Психологічні особливості міжособистісних взаємин у молодшому шкільному віці

Психологи розцінюють молодший шкільний вік як один з найскладніших періодів у житті дитини, тому що школа замінює все, що було до цього у її житті. Школярам доводиться вчитись будувати нові стосунки з незнайомими раніше вчителями, однокласниками. До того ж, у психології існує таке поняття, як «криза семи років», що створює ускладнення для якісного процесу спілкування з викладачами, батьками, однолітками. Нова соціальна ситуація виступає як стресогенна. Величезна роль на розвиток індивідуальності молодшого школяра покладається, насамперед, на педагога. Тому вивчення особливостей спілкування молодших школярів у шкільному колективі є важливим напрямом психолого-педагогічного дослідження.

Емоційне благополуччя та самопочуття школярів у системі міжособистісних взаємовідносин, які складаються у колективі, залежить не лише від того, скільки однокласників спілкуються між собою, а і від того, настільки велике це бажання спілкуватись. Важливим є вивчення структури взаємостосунків у колективі та рівня задоволення учнів процесом спілкування в умовах загальноосвітнього закладу, обумовленого зацікавленням емоційним станом класу молодших школярів.

Важливим елементом людських взаємин є психічні контакти і спілкування. Потреба у контакті з подібними до себе існує і у тваринному світі, однак спілкування - це величезний дар, набуток суспільного буття людини. Завдяки спілкуванню молодші школярі пізнають світ, власну духовність, підтримують психологічний зв'язок з іншими людьми.

Дефіцит спілкування та дружніх відносин викликає ускладнення і навіть напруженість, конфлікти між дітьми, а то й захворювання. У спілкуванні дуже важливим є необхідність зрозуміти, що кожна людина - найбільша цінність суспільства. А тому слід поважати кожного, з ким спілкуєшся. Спілкування - одна з найважливіших сфер духовної сторони життєдіяльності людини. Володіння навичками комунікацій є запорукою гарних стосунків у будь-якому колективі. Це допомагає уникнути конфліктів та піднімає рівень якості навчально-виховного процесу у школі. Тому дуже важливо якомога раніше починати допомагати школярам вчитись будувати комунікативні зв'язки.

Змiна соцiальної ситуації розвитку, що вiдбувається в молодшому шкiльному вiцi, та змiна провiдного типу дiяльностi, на думку Л.С. Виготського, сприяє становлению якiсно нових вiдносин мiж дитиною i колективом класу, мiж дитиною i дорослим, який його навчає.

Коло людей, з якими індивід вступає в ті чи інші взаємини, змінюється протягом усього його життя. З одним стосунки бувають тривалими, постійними, з іншим - короткочасними, або й випадковими. Але усі вони так чи інакше впливають на індивіда, вносять певні зміни в його реакції на оточуючих, на всю навколишню дійсність, викликають зміни в його сприйманні себе самого, в його характері. Проте вирішальну роль у цьому відношенні відіграють постійні взаємини, що виникають в процесі спілкування, спочатку в родинному колі, потім з однолітками у дитячому садку, а згодом - з членами учнівського колективу класу, школи. Якраз організовані дитячі колективи мають вирішальне значення у розвитку та формуванні зростаючої особистості.

Вивчення взаємостосунків у дитячих групах - традиційне явище у вітчизняній та зарубіжній соціально-психологічній та педагогічній думці, та, як наслідок, і в літературі.

Перші згадки про певний тип взаємовідносин, які складаються між дітьми у класі, можна помітити ще у літературі ХІХ сторіччя. Ще Л.М. Толстой згадував про таке явище, як «дух школи».

Педагоги та психологи визначають, що школярі мають значнi резерви у своєму розвитку. У цей перiод вiдбувається активне анатомо-фiзiологiчне дозрiвання органiзму. Після цього створюються умови для здiйснення цiлеспрямованого довiльного планування i виконання програм дiй. Зростає рухливiсть нервових процесiв, спостерiгається бiльша, ніж у дошкільників, витривалість у процесi збудження i гальмування, хоча збудження переважає. Зростає функцiональна роль другої сигнальної системи, слово набуває узагальненого значення. Істотно зростає фiзична витривалість дитини, але вона вiдносна. Працездатнiсть молодших школярiв рiзко падає вже через 25-30 хвилин уроку. Тому в усіх працях про колектив 20-30 років помічається сильний вплив рефлексологічних концепцій В.М. Бєхтєрєва, що були сформульовані ним в «Колективній рефлексології», що також мало місце у поясненні поняття про колектив дітей з біологічної точки зору.

П.М. Якобсон зазначає, що школа для молодшого школяра спричиняє дуже багато нових видiв переживань, яких не було в дошкiльному віці. Це, зокрема, переживання, пов'язані з перебуванням в учнівській групі, спілкуванням з ровесниками, учителем, оцiнка якого, похвала чи зауваження є дуже значущими для учня в такий період.

Не зважаючи на абстрактність суті комунікативної функції колективу дітей, вітчизняні педагоги присвячують безліч творів та праць висвітленню цього питання, адже воно має чималий вплив на ефективність навчально-виховного процесу. Вивченням цього питання займались такі психологи та педагоги, як М.В. Савчин, Л.П. Василенко, доктор психологічних наук О.В. Скрипченко, кандидати психологічних наук Л.В. Долинська, І.С. Булах, З.В. Огороднійчук, Т.М. Лисянська, Н.П. Зубалій, Л.М.Зінченко, О.Г. Артемчук, Т.М. Зелінська та багато інших наших співвітчизників.

Останніми роками зацікавлення вивченням взаємовідносин у групі школярів посилюється. Виховна система змінюється, вдосконалюється, завдяки чому якість виховання у школах покращується.

Одним з педагогів, що розглядали проблему вивчення дитячих колективів та їх взаємостосунків, був Г. Фортунатов. Автор висвітлював важливість та самостійність проблеми дитячих колективів. Він першим намагався класифікувати типи колективів. Стверджував, що колектив не є звичайним збігом індивідуумів, він завжди є системою взаємоіснуючих особистостей і характеризується наявністю не просто об'єднуючих, але й організуючих в єдине ціле моментів. Г. Фортунатовим колектив визначається як реально існуюча сукупність особистостей у стадії формування, що поєднані однією спільною діяльністю, виконанням соціальних завдань в процесі тривалої взаємодії та спілкування. Автор робить перші спроби дати диференціацію членам колективу за ознаками особливостей поведінки та деяких характеріологічних якостей[3].

Об'єктом даної роботи є спілкування молодших школярів.

Предметом є міжособистісні взаємини молодшого школяра у шкільному колективі.

Мета: з'ясувати особливості взаємовідносин молодших школярів у шкільному колективі.

Завдання:

Відносини між школярами постійно змінюються. Якщо у віці від 3-х до 6-ти років діти будують свої відносини, в основному, під наглядом батьків, то від 6-ти до 12-ти років школярі велику частину часу проводять без батьківського догляду. У молодших школярів дружні відносини формуються, як правило, між дітьми тої самої статі. Через ослаблення зв'язку з рідними дитина починає сильніше відчувати потребу у підтримці з боку товаришів. Крім того, їй необхідно забезпечити собі емоційну безпеку. Саме група однолітків стає для молодщого школяра тим своєрідним фільтром, через який він пропускає ціннісні установки батьків та вирішує, які з них відкинути, а на які орієнтуватися надалі[5].

В шкільні роки групи однолітків формуються за принципами статі, віку, соціально-економічного статусу родин, до яких належать діти. Граючи, дитина опановує важливі соціальні навички. Ролі і правила «дитячого суспільства» дозволяють довідатися про правила, прийняті у суспільстві дорослих. У грі розвиваються почуття співробітництва і суперництва. А такі поняття, як справедливість і несправедливість, упередження, рівність, лідерство, підпорядковування, відданість. зрадництво, починають знаходити реальний особистісний зміст[1]. Взаємини учнів зароджуються вже у перші дні перебування у школі, тому їх важко відділити одне від одного. У зв'язку з цим ми зупинимося на аналізі не лише процесу спілкування, а й ділових та особистісних відносинах, які складаються вже на початкових етапах навчання в школі.

З перших днів перебування у школі діти бувать настільки приголомшені безліччю нових вражень, що майже не помічають власних однокласників. Часто вони не можуть відповісти на просте запитання: «З ким ти сидів за партою?» Характерно те, що зпочатку діти навіть уникають контактів з товаришами (якщо серед них не має сусідів чи вихованців одного дитячого садочку). Цей контакт здійснюється через педагога. Якщо, наприклад, хто-небудь з учнів забув ручку, то він ніколи не попрохає товаришів позити її. Він буде мовчки сидіти, навіть плакати, доки це не помітить вчитель та не вирішить за них проблему. Але згодом вчитель поступово допомагає та привчає молодщих школярів спілкуватись та взаємодіяти без остраху. Ці перші паростки колективізму необхідно зміцнювати та розвивати, заохочувати до них учнів. Велике значення вже на перших етапах формування колективу має створення його структури: потрібно розбити колектив на дрібні елементи та сприяти встановленню зв'язків між дітьми[22].

Потреба в спілкуванні з однолітками, яких не можуть замінити батьки, виникає у дітей дуже рано і з віком посилюється. Вже у дошкільників відсутність оточення однолітків негативно позначається на розвитку комунікативних здібностей і самосвідомості. Спілкування з однолітками в такому віці виділяється в абсолютно нову та цілком особливу діяльність, предметом якої є інша людина, пізнання цієї людини, а також пізнання самого себе щляхом порівняння з ним[4].

Рідна домівка та школа - найважливіші інстанції соціалізації. Шкільний клас - найважливіша група приналежності учня. Школяр вступає у певні особисті відносини з однолітками. Ці відносини ґрунтуються на відчуттях симпатії і антипатії. Крім того, особистісні відносини можуть ґрунтуватися на спільності інтересів, думок, поглядів. Статус учня в системі особистісних відносин є для нього дуже значущим і суттєво впливає на його поведінку і самосвідомість надалі. Відсутність близьких товаришів негативно позначається на емоційному стані учня, породжує глибокі переживання, наприклад відчуття самотності, невір'я в себе тощо. Несприятливе становище у класному колективі - одна з головних причин передчасного невдоволення дітей школою. Таким чином, група однолітків лише тоді є сприятливим для молодщого школяра середовищем, коли його статус достатньо високий. Місце в системі відносин залежить від різноманітних особливостей школяра, у тому числі і від таких, як товариськість, здатність зрозуміти іншого, швидко орієнтуватися у обставинах, що склалися, тощо[17]. Спостереження показують, що нерідко у групі між учнями виникають взаємини, які не тільки не виробляють у дітей гуманні один до одного відносини, але, навпаки, ведуть до виховання протилежних якостей. Не усім дітям добре живеться у середовищі однолітків, не для всіх тут сприятливий «клімат». У шкільній групі звичайно є декілька надзвичайно активних дітей, яких вчителі нерідко вважають ядром групи, на них тримають опір у навчально-виховній роботі. Але у той же час в групі є діти, які знаходяться в підпорядкуванні у перших. Така поляризація погано відбивається на розвитку особистості. Будь-який шкільний клас диференціюється на групи і підгрупи, що не збігаються одна з одною за ознаками. По-перше, існує соціальне розшарування, що виявляється як в нерівності матеріальних можливостей, так і в характері життєвих планів, рівні домагань і способів їх реалізації у дітей. Іноді ці групи практично не спілкуються один з одним. По-друге, складається особлива внутрішньокласова ієрархія, заснована на офіційному статусі учнів, їх учбовій успішності або приналежності до «активу». По-третє, відбувається диференціація авторитетів, статусів і престижу на основі неофіційних цінностей, прийнятих в самому учнівському середовищі. Виявляється різниця у становищі «зірок» і «відкиданих». У шкільних класах є офіційний лідер, що посідає керівні посади, але не завжди буває найавторитетнішою людиною в колективі. Часто його висувають не діти, а дорослі. У стихійних же групах лідером може бути лише той, хто володіє реальним авторитетом. Крім шкільного класу, учень є членом референтної групи, тобто тієї групи, яка відповідає його віковим потребам.

Шкільні групи задовільняють в першу чергу потребу у вільному, нерегламентованому дорослими, спілкуванні. Вільне спілкування - не просто спосіб проведення дозвілля, але і засіб самовираження, встановлення нових людських контактів. Приналежність до певної компанії підвищує упевненість в собі і дає додаткові можливості для самоствердження[11].

1.2 Потреба у спілкуванні як фактор розвитку взаємовідносин у шкільному колективі

Спілкування відіграє важливу роль у житті людини. Починаючи ще з дитячого віку, саме спілкування стає базовою основою для повноцінного розвитку людини. В цей час закладаються основи спілкування з іншими особистостями, вміння знаходити до кожної окремої людини свій підхід. Саме через спілкування людина навчається розуміти та критично оцінювати світ, що її оточує, та явища, що виникають в ньому. Саме спілкування творить людину як довершену та гармонійну істоту. Спілкування може виражатися у різних формах, і саме через це багатство людина має вибір: що для неї в даний момент найважливіше, через що вона може краще сприйняти ту чи іншу інформацію. Через багатство спілкування створюється багатство людської душі. Але це не означає, що тільки спілкування має вплив на розвиток людини. Усе, що нас оточує, усе, що заповнює наше життя, так чи інакше впливає на нас. Але деякі факти впливають на нашу психіку потужніше, сильніше психологічно забарвленні, ніж інші.

Важливо зазначити, що різноманітний світ людських відносин виступає сферою безпосередньої реалізації моральності насамперед у тому своєму аспекті, в якому він розкривається як спілкування, тобто як між суб'єктна взаємодія між людьми. Спілкування, таким чином, можна назвати головною віхою в становленні людини, як повноцінної особистості[7].

Потреба у спілкуванні - одна з основних соціальних потреб. Деякі психологи вважають її вродженою й пов'язують з нею майже усі суспільні прояви. На сьогодні дуже важко сказати, чи дійсно вона є вродженою. Але абсолютно точно встановлено, що виникає вона найяскравіше у молодшому шкільному віці[9]. Поступово потреба у спілкуванні примушує дитину шукати емоційного контакту не лише з дорослими, але й з однолітками, з іншими дітьми. Між дітьми виникають різноманітні контакти, які включають в себе й позитивні взаємостосунки й негативні. З соціально-психологічної точки зору вже в колективі дітей молодшого дошкільного віку є особистісні взаємостосунки - симпатії та антипатії, певні індивідуальні розбіжності в їх появі. З віком потреба у спілкуванні розширюється й ускладнюється - як за формами, так і за змістом. Діти починають її усвідомлювати. До того ж особливо гостро проявляється потреба у спілкуванні з однолітками, потреба у дитячому колективі. Як вказує Аркін А., якщо 3-4 річну дитину влаштовує спілкування ляльок, то 6-7 річній необхідно мати товаришів - однолітків[1].

Група школярів - це складна психологічна одиниця. Прихід дитини в школу - дуже важливий момент у її житті: змінюється «соціальна ситуація» її психічного розвитку. Від того моменту, як дитина потрапила у групу однолітків, її індивідуальний розвиток вже не можна розглядати та вивчати поза стосунків з іншими членами колективу. Саме тут на основі досвіду спілкування з друзями закладаються основи моральних якостей особистості. Розвиток та поглиблення потреби у спілкуванні яскраво проявляється у молодших школярів у тому, що з кожним днем стосунки між ними стають все більш стійкими. Вперше виникає дружба, вивченню якої приділяється велика увага[2].

Навіть далеко не повний аналіз ситуацій, які складаються в процесі спілкування між дітьми у колективі, показує, що взаємостосунки між дошкільниками - актуальна психолого-педагогічна проблема. Для її розв'язання необхідно базуватись на наведених нижче принципових положеннях. Взаємостосунки між дітьми у групах і у шкільному колективі треба розглядати як цілісну систему зі своєю внутрішньою структурою й динамікою розвитку. Необхідно вивчати відношення кожного члена групи до усіх інших учасників. Не можна обмежуватись вузьким аналізом групи близьких друзів. Адже кількість дружньої компанії - це невелика за обсягом група. Окрім того, відносини дітей, які дружать один з одним, потребують дослідження, тому що між ними складаються не лише комунікативні зв'язки. Необхідно вивчити, яке місце займають дружні пари у загальній системі відносин, та як вони впливають на процес спілкування у шкільному колективі[26].

Новий етап потреб у спілкуванні, розвитку взаємостосунків починається із вступом дітей до школи. Особливий інтерес представляють взаємостосунки першокласників. У порівнянні з підготовчою групою дитячого садку в учнів першого класу є багато особливостей. У школі виникає глибока перебудова усієї структури взаємостосунків між дітьми. Першокласники не мають багато часу для спілкування та налагодження стосунків, вони можуть говорити в основному лише на переваг. Тут у них з'являється система ділових відносин. Структура цих відносин багато у чому залежить від педагога та його впливу.

У подальшому системи відносин розвиваються не однаково. Одні з них свідомо постійно будується педагогами. Саме вони визначають ділові відносини у колективі та їх перебіг. Система особистих відносин, яка виникає на базі особистих симпатій дітей, не має ніякого офіціального оформлення. її структура складається зсередини, стихійно. У появі та розвитку потреби у спілкуванні у школярів молодших класів помічаються значні особистісні індивідуальні особливості. як показує спеціальне дослідження, тут можна виділити дві групи дітей. В учнів першої групи спілкування з товаришами в основному обмежувалось школою й, на думку, вчителя та батьків, не займало значного місця в їх житті. В учнів другої групи спілкування з товаришами вже займало чимале місце у житті. В початкових класах відбувається зміна, що пов'язана з загостренням потреби у спілкуванні з однолітками. Це знаходить своє вираження у тому, що у дітей дуже яскраво з'явилось прагнення до спілкування з товаришами, бажання брати участь в усьому, що проходить у класі. Підвищилось прагнення не лише до встановлення особистісних контактів. Діти прагнуть знайти у колективі, у стосунках з товаришами якесь своє місце - не просто бути поряд, а бути визнаним товаришами. Звичайно, у початкових класах у дитини вже є прагнення зайняти певне положення у системі колективних відносин, але часто діти важко переживають невідповідність між бажаннями в цій області й фактичним станом.

1.3 Розвиток самосвідомості молодшого школяра.

Зі вступом дитини до школи її самосвідомість набуває нового рівня, проявляється як внутрішня позиція. Учень починає самовизначатися як суб'єкт навчальної діяльності, у нього формується Я-образ - результат усвідомлення глибинної суті людини, що дає змогу відрізнити себе від інших людей (такої, яка успішно або не успішно навчається, яку хвалять чи карають, з якою хочуть або не хочуть товаришувати). У молодшому шкільному віці значно розширюється сфера соціальних контактів дитини, що неминуче впливає на її первинну Я-концепцію - сукупність настанов щодо себе.

Школа сприяє самостійності учня, його емансипації від впливу батьків, надає йому широкі можливості для вивчення навколишнього (фізичного і соціального) світу. Дії школяра, порівняно з діями дошкільника, набувають набагато важливішого для нього значення, оскільки він уже змушений сам відповідати за себе. У молодшому шкільному віці вже оцінюють інтелектуальні, соціальні й фізичні можливості дитини. Унаслідок цього школа стає джерелом вражень, на основі яких починається розвиток самооцінки дитини. Тут її досягнення та невдачі набувають офіційного характеру, постійно фіксуються і стають публічними. Це ставить перед необхідністю прийняти дух оцінного підходу, який з тієї пори пронизуватиме все життя.

На думку Л. Виготського, саме в молодшому шкільному віці починає складатися самооцінка дитини, яка опосередковує її ставлення до себе, інтегрує досвід її діяльності та спілкування з іншими людьми. Це є найважливішою властивістю особистості, що забезпечує контроль за власною діяльністю з точки зору нормативних критеріїв, організацію своєї поведінки відповідно до соціальних норм. Самооцінка відображає не тільки знання учня про результати навчальних досягнень, його уявлення про власні можливості у навчальній діяльності, а й ставлення до себе як до виконавця вимог учителя, батьків, як до носія нових особистісних якостей (старанність, наполегливість, акуратність, кмітливість та ін.). Учні молодших класів передусім усвідомлюють і оцінюють у собі якості, які характеризують їх як школярів. Самооцінка дітей особливо залежить від оцінки їхньої діяльності й поведінки дорослими (батьками, вчителями). Школяр ніби дивиться на себе очима дорослого, визнає його авторитет, незаперечно приймає його оцінки. Тому часто, характеризуючи себе як особистість, учень початкової школи повторює лише те, що чув про себе від дорослих.

Для формування ставлення до свого Я дитині необхідні зовнішня інформація про себе, увага до себе тих, хто її оточує. Тому вона прагне привернути до себе увагу іноді найдивнішими (з погляду дорослого) способами, конфліктуючи з однолітками, порушуючи дисципліну на уроках.

Для самооцінки молодшого школяра властиві стійкість і недостатня адекватність. Це зумовлене особливістю його самосвідомості, яка полягає в тому, що Я-образ для нього невіддільний від соціально схвалюваних позитивних рис. Учень творить свій образ відповідно до соціальних уявлень про моральні, естетичні та фізичні якості людини. Його емоційно-ціннісне ставлення до себе пов'язане із впевненістю в тому, що він хороший. Переживання та усвідомлення школярем себе як такого, що заслуговує визнання навколишніх, спонукає його до подальшої активності. У роботі з молодшими школярами важливо враховувати їх оптимізм, здатність бачити в собі передусім добре, високу самооцінку. Щоб їх прагнення зберегти позитивний Я-образ, право на високу самооцінку не перетворилося на гальмо розвитку особистості, не стало джерелом необгрунтованих домагань, слід дбати про гармонію між тим, до чого вони прагнуть, на що претендують (оцінка, ставлення тощо), та їх реальними діями, тобто змістом і способом вияву активності в житті. За значного розходження між прагненнями молодшого школяра бути схожим на образ-взірець і його поведінкою, яка має егоїстичне спрямування, але недостатньо засуджується оточенням, у нього поступово формується ілюзорна, далека від об'єктивного уявлення про себе, значно завищена самооцінка. Вона провокує хибні способи його самоствердження серед однолітків, чинить опір педагогічним впливам, дезорієнтує його. Саме тому велике значення слід надавати формуванню правильної самооцінки дитини при підготовці її до школи, у процесі адаптації до систематичного навчання.

Ще однією особливістю самооцінки учнів молодшого шкільного віку є її слабка диференційованість за змістом. Передусім це проявляється у перенесенні оцінки своєї навчальної діяльності на оцінку моральних чи інших якостей. Якщо в навчальних ситуаціях учень отримуватиме переважно негативний досвід, це може спричинити формування не тільки негативного уявлення про себе як про учня, а й негативну загальну самооцінку.

Успішність навчання школярів та їхні уявлення про себе взаємопов'язані. Успіхи в навчанні сприяють розвитку самооцінки молодшого школяра, а самооцінка впливає на рівень успішності через механізми очікувань, домагань, мотивації та впевненості у своїх силах. Низька самооцінка підриває впевненість у своїх силах і формує низький рівень домагань і очікувань, а низька успішність знижує самооцінку. Становище таких учнів серед ровесників, як правило, буває проблематичним для них. Завдання вчителя полягає в залученні дітей із заниженою самооцінкою до різноманітних видів діяльності, що допоможе їм набути впевненості у власних силах.

Для самооцінки молодших школярів властива також несамокритичність. Вони швидше помічають помилки та недоліки однолітків, ніж власні. За спостереженнями психологів, самоусвідомлення особистості, без якого неможливі самокритичність і самоконтроль як свідомі вольові процеси, відбувається опосередковано, через пізнання людей, які її оточують. Усвідомлення іншої людини дається порівняно легше, ніж себе. Тому процес самоусвідомлення особистості дещо відстає від здатності усвідомлювати інших. На ранніх етапах психічного розвитку дитини таке відставання досить помітне. Ця закономірність властива різним формам прояву самосвідомості, передусім самокритичності.

Важливою складовою самосвідомості є рівень домагань. У молодшому шкільному віці він залежить від успіху дитини в навчальній діяльності, а також від становища в системі стосунків з однолітками. Для школярів, які добре вчаться, мають авторитет серед однолітків, характерний високий і водночас реалістичний, не завищений рівень домагань. Непоодинокими є випадки значних індивідуальних відхилень у самооцінці та рівні домагань молодших школярів, трапляється й істотна відмінність між самооцінкою учнів різних класів.

Знання індивідуальних особливостей самооцінки молодших школярів є однією з найважливіших передумов ефективності педагогічного керування їхньою соціально значущою активністю в процесі навчання та виховання. Розвиток емоційно-ціннісного ставлення дитини до себе, результатом якого є певна самооцінка, відбувається через відображення нею реальних зв'язків з навколишнім світом, які існують лише завдяки активності особистості. При цьому важливо врахувати, що самооцінка як структурний компонент Я-образу дитини, певний ступінь її емоційно-ціннісного ставлення до себе є постійно діючим мотиваційним фактором у процесі життєдіяльності особистості. Тому, спрямовуючи активність учня, надаючи їй соціальної значущості, можна впливати не тільки на сферу його свідомості, а досягти гармонізації розвитку підростаючої особистості загалом.

У процесі формування в учнів початкових класів правильного самоусвідомлення важливо враховувати, що найкраще діти пізнають себе в діяльності, яку виконують. А для правильного розуміння себе, осягнення джерел свого успіху в навчанні їм необхідно навчитися бачити себе з боку. Тому вже в молодших класах рекомендується спрямовувати увагу дітей на те, як вони працюють, чи достатньо старанні й дисципліновані, чи не марнують свого часу, чи доцільні прийоми використовують для досягнення успіху.

На формування правильного самоусвідомлення впливає також спільна діяльність, що дає змогу учневі відчути себе учасником суспільно корисної праці, порівнювати результати своїх старань з успіхами інших, усвідомити свій внесок у загальну справу. Працюючи в колективі, школяр бачить і розуміє, на що він здатний, осмислює не тільки наслідки своєї праці, а й себе в ній. Спільна діяльність формує в дитини уявлення про себе серед інших. Правильна самооцінка стимулює навчальну активність молодших школярів, їхнє прагнення поліпшувати досягнуті результати, бути на рівні вимог учителя. Внаслідок створення сприятливої моральної атмосфери у школі, чуйного і водночас вимогливого ставлення до дитини вчителів і батьків, позитивного досвіду школяра у навчальній діяльності у структурі його Я-образу закріплюються суспільно значущі властивості, зростає роль мотивації, спрямованої на підвищення рівня поваги до себе як суб'єкта навчання, встановлюється узгодженість між його домаганнями та можливостями. Завдяки цьому він сам починає змінювати зовнішні обставини свого розвитку. За позитивного спрямування дитячої активності це є тією психологічною основою становлення особистості, яка сприяє формуванню потреби у постійному самовдосконаленні[8].