Інший метод - скорочення величини допомоги на душу населення шляхом модифікації механізму нарахування пенсії для нових пенсіонерів чи формули індексації. У Великобританії, Франції, Італії перейшли на обчислення пенсії на основі заробітної плати за весь трудовий період, а не за обрані роки найбільш високих заробітків.

Серед європейських країн найбільш масштабні пенсійні реформи були здійснені у Великобританії та Швеції. Ці держави перебудували значну частину своїх пенсійних схем на накопичувальних принципах.

Більшість країн Східної Європи розпочали системні пенсійні реформи у другій половині 90-х рр., результати яких ще важко узагальнити і оцінити однозначно. Цій групі країн властиві специфічні проблеми розвитку, зумовлені перехідним періодом: зниження дієвості державного механізму акумулювання внесків; низький рівень доходів населення; перевантажена великою кількістю соціальних пільг пенсійна система, що часто не відповідає рівню економічного розвитку. На ефективність впровадження пенсійних реформ у постсоціалістичних країнах впливає економічна, а часто і політична, нестабільність, недостатній рівень розвитку фінансового ринку, значна частка тіньового сектору економіки. [1]

У процесі перетворення державних інститутів після краху комуністичної системи східноєвропейські країни поступово відмовились від розподільної пенсійної системи і диверсифікували свої пенсійні механізми, впровадивши розподільний компонент.

У Східній Європі за моделлю збереження перерозподільної системи та стимулювання розвитку добровільного пенсійного страхування реформувала свою пенсійну систему Чехія. У цій країні зберігається обов'язкова державна пенсійна схема, побудована на розподільних принципах, що доповнюється приватним пенсійним страхуванням. За останніх десять років чисельність учасників приватних пенсійних фондів збільшилася в 15 разів: нині у них бере участь 50% економічно активного населення Чехії. Більшість приватних пенсійних фондів у країні належить іноземним фінансовим структурам зі Швейцарії, Нідерландів, Італії, Бельгії.

Угорщина серед держав Східної Європи найбільш повно реалізувала трирівневу змішану накопичувально-розподільну схему. У цій країні не відбулося фундаментальних змін державної розподільної системи, вона була модернізована, зберігся її обов'язковий характер, державні гарантії, солідарність поколінь. У загальній структурі пенсійних виплат частка першого рівня становить 75%. На фінансування першого рівня роботодавці спрямовують 22% фонду оплати праці, працівники - 2% від заробітної плати. Внески до другого обов'язкового приватного накопичувального рівня роблять тільки працівники (6% від заробітної плати). Потрібно також згадати про латвійську систему, у якій були запроваджені умовно-накопичувальні рахунки. У Латвії реальне інвестування пенсійних коштів в економіку не проводиться, але за використання грошових коштів платників внесків уряд нараховує номінальну ставку інвестиційного доходу. Її величина залежить від рівня інфляції або змін у величині середньої заробітної плати. Цікавим є досвід Польщі з реформування пенсійної системи. Нова польська пенсійна система набула чинності 1 січня 1999 р. і базувалась на трьох незалежних компонентах. Із трьох компонентів системи два - обов'язкові та один - добровільний.

Обов'язковий пенсійний компонент становить 19,5% від заробітної плати і складається із двох складових. Перша - 12,2% від заробітку у вигляді розподільного елемента системи перебуває у віданні польського Управління соціального страхування. Розмір майбутньої пенсії в Польщі залежить як від загальної суми сплачених внесків, що є похідним від розміру зарплати і виробничого стажу, так і від середньостатистичного показника тривалості життя. Друга складова дорівнює 7,3% від основи нарахувань і є накопичувальним елементом системи. Його обслуговують відкриті пенсійні фонди. Згідно з даними Польської комісії з фінансового нагляду, на 1 січня 2009 р. У рамках накопичувальної пенсійної системи Польщі функціонувало 14 відкритих пенсійних фондів із загальним обсягом чистих активів 138,26 млрд злотих, в яких брали участь 13,82 млн осіб. Пенсійні фонди стали важливими гравцями на польському ринку капіталу. [5]

У Казахстані з 1998 р. здійснюється пенсійна реформа чилійського зразка, що полягає у поступовій відмові від розподільної і переході на приватну накопичувальну схему. Протягом 30 років передбачається збереження розподільного рівня, але внески роботодавців у нього знижені з 25,5 до 15% фонду заробітної плати. Обов'язковий другий, накопичувальний, рівень фінансується за рахунок внесків працівників у розмірі, що дорівнює 10% від заробітної плати (заробітна плата була скоригована, щоб компенсувати цей новий вид відрахування). Третій, добровільний,рівень формують добровільні приватні відрахування роботодавця чи обох сторін. Однак перспективи реформи ще дуже невизначені. Казахстан здійснює радикальну пенсійну реформу в умовах відсутності достатньо розвинених ринків капіталу, регулюючих державних органів чи інституцій громадянського суспільства.

Україна залишається єдиною серед країн пострадянського простору, де не сформовано та не втілено в життя цілісної пенсійної реформи. Причини цього слід шукати як в економічній, так і в політичній сфері.

Серед особливостей соціально-економічного та демографічного розвитку України в останні десятиліття слід виділити наступні: повільні темпи розвитку промисловості, низький рівень офіційної заробітної плати. Надмірна тінізація економіки. Як констатують експерти, критичним рівнем тінізації економіки є 40% ВВП. За розрахунками Міністерства економіки України, частка тіньового сектору економіки у 2008 р. становила 31,1% а за оцінками МВФ, у 2009 р. - близько 52%. Для порівняння, у розвинених країнах, зокрема в Японії, Німеччині, Великобританії, рівень тіньової економіки не більший ніж 10-15%. [3]

Одним із проявів такого становища є низький рівень офіційної оплати праці. Так, середня заробітна плата за 2009 р. склала 1906 грн. Відповідно середній розмір страхового внеску сягнув 632,8 грн, а середній розмір пенсії становив 942,7 грн. Тобто значні обсяги тіньового сектору негативно впливають на наповнення пенсійного бюджету.

Однією з головних причин цього, стало прийняття владою політично популярних, однак економічно неприйнятних рішень щодо необґрунтованого підвищення рівня мінімальної пенсії, введення пільгових режимів сплати внесків до бюджету Фонду окремими категоріями платників чи цілими галузями (вугільна). Внаслідок такої політики за період пенсійної реформи (2004-2009 рр.) середня пенсія в країні зросла у 4,8 раза (з 194,2 до 942,7 грн), тоді як середня зарплата зросла у 3,2 раза (з 590 до 1906 грн), а ВВП лише у 2,7 раза (з 341 113 до 914 720 млрд грн).

Пенсійні витрати неухильно зростали та сягнули у 2009 р. 17% ВВП, що є найвищим показником у Європі. Для порівняння: середній рівень державних видатків на пенсії у країнах Організації економічного співробітництва та розвитку у 2005 р. складав 7% ВВП. [13]

Недоліками власне системи пенсійного забезпечення є її непрозорість та складність механізму функціонування. Сьогодні існує близько 30 законодавчих актів, що регулюють процес визначення розмірів пенсій окремим категоріям працівників, встановлення до пенсій надбавок, доплат, підвищень тощо.

З огляду на особливості сучасного розвитку України чинна пенсійна система підлягає модернізації в частині реформування солідарної, запровадження накопичувальної складової та стимулювання розвитку недержавного пенсійного забезпечення.

Мають бути скасовані всі особливі види пенсій (призначення за єдиними правилами), а вищий рівень пенсійного забезпечення особам, що реалізовували особливі функції держави, має досягатися шляхом підвищеного рівня оплати праці впродовж трудової діяльності (і відповідно, більшого рівня внесків до пенсійної системи).

Зарубіжний досвід реформування системи пенсійного забезпечення дозволяє використати чимало корисних уроків. Однак механічне запозичення моделей та механізмів соціального захисту населення, що мали позитивні результати в інших країнах, без урахування конкретних соціально-економічних, політичних, соціокультурних та соціально-психологічних особливостей та умов небажане і неможливе. Державна політика має бути максимально виваженою, щоб непродуманими рішеннями не викликати розчарування суспільства в здійснюваних реформах. [8]

Слід також врахувати, що перехід до системи капіталізації пенсійних відрахувань потребуватиме не менше 30-40 років, лише після закінчення яких запрацює повноцінна система пенсійного забезпечення.

Такий розподіл ризиків дозволить зробити пенсійну систему більш фінансово збалансованою та стійкою, що застрахує працівників від зниження загального рівня доходів після виходу на пенсію і є принципово важливим та вигідним для них.

Висновки