Психологічні особливості саморозкриття в юнацькому віці

Размещено на http://www.allbest.ru/

Дипломна робота

Психологічні особливості саморозкриття в юнацькому віці

1. Теоретико-методологічні аспекти дослідження проблеми саморозкриття особистості

У розділі проаналізовані літературні джерела з вказаної проблеми у зарубіжній та вітчизняній психології. Розкрито сутнісний зміст саморозкриття особистості. Розглянуто різні концепції та підходи щодо саморозкриття і зокрема - впливу кризових періодів на саморозкриття особистості у юнацькому віці.

1.1 Сутність саморозкриття та його роль у становленні особистості

Поняття «саморозкриття» увійшло до психологічної науки в 60-х роках ХХ століття, у контексті психотерапевтичної та психокорекційної практик і закріпилося у теоретичній психології як самостійна категорія. Визначення поняттю саморозкриття вперше дав американський психолог та психотерапевт гуманістичної орієнтації С. Джурард, він описав дане поняття як процес повідомлення інформації про себе людям, дане визначення і дотепер використовується при вивченні цього феномену.

Концепція саморозкриття має глибокі філософські корені, аналіз яких необхідний при з'ясуванні суті цього явища. Найбільшої розробки проблема саморозкриття дістала у екзистенційній та феноменологічній філософії Ф. Ніцше [53], М. Хайдеггера [89], Ж.-П. Сартра [74], М. Бубера [7], М. Мерло-Понті [45].

Ф. Ніцше у своїх працях «Несвоєчасні роздуми: Шопенгауер як вихователь», «Так говорив Заратустра» вказував на те, що особистість вільна та сильна, якщо вона усвідомлює себе особистістю, для цього вона присвячує все своє життя розкриттю свого внутрішнього, неповторного змісту, своєї унікальності оточуючому світу [53]. Втрата унікальності спричинена підчиненням загальноприйнятим нормам та вимогам, через це особистість втрачає саму себе, одягає маску. Філософ вказував на важливість розкриття свого Я оточуючим, що є необхідною умовою становлення повноцінної особистості.

М. Хайдеггер виділив такі типи спілкування: спілкування з речами, яке визначав як харчування, потреба в одязі, харчах, та спілкування з іншими - турбота про когось, турботу він визначав як сукупність всіх способів спілкування людей [89]. Філософ стверджував, що розуміння особистості того, що існує іший, та спілкування з ним, запобігає втраті почуття власної справжності.

Ж.-П. Сартр у своїй праці «Екзистенціоналізм - це гуманизм» відмічає необхідність людини постійно знаходитися поза зоною самого себе, саме проектуючи себе та втрачаючи себе зовні, в інших, вона існує як людина [74].

М. Бубер у своїй книзі «Я і Ти» виділив два підходи до розуміння буття, світу: раціоналістичний тип, в цьому випадку світ для людини є сукупністю предметів та знарядь, в тому числі і інші люди, які слугують задоволенню цілей; інший підхід «актуалізуючий», «особистісний», «діалогічний», коли людина звертається до інших як до Ти, як до особистості, більше того як до друга [7]. Найбільш важливим в розумінні буття філософ вважає відносини Я-Ти між людиною та людиною, саме тут виникає найбільш аутентичний контакт, що сприяє саморозкриттю особистості.

М. Мерло-Понті ввів поняття досвідомого («тілесного») існування (екзистенції), яке не замкнене у собі, а усвідомлене та відкрите світові [45]. Все буття людини є реалізацією і розкриттям його екзистенції, що здійснюється в безкінечному діалозі суб'єкта зі світом.

Відомий соціолог Г. Зиммель вказував на важливу роль саморозкриття у людських взаємовідносинах [29]. Вчений виділив принцип саморозкриття у спілкуванні: кожний повинен дати іншим такий же максимум цінностей спілкування (радість, легкість, жвавість), який є сумісним з максимумом цінностей, отриманих ним самим. Дослідник визначає світ спілкування - єдиним де можлива демократія рівноправних, саме тут людина знаходить звільнення та полегшення.

Саморозкриття як психологічне явище вперше почало розглядатися в контексті психотерапевтичної та психокорекційної практик. Найбільш тісно з концепцією саморозкриття пов'язані дослідження психологів гуманістичної орієнтації - К. Роджерса [72], А. Маслоу [44], Р. Мея [3] і особливо - С. Джурарда [3].

К. Роджерс розглядав саморозкриття як умову формування у людини внутрішнього локусу оцінки, усвідомлення і реконструкції Я-концепції або самості [72]. У своїй груповій психотерапевтичній практиці Роджерс дійшов таких висновків, що здорова особистість повинна мати об'єктивну самооцінку. Самооцінка людини будується та корегується на основі сприяйняття себе іншими людьми. Вчений у своїй практиці акцентував увагу на тому, що саме спілкуючись з іншими, індивід, сприймає себе очима інших, починає об'єктизувати своє власне самоприйняття та самосприйняття. Цей механізм психолог назвав оберненим зв'язком саморозкриття, або ж шляхом до себе через інших.

А. Маслоу вважав здатність до саморозкриття однією з характеристик самоактуалізуючої особистості [44]. Саме самоактуалізацію він помістив на вершину ієрархії потреб у своїй мотиваційній теорії. Для того щоб особистість досягла самоактуалізації, необхідно задовільними нижчі потреби, в тому числі і потребу у спілкуванні, взаєморозумінні, прийнятті іншими, повазі, в емоціях та емоційних контактах а також у співпереживанні. На думку вченого, прагнення людини спілкуватися у потребі бути глибоко зрозумілим та глибоко прийнятим іншими, що не можливо без процесу саморозкриття.

Р. Мей виділяє важливий етап консультативного процесу - сповідь, яка у саморозкритті клієнта [3]. Вчений наголошує на тому, що сам процес розкриття вже має оздоровчий ефект. До однієї з важливих функцій саморозкриття цей автор відносить можливість звільнення потоку думок з підсвідомості у свідомість, що допомагає людині побачити свої проблеми, почуття, емоції в світлі об'єктивної реальності.

С. Джурард визначив саморозкриття, як повідомлення іншим особистої інформації про себе, на його думку за допомогою саморозкриття ми даємо можливість іншим людям пізнати себе [3]. Вчений стверджує, що спонтанне та щире саморозкриття показує оточуючим справжнє Я людини, допомагає їй відійти від фальшивого образу себе та побудувати глибокі взаємовідносини.

Саморозкриття згідно з поглядами С. Джурарда володіє самостійною мотиваційною силою, у кожної людини існує потреба відкрити себе хоча б одному значущому іншому. Ця потреба повинна бути обов'язково реалізована, оскільки її пригнічення може стати причиною виникнення не тільки психологічних проблем, але й різноманітних психічних та соматичних захворювань. Повне саморозкриття перед іншим, за словами С. Джурарда є ознакою сильної та здорової особистості. Він стверджує, що «здорова особистість…. буде прагнути зробити так, щоб її повністю пізнала хоча б одна значуща людина» [3, с. 42]. Вчений вважав, що особистісне зростання блокується, якщо людина не розкриває себе іншим. В ході експериментальних досліджень С. Джурад дійшов висновку, що між психічним здоров'ям та саморозкриттям існує криволінійний зв'язок: відкритість позитивно пов'язана з психічним здоров'ям та негативно з «клінічною» непристосованістю. На думку вченого, щирість та відкритість сприяє отриманню та наданню іншим чесного оберненого зв'язку, тобто тієї інформації, яка є такою важливою для кожного учасника і яка запускає не тільки механізми самосвідомості, але й механізми міжособистісної взаємодії в групі.

Вивченням взаємозв'язку саморозкриття з психічним здоров'ям особистості також займалися такі вчені як Б. Шютц [73], О. Моурер [73], С. Медді [73]. Б. Шютц, стверджував, що ризик розкриття перед іншими може виявитися величезним, але приховування власних думок та почуттів також обійдеться не дешево. Уникаючи саморозкриття, люди можуть представити іншим деякий ідеальний образ себе, але в цьому випадку важко побудувати хоч якісь значимі відносини. Вчений вважав, що подавлення важливих внутрішніх переживань може призвести до багатьох психосоматичних розладів.

О.Г. Моурер, вивчаючи проблему здатності до саморозкриття та його впливу на психічне здоров'я, дійшов висновку, що багато симптомів психологічних проблем - такі як замкнутість в собі, переїдання або ж зловживання спиртним, приймання наркотиків, біль у шлунку або головний біль - можуть пояснюватися прагненням сховатися від болю, приховуванням неприглядних сторін своєї особистості [73]. Моурер визначає почуття самотності, почуття провини або депресії як наслідки приховування правди про себе. Вчений вважає, що дієвість сповіді у католиків можна частково пояснити наслідками саморозкриття.

Згідно С. Медді, відчужена особистість нечітко відчуває власне «Я» і схильна вважати себе не більш ніж «виконавцем соціальної ролі та вмістилищем біологічних потреб» [73]. В такому образі людина може задовольнити свої біологічні потреби - харчові та сексуальні - та мати соціально прийнятний, викликаючий одобрення фасад, але при цьому ігнорувати свої глибинні психологічні потреби. Психолог вважає, що для відкритого та чесного спілкування доцільним буде згадати поняття аутентичність, що означає відповідність реаліям; аутентична особистість виражає себе спонтанно, природно та відкрито ділиться з іншими думками. Ігнорування ж психологічних проблем може призвести до психічних та психосоматичних захворювань.

Р. Ачер вказував на факт сприяння саморозкриття самопізнанню, цей взаємозв'язок вчений прослідкував за наступною схемою: в «Я» виділяють відкриту сферу (відомо собі, відомо іншим); закриту сферу (відомо собі, але не відомо іншим); та сліпу сферу (не відомо собі, але відомо іншим) [3, с. 43]. Вчений вважає, що найбільш релевантною для саморозкриття є закрита сфера. В результаті саморозкриття вона стає частиною відкритої сфери. Розкриваючи себе та отримуючи обернений зв'язок (збільшуючи відкриту сферу та зменшуючи сліпу), можливо досягти кращого розуміння себе, що в свою чергу підвищує самоповагу та самоприйняття. Дану закономірність також відмічав С. Маргіліс.

Л. Т'юбс та В. Брайд відмічають важливість самопізнання в процесі саморозкриття у зв'язку з тим, що однією із основних проблем сучасної людини являється криза ідентичності: сучасна людина затрудняється відповісти на питання: «Хто я?» [3, с. 44].

Л.Міллер та Дж. Берг стверджували, що саморозкриття інших людей допомогає нам краще пізнати їх [3, с. 46]. Вчені відмічали, що таке пізнання залежить від ряду факторів: здатності людини викликати іншого на саморозкриття; власній здатності людини розкриватися і тим самим викликати саморозкриття інших; широти кола спілкування людини; здатності проявляти тепло; долати сором'язливість та страх аудиторії, а також від здатності концентрувати увагу; розвитку уяви.

Т. Альтман та Д. Тейлор розглядають саморозкриття як механізм та критерій розвитку відносин, згідно їх теорії, по мірі прогресування відносин до більш інтимних люди розкривають більше інформації про себе [3, с. 47]. Сама їх інформація стає більш інтимною (тобто зростає глибина саморозкриття) та починає охоплювати все нові життєві сфери (зростає широта саморозкриття).

Д. Джонсон, займаючись проблемою вивчення феномену саморозкриття визначив його як прояв того, як людина реагує на нинішню ситуацію і передаєте співбесідникові ту інформацію про своє минуле, що є релевантною з точки зору розуміння її реакцій на теперішні події [26]. Він вказує, що розкриватися - означає ділитися з іншою особою тим, що почуєте з приводу сказаного чи зробленого нею або що ви почуваєте стосовно подій, які щойно сталися. Автор стверджує, що людина пізнає і розуміє нас не тоді, коли довідується про наше минуле, а коли дізнається, як ми реагуємо на теперішні події. Знання про минуле є корисним лише тоді, коли воно дає відповідь на запитання, чому ми реагуємо саме так. Вчений окремо зупиняється на питанні доцільності саморозкриття: воно має бути доцільним з точки зору відносин з іншою особою і тієї ситуації, в якій ми опинилися. Дослідник виявив зв'язок між саморозкриттям та самоусвідомленням. Д. Джонсон стверджує, що усвідомлення того, як ми ставимося до різних ситуацій і що подобається нам як людині - перший крок на шляху до саморозкриття, встановлення тісних стосунків з іншими. Самоусвідомлення є також першим кроком до розуміння себе, до здійснення заміни нинішніх форм поведінки на більш ефективні.

Отже, Д. Джонсон наголошує, що гармонійні міжособистісні стосунки налагоджуються на засадах саморозкриття. Вчений вважає, що при встановленні дружніх стосунків важливими є не стільки інтимні подробиці минулого, а прояв ставлення до подій, які є спільно пережиті, вчинків, висловлювань.

І. Ялом розглядає саморозкриття як об'єднуючий фактор в будь-якій груповій терапії [100]. Його учасники бояться та цінять одночасно. Він стверджує, що для клієнтів важливо розкривати в групі особистісний матеріал - матеріал, який терапевт інакше з'ясувати для себе не може і який пацієнт рідко відкриває іншим. Вчений також наголошує на проблемі ризику під час саморозкриття, він говорить про те що будь-яке саморозкриття містить деяку частку ризику для того, хто розкривається, саме страх опинитися беззахисним перед іншим може бути перешкодою для процесу саморозкриття.

Р. Кочюнас вважає відвертість важливим аспектом сучасного консультування та психотерапії, що допомогає встановленню щирих відносин між консультантом та клієнтом [37]. Під саморозкриттям він розуміє - показ свого емоційного відношення до подій та людей. Вчений також виділяє негативні наслідки саморозкриття (надмірне саморозкриття або недостатнє).

К. Ясперс наголошує на тому, що людина не може стати сама собою, віднайти себе, не спілкуючись з іншими [101]. Він говорить, про те, що внутрішнє розкриття себе іншому, прагнення зрозуміти іншого у його внутрішньому житті, пов'язано з ризиком, оскільки кожний розкриває свої слабкості, але на цьому грунті відтворюється справжнє буття людини, його екзистенція.

У вітчизняній психології феномен саморозкриття почав активно досліджуватися нещодавно. Як самостійну категорію вперше запропонував використовувати І.С. Кон [33] при дослідженні дружби. Подальшого розвитку вивчення даного явища набуло в працях Н.В. Амяги [2, 3, 4], О.В. Зінченко [30], Т.П. Скрипкіної [75, 76, 77], І.П. Шкуратової [95, 96, 97], М.В. Бородіної [13, 14], Н.В. Перепелиці [60], А.В. Чайкіна, В.М. Дерліги [3], Ю.П. Кошелєвої [34, 35, 36]. Вчені України досліджують проблему саморозкриття у руслі вивчення проблеми амбівалентності антитюдів (Т.М. Зелінська [28], А.Е. Хурчак [90]).

І.С. Кон [33] вивчав дружбу не як стабільний стан, а як процес тісно пов'язаний з психологією таких явищ як саморозкриття та розуміння іншого. Він дає таке визначення саморозкриттю - це усвідомлення та добровільне відкриття іншому власного Я, своїх суб'єктивних станів, таємниць та намірів - одна з фунтаментальних психологічних потреб особистості, задоволення якої здавна асоціювалася з дружбою.

Т.П. Скрипкіна [75] займалася вивченням проблеми довіри, цей феномен є тісно пов'язаним з саморозкриттям, адже саморозкриття потребує відчуття довіри до того кому ми відкриваємося. Авторка підкреслює, що вступаючи у взаємодію з іншими, людина розраховує на взаємність власної міри довіри мірі довіри іншого. На думку дослідниці, в кожному акті спілкування завжди присутня певна міра довіри, без чого воно стає лише транслюванням змісту будь-якого тексту; вона виступає також вихідною умовою позитивності міжособистісних відносин, без чого відносини стають контрсугестивними, конфронтаційними. Т.П. Скрипкіна стверджує, що довіра у відносинах не стільки у пізнанні іншого, скільки залучення іншого або одне одного до власного внутрішнього світу. Отже, можна зробити висновок, що феномен саморозкриття тісно пов'язаний з явищем довіри, перед тим як людина вирішить відкритися іншому, у неї обов'язково для цього повинно виникнути почуття довіри до співбесідника.

Н.В. Перепелиця визначає саморозкриття як одну з форм існування та самовираження особистості, спосіб трансляції іншим індивідуальності, свого Я [60]. Авторка в ході свого дослідження вивчення саморозкриття дорослих людей та його зв'язок з Я-концепцією довела залежність самосвідомості та саморозкриття особистості, які є нероздільно пов'язаними, циклічно взаємодіючими, тісно переплітаючимися процесами. Дослідниця встановила, що уявлення про себе та самооцінка, проходять внутрішній фільтр, стають змістом процесу саморозкриття. Саморозкриття ж в свою чергу, слугує механізмом самореалізації та сприяє самопізнанню особистості, розвитком її Я-концепції.

О.В. Зінченко визначала саморозкриття як складний соціально-психологічний феномен, що представляє собою переважно добровільне безпосереднє або опосередковане повідомлення суб'єктом особистої інформації різного ступеня інтимності одному або декільком реципієнтам [30]. Авторка наголошує на тому, що в західному трактуванні під саморозкриттям розуміють в основному тільки вербальне та усвідомлене саморозкриття, насправді ж поняття саморозкриття потрібно розглядати більш широко, включаючи в нього передачу інформації за допомогою невербальних засобів спілкування. Індивідуальна невербальна поведінка, виступає знаком психологічних характеристик особистості, доповнює передачу інформації особистісного характеру іншій людині у вербальній формі.

Н.В. Амяга розглядає явище саморозкриття з точки зору концепції діалогічного спілкування, як «прояв діалогу, як його умову, передумову, а діалог в свою чергу, як умову та як внутрішню характеристику саморозкриття» [3].

І.П. Шкуртова займалася вивченням мотивації саморозкриття в міжособистісному спілкуванні. Авторка наголошує на тому, що вивчення даного феномену стає неможливим без звернення до мотивації саморозкриття, адже в залежності від цілей та мотивів взаємодії зміст саморозкриття може повністю змінюватися у однієї і тієї ж людини [97]. Для підтвердження цього вчена проводила дослідження і дійшла висновків:

1) існує зв'язок між мотивацією спілкування та величиною саморозкриття: найбільший об'єм саморозкриття та максимальне прагнення до спілкування спостерігається по відношенню до найбільш емоційно близьких людей (матері, друзів, чоловіка або дружини);

2) мотивація саморозкриття однієї і тієї ж людини може суттєво змінюватися в залежності від того кому адресоване повідомлення: по відношенню до близьких людей мета - отримати емоційну, моральну допомогу; по відношенню до сторонніх - прагнення справити гарне враження;

3) мотивація саморозкриття пов'язана з тематикою розповіді про себе: емоційні мотиви чи мотиви пов'язані з пізнавальною направленістю.

М.В. Бородіна визначила потребу в саморозкритті як соціогенну потребу, що обумовлена життєвим досвідом особистості та її рівнем самосвідомості. Адекватне її задоволення сприяє психічному здоров'ю особистості [14].

Ю.П. Кошелєва пропонує інтегрований підхід до проблеми вивчення саморозкриття, що поєднує гуманістичну та когнітивну орієнтації, який дозволяє розглядати самоподачу та саморозкриття як дві сторони самопред'явлення [35]. Авторка визначає самоподачу як прояв зовнішнього «Я» людини, а саморозкриття - внутрішнього.

А.В. Чайкін та В.М. Дерліга [3, с. 43] займалися проблемою взаємної відкритості, тобто саморозкриття у відповідь на саморозкриття, і пояснюють його в дусі теорії справедливості: оскільки будь-яка відвертість вважається цінною, людина, вислухавши чужу сповідь, почуває себе зобов'язаною відплатити тією ж монетою, незалежно від ступеня своєї симпатії до співрозмовника. Як показали дослідження вчених саморозкриття може бути засобом: спонтанної емоційної розрядки та катарсису; самопізнання; прояснення своїх почуттів та позицій; отримання соціального одобрення; підкріплення з боку іншого; розвитку та укріплення особистих відносин; соціального впливу на інших (викликати співчуття задля отримання якогось зиску).

А.Е. Хурчак та Т.М. Зелінська, вивчаючи проблему психологічних особливостей амбівалентності антитюдів, здатність до саморозкриття відносять до узгодженого рівня амбівалентних антитюдів особистості. [90, 28 с. 14] На думку вчених, особистість, яка здатна відкриватися, характеризується збалансованістю проявів позитивних і негативних оцінок особистості за силою в єдиному антитюді з позитивною спрямованістю в афективній, когнітивній, поведінковій сферах; довірою до себе (переживання цінності своєї особистості); потребою в пізнанні (прагнення як до процесу, так і до результату пізнання, самостійний пошук нових знань); з внутрішньою мотивацією; самоефективністю (впевненість у своїх здібностях з очікуванням успіху та бажанням працювати над собою, що веде до послідовної ефективної поведінки).

Виходячи з аналізу наукової літератури, прагнення особистості відкритися хочаб одній значущій людині, повідомлення особистої інформації про себе іншим, пов'язане із задоволенням потреби особистості у самопізнанні, у потребі прийняття іншими внутрішнього світу особистості. Саморозкриття є умовою формування у людини внутрішнього локусу оцінки, усвідомлення і реконструкції її Я-концепції; є однією з характеристик самоактуалізуючої особистості; є фактором переходу почуттів та емоцій з підсвідомості у свідомість. Прагнення відкриватися оточуючим є соціогенною потребою, що обумовлена життєвим досвідом та рівнем самосвідомості людини. Реалізація даної потреби є показником здорової особистості, оскільки забезпечує особистісне зростання, сприяє об'єктивізації самооцінки, адаптації в соціумі та оптимізації міжособистісних контактів. Ефект саморозкриття має як позитивні наслідки для всіх учасників (комунікатора та реціпієнта), і взагалі міжособистісних відносин, так і негативні (надмірне або недостатнє саморозкриття). Явище саморозкриття залежить від мотивації особистості, що відкривається.

Таким чином, сучасний етап розвитку суспільства вимагає вміння особистості правильно представити своє Я оточуючим. Саморозкриття як найбільш прямий спосіб трансляції своєї індивідуальності, свого Я є запорукою встановлення таких міжособистісних стосунків, які базуються на взаємопорозумінні, повазі та довірі. Детальний аналіз цього психологічного феномену буде здійснено у наступному підрозділі.

1.2 Науково-теоретичні концепції та підходи до вивчення проблеми саморозкриття

Узагальнення існуючих в зарубіжній та вітчизняній психології теорій та підходів вивчення саморозкриття є необхідним для виявлення психологічних особливостей даного феномену. Даний аналіз додасть до нашого дослідження більшої обґрунтованості та наукової достовірності.

В психологічній літературі синонімічними термінами даного психологічного явища можуть бути «саморозкриття», «презентація особистості», «трансляція Я», «особистісна представленість у спілкуванні». Саморозкриття, за визначеннями різних авторів, є формою існування та самовираження особистості, способом трансляції власної індивідульності, свого Я; проявом того, як людина реагує на нинішню ситуацію і передає співбесідникові ту інформацію про своє минуле, що є релевантною з точки зору розуміння реакцій на теперішні події.

Термін «саморозкриття» є генетично вихідним, що обумовлює доцільність розгляду основних підходів до його трактовки в психологічній науці. Це поняття було введене у широкий науковий обіг психологом гуманістичної орієнтації С. Джурардом, який підкреслював, що розкриття свого «Я» іншій людині є ознакою сильної та дорослої особистості [3]. Дослідник вказував, що намагаючись приховати самих себе від інших, люди тим самим прикладають активні зусилля для побудови фальшивого зовнішнього «Я». Хоча в такому соціальному середовищі, як школа або робота, виконувати ролі стає необхідним, ті люди, котрі переоцінюють значення рольової поведінки, на думку автора, відчувають себе самотніми, віддаленими та відстороненими від інших та відчуженими від самих себе.

Прагнучи підкоритися загальноприйнятим нормам, люди часто не проявляють істинних почуттів. Вчений вважає саморозкриття можливістю повністю відкрити душу симпатизуючому слухачеві, що може надати позитивну терапевтичну дію незалежно від реакції або зворотного зв'язку слухача.

Досліджуючи взаємозв'язок саморозкритя із самопізнанням, С. Джурард підкреслює, що внаслідок саморозкриття люди краще пізнають себе: висловлювання власних думок та почуттів сприяє кращому їх усвідомленню, зняттю невизначеності, невпевненості, тобто в результаті - саморозумінню [3, с. 44]. А краще усвідомлення людиною самої себе, на думку вченого, сприяє особистісному зростанню.

Саморозкриття, як зазначає автор, фіксує почуття людей. Виходячи з поглядів дослідника, якщо людина відкриває іншим свої почуття, то це затруднює їх спотворення та заперечення як для слухача, так і для реципієнта, що сприяє ефективному перебігу міжособистісної взаємодії. Отже, виходячи з поглядів дослідника, саморозкриття виступає важливим феноменом у структурі самосвідомості особистості та впливає на характер міжособистісної взаємодії.

Інший представник гуманістичного напрямку, К. Роджерс розглядає саморозкриття як умову формування у людини внутрішнього локусу оцінки, усвідомлення і реконструкції Я-концепції або самоті [72 с. 261]. Він вважає даний феномен однією з головних умов позитивного, оздоровчого результату групової психотерапії. Автор наголошує на тому, що особистість може стати сама собою тільки в оточенні, що викликає довіру. На його думку, розкриття почуттів, що виникають по відношенню до інших членів групи, можливе тільки після того, як група здобуде певний досвід та пройде через основні етапи групового процесу:

1) відчуття фрустрації через відсутність вдалої структури саморозкриття;

2) опір розкриттю особистості та вираженню її почуттів;

3) опис минулих, відповідно, менше небезпечних життєвих подій та почуттів;

4) відкрите вираження негативних почуттів для перевірки групової згуртованості та перше дослідження особистісно значимих тем [72, с. 137].

К. Роджерс стверджує, що ті ж етапи саморозкриття повинні бути присутні за межами групових процесів, тобто в реальних міжособистісних стосунках. Отже, виходячи з поглядів вченого, гармонійне саморозкриття, якого особистості набувають впродовж життя (або під час участі у груповій психотерапії), є основою для набуття функції «повноцінно функціонуючої особистості».

Іще один представник гуманістичного напрямку, А. Маслоу вважає здатність до саморозкриття однією з характеристик самоактуалізованої особистості [44]. Його заслуга в тому, що він вперше вказав на креативність як універсальну та природну функцію людини, яка веде до всіх форм самовираження. Як вказує А. Маслоу, більшість людей потребує внутрішнього удосконалення та прагне до нього. Цю потребу він назвав потребою в самоактуалізації, позначаючи цим терміном прагнення людини стати тим, ким вона може стати. На думку автора, люди, які успішно самоактуалізуються впродовж життя, внаслідок високої креативності відрізняються безпосередністю та гармонійністю саморозкриття, здатністю встановлювати глибокі міжособистісні стосунки.

З. Фрейд, засновник психоаналітичної школи, побіжно торкався проблеми саморозкриття в ході опису сеансів психоаналізу, говорячи про «лікування розмовою» [88]. Фундатор психоаналізу непрямо вказував, що даний процес приводить до катарсису - прориву самосвідомості, глибшого розуміння себе, відкриття власної природи.

Людина, на думку З. Фрейда, не має перед собою прозорої, ясної картини складного устрою власного внутрішнього світу з усіма його підводними течіями, бурями та вибухами. Саме метод «вільних асоціацій» дозволяє їй, за психоаналітика, усвідомити свої придушені потяги, що негативно впливають на поведінку. Розмова повинна мати форму сповіді, в атмосфері трансфера та довіри повідомляється практично все, що в процесі вільного асоціювання з'являється у свідомості людини [88, с. 34]. Отже, виходячи з поглядів З. Фрейда, процес саморозкриття на інтимно-довірчому рівні відвертості приводить до катарсису. Як наслідок, людина починає краще розуміти себе, доходить до першопричин проблем, відкриває свою природу та працює над тим, щоб прийняти її такою, яка вона є. Саморозкриття, виходячи з положень психоаналізу З. Фрейда, дає можливість повноцінному протіканню процесу сублімації, не обмеженому сурогатами реактивних утворень. Таким чином, з усвідомленням людиною своїх психологічних перешкод та проблем через глибинне саморозкриття та подолання витіснень починається нелегке сходження до творчої сублімації.

Представник аналітичної психології К. Юнг розгладив саморозкриття, як показник поєднання в особистості архетипів «персони, маски» та «тіні», яке заключається в гармонійному співіснуванні з іншими і в той же час можливості відкрито відображати свої імпульси [91].

Сучасний дослідник Д. Джонсон, який є прихильником аналітичної психології К. Юнга, досліджував зв'язок між саморозкриттям та самоусвідомленням. Він стверджує, що усвідомлення того, як ми ставимося до різних ситуацій і що подобається нам як людині - перший крок на шляху до саморозкриття, встановлення тісних стосунків з іншими [26]. Самоусвідомлення є також першим кроком до розуміння себе, до здійснення заміни нинішніх форм поведінки на більш ефективні. Вчений дослідив характер взаємозв'язку самоусвідомлення із отриманням зворотного зв'язку від інших. Він говорить, що зворотній зв'язок від людей, яким ми довіряємо, може підтвердити наші погляди на своє «Я» чи вказати на такі наші особливості й наслідки нашої поведінки, про які ми ніколи не дізнаємося. Автор вказує такі правила ефективного зворотного зв'язку, які сприяють узгодженому саморозкриттю:

1. У зворотному зв'язку слід звертати увагу на поведінку партнера, а не його особистість.

2. Базувати свій зворотній зв'язок необхідно на спостереженнях, а не на умовиводах.

3. Потрібно зосереджувати зворотній зв'язок на конкретній ситуації, а не на абстрактній поведінці.

4. Слід концентруватись на стані «тут і зараз», а не «там і потім».

5. Необхідно ділитися зі співрозмовником побаченим і пережитим, а не давати йому поради.

6. Не потрібно нав'язувати людям зворотній зв'язок силоміць.

7. Не потрібно давати людям у зворотному зв'язку більше того, що вони можуть зрозуміти в цей момент.

8. Необхідно зосереджувати свій зворотній зв'язок на тих діях, які людина може змінити [26, с. 49].

Отже, виходячи з поглядів Д. Джонсона, розкриття відчуттів і внутрішніх реакцій близьким людям приводить до нового усвідомлення себе і своїх переживань, така залежність саморозкриття та самоусвідомлення здійснюється завдяки зворотному зв'язку під час спілкування.

А. Адлер, засновник індивідуальної психології, розглядає саморозкриття в контексті концепції соціального інтересу [91, с. 166]. Вона відображає переконання вченого, що люди є соціальними створіннями і для того, щоб навчитися глибше розуміти себе, потрібно ефективно розкривати себе у відносинах з іншими людьми.

Вчений виділяє декілька типів особистості у зв'язку з їх установками, стилями життя: управляючий, споживацький, уникаючий, соціально-корисний. Саме соціально-корисний тип, за А. Адлером, має здатність до ефективного, з узгодженою широтою і глибиною, саморозкриття. Цей тип людини - втілення зрілості, в ньому поєднані висока ступінь соціального інтересу та високий рівень активності. Отже, виходячи з поглядів вченого, необхідно набувати навичок узгодженого саморозкриття, формувати особистість соціально корисного типу. Лише така людина проявляє справжню турботу про інших та зацікавлена у відвертому спілкуванні з ними.

Д. Майерс, один із представників соціально-когнітивного напрямку в психологічній науці, вважає, що суттю феномену саморозкриття є «розкриття сокровенних переживань та думок перед іншою людиною» [42, с. 94]. Дослідник зазначає, що глибокі дружні взаємовідносини відрізняються інтимною довірчістю. Ці відносини дають нам змогу дізнатися, які ми є насправді, та відчути, що нас сприймають такими, які ми є. Взаємозв'язок між близькими людьми, в якому настороженість витісняється довірою, а страх бути несхваленим долається бажанням відкритися, Д. Майерс визначає як суть явища саморозкриття. Розвиваючись, відносини викликають все більше розкриття патнерів; їх знання один про одного стають все глибшими. При відсутності таких відносин людина починає відчувати біль самотності.

Дж. Енрайт - гештальт-терапевт, розглядає саморозкриття як передачу людської правди в життєвому контексті, що породжує ефект довіри, яка дає людині більш чітко розуміти свої потреби та бажання [73]. Вчений у своїй психотерапевтичній практиці робить акцент на здатності самого терапевта розкриватися перед клієнтами, в наслідок чого виникає довіра клієнта, яка дає можливість найкращим чином застосовувати отриману ним інформацію: людина має можливість нібито подивитися крізь це та знайти, те що їй необхідно, за межами того, що, як вважаємо, ми надаємо їй.

На думку Дж. Енрайта, людям зазвичай важко виявляти чіткість відносно того, що їм необхідно або чого саме вони бажають - коли терапевт здійснює саморозкриття, клієнту вже непотрібно висловлюватися стосовно того, що саме йому потрібно. Достатньо подивитися крізь те, що пропонується, та взяти те, що знадобиться. Тобто, вчений вказує на наслідки ефекту саморозкриття для реципієнта (слухача): людина, прослухавши одкровення, усвідомлює власні проблеми ніби відсторонено, що дає змогу більш об'єктивно підійти до їх вирішення.

Г. Олпорт, представник диспозиціонального напрямку в теорії особистості, здатність до саморозкриття вважає однією з рис зрілої особистості [91]. Тільки така особистість, згідно поглядів цього вченого, здатна до теплих, сердечних соціальних відносин. Автор виділяє два різновиди теплих міжособистсісних стосунків: дружня інтимність та співчуття. Дружньо-інтимний аспект теплих взаємовідносин проявляється в здатності людини проявляти глибоку любов до родини, близьких друзів, прагненні відкриватися цим близьким людям. Співчуття виражається в здатності людини бути терпимим до відмінностей (в цінностях та установках) між собою та іншими, що є необхідною умовою встановлення глибоких інтимним міжособистісних відносин, які не можливі без прийняття позиції іншого.

Дж. Келлі, представник когнітивного напрямку, явище саморозкриття розглядає як компонент соціальної взаємодії, яка у спробах однієї людини зрозуміти, як інша людина усвідомлює дійсність [91]. Вчений стверджував, що для того, щоб плідно взаємодіяти з кимось, людині необхідно інтерпретувати якусь частину конструктивної системи іншої людини, що можливе лише за умови відкритих, дружніх взаємовідносин. Вчений вказував, що стійкі та відверті людські відносини не можуть розвиватися, якщо принаймні один із партнерів не буде намагатися стати на місце іншого, не буде намагатися зрозуміти його.

І. Ялом, представник екзистенційного напрямку в психології, займався вивченням адаптивних функцій саморозкриття [100]. Явище саморозкриття цей вчений визначає як необхідну передумову виникнення значущих відносин і в парі, і в групі. Під адаптивними функціями саморозкриття він розуміє сприяння процесу розкриття на адаптацію особистості в соціумі. Людина, яка вдало саморозкривається, часто стає популярною, симпатичною оточуючим. Окрім цього, І. Ялом дослідив неадаптивні функції саморозкриття, до яких, на його думку, відносяться надмірне саморозкриття (той хто розкривається занадто, викликає в інших не стільки симпатію, скільки тривогу) та недостатнє саморозкриття (той хто не вміє розкриватися у відносинах з людьми, як правило, розплачується за це втратою можливості отримувати зворотній зв'язок, це стримує розвиток відносин). Неадаптивне саморозкриття, згідно поглядів цього автора, призводить до неадаптивної міжособистісної поведінки.

Проведений аналіз основних напрямків дослідження саморозкриття в зарубіжній психології дозволяє зробити попередні висновки. Першовідкривачем значення даної проблеми і достатньо глибокою її розробкою є гуманістична теорія (С. Джурард, К. Роджерс, А. Маслоу). Саморозкриття трактується в ній як спосіб реалізації особистісного Я, що є умовою формування у людини внутрішнього локусу оцінки, усвідомлення і реконструкції Я-концепції або самоті. Представники психоаналітичної школи (З. Фрейд, К. Юнг, Д. Джонсон, А. Адлер) розглядають дане явище, як умову творчої сублімації, можливість гармонійно співіснувати з іншими та відкрито відображати свої почуття. Д. Майерс вказував на взаємозв'язок глибоких дружніх взаємовідносин з інтимною довірчістю. Дж. Енрайт визначив позитивні наслідки саморозкриття для реципієнта, встановив, що воно сприяє об'єктивізації його проблем. Г. Олпорт підкреслював важливість даного феномену з точки зору психологічної зрілості особистості. І. Ялом дослідив адаптивні функції саморозкриття.

У вітчизняній науковій парадигмі також висвітлена проблема саморозкриття такими вченими як І.С. Кон [33], Н.В. Амяга [3, 4], І.П. Шкуратова [95, 96, 97], М.В. Бородіна [13, 14], О.В. Зінченко [30], Ю.П. Кошелєва [34, 35, 36], Н.В. Перепелиця [60],

Вчені України Т.М. Зелінська [28], А.Е. Хурчак [90] досліджують дану проблему як супутню при вивченні психологічних особливостей амбівалентності антитюдів особистості.

І.С. Кон, вивчаючи особливості саморозкриття, виділяє п'ять самостійних параметрів, за якими його можна оцінювати:

1) об'єм (ширина) інформації, яку повідомляють;

2) ступінь її інтимності для суб'єкта;

3) тривалість, темп та швидкість саморозкриття;

4) емоційна тональність (вихваляння або, навпаки сором);

5) гнучкість саморозкриття, яка проявляється у здатності особистості регулювати свою відвертість в залежності від реакції співбесідника і ситуації спілкування [33].

На думку вченого, саморозкриття залежить від цілого ряду моментів: хто, кому, що саме, наскільки повно, коли, при яких обставинах та з якою метою відкривається. Дослідник наголошує, що зміст та рівень саморозкриття багато в чому залежать від ситуації спілкування. Тепла, затишна кімната сприяє інтимності, на відміну від формальної, холодної обстановки.

Згідно поглядів цього автора, ступінь саморозкриття у спілкуванні з посторонньою людиною, батьком, матір'ю, близьким другом, особою своєї чи протилежної статі буде відрізнятися. Відрізнятимуться і привілейовані теми, сюжети саморозкриття. І. С. Кон вважає дружбу найбільш глибокими, інтимними стосунками, так як в цих відносинах обов'язково присутня довіра. На думку автора, максимум саморозкриття досягається саме у спілкуванні з друзями.

Н.В. Амяга займалася проблемою виміру особистісної представленості людини у спілкуванні [3]. Авторка також проаналізувала підходи західних вчених до розуміння особистісної представленості людини у спілкуванні, виокремивши два основних терміна, які її характеризують [4]. Вона встановила, що в різних теоретичних орієнтаціях ці терміни використовуються по-різному: «саморозкриття» - в гуманістичній психології та «самопред'явлення» - в інтеракціонізмі. Під саморозкриттям західними вченими розуміється повідомлення іншим (партнерам) особистої інформації про себе; під самопред'явленням - різноманітні тактики та стратегії, які використовує людина, щоб справити певне враження на оточуючих.

Н.В. Амяга також встановила, що у літературі по саморозкриттю самопред'явлення розгядається як його окремий випадок, а в роботах по самопред'явленню - відповідно навпаки. Авторка співставила саморозкриття та самопред'явлення за двома критеріями: 1) через специфіку змісту та 2) специфіку мети інформації, що передається Вчена дійшла висновку що, з одного боку зміст саморозкриття обмежений тільки інформацією про себе, і за даним визначенням воно вужче від самопред'явлення. Але, як зазначає дослідниця, цілі саморозкриття значно різноманітніші, і тому за цим критерієм воно ширше за самопред'явлення. Також внаслідок того, що мета самопред'явлення головним чином полягає у керуванні враженням, що справляється на аудиторію, воно вужче від саморозкриття. Таким чином дослідниця дійшла загального висновку - саморозкриття та самопред'явлення два окремих, але тісно пов'язаних феномени.

Окрім цього, Н.В. Амяга запропонувала схему функцій та наслідків саморозкриття, поділивши їх на три групи:

- Функції та наслідки саморозкриття для комунікатора: 1) саморозкриття сприяє психічному здоров'ю комунікатора;

2) розвиваюча функція (або сприяння особистісному розвитку, самоусвідомленню, самопізнанню, особистісній ідентифікації);

3) функція регуляції або соціального контролю завдяки зворотному зв'язку;

4) функція сприяння задоволенню емоційних потреб;

5) психотерапевтична функція.

- Функції та наслідки саморозкриття для реципієнта: 1) саморозкриття інших людей допомагає краще пізнати їх;

2) саморозкриття інших дає реципієнту відчуття, що йому довіряють, позитивно оцінюють;

3) саморозкриття комунікатора є ознакою любові для реципієнта.

- Функції та наслідки саморозкриття для міжособистісних відносин:

1) регуляція міжособистісних стосунків у групі;

2) сприяння розвитку та підтриманню міжособистісних відносин, зближенню людей, формування почуття «ми» [3, с. 41].

Отже, Н.В. Амяга встановила характер взаємозв'язку між такими самостійними, але тісно пов'язаними явищами, як саморозкриття та самопред'явлення, а також виділила позитивні наслідки саморозкриття для комунікатора, реципієнта та для міжособистісних відносин.

2. Експериментальне вивчення психологічних особливостей саморозкриття в юнацькому віці

В другому розділі подається аналіз психодіагностичних методів, використаних для вивчення особливостей саморозкриття у студентів юнацького віку. Кількісно та якісно аналізуються результати експерименту, на основі яких виявляються психологічні особливості саморозкриття у юнацькому віці. Також представлена психокорекційна модель підсилення саморозкриття у студентів юнацького віку.

2.1 Методичне забезпечення дослідження психологічних особливостей саморозкриття у юнацькому віці

Аналіз літературних джерел з проблеми дослідження свідчить про визнання саморозкриття як необхідної умови становлення гармонійної особистості, що пояснює інтерес до експериментального вивчення його психологічних особливостей на різних вікових етапах розвитку особистості.

Юнацтво характеризується як складний віковий етап. Особливо складними визнаються перші роки студентського життя, оскільки саме на них випадає переживання вікової та психологічних криз. Саме в цей період окрім становлення особистісної ідентичності, розвитку самосвідомості, самопізнання, бурхливого особистісного зростання, важливою є потреба у спілкуванні, у прийнятті оточуючими, у саморозкритті, що забезпечує можливість дослідження даного феномену на цьому етапі психічного розвитку.

Під саморозкриттям ми розуміємо найкращий спосіб трансляції своєї індивідуальності в результаті повідомлення особистісної інформації іншим людям.

Виходячи з даних положень, для досягнення мети та виконання завдань дипломної роботи ми визначили наступні напрямки експериментального дослідження психологічних особливостей саморозкриття у юнацькому віці:

1) визначити особливості вікової та рівневої динаміки саморозкриття у студентів юнацького віку (17-19 років);

2) виявити здатність викликати відвертість у співбесідника як умову зворотного зв'язку саморозкриття студентів юнацького віку;

3) встановити характер взаємозв'язку між саморозкриттям та самопред'явленням у студентів 17-19 років;

4) дослідити закритість/відкритість емоційно-ціннісного самоставлення студентів як складової саморозкриття;

Дослідно-експериментальною роботою було охоплено 60 респондентів - студентів І (17-18 років) та ІІ курсів (18-19 років) Сумського державного педагогічного університету ім. А.С. Макаренка факультетів педагогіки і практичної психології та природничо-географічного.

Виділені нами напрямки експериментального дослідження зумовлюють необхідність розгляду психодіагностичного інструментарію для вивчення психологічних особливостей саморозкриття в юнацькому віці.

Наявність невеликої кількості методик вивчення саморозкриття свідчить про новизну даної проблеми та недостатній рівень її вивчення, що дозволяє констатувати актуальність її експериментального дослідження в психологічній науці.

Відповідно до теми, мети та напрямків експериментального дослідження нами були підібрані такі методики: методика «Саморозкриття» С. Джурарда [2], методика «Саморозкриття» (модифікована Н.В. Амягою) [2], методика «Дружба або поверхневе знайомство» (опитувальник орієнтований на юнацький вік, розроблений Н.В. Амягою) [2]. Додатково для вивчення особливостей прояву цього феномену у різних груп досліджуваних використовувались наступні методики: методика «Опитувальник здатності викликати відвертість у співбесідника» Н.В. Амяги [2] та методика «Опитувальник здатності до управління самопред'явленням у спілкуванні» Н.В. Амяги[2]. Дані методики призначені для вивчення психологічних особливостей саморозкриття, а також явищ, пов'язаних з даним феноменом - самопред'явлення та здатністю викликати довіру у співбесідника. Шкала закритість-відкритість методики С.Р. Пантілєєва [58] застосовувалася і як показник саморозкриття (закритість-відкритість до розкриття перед іншими власних емоцій, думок, поведінки), і як показник достовірності даних.

При відборі методик враховувалася їх адекватність поставленим завданням, відповідність віковим особливостям респондентів, наявність даних про їх достовірність та надійність.

Для дослідження особливостей вікової та рівневої динаміки саморозкриття у студентів юнацького віку (17-19 років) використовувалися методика «Саморозкриття» С. Джурарда, методика «Саморозкриття», модифікована Н.В. Амягою та методика «Дружба або поверхневе знайомство», орієнтована на юнацький вік, розроблена цією ж авторкою.

Методика «Саморозкриття» С. Джурарда представляє собою опитувальник із 60 пунктів. Респонденти повинні були оцінити, в якій мірі вони обговорювали теми пунктів окремо з матір'ю, батьком, другом / подругою та хлопцем/дівчиною [2, с. 38-40]. Опитувальник включав 6 основних блоків тем: установки (наприклад, що я думаю та відчуваю у зв'язку з релігією; мої погляди стосовно вживання алкоголю; моя думка стосовно того як повинні поводити себе батьки з дітьми та інше), смаки (мої улюблені страви, мої смаки в одязі, що я особливо ціную в теперішньому та інше); навчання (що в моєму навчанні мене особливо пригнічує та викликає напруження; мої прагнення та цілі в навчанні; якої я думки про обране мною навчання та інше); гроші (скільки я отримую на витрати; чи позичають мені гроші, яку суму і хто позичає; для чого особливо мені потрібні гроші та інше); особистість (які риси моєї особистості мені не подобаються; що доводить мене до скаженості; що викликає пригнічення, хандру та інше); тіло (моє ставлення до мого обличчя; моя думка про різні частини мого тіла; моя думка про сексуальну поведінку та інше).

Методика дала можливість діагностувати загальний рівень саморозкриття, визначити рівень саморозкриття респондентів окремо з матір'ю, батьком, другом / подругою та хлопцем/дівчиною, а також виявити теми, які характеризуються більшим або меншим рівнем саморозкриття. Високий рівень саморозкриття мали респонденти із відповідно високими показниками. Відкритість у більшості тем із близькими людьми характерні для високого рівня саморозкриття. Низькі показники та надмірний рівень саморозкриття свідчили про неадаптивне саморозкриття. Характерними для респондентів цих рівнів були надмірна закритість чи навпаки надмірна відкритість по відношенню до близьких людей.

Методика «Саморозкриття», модифікована Н.В. Амягою, представляє собою опитувальник, який містить в собі 10 тем стосовно установок та думок, смаків та інтересів особистості [2, с. 33]. Досліджувані повинні були, в залежності від того, наскільки повно та детально вони розкривали хоча б одній знайомій людині інформацію про себе по кожній з тем, відмітити значення на шкалі від 0 до 4, які відповідно означали «нічого не говорив» та «говорив повно та детально», можливі проміжні варіанти.

Методика дала можливість визначити рівень саморозкриття досліджуваних відносно тем, що охоплювали різні сфери життєдіяльності респондентів. Про високий рівень саморозкриття свідчили показники з різних тем, які опитувані оцінили найвище. Низький рівень відмічався у респондентів, які переважно оцінювали низькими показниками ступінь свого розкриття стосовно більшості запропонованих тем.

Наступна методика «Дружба або поверхневе знайомство» Н.В. Амяги, орієнтована на юнацький вік, дозволила додатково діагностувати рівень саморозкриття досліджуваних, що дало змогу співставити отримані результати із результатами за попередніми методиками [2, с. 33-35]. Респондентам необхідно було згадати випадкового знайомого, людину з якою вони поверхнево знайомі та найближчого друга, потім окремо для кожного виписати номера 26 тем, стосовно яких вони довіряють інформацію цій людині в особистісній розмові.

Дана методика дала можливість встановити рівень саморозкриття респондентів з близькою людиною та малознайомою, дозволила вимірити широту (кількість охоплених тем), та глибину (рівень інтимності обраних тем) саморозкриття. Високий рівень саморозкриття з близькою людиною характеризувався більшою широтою та глибиною обраних тем, низький рівень саморозкриття характеризувався невеликою кількістю тем та рівнем їх інтимності. Неадаптивне саморозкриття відмічалося у переважанні більшої широти та глибини саморозкриття по відношенню до малознайомої людини.

Для виявлення здатності респондентів викликати відвертість у співбесідника як компоненту зворотного зв'язку саморозкриття, нами була використана методика «Опитувальник здатності викликати відвертість у співбесідника» Н.В. Амяги [2, с. 35]. Студенти повинні були в залежності від ступеня згоди з кожним з десяти висловлювань відмітити відповідне значення на шкалі від 0 до 4.

Дана методика дала можливість визначити здатність досліджуваних викликати відвертість у співбесідника, спонукати його до саморозкриття. Вищі показники характеризувалися більш яскраво вираженою здатністю респондентів викликати саморозкриття, відвертість співбесідника. Нижчі показники означали нездатність досліджуваних викликати співбесідника на відверту розмову.