На сьогодні значна кількість очисних споруд належним чином не працюють. Через незадовільне технічне обслуговування та технічний стан споруд варто очікувати погіршення ситуації у найближчому майбутньому. У той самий час спорудження нових очисних споруд, реконструкція або розширення існуючих відбувається повільно або взагалі призупинені.

Проблема екологічного стану водних об'єктів є актуальною для всіх водних басейнів України. Що ж до Дніпра, водні ресурси якого становлять близько 80% водних ресурсів України і забезпечують водою 32 млн. осіб та 2/3 господарського потенціалу країни, то це одне з найважливіших завдань економічного і соціального розвитку та природоохоронної політики держави.

Отже, перейдемо до стану державного управління у сфері використання та охорони водних ресурсів. Формуванню сучасної парадигми водокористування значна увага приділяється у працях відомих вітчизняних учених, зокрема М. Хвесика, М. Клименка, С. Дорогунцова, Е. Зіня, В. Сташука, І. Головинського. Ці праці присвячені проблемам екології, економіці природокористування і охорони навколишнього середовища в умовах реформування водних відносин, а також обґрунтовуються перспективні напрями розвитку водогосподарського комплексу в умовах глобалізації та регіоналізації. Особливу увагу автори акцентують на необхідності переходу до басейнового принципу управління водними ресурсами, що забезпечить взаємоузгодженість заходів як державних органів управління, органів місцевого самоврядування, підрозділів Держводгоспу, так і безпосередньо підприємницьких структур.

Основним нормативним актом в Україні у сфері охорони водних ресурсів є Водний кодекс України [Водний кодекс України, 1995р. //Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 24. - 99 с.].

У ст. 1 ВК водокористування визначено як використання вод (водних об'єктів) для задоволення потреб населення, промисловості, сільського господарства, транспорту та інших галузей господарства, включаючи право на забір води, скидання стічних вод та інші види використання вод (водних об'єктів). Як суб'єктивне право водокористування включає ряд правомочностей. Як правовий інститут право водокористування охоплює принципи водокористування та права і обов'язки водокористувачів. У процесі фактичної реалізації суб'єктивного права виникають водні правовідносини.

Згідно з ВК право водокористування поділяється на користування водами для задоволення питних і господарсько-побутових (статті 58--61), лікувальних, курортних, оздоровчих та інших потреб населення (статті 62--64) і для потреб галузей економіки -- сільського і лісового господарства (ст. 65); для промислових і гідроенергетичних потреб (ст. 66); для потреб водного транспорту (ст. 67); для потреб рибного і мисливського господарства (ст. 68); для протипожежних потреб (ст. 69).

Водокористувачами можуть бути підприємства, установи, організації і громадяни України, а також іноземні юридичні й фізичні особи та особи без громадянства. За суб'єктами використання водних ресурсів можна виділяти різні види природокористування фізичних і юридичних осіб, з перевагою водокористування підприємств, організацій і установ як юридичних осіб.

Об'єктами водокористування у державі є поверхневі та підземні води, які знаходяться в нерозривному екологічному зв'язку з іншими водними ресурсами. Водний кодекс України, прийнятий ВР України 6 червня 1996 р. [Водний кодекс України, 1995р. //Відомості Верховної Ради України. - 1995. - № 24. - 99 с.], у комплексі з заходами організаційного, правового, економічного і виховного впливу, сприяє водно-екологічному управлінню й забезпеченню екологічної безпеки України, а також більш ефективному, науково обґрунтованому використанню вод та їх, охороні від забруднення, засмічення та вичерпання. До водного фонду належать: поверхневі води, підземні води та джерела, внутрішні морські води та територіальне море.

Водні об'єкти поділяються на об'єкти загальнодержавного та місцевого значення. До першої категорії таких об'єктів належать внутрішні морські води та територіальне море, підземні води, які є джерелом водопостачання, поверхневі води (озера, водосховища, річки, канали), що знаходяться й використовуються на території більш як однієї області.

До водних об'єктів місцевого значення належать поверхневі води, що знаходяться й використовуються в межах однієї області та, які не належать до водних об'єктів загальнодержавного значення; підземні води, які не можуть бути джерелом централізованого водопостачання. Води та водні об'єкти є винятково власністю українського народу і надаються тільки у користування. Народ України здійснює право власності на води через ВР України, місцеві органи самоуправління. Окремі повноваження щодо розпорядження водами можуть надаватись відповідним органам державної влади.

Державне управління у сфері використання й охорони вод здійснюється за басейновим принципом на основі державних, міждержавних і регіональних програм використання й охорони вод. Таке управління здійснює Кабінет Міністрів України, місцеві Ради народних депутатів і їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади.

Спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у сфері управління та охорони вод виступають Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Державний комітет України з водного господарства, Державний комітет України з геології та використання надр, їхні органи на місцях й інші державні органи.

Державне управління у сфері використання та охорони водних ресурсів здійснюється відповідно до Загальнодержавної програми розвитку водного господарства України, яку Верховна Рада прийняла у 2002 р. як Закон України [Закон України „Про Загальнодержавну програму розвитку водного господарства” // Відомості Верховної Ради (ВВР), 2002, №25, ст.172 (із змінами, внесеними згідно із Законом №2505-IV від 25.03.2005, ВВР, 2005, №17, №18-19, ст.267)]. Метою Програми є:

еколого-економічна й санітарно-гігієнічна регламентація та державне управління водокористуванням із наданням безумовного пріоритету збереженню водних ресурсів,

підтримання сприятливих умов функціонування ландшафтів водозбірних басейнів і екологічного стану водних об'єктів;

екологічно збалансований за водним фактором розвиток регіонів з урахуванням стану і прогнозу зміни водних ресурсів;

планування й упровадження методів водокористування, охорони вод, відтворення водних ресурсів, що базуються на басейнових принципах управління;

пріоритетність економічних важелів регулювання водних відносин, оптимальне їх поєднання з організаційними та правовими заходами.

При дослідженні моделі формування розбору води у житловому секторі нами отримано аналітичні залежності витрат води від величин вільних напорів [Ткачук О.А., Кулій О.М., Новицька О.С. Модель відбору води із водопровідних мереж при зміні вільних напорів у них. „Проблеми водопостачання, водовідведення та гідравліки". Наук. -техн. зб. Вип. 2. / Головний редактор О.Я. Олійник. - К: КНУБА, 2003. - с. 57 - 63.], які буде легко використовувати при проведенні гідравлічних розрахунків водопровідних мереж. Вони визначаються:

при напорах менших за нормативні Н< Нн при напорах більших за нормативні Н> Нн

Задачею наших подальших досліджень є встановлення значень коефіцієнтів в залежності від факторів, які впливають на величину розбору води; проведення експериментальних досліджень та порівняння їх із теоретичними даними та дослідженнями інших авторів; застосування їх при проведенні гідравлічних розрахунків водопровідних мереж населених пунктів.[ Прокопчук І.Т., Свинар B.C. Дослідження технологічних витрат і нераціональних витрат на комунальних водопроводах// Вода і водоочисні технології. - 2002. - № 4. - с. 15-22.]

В умовах старіння й зношення трубопроводів та обладнання СПРВ в яких значно зростають витоки води, аварійність та питомі витрати електроенергії, доцільно проводити зміну технологій подачі води, орієнтованих на стабілізацію водопостачання із забезпеченням мінімальних нормативних напорів. Вони передбачають:

зміну технологічних схем і режимів подачі води з максимальним використанням особливостей рельєфу й поверховості забудови міста (зонування та районування водопровідних мереж), трьохставкових тарифів на електроенергію, наявного насосного обладнання та резервуарів;

санацію й реновацію трубопроводів (цементування їх внутрішньої поверхні та введення в середину існуючих пластмасових труб). Впровадження цих заходів на ряді водопроводів Рівненської області (Рівне, Сарни, Костопіль) дозволило стабілізувати водопостачання міста, значно розширивши межі графіків подачі води, а для окремих районів -- цілодобово. Стабілізовано об'єми реалізації води, зменшено її втрати через витоки, загальні та питомі витрати електроенергії (на 20..24 %).[ Ткачук О. А., Кулій О.М., Новицька О.С. Модель відбору води із водопровідних мереж при зміні вільних напорів у них. „Проблеми водопостачання, водовідведення та гідравліки". Наук. -техн. зб. Вип. 2. / Головний редактор О.Я. Олійник. - К: КНУБА, 2003. - с. 57 - 63.]. Модернізація систем подачі та розподілу води передбачає зміну технологій подачі води, які орієнтовані на забезпечення мінімальних нормативних напорів у місцях розбору води та використання в розрахунках залежностей витрат води від величин вільних напорів.

Цінність води, як і будь-якого природного ресурсу, полягає у тому, що її використання задовольняє вимоги споживачів і забезпечує (або не забезпечує) отримання певних доходів. Залучення до господарського обороту водних ресурсів визначає їх участь у створенні широкого кола товарів, якість окремих з них залежить також і від якісних характеристик водних об'єктів. Слід вказати на неможливість фізичного та економічного відторгнення водних ресурсів від прилеглих земельних ділянок, дна та біологічного середовища що у ньому існує. При найкращому та найефективнішому використанні природних об'єктів на рівні власника чи суспільства виникає рентний дохід, але у той же час виникають й супровідні витрати. Основна проблема при цьому міститься у виокремленні частини доданої вартості продукту, що створюється водними ресурсами на різних стадіях виробничого процесу.

Відзначимо, що для правильної економічної оцінки водних ресурсів слід виокремлювати наступні категорії:

1. Вартість води, що знаходиться у водному об'єкті / джерелі, визначається сумою, які водокористувачі платять за користування цим об'єктом.

2. Вартість водного об'єкту / джерела, що визначається як різниця між виручкою від забраної / проданої з нього води і витратами на утримання вказаного об'єкту.

3. Вартість води кінцевого споживача, тобто вартість води у кінцевому пункті її споживання (з урахуванням втрат і витрат на доставку).

4. Вартість водозабірного комплексу, як сукупності майна, обладнання та інших активів, необхідних для здійснення водокористування, визначає вартість води для кінцевого споживача.

За енергетичними можливостями її вже назвали «нафтою XXI століття», тому існують відповідні передумови та певні вимоги щодо обмеженого її використання в енергозатратних виробництвах та принципи ефективного впровадження у новітніх «зелених» технологіях відповідних секторів промисловості, зокрема в автотранспортних системах і водневій енергетиці. В економічному контексті проблема стійкого еколого-економічного розвитку суспільства визначається наступним чином - як і за ким закріпити природні ресурси, що дозволило б досягти максимальної ефективності використання їх найбільш цінних характеристик, при одночасному відтворенні кількості і якості природних об'єктів у довгостроковій перспективі. Стосовно природних ресурсів, слід вказати на те, що тільки частина їх цінності / вартості відображена у їх ринковій ціні, а інша частина цінності не може бути виражена у понятійно-категоріальному апараті традиційної ринкової економіки. Для характеристик цієї складової слід використовувати інструментарій інституційного підходу, що дозволяє дещо розширити коло економічних аналітичних показників, шляхом включення до них загальносистемних понять.

Дослідження економічного механізму використання водних ресурсів, який складається з великої кількості елементів і процесів, на наш погляд, можливо лише на основі розробки адекватної системи аналітичних індикаторів, що дозволили б поєднати екологічні, соціальні та економічні показники. Основні принципи побудови такої системи водозбереження закладені цьому розділі роботи, а зараз спробуємо доповнити їх системою базових вимог:

Показники повинні бути зрозумілими й інформативними для громадськості, а також мати прості технології розрахунків. Виконання цієї вимоги дозволить підвищити екологічну свідомість водокористувачів, а також сприяти взаємному громадському контролю.

Показники повинні бути вимірюваними, тобто базуватися на реально доступних статистичних даних і використовувати ефективні технології розрахунку.

Показники повинні бути зіставними протягом тривалих часових періодів, що обумовлено характером самих гідрологічних процесів, а також довгостроковим характером економічних процесів, що їх супроводжують.

Показники повинні бути прогнозованими, тобто надавати можливість будувати аналітикам достовірні сценарії та прогнози розвитку водного сектору, а також дозволяти відслідковувати виконання державної водної політики.

Показники повинні бути ранжируваними, виходячи з соціально-політичних пріоритетів, а також мати ієрархічну побудову, тобто деталізуватися за допомогою індикаторів більш нижчого рівня.

На основі цих вимог, спробуємо запропонувати систему аналітичних індикаторів у схематичному вигляді (рис. 1.3).

Мал. 1.3 Система показників моніторингу стану та розвитку водного сектору України

Найбільш важливі завдання можливо сформулювати наступним чином:

Оцінка динаміки водних ресурсів певної території чи регіональної спільноти, як джерела водоспоживання та водокористування. Основна увага при цьому приділяється кількісному аналізі часу та просторового розподілу водного стоку, що безпосередньо визначає потенційні обсяги можливого водоспоживання для побутових чи промислових цілей.

Визначення взаємозв'язку рівня здоров'я нації, основних макроекономічних показників з рівнем забезпеченості водними ресурсами країни. Такого роду зв'язки створюють основу побудови раціонального механізму використання доступних вод, при одночасному контролі екологічних наслідків.

Ідентифікація проблем у сфері водозабезпечення різних споживачів, а також розробка конкретних заходів їх подолання на основі державного регулювання реальних і «віртуальних» водопотоків певної держави чи окремої галузі промисловості.

Забезпечення сталого економічного розвитку країни, формування реальної вартості теперішнього та майбутнього водоспоживання. Вказане завдання вирішується за допомогою визначення оптимального розміру забору вод і впровадження водозберігаючих промислових технологій.

Розробка адекватного сучасним умовам методичного інструментарію оцінки вартості водних ресурсів, а також визначення явних і прихованих наслідків використовуваних технологій водоспоживання.

1.3 Еколого-економічне регулювання процесів ресурсозбереження у світі

На міжнародному рівні принципи та підходи до природокористування визначені у Кіотському протоколі. Основна мета підписання Кіотського протоколу полягає у контролі за забрудненням навколишнього середовища у процесі господарської діяльності людини. Станом на 2006 рік цей документ ратифікували 130 держав, що свідчить про актуальність вказаної проблеми у багатьох регіонах світу. Цей визначний і комплексний документ визначає три основні організаційні компоненти ресурсозбереження водних ресурсів:

1. Компоненти «спільних проектів», які реалізуються при співробітництві між розвинутими країнами і державами, що розвиваються.

2. Компоненти «чистого розвитку», які мають на меті допомогти державам, що розвиваються, досягти стійкого розвитку при обмеженні обсягів викидів та антропогенного впливу на водне середовище.

3. Компоненти «торгівлі квотами» дозволяють уникнути жорстких обмежень у регулюванні водокористування, охороні навколишнього середовища та передбачають можливість передачі квот на викиди в водні ресурси чи забір водних ресурсів від однієї країни до іншої.

З метою чіткої формалізації побудованих нами теоретичних моделей, вважаємо, що слід перейти до опису функціональних залежностей і розробки регулятивних інструментів на цій основі.

На цій основі у третьому розділі роботи передбачається запропонувати авторську модель, яка дозволить підвищити ефективність і раціональність використання національних водних ресурсів.

Для розробки авторської концепції економіко-екологічного механізму водокористування України доцільно дослідити досвід вирішення проблем ефективного використання водних ресурсів у різних країнах світу. Особлива увага у цьому підрозділі роботи буде приділена водним ресурсам, які у одних країн наявні у достатньому обсязі, а в інших виступають основним чинником водозабезпеченості держави. Подальший аналіз буде побудовано за принципом «від загального до часткового», тобто спочатку спробуємо провести загальний аналіз за певною вибіркою держав Східної Європи та СНД, а потім більш детально проаналізуємо механізми використання водних ресурсів окремих країн.

У більшості країн світу водні ресурси визнано державною власністю (Болгарія, Словенія, Кіпр, Індонезія, В'єтнам, Китай, Киргизстан, Україна, Терція, Румунія та інші), у інших поряд з державною власністю визнається приватне та муніципальне право на володіння водними ресурсами (Великобританія, Мексика, Германія, Литва, Канада, Молдова, Туркменістан та ін.). У країнах з федеративним устроєм частину прав на володіння водними ресурсами зосереджують на загальнодержавному рівні, а частину делегують на федеративний рівень (США, Австрія, Швейцарія, та ін.).

Створені у різних країнах механізми використання водних ресурсів відрізняються за способом функціонування, а головне, за об'єктом регулювання:

У країнах СНД основна увага акцентується на створені та регулюванні економічних і правових відносин, пов'язаних з використанням водних ресурсів (поверхневих та підземних водних об'єктів).

У Великобританії основним завданням визнається забезпечення питною водою, а також механізм очистки та скиду стічних вод

У Німеччині основною проблемою вважається проблема очистки стічних вод та їх відведення (у т.ч. дощових вод).

У США основним об'єктом державного регулювання є відносини в сфері використання талих і дощових вод.

Слід визнати, що у всьому світі право володіння водними ресурсами суттєво змінює вартість земельних ділянок - у посушливих районах збільшує цінність, а у болотистих регіонах навпаки.

У регулюванні економічних відносин щодо водокористування в США історично сформувалися два основні принципи:

Принцип старшинства (за часом) права на користування водними об'єктами, що передбачає купівлю промисловими чи муніципальними споживачами прав на них у традиційних користувачів-землевласників.

Принцип «берегового права@, за яким право на користування водою мають тільки власники прибережних земель (вище і нижче за течією річок).

У США основну роль у регулюванні водокористування відіграють два органи - Управління регіонів та Басейнові комісії. Перший орган, наприклад Управління долини Теннессі, володіє 29 гідроелектростанціями, 511 тепловим станціями та 3 атомним станціями, охоплює 7 штатів та спеціалізується на виробництві електроенергії. Крім цього, у функції цього органу входить комплексне управління водними ресурсами територій (пароплавство, протипаводкові заходи, моніторинг якості води тощо). Басейнова комісія річки Делавар охоплює 4 штати та опікується проблемами водозабезпечення промислових об'єктів і населення, скорочення рівня забруднення, збереження та відтворення водних ресурсів тощо.

Основою загальноєвропейської політики регулювання споживання водних ресурсів є водне законодавство Франції, формування якого розпочинається з прийняття у 1921 році Закону про розробку програми розвитку басейну річки Рони. Згідно цьому документу було визначено чотири основі сфери використання водних ресурсів басейну Рони - електроенергетика, пароплавство, зрошення та комунальне господарство. Реалізацію цієї програми покладено на Національну комісію річки Рони, якій держава передала усі права на водокористування ресурсами цієї річки. Важливим кроком розвитку механізму державного управління водами Франції є прийнятий у 1964 р. Закон про воду.

Уся територія Франції поділена на шість гідрографічних басейнів, в кожному з яких створені Басейнові комітети та басейнові Агентства. Басейнові комітети володіють правами визначення політики розвитку водного господарства регіону, а також встановлення плати за водокористування. Басейнові агентства є виконавчими державними фінансовими і технічними органами, що забезпечують реалізацію регіональної політики водокористування на економічних засадах.

Починаючи з 1992 року до пріоритетних напрямків водної політики Франції було внесено вирішення екологічних завдань в управління водними гідрографічними басейнами, спільне та взаємоузгоджене управління поверхневими та підземними водами усіх басейнів, формування стратегічних планів розвитку басейнів та їх складових зон.

На території Великобританії управління водними ресурсами побудовано на основі централізованої системи водоспоживання. З 1945 р. для регулювання споживання вод були створені консультаційно-інформаційні Річні ради, які згодом були реформовані в регіональні Управління. Основним завданням цих органів визнано моніторинг якості та кількості водних ресурсів. В 1970 р. 10 таких Управлінь отримали широкі повноваження в частині управління системами питного водопостачання, очистки та водовідведення, регулювання пароплавства, реалізації протипаводкових заходів, встановлення стандартів та видача ліцензій за користування водними об'єктами. В 1989 р. державні органи влади Великобританії прийняли рішення щодо приватизації регіональних Управлінь та створенні на їх основі Компанії водної служби, яка відповідає за постачання питної води, очищення і водовідведення. Усі інші функції були передані Національному річному управлінню. В 1999 р. усі функції планування та використання водних і земельних ресурсів були передані до Регіональних (територіальних) асамблей.

Німеччина є федеративною державою, в якій повноваження щодо управління водними ресурсами розподілені між двома рівнями влади - загальнодержавним і регіональним. З 1976 р. введено в дію систему сплати за скид забруднюючих речовин, отримані платежі при цьому спрямовуються на покращання якості вод окремих Земель. На загальнодержавному рівні системи управління водоспоживання не існує, але на рівні окремих Земель створені Річкові асоціації, що фінансуються за рахунок платежів за водоспоживання та скид стічних вод.

Механізм ресурсозбереження водних ресурсів на світовому рівні - система взаємозалежних економічних елементів, спрямованих на стимулювання економії матеріально-технічних, паливно-енергетичних, трудових, фінансових і інших ресурсів, упровадження ресурсозберігаючих заходів, що є, головним чином, досягненням науково-технічного прогресу, для забезпечення випуску конкурентоздатної продукції з мінімальними витратами ресурсів у грошовому і натуральному вираженні.

Проаналізувавши економічний механізм ресурсозбереження в світі потрібно зазначити, що він містить у собі:

1. Законодавче і нормативне забезпечення ресурсоспоживання і ресурсозбереження, що ефективно діє в умовах переходу економіки до ринкових відносин;

2. Сукупність взаємозалежних фінансово-економічних способів, що стимулюють економію матеріальних і енергетичних ресурсів;

3. Систему стандартів, норм і правил господарювання, державного контролю і регулювання, що відповідають вимогам зниження матеріало- і водоємності виробництва, сфери послуг і побуту;

4. Політику ціноутворення, що відбиває дійсне співвідношення витрат на виробництво і транспортування водних ресурсів до споживача з цінами на інші види продукції, товарів послуг;

5. Державну інвестиційну і фінансову підтримку ресурсозбереження зі створенням з цією метою міжгалузевих фондів ресурсозбереження на місцевому і регіональному рівнях для фінансування відповідних проектів і програм;

6. Ефективне управління раціональним використанням води, інформаційне забезпечення і пропаганду передового вітчизняного і закордонного досвіду, навчання виробничого персоналу і населення способам економної витрати матеріальних і водних ресурсів на виробництво і збут.

Слід використовувати кращі зразки інновацій, ноу-хау тощо. Відсутність активної екологічної політики, інерційність у модернізації виробництв, низький рівень виконання природоохоронних заходів і контролю за ними, а також неглибоке розуміння екологічними менеджерами гнучких фінансових механізмів Кіотського протоколу відповідно до практики їх застосування в Україні, зумовлюють несприятливі прогнози конкурентоспроможності країни за умов подальшої екологізації міжнародних водних ресурсів.

В Україні стримуючий вплив має обмеженість доступу до кредитних ресурсів міжнародних організацій. Світовий банк, Глобальний екологічний фонд, Міжнародна фінансова корпорація у 2005-2006 pp. реалізують масштабні (на десятки мільйонів доларів) інвестиційні проекти підвищення водоефективності, що сприяють скороченню викидів парникових газів. Вітчизняним підприємствам необхідне державне сприяння в отриманні доступу до цих кредитних коштів, але сьогодні воно практично відсутнє.

Державне регулювання у цій сфері, насамперед, має базуватися на ретельних наукових дослідженнях (принаймні, до першого підбиття підсумків дії Протоколу - 2012 р.) та вимагає організації системи екологічного менеджменту, особливо у регіонах ризику. Дійовим інструментом еколого-економічного механізму ресурсозбереження водних ресурсів є впровадження системи моніторингу та аналізу стану ресурсозбереження. Своєрідним досвідом побудови системи індикаторів аналізу стану ресурсозбереження водних ресурсів може стати практика канадського міністерства природних ресурсів, яке щорічно публікує спеціальний звіт, який містить оцінку тенденцій водовикористання.

Взагалі до основних напрямів ресурсозбереження в світі можемо віднести:

· застосування безвідходних та маловідходних технологій з одночасною комплексною переробкою сировини;

· комплексна переробка газо-димових викидів та стічних вод з використанням продуктів газо- і водоочищення;

· рекуперація та утилізація відходів виробництва;

· застосування замкнених водооборотних циклів;

· раціональне використання енергоресурсів та енергозбереження;

· розробка нових ефективних технологічних процесів, у тому числі й мікробіологічних;

· організація територіально-виробничих комплексів.

З метою зменшення кількості розсіяних відходів та споживання первинних природних матеріальних ресурсів розробляються ефективні безвідходні й маловідходні технології. На промислових підприємствах будують дедалі складніші й дорожчі очисні споруди для газо-димових викидів і стічних вод. Розробляють технології комплексної раціональної переробки сировини з мінімальним використанням енергетичних ресурсів та інших допоміжних матеріалів. Незважаючи на те що кількість розсіяних відходів на одиницю виготовленої продукції стає все меншою, загальний обсяг шкідливих викидів зростає. Це пояснюється невпинним зростанням чисельності населення на планеті, а отже, і його потреб. Найефективнішим шляхом вирішення проблеми зменшення кількості розсіяних відходів є використання безвідходних технологій. Крім того, використання безвідходних технологій зумовлюється ще й зростаючими світовими цінами на сировину. Таким чином, для забезпечення раціонального природокористування потрібно використовувати екологічно чисті безвідходні та маловідходні технології.

Висновки до розділу 1

На основі вивчення різних наукових підходів до дослідження теоретико-методологічних аспектів процесів ресурсозбереження водних ресурсів, зроблено висновок, що під процесами ресурсозбереження слід розуміти діяльність по отриманню певних результатів: вивільнення, економія ресурсів у процесі виробництва, зменшення витрат виробництва, збільшення прибутку, досягнення позитивних ефектів.

Дослідження проблеми ресурсозбереження можна звести до двох основних напрямків.

1. Представниками є Д. Медоуз, К. Боулдінг, Г. Тейлор, М. Мойсєєв та ін. Вони виділяють проблему загострення кризи використання обмежених суспільних ресурсів у розвитку продуктивних сил, критикують стрімке залучення в процес суспільного виробництва обмежених природних ресурсів. Вони доходять висновку про необхідність ресурсоємних виробництв.

2. Представники Р. Барр, У. Баумоль, К. Дойч, У. Дженкс, К. Кольхаас, Д. Макінтош, А. Ніза, Р. Солоу, Ф. Сміт, Т. Тітенберг, Ф. Фірмена та ін. Проблема ресурсної кризи зводиться до виваженого державного регулювання економіки, в тому числі ресурсоспоживання за допомогою економічних інструментів ринкового регулювання ресурсозбереження. Тобто, забезпечуючи соціально-економічний розвиток можна подолати ресурсну кризу.

Ресурсозбереження водних ресурсів як економічна категорія зводиться до наступних тез: ресурсозбереження водних ресурсів це:

· процес раціонального використання водних ресурсів;

· результат, як сума суспільно-значимих економічних ефектів від використання водних ресурсів;

· сфера економічної діяльності суспільства.

2. Вивчення наукових підходів з проблематики дисертації дозволило нам запропонувати комплекс методів регулювання процесу ресурсозбереження водних ресурсів. Дослідження використання тих чи інших методів набуло системного підходу і в даному дослідженні показано в схемі системних методів регулювання процесу використання водних ресурсів.

Здійснюючи конструктивний аналіз праць вітчизняних (зокрема М. Хвесика, М. Клименка, С. Дорогунцова, Е. Зіня, В. Сташука, І. Головинського) і зарубіжних науковців, було встановлено, що теорії ефективного природокористування водних ресурсів розвивалися багатьма економічними школами. Щодо сучасного етапу розвитку теорій природокористування водних ресурсів можна зазначити, що він характеризується загостренням екологічних проблем і швидким зростанням потреб людства, переосмисленням традиційних підходів до управління водними ресурсами держави, становленням концепції стійкого та безпечного розвитку водогосподарського комплексу.

3. У ході виконання дисертаційного дослідження встановлено, що ключовим елементом у сучасній парадигмі водовикористання виступають положення стійкого соціально-економічного розвитку української держави, закріплені основним нормативним актом в Україні у сфері охорони водних ресурсів - Водним кодексом України.

В дослідженні показано, що державне управління у сфері використання й охорони вод здійснюється за басейновим принципом на основі державних, міждержавних і регіональних програм використання й охорони вод.

Дане управління здійснює Кабінет Міністрів України, місцеві Ради народних депутатів і їх виконавчі комітети, спеціально уповноважені органи державної виконавчої влади.

Спеціально уповноваженими органами державної виконавчої влади у сфері управління та охорони вод виступають Міністерство охорони навколишнього природного середовища України, Державний комітет України з водного господарства, Державний комітет України з геології та використання надр, їхні органи на місцях й інші державні органи.

Державне управління у сфері використання та охорони водних ресурсів здійснюється відповідно до Загальнодержавної програми розвитку водного господарства України, яку Верховна Рада прийняла у 2002 р. як Закон України. В дисертаційному дослідженні показано як даний законопроект відображається на здійсненні програм розвитку водовикористання на місцевому рівні.

4. Основними організаційно-правовими засобами забезпечення раціонального використання й охорони вод і водночас функціями державного управління в цій сфері є: планування раціонального використання водних об'єктів; контроль за використанням і охороною вод та відтворенням водних ресурсів; ведення державного моніторингу вод, державного водного кадастру і здійснення державного обліку вод; проведення екологічної експертизи об'єктів, пов'язаних з використанням вод; стандартизація і нормування в галузі використання й охорони вод та відтворення водних ресурсів.

5. В дисертаційному дослідженні був проведений аналіз зарубіжного досвіду в сфері водовикористання задля того, щоб розробити авторську концепції економіко-екологічного механізму водокористування України. Зокрема було виявлено, що створені у різних країнах механізми використання водних ресурсів відрізняються за способом функціонування, а головне, за об'єктом регулювання. Наприклад, у країнах СНД основна увага акцентується на створені та регулюванні економічних і правових відносин, пов'язаних з використанням водних ресурсів (поверхневих та підземних водних об'єктів).

Основою загальноєвропейської політики регулювання споживання водних ресурсів є водне законодавство Франції, формування якого розпочинається з прийняття у 1921 році Закону про розробку програми розвитку басейну річки Рони.

Проаналізувавши світовий досвід можна зазначити, що тема ресурсозбереження на основі прискорення науково-технічного прогресу повинна бути провідною в ряді галузей народного господарства.

2. АНАЛІЗ СТАНУ ВОДОВИКОРИСТАННЯ І ВОДОСПОЖИВАННЯ В РІВНЕНСЬКІЙ ОБЛАСТІ

2.1 Еколого-економічні проблеми раціонального використання і охорони водних ресурсів в Рівненській області

Існуючі тенденції використання водних ресурсів в окремих галузях господарського комплексу Рівненської області в умовах глобалізації та регіоналізації потребують оцінювання та забезпечення піднесення економіки водокористування. Встановлено що водозабезпечення населення і галузей економіки на Рівненщині вирішується через регулювання стоку і перерозподілу його протягом року. З метою забезпечення населення необхідною кількістю води на Рівненщині збудовано 12 водосховищ загальним об'ємом понад 51 млн. м³ та з площею водного дзеркала 3284 га і 642 ставки загальним об'ємом 78,84 млн. м³ та з площею водного дзеркала 7072 га. У гідрологічному відношенні Рівненщина знаходиться в межах трьох артезіанських басейнів підземних вод: Волино-Подільського, Українського та Прип'ятського басейну тріщинних вод. Ресурси підземних вод області оцінюються в 3602,5 тис. м³/добу. Балансові запаси підземних вод на розвіданих родовищах - 425,6 тис. м³/добу. Гідрографічна мережа Рівненської області складається з 171 річки, загальна довжина яких становить 4459 км. Всі вони належать до басейну великої річки Прип'яті, площа водозбору якої становить понад 50 тис. км², що протікає по північно-західній окраїні Рівненської області впродовж 20 км. Найбільші її притоки - Горинь, Случ, Замчисько, Устя, Стир та Іква, які належать до середніх річок (площа водозбору від 2 до 50 тис. км²). Ці головні ріки області мають численні притоки. Крім того, по території області протікає 1204 невеликих струмків довжиною від 0,5 до 10 км загальною протяжністю понад 3,29 тис. км. Ріки області живляться в основному за рахунок талих снігових вод, у меншій мірі -- ґрунтових вод та атмосферних опадів. Основний напрямок течії -- з півдня на північ -- зумовлений загальним зниженням території від Волинського лесового плато до Поліської низовини. Серед озер області найбільші -- Нобель (4,7 км²) та Біле (4,5 км²). Всі вищеназвані ріки, крім Замчисько та Усті, транзитні. В районах Рівненської області транзитний приток перевищує місцевий стік. Сумарна величина стоку річок Рівненщини в середній за водністю рік становить 2,33 км³, а у маловодний рік - 1,27 км³. Сумарна величина транзитного притоку в річки Рівненської області в середній за водністю рік становить 4,67 км³, а у маловодний рік - 2,21 км³.

Як бачимо, притік майже в два рази перевищує місцевий стік. Забезпечення населення місцевими ресурсами річкового стоку в розрахунку на 1 жителя становить близько 1,96 тис.м³/рік, а в розрахунку на 1 км² -115,9 тис. м³/рік [Клименко М.О., Мелехова Т.Л. Довідник екологічного стану м.Рівне// Навчальний посібник.-Рівне, «Волинські обереги», 2006-144с.]

Підземні води визначають забезпечення водою питної якості населення Рівненської області, яке здійснюється із підземних горизонтів джерелами централізованого та децентралізованого водопостачання і становлять 43,3% у загальному водоспоживанні області. Всього в області обліковується 620 об'єктів централізованого господарсько-питного водопостачання, забезпечення водою яких здійснюється із 1050 артезіанських свердловин. На використанні вод із підземних джерел базується також сільськогосподарське водопостачання. Забезпечення сільського населення питною водою здійснюється із 327 сільських централізованих господарсько-питних водопроводів. Ґрунтові води відбираються за допомогою шахтних колодязів, які функціонують в основному в сільській місцевості. Крім того експлуатуються джерела, такі як джерело Св. Миколая, Олександрійське та інші [Орлов В.О. Сільськогосподарське водопостачання. - К.: Вища школа, 2005.- 182с.].

Функціонуюча донині структура народногосподарського комплексу визначалася, з одного боку, наявністю в регіоні унікальних родовищ мінерально-сировинних ресурсів (вугілля, залізної, марганцевої і титаново-цирконієвої руди, самородної сірки, каоліну, графіту, вогнетривких глин ), а з іншого - прагненням союзних органів до створення ресурсномістких підприємств у районах з розвиненою інфраструктурою, сприятливими природними умовами. [Загальнодержавна Програма розвитку водного господарства України (Затверджена Законом України від 17.02.03 № 2988-ІІІ) // Урядовий кур'єр. - 20.04.2002. - № 76. - С.14-19.]

В 2006 р. збереглася усталена тенденція зменшення попиту на воду. Порівняно з 1990 р. загальний водозабір зменшився на 17%, а об'єм використаної води - на 22 %. Це пояснюється значним скороченням (на 37%) виробничих водопотреб у промисловому секторі. Разом з тим залишилися досить великі втрати води при транспортуванні. Щодо водозабору вони досягають 8%. Також значним залишається загальне безповоротне споживання води, частка якого в об'ємі водовідбору складає 42%.

Загальне господарчо-побутове споживання води становить 4.5 км³ на рік, з яких у комунальному секторі використовується 3,5 км³ (77%). або 269 л за добу на одного міського жителя. Такий рівень водоспоживання загалом відповідає раціональним нормам. Хоча в деяких розвинених європейських країнах він значно нижчий: у Великобританії - 155 л за добу, у Франції - 145, в Німеччині - 163 л за добу, в Фінляндії питоме водоспоживання складає 275, а в Швеції і Швейцарії 308 л за добу. Разом з тим у житловому і комунальному господарстві України втрати води при транспортуванні і в процесі її використання складають 30-60% від водозабору. Досить значними залишаються непродуктивні витрати води в житлових будинках.

Загальний обсяг водоспоживання в сільських населених пунктах досить стабільний. Протягом 1980 - 1994 pp. він змінювався в межах 1.5 - 1.7 км³. або 248 - 271 л за добу на одну людину і за цільовим призначенням розподілявся приблизно так: господарчо-побутові потреби населення, полив присадибних ділянок і водопій тварин 47%, суспільне тваринництво 46%, місцеві виробничі потреби - 7%.

Сільське господарство за об'ємом свіжої води, що забирається з водних джерел, так і за безповоротним водоспоживанням є найбільш водоємною галуззю народного господарства.

Обсяги використання води у промисловому виробництві на перспективу визначено на основі гіпотез розвитку галузей промисловості та аналізу динаміки витрат води на одиницю виробленої продукції з урахуванням існуючих галузевих нормативів використання води відповідно до закону.

Із зростанням промислового виробництва збільшуватиметься використання води. Загальні обсяги валового промислового використання води у 2011 році порівняно з 2000 роком збільшаться на 30 відсотків, тобто зростатимуть значно меншими темпами, ніж обсяги промислової продукції. До 2008 року дещо збільшиться обсяг використання поверхневих вод порівняно з 1999 роком, а у наступні роки передбачається більш інтенсивне використання морської води, оборотних, повторних і послідовних систем водопостачання. Очікується зростання обсягів використання підземних вод, зокрема для забезпечення господарсько-питних потреб у промисловості, а також виробництв, в яких вода входить до складу харчової та іншої продукції. Надалі передбачається, що потреби у воді стабілізуються і зменшуватимуться у зв'язку із запровадженням мало водоємних, безводних технологій та повним освоєнням вивільнених потужностей систем багатогалузевого використання води. Очікуване загальне використання води у сільському господарстві становитиме у 2005 році близько 6, а у 2011 - понад 7 км³.

За прогнозом передбачається поступове підвищення питомого водокористування в розрахунку на одного мешканця з 107 літрів на добу до 170 - у 2008 році і 220 - у 2011 році. За прогнозною оцінкою загальне використання води населенням і галузями економіки становитиме у 2008 році - 16,6-17,2, у 2011 році - 17,6-19,1 км³; порівняно з 2000 роком воно зросте відповідно на 37-41 і 45-57 відсотків. При цьому, якщо обсяг скиду забруднених стоків зменшиться з 3,9 до 1,5-1,0 км³, а безповоротний забір води не перевищуватиме 40 відсотків стоку, що формується у розрахунковий маловодний рік, його ресурси забезпечуватимуть майже 12-кратне розбавлення забруднених стоків.

За міжнародною класифікацією Рівненська область належить до областей з низькою водозабезпеченістю (1,96 тис. м³ на одну людину).

Значним резервом для задоволення господарських та питних потреб є підземні води. В Рівненській області є 30 родовищ підземних вод, їх запаси становлять - 165 млн. м³. Прогнозні ресурси щодо підземних вод становлять - 1315 млн. м³. На відміну від використання поверхневих вод, їх використання не вносить значних екодеструктивних імпульсів у природні системи, що сприяє посиленню вивітрювання та ерозії ґрунтів, а також надмірного зволоження окремих територій, які відводяться під сільськогосподарські угіддя. Процент використання підземних вод в Рівненській області в залежності від експлуатаційних запасів становить - 36%, а від прогнозних ресурсів - 6%. [Географія Рівненської області/Коротун І.М.,Коротун Л.К.-ТОВ фірма «Принтхауз» м. Рівне, 2006]

Аналіз забору підземних вод по районах Рівненської області наведено в таблиці 2.1.

Таблиця 2.1 Забір підземних вод по деяких районах області у 2005 - 2006 роках (млн. м³)^*

Назва району	2005 рік	2006 рік
Березнівський	0,763	0,834
Володимирецький	2,491	2,418
Гощанський	10,71	9,90
Демидівський	0,262	0,361
Дубенський	0,584	0,688

*Розраховано автором на матеріалах Вісника Національного університету водного господарства та природокористування в м. Рівне

Як ми бачимо з таблиці 2.1, за період з 2005 по 2006 рік використання підземних вод по районах в основному збільшилось, зокрема в Рівненському, Здолбунівському, Дубенському районі. Тобто має місце підвищення використання в господарському обороті саме підземних вод. Зважаючи на це, виникає необхідність розробити організаційно-економічні засоби та виробничо-технічні передумови щодо додаткового залучення підземних вод у процес відтворення капіталу. Це підсилюється ще тим, що вони, на відміну від поверхневих, відзначаються вищою екологічною придатністю для питних потреб та для використання у виробничому процесі. Особливо напружено складається ситуація з водозабезпеченням обласного центру, де вже сьогодні відчувається гостра нестача свіжої води. Існуючі водозабори, звідки постачається водою м. Рівне працюють з перевищенням визначеної норми водовідбору, що породжує серйозні екологічні проблеми на прилеглих територіях. Тенденції використання водних ресурсів в економіці області зумовили необхідність проведення широкомасштабних змін у сфері водокористування. Зокрема, як ми можемо бачити з таблиці 2.2., у 2006 році порівняно з 1990 роком відбулося скорочення обсягів використання водних ресурсів за основними показниками водокористування [Продуктивні сили України: аналіз і короткостроковий прогноз розвитку // Під ред. СІ Дорогунцова. -К-, РВПС України НАН України, 2005. - 488с.] Так, за цей період забір води знизився на 39%. Якщо зниження забору поверхневої води було не таким значним (26%), то забір із підземних джерел інтенсивно скорочувався, аж на 56%. Причиною цього зниження стали насамперед стагнаційні процеси у господарському комплексі, адже згортання обсягів виробництва призвело до скорочення потреби у водних ресурсах (таблиця 2.2.).

Таблиця 2.2 Використання водних ресурсів у господарському комплексі Рівненської області за період з 1990 по 2006 pp.*

Напрями використання	Роки, млн. м3
	1990	2002	2003	2004	2005	2006
Забір води разом:	280,0	144,4	157,7	159,8	164,9	170,3
у тому числі
- з поверхневих джерел	158,7	73,6	95,8	102,8	111,6	116,9
- з підземних джерел	121,3	70,8	61,9	56,9	53,3	53,5
Втрати при транспортуванні	4,6	6,4	5,3	4,0	3,5	3,6
Використано води, разом	267,9	124,5	137,2	142,9	145	149,1
утому числі на:
- господарсько питні потреби	58,5	40,2	36,9	35,5	32,6	31,2
- виробничі потреби	149,4	66,6	75,7	84,0	85,6	86,8
- зрошення	1,4			-
-сільгоспводопоста- чання	28,9	5,7	4,9	4,0	3,5	3,2
- ставкове рибне господарство	26,6	11,9	19,8	19,2	23,7	27,9
- інші потреби	-	-	-	0,1	-	-

*Згруповано автором на матеріалах Державного комітету статистики та Вісника Національного університету водного господарства та природокористування в м. Рівне

Структуру водоспоживання за основними галузями економіки (промисловістю, сільським господарством, житлово-побутовою сферою) представлена на рис. 2.1.

Рис. 2.1. Забір води за галузями економіки Рівненської області у 2004-2006 рр. (складено автором згідно матеріалів Державного комітету України по водному господарству)

Слід відзначити, що частка промислового споживання води в Рівненській області скоротилася в середньому на 0,3% за рахунок зменшення промислового виробництва за 2002-2006 рр. і сьогодні становить 45,8% загального обсягу забору водних ресурсів, частка сільськогосподарського водоспоживання скоротилася на 2,6% за аналізований період і сьогодні становить 32,6%, частка житлово-побутового споживання води зросла на 3% за цей же період і становить 21,2% станом на 2006 р. З метою акцентування дослідження саме на проблемах процесу використання, спробуємо проаналізувати співвідношення обсягів забору водних ресурсів та їх використання за 2002-2006 рр. за окремими секторами економіки (табл. 2.3).

Таблиця 2.3 Загальна оцінка використання водних ресурсів Рівненської області в 2002-2006 рр. за секторами економіки

Роки	2002	2003	2004	2005	2006
Сектора економіки	Забір води	Використання	% використання до забору	Забір води	Використання	% використання до забору	Забір води	Використання	% використання до забору	Забір води	Використання	% використання до забору	Забір води	Використання	% використання до забору
1	2	3	4	5	6	7	8	9	10	11	12	13	14	15	16
Промисловість	8 439	5 989	71,0%	8 123	6 020	74,1%	7 668	5 637	73,5%	7 085	4 903	69,2%	6 732	4 483	66,6%
Сільське господарство	6 425	2 976	46,3%	5 924	2 265	38,2%	5 180	2 269	43,8%	4 597	2 388	51,9%	4 787	1 936	40,4%
Житлово-побутові потреби	3 339	3 112	93,2%	3 458	2 928	84,7%	3 388	2 800	82,6%	3 294	2 762	83,8%	3 120	2 578	82,6%
Інші галузі народного господарства	79	98	124,1%	72	83	115,3%	63	76	120,6%	63	67	106,3%	55	58	105,5%
Всього по Україні	18 282	12 175	66,6%	17 577	11 296	35,7%	16 299	10 782	66,2%	15 039	10 120	67,3%	14 694	9 055	61,6%

Перед тим, як перейти до аналізу представленої інформації слід вказати на певні обмеження, які впливатимуть на подальші висновки. Перш за все, рівень використання водних ресурсів у окремих секторах економіки безпосередньо залежить від масштабів повторно-зворотного водокористування. Наприклад, при житлово-побутовому водоспоживанні забезпечити повторне використання води, спожитої населенням, неможливо. У промисловості навпаки, це не тільки можливо, але й необхідно. Виключення становлять тільки ті промислові процеси, що використовують воду як основу для виготовлення продукції (напої, хімічні реакції різного типу з використанням води тощо). Певний вплив на співвідношення між використанням і забором вод справляє рівень втрат води при транспортуванні, але цей аспект нами буде проаналізований більш глибоко у подальшому дослідженні. На базі проведеного співставлення нами зроблені наступні висновки:

У промисловості співвідношення між використанням і забором водних ресурсів з природних об'єктів стабільно погіршується, у 2002 р. цей показник становив 71%, а вже у 2006 р. - 66,6%. Така ситуація при відносно стабільних обсягах промислового водоспоживання, на наш погляд, пояснюється незначним зростанням обсягів промислового виробництва при існуючих технологіях використання вод. Сільськогосподарське споживання характеризується також погіршенням співвідношення обсягів використання та забору водних ресурсів, у 2002 р. показник становив 46,3%, а в 2006 р. - 40,4%. На відміну від промисловості цю тенденцію слід пояснювати скороченням масштабів повторно-зворотного використання вод (середньорічне падіння обсягів повторно-зворотного водокористування становить 22,8% за 2002-2006 рр.). Забезпечення водою житлово-побутового сектору також має негативну тенденцію, співвідношення використання до забору вод з водних об'єктів скоротилося з 93,2% у 2002 р. до 82,6% у 2006 р. Протягом 2003-2004 рр. відзначалося зростання обсягів повторно-зворотного використання у цій сфері, а в 2005-2006 рр. вже спостерігається зворотна тенденція. На наш погляд, представлена динаміка співставлення обсягів використання та забору вод пояснюється погіршенням технічного стану комунальних мереж і невизначеністю системи управління цим сектором національного водного господарства.

Відповідно до представленої вище структури, найбільшим споживачем водних ресурсів виступає промисловість, на частку якої припадає близько 46% загального забору водних ресурсів. Попит у сегменті промислового водоспоживання склалася формується такими галузями національної економіки. Також зменшились втрати води під час транспортування (у 2006 році порівняно з 1990 роком втрати знизились на 22%), ці зміни викликані не поліпшенням техніко-технологічних характеристик засобів транспортування, а знову ж таки зниженням обсягів води, яка транспортувалась. Водні ресурси, використані для задоволення виробничих потреб з 1990 по 2002 рік стрімко скорочувались. Зокрема, у 2002 році на ці потреби було використано води на 55% менше, ніж у 1990 році. А з 2002 по 2006 рік використання води на виробничі потреби поступово збільшуються. А саме, у 2006 році ці потреби порівняно з 2002 збільшились на 30%.