Основи економіки

Науково-технічний процес посилив процес переростання великих національних компаній у транснаціональні. Поглиблення суспільного поділу праці й упровадження нових технологій створювали можливості для просторового роз'єднання окремих технологічних процесів, а виникнення нових засобів транспорту й зв'язку сприяло реалізації цих можливостей.

У 1960--1980-ті роки в діяльності ТНК органічно поєднуються елементи національного і зарубіжного виробництва. Важливим моментом стає сприяння ТНК поширенню досягнень НТП до периферійних зон світового господарства, і, що найголовніше, -- формування екон передумов виникнення міжнародного виробництва з єдиним ринковим та інформаційним простором, міжнародним ринком капіталу і робочої сили, науково-технічних послуг.

Діяльності ТНК активно сприяли уряди багатьох країн і передовсім уряд США. Істотними, як і раніше, були вкладення у виробництво сировинних матеріалів та деякі інші традиційні галузі промисловості, але в повоєнний період вони були пов'язані з передовими виробничими галузями і секторами економіки, автомобільною, хімічною, електронною промисловістю.

До 1970-х років транснаціональні корпорації вели бізнес переважно через свої філії у різних країнах. Ці філії здійснювали оперативну діяльність автономно, максимально вра- ховуючи особливості національних ринків, при цьому централізовано координувалися головними офісами ТНК, як правило функції фінансів, передання технології, експорт. Уже від 1970-х років сталися значні зміни в характері конкуренції, яка набуває рис глобальної конкуренції, за якої найбільші ТНК конкуруютьміж собою на глобальному ринку, а не на окремих національних ринках.

101. Передумови, суть та наслідки інформаційно-технологічної революції кінця ХХ - початку ХХІ ст.ст. та її відображення в сучасній економічній думці

Економічна криза 70-х рр. XX ст. та загроза вичерпання ресурсів активізували пошук нових, нетрадиційних шляхів розвитку. За 10--15 років було здійснено багато важливих наукових відкриттів та винаходів --більше, ніж за всю попередню історію людства. Ці відкриття дали можливість зробити висновок про початок третьої наукової революції та хвилі технічного прогресу. Сучасну НТР, яка пройшла кілька етапів, а один із них на межі 70--80-х років можна повною мірою вважати як технологічну революцію, а підсилену і доповнену процесами інформатизації виробництва та суспільства -- як технолого-інформаційну (інформаційно-технологічну) революцію. Серед основних її компонентів -- революційний переворот у продуктивних силах суспільства.

Основними рисами цього перевороту були структурна перебудова суспільного виробництва на базі наукомістких технологій, мікропроцесорної техніки, інформатики, радіотехніки, автоматичних систем управління, біотехнології.

В ході сучасної технологічної революції наприкінці XX -- початку XXI ст. людство переживає один із тих рідкісних в історії моментів, який характеризується трансформацією матеріальної культури завдяки роботі нової технологічної парадигми, що побудована навколо інформаційних технологій. Так, до інформаційних технологій зазвичай відносять сукупність технологій у мікроелектроніці, створенні обчислювальної техніки (машин та програмного забезпечення), телекомунікації/мовлення та оптико-електронної промисловості. Поряд із цим М. Кастельс, навідміну від інших дослідників, до галузі інформаційних технологій відносить також генну інженерію. Він вважає, що у 1990-х роках біологія, електроніка й інформатика почали зближуватися і взаємодіяти у царині використання та відкриття нових матеріалів.

Навколо цього ядра інформаційних технологій за останні два десятиліття XX ст. виникає сузір'я великих технологічних проривів у сфері нових матеріалів, джерел енергії, в медицині, у виробничій техніці (наявній чи потенційній, як, приміром, нанотехнології), зокрема в транспортній технології.

Технологічна революція спричинила гігантську економію живої праці, витіснення її із виробничого процесу.

Чи не найголовнішим результатом інформаційно-технологічної революції стала зміна структури виробництва та структури зайнятості. Спираючись на теоретико-методологічні засади теорії постіндустріального суспільства та теорії "трьох хвиль цивілізації", можна сказати, що на зміну домінування вторинного сектора економіки -- переробної промисловості та будівництва --прийшло домінування складного за структурою третинного сектору економіки -- сфери послуг, де була зосереджена переважна частина зайнятих у суспільному виробництві і вироблялася основна частина продукції та наданих послуг у вартісному вираженні. Під час третьої хвилі НТП розпочалося й господарське освоєння навколоземного космічного простору, були синтезовані матеріали, яких раніше не існувало в природі, створено промислові роботи, здатні практично повністю замінити людину на виробництві, а персональний комп'ютер перетворив і примножив потоки інформації.

Застосування в сільському господарстві електроніки, краплинного зрошення, хімізації, генної селекції суттєво підвищило інтенсивність сільськогосподарського виробництва, в якому відбулося перетворення с/г праці на різновид індустріальної. Усе це створило передумови для значного збільшення обсягу випуску продукції та підвищення її товарності.

102. Основні тенденції економічного розвитку США на етапі інформаційно-технологічної революції та її відображення в сучасній економічній думці

Структурна перебудова капіталіст відтворення, здійснювана у 1960--1970 роки під впливом НТР та складних умов екон зростання, була досить болісною і супроводж певним зниженням темпів росту продуктивності праці, ефективності капіталіст економіки загалом. Усе це вело до необхідності суттєвої переорієнтації державної економ політики, переоцінки ролі тогочасної капіталістичної держави в регулюванні капіталіст виробництва.

Зовсім новий характер мали економічні труднощі та суперечності 1970-х --- початку 1980-х рр., коли проблемою стали самі виробничі потужності, а не попит, необхідність формування пропозиції. Таким чином, був потрібен демонтаж кейнсіанських форм та методів регулювання економіки, пов'язаних, на думку неоконсерваторів, із бюрократизацією державного апарату, невиправданим зростанням бюджетних витрат, розширенням соціальних програм капіталістичної держави. Так звана "рейганоміка" була одним із варіантів неоконсервативної політики, що впродовж 1980-х --- на початку 1990-х років застосовувалася в багатьох розвинених капіталістичних країнах. Ця політика стала відповіддю на погіршення умов капіталіст відтворення. На перший план вийшли завдання раціоналізації виробництва, поліпшення його структури, технологічної перебудови, інтернаціоналізації капіталу. У 70-і рр. XX ст. в економіці США відбулися структурні зміни. Було проведено масову "чистку" не конкуренто-спроможних галузей економіки, сотні підприємств ліквідовано. Водночас з'явилися нові наукоємні галузі, які й сьогодні визначають обличчя сучасного світу.

У 1970-і роки активно втілювалась у життя концепція нового федералізму, яка передбачала перенесення центру ваги у прийнятті громадських рішень на місцеві органи й активний розвиток самоврядування на місцях. У період президентства Р. Рейгана (1981--1988) економіка країни була охоплена кризою. Ще однією складовою економ політики Р. Рейгана було скорочення податків.

У середині 1970 р відбулося перегрупування основних напрямів економ думки, яке полягло у втраті кенсіанством ролі теорит лідера й актуалізації неокласики у вигляді економ. Неоконсерватизму, який перетворився на провідний напрям ек науки.

Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики:

X)'монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід-мен) -- центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

2) теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, 1 і. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

3) нова класична м акр о економіка -- теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й нейтралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін)політику уряду.

Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія економіки пропозиції, або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974--1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям "рейганоміки". Ця теорія, подібно до монетаризму, виходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

103. Основні тенденції економічного розвитку Великої Британії на етапі інформаційно-технологічної революції та її відображення в сучасній економічній думці

У 1970-х роках у Великобр уповільнилося зростання виробництва, почастішали кризи, подовжилася депресії, зросли темпи інфляції. Наприкінці 1970-х років критики економічної політики Вел Британії називали її "хворою людиною Європи". Політика виходу британської економіки з кризи за допомогою впровадження неоконсервативної моделі державного регулювання, реалізована урядом консерваторів на чолі із М. Теттчер, увійшла в історію під назвою "тєтчєргізм". М. Тетчер відкинула жорстке державне регулювання економіки й запропонувала нову економ програму, яка ґрунтувалася на концепції економічного лібералізму та його сучасній модифікації-- монетаризмі.

У сфері грошового обігу, фінансів та банківської справи уряд М Тетчер керувався монетаристського концепцією, яка пропонувала жорстке обмеження грошової маси в обігу. Уряд консерваторів здійснював політику переважного стимулювання приватного бізнесу та одночасного обмеження держ підприємництва. Найважливішим напрямом реформ був курс на приватизацію держ сектору.

Важливого значення уряд М. Тетчер приділяв приватизації житла. Уряд через парламент провів закон, що зобов'язував продавати будинки за пільговими цінами мешканцям-орендаторам, унаслідок чого значно зросла частка громадян країни, які стали власниками свого житла.

Уряд Великої Британії ужив цілу низку заходів, що стимулювали розвиток приватного бізнесу, серед них -- збільшення податкових пільг.

Одним із найважливіших напрямів діяльності уряду М. Тетчер була боротьба з інфляцією. Суворо контролювалися темпи зростання грошової маси в обігу, були скорочені позики, що надавалися державою приватному сектору, відмінено контроль над цінами та заробітною платою, підвищено ставки відсотка.

Реформаторська діяльність уряду М. Тетчер дала плідні результати. Було не лише зупинено спад виробництва у промисловості, але вже у 1982 році було очевидне його зростання, а на середину 1980-х років Велика Британія мала середні темпи екон зростання, характерні для розвинених країн. Різко скорочено рівень інфляції, зміцнено позиції Лондона як одного з фінансових центрів світу. Значно зріс ВВП, швидшими темпами почали розвиватися не лише англійська промисловість, а й такі галузі, як торгівля, зв'язок, транспорт, поліпшилися показники фінансово-банківської сфери економіки. У середині 1970 р відбулося перегрупування основних напрямів економ думки, яке полягло у втраті кенсіанством ролі теорит лідера й актуалізації неокласики у вигляді економ. Неоконсерватизму, який перетворився на провідний напрям ек науки. Від 80-х років XX ст. у розвинених капіталістичних країнах нєоконсереатизм охоплює три основні напрями нової неокласики: монетаризм, або чиказька школа неолібералізму (М. Фрід-мен) -- центральна теорія неоконсерватизму. Монетаризм пов'язаний з регулюванням економіки через сферу грошово-кредитного обігу. На думку монетаристів, лише послідовна політика забезпечення господарства грошима може створити впевненість економічних агентів у неіінфляційному розвитку економіки й сприяти рівномірному інвестуванню із мінімальним ризиком;

4) теорія економіки пропозиції (А. Лаффер, Дж. Гілдер, 1 і. Робертс, Р. Манделла), згідно з якою надмірне підвищення податків позбавляє підприємців стимулів до інвестування та призводить, таким чином, до падіння виробництва й підриву фінансової бази оподаткування, а зниження податкових ставок є достатньою умовою для стимулювання підприємницької активності й ініціативи;

5) нова класична м акр о економіка -- теорія раціональних очікувань (Дж. Мут, Р. Лукас, Т. Сарджепт, Н. Воллес), згідно з якою економічні агенти в будь-якому разі не виправдовують надії владних структур, бо заздалегідь враховують наміри влади й нейтралізують своїми заходами (підвищенням чи зниженням цін)політику уряду. Важливою складовою неоконсерватизму також є теорія економіки пропозиції, або септш-сайд економіка (економісти Артур Лаффер, П. Робертс, Р. Манделла, журналісти Дж. Гілдер, Дж. Ван-ніскі, конгресмен Дж. Кемп), яка доповнювала монетарні форми та методи регулювання економіки й була створена після кризи 1974--1975 рр.; вона, по суті, стала теоретико-методологічним підґрунтям "рейганоміки". Ця теорія, подібно до монетаризму, виходить із неокласичної рівноважної схеми, а критику кейнсіанства зосереджує на проблемі інвестиційної функції капіталу.

104. Інтеграція Європи та особливості економічного розвитку на сучасному етапі

Важливим чинником економічного розвитку є інтеграційні процеси, що відбуваються в різних формах, зокрема економічна інтеграція. "Міжнародна економічна інтеграція -- це взаємопристосування національних економік, включення їх до єдиного відтворювально-го процесу в інтернаціональних масштабах". Це не лише масштаби міжнародної торгівлі - економічної діяльності, а й охоплювані сфери, рівень і усталеність взаємодії національних економік.Сучасна теорія міжнародної економічної інтеграції розрізняє п'ять ступенів, або послідовних етапів розвитку інтеграційних процесів: 1) зона вільної торгівлі; 2) митний союз; 3) єдиний, або спільний ринок; 4) економічний союз: 5) економічніш та валютний {монетарний) союз, чи повніш економічніш союз. Сьогодні лише одна міжнародна інтеграційна група країн реально пройшла перші чотири із зазначених етапів --- Європейський Союз. Саме прикладом міждероісавногд регіонального об'єднання як важливої частини міжнародної економічної системи є Європейське Економічне Співтовариство (ЄЕС). Якщо на початковому етапі до ЄЕС входило шість країн (ФРН, Франція, Італія, Бельгія, Нідерланди та Люксембург), то від 1 січня 1995 р. їх було вже 15. У 1973 році до ЄЕС приєдналися Данія, Велика Британія та Ірландія, у 1981 р. - Греція, а в 1986 р. - Іспанія та Португалія. Першого травня 2004 року до Європейського Союзу приєдналося ще 10 країн: Латвія, Литва, Естонія, Чехія, Угорщина, Польща, Словенія, Словаччина, Кіпр і Мальта, тож нині їх 25. Створення єдиного ринку на четвертому етапі економічної інтеграції має завершитися формуванням справді єдиного економічного союзу(ЕС).В Європі єдиний ринок із вільним переміщенням капіталу, товарів, послуг та робочої сили було створено до початку 1993 року. Одразу було поставлено завдання створення Економічного і Валютного Союзу (ЕВС), причому за стислий термін, до початку 1999 року.У межах ЄЕС його учасникам до початку 1980-х років вдалося налагодити програмування розвитку економіки та спеціалізацію її за країнами. Як наслідок, Франція спеціалізується на експорті малолітражних автомобілів, жіночого одягу, взуття, білизни; ФРН -- вантажних автомобілів, чоловічого одягу. Нині ЄС перетворився на один із головних центрів світового господарства. На ЄС припадає 1/3 світового товарообігу країн з ринковою економікою. ЄС також перевищив показники США за обсягом промислового виробництва і володіє половиною валютних резервів світу.

105. Зміна ролі факторів економічного розвитку та еволюція інституціоналізму наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Наприк 20 - на поч. 21 ст відбувається зміна хар-ру і посил-я впливу на госп процеси та явища таких чинників як загостр-я демограф ситуації у світі, суперечливість при викор-ні ресурсних потенціалів у нац. ек-ках в умовах глобалізації та зміни клімату.

З середини 20 ст відбувається грандіозне зрост-я чисельності світового нас-ня.

- Сучас демограф ситуація становить собою глобальну проблему.

- На поч. 21 ст за умов глобалізації загострюються суперечності щодо викор-ня світов припод ресурсів нац. ек-ками провідн країн боротьба за оволодіння ресурсами Світового океану.

- Проблема зміни клімату як чинника впливу на нац. та світову ек-ку глобальне потепління, парниковий ефект, стихійні лиха, підвищення рівня води Світов океану.

Еволюція інст.-зму.

З 50-60х рр. 20 ст в межах неокласик течії формується новий ек напрям, представники якого працюють на межі ек теорії та інших сусп. Наук - філософії, соц.-гії, політології, кримінології тощо. Якщо інститут-соціолог напрям, що виник на початку 20 ст, вважається "старим" інст.-змом, то новий наку напрям називають неоінст-змом. Неоінст-зм як особлива ек теорія набув визнання у 80-90х рр. 20 ст. Таким чином, теорем основи традиц амер інст.-зму набули свого подальшого розваитк, і інс-зм перетворився в один із провідних напрямів світової ек думки.

106. Структура інституціоналізму та його методологічні особливості наприкінці ХХ - на початку ХХІ ст.

Інституціоналізм - своєрідний напрям в ек науці.

Назва напряму від лат слова " institution" ( звичай, настанова) і близького до нього слова "інститут" (зовн втілення "інституцій", закріпл-я їх у вигляді законів, установ, спілок).

Виник наприкінці 19 ст. в Америці. Засновник - Веблен "Теорія бездіяльного класу" 1899. Осн представники: Коуз "Природа фірми", Норт, Вільямсон.

Подолання аксіоматичних обмежень мейнстрім економікс: повна раціональність, абсолют інформативність, доскон конкуренція, цінновий механізм встановл-я рівноваги.

Стр-ра інст.-зму:

1) неоінс-зм ( теорія прав влас-ті - Коуз, Познер, теорія опт контрасту - Стігліц,, теорія транснац витрат - Коуз, Вільямс, теорія сусп. Вибору - Б))юкенен , Таллок)

2) нова інститут ек-ка (теорія ігор - Нейман, неш, Моргенштерн, теорія неповної рац-сті - Саймон, ек-ка угод - Тевенор, Фавро, Орлен, Буайє).

Неоінс-зм засновник Коуз ( "Природа фірми" 1937, "Проблема сусп. Витрат" 1960):

А) "Жорстке ядро" (неокласики, Латакош) - традиц інс-зм та неокласика на основі мікроек методів аналізу: рівновага на ринку завжди існує, вона єдина і співпадає з оптимумом Паретто (модель заг ек рівноваги Вальраса-Ерроу-Дебре); рац вибір та прагматизм; концепція "ек людини"; вподобання індивіда стабільні та ендогенні.

Б) "Ек імперіалізм"-проник-ня в сумісні дисципіни (Беккер).

- дифер-ція досліджуваних форм вл-сті та контракт форм, на осові яких здійснюється обмін

- інформац витрати

- транснац витрати - витрати взаємодії між людьми (неокласичні види витрат: виробничі, трансформаційні)

- обмеж рац-сть та опортуністична поведінка ( О. Вільямсон).

Нова інситуц ек-ка - не пов))язана з поперед постулатами неокласики - відбулись зміни " в жорсткому ядрі":

1) неортодоксальні погляди на аг-ек рівновагу (Вальрас-Ерроу-Дебре): існує декілька точок рівноваги; точки рівноваги не співпадають з точками оптимуму за Паретто; рівноваги може не бути.

2) Піддається сумніву ендогенн хар-тер уподобань та їх стабільність

3) Заміна принципу оптиміз=ції на принципи задоволеності

4) Проблема взаємодії інститутів та інтересів окр. Індивідів.

107. Зміна галузевої структури виробництва та становлення і розвиток теорії і практики постіндустріального та інформаційного суспільства

Подальший розвиток системи ідей індустріального суспільства зумовив становлення теорії постіндустріального суспільства. В основу концепції постіндустріального суспільства покладено теорію трьох хвиль цивілізації Е. Тоффлера -- розподіл усього суспільного розвитку натри етапи: доіндустріальний, індустріальний та суперіндустріальний. У до індустріальному суспільстві визначальною була (а в багатьох країнах країн залишається і сьогодні) сільськогосподарська сфера, з церквою та армією як головними інститутами суспільства; в індустріальному -- промисловість, із корпорацією та фірмою на чолі; у постіндустріальному -- сфера послуг та інформації, з університетом як головним місцем її вироблення та зосередження.Виникнення постіндустріального суспільства пов'язане передусім із тими змінами, що відбуваються в економіці, професійній системі та соціальній структурі, і зумовлені новою роллю науки та техніки -- відбувається докорінна зміна структури виробництва (панування третинного та четвертинного за межами третинного секторів) та структури зайнятості (значна частка зайнятих, що має тенденцію до зростання, припадає на третинний та четвертинний сектори сервісно-інформаційної економіки).

На формування концепції постіндустріального суспільства суттєвий теоретичний вплив справили теорії індустріального суспільства (особливо концепції Р. Арона та В. Ростоу). Теорію постіндустріального суспільства було розроблено американським соціологом Д. Беллом.

Д. Белл розглядав становлення пост індустріального суспільства як переважно еволюційний процес, у результаті якого індустріальний світ не руйнується, а радше збагачується додатковими рисами. Фундаментальними складовими теорії пост індустріального суспільства є такі: домінування підходу, що грунтується на періодизації історії не за принципом оцінки класової структури відповідних суспільств, а на підставі дослідження технологічних аспектів організації суспільного виробництва; принцип домінування технологічних аспектів організації суспільного виробництва над оцінкою класової структури поширено не лише на історичну періодизацію, а й на конкретний аналіз економічного розвитку сучасних суспільств.

Головну роль у становленні пост індустріальної теорії відіграла інституціональна теорія (вебленівська традиція), яка полягала в тому, що абстрактна ідея протиставлення стадій технологічної еволюції (у межах історичної школи), за нових умов видозмінилася в структуризацію секторів суспільного виробництва і виявлення внутрішніх закономірностей господарського розвитку, котрі не залежали від соціальної та політичної системи тієї чи іншої країни.

108. Трансакційний сектор економіки, теорія прав власності та трансакційних витрат. Теорема Р. Коуза

Трансакційні витрати -- це витрати, що забезпечують перехід прав власності із одних рук до інших і охорону і$их прав. На відміну від трансформаційних витрат, трансакційиі витрати не пов'язані із самим процесом створення вартості. Вони забезпечують трапсакгі/ю.

Уперше поняттям "трансакційних витрат" скористався Ро-нальд Коуз. У своїй статті "Природа фірми" (1937) він визначив трансакційиі витрати як витрати функціонування ринку.У середині ХХ-го ст. трансакціпні витрати переважна більшість вчених розуміє інтегрально, як втрати функціонування системи. Трапсакціпні витрати -- це витрати, ідо виникають, коли індивіди обмінюють свої права власності за умов неповної інформації або підтверджують їх за тих самих умов.У зв'язку із виявленням трансакційних витрат можна вести мову і про трансакцій ний сектор економіки. Якщо донедавна основний економічний аналіз було спрямовано на вивчення економіки в межах інституціошільної структури то у 1937 р. Р. Коузу вперше вдалося порушити і частково розв'язати питання, яке традиційна теорія навіть не ставилася: чому існує фірма, якщо є ринок. Ще однією фундаментальною проблемою неоінституціональної економічної теорії є права власності. Під системою прав власності, згідно з поглядами А. Алчіана та Г. Демсетца, розуміють усю сукупність норм, що регулюють доступ до рідкісних ресурсів. Ці норми можуть встановлюватися і захищатися не тільки державою, а й іншими соціальними механізмами . Заснований Коузом напрям економічної науки дістав назву "проблеми соціальної вартості. Праця Р. Коуза була спрямована проти панування в економічній теорії тенденції усюди, де тільки можна, шукати так звані "провали ринку" й закликати до державного втручання з метою подолання їх. У ній він також запропонував новий поворот дискусії про значення прямої взаємодії між фірмами та домашніми господарствами. Висновки, що підтверджують радикальніш вплив витрат із діловодства, -- основний результат аналізу Р. Коуза, Якоюсь мірою парадоксально, але саме висновок про наслідки передбачення витрат з діловодства дістав назву "теореми Коуза", згідно з якою "якщо права власності, чітко визначені і траисакційні витрати дорівнюють нулю, то розміщення ресурсів (структура виробництва) залишатиметься незмінною та ефективною незалежно від змін у розподілі прав власності". Нині теорема Коуза вважається одним із найяскравіших досягнень економічної думки повоєнного періоду.Із теореми Коуза випливає декілька важливих теоретичних і практичних висновків. По-перше, вона висвітлює економічний зміст прав власності. По-друге, теорема Коуза знімає з ринку звинувачення в "провалах". По-третє, теорема Коуза виявляє ключове значення трансакційних витрат. По-четверте, теорема Коуза доводить, що посилання на зовнішні ефекти -- недостатня підстава для державного втручання. Йому вдалося досягти багато чого. Зокрема, Р. Коузу вдалося пояснити структуру й еволюцію інститутів, виходячи із понятгя трапсакційних витрат. Саме у відсутності ринкових інститутів, що забезпечують мінімізацію трансакційних витрат, Коуз вбачає головне лихо постсоціалістичних країн.

109. Загальна характеристика та основні етапи становлення командно-адміністративної системи в радянській Україні

В українській економічній літературі з'являлися праці, в яких критикувалися економісти, що обстоювали необхідність розроблення плану на основі врахування ринкових закономірностей. Так, на сторінках часопису "Господарство України" були піддані критиці погляди Л. Н. Юровського на проблему плану в радянському господарстві, концепції В. П. Аку-ленка стосовно темпів і типів індустріалізації в СРСР, перспективного планування тощо. Критикуючи погляди В. П. Акуленка, редакція часопису "Господарство України" наголошувала, що "на сторінках радянських економічних журналів ... класово-політична оцінка системи поглядів або навіть окремих положень критикованого автора є обов'язковою для кожного критика, який розкриває хибність теоретичних положень і поглядів, що розвиваються в критикованій статті. Тим паче це необхідно тоді, коли йдеться про актуальні питання нашого соціалістичного будівництва й економічної політики. Із запровадженням адміністративно-командних методів управління економікою критика концепцій ринкової економіки дедалі більше втрачала характер наукової полеміки, і наприкінці 1920-х -- на початку 1930-х років вона була зведена до викриття "анти-марксистських" і "антинаукових" теорій.У грудні 1929 р. И. В. Сталін виступив із промовою на конференції аграрІїв-марксистів.Ця промова Сталіна послугувала сигналом до розправи із багатьма економістами, які мали власну принципову позицію, чим було завдано відчутного удару по економічній науці. "Наука почала існувати в умовах ідеологічної автаркії та повного відокремлення від здобутків світової економічної думки". "Економісти відтепер відштовхувалися не від практики, а від "теорії", точніше -- від політичних установок. Автори праць, в яких ішлося провикористання ринкових відносин у плануванні, оголошувалися буржуазними економістами. У країні були проведені господарські реформи, які завершили процес обмеження ринкових відносин і сприяли формуванню економічної системи, грунтованої на командно-адміністративних методах управління економікою. У 1929 р. були прийняті партійно-урядові ухвали "Про заходи з упорядкування управління виробництвом і встановлення єдиноначальності" та "Про реорганізацію управління промисловістю", а в 1930 р. -- "Про кредитну реформу", "Про податкову реформу" тощо. У 1931---1932 рр. додатково прийняли ухвали, що конкретизують заходи з управління промисловістю, кредитною системою і господарським розрахунком.На початку 1930-х років зросла кількість промислових наркоматів і главків, які були центрами оперативного керівництва підприємствами. Посилювалася єдиноначальність, що призвело до затвердження командного стилю в управлінні промисловістю і директивних методів керівництва.Усе це зумовило виникнення адміністративно-командної системи управління економікою, формування якої розпочалося у процесі індустріалізації.

110. Політика „воєнного комунізму" та її відображення в дискусіях 20-х років ХХ ст.

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку радикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Практично це означало відмову від ринкових відносин і перехід до централізованої економічної системи. Економічна політика, що її проводили на цьому етапі, дістала назву політики воєнного комунізму.Економічна політика воєнного комунізму означала воєнну диктатуру із широким застосуванням примусових заходів у господарстві й мала такі складові:

1)націоналізація всіх підприємств;

2)запровадження (травень 1918 р.) продовольчої диктатури (хлібна монополія держави і тверді ціни, продзагони тощо)

3)централізація розподілу сировини і готової продукції

4)запровадження (січень 1919 р.) продовольчої розкладки на хліб, а потім і на інші сільськогосподарські продукти;

5)заборона свободи торгівлі (листопад 1918р.),згортання грошового обігу;

6)запровадження карткової системи розподілу продуктів;

7)запровадження загальної трудової повинності;

8)мілітаризація народного господарства,встановлення державного контролю за виробництвом.

Важливим заходом "воєнного комунізму" була продрозкладка (офіційно запроваджена декретом РНК у січні 1919 р.), за якою селяни мусили здавати всі "надлишки" продовольства.У промисловості "воєнний комунізм" означав суцільну націоналізацію із жорсткою централізацією управління через Вищу раду народного господарства (ВРНГ). В Україні послідовний перехід до політики "воєнного комунізму" розпочався із відновлення радянської влади на початку 1919р. Тут одразу ж розгорнулося одержавлення фінансів,транспорту, зв'язку, промисловості, передусім видобувної, металургійної, машинобудівної, цукрової. Упродовж 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 % зайнятих у промисловості робітників. При цьому слід зауважити, що найчастіше націоналізація відбувалася без належної підготовки й економічного обґрунтування, здебільшого націоналізовані підприємства не діяли, а робітники, що залишалися без роботи, переїжджали до села. Ситуація в промисловості й транспорті ставала загрозливого. Діючи згідно з принципами "воєнного комунізму", відповідні державні й господарські органи запроваджували в республіці загальну трудову повинність і трудові мобілізації, па власний розсуд перекидаючи на великі підприємства, що працювали па війну, робітників із дрібних фабрик та заводів. 21 січня 1920 р. створено Українську трудову армію, що мала забезпечити виробництво необхідною робочою силою: у 1920 р. бійці Трудармії відпрацювали майже 3 млн людино-днів па різних промислових об'єктах. Але ці заходи замість позитивних результатів лише пришвидшували процес господарського занепаду: виробництво основної продукції скоротилося до мінімуму. Націоналізація (а, точніше, конфіскація), що проходила під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, остаточно підірвала розхитаний війною господарський механізм, знищила підприємницьку ініціативу, максимально обмежила товарно-грошові відносини. Економічні закони, що перестали діяти, намагалися замінити посиленням централізації управління, за прикладом Росії в Україні створюється Українська Рада Народного Господарства (УРНГ), яка діяла під безпосереднім контролем ВРНГ, а також мережа вертикальних управлінських структур. Посиленій централізації відповідали адміністративні методи керівництва господарством, сувора регламентація діяльності господарських органів. У цей період тривав процес обмеження, а згодом -- майже цілковитого витіснення економічних методів управління і переходу до адміністративних методів.Таким чином, у період воєнного комунізму відбувся перехід до нової системи управління промисловим виробництвом і розподілом -- главкізму, який передбачав централізацію управління і безпосереднє підпорядкування підприємств галузевим головним або центральним управлінням ВРНГ.

111. Перехід до нової економічної політики як об'єктивна необхідність господарського розвитку

Причини переходу до непу:

Глибока соціально-економічна і політична криза влади

Масові повстання в сільській місцевості, виступи в містах, армії та на флоті

Злам ідеї побудови соціалізму і комунізму шляхом ліквідації ринкових відносин

Намагання утримати владу в будь-який спосіб

Спад революційної хвилі на Заході. Відкладення "світової" революції.

Мета

* Ліквідація загрози нової громадянської війни

* Рятування більшовицького режиму

* Покращення економічного становища країни, що знаходилася в міжнародній ізоляції

Основні заходи:

Промисловість: часткова денаціоналізація (оренда та передача в приватну власність дрібних та середніх підприємств).Концесії.

С/г: Продовольчий податок, оренда, наймана праця

Торгівля і обмін: Відновлення торгівлі (державна, кооперативна, приватна). Ліквідація безоплатних послуг

Фінанси: Відновлення грошово-фінансової системи (запровадження твердої валюти -- червінця)

С-ма управління: Децентралізація: запровадження горизонтальної системи управління (система трестів)

Трудові відносини: Система вільного найму робочої сили;

Матеріальне стимулювання праці; підприємництво

Особливості впровадження непу в Україні

* Неп було запроваджено пізніше, ніж в інших радянських республіках

* Упровадження непу супроводжувалося боротьбою із селянським повстанським рухом

* Податки на селян були вищими, ніж в інших радянських республіках

Наслідки

Швидке відновлення сільського господарства, промисловості, транспорту

Відновлення і розвиток торгівлі

Зростання кількості міського населення

Підвищення продуктивності праці

Підвищення рівня життя населення

Прискорення соціальної диференціації в місті; поява "нової буржуазії"

Прискорення розшарування селянства

Наростання економічної нестабільності, періодичні економічні кризи

Зростання безробіття

112. Основні напрями теоретичних досліджень в українській економічній літературі 20-х років ХХ ст.

Прийшовши до влади, революційний уряд здійснив низку радикальних заходів, спрямованих на посилення державного управління економікою. Перша течія в Україні була представлена цілою плеядою відомих українських і тих, що працювали тут, учених-економістів, які після Лютневої революції сподівалися втілити свої наукові ідеї на реформаторських засадах розбудови нового суспільства, а після встановлення радянської влади -- на шляхах згоди з нею. Серед цих науковців були В. Косинський, К. Воблий, Є. Слуць-кий, Л. Яснопольський, Г. Кривченко, В. Левитський, М. Птуха, М. Соболєв, П. Фомін, Ф. Дунаєвський, Я. Діманштейн, С. Фесен-ко та багато інших. Що ж до другої течії суспільно-економічтюї думки в Україні, котра склалася в роки радянської влади як офіційна, то вона була представлена переважно державними, партійними та господарськими діячами, які вийшли з лав професіональних революціонерів і тією чи іншою мірою пропагували ідеї та програми Леніна, розробляли відповідні заходи економічної політики тощо, а також нечисленними професійними економістами-марксистами, лави яких у 1920-ті роки інтенсивно поповнювалися науковцями нової формації. Серед перших найвідоміші фігури -- В. Чубар, С. Косіор, В. Затонський, Г. Гринько, В. Мещеря-ков, X. Раковський, Д. Мапуїльський, М. Скрипник, Г. Петровсь-кий, Е. Квірінг, П. Любчепко, К. Сухомліп та інші, серед других -- В. Введенський, А. Віткуп, С. Кузнєцов, П. Жигалко, Я, Дудник, В. Мишкіс, М. Кривицький, П. Штерн, В. Дубровін, О, Алексан-дров, О. Адріяіюв, О. Шліхтер, В. Целларіус, Є. Терлецький, О. Лозовий, Т. Білані та ін. Офіційна література всіляко пропагувалася в Україні ленінські положення щодо організації так званої продовольчої справи. У виступах, статтях, брошурах С. Косіора, О. Шліхтера, Д. Мануїльського та ін. методи продрозкладки розглядалися не лише як зумовлені поточними завданнями (забезпечення армії, виробничих центрів тощо), а й як пов'язані із програмними настановами радянської влади у сфері соціалістичного будівництва. Украй негативно ставилися до економічної програми більшовиків В. Косинський, В. Левитський, К. Воблий та інші провідні українські вчені-економісти. Вони попереджали, що націоналізація чи соціалізація землі може спричинити, як писав В. Косинський, "небувалі потрясіння, позбавить країну останніх продуктів... послабить інтенсивність праці в селі, бо відіб'є у селян бажання працювати".

113. Суть радянської індустріалізації та джерела її реалізації

Було поставлено завдання перетворення Росії з країни, що ввозить устаткування, на країну, що його вивозить. Під таким гаслом пройшов XIV з'їзд партії. Було визнано, що розв'язати проблему індустріалізації можна лише за ретельного її плануванні, і що найсприятливіші умови для вирішення проблеми можуть бути створені розробленням п'ятирічних планів розвитку народного господарства.У дискусії щодо підготовки плану індустріалізації ключовим було питання про джерела засобів для його здійснення. Інший шлях - пришвидшення індустріалізації -- базувався на перерозподілі доходів між галузями і групами населення та обмеженні споживання.

Одним із головних джерел нагромадження засобів для індустріалізації став перерозподіл доходів населення на користь держави. Перекачування засобів йшло різними каналами:1) податки з населення;2)внутрішні державні позики, що розміщувалися і серед міського, і серед сільського населення;3) грошова емісія;4)податкова реформа 1930 р., що сприяла перерозподілу коштів із легкої промисловості у важку;5)суттєвим джерелом доходу бюджету став продаж горілки.Оскільки бюджетних коштів бракувало, були залучені додаткові джерела, що вочевиднюють антинародну, хижацьку природу радвлади.Такими джерелами були:1)продаж на зарубіжних ринках (часто за безцінь) унікальних художніх цінностей, що зберігалися в музеях країни;2)створені в усіх великих містах магазини Торгсину (формально для торгівлі з іноземцями, а фактично для викачування у громадян залишків золота і коштовностей);3) подальший зерновий експорт, що забезпечував валюту.З метою економії коштів держава стримувала зростання заробітної платні робітників і службовців.

Характеризуючи відмінні риси індустріалізації, слід зазначити, що у першій п'ятирічці змінювалася галузева структура промислового виробництва -- форсованими темпами розвивалися галузі важкої індустрії, створювалися нові центри її розвитку. У другій і третій п'ятирічках продовжувалася політика "соціалістичної" індустріалізації. Проте народне господарство, кероване не ринковим попитом, а централізованим плануванням, усі ці роки відрізняла значна диспропорційність галузевого розвитку. Від середніх темпів народногосподарського розвитку істотно відставали галузі групи "Б", будівництво електростанцій та залізниць. На цьому тлі стрімким зростанням темпів розвитку вирізнялося лише військове виробництво, Узагалі пезбалапсоване зростання за роки радвлади було свого роду законом розвитку економіки.

114. Суцільна колективізація та її соціально-економічні наслідки

Поряд з індустріалізацією другим головним напрямом сталінської економічної політики 1930-х років була колективізація сільського господарства. Від початку вона розглядалася як засіб пришвидшення індустріалізації, розв'язання хлібної проблеми, нарешті -- ліквідації заможного селянства, природного ворога радянської влади. Аграрний сектор стає фактичним донором промисловості, особливо на початку 1930-х років, оскільки колективне, контрольоване і кероване державою господарство могло швидко забезпечити зростання виробництва і фінансових надходжень. З нього, фактично за безцінь, викачували хліб та сировину, шляхом організованого набору селян переміщали на новозбудовані фабрики і заводи. Власне, поштовхом до переходу до суцільної колективізації послугувала хлібозаготівельна криза 1927/28 р. Першим кроком до суцільної колективізації мав стати перший п'ятирічний план, за яким колективізації в Україні на добровільних засадах підлягало ЗО % селянських господарств.Дуже суперечливі, навіть трагічні наслідки мала колективізація сільського господарства. У 1920-х роках існувало три форми колективних господарств, що різнилися за ступенем усуспільнення: 1) комуни із повним усуспільненням матеріальних умов виробництва і побуту; 2)сільськогосподарські артілі із усуспільненням основних матеріальних ресурсів і збереженням особистого підсобного господарства;3)товариства зі спільного обробітку землі (ТОЗ). В процесі суцільної колективізації основною формою стали артілі, які і стали називати колгоспами. Завершення колективізації припадає на 1937 р., коли в колгоспи України об'єдналося 96,1 % селянських господарств та 99,7 % посівних площ. До початку Другої світової війни в республіці існувало близько ЗО тис. колгоспів і майже 1000 радгоспів. Одночасно із колективізацією тривав процес розкуркулепня, в результаті якого у селян вилучали майно, землю, а їх самих із родинами, дітьми та старими висилали в далекі необжиті місця, запроторювали на лісозаготівлі та в концтабори, позбавляючи всіх політичних і громадянських прав.

Злочинна стратегія "соціалістичного" очищення села здійснювалася й іншими засобами. Про страшну драму українського народу, що дістала у світовій історії назву "голодомор" 1932--- 1933 років.

115. Радянська господарська система в екстремальних умовах Великої Вітчизняної війни

На кінець 1940 р. в Україні видобуток вугілля становив 50,5% загальносоюзного, вироблялося 64,7 % ча вуну, 48,8 % сталі, 67,6 % за лізної руди, 25,7 % елект роенергії, 20 % товарного хліба, 73 % цук ру, 20 % м'я са.На території УРСР німецько-фашистські загарбники знищили і замучили 4,4 млн радянських громадян, у тому числі 3,1 млн мирних жителів, 1,3 млн військовополонених, 2 млн радян ських громадян потрапили в німецьке рабство. Зруйнували і спалили 714 міст і робітничих містечок, більше 28 тис. сіл, спалили і зруйнували більше 2 млн будівель, більше 540 тис. надвірних будівель, залишили без притулку близько10 млн осіб…Німецько-фашистські загарбники зруйнували 16,1 тис. промислових підприємств; знищили чи вивезли 127,8 тис. електромоторів, 81,6 тис. металорізальних верстатів, зруйнували 29,8 тис. км залізничних коліїй, у тому числі 28,7 тис. км колій магістральних залізниць, 1916 будівель залізничних станцій, 14 тис. поштово-телеграфних закладів, знищили 18 тис. лікувальних закладів, 32,9 тис. шкіл, технікумів, вищих навчальних закладів та науково дослідних інститутів, 19,2 тис. бібліотек. Зруйнували і розграбували 27,9 тис. колгоспів, 872 радгоспи і 1,3 тис. МТС. Відібрали і вивезли до Німеччини 7594 тис. голів великої рогатої худоби, 3311 тис. коней, 9333 тис. Голів свиней, 7317 тис. голів овець і кіз, 59 297 тис. шт. до- машньої птиці. Німецько-фашистські загарбники завдали майнових збитків громадянам і народному господарству УРСР на суму 285 млрд крб (у державних цінах 1941 р.).

116. Криза радянської командно-адміністративної системи та спроби її трансформації у 50-ті роки ХХ ст.

Після смерті Сталіна розпочався перегляд економічної політики країни. Хрущов щиро бажав ліквідувати вади економіки й надавав цьому першочергового значення. Перші кроки в цьому напряму спрямовувалися на вдосконалення аграрної політики, на розв'язання продовольчої проблеми та виведення сільського господарства з глибокої кризи. Переломними в цьому плані були вересневий (1953 р.) пленум ЦК КПРС. Одним із перших заходів нового керівництва країни стало суттєве зниження сільськогосподарського податку, списання заборгованості за податками за попередні роки, збільшення розмірів присадибних ділянок. Від середини 1950-х років сільське господарство, вперше за довгі роки, стало рентабельним, доходи колгоспників значно зросли й надалі зростали до 1957--1958 років. Середньорічні темпи сільськогосподарського виробництва у 1954--1959 роках перевищували 7 %. Хрущов та його керівництво низкою заходів намагаються поліпшити ситуацію в аграрному секторі, але це практично не дало позитивних наслідків. До цих заходів можна віднести рішення наздогнати США за виробництвом м'яса, масла, молока впродовж трьох--чотирьох років; примусове запровадження посівів кукурудзи по всій країні; хімізацію землеробства, яка, втім, не була забезпечена відповідними потужностями в хімічній промисловості. В останні роки правління Хрущова, в роки семирічки (1959-- 1965) темпи розвитку радянського сільського господарства помітно знизилися, плани зростання виробництва продукції рослинництва й тваринництва не були виконані, ефективність сільськогосподарського виробництва була низькою. Промислове виробництво впродовж "хрущовського" десятиліття розвивалося досить динамічно. За офіційними даними, в Україні у 1951---1958 рр. промислова продукція щорічно зростала на 12,3 %, а у 1959--1965 рр. -- на 8,8 %. В Україні, як і в усій країні, змінюється структура паливного балансу за рахунок збільшення видобутку нафти і газу (нафти -- у 4,6 раза, газу -- вчетверо). Зростає й видобуток електроенергії як за рахунок теплових електростанцій, так і гідроелектростанцій Дніпровського каскаду. Економічна політика, що її провадило партійно-державне керівництво на чолі з М. Хрущовим, загалом сприяла промисловому зростанню, особливо таким її елементам, як активніше використання кредитно-фінансових методів стимулювання виконання та перевиконання планових завдань (зокрема запровадження у серпні 1954 р. диференційованого режиму кредитування добре та погано працюючих підприємств), орієнтація на зміцнення госпрозрахункових відносин. Але про-рахунки в економічній політиці в роки семирічки стали однією з причин того, що в останні її роки спадають темпи зростання продуктивності праці та капіталовкладень, на серйозну проблему перетворюється довгобуд. Відставання сільського господарства стримувало розвиток легкої та харчової промисловості. Проте реформа, народжена у надрах апарату й реалізована ним же, не зачепила основ господарського механізму, що існував, а лише частково вирішила завдання, що стояли перед нею, породивши при цьому масу нових проблем. Економічні важелі просто не могли стати визначальними за умов абсолютного панування командно-адміністративної системи. Раднаргоспи відносно підприємств практично залишалися тими самим міністерствами, лише функціонували вони в межах певної території, а не галузі. Нові завдання вирішувалися за допомогою старого економічного механізму, відтак, у 1950-х роках у процесі здійснення економічних перетворень не було належної послідовності й цілеспрямованості, а головне -- не ставилося завдання радикального реформування існуючого господарського механізму.У 1961 р. було проведено грошову реформу: масштаби цін було підвищено у 10 разів, у зв'язку з чим було випущено нові гроші.Не було виконано й одне з найважливіших завдань, що стояли перед економікою -- відмова від застосування мобілізаційних заходів при розв'язанні господарських проблем. За кілька років вочевиднилося, що це завдання не може бути розв'язане радянською економікою, адже економічні стимули розвитку були несумісними з командною системою. Як і раніше, необхідно було організовувати маси людей для виконання різних проектів.

117. Обґрунтування необхідності реформування радянської господарської системи у 60-х роках ХХ ст. та її практична реалізація ("Косигінська реформа")

У першій половині 1960-х років на шпальтах радянської періодики широко розгорнулася дискусія з питань удосконалення господарського механізму, розширення самостійності підприємств і вдосконалення планування. У ній взяли участь вчені, працівники планових органів, робітники підприємств.Головною думкою учасників дискусії була ідея підвищення ролі підприємств у плануванні виробництва. Початок реформуванню радянської економіки поклали рішення березневого та вересневого (1965 р.) пленумів ЦК КПРС. Реформа (названа ."Косигінською" за ім'ям одного з ЇЇ ініціаторів, голови Ради міністрів СРСР О. М. Косигіна) мала на меті вдосконалити планування й економічне стимулювання і була спрямована на пошук оптимального поєднання централізованого керівництва економікою й оперативно-господарської самостійності підприємств, зміцнення й подальший розвиток господарського розрахунку. Реформа охоплювала всі елементи господарського механізму: планування, організаційну структуру управління, економічні стимули та господарський розрахунок.Було вирішено ліквідувати рад-наргоспи та повернутися до галузевого принципу управління.Наступним важливим напрямом реформи була зміна всієї системи планування й економічного стимулювання. У державному плануванні передбачалося передусім підвищити його науковий рівень шляхом запровадження прогресивних нормативів і балансових розрахунків, забезпечити тісний зв'язок його із науково-технічним прогресом. Крім того, передбачалося розглядати п'ятирічний план як основну форму державного планування розвитку народного господарства. Щоправда, в постанові зауважувалося, що можна конкретизувати й уточнювати завдання п'ятирічних планів по роках відповідно до змін, що відбуваються в економіці.

З метою розширення господарської самостійності підприємств передбачалося скорочення кількості обов'язкових директивних планових завдань, зокрема: обсяг реалізованої продукції (замість валової); основна номенклатура продукції; фонд зарплати; сума прибутку та рентабельності; платежі до бюджету та асигнування з бюджету; обсяг централізованих капіталовкладень та впровадження виробничих потужностей; найважливіші завдання з упровадження нової техніки; показники матеріально-технічного постачання. Передовсім було визнано за необхідне посилення ролі прибутку в підвищенні матеріальної зацікавленості підприємств працювати рентабельно, на принципах самоокупності. Із цією метою до суми показників, які доводили згори, включили загальну суму прибутку та рентабельність, що обчислювалася як відношення чистого доходу до вартості основних та оборотних фондів. Як основне фінансове джерело утворення фондів заохочення, в тому числі й на розвиток виробництва, також стає прибуток. При цьому частку прибутку, що залишається в розпорядженні підприємства, ставили в залежність від ефективності використання основних та оборотних фондів, збільшення обсягу реалізованої продукції, підвищення рентабельності виробництва та якості продукції. Нарешті, обмежувалося централізоване ("безкоштовне") фінансування капітальних вкладень, передбачалося впровадження довготермінового кредитування.У процесі економічної дискусії висловлювалися пропозиції щодо відмови від планування фонду заробітної плати, бо в ньому вбачали одне із джерел підвищення ефективності господарської діяльності підприємств. Так, В. Найдьонов та 3. Сотченко, аналізуючи економічний експеримент, що провадився на підприємствах Львівського раднаргоспу у 1964--1965 роках, стверджували, що "нам здається корисним вже тепер в експериментальному порядку надати окремим підприємствам право самостійно планувати фонд заробітної плати з тим, щоб знайти способи регулювання його економічними шляхами, забезпечивши найбільш раціональне витрачання".Господарська реформа зачепила й сільське господарство. Згідно із рішенням березневого (1965 р.) пленуму ЦК КПРС було вжито низку заходів, спрямованих на виправлення ситуації в аграрному секторі. Передусім, було підвищено закупівельні ціпи із таким розрахунком, щоб довести їх до рівня, за якого колгоспи та радгоспи не зазнавали б збитків від продажу продукції державі. Роздрібні ціни мали зберігатися на попередньому рівні, а різниця -- покриватися за рахунок державного бюджету.Важливою причиною відставання сільського господарства був його низький технічний рівень. Тому було різко збільшено державні асигнування на підвищення технічного рівня сільського господарства, на виробництво сільськогосподарських машин та добрив. В Україні впродовж 1966--1970 років тракторів побільшало на 22 %, комбайнів -- на 42 %, а застосування мінеральних добрив -- майже вдвічі. Не менш важливою вадою була недостатня спеціалізація сільського господарства, тому було прийнято рішення про її посилення.Положення реформи втілювалися в життя з великими труднощами, а деякі з них так і не були реалізовані. Передбачені спочатку прямі зв'язки між підприємствами не були запроваджені зовсім через несумісність із системою фондування та розподілу. В результаті госпрозрахунок підприємств виявився незабезпече-ним матеріально, а підвищення самостійності підприємств -- несумісним із повноваженнями міністерств та відомств, директивним плануванням та наявною системою ціноутворення.Численні суперечності реформи можна було б усунути, поетапно просуваючись до ринку. Одначе це було неможливо через по-літико-ідеологічні причини.