацією є те, що з його повідомлення повинен зрозуміти реципієнт, тобто у комунікатора включена антиципація (очікування) прийняття його повідомлення реципієнтом. Проте, реципієнт просто стоїть перед фактом запропонованої йому інформації, хоча може реконструктуювати її, наприклад, для того, щоб включити її в ціль своєї діяльності. Зміна комунікативних ролей,яка відбувається в цьому випадку, лише сприяє уточненню інформації; конкретного напрямку інформації тут немає, оскільки кожен почергово стає то комунікатором, то реципієнтом.

На другому рівні, коли спілкування розвивається в умовах спільної діяльності, організованої за принципом кооперації, де існує обмін різними видами діяльності, повідомлення більш визначено приймає характер або інформування, або наказу, або запитання. Комунікативні ролі тут визначені більш чітко: це не просто комунікатор або реципієнт, а той, хто інструктує або той, кого інструктують, ініціатор наказу або його виконавець. Комплекс знаків в цьому випадку "обслуговує" рішення таких комунікативних задач, які прямо та неопосередковано спрямовані на розвиток спільної діяльності.

Третій рівень спільної діяльності, що досягається групою на стадії колективу, характеризується тим, що тут чітко проявляється її безпосередньо суспільний характер: учасники діяльності усвідомлюють ЇЇ соціальне значення. Спілкування, що виникає в умовах такої діяльності, використовує комплекс знаків, за допомогою якого здійснюється як загальна оцінка досягнених результатів, так і оцінка внеску кожного учасника. Прагнення до досягнення загальної оцінки сприяє розвитку колективних відносин, тому процес спілкування тут не лише детермінований певним соціальним контекстом, а й сприяє розвитку групи як колективу, тобто забезпечує виконання нею соціальне заданої цілі (мети).

Проблемами соціальної перцепції та взаємопізнання, які завжди супроводжують спілкування, займались Т.Остром та Дж.Пріор (США). Вони дослідили в порівняльному плані особливості формування образу людини у осіб, яким з одному випадку ця людина більш-менш знайома, а в інших -- незнайома зовсім.

Виявляється, що існують значні розрізнення у формуванні нового знання про знайому та незнайому людину. Структурування інформації в образі людини, який формується, у цих випадках проходить по-різному. Виявлені розбіжності найбільш чітко дають про себе знати як в рівнях організації цієї інформації, так і в швидкості та легкості, з якою вона відтворюється особами, які сприймають цю людину. У ході дослідження виявилась значна обумовленість цих характеристик процесу формування образу людини особистісними особливостями взаємодіючих з нею людей, а також тими оціночними стереотипами, які вже встигли скластись у цих людей.

Разом з тим не менше значення для отримання більш чіткої картини пізнання однією людиною іншої як особистості , має вияснення закономірностей та механізмів розуміння учасниками спілкування тих особистісних особливостей, які складають психологічну сторону цього складного процесу. Тому актуальні дослідження, що розкривають характер Інформаційних передумов (думок), що виникають в результаті певного конкретного відображення зовнішності та поведінки людини, на які зазвичай спираються люди, що спілкуються, формуючи свої передбачення про цілі, які

Заслуговує уваги і дослідження Д.Погтадопуло, в якому виясняється роль міжособистісного сприймання у скороченні когнкгивного конфлікту сторін, що спілкуються. Отримані результати можна звести до трьох основних положень: а) здатність бачити речі очами іншого, ставати на його місце веде до скорочення конфлікту між людьми, навіть якщо конфліктуючі сторони не взаємодіють між собою; б) знання особистішої політики іншої особи сприяє більш точному передбаченню моделей її поведінки; в) більш точне міжособистісне сприймання можна очікувати від тих суб'єктів, які використовують більш комплексну, різносторонню "когнітивну політику".

Говорячи про інтерактивну сторону спілкування, слід зауважити, що якщо психологічним змістом інтеракції (взаємодії) є побудова такої стратегії дії, коли вона скеровується не лише планами певного суб'єкту, а й його партнера, то продукт, як зазначав Б.Ломов, отриманий в результаті такої погодженої стратегії, -- це спільне рішення; при умові взаємодії не двох партнерів, а групи -- групове рішення. Його якість, характер детерміновані спільною діяльністю, але, одного разу виникнувши, таке групове рішення саме стає подальшим регулятором спільної діяльності. Усвідомлення ж величини свого внеску в спільне рішення, стратегію кожним учасником має пряме відношення до ефективності подальшої спільної діяльності: ніщо інше, як рівномірність зроблених вкладів, не обумовлює ступені задоволеності людиною спільною з іншими діяльністю.

Б.Г.Ананьєв у своїх працях неодноразово наголошував, що у своєму повсякденному існуванні людина пов'язана не лише з предметним світом (природним і створеним людством), а й з людьми. Механізмом, що діяльність -- праця, спілкування, навчання, гра тощо.

Виокремлюючи спілкування з цього ряду, Б.Г.Ананьєв зауважував, що головною характеристикою спілкування є те, що через нього людина будує свої відносини з іншими людьми. Він неодноразово підкреслював, що будучи обов'язковим компонентом діяльності, яка передбачає взаємодію людей, спілкування є умовою, без якої неможливе пізнання дійсності, формування у людей емоційного відгуку на цю дійсність І заснованої на цьому пізнанні та емоційному відношенні поведінки в цій дійсності.

Надалі Б.Г.Ананьєв розглядає основні характеристики спілкування з точки зору співвідношення в ньому суспільного та індивідуального. Він зазначає, що міжособистісна взаємодія, якою є спілкування, визначається завжди системою відносин, в яку воно входить, але оскільки воно виступає постійно як міжіндивідуальний зв'язок та індивідуальна форма діяльності, в структурі та динаміці спілкування неможливо виокремити особисте від суспільного, провести межу між ними. "Спілкування, -- пише він, -- настільки ж соціальне, наскільки ж індивідуальне явище. Тому так нерозривно пов'язане соціальне та індивідуальне у найважливішому засобі спілкування -- мові, індивідуальним проявом і механізмом якої є мовлення. Пантоміміка та жестикуляція, тобто позамовленнєві форми спілкування, стають такими саме тоді, коли експресія поведінки виконує комунікативну функцію..." (8).

Окрім мовленнєвих і немовленнєвих засобів спілкування Б.Г.Ананьєв виділяє в ньому внутрішню сторону -- пізнання учасниками спілкування один одного, міжособистісні відносини, саморегуляцію вчинків людини з урахуванням отриманого знання, перетворення внутрішнього світу людини, яка приймає участь у спілкуванні -- і відмічає існування постійних зв'язків між цими окремими по відношенню до всього спілкування процесами. Беручи до уваги різні ситуації спілкування, він робить висновок, що на будь-якому рівні та при будь-якій складності поведінки особистості існує взаємозв'язок між: а) інформацією про людей та міжособистісні відносини;

б) комунікацією та саморегуляцією вчинків людини в процесі спілкування; в) перетворенням внутрішнього світу самої особистості. Важливим фактором успішного спілкування Б.Ананьєв вважає мотив, який змушує людину вступати у спілкування. Він розкриває вплив мотивів на вибірковість спілкування, його об'єм, широту, активність. З цього приводу Б.Г.Ананьєв зауважує наступне: "Найголовніше -- критерії вибірковості у спілкуванні, мотиви, за якими реалізується спілкування і якими обумовлюється об'єм комунікабельності...В одній ситуації людина виявляється комунікабельною, а в іншій -- замкненою. Це повністю обумовлюється мотивами її діяльності" (8).

Б.Г.Ананьєв багато уваги приділяє і характеристикам людей, які вступають у спілкування, а саме їх ідейній сумісності, рівню соціальної зрілості спільнот, в які вони входять, а також особливостям стилю керівництва цими спільнотами. Він наголошував, що від типу організації керування колективними відносинами залежать ініціативність у спілкуванні, творча активність у діяльності людей, а міра активності, ініціативи у спілкуванні своїм найвищим рівнем в розвитку способу спілкування має ідейну мотивацію в спілкуванні, тобто спільність переконань, життєвих цілей, задач, інтересів.

Б.Г.Ананьєв відзначає, що оскільки у спілкуванні завжди є момент пізнання людини людиною і одночасно ще більшого пізнання кожною з них самої себе, а також момент переживань, які викликає одна людина у іншої, то спілкування завжди виявляється могутнім засобом формування у людини відношення до інших людей, а також до самої себе.

Якщо більшість авторів досліджувала спілкування, обмежуючись дослідженням мовленнєвих комунікацій, що встановлюються між людьми, то В.М.Мясіщев, досліджуючи змістовні та формальні характеристики процесу спілкування (а саме мовленнєвої діяльності) людей, прагнув розглядати спілкування як процес взаємодії конкретних особистостей, які певним чином віддзеркалюють одна одну. В.Мясіщев наполягав на можливості одночасного вивчення особливостей прояву і розвитку психіки людини в умовах діяльності та в умовах спілкування.

Намагаючись пояснити явища спілкування, В.Мясіщев дотримувався положення, що в психіці та у свідомості здійснюється відображення дійсності та ставлення до неї, а ці поняття створюють єдність, оскільки в них дане відображення дійсності єдиним суб'єктом. Він вважав, що зв'язок відображення людьми один одного у спілкуванні з їх взаєминами є очевидним, оскільки у спілкуванні виражаються відношення людини з їх різною активністю, вибірковістю, позитивним чи негативним характером, а способом або формою спілкування і ставлення (відношення) є поводження людини з людиною.

В.Мясіщев визначав спілкування як взаємодію людей, в якій кожен з учасників взаємодії, який спонукається тими чи іншими усвідомленими мотивами, реалізує певні цілі, наприклад, прагне переконати в чомусь тих, до кого він звертається, показати своє ставлення до певного факту, події, особи, або дізнатись від них щось нове тощо. Але люди можуть розпочинати спілкування і для спільного виконання певної діяльності, що вимагає від них співробітництва, -- разом грати, щось створювати, вирішувати теоретичну задачу тощо. У всіх цих випадках цілі та мотиви діяльності, в якій як обов'язкова умова присутнє спілкування, способи здійснення яких повинні притримуватись її учасники, завжди активізують у психіці людини нові (у порівнянні з "чистим" спілкуванням) характеристики. У всіх цих випадках буде виникати пізнання кожною особистістю всіх інших учасників, проявлятись та змінюватись ставлення до них, тобто будуть присутні всі ті компоненти, що характеризують спілкування загалом. Діяльність накладе на них свій відбиток, і тому їх роль ускладниться. Вони набудуть значення однієї з важливих умов успішного виконання спільної діяльності.

Розвиваючи думки Т.П.Павлова, К.К.Платонова про значення слова у регулюванні поведінки людини та протіканні всіх її психічних процесів, в роботі всіх без винятку систем організму, В.Мясіщев зміг показати, що слово, маючи загальний смисл для тої чи іншої групи людей, має завжди ще й індивідуальний не лише психологічний, а й фізіологічний контекст для кожної людини, пов'язаний з його індивідуальною значимістю для кожної людини. А значимість визначається місцем, яке в минулому досвіді тієї чи іншої людини зайняли предмети, особи, обставини, що символізуються даними словами, і тим, яке ставлення певного суб'єкта до кожного з них.

В.Мясіщев виступав проти занадто звуженого тлумачення процесу спілкування (Так, наприклад, Л.Блумфілд, застосовуючи біхевіористичний підхід до аналізу мовного спілкування, вважав, що сфери життєдіяльності людини -- це потреби і дії по їх задоволенню. Люди можуть впливати один на одного за допомогою практичних (тобто немовленнєвих) та мовленнєвих стимулів. Реагують вони на ці приклади двояко: мовленнєвими та немовлеинєвими діями. При цьому мовленнєві впливи (стимули) Блумфілд називав такими, що заміщують практичні стимули. Тому мовленнєві стимули та реакції людей, що спілкуються, мають практичний аспект. Мовлення є засобом вирішення практичних задач і його основна функція -- регуляція діяльності людини.

Уявімо, писав він, що Джек і Джил ідуть дорогою. Джил голодна. Вона бачить яблуко на дереві. Вона за допомогою горла, язика та губ створює ряд звуків. Джек стрибає через огорожу, залазить на дерево-зриває яблуко, приносить його Джил і кладе їй у руку. Джил їсть яблуко.

У цьому випадку Блумфілд пропонує робити різницю між мовленнєвим актом та іншими явищами, які він називає практичними діями, " 3 цієї точки зору описаний випадок складається з трьох частин з наступною часовою послідовністю: а) практичні дії, що передують мовленнєвому акту; б) мовлення; в) практичні дії, що ідуть за мовленнєвим актом.

Джил у якості індивіда, який говорить, може реагувати на стимули не одним, а двома способами: 8 -- Я (практична реакція); з -- г (лінгвістична, або заміщена реакція).

Дії Джека можуть бути викликані двома видами стимулів: практичними 5 --- Я (мовленнєва реакція) та заміщеними стимулами 8 -- г -- з -- Я (реакція через мовлення).

Блумфілд відзначає цікавий момент: "Нормальну людину цікавить лише 5 і Я; хоча вона і користується мовою і отримує від цього значні вигоди, вона не звертає на неї уваги."

Отже, ми бачимо, що Блумфілд, визначаючи мову як особливу форму поведінки людини, зводив комунікативну функцію, мову до ланцюга стимулів-реакцій, а соціальну природу мови -- до процесів одного порядку з біологічними процесами. Відповідно традицій біхевіоризму, в об'єктивну область дослідження вводились лише ті процеси мовного спілкування, які можна було спостерігати, а не всі існуючі.).

В.Мясіщев, співставляючи особливості спілкування типові для педагога та учня, лікаря та хворого, батьків і дитини, зміг показати, що змістовні, виразні та дійові елементи спілкування полягають не лише у мовленні, міміці та пантоміміці, але й у відтворюванні у кожного учасника спілкування у зв'язку з зверненим до нього мовленням великої кількості асоційованих зв'язків, насичених більш-менш усвідомленими образами, які супроводжуються більш-менш сильними емоціями.

звуків. Джек стрибає через огорожу, залазить на дерево зриває яблуко, приносить його Джил і кладе їй у руку. Джил їсть яблуко.

У цьому випадку Блумфілд пропонує робити різницю між мовленнєвим актом та іншими явищами, які він називає практичними діями. 3 цієї точки зору описаний випадок складається з трьох частин з наступною часовою послідовністю: а) практичні дії, що передують мовленнєвому акту; б) мовлення; в) практичні дії, що ідуть за мовленнєвим актом.

Джил у якості індивіда, який говорить, може реагувати на стимули не одним, а двома способами: 8 -- Я (практична реакція); з -- г (лінгвістична, або заміщена реакція).

Дії Джека можуть бути викликані двома видами стимулів: практичними 5 --- Я (мовленнєва реакція) та заміщеними стимулами 8 -- г -- з -- Я (реакція через мовлення).

Блумфілд відзначає цікавий момент: "Нормальну людину цікавить лише 5 і Я; хоча вона і користується мовою і отримує від цього значні вигоди, вона не звертає на неї уваги."

Отже, ми бачимо, що Блумфілд, визначаючи мову як особливу форму поведінки людини, зводив комунікативну функцію, мову до ланцюга стимулів-реакцій, а соціальну природу мови -- до процесів одного порядку з біологічними процесами. Відповідно традицій біхевіоризму, в об'єктивну область дослідження вводились лише ті процеси мовного спілкування, які можна було спостерігати, а не всі існуючі.).

В.Мясіщев, співставляючи особливості спілкування типові для педагога та учня, лікаря та хворого, батьків і дитини, зміг показати, що змістовні, виразні та дійові елементи спілкування полягають не лише у мовленні, міміці та пантоміміці, але й у відтворюванні у кожного учасника спілкування у зв'язку з зверненим до нього мовленням великої кількості асоційованих зв'язків, насичених більш-менш усвідомленими образами, які супроводжуються більш-менш

В середині 70-х р.р. О.О.Леонтьєв заявив, що вітчизняні психологи єдині у розумінні спілкування як одного з видів діяльності", зазначивши, що це не означає, ніби спілкування виступає "як самостійна діяльність" (29). Л.Н.Архангельський і В.Г.Афанасьєв, не заперечуючи проти діяльнісного підходу до аналізу спілкування, зауважували, що спілкування -- це обов'язковий атрибут будь-якої діяльності, будучи характерним і пізнанню і праці. Б.Ф.Ломов стверджував, що спілкування не можна визначати як вид людської діяльності, оскільки воно принципово відрізняється від діяльності, оскільки пов'язує суб'єкт не з об'єктом, а з іншим суб'єктом. Але це не заважало автору визначати спілкування як "взаємодію суб'єктів", хоча залишалось незрозумілим, як взаємодія людей може не бути їх діяльністю.

Дискусія, що виникла між О.О.Леонтьєвим і Б.Ф.Ломовим з приводу проблем спілкування у першого мала філософсько-соціологічний, а не специфічно-психологічний характер. Аргументація зводилась, по суті, до того, що суб'єкт діяльності завжди є "колективним суб'єктом" або "сукупним суб'єктом", а не ізольованим індивідом, що і робить спілкування внутрішнім моментом діяльності. Контраргументація Б.Ф.Ломова засновувалась на тому, що спілкування як міжсуб'єктна взаємодія принципово відрізняється від оволодіння суб'єктом об'єктів, яке і являється діяльністю.

І насправді, зв'язок суб'єкта з суб'єктом -- це дещо радикально інше, ніж відношення суб'єкта до об'єкту; питання полягає, проте, в тому, чи погодимося ми вважати діяльністю лише операції, що проводяться суб'єктом з об'єктами, чи будемо розуміти під діяльністю всю повноту і цілісність прояву задіяної енергії людини як суб'єкта. Якщо ж діяльність не зводити до його предметної діяльності, спілкування природньо включиться в різносторонній прояв людської активності.

Комунікативна компетентність підлітків має свою психологічну специфіку, пов'язану з особливостями даного вікового періоду, оскільки підлітковий вік -- гостропротікаючий перехід від дитинства до дорослості, в якому переплітаються протирічні тенденції соціального розвитку.

Л.С.Виготський відмічав, що на основі статевого зізрівання виникає новий світ потягів та інтересів, виникають нові рушії поведінки та її направленості. Важливим фактором культурного та духовного розвитку особистості підлітка Л.С.Виготський вважав мовлення, яке спочатку є засобом зв'язку, засобом спілкування, засобом організації колективної поведінки, яка виходить на якісно новий рівень, а пізніше стає основним засобом мислення, основним засобом становлення особистості. Л.С.Виготський підтримує думку Жане, що слово є командою у всіх своїх формах. Необхідно розрізняти у вербалізованій поведінці функцію командування, що належить слову, і функцію підпорядкування. Оскільки слово виконує функцію команди стосовно інших людей, постільки у підлітковому віці воно починає виконувати ту ж функцію стосовно себе самого, отже воно стає основним засобом оволодіння власною поведінкою, регулятором взаємин з оточуючими (14).

С.Л.Рубінштейн наголошував, що комунікативні риси характеру людини визначають морально-психологічний склад особистості. Серце людини, на його думку, все зіткане з її людських відношень до інших людей: те, чого вона варта, цілком визначається тим, які відносини з іншими людьми вона здатна встановлювати. Розглядаючи комунікативні властивості особистості підлітка в єдності мотиваційних, когнітивних, емоційних компонентів, можна зазначити, що вони можуть виступати не лише продуктом індивідуального розвитку, а й одним з його факторів.

З одного боку, для цього складного періоду показовими є негативні прояви, дисгармонійність у структурі особистості, згортання попередньо встановленої системи інтересів дитини, протестуючий характер її поведінки стосовно дорослих. З іншого боку, підлітковий вік відрізняється і масою позитивних факторів: підвищується самостійність дитини, більш різноманітними і змістовними стають всі відносини з іншими дітьми та дорослими, значно розширюється і суттєво змінюється сфера ЇЇ діяльності, розвивається відповідальне ставлення до себе та до інших тощо. Головне, даний період відрізняється виходом дитини на якісно нову соціальну позицію, в якій реально формується її свідоме ставлення до себе як члену суспільства.

Підлітковий вік -- складний процес особистісного розвитку, якийвідрізняється різнорІвневими характеристиками соціального зізрівання. Рівень можливостей підлітка, умови і швидкість його соціального розвитку пов'язані усвідомленням підлітком себе і своєї приналежності до суспільства, степенем вираженості прав і обов'язків, степенем оволодіння світом соціальних речей і відносин, насиченістю далеких і близьких зв'язків, їх диференціацією. По мірі дорослішання у підлітка змінюється характер і особливості бачення себе у суспільстві, сприйняття суспільства, ієрархії суспільних зв'язків, змінюються його мотиви і ступінь їх адекватності суспільним потребам.

Важливість і особливе місце даного періоду визначається тим,що саме в цьому періоді відбувається перехід від характерного для дитинства типу спілкування дитини і дорослого до якісно нового, специфічного для спілкування дорослих людей. Цей перехід, як свідчить А.В.Петровський, існує як процес становлення нових способів соціальної взаємодії підлітка і дорослого. Старі способи поступово витісняються новими, але вони одночасно і співіснують. В цей період часто виникають конфлікти по причині розходження думок дорослого і підлітка щодо прав і свобод, обов'язків дітей. Важлива умова для подолання конфлікту -- перехід дорослого на новий стиль спілкування, зміна ставлення до підлітка. Це часто означає максимально нову передачу підлітку відповідальності за свої вчинки і надання йому свободи дій.

РОЗДІЛ 2. Соціально-психологічні проблеми спілкування в підлітковому віці

2.1 Характеристика рівнів спілкування

Зміст фаз контакту визначається рівнем, на якому протікає спілкування. Почнемо з рівня, що представляє собою повноцінне людське спілкування: конвенціонального.

Фаза взаімонаправлення для підлітка, що виходить на цей рівень спілкування, має наступний зміст. Підліток відчуває потребу в контакті, у нього виникає так звана установка на зовнішню комунікацію («поговорити б з будь-ким»), посилена тим, що мається реальний партнер. Людина при цьому інтуїтивно готується до прибудови «поруч»: як умови контакту їм заздалегідь приймається, що він буде то розмовляючою , то слухаючої. Адже спонукуючи когось до контакту, варто забезпечити цьому інші рівноправні можливості прибудови «поруч». Таким чином, турбота про партнера, готовність стати на його місце убудовані ще у фазу, що передує відображенню конкретного співрозмовника!

А от і інший варіант вступу в контакт на цьому рівні: підліток не випробує потреби контакту, він зайнятий своїми думками, у цей час до нього звертаються. І він відразу спонукує себе переключити увагу на той, хто до нього звернувся; адже в противному випадку цей іншої відчує себе прилаштованим «знизу» для отримання відповіді... А пристроюватися партнерам за існуючими правилами чемно тільки «поруч». Логіка обопільного приготування до контакту проста: «Якщо я не піклуюся про партнера, з якої статі йому піклуватися про мене?»

В обох варіантах ми зустрічаємо, таким чином, досить високу культуру контакту, притім у фазі, коли контакт власне ще і не почався... Подібна люб'язність до партнера ще до його відображення у свідомості свідчить про етичну заможність людини й одночасно про його комунікативну грамотність.

Перейдемо до фази взаїмовідображення партнерів. На конвенціональному рівні спілкування «відбити партнера» означає, по-перше, уловити його актуальну роль. По-друге, що ще складніше, уловити власну актуальну роль його очима. Наш Б в попередньому прикладі це-те і почав: за формальною роллю Випадкового зустрічного, котру старанно виконував А, він зумів розглянути ледь виступаючі частини «рольового віяла» партнера і відзначив, що сусід його -- людина досить добродушний і товариський. Далі Б прикинув, яким він сам (у своїй актуальній ролі) виглядає в очах партнера, і, ґрунтуючись на вираженні особи А, рахував, що і той готов бачити в ньому щось більше, ніж Випадкового зустрічного. Так у Б дозріло рішення поставити запитання сусідові. Відзначимо, що цей тонкий і наполовину інтуїтивний пізнавальний процес зайняв у Б якісь частки секунди. А партнера свого він усе-таки «обчислив» вірно!

Третя фаза -- фаза взаімоінформування -- на конвенціональному рівні спілкування зовсім не обов'язково протікає гладко. У попередній фазі партери установили, які їхні рольові чекання друг до друга; однак тепер кожний з них вправі не підтвердити ці чекання. Якщо так, то дана фаза спілкування має вигляд «конфронтації». Наприклад, наш А спочатку вирішив відкинути контакт, пропонований йому сусідом. Це рішення ґрунтувалося на тім, що А уловив актуальну роль Б не зовсім чітко, а головне -- власну актуальну роль очима Б відбив невірно: йому подумалося, що його мимовільний сміх сприйнятий сусідом як безцеремонне запрошення до контакту. Тому в порядку конфронтації А пішов від відповіді на питання Б. Але, роблячи це, він, оборотний увагу, продовжує піклуватися про достоїнство партнера. Адже ні в його словах, ні в інтонації не пролунало якесь «відв'яжися»... Пролунало лише наступне: «Хоча я дав вам привід подумати, що шукаю співрозмовника, це, повірте, було не так; будемо вважати те,що відбулося непорозумінням». Партнер Б приймає цю інформацію до зведення і сконфужено умовкає. Він трохи зачеплений, але він вправі дорікнути скоріше себе, чим сусіда. Для нього виключена, скажемо, що випливає репліка: «Так добре, чого там хитрити, я адже бачу: ви хочете прочитати мені витримку з газети». У такій репліці було б щось від самозваної прибудови «зверху» (притім, що партнер зовсім не виявив готовності пристроюватися «знизу»). Етична бездоганність контакту зберігається, незважаючи на конфронтацію.

Якщо в третій фазі партнери обирають шлях «конгруенції» (взаімопорозуміння), тобто підтверджують взаємні рольові чекання, то це на конвенціональному рівні спілкування обов'язково веде до наростаючого розкриття свого «рольового віяла» кожним з партнерів. Однак обоє не забувають вважатися один з одним і із ситуацією в цілому. Один зробив перший шажок у саморозкритті; другий, відповідаючи, розкриває свій «віяло» лише мало-мало більше, ніж партнер. Інакше, адже виходить виклик партнерові: я мов, душу нараспашку, а ти?.. Ні, так не годить. Поступово, роблячи, як у шахах, хід за ходом, партнери розкривають свої «віяла» до визначеної ширини, доречної в даній ситуації. Але не більш того!.. Наприклад, ситуація випадкового знайомства А и Б у парку дозволяє їм розговоритися на будь-які теми й обмінятися телефонами для подальших зустрічей. Але вона ще не дозволяє одному з них попросити в іншого допомогти йому .

Четверта фаза контакту -- взаємовиключення -- на конвенціональному рівні спілкування знов-таки протікає в дусі рівноправності партнерів і їхній загостреної уваги друг до друга. У випадку конгруенції (взаємної згоди) обоє піклуються про те, щоб не нав'язувати свою персону іншому після того, як тема бесіди виявиться вичерпаною. Тому незадовго до її вичерпання кожен уже заготовлює репліку під завісу, що-небудь начебто: «Ну щасливо! Цікаво було поговорити». Піти без такої фрази і відповідного теплого погляду значить нанести партнерові незаслужену образу. У випадку ж конфронтації партнери, згортаючи контакт, залишають один одному право на власну думку. Прощальна репліка після дискусії, не приведшей до єдності поглядів, буде приблизно так і звучати: «Знаєте, я все-таки залишаюся при своїй думці... Усього доброго, цікаво було поговорити». Нерідко що не зходячись у поглядах партнери, згортаючи контакт, дають зрозуміти один одному, що суперечка варто було б як-небудь продовжити. І розходяться скоріше опонентами, чим ворогами.

Контакт на конвенціональному рівні, як видно зі сказаного, жадає від партнерів високої культури спілкування. Уміння «тримати» діалог на цьому рівні, а тим більше «приводити» його до такого рівня можна уподібнити складному мистецтву, для оволодіння яким іншій людині приходиться роками працювати над собою.

Конвенціональний рівень спілкування можна вважати оптимальним для дозволу особистих і міжособистісних проблем у людських контактах. У реальному ж спілкуванні людей виявляються рівні, що як лежать нижче конвенціонального, так і знаходячогося вище його. Найнижчий рівень спілкування ми будемо називати «примітивним». Між примітивним і конвенціональним рівнями є ще два: «маніпулятивний» і «стандартизований».

Найвищим рівнем спілкування вважається «духовний». Між духовним і конвенціональним рівнями розташовуються ще два: «ігровий» і «діловий». Але для збагнення особливостей кожного з них еталоном для нас буде залишатися тільки що обкреслений оптимальний рівень спілкування: конвенціональний.

ПРИМІТИВНИЙ РІВЕНЬ

Загальна характеристика того, хто опускається до примітивного рівня в контакті, така: для нього співрозмовник не потрібний, треба їм опанувати; якщо що заважає, треба його відпихнути. Звідси всі особливості фаз спілкування на примітивному рівні діалогу.

Фаза спрямованості на партнера. Варіант перший: підліток відчуває потребу в контакті, тим більше що перед ним реальний слухач. Однак нашому суб'єктові при приготуванні до контакту й у голову не приходить, що співрозмовника не можна вважати «предметом для слухання», що той і сам повинен в будь-яку секунду мати можливість висловитися. У цій можливості співрозмовникові заздалегідь відмовляється, так що, якщо він почне щось говорити у відповідь, це буде «неправильно», і варто призвати його до порядку... Отже, у самому приготуванні до контакту на примітивному рівні утримується прибудова «зверху». Варіант другої: до нашого суб'єкта звертаються, тим часом він не розташований до контакту. А не розташований -- виходить, і не зобов'язаний відповідати! « предмет, Що Говорить,» відволікає від чогось свого, дратує: добре б забрати його якщо не словом, то жестом, що означає «закрій рот». І знову -- відверта прибудова до співрозмовника «зверху».

Фаза відображення партнера. Актуальна роль партнера нашим суб'єктом не уловлюється; замість цього в хід йдуть шаблони сприйняття, за допомогою яких можна описати даний «предмет», наприклад: великий він або маленький (атлетичного додавання або щуплий).І тоді міміка і жести нашого суб'єкта відразу переключаються на прибудову «знизу». Якщо щуплий, можна не церемонитися, упевнено займається позиція «зверху». Істотна зовнішність, одяг. «Очкарик», «у капелюсі», «расфуфыренный» або «не з наших по вигляду» -- це, звичайно, відразу дає додаткові підстави для прибудови «зверху». Те ж з віком, статтю. «Бабуся», «дід-зморшок», «пацан», «соплячка», «фіфочка», «банькувата зануда з книжкою» і т.п.-- усе це не ті фігури, перед якими варто пасувати. Що стосується уловлювання власної актуальної ролі очима партнера, то до таких тонкостей справа не доходить; наш суб'єкт, чи пристроюється він «знизу» або «зверху», наївно переконаний: його бачать таким, яким він сам себе бачить або за кого себе видає...

Фаза взаімоінформування. Підліток без найменших обмежень зсередини виражає свою симпатію «предметові», що подобається, або антипатію тому, хто не подобається. Вираження симпатії у випадку прибудови «знизу» улесливе, у випадку прибудови «зверху» безпардонне. Чому б, наприклад, що подобається дівчина відразу і не обійняти?... Чому б щуплого хлочину, що заважає підійти до прилавка, попросту не відіпхнути, так, щоб відлетів подалі? Черга?... Ну, а що вона мені зробить, ця черга? Шуміти можете скількох завгодно: що вам ще залишається, слабакам...

У випадку конгруенції (установки на згоду, відповідність) наш суб'єкт розорює своє небагате рольове віяло у всю широчінь і щиро, галасливо ображається, якщо партнер не робить того ж самого. У випадку конфронтації зі слабим партнером він не зупиняється перед рукоприкладством, з найсильнішим -- без зніяковілості переходить від спробного натиску і погроз до ганебного відступу і запобігання. Те, що він при цьому смішний, жалюгідний, до його свідомості, швидше за все, не доходить.

Фаза відключення від партнера для нього не проблема. Якщо в попередній фазі мала місце конфронтація, то зі слабким партнером він закінчує контакт лайками і глузуваннями, а із сильним -- вибаченнями або погрозами (погрози вимовляються тоді, коли партнер уже відійшов на безпечну відстань). Якщо ж мала місце конгруенція, то наш суб'єкт, що одержав бажане від партнера, не ховає своєї нудьги. Ви бачите його порожні очі або неприкритий позіх -- йому адже більше від вас нічого не треба. Він узагалі здатний у самий розпал бесіди повернутися до вас спиною і, не прощаючи, відправитися геть; у нього є справи важніше, а ви «не той птах», щоб виконувати перед вами ритуали...

От приклад того, як може виглядати комунікація з примітивним партнером у нашій типовій ситуації: А сидить на лаві, читаючи книгу. Інша людина. Б, що проходить мимо, випробує бажання сісти і з махові сідає поруч з А, не піклуючись про те, чи потіснив він його. Однак потіснив, і А, багровіючи від збурювання, упирається всім тілом у займане місце. Це знак: «Непогано б декому відсунутися». Наш Б, швидко вивчивши А и прийшовши до висновку, що той «очкарик», «расфуфыренный» так ще «не наш по зовнішності», нарочито розвалюється на лаві. Фізична перевага за ним. Прибудова «зверху» реалізована.

Оскільки А бачить, з ким має справа, приймає рішення ледве відсісти (благо є куди). Б вдоволений і безцеремонно розглядає сусіда. Йому ясно, що той спасував, а виходить, і далі буде пасувати. Тому через хвилину він ліниво запитує випадкового зустрічного. Якщо той не відповідає, Б цікавиться, чи не оглухнув він... Наш А примушений або шукати іншу лаву, або дати відсіч нахабі. Як саме він це зробить -- питання окреме. Упевнений у собі підліток, не доводячи справу до бійки, знаходить два-три неголосні слова, що роблять на Б належне враження. Утім, у будь-якому випадку А варто бути готовим до того, що Б захоче випробувати його на опірність. І якщо перспектива бійки в громадському місці (навіть з вірними шансами на перемогу) усе-таки не посміхається нашому А, йому краще холоднокровно піти, не опускаючи до примітивізму свого випадкового партнера. Для відходу іноді потрібна велика сила духу, чим для того, щоб залишитися і «перемогти». Мало честі в такій перемозі.

Ще більшої сили духу -- до того ж неабиякої майстерності в спілкуванні -- вимагає інший підхід до примітивного партнера, підхід, що міг би називатися гуманістичним. У його основі -- свого роду жалість до Б, що, мабуть, не знайшов у житті інших форм самоствердження, крім зухвалої нахабності. Володіючи цим підходом, А може надійти, наприклад, так. Відсунутися від непрошеного сусіда, миролюбно глянути на нього і весело запитати: «Пекуче?» або «Утомилися?» «М-гм»,-- невиразно і похмуро промукає той у відповідь. «Лава в нас непогана, шкода, тіні обмаль,-- як би запрошує його до бесіди А. І відразу спохвачується: -- Утім, вибачите, не буду вам заважати». З цими словами він цілком іде в читання підручника. Головне зроблено: узятий спокійний і людяний тон, атмосфера назріваючого скандалу відійшла.

Поставити на місце примітивного партнера -- мистецтво, яким часом не володіють досить розумні люди, у той час як куди менш розумні, але зате холоднокровні з цим без праці справляються. Правда, іноді це буває неприємно бачити: осаджуючи примітивного нахаби, інший нахаба, аж ніяк не примітивний, з насолодою топче його людське достоїнство, робить його посміховищем на очах в усіх. Давно відомо: той, хто цінує людське достоїнство взагалі, не стане зневажати його навіть у суб'єкті, чиє поводження огидне. Примітивний партнер спілкування у відомому змісті збитковий, реагувати на нього настільки ж примітивно значить розписатися у власній ущербності. Провчити й принизити -- усе-таки різні речі.

МАНІПУЛЯТИВНИЙ РІВЕНЬ

Цей рівень спілкування займає проміжне положення між примітивним і конвенціональним. Підліток, що обирає партнерство на цьому рівні, по своєму підході до іншого людині близька до примітивного учасника діалогу, але по виконавських можливостях наближається до конвенціонального рівня спілкування. У цілому характеристика цього суб'єкта («маніпулятора») така: для-нього партнер -- суперник_у грі, яку неодмінно треба виграти. Виграш означає вигоду; якщо не матеріальну або життєву, то, принаймні, психологічну. Психологічна ж «вигода», з погляду маніпулятора, полягає в тому,щоб надійно прибудуватися до партнера «зверху» і мати можливість безкарно наносити йому «уколи». Спілкування, споконвічно орієнтоване на такого роду виграш, будемо називати «маніпуляцією».

Почнемо з аналізу найпростіших маніпуляцій. Учениця, що сидить на одній з перших парт, зустрічає вчительку захопленим поглядом і не зводить око з її нового плаття. З вуст дівчинки прямо-таки рветься вигук: «Яке чудесне плаття! Як ви в ньому гарні!» Дівчинка ловить відповідний погляд вчительки і не заспокоюється, поки не прочитає в ньому вдячності. Ця настирливість і видає маніпуляцію учениці. Як видно, вона не підготувалася до уроку і, намагаючись викликати до себе розташування вчительки, сподівається, що її не викликають до дошки або, викликавши, не стануть запитувати занадто строго. Маніпуляція розрахована на життєвий виграш. Можливі і якісь інші мотиви маніпуляції. Наприклад: учителька -- класний керівник; має бути класні збори, на якому, як очікує дівчинка, неї будуть жорстоко критикувати однокласники; бажано заздалегідь заручатися підтримкою вчительки.

Учень під час іспиту починає відповідати по квитку і раптом, немов перервавши себе, звертається до педагога: «Іван Іванович, знаєте, це місце завжди було для мене хвилюючою загадкою. Чому виходить так, що...» -- і отут він ставить перед викладачем питання, на який повинний би відповісти сам... Розрахунок простий: учень знає, що цей викладач захоплений своїм предметом і готовий станути, якщо хтось з учнів побачить тут «хвилюючі загадки». Як це ні курйозно, інший педагог приймається з жаром розтлумачувати що екзаменується, «цьому допитливому юнаку», те, що варто було б вислухати від нього самого. А «допитливий юнак», знаючи матеріал досить поверхово, шляхом маніпуляції заробляє собі четвірку, якщо не п'ятірку.

Інший учень-підліток, бачачи, що вчителька не справляється зі своїми нервами, навмисно доводить її на уроці до спалаху, що виходить за рамки педагогічної етики. Тепер у якості «постраждалого» від її спалаху він вистачає свій портфель і «гордо» залишає клас. Він правильно розрахував, що вчителька не зважиться дати цій справі розголос і подальший хід, оскільки сама виглядала в епізоді не кращим образом. Надалі, якщо вчительці бракує принциповості, він ще не раз спробує витягти зі трапившогося вигоду для себе, зображуючи «несправедливо скривдженого».

У фазі спрямованості на партнера маніпулятор заздалегідь виготовляється до підпорядкування собі співрозмовника, до прилаштування до нього «зверху». У фазі відображення партнера маніпулятор непогано уловлює його актуальну роль і власну актуальну роль його очима, але робиться все це як «пастку». Схоплюються ті особливості співрозмовника, які можна використовувати як його слабкі місця. Наприклад, співрозмовник самолюбний і печеться про збереження власного достоїнства. Отже, він не дозволить, щоб до нього пристроювалися «зверху». Що ж, тоді треба приспати його пильність, прибудувавши «знизу». Це і здійснюється маніпулятором у наступній фазі -- взаімоінформування. Якщо переслідується життєва (або матеріальна) вигода, маніпулятор лестить партнерові до самого кінця діалогу, всіляко уникаючи конфронтації. Одержавши відмовлення, він згортає контакт, продовжуючи демонструвати покірність обставинам і своє «розуміння» співрозмовника. Він сподівається, що наступного разу співрозмовник, торкнутий його улесливим обходженням, все-таки уступить. І як часто він не помиляється!

Якщо переслідується «чисто психологічна» вигода (виграш у розумінні маніпулятора), у хід йде знов-таки лестощі, що присипляють пильність партнера. Але як тільки партнер розслабився і відкрив свій «рольове віяло», йому наноситься давно заготовлений укол, притім у найбільш чуттєве з місць, що відкрилися.

Коли партнер ретельно закритий і виступає під маскою стандартизованої ввічливості і ні до чого не зобов'язуючої люб'язності, маніпулятор робить ряд «випадів», щоб оголилася щира особа співрозмовника. Він пускає «спробні кулі»: то це улеслива фраза, то ризикований жарт, що граничить із глузуванням, те жалібний тон у розрахунку на людську участь партнера і т.д. Чуйно уловлюються реакції співрозмовника; тактика, що не принесла успіху, миттєво відкидається в ім'я інший, що обіцяє «успіх». Розумний, холоднокровний підліток, що має великий досвід, маніпуляторам, тримається не подаючи виду; він у глибині душі забавляється, спостерігаючи, як маніпулятор пробує грати їм, як кішка з мишкою...

«Противоманіпулятивний захист», «антіманіпулятивний блок» жадають від особистості великої зрілості і витримки; зустрічаються недурні і чесні люди, що ганебно пасують перед маніпулятором.Їм здається, що єдина відповідь на його гру -- це «контргра», тобто уміння самому перетворитися в маніпулятора. Але їм бракують хитрості і підступництва, щоб переграти настільки важкого партнера. У дійсності головне, що тут необхідно,-- це уміння «не пригравати», «виходити з гри».

Маніпуляції досить різноманітні по техніці і цілям; маніпулятори не обов'язково діють за усвідомленим планом,-- у деяких це відбувається «якось саме собою», підсвідомо, так що вони щиро ображаються, якщо них викривають у нечесній грі. Іноді лише в процесі тривалого психологічного тренінгу людині удається відкрити око на те, що в його манері спілкування -- маса незауважува їм, що стали звичними маніпулятивні ходи. Однозначно негативне відношення до маніпулятивної тактики спілкування було б, мабуть, невірним. Потреба «виграшу» будь-що-будь, безумовно, відбиває егоцентризм суб'єкта, однак эгоцентричні адже не тільки корисливі, жорстокі і холодні люди, але і люди глибоко незадоволені життям, нещасливі.

Маніпулятивна тактика часом уловлюється й у діях партнера, що позбавлений езопових спонукань і поводиться подібним чином, помишляя про благо співрозмовника. Так часом працює психотерапевт зі своїм пацієнтом або вихователь зі своїм учнем. Сказати про них, що вони «маніпулюють» людьми, буде вірно лише в тому випадку, якщо ними рухають своєкорисливі інтереси. А оскільки це не так, їхній митецький контакт із пацієнтом або учнем відноситься не до маніпулятивного, а до ігрового рівня спілкування.

СТАНДАРТИЗОВАНИЙ РІВЕНЬ

Цей рівень знов-таки займає проміжне положення між примітивним і конвенціональним: різко відрізняючи від примітивного і маніпулятивного рівнів спілкування, він «не дотягає» до конвенціонального з тієї причини, що справжньої рольової взаємодії при ньому не відбувається. Як видно із самої назви цього рівня, тут ґрунтується на стандартизованому, на взаємному схоплюванні підлітками актуальних ролей один одного і поступовому розгортань кожним з них свого «рольового віяла». Іншою назвою цієї форми спілкування може бути «контакт масок».

Фаза спрямованості на партнера тут незадовільна в зв'язку з тим, що справжнього бажання контакту або справжньої готовності до спілкування не відзначається. Нерозташування до контакту може мати безліч причин. От деякі з них: почуття образи і недовіри (хочеться відгородитися від партнера), страх спілкування (тому що по минулому досвіді воно частіше приносило розчарування й образи, чим радість), лінь у відношенні спілкування (тому що людина «заощаджує» щиросердечні сили, який треба витратити на іншого, вступаючи з ним у контакт), байдужність до інших (людина занадто зайнята собою, або зарозуміло переконаний, що він «вище» навколишніх), нарешті, просто утома (не вистачає сил на контакти) .

У будь-якому випадку це нерозташування до спілкування вступає в протиріччя з існуючими нормами людського гуртожитку, що зобов'язують до контактів. Спілкуватися прийнято, але небажання. Як би знайти спосіб спілкуватися не спілкуючись?.. Такий спосіб є: треба «надягти маску». Останні слова можна було б написати і без лапок: людина розташовує «нервово-мускульним гримом», він може додати особі, тонові, позі, жестикуляції визначені характеристики, що, власне кажучи, нічим не відрізняються від надягання дійсної маски або маскарадного костюма. Отже, у цій фазі людин не готується до партнерства, а надягає маску, за допомогою якої сподівається обійтися мінімумом зусиль (та й мінімумом контакту).

Це може бути, умовно говорячи, «маска нуля», основний зміст якої виражається словами: «Я вас не торкаю -- ви мене не торкайте». Така маска байдужості, маска ввічливості, маска люб'язності. Зустріти ці маски можна щодня: наприклад, у міському транспорті. Існують визначені стандарти вираження особи при поїздці в переповненому автобусі. Той, хто не утримує цю маску на особі (роздратований, п'яний, над міру людина, що розвеселилася,), неодмінно піймає на собі косі погляди навколишніх.

Є «маска тигра»: щоб боялися. Така маска агресивності, яку можна побачити на особі підлітків, що об'єдналися у вуличну компанію. Або маска зарозумілості, маска неприступності,-- їх іноді носять люди, від яких залежать інші, і цікаво: чим нижче щирий соціальний ранг такого підлітка, тим неприступніше він виглядає.

Є «маска зайця»: щоб не викликати на себе гнів або глузування сильних. Маску слухняності часом бачить педагог на особах інших учнів, коли він входить у клас. Маску боязкості надягає підлеглий перед дверима кабінету запального начальника. Маска догідливості з'являється на особі прохача, що стукається в ці двері. Є навіть «маска клоуна»: нею заздалегідь прикривають особу, щоб не бути прийнятим всерйоз. Така маска безшабашності, маска чудакуватості, маска простодушності: їх іноді зустрічаємо на особі того, хто позачергово протягає свій чек продавцеві за прилавком.

Існує й особлива маска уразливості: вона говорить «не торкайте мене, без вас нудно» або «мені погано, а отут ще ви пристали зі своїми розмовами». Це вираження особи буває, наприклад, у важко заїкуватих перед тим, як їм має бути вступити в контакт, і їхній можна зрозуміти: адже процес спілкування бачиться їм як борошно і ганьба.

Виходить, маска «готова» вже в першій фазі контакту. В другий -- у фазі відображення партнера -- суб'єкт, у першу чергу, заклопотаний тим, «чого йому (партнерові) від мене треба». Це зводить сприйняття актуальної ролі іншої людини до оцінки лише того, наскільки він «небезпечний», тобто наскільки активний у своєму прагненні «зняти з мене мою маску». Одночасно суб'єкта турбує, чи відповідає він прийнятим стандартам зовнішнього вигляду, тону, манер, інакше кажучи -- « чи не видно партнерові чогось ще, крім моєї маски (що вкрай небажано)»; до цьому і зводиться сприйняття себе очима іншого. Чогось і говорити, що при такій настроєності суб'єкт ні партнера, ні себе його очима по-справжньому не бачить -- та й бачити не хоче! Адже в нього скоріше спонукання створити видимість контакту, чим вступити в контакт. У третій фазі -- взаімоінформування -- маска як би загострюється, робиться підкресленою; тим самим суб'єкт «інформує» партнера про своє прагнення якомога швидше згорнути контакт, жестами «говорячи» йому: «Я вас не торкаю -- ви мене не торкайте», або «Провалюйте, поки вам не дісталося», або «Я на хвилинку, зараз зникну, вибачите», або «Що візьмеш з такого, як я», або, нарешті, «Мені погано, а отут ще ви зі своїми розмовами». Бесіда може мати сприятливий сенс для суб'єкта, але конгруенції все-таки не відбувається: «рольове віяло» суб'єкта схований за маскою. І співрозмовника охоплює неприємне почуття: він нічого худого не сказав, навпроти, а з ним якось... не по-людськи. Іншими словами, навіть конгруенція тут нагадує конфронтацію. У випадку ж дійсної конфронтації тільки побілілі губи або почервонілі вуха людини в масці видають буру його почуттів, маска кам'яніє; у кращому випадку одну маску переміняє інша (наприклад, «маску клоуна» -- «маска тигра»), а справжнього спілкування все рівно немає.

Немає його й у четвертій фазі: відключення від партнера якесь дерев'яне, беземоційне, якщо навіть увічливе, те зайво церемонне, так що в співрозмовника залишається про нашого суб'єкта неприємне враження -- важка, нещира, потайлива людина, а за скритністю, можливо, ховаються погані наміри... А як ще поставитися до людини, якщо він тримається настільки дивним образом, а не жваво і природно?

Таке судження про «людину в масці» найчастіше легковесне і помилково. Є чимало людей, що надягають на себе маски з болісної сором'язливості і непевності в собі. Іноді потрібно чималий життєвий досвід, щоб відразу відрізнити маску байдужності на особі самовпевненого хама і на особі соромливого дивака,-- настільки подібної буває «поверхня». Зустрічаючи з партнером у масці, ми мимоволі надягаємо її і самі, а це, як уже говорилося, заважає правильному сприйняттю іншої людини. Контакт масок самий яскравий приклад так називаного «формального спілкування». Щоб зробити його хоча б мало-мало менш формальним, спокушені в контактах люди набираються терпіння і прибігають до виконання акторської ролі.