Облік і аудит нематеріальних активів (на прикладі підприємств харчової промисловості)
Економічна сутність та структура інтелектуального капіталу підприємства. Класифікація нематеріальних активів за групами та ознаками. Формування облікової політики, визнання та методи оцінки, аудит нематеріальних активів, методичні основи їх амортизації.
| Рубрика | Бухгалтерский учет и аудит |
| Вид | дипломная работа |
| Язык | украинский |
| Дата добавления | 08.09.2011 |
| Размер файла | 2,0 M |
Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже
Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.
Топологією інтегральної мікросхеми називають зафіксоване на матеріальному носії просторово-геометричне розташування сукупності елементів інтегральної мікросхеми та зв'язків між ними [159, c.135].
Досить тісно з об'єктами промислової власності пов'язані такі процеси як дослідження та розробка. Відповідно до п.4 П (С) БО 8 "Нематеріальні активи" дослідження - це заплановані та вперше проведені підприємством дослідження, ціль яких полягає в одержанні і розумінні нових наукових і технічних знань. Планування досліджень пов'язане з необхідністю вирішення різних проблем науково-технічного характеру, що виникають у процесі господарської діяльності підприємства. Самі дослідження зводяться до емпіричного встановлення тих властивостей матеріального світу, які можуть бути використані в бізнесі даної компанії. Тому успішні дослідження звичайно переростають у розробки. Згідно з п.4 П (С) БО 8 "Нематеріальні активи" розробки - це застосування підприємством результатів досліджень та інших науково-технічних знань для створення нових або значно вдосконалених матеріалів, продуктів, приладів, пристроїв, систем, технологічних і операційних процесів до початку їхнього промислового застосування, серійного виробництва або виконання робіт і надання послуг на замовлення [171].
Самостійне проведення фірмою досліджень і розробок можливе лише за наявності в її складі науково-дослідного, конструкторського або іншого аналогічного підрозділу. Якщо такий відсутній або його зусилля не принесли очікуваних результатів, то компанія звертається по допомогу до організації, що спеціалізується на вирішенні науково-технічних проблем (НДІ, КБ та ін.). Отже, виникають господарські відносини між замовником і розробником науково-технічної продукції. Основою їхнього регулювання є ст.892 Цивільного кодексу України [210].
З погляду автора, чіткого розмежування між дослідженнями і розробками не існує. Дослідження розглядаються як перша фаза - фундаментальні дослідження, а розробки - як більш наближена до реального виробництва. Тобто в активи потрапляє те, що „призвело до суттєвих результатів”, а „фундаментальні дослідження обліковують як витрати”. Пояснюється це тим, що дослідження „постійні і необхідні для успіху фірми”. Однак межа тут дуже хитка. Саме для цієї ситуації в МСБО 38 "Нематеріальні активи" є спеціальний п.41: „Якщо підприємство не може відокремити етап дослідження від етапу розробок внутрішнього проекту для створення нематеріального активу, воно розглядає витрати на такий проект так, як якби вони були понесені тільки на етапі дослідження”.
Авторські права - це особисті немайнові права і майнові права авторів та їх правонаступників, пов'язані зі створенням та використанням творів науки, літератури і мистецтва. Суміжні права - це права виконавців, виробників фонограм і відеограм та організацій мовлення [74]. Загальний порядок регулювання особистих майнових і немайнових відносин викладено також у главах 36 і 37 Цивільного Кодексу України [210]. При цьому для обліку особливо важливим є визначення об'єктів авторського права і суміжних прав.
Отже, авторське право - це право особи на результат інтелектуальної, творчої діяльності у сфері створення творів літератури, мистецтва тощо. Тобто об'єктами авторського права виступають самі твори. Докладний перелік об'єктів авторського права наведено у ст.8 Закону України "Про авторське право і суміжні права" від 23.12.93 р., № 3793-XII [74]. Проте говорити про такий твір як об'єкт обліку можна лише в разі його втілення в матеріальній формі. Без цього моменту його неможливо ні ідентифікувати, ні оцінити. У матеріальній формі твір може бути виражений в оригіналі або в його копії.
Авторське право поширюється на дві категорії прав: особисті немайнові та майнові права автора. Суть особистих немайнових прав полягає в тому, що вони не можуть бути відчужені автором і належать йому постійно незалежно від того, хто використовує твір. Що стосується майнових прав інтелектуальної власності на твір, то вони можуть бути передані автором третім особам за плату. Така передача може відбуватися через видачу дозволу (ліцензії) на використання твору або передачу виключних майнових прав (фактично купівлі-продажу майнових прав) на твір. Саме при передачі майнових прав на твір його власником може стати інша фізична або навіть юридична особа - підприємство.
Термін дії всіх майнових прав на твір триває впродовж всього життя автора і припиняється через сімдесят років, які починають відраховуватися з року, наступного за смертю автора. По закінченні цього терміну, твір може безоплатно і вільно використовуватися будь-якою особою, з врахуванням обмежень, визначених законом.
Згідно зі ст.419 Цивільного кодексу України право інтелектуальної власності та право власності на річ не залежать одне від одного [210]. Тобто авторські права на твір, які не мають матеріальної форми, і сам твір, втілений у матеріальну форму є різними об'єктами обліку.
Іншим елементом права інтелектуальної власності, який розглядається в комплексі з авторськими правами, є суміжні права. Відповідно до ст.449 Цивільного кодексу України [210] об'єктами суміжних прав являються виконання, фонограми, відеограми, а також програми (передачі) організацій мовлення.
У самій назві цих прав закладена їхня юридична сутність - вони є "граничними" з авторськими правами та виникають при виконанні будь-якого твору. При цьому первісним суб'єктом суміжного права є виконавець твору, виробник фонограми, відеограми, організація мовлення. Виникає суміжне право з моменту першого виконання твору.
Встановлено, що, як і для авторського права, при здійсненні суміжних прав виділяють як особисті немайнові права, так і майнові права інтелектуальної власності на суміжні права.
Авторські та суміжні права в господарській діяльності підприємства зазвичай виокремлюють не у вигляді творів (виконань), а у формі переданих майнових прав використання твору або виключних майнових прав на твір.
Отже, не маючи матеріальної форми, авторські та суміжні з ними права як об'єкт бухгалтерського обліку відповідають визначенню терміна "нематеріальні активи". однак для визначення авторських і суміжних прав нематеріальними активами в бухгалтерському обліку недостатньо відсутності матеріальної форми. Тобто для того щоб визнати авторські та суміжні права нематеріальними активами, їх необхідно використовувати протягом періоду, який перевищує один рік [171]. Якщо дана умова не задовольняється, то права на таке використання не можуть бути визнані нематеріальними активами, а витрати, пов'язані із набуттям таких права, в бухгалтерському обліку відображують у складі витрат звітного періоду.
Результати творчої діяльності людини, які не належать до об'єктів промислової власності, об'єктів, що охороняються авторськими та суміжними правами, а також до прав користування природними ресурсами і прав користування майном, утворюють групу так званих специфічних об'єктів інтелектуальної власності. До них належить: раціоналізаторська пропозиція, "ноу-хау", гудвіл [211].
Раціоналізаторською пропозицією є визнана юридичною особою пропозиція, яка містить технологічне (технічне) або організаційне рішення у будь-якій сфері її діяльності [176]. Об'єктом раціоналізаторської пропозиції виступає матеріальний об'єкт або процес [210].
На законодавчому рівні поняття "ноу-хау" вперше було наведено в ст.151 "Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік" від 31.05.91 р. № 2211-1. Права на "ноу-хау" поряд з іншими об'єктами інтелектуальної власності були віднесені до нематеріальних активів згідно із п.50 Положення про організацію бухгалтерського обліку і звітності в Україні від 03.04.93 р. №250, яке втратило свою чинність.
Відповідно ст.1 Закону України "Про інвестиційну діяльність" від 18.09.91 р. № 1560-ХП [81] під "ноу-хау" варто розуміти сукупність технічних, технологічних, комерційних та інших знань, оформлених у виді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідних для організації того або іншого виду виробництва, але не запатентованих [49].
Згідно з п.1.30 ст.1 Закону України "Про оподаткування прибутку підприємств", від 22.05.97 р. № 283/97-ВР "ноу-хау" - це інформація про промисловий, комерційний або науковий досвід [70].
Відповідно пп.2.7.2 Інструкції щодо заповнення державної статистичної звітності за формою № 6-нт (ліцензії)"ноу-хау" - це конфіденційна інформація технічного, економічного, адміністративного, фінансового характеру, що є власністю продавця і не доступна будь-якій особі при використанні патенту або в результаті простого виявлення [85].
В Україні ні один із чинних законодавчих актів не вважає "ноу-хау" промисловою власністю. Однак на практиці це поняття використовують досить широко [49].
Таким чином, відсутня однозначність в законодавчих визначеннях стосовно суті терміну "ноу-хау". Ті нормативні акти, що містять це визначення (вони зазначені вище), регулюють абсолютно різні сфери взаємин і до того ж не належать до законодавства про інтелектуальну власність [68].
Поняття "ноу-хау" повинне включати наступне: це інформація технічного, організаційного, комерційного, економічного або іншого характеру, яка повинна підвищувати рівень ефективності виробництва й іншої суспільно корисної діяльності або давати інший позитивний ефект. Дана інформація містить елементи комерційної таємниці, тобто невідома третім особам.
У Цивільному кодексі України такий термін, як "ноу-хау" відсутній, проте використовується близьке за змістом поняття службової та комерційної таємниці [75, 79, 210]. Причому цей документ розрізняє поняття комерційної таємниці та інтелектуальної власності, хоча й відносить їх до об'єктів цивільного права та визначає як інформацію, яка має діючу або потенційну комерційну цінність.
З погляду автора "ноу-хау", як і комерційну таємницю, необхідно відносити до інтелектуальної власності, хоча і в якості її різновиду, який має ряд специфічних властивостей. При чому використовуючи в господарській діяльності "ноу-хау", для їх відображення в бухгалтерському обліку пропонується використовувати іншу традиційну назву - науково-технічні розробки.
Матеріальним носієм "ноу-хау", як правило, є науково-технічна документація. Згідно із законодавством України завершені конструкторські розробки належать до нематеріальних активів. Саме права на використання даних розробок і можуть бути представлені відомості типу "ноу-хау" для включення їх до складу нематеріальних активів.
Досить складним та суперечливим видом нематеріальних активів є гудвіл. У загальноприйнятому значенні під гудвілом розуміють ділову репутацію підприємства. Сучасний економічний словник дає таке визначення цьому поняттю: гудвіл - капітал фірми, що не піддається матеріальному вимірюванню, наприклад, репутація, технічна компетенція, зв'язки, маркетингові прийоми, вплив тощо [14]. Отже, гудвіл набувається через здійснення комплексу заходів, які застосовують у життєдіяльності підприємства і спрямовані на збільшення його прибутку без відповідного збільшення активних операцій, зокрема за рахунок використання кращих управлінських здібностей, домінуючої позиції на ринку продукції (робіт, послуг), нових технологій тощо.
Відповідно до П (С) БО 19 "Об'єднання підприємств" Гудвіл - перевищення вартості придбання над часткою покупця у справедливій вартості придбаних ідентифікованих активів і зобов'язань на дату придбання [164].
У вітчизняній практиці поняття гудвілу тісно пов'язане з процесами приватизації або придбання підприємств. При цьому гудвіл являє собою різницю між купівельною та оціночною вартістю підприємства. Оскільки різниця між купівельною та оціночною вартістю може бути не тільки додатною, а й від'ємною, гудвіл може бути негативним (негативний гудвіл).
У тому разі, якщо на дату придбання вартість придбання (вартість, за якою чисті активи фактично придбані покупцем) перевищує їх справедливу (оціночну, ринкову) вартість, ми маємо справу з гудвілом. У цьому випадку покупець, придбаваючи чисті активи, сплачує за них суму, більшу, ніж сума, в яку їх оцінено. Простіше кажучи, гудвіл являє собою ціну, яку покупець сплачує за підприємство, що придбавається, понад його справедливу (оціночну, ринкову) вартість. При цьому гудвіл, що виникає в результаті придбання, являє собою виплату, яку здійснює покупець в очікуванні майбутніх економічних вигід (тобто покупець готовий у даний момент переплатити, розраховуючи на те, що надалі така переплата повністю виправдає і окупить себе). Зокрема, серед майбутніх економічних вигід, на які розраховує покупець, можуть бути: отримання доходу від реалізації продукції, виготовленої з використанням ефективної технології виробництва, зростання обсягів продажу за рахунок використання популярності торгової марки, отримання доходу за рахунок використання об'єднаних активів (окреме використання яких не могло забезпечити належний рівень прибутковості) тощо.
При придбанні може скластися також протилежна ситуація: на дату придбання справедлива (оціночна, ринкова) вартість чистих активів перевищує вартість, фактично сплачену за них покупцем. У цьому разі має місце негативний гудвіл, який свідчить про регресивну ділову репутацію підприємства, що продається. Згідно З п.4 П (С) БО 19 "Об'єднання підприємств" негативний гудвіл - перевищення вартості частки покупця у справедливій вартості придбаних ідентифікованих активів і зобов'язань над вартістю придбання на дату придбання [164]. Отже, покупець у цьому випадку фактично придбаває підприємство зі знижкою (за нижчою ціною, ніж підприємство було оцінено до продажу), оскільки у зв'язку з негативною діловою репутацією підприємства, що придбавається, розраховувати на економічні вигоди в майбутньому йому не доводиться.
Особливої уваги заслуговує питання щодо принципу юридичного захисту об'єктів інтелектуальної власності. Слід зазначити, що забороняється використання нематеріальних активів без дозволу їхнього власника або їхня підробка. Проте форми правового захисту залежно від типу активів дуже різняться між собою.
Право власності на винаходи, корисні моделі та промислові зразки засвідчується патентами [71]. Патентом називають виданий державним органом (патентним відомством) охоронний документ, який підтверджує право його власника на відповідний об'єкт промислової власності.
Правова охорона знаків для товарів і послуг, зазначення походження товару та фірмового найменування здійснюють на основі їх державної реєстрації. На зареєстрований знак для товарів і послуг (зазначення походження товару, фірмове найменування) видається свідоцтво, яке засвідчує його пріоритет.
Свідоцтво на знак для товарів і послуг та на фірмове найменування забезпечує його власнику виключне право користуватися й розпоряджатися знаком на свій розсуд; право забороняти іншим особам використовувати знак без дозволу власника; право дати будь-якій особі дозвіл (видати ліцензію) на використання знака на основі ліцензійного договору. Власник такого свідоцтва має також право проставляти поряд зі знаком попереджувальне маркування, яке вказує на те, що цей знак зареєстровано в Україні.
Специфічні об'єкти інтелектуальної власності до яких належать „Ноу-хау”, раціоналізаторські пропозиції, гудвіл, які є власністю підприємства, не мають спеціального правового захисту, чим і обумовлене їх об'єднання в дану групу. Порядок їх захисту визначається керівництвом підприємства. За розголошення інформації про „ноу-хау” та комерційні таємниці передбачена адміністративна або кримінальна відповідальність.
Реалізація права власності на нематеріальні активи підтверджує ліцензійна угода. Ліцензією називається дозвіл використовувати технічне досягнення або інший нематеріальний ресурс протягом певного терміну за обумовлену винагороду. Ліцензійна угода - це договір, згідно з яким власник винаходу, промислового зразка, корисної моделі тощо (ліцензіар) передає іншій стороні (ліцензіату) ліцензію на використання в певних межах своїх прав на патенти, „ноу-хау”, товарні знаки тощо.
Дослідження питань класифікації нематеріальних активів дає змогу стверджувати про неоднозначність та різноманітність об'єктів нематеріальних активів. Тому в дипломній роботі було розроблено ознаки класифікації нематеріальних активів, які дозволять групувати об'єкти нематеріальних активів в залежності від мети їх використання. Зокрема рекомендовано виділяти такі класифікаційні ознаки: термін використання, ступінь ідентифікації, ступінь правової захищеності, шляхи надходження, ступінь ліквідності, правова ознака. Особливого значення дані класифікаційні ознаки набувають при визнанні та формуванні первісної вартості активу, організації аналітичного обліку, розрахунку амортизації, при їх аналізі та за інших умов.
Для цілей бухгалтерського обліку та аналізу розроблено класифікацію нематеріальних активів за їх видами. Дана класифікація включає три групи об'єктів, які в свою чергу поділяються на підгрупи. Таке групування об'єктів нематеріальних активів дозволить:
· дослідити структуру ресурсного потенціалу підприємства в частині нематеріальних активів;
· підвищити ефективність інформаційного забезпечення управління нематеріальними активами;
· визначити ступінь впливу даного виду активів на результати діяльності підприємства.
1.3 Формування облікової політики нематеріальних активів
Облікову політику слід розглядати не в широкому та вузькому розумінні, оскільки такий поділ є нечітким та умовним; а розмежовувати формування облікової політики на різних рівнях: макрорівні (загальнодержавному) та мікрорівні (рівні суб'єкта господарювання).
Можливість існування облікової політики на кількох рівнях логічно випливає з того, що вона є складовою системи бухгалтерського обліку, яку також в свою чергу, можна розглядати як на мікрорівні (на рівні окремого підприємства), де основним завданням виступає визначення кінцевого результату, так і на макрорівні, тобто в порівняльному аспекті національних систем бухгалтерського обліку різних країн світу.
Так проф. В.Г. Швець виділяє облікову політику підприємства та облікову політику держави. Остання має враховувати такі фактори як: рівень розвитку ринкової економіки, ступінь демократизації суспільства, поширення процесу інтеграції економіки країни у світовий економічний простір і вимоги міжнародних інституцій щодо стандартизації та гармонізації обліку. Свою облікову політику держава формує шляхом розробки й прийняття законодавчих актів та інших нормативних документів, які регулюють питання бухгалтерського та статистичного обліку й звітності. Прикладом він називає чинний Закон України “Про бухгалтерський облік і фінансову звітність в Україні”.
Проф. М.С. Пушкар також виділяє два рівні, з яких складається облікова політика:
політика державних органів щодо розвитку системи обліку (Верховна Рада України, Кабінет Міністрів України, Міністерство фінансів);
політика окремого підприємства із забезпечення надійною фінансовою звітністю [8, с.142].
Пізніше така позиція знайшла підтримку в працях Ю.А. Вериги, С.М. Деньги [2, с. 209].
Ми поділяємо спільну думку професорів В.Г. Швеця та М.С. Пушкара щодо формування облікової політики на державному рівні урядовими структурами й оформлення її у вигляді законодавчих актів з обліку, аудиту, звітності. Однак не погоджуємось, що облікова політика втілюється у Програмі реформування обліку, яка містить заходи з переходу системи обліку України на міжнародні стандарти, поділ єдиної системи на підсистеми, визначення моделі обліку (англосаксонська чи континентальна), рівень регламентації обліку, компетентні органи щодо регулювання обліку в країні та інші нормативні акти загальнодержавного значення [8, с.142].
Такий підхід міг сформуватися внаслідок впливу процесів реформування бухгалтерського обліку, які були актуальними на той період (2008 р.). Однак, це трактування облікової політики є адекватним лише визначеному проміжку часу. Наприклад, вже на сучасному етапі таке трактування є неактуальним: визначені рівень регламентації обліку, компетентні органи щодо регулювання обліку в країні (Методологічна рада з бухгалтерського обліку при Міністерстві фінансів тощо). Таке ототожнення облікової політики з Програмою реформування обліку надає їй тимчасового характеру.
Виділення облікової політики на регіональному рівні зумовлює постановку питання про існування міжнародної облікової політики. Приймаючи до уваги процеси, які сьогодні відбуваються у світі та в галузі бухгалтерського обліку, і, зокрема, гармонізацію бухгалтерського обліку як одну з складових сучасного процесу світової економічної інтеграції, можна зробити припущення, що існування такої політики можливе. Разом з тим, існування міжнародного бухгалтерського обліку та міжнародної облікової політики як його складової, є лише теоретичним припущенням. Однак, не можна ігнорувати сучасні процеси створення певних геополітичних об'єднань країн, таких як ЄС та СНД, однією з передумов ефективної діяльності яких є узгодженість та уніфікація обліку в межах країн, які входять до цих об'єднань.
Підсумовуючи вищенаведене, слід констатувати необхідність розмежування процесу формування облікової політики на кількох взаємопов'язаних рівнях. Облікова політика на державному та міждержавному рівнях має обов'язковий характер, тут формуються загальні засади бухгалтерського обліку, створюється його законодавча база, окреслюються межі, в яких власники підприємства формують свою власну політику в сфері бухгалтерського обліку - облікову політику підприємства Додат, яка представлена у Додатку В.
Рівні формування та застосування облікової політики.
Пропонуємо відображати структуру облікової політики підприємства у наступному вигляді Додаток Ж.
Додаток Ж. Структура облікової політики підприємства
Розділ 2. Організаційно-методичні аспекти обліку нематеріальних активів
2.1 Визнання та методи оцінки нематеріальних активів
Проблема використання й відображення в обліку об'єктів нематеріальних активів у сучасній практиці - комплексна, багатогранна проблема, що включає правові, технологічні, економічні, виробничі, соціальні та психологічні питання. Проблема ця як теоретична, так і прикладна: нематеріальні активи можуть і мають продаватися, а отже, повинні мати вартісну оцінку.
При придбанні нематеріальних активів за грошові кошти чи в обмін на інші активи проблем в їх оцінці зазвичай не виникає. Значно складніше, а іноді й неможливо оцінити нематеріальні активи, створені власними силами.
У зв'язку з тим, що створені підприємством нематеріальні активи підприємства найскладніше ідентифікувати та оцінити, вони досить часто не стають об'єктами фінансового обліку і не відображуються в складі активів взагалі [207]. Такі нематеріальні активи, як рівень якості управління, надійність покупців, торговельні таємниці, висока кваліфікація працівників, наукові дослідження та ін., до сьогодні не відображують у балансі, хоча багато зарубіжних авторів вважають за доцільне давати їм відповідну оцінку та відображувати в складі активів. Наприклад, головний редактор журналу "Fortune" В. Кічел [223] вважає, що все більше компаній розуміє, що їх перевага не в обладнанні, цеглі чи розчинах, а здебільшого в тому, що ми звикли називати нематеріальними активами, такими як наукові кадри корпорації. Професор Д. Квін [222] підкреслює, що навіть у виробництві три четвертих доданої вартості отримують за рахунок знань. Однак існуючі обмеження щодо оцінки й визнання окремих видів нематеріальних активів не дають змоги визнати їх об'єктами бухгалтерського обліку.
П (С) БО 8 "Нематеріальні активи" визначає основні критерії, відповідно до яких об'єкти можуть бути віднесені до категорії нематеріальних активів [171].
Размещено на http://www.allbest.ru/
Рис.2.1 Ознаки нематеріальних активів
Отже, при визначенні об'єкта нематеріальних активів потрібно керуватися таким:
· нематеріальними активами є права на ті або інші об'єкти нематеріальної власності, а не самі ці об'єкти. Так З.С. Хендриксен та М.Ф. Ван Бреда зазначають, що основною рисою нематеріальних активів є відсутність матеріальної форми, тобто вони є власністю підприємства, яку неможливо побачити, відчути, оскільки вона не має матеріальної форми, є безтілесною [206, с.239];
· права, обумовлені як нематеріальні активи, можуть виникнути тільки з договорів (таких, як авторський, ліцензійний договори тощо). Тому необхідною умовою для віднесення того або іншого об'єкта обліку до складу нематеріальних активів є наявність договору, зі змісту якого випливає, що набувач отримує визначені права. Деякі з договорів, такі, як договори купівлі-продажу програм для ЕОМ, хоча й не обумовлюють достеменно перехід прав, але мають на увазі придбання визначеної сукупності прав. Для того щоб відгородити себе від можливих непорозумінь, у цих договорах потрібно точно визначити, яка сукупність тих або інших прав і на яких умовах вони передаються набувачеві;
· до нематеріальних активів можуть бути віднесені тільки права, термін корисного використання яких перевищує один рік [171]. Варто зазначити, що поняття "термін корисного використання" у вітчизняних умовах є не повністю визначеним. І якщо визначення терміну корисного використання ліцензії на який-небудь вид діяльності не викликає запитань (він дорівнює терміну дії ліцензії), то визначити термін корисного використання програми для ЕОМ досить важко.
· ще одним критерієм віднесення активів до складу нематеріальних є здатність приносити економічні вигоди [171]. До нематеріальних активів можуть бути віднесені тільки права, які приносять економічні вигоди. Термін "здатність приносити економічні вигоди" є ще менш визначеним, ніж термін "корисне використання". Не зовсім зрозуміло, хто і як повинний встановити корисність використання того або іншого об'єкта нематеріальних активів і його здатність приносити економічні вигоди. Очевидно, що здатність приносити економічні вигоди визначається тільки на підставі економічних розрахунків. Але для нематеріальних активів не завжди є можливість здійснити ці самі розрахунки, тому тут доречним є використання досвіду МСБО 38 "Нематеріальні активи", який базується на професійних судженнях. У даному разі термін "приносити економічні вигоди" є суто економічним, а не обліковим. Крім того, в момент постановки об'єкта нематеріальних активів на облік ніякого використання його ще не існує і ніяких вигід він ще не приніс. Здатність приносити економічні вигоди у момент постановки на облік об'єкта нематеріальних активів може бути тільки спрогнозований, причому немає ніяких способів точно визначити, суб'єктивний або об'єктивний такий прогноз. Тому питання про будь-які докази в момент постановки на облік об'єкта нематеріальних активів виглядають абсурдними. Питання про економічну вигідність об'єкта нематеріальних активів має ставитися після закінчення визначеного часу, але в цьому випадку потрібно використовувати інші формулювання й визначення.
Важливою характеристикою об'єкта нематеріальних активів є можливість їх ідентифікації, тобто можливість виокремлення від інших активів, що практично не завжди вдається. Так, Г. Нашкерська наводить перелік нематеріальних активів за ознакою ідентифікації [141]. За переліком видно, що кількість неідентифікованих активів, тобто тих, які не можна відокремити від підприємства, значно більша, ніж ідентифікованих. Тобто виходячи з норм П (С) БО 8 "Нематеріальні активи" вони не є об'єктами нематеріальних активів.
Найбільша проблема, що виникає при ідентифікації нематеріального активу, вважають З.С. Хендриксен та М.Ф. Ван Бреда - це визначення його відмінностей від гудвілу [206, c.245]. Нематеріальний актив можна відрізнити від гудвілу лише в разі, якщо підприємство може його продати, орендувати чи обміняти.
Так, якщо об'єкт придбано разом з групою інших активів, то можна ідентифікувати передачу юридичних прав, що дають змогу використовувати ці активи. Якщо актив генерує майбутні економічні вигоди лише в поєднанні з іншими активами і можлива їх оцінка, то такий нематеріальний актив можна ідентифікувати [108, c.322].
Однак що стосується цього питання, то погляди вчених не збігаються. Так, австралійський професор Р. Чемберс доводить, що нематеріальні активи існують і оцінюються лише в комбінації з матеріальними, а тому їх необхідно розглядати як залишкову вигоду, що залишається після вирахування всіх матеріальних активів [221, c.212]. Нематеріальні активи не можуть бути відокремлені від фірми та оцінені в поточному грошовому еквіваленті, тому їх потрібно списувати відразу після придбання. З таким твердженням не можна повністю погодитися; по-перше, окремі види нематеріальних активів (торгові марки, товарні знаки, фірмові назви, авторські права) хоча й не завжди можуть бути точно оцінені, проте часто виступають об'єктом купівлі-продажу; по-друге, низка матеріальних активів (наприклад, обладнання для видобування нафти) принесуть майбутню економічну вигоду тільки в тому разі, якщо підприємство придбало нематеріальний актив - право користування природними ресурсами. Відсутність такого права позбавляє можливості здійснювати видобуток нафти, і обладнання не може бути використане за призначенням, через що воно втрачає корисність і знецінюється.
Згідно з П (С) БО 8 "Нематеріальні активи" поняття нематеріальних активів слід розглядати щодо кожного об'єкта за такими групами [171]:
· права користування природними ресурсами (право користування надрами, іншими ресурсами природного середовища, геологічною та іншою інформацією про природне середовище тощо);
· права користування майном (право користування земельною ділянкою, крім права постійного користування земельною ділянкою, відповідно до земельного законодавства, право користування будівлею, право на оренду приміщень тощо);
· права на комерційні позначення (права на торгові марки (знаки для товарів і послуг), комерційні (фірмові) найменування тощо);
· права на об'єкти промислової власності (право на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, сорти рослин, породи тварин, компонування (топографії) інтегральних мікросхем, комерційні таємниці, в тому числі ноу-хау, захист від недобросовісної конкуренції тощо);
· авторське право та суміжні з ним права (право на літературні, художні, музичні твори, комп'ютерні програми, програми для електронно-обчислювальних машин, компіляції даних (бази даних), виконання, фонограми, відеограми, передачі (програми) організацій мовлення тощо);
· незавершені капітальні інвестиції в нематеріальні активи;
· інші нематеріальні активи (право на провадження діяльності, використання економічних та інших привілеїв тощо).
Для зарахування нематеріальних активів на баланс підприємства їх необхідно оцінити. Особливо ретельно до питань оцінки слід підходити підприємствам високотехнологічних галузей, а також підприємствам харчової промисловості. Як правило, для великих і відомих підприємств саме вартість нематеріальних активів робить помітний внесок у загальну вартість підприємства (для деяких західних підприємств навіть перевищує 50%). Однак на вітчизняних підприємствах нематеріальні активи, як правило, недооцінюються.
Аналіз наукових джерел [7, 14, 41, 65, 107, 108, 121, 154] з цієї проблематики показав, що необхідне обґрунтування критеріїв визнання та методів оцінки нематеріальних активів.
Підприємства харчової промисловості (ВАТ "Світ ласощів", ВАТ "Юрія", ВАТ "Черкаське пиво") використовують у процесі своєї діяльності нематеріальні активи, тому визначення їх реальної вартості й уміле використання здатні значно закріпити позиції підприємства на ринку.
Світова практика свідчить про те, що питання оцінки нематеріальних активів складне і їхня вартість не може бути визначена традиційними методами [11]. Відповідний вплив на оцінку має мета, тобто визначення вартості нематеріальних активів щодо мети їхнього використання. Це зумовлено тим, що оцінці підлягають не самі об'єкти інтелектуальної власності, а матеріалізоване право на них [47]. Використання матеріальної власності як нематеріальних активів у господарській діяльності підприємств передбачає потребу:
· формування норми амортизаційних відрахувань, за якими частину вартості нематеріальних активів враховують при новоствореній продукції;
· розрахунку розмірів авторських винагород фізичним особам;
· обґрунтування цін на продукцію, при виробництві якої використано нематеріальні активи з урахуванням економічних вигод.
Викладене дає підстави стверджувати, що об'єктивна оцінка нематеріальних активів - один із найважливіших чинників для прийняття управлінських рішень, що сприяють поліпшенню роботи підприємства з відповідними максимально можливими економічними вигодами. Тому суттєвим елементом облікової політики підприємства має стати вибір та обґрунтування підходів щодо оцінки нематеріальних активів. З погляду автора, роботу з проведення оцінки об'єктів нематеріальних активів треба здійснювати двома основними способами: шляхом створення внутрішнього підрозділу з оцінки - комісії з оцінки підприємства за участю фахівців підприємства; шляхом залучення спеціалізованої незалежної оцінної організації або приватного підприємця - незалежного оцінювача.
В процесі дослідження розроблено рекомендації щодо організації процесу оцінки внутрішнім підрозділом. Зокрема:
· з метою здійснення процесу оцінки нематеріальних активів даною структурою повинна бути створена спеціалізована комісія з оцінки даних об'єктів;
· створена комісія повинна складати і подавати до розгляду керівництву плани проведення оцінки нематеріальних активів на кожен наступний рік;
· підрозділами підприємства (в яких здійснюється використання об'єкту нематеріальних активів) та бухгалтерією мають бути представлені комісії матеріали, які необхідні для здійснення оцінки в тому числі: звіти, технологічні карти, протоколи й акти виконаних робіт, перелік отриманих патентів і впроваджених винаходів тощо:
· керівник підрозділу має відповідати за достовірність наданої інформації;
· члени комісії повинні зберігати конфіденційність інформації до якої мали доступ в процесі здійснення оцінки.
В Україні існує низка нормативних документів щодо оцінки майна підприємств (в тому числі нематеріального) [66, 139, 140, 171]. Розробка національних стандартів оцінки здійснювалась на основі міжнародних стандартів оцінки. В європейських країнах такі стандарти були прийняті вперше в 1977 р., в США - в 1987 р.
Міжнародні стандарти оцінки (МСО) складаються із власне стандартів і керівництв щодо їх використання [119]. Оцінці нематеріальних активів відведено керівництво № 4. До 2007 р. Міжнародний комітет стандартів оцінки не приймав жодного офіційного документа з оцінки нематеріальних активів (були лише проекти). Ця обставина свідчить насамперед про складність стандартизації оцінки нематеріальних активів і про відповідальний підхід до цієї проблеми Міжнародного комітету.
Разом із тим прийняте в 2007 р. керівництво з оцінки № 4 не можна визначити вдалим. В ньому дуже сильно проявилися притаманні професійним оцінювачам стереотипи мислення і недостатньо глибоке розуміння більшістю з них специфіки предмета. Концепції й методи які застосовуються в оцінці нематеріальних активів, в цілому такі самі, що й при оцінці активів інших типів. Специфіка оцінки нематеріальних активів виражена занадто слабо, а класифікація нематеріальних активів досить приблизна. Так, всі елементи ринкового капіталу об'єднано в понятті гудвіл, елементи людського капіталу включені в понятті "неосяжні елементи вартості діючого підприємства". Абсолютно незрозуміло, що таке інтелектуальна власність. Звичайно, можна сподіватися, що в національних стандартах кожної країни це поняття буде коректно визначене з урахуванням особливостей національного законодавства в цій галузі. Однак, швидше за все такий підхід можна пояснити не досить впевненим володінням предмета.
В листопаді 2007 р. Європейська група професійних асоціацій оцінювачів - TEGOVA (The European Group of Valuer's Associations) оприлюднила нові стандарти оцінки, які доповнено методичними керівництвами [110]. Одне з них, а саме методичне керівництво № 8 (далі - МК 8) присвячено оцінці нематеріальних активів, у тому числі нематеріальним активам, які не включаються до балансу підприємства. Більш того, в МК 8 знайшла відображення нова парадигма оцінки бізнесу, яка ґрунтується на теорії інтелектуального капіталу. Про це свідчить склад нематеріальних активів, які підлягають оцінці, згідно з цим керівництвом. Тобто всі нематеріальні активи, включаючи нематеріальні активи, які не враховуються на балансі, поділяють на три категорії: гудвіл бізнесу (нерозподілені нематеріальні активи); персональний гудвіл; нематеріальні активи, які можна ідентифікувати.
Гудвіл бізнесу є невід'ємним від підприємства і враховується на балансі після його продажу. Персональний гудвіл, як правило, пов'язаний з особистістю керівника підприємства, не передається при продажу підприємства і тому не враховується при розрахунку вартості даного підприємства за винятком випадків, коли при зміні власника компанії керувати нею продовжує та сама особа [11].
Нематеріальні активи, які підлягають ідентифікації, можна оцінювати в індивідуальному порядку, якщо по них можна визначити кінцевий термін використання і якщо за цей період вони забезпечують бізнесу вигоди, які можна оцінити. Зазвичай ця категорія включає права інтелектуальної власності та інші аналогічні активи, в тому числі "ноу-хау", інформаційні ресурси, списки клієнтів тощо.
Перелічені вище особливості МК 8 [119] дають підставу стверджувати, що керівництво розроблено на основі теорії інтелектуального капіталу. Однак МК 8 не містить будь-яких рекомендацій щодо проведення вимірів, або розрахунків, які б відрізнялися від стандартних процедур оцінки. Однак, керівництво стверджує, що в разі потреби і належного обґрунтування можуть бути застосовані методи розрахунків, які відрізняються від тих, що прийняті в стандарті. Ця норма є звичайною для таких нормативних документів. Враховуючи особливості оцінки, що зумовлені метою й умовою використання конкретного об'єкта, світова практика сформувала чимало загальних теоретичних підходів [84, 120, 139, 171], серед яких прийнято виокремлювати дохідний, витратний і ринковий [89]. Конкретний підхід передбачає відповідний метод реалізації. (таблиця 2.1)
Таблиця 2.1
Методичні підходи до оцінки нематеріальних активів
|
Підхід |
Метод |
Принцип |
|
|
Витратний |
Прямого відтворення |
Корисності Заміщення |
|
|
Заміщення |
|||
|
Доходний |
Пряма капіталізація доходу |
Ефективного використання Очікування |
|
|
Непряма капіталізація доходу (дисконтування грошового потоку) |
|||
|
Порівняльний або ринковий |
Накопичення активів |
Заміщення Попиту і пропозиції |
|
|
Ринку капіталу |
Згідно з національними стандартами оцінки [139, 140] оцінка майна проводиться із застосуванням методичних підходів, методів оцінки, які є їх складовими частинами або результатом комбінування кількох підходів, а також оціночних процедур [139]. З метою обґрунтування остаточного висновку про вартість об'єкта оцінки результати оцінки, отримані із використанням різних методичних підходів, зіставляються через аналіз впливу принципів оцінки, які є визначальними для мети, з якою проводиться оцінка, а також інформаційних джерел на достовірність результатів оцінки [56]. Неможливість або недоцільність застосування певного методичного підходу, пов'язана з повною відсутністю чи недостовірністю необхідних для цього вихідних даних про об'єкт оцінки та іншої інформації, окремо обґрунтовується у звіті про оцінку майна [186].
Витратний підхід передбачає визначення поточної вартості витрат на відтворення або заміщення об'єкта оцінки з подальшим коригуванням їх на суму зносу (знецінення). Основними методами витратного підходу є метод прямого відтворення та заміщення. Метод прямого відтворення полягає у визначенні вартості відтворення з подальшим вирахуванням суми зносу (знецінення). Метод заміщення передбачає визначення вартості заміщення з подальшим вирахуванням суми зносу (знецінення). За допомогою цих методів визначають залишкову вартість заміщення (відтворення).
Під час застосування методу прямого відтворення або методу заміщення використовують вихідні дані про об'єкт оцінки, інформацію про відтворення або заміщення об'єкта оцінки чи подібного майна в теперішніх цінах або середньостатистичні показники, які узагальнюють умови його відтворення чи заміщення в теперішніх цінах. Оцінка, яка проводиться з метою бухгалтерського обліку, майже повністю побудована на використанні такого підходу [209]. Відповідно П (С) БО 8 "Нематеріальні активи" [171] придбані або створені нематеріальні активи зараховують на баланс підприємства за первісною вартістю. Формування первісної вартості нематеріальних активів залежить від того, як цей актив потрапив на підприємство (рис.2.2).
Размещено на http://www.allbest.ru/
Рис.2.2 Шляхи надходження нематеріальних активів
Поєднаємо методику експертної оцінки нематеріальних активів з оцінкою для бухгалтерського обліку та проаналізуємо її за даними Додатку
Згідно з П (С) БО 8 [161] первісна вартість придбаного за плату нематеріального активу складається з ціни (вартості) придбання (крім отриманих торговельних знижок), мита, непрямих податків, що не підлягають відшкодуванню, та інших витрат, безпосередньо пов'язаних із його придбанням та доведенням до стану, в якому він придатний для використання за призначенням. Витрати на сплату відсотків за кредит не включають до первісної вартості нематеріальних активів, придбаних повністю або частково за рахунок кредиту банку.
Наприклад, підприємство ЗАТ "Юрія" обліковує на своєму балансі такі нематеріальні активи: ліцензійний пакет ПО Windows 2007,/98, Office 2007, первісна вартість якого 17743грн; програма "1с зарплата", з первісною вартістю 4653грн; програма "1с" з первісною вартістю 69965грн; торгова марка "Волошкове поле", з первісною вартістю 55172грн. Причому вартість усіх активів включає лише купівельну вартість і вартість на встановлення та налагодження програм. Тобто ці нематеріальні активи оцінені тільки за фактичною вартістю придбання з використанням витратного підходу.
Первісну вартість нематеріального активу, створеного підприємством, визначають як суму фактичних витрат на його створення й виготовлення. Фактичні витрати можуть включати прямі витрати на оплату праці, прямі матеріальні витрати, інші витрати, безпосередньо пов'язані із створенням цього нематеріального активу та приведенням його до стану, придатного для використання за призначенням (оплата реєстрації юридичного права, амортизація патентів, ліцензій тощо) [171].
Створення нематеріального активу поділяють на дві стадії: дослідження й розробка. При визначенні вартості створеного нематеріального активу розмежування цих двох понять має досить суттєве значення. Однак, чіткого розмежування між дослідженнями та розробками не існує. Можна навіть не говорити про загальні визначення цих термінів, наведені у п.4 П (С) БО 8 "Нематеріальні активи" [171]. Звернемося до базових нормативних документів. У п.44 МСБО 38 "Нематеріальні активи" [123] наведені приклади досліджень і розробок, зокрема, дослідження розглядаються як перша фаза - фундаментальні дослідження, а розробки - як більш наближена до реального виробництва. Тобто в активи потрапляє те, що „призвело до суттєвих результатів”, а „фундаментальні дослідження обліковують як витрати”. Пояснюється це тим, що дослідження „постійні і необхідні для успіху фірми”. Проте не завжди можна розділити ці дві стадії. Саме для цього в МСБО 38 є спеціальний п.41: „Якщо підприємство не може відокремити етап дослідження від етапу розробок внутрішнього проекту для створення нематеріального активу, воно розглядає витрати на такий проект так, як якби вони були понесені тільки на етапі дослідження" [123]. З одного боку, це полегшує роботу обліковців, а, з іншого - таке спрощення не завжди виправдане.
Зазначимо, що багато підприємств взагалі не ідентифікують виготовлені власними силами нематеріальні активи, а фактичні витрати на їх виготовлення відносять до витрат періоду. Так, ТОВ "Юрія-Фортуна" має технологію виробництва морозива, проте її не ідентифіковано, а витрати, пов'язані з нею, повністю відносять на витрати виробництва, що є порушенням одного з принципів бухгалтерського обліку, а саме - превалювання сутності над формою [177, c.24].
Витратному підходу приділяється досить багато уваги як у міжнародній, так і у вітчизняній практиці [120, 193]. Однак якщо йдеться про оцінку інтелектуальної власності та нематеріальних активів, то такий підхід швидше вводить в оману, ніж допомагає прийняти правильне рішення щодо оцінки певного об'єкта. Для того щоб проаналізувати негативну сторону витратного підходу при оцінці нематеріальних активів, наведемо такий приклад. Підприємством ДП „Черкаський консервний комбінат” було придбано ліцензію на використання запатентованого винаходу. Сам винахід було розроблено шість років тому, після цього подано заявку, яку було розглянуто, деяку інформацію про винахід було опубліковано й вона стала загальнодоступною. Виникає проблема визначення вартості активу, зокрема в частині сформованих витрат, зокрема тих, які лише відшкодовують вартість патенту, і тих, які необхідно було зробити шість років тому, щоб отримати запатентоване рішення раніше від сьогоднішнього патентовласника. Отже, стає зрозумілим недосконалість цього підходу, оскільки оцінка, яка була проведена з використанням методів даного підходу, як правило, не має відношення до реальної вартості оцінюваного активу. З іншого боку, не застосовувати такий підхід також не є можливим. Існують практичні ситуації, коли оцінка нематеріальних активів на основі витратного підходу дійсно має сенс. Як приклад можна навести придбання комп'ютерних програм.
Наступним підходом, який застосовують при оцінці майна є порівняльний, або ринковий. Для визначення ринкової вартості об'єкта оцінки за допомогою порівняльного підходу інформація про подібне майно має відповідати таким критеріям [150, c.182]:
· умови угод купівлі-продажу або умови пропонування щодо укладення таких угод не відрізняються від умов, які відповідають вимогам, що висуваються для визначення ринкової вартості;
· продаж подібного майна відбувся з дотриманням типових умов оплати;
· умови на ринку подібного майна, що визначали формування цін продажу або пропонування, на дату оцінки суттєво не змінилися або зміни, які відбулися, можуть бути враховані.
Основними елементами порівняння є характеристики подібного майна за місцем його розташування, фізичними та функціональними ознаками, умовами продажу тощо. Коригування вартості подібного майна здійснюють додаванням або вирахуванням грошової суми із застосуванням коефіцієнта (відсотка) до ціни його продажу або їх комбінуванням.
Отже, наведений підхід має дві безсумнівних переваги над попереднім - витратним. По-перше, він ґрунтується на використанні ринкової інформації, по-друге, він простий у застосуванні. Однак друга перевага дуже швидко перетворюється на недолік. Простота використання порівняльного підходу лише уявна. Стандартні ставки роялті для визначених видів продукції, галузеві індекси й інші показники дають досить приблизний орієнтир [190]. Всі труднощі виявляються в обліку індивідуальних особливостей конкретного об'єкта, а саме тут порівняльний підхід не дає ніяких орієнтирів.
Для цілей бухгалтерського обліку такий підхід проявляється у вигляді справедливої вартості [164]. Цей вид вартості дуже широко використовують при оцінці нематеріальних активів в бухгалтерському обліку, а саме при надходженні об'єктів нематеріальних активів на баланс підприємства за певних обставин, визначених пунктами 13 - 15 П (С) БО 8 [171].
Зокрема, даний вид оцінки використовують при надходженні нематеріальних активів такими шляхами: безоплатне отримання; обмін на інше майно, внесення до статутного капіталу [214]. Згідно з П (С) БО 19 справедлива вартість - це сума, за якою здійснюється обмін активу, або оплата зобов'язання в результаті операції між обізнаними, зацікавленими та незалежними сторонами [164].
Отже, стає зрозумілим, що порівняльний підхід до оцінки нематеріальних активів - це, насамперед, метод порівняння продаж. Крім того в рамках порівняльного підходу зазвичай розглядаються інші методи, які ґрунтуються на використанні інформації про ринкові продажі [150, c.214]. Проте даний підхід не може бути використаний стосовно ексклюзивних об'єктів, які не мають аналогів.
Важливе значення при визначенні вартості об'єктів нематеріальних активів має дохідний підхід. На жаль, він не знайшов свого відображення в національних стандартах бухгалтерського обліку для здійснення оцінки об'єктів нематеріальних активів з метою їх обліку. Тільки в стандарті оцінки [139, 140] згадується цей вид підходу.
Дохідний підхід ґрунтується на врахуванні принципів найбільш ефективного використання та очікування, відповідно до яких вартість об'єкта оцінки визначається як поточна вартість очікуваних доходів від найбільш ефективного використання об'єкта оцінки, включаючи дохід від його можливого перепродажу. Основними методами дохідного підходу є пряма та непряма капіталізація доходу (дисконтування грошового потоку). Вибір методів оцінки при цьому залежить від наявності інформації щодо очікуваних (прогнозованих) доходів від використання об'єкта оцінки, стабільності їх отримання, мети оцінки, а також виду вартості, що підлягає визначенню. За допомогою дохідного підходу розраховують ринкову вартість, а також інші види вартості, які ґрунтуються на принципі корисності, зокрема ліквідаційна вартість тощо.
Подобные документы
Економічна сутність нематеріальних активів та їх класифікація. Особливості їх оцінки. Організація первинного обліку нематеріальних активів. Їх синтетичний та аналітичний облік. Особливості амортизацій нематеріальних активів. Типові форми документів.
курсовая работа [54,8 K], добавлен 13.03.2014Сутність та структура нематеріальних активів підприємства: класифікація, сучасні аспекти стандартизації обліку; оцінка активів, облік їх наявності та руху, амортизація; аналіз і аудит ефективності використання, організаційне та інформаційне забезпечення.
дипломная работа [268,6 K], добавлен 16.06.2011Законодавчо-нормативні основи обліку нематеріальних активів. Організаційно-економічна структура ТД "Олімп". Фінансовий облік нематеріальних активів підприємства. Первинний та зведений, синтетичний та аналітичний види обліку нематеріальних активів.
курсовая работа [232,2 K], добавлен 12.04.2016Визначення і оцінка нематеріальних активів, їх переоцінка і класифікація. Ведення бухгалтерського обліку. Амортизація і визначення строку корисного використання об'єкта. Метод амортизації. Зменшення корисності нематеріальних активів і порядок їх вибуття.
контрольная работа [43,8 K], добавлен 26.02.2009Поняття необоротних активів банку, види, критерії визнання. Облік придбання та створення основних засобів і нематеріальних активів, порядок їх переоцінювання, відображення в обліку результатів. Облік амортизації основних засобів і нематеріальних активів.
контрольная работа [25,8 K], добавлен 13.07.2011Сутність нематеріальних активів, їх класифікація і значення в діяльності підприємства. Аналіз і оцінка фінансового стану ПАТ "ІнГЗК". Аналітичний і синтетичний облік нематеріальних активів і узагальнення облікових даних в реєстрах бухгалтерського обліку.
курсовая работа [87,5 K], добавлен 18.10.2016Сутність понять "основні засоби" та "нематеріальні активи" як об'єктів аудиту зносу та порядок нарахування амортизації. Організаційні положення та методологічні аспекти проведення аудиторської перевірки зносу основних засобів і нематеріальних активів.
курсовая работа [133,6 K], добавлен 30.01.2015Сутність та зміст нематеріальних активів, їх класифікація. Організаційно-економічна структура ПП "Кімс". Аналіз ефективності управління, складу, структури та стану нематеріальних активів на підприємстві, оцінка їх впливу на результати його діяльності.
курсовая работа [149,7 K], добавлен 11.11.2010Економічна суть, класифікація та нормативне забезпечення обліку нематеріальних активів. Облік нематеріальних активів відповідно до Інструкції плану рахунків. Первинний, аналітичний облік та узагальнення облікових даних в реєстрах бухгалтерського обліку.
курсовая работа [63,1 K], добавлен 15.01.2011Економічний зміст і механізм нематеріальних активів, нормативне забезпечення їх обліку та вивчення даної тематики в спеціалізованій літературі. Характеристика підприємства, використання показників обліку нематеріальних активів в системі звітності.
курсовая работа [80,1 K], добавлен 02.10.2014
