Основи економічних наук

Національний дохід -- це сукупний дохід в економіці, який отримують власники факторів виробництва: праці, капіталу, землі, підприємницького хисту. Національний дохід -- це чистий внутрішній продукт, зменшений на величину податків на бізнес.

Кількісно ЧВП і НД дуже близькі між собою.

Національний дохід є дуже важливим показником результативності суспільного виробництва, національної економіки. Виробництво національного доходу на душу населення найбільш оптимально визначає рівень добробуту населення.

До останнього часу в економічній літературі вважалося, що національний дохід ? це новостворена вартість, яка створюється тільки у сфері матеріального виробництва (промисловості, сільському господарстві, будівництві, на транспорті, у торгівлі і громадському харчуванні (частково), у сфері зв'язку (частково). Це звужений підхід до розуміння національного доходу, який не враховує внесок працівників сфери нематеріального виробництва.

Нині вже загальновизнано, що частину національного доходу створюють працівники сфери послуг. В економічно розвинутих країнах більше половини працюючих зайнято у сфері послуг, тому там основну частину доходів заробляють шляхом надання послуг. У нашій країні вирішальна роль у виробництві національного доходу залишається за матеріальним виробництвом. Головним напрямом розвитку останнього є перехід від екстенсивного до інтенсивного типу виробництва.

Для розуміння національного доходу велике значення мають процеси його виробництва, розподілу, перерозподілу і кінцевого споживання.

Виробництво національного доходу відбувається в галузях матеріального виробництва і у сфері послуг.

Розподіл національного доходу веде до визначення частки кожного з учасників його виробництва через заробітну плату, прибуток, процент, ренту, дивіденд та ін. Ці доходи називаються первинними, або основними. Водночас їх можна назвати факторними, оскільки кожен з них пов'язаний з певним фактором виробництва. В результаті привласнення тієї чи іншої специфічної форми доходу і відбувається економічна реалізація власності на даний фактор виробництва. У результаті розподілу національного доходу утворюються доходи безпосередніх учасників сфери виробництва.

Перерозподіл національного доходу здійснюється через механізм ціноутворення, державний бюджет, податкову систему, внески до різноманітних фондів та ін. На основі перерозподілу національного доходу формуються вторинні доходи. Основними формами таких доходів є виплата пенсій, стипендій, допомоги багатодітним сім'ям тощо. Перерозподіл національного доходу здійснюється через офіційні та неофіційні канали.

Офіційний перерозподіл національного доходу фіксується в офіційній статистиці. Наймасштабніше неофіційний перерозподіл національного доходу відбувається внаслідок існування тіньової економіки, яка є сукупністю неврахованих і протизаконних видів діяльності: ухилення від сплати податків, виробництво заборонених видів продукції та послуг (виробництво наркотиків, азартні ігри, проституція тощо).

У сучасних умовах до таких видів діяльності в Україні додалися вивезення товарів за кордон з метою наживи, незаконна конвертація валюти і махінації під час здійснення цих операцій, надання кредитів комерційними банками за значну винагороду, незаконне вивезення валюти за кордон та ін.

Використання національного доходу здійснюється за двома напрямами: на споживання і заощадження (нагромадження). Останнє необхідно для розширення масштабів національного виробництва і майбутнього зростання національного продукту.

Національний дохід, що йде на споживання та нагромадження, не збігається з величиною створеного національного доходу. Останній зменшується на суму збитків від стихійних лих та інших втрат. Крім того, використаний національний дохід може відрізнятися від створеного на величину сальдо зовнішньоторговельного балансу. Якщо країна імпортує більше товарів і послуг, ніж експортує, то використаний національний дохід буде більший від створеного, і навпаки. Але це не означає, що країні вигідно більше ввозити товарів і послуг, ніж вивозити.

Велике значення для збільшення величини національного доходу, прискорення соціально-економічного прогресу та розширеного відтворення має оптимальне співвідношення між споживанням і заощадженням національного доходу. Оптимальним у колишньому СРСР вважалося співвідношення між споживанням і заощадженням у пропорції 75:25. За час економічної кризи норма нагромадження в Україні значно скоротилася.

На основі показника національного доходу визначають особисті доходи (ОД). Якщо від суми національного доходу відняти внески (податки) на соціальне страхування, податок на доходи підприємств, а також прибуток, що використовується для розширення виробництва (нерозподілений прибуток підприємств), і додати трансфертні платежі, які включають виплати соціального страхування по старості, від нещасних випадків, допомогу і виплати по безробіттю, різноманітні виплати малозабезпеченим і непрацездатним тощо (трансфертні виплати ? виплати, які не пов'язані з трудовою діяльністю, тобто не зароблені, а одержані), то отримаємо суму так званого особистого доходу. Особистий дохід ? це одержаний дохід, а національний дохід ? це зароблений дохід.

Нарешті, якщо від суми особистого доходу відняти всі індивідуальні податки, то одержимо так званий дохід в особистому розпорядженні домогосподарств ? кінцевий показник системи національного рахівництва. Цей дохід використовується на споживання та заощадження.

Кожна людина зацікавлена у зростанні національного доходу, тому що від його рівня залежать процеси розширеного відтворення, нагромадження (розширення суспільного виробництва), рівень добробуту населення, економічної могутності країни.

11.3 Споживання і заощадження

Концепція споживання і заощадження, яка розглядається, базується на кейнсіанському підході. Ця концепція, запропонована понад півстоліття тому англійським економістом Дж. Кейнсом, була неприйнятною для тодішніх західних економістів. Сьогодні багато елементів кейнсіанської теорії увійшли в словник економічної теорії.

Розкриття сутності споживання розпочинається з аналізу поведінки споживачів. Споживання домогосподарств (див. тему 3) ? це видатки на придбання товарів та послуг для задоволення потреб. Споживання є найважливішим компонентом національного доходу, що становить від 75 до 80 % сукупних видатків. Основними компонентами споживання є такі статті, як продовольство, житло, транспортні засоби, освіта, медичні послуги. Ці компоненти поділяються на три основних групи: товари тривалого користування, поточного користування і послуги.

Однією з найважливіших в економічному відтворенні функцій є функція споживання. Вона розкриває взаємозв'язок між величиною видатків на споживання та обсягом використовуваного особистого доходу. Це поняття ґрунтується на припущенні, що існує стабільний емпіричний взаємозв'язок між споживачем і доходом.

Зв'язок між споживанням та доходом називають функцією споживання (див. рис. 11.2).

Рис. 11.2. Функція споживання

Крива графіка на рис. 11.2, що проходить через точки А, B, C, …, G, є функцією споживання. Для кожного розміру національного доходу визначається розмір споживання домогосподарства (С). Споживання зростає разом із збільшенням національного доходу.

У точці А споживання перевищує розмір національного доходу, у точці В точно відповідає обсягу національного доходу, починаючи з точки С споживання становить частину національного доходу.

Зміни у споживанні, які спричиняються змінами в доході, називають граничною схильністю до споживання (ГСС).

Гранична схильність до споживання ? це величина додаткового споживання, яку спричиняє одна додаткова гривня доходу.

Схильність до споживання означає бажаний рівень споживання. Отже, ГСС ? це додаткове споживання, що виникає з додаткової гривні доходу. Наведене визначення можна записати так:

. (11.6)

Гранична схильність до споживання коливається в межах від
0 до 1.

Розглянемо сутність національного споживання. По-перше, споживання важливе, тому що воно є головним компонентом сукупних видатків. По-друге, те, що не споживається, ? заощаджується. У системі розширеного економічного відтворення споживанню належить надзвичайно велика роль.

Практика показує, що в цілому споживачі визначають свій обсяг споживання з огляду на поточний дохід та дохід у тривалій перспективі. Поточний дохід характеризує тісний зв'язок споживання з поточним використанням доходу. Дохід у тривалій перспективі слугує людям для обґрунтування своїх споживчих видатків не тільки через поточний дохід, а й через довгострокові тенденції доходу.

Заощадження ? це частина доходу, що не споживається. Отже, заощадження (З) дорівнюють національному доходу (НД) мінус споживання (С):

З = НД - С (11.7)

Заощадження здійснюють домогосподарства, підприємства, організації та держава. У ринковій економіці основними суб'єктами заощадження є домогосподарства і підприємства.

Економічні дослідження показують, що дохід є визначальним компонентом не тільки споживання, а й заощадження. Багаті заощаджують більше, ніж бідні не тільки в абсолютних, так й у відносних величинах. Часто найбідніші витрачають більше, ніж заробляють. Тому, як правило, замість заощаджень зростають борги.

Розглянемо функцію заощадження та граничну схильність до заощадження. Функція заощадження показує зв'язок між розміром заощаджень та доходом.

Гранична схильність до заощадження (ГСЗ) визначається як частка кожної додаткової гривні доходу, що йде на додаткове заощадження, тобто:

(11.8)

Сума видатків з національного доходу на споживання плюс сума використаного національного доходу на заощадження повинні дорівнювати обсягу національного доходу країни. Щоправда, в реальній дійсності така рівність досягається не завжди. Але за теорією слід виходити з того, що національний дохід дорівнює сумі споживання й заощадження:

НД = С + З (11.9)

Якщо ГСС дорівнює 0,80, то ГСЗ має дорівнювати 0,20. Сума ГСС та ГСЗ повинна обов'язково дорівнювати одиниці. Отже, ГСЗ = 1 - ГСС.

Заощадження є вартісним показником інвестицій і нагромадження капіталу. Поняття інвестицій використовують, щоб позначити збільшення запасу матеріальних капітальних благ. Відповідно інвестиції мають місце тоді, коли є заощадження і коли за їх рахунок створюється реальний капітал.

Отже, між заощадженнями та інвестиціями існує прямий зв'язок. Його можна розглядати на рівні корпорації і в масштабі суспільного відтворення. В останньому випадку визначають національні заощадження і норму національних заощаджень.

Визначимо ці категорії економічного відтворення через національний дохід. Національні заощадження ? це та частина національного доходу, яка не використовується на споживання, тому що має бути спрямована на нагромадження капіталу і багатства країни. Це чисте заощадження і чисте нагромадження.

Норма національного заощадження (ННЗ), визначається за формулою:

, (11.10)

де З ? обсяги заощадження національного доходу, наприклад, за рік.

Заощадження, здійснювані за рахунок національного доходу, називаються чистими заощадженнями.

Оптимальною нормою національного заощадження вважається 20-25%. Між нормою національного заощадження, інвестиціями і темпами економічного зростання існує тісний взаємозв'язок. Тому кожна країна особливу увагу звертає на стимулювання схильності населення, домогосподарств, підприємств до заощадження. Більш детально проблеми інвестицій і економічного зростання були розглянуті у темах 4 і 6.

11.4 Національне багатство, його сутність та структура

Національне багатство безпосередньо пов'язане з виробництвом національного продукту і його відтворенням. Воно зростає і збільшується насамперед за рахунок національного продукту, який відтворюється на розширеній основі.

Національне багатство -- це сукупність матеріальних благ, нагромаджених суспільством за всю його історію. Іншими словами, національне багатство ? це все те, чим володіє країна сьогодні ? все матеріальне багатство суспільства. Таке тлумачення національного багатства надається в сучасній економічній літературі та статистиці. Але дискусії щодо визначення сутності національного багатства та його структури тривають.

Сучасна економічна теорія все частіше критикує тезу про матеріальний зміст багатства і висловлюється за його уточнення і доповнення новими елементами. Це пов'язане з тим, що в наш час у розвинутих країнах відбувається посилення гуманістичних тенденцій у теорії і практиці господарювання. Розвиток суспільства розглядається в єдності матеріальних, духовних, етнічних і культурних цінностей.

Якщо раніше розвиток країни визначався ступенем нарощування матеріально-речових обсягів виробництва, то на сучасному етапі вирішальне значення мають ефективні якісні перетворення і структурні зрушення в економіці. Можливість цих зрушень визначається в значно більшій мірі, ніж раніше, станом нематеріальних форм багатства і сфер, які забезпечують розвиток людини. Тому особливої актуальності в сучасних умовах набувають дослідження формування і розвитку нематеріальних форм багатства, пов'язаних з людиною.

Нематеріальне багатство суспільства ? це ті його елементи, що перш за все визначають якість робочої сили ? науково-технічний, освітній, культурний потенціал.

Таким чином, у широкому розумінні національне багатство включає в себе як матеріальне, так і нематеріальне багатство країни.

Основними елементами матеріальної форми національного багатства є: виробничий капітал, у структурі якого виділяють основний і оборотний капітал; основний капітал сфери нематеріального виробництва (школи, лікарні, культурно-освітні і спортивні об'єкти, житлові будинки); резерви капітальних благ (законсервовані запаси основного капіталу); майно домашніх господарств (індивідуальне житло, засоби праці і предмети тривалого використання ? автомобілі, меблі, побутова техніка тощо), а також запаси і резерви споживчих благ. До складу національного багатства відносять і природні ресурси країни, які залучені до господарського обороту (земля, надра, вода, ліси, атмосфера, клімат). Корисні копалини, які лише розвідані, або потенційні, до складу національного багатства не входять.

Розрізняють відтворювані і невідтворювані природні ресурси. Так, існують природні ресурси, які не створені працею (наприклад, ліс), але можуть бути відтворені. У той же час деякі види природних ресурсів (природні копалини) у своїй основній частині не відтворювані.

Основними елементами нематеріальної форми національного багатства є духовні і культурні цінності (нагромаджений виробничий досвід, освітній потенціал нації, досягнення науково-технічної думки, інформаційні ресурси, інтелектуальний рівень та ін.).

Якщо країна втрачає своє інтелектуальне багатство внаслідок еміграції провідних учених і спеціалістів, як це нині спостерігається в Україні та в інших країнах СНД, вона безповоротно втрачає певну частину ВВП, а отже, і можливості в нагромаджені більшого національного багатства. Те саме спостерігатиметься і при зниженні інтелектуального рівня нації, а саме: у разі погіршання якості навчання, скорочення асигнувань на науку та освіту тощо.

Сьогодні частка бюджетного фінансування української науки не перевищує 0,4 % ВВП при нормативі 1,7 % ВВП. Щорічне фінансування освіти фактично становить 5 % ВВП при нормативі у 10 % ВВП. Державне фінансування освіти і науки є недостатнім. Кошти, що виділяються з бюджету на освіту удвічі, а на науку в чотири рази менші, ніж це передбачено законодавством. Такий стан з фінансуванням науки і освіти в країні безперечно свідчить про втрату частки ВВП і національного багатства.

В сучасних умовах національне багатство включає в себе матеріальне і нематеріальне багатство, а також природні ресурси, залучені до господарського обороту. Масштаби, структура та якісний рівень національного багатства не залишаються незмінними. У процесі відтворення воно не тільки постійно зростає, а й безперервно оновлюється. Тому для нарощування національного багатства особливого значення набуває раціональне використання виробничого потенціалу, від якого залежать темпи зростання валового внутрішнього продукту і відповідно добробуту нації, фізичний і духовний стан людини.

Важливу роль у зростанні національного багатства відіграють природні ресурси. Винищення природних багатств України: найкращих у світі чорноземів, що відводилися під водойми, рудники, заводи, забруднення атмосфери, землі і вод шкідливими відходами виробництва, бездумне вирубування лісів і осушення боліт, ряд економічних катастроф типу аварії на Чорнобильській АЕС - призвели до втрати значної частини національного багатства, якою вже ніколи не скористаються наступні покоління. Таким є взаємозв'язок між духовним і інтелектуальним та матеріальним багатством нації.

В останні роки отримала подальший розвиток розширювальна трактовка структури національного багатства. Дослідження в цьому напрямі веде Всесвітній банк. Його спеціалістами розробляються методологія дослідження і методи кількісного виміру елементів національного багатства.

В 1995 р. Всесвітній банк вперше опублікував експериментальні оцінки національного багатства в 192 країнах світу. За методологією Всесвітнього банку до складу національного багатства були включені фізичний капітал, природні ресурси та людський капітал. За оцінками банку частка фізичного капіталу дорівнює в середньому 16 % від загального обсягу багатства. Більш вагоме значення має людський капітал, що становить 64 %, а природні ресурси ? 20%.

Аналогічні дослідження з оцінки національного багатства були проведені і Російською Академією Наук (РАН). Дослідження показали, що 50 % національного багатства Росії припадає на людський капітал, а 40 % ? на природні ресурси. Лише 10 % національного багатства становить фізичний капітал, що менше, ніж в розвинених країнах світу. Хоча ці оцінки національного багатства є недосконалими (багато умовностей і неточностей), проте вони дозволяють визначити потенційні можливості розвитку країни.

Величина національного багатства, як правило, зростає в нормальних мирних умовах і зменшується під час війн, смут, потрясінь. Під час Другої світової війни СРСР втратив третину національного багатства. Зменшується обсяг національного багатства і в умовах економічної кризи, яка поглиблюється в Україні. Статистика національного багатства потребує його спеціального аналізу щодо обсягу, структури, динаміки національного багатства. Але, на жаль, статистичні щорічники не дають поки що належної інформації.

Національне багатство виступає як важливий показник економічної могутності країни та джерело її соціально-економічного прогресу.

Лекція 2

11.5 Державний бюджет. Податки

Державний бюджет. У спільному відтворенні значну роль відіграє державний бюджет. Він представляє собою кошторис щорічних доходів і видатків, заздалегідь розроблений урядом і затверджений законом. Сутність бюджету кожної країни визначається соціально-економічним устроєм суспільства, рівнем розвитку продуктивних сил, природою історичних форм власності, виконуваних державою функцій та іншими чинниками. Держава, крім виконання владних функцій, стимулює розвиток економіки і науки, формує ринок товарів, послуг тощо. Внаслідок цього державні фінанси, в тому числі податки та видатки, є складовим елементом людської цивілізації, тобто з давніх часів.

Ряд західних вчених (Е.Хансен, Дж.Кларк, Р.Масгрейв та ін.) розглядають державний бюджет як один із найефективніших засобів вирішення економічних проблем, досягнення економічної стабільності. Вони вбачають у ньому важливий регулятор економіки, інструмент економічного планування. Необхідність значного за величиною державного бюджету спричиняє потреба в суспільних або колективних благах, якими є освіта, охорона здоров'я, національна безпека, правопорядок, охорона навколишнього середовища тощо. Так, згідно з поглядами Масгрейва, функціями державних фінансів є надання суспільних товарів і послуг, корегування розподілу доходів і майна, підтримання високого рівня зайнятості та достатньої стабільності цін.

Податки. Для формування державного бюджету найбільше використовують метод бюджетного обчислення, за якого розміри державних видатків від доходів встановлює міністерство фінансів країни на підставі реального вивчення основних показників економічної кон'юнктури та їх динаміки. Доходи державного бюджету у розвинутих країнах світу більш як на 90 % формується за рахунок податкових надходжень. Податки - це частина національного доходу, що вилучається державою у населення через позаекономічний та економічний примус здебільшого на еквівалентній основі з метою виконання її соціально - економічних, політичних, правових функцій та досягнення військових цілей. Податки - давня категорія, вони виникли в часи розпаду первісного ладу, появи приватної власності, зосередження влади і певної частки власності общини в руках вождів, старійшин, виникнення держави і права.

Вперше теоретично обґрунтував сутність податків арабський мислитель Ібн Хальдун понад 500 років тому. Він вважав, що держава, а також і податки - невід'ємні, важливі чинники людської цивілізації. На його переконання податкові ставки мають стимулювати ділову активність, інакше руйнуються економічні стимули, занепадає цивілізація. Основними принципами оподаткування Іб Хальдун називав справедливість, рівність і платоспроможність. Класик політичної економії А. Сміт також надавав великого значення податкам. На його думку податки мусить сплачувати кожна особа, його розміри мають бути мінімальними та терміни сплати чітко визначені. Основними принципами оподаткування, за А. Смітом, які мають важливе значення в сучасних умовах, є справедливість (всезагальність оподаткування та рівномірний розподіл податку залежно від величини доходів громадян), принцип зручності, принцип визначеності (величина податків, час і спосіб їх вилучення), принцип економії (скорочення витрат при вилучені податків).

Актуальними є сформовані шведським економістом К.Віксель основні принципи справедливого оподаткування(принцип корисності і принцип рівності) , згідно з яким вилучені у населення через механізм податків кошти мають повернутися до нього у формі державних послуг . Крім того, податки не повинні підривати добробут соціальних груп.

У законі України “Про систему оподаткування” принципами оподаткування названо: обов'язковість, стимулювання підприємницької діяльності, рівнозначність і пропорційність, рівність і недопускання податкової дискримінації, соціальну справедливість, стабільність, економічну обґрунтованість, рівномірність, єдиний підхід, компетенцію, доступність, однак ці принципи не дотримуються. Так, відмінена прогресивна шкала оподаткування доходів населення, що не відповідає принципу соціальної справедливості і обґрунтованості.

Розглянемо основні функції податків. Їх три: фіскальна ( фіск- державна скарбниця), регулююча і стимулююча. Фіскальна означає збір грошових коштів з населення, підприємств і організацій, регулююча - забезпечує регулювання грошових доходів, процесу нагромадження, перерозподілу значної частини національного доходу, співвідношення між попитом і пропозицією та інших макроекономічних величин, а загалом - усього процесу суспільного відтворення.

Стимулююча функція податків полягає у впливі на інвестиційний процес (наприклад, у разі зниження ставок оподаткування ), на проведення науково - дослідних робіт, на прискорення темпів економічного зростання, на інноваційні процеси. Регулююча і стимулююча функції податків тісно пов'язані, тому виконання однієї з них може поєднуватись з процесом реалізації іншої функції.

Закономірним є посилення фіскальної функції податків, про що свідчить той факт, що на початку ХХ ст. завдяки податкам доходи держави становили 10% національного доходу, а на початку ХХІ ст. до 90%. Це сприяє посиленню регулюючої та стимулюючої функцій податків.

Основними видами податків у розвинутих країнах є особистий подохідний податок і податок на додану вартість (ПДВ). Певну роль у виконанні функцій податків відіграє податок на прибутки корпорацій та на соціальне страхування. В Україні в 2006 р. податок на прибуток підприємств становив 4,4% ВВП, на додану вартість - 5,4% ВВП, акцизний збір - 1,3% ВВП, подохідний податок з громадян - 3,6% ВВП, плата за землю - 0,4% ВВП; інші надходження - 12,1%ВВП. Питома вага особистого податку в Україні низька. Наприклад, питома вага особистого податку у державних доходах розвинутих країнах становила в середині 90- х років до 30%.

У структурі бюджетних витрат держави в останні роки сталися суттєві прогресивні зміни. Так, якщо у США в 1960 р. 49,8% видатків федерального бюджету спрямовувалося на оборону, то в 1994 р. - лише 25%. А упродовж 1991- 1997 військові витрати скоротилися на загальну суму 250 млд. дол. Аналогічні процеси відбуваються і в деяких інших країнах. При цьому тепер на першому місці державних видатків - витрати на соціально - економічні цілі (розвиток освіти і перекваліфікацію працівників, охорону здоров'я, соціальне забезпечення), які у державному бюджеті США перевищують 47%, проти 20% у 1960 р. На економічні цілі (житлове будівництво і реконструкцію, розробку природних ресурсів і охорону навколишнього середовища, сільське господарство, транспорт зв'язок, науку тощо) в розвинутих країнах світу спрямовується до 20 % всіх бюджетних витрат. В Україні серед видатків державного бюджету на першому місці - фінансування народного господарства, на другому - витрати на соціальні цілі, на третьому - витрати на ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи.

11.6 Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

Соціальна політика. В умовах ринкової економіки капіталістичного типу існує безробіття, несправедливий розподіл доходів та майна тощо, що вимагає проведення активної соціальної політики на рівні держави, регіону, підприємства. Соціальна політика в сучасних умовах - це комплекс соціально-економічних заходів держави, підприємств, організацій, громадських об'єднань спрямованих на послаблення нерівності в розподілі доходів і майна, на захист населення від безробіття, підвищення цін, знецінення трудових заощаджень, зростання доходів населення, розширеного відтворення людського ресурсу країни тощо.

Основні напрямки соціальної політики наступні: захист рівня життя населення від підвищення цін через використання різних форм компенсації і проведення індексації; надання допомоги найбільше малозабезпеченим сім'ям; надання допомоги на випадок безробіття; здійснення політики соціального страхування, введення мінімальної заробітної плати для працюючих; забезпечення переважно за рахунок держави розвиток освіти, охорони здоров'я, захисту навколишнього середовища, надання допомоги в одержанні громадянами кваліфікації; надання у відповідності з чинним законодавством гарантій процесу трудової діяльності (створення профспілок, дотримання тривалості робочого дня, надання оплачуваних відпусток і т.д.).

Відповідно до Конституції країни основними принципами соціальної політики в Україні є оптимальне поєднання соціальної справедливості, врахування життєвого необхідних соціальних стандартів (освіта, охорона здоров'я та інші) при формуванні бюджетів різних рівнів (держави, регіону, підприємства, організації тощо), чітке розмежування відповідальності за їх виконання між різними гілками влади та ін.

Відтворення людського ресурсу і його взаємозв'язок з соціальною політикою. Людський ресурс суспільства є творцем суспільного продукту, його відтворення на розширеній основі. Саме за рахунок суспільного продукту відтворюються, причому на більш високому якісному рівні, не тільки матеріально - речові, а й особисті фактори виробництва - людські ресурси, головна продуктивна сила суспільства. Звідси випливає наступний висновок, що підкреслює принципову особливість розширеного відтворення в умовах соціально орієнтованій ринковій (змішаній) економіці. Перш за все в тих країнах, які формують постіндустріальне та посткапіталістичне суспільство (США, Німеччина, Японія Швеція та десятки інших):

1.Задоволення матеріальних і духовних потреб людини, її вільний і всебічний розвиток. Будучи вагомою метою сучасних передових країн, водночас виступає і як необхідна умова всього суспільного відтворення.

2.Робоча сила і підприємництво невід'ємні від людини, від багатогранних її здібностей. Будучи головною продуктивною силою, рушієм їх розвитку, а також і розвитку виробничих відносин, відтворення людського ресурсу виступає у якості відносно самостійної економічної і соціальної проблеми.

Які конкретні складові цієї проблеми? Основою відтворення людського ресурсу є природний рух населення. При цьому між природним рухом населення і відтворенням робочої сили є часовий лаг, пов'язаний з періодом становлення працездатної людини.

Відтворення людського ресурсу - це безперервне відновлення і підтримка фізичних сил і підвищення трудової кваліфікації людей, забезпечення росту загальносвітового і професійного рівня. Воно включає в себе організоване залучення людей праці у виробництво, розподіл і перерозподіл трудових ресурсів між галузями, підприємствами, регіонами, країнами, створення соціально-економічного механізму, що забезпечує задоволення потреб народного господарства в працівниках і водночас повну і ефективну зайнятість населення.

Природний рух населення. Кількість і якість трудових ресурсів врешті - решт визначені чисельністю і статево віковим складом населення. Останній же залежить від природного руху населення, як правило, через 18-20 років.

Природний рух населення, характер його відтворення визначається багатьма обставинами: рівнем індустріального та постіндустріального розвитку країни та урбанізації, соціальними умовами, традиціями культури і побуту, конкретно історичними факторами. Вони по-різному впливають на народжуваність і тривалість життя і повинні ретельно враховуватися в процесі реалізації соціального захисту населення.

В Україні, починаючи з 1992 р. складалась негативна демографічна ситуація. Їх причиною стала непродумана демографічна політика уряду незалежної держави. В результаті цього уже в 1992 р. в Україні смертність вперше в післявоєнний період перевищила народжуваність. Так, тільки за 1992- 1994 рр. в Україні вмерло на 2,3 млн. чол. більше, ніж народилось. На думку вчених у ті роки рівень народжуваності досяг самого низького показника, котрій будь-коли спостерігався в нашій країні. Така демографічна ситуація характеризується терміном «депопуляція» (тобто виродження нації), або «демографічна» криза. Кризові явища спостерігаються і в інших складових депопуляції: тривалість життя в Україні на 6-7 років менша, а дитяча смертність вдвічі вища , ніж в розвинутих країнах світу. Кожен третій чоловік вмирає в працездатному віці, не доживши до пенсії, що свідчить про погіршення здоров'я населення країни. Біля 80% дітей мають фізичні або психологічні порушення. При збереженні таких тенденцій Україна може стати країною з самим низьким показником народжуваності і досягнути стану, за якого виродження нації стане незворотним. Згідно прогнозам, процес депопуляції в Україні буде продовжуватись до 2026 р., а чисельність населення до цього року скоротиться в країні до 42 млн. чол.

Щоб переломити негативні тенденції розвитку демографічної ситуації в країні, необхідно, окрім заходів по розширеному відтворенню суспільного виробництва та підвищення життєвого рівня населення, проводити обґрунтовану демографічну політику, спрямовану на підвищення рівня народжуваності і надання реальної та відчутної допомоги сім'ям, що мають двох і більше дітей, суттєво підняти рівень охорони здоров'я. Демографічна політика в розвинених країнах є складовою частиною соціальної політики суспільства, вона включає в себе сукупність соціально-економічних, правових, морально-психологічних і медико-демографічних заходів, безпосередньо впливаючи на демографічні процеси.

До них, як правило, відносяться покращення житлових умов з врахуванням демографічного фактора, виплати допомоги на дітей, забезпечення дитячими установами, збільшення відпусток по вагітності і родам, зміцненням сім'ї, а також зміцнення морального клімату в суспільстві.

Потрібно також активно формувати уявлення населення про оптимальний розмір сім'ї, про працю по вихованню дітей в сім'ї, розглядаючи її як суспільно необхідну працю. Виключного значення має також створення організаційно-економічних, медицинських тощо умов для зміцнення здоров'я населення , охорони материнства.

Важливою складовою соціальної політики є, як зазначалося вище, соціальний захист населення. Відповідно до ст. 25 Декларації прав людини ООН сучасна правова держава має гарантувати право на рівень життя, який враховує забезпечення людей їжею, житлом, медичним обслуговуванням, необхідними для підтримання здоров'я, власного добробуту та добробуту сім'ї, і право на соціальне забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, овдовіння, старості чи інших випадків втрати засобів до існування за незалежних від людини обставин .

Для забезпечення такого захисту держава передусім повинна у законодавчому порядку встановити основні соціальні гарантії, механізм їх регулювання та функції надання соціальної підтримки.

Соціальний захист населення забезпечують також і підприємства та самі наймані працівники - їх профспілкові організації. Головними засобами усунення нерівності в розподілі доходів і майна є прогресивний подохідний податок і соціальні витрати держави. Так, у Швеції завдяки цим засобам колишня стократна різниця між сукупними доходом домашнього господарства першої багатої 10-ти відсоткової групи населення і десятої бідної групи зменшується у 25 разів і становить 4%. На досягнення таких цілей (перерозподіл доходів і майна) у розвинених країнах спрямована політики доходів.

Разом з тим варто нагадати, що надмірне вирівнювання доходів населення не сприяє розвитку економіки. Тому процес регулювання доходів передбачає оптимального співвідношення між ефективністю суспільного виробництва і соціальною справедливістю, оскільки надмірне вирівнювання доходів і майна призводить до значного послаблення і навіть втрати дієвих стимулів до праці (в т.ч. підприємницької), до істотного послаблення ринкових механізмів господарювання.

Конкретними складовими соціальної політики і соціального захисту населення та його розширеного відтворення є:

1. Соціальне страхування, котре складається із пенсійного, медицинського, страхування від безробіття і нещасних випадків на виробництві. У розвинутих країнах Заходу пенсійне і медичне страхування здійснюється шляхом відрахувань від заробітної плати і прибутків у рівних пропорціях. Страхові виплати у разі безробіття здійснюються із соціальних страхових фондів, їх розмір залежить, по перше, від тривалості безробіття, по друге, від специфічних умов країни.

2. Програми працевлаштування та перекваліфікації . У виконанні цих програм беруть участь держави та підприємці. У США фірми щорічно витрачають на ці програми до 30 млд. дол., а держава на перекваліфікацію працівників - більшу частину відповідних коштів. Крім державної служби зайнятості працевлаштуванням у США віддають приблизно 15 тис. недержавних фірм.

Певні результати у здійсненні політики працевлаштування дає скорочення робочого дня. За останні 100 років у більшості розвинутих країн тривалість робочого дня скоротилась вдвічі.

3. Правове регулювання найманої праці. Воно здійснюється через встановлення у законодавчому порядку мінімального рівня заробітної плати, пенсій, порядку укладення колективних договорів про умови праці, оплату робочої сили, соціальне страхування, відпустки, певні гарантії умов праці, доплати за понадуючні роботи, надання додаткового харчування та ін.

4. Захист прав споживачів. Згідно із Законом України «Про захист прав споживачів», держава має гарантувати належну якість продукції, безпеку продукції, достовірну інформацію про її кількість, якість і асортимент, відшкодування збитків, заподіяних продукцією неналежної якості, позов до суду та ін. Однак цей Закон діє лише частково через відсутність відповідного механізму його реалізації, слабке фінансове забезпечення та ін.

Людський розвиток як ключова складова відтворення людського ресурсу. Людський ресурс - це розвиток, що ґрунтується на справедливості у межах одного й кількох поколінь і дає змогу нинішнім і майбутнім поколінням як найкраще використовувати свої потенційні здібності в економічній, політичній, соціальній та культурній сферах. Людський розвиток зумовлює розширене відтворення суспільного продукту та його справедливий розподіл, відновлення довкілля, підвищення добробуту та ін.. Людський розвиток розглядають на рівні концепцій, економічної політики та вимірів і характеристики його реального стану. На усіх рівнях вихідним є положення про недостатність поняття “економічне зростання” для характеристики людського розвитку. Ще Аристотель звернув увагу що достаток не є тим добром , яке ми шукаємо, а є лише корисним для пошуків чогось іншого. Він вважав що фундаментальне завдання суспільства - забезпечення «квітучого життя».

Людські бажання, як відомо набагато ширші ніж економічний добробут. З огляду на це у першому «Звіті про людський розвиток» за 1990 рік передбаченому Програмою розвитку ООН зазначалося: «Справжнє багатство країни - це її народ». Мета розвитку полягає у створенні для людей умов, у яких їх життя було б тривалим, здоровим і наповненим творчістю.

Разом з тим дослідження підтверджують існування прямої та статистичної значущості захищеності між рівнями ВВП на душу населення і показниками якості життя. Обсяги ВВП мають велике значення для надання додаткових ресурсів для розвитку освіти, охорони здоров'я, піднесення технічного рівня в усіх сферах суспільного життя, в т.ч. в домогосподарствах, культурній сфері, а також для сфери скорочення злиденського життя.

Загалом не існує фундаментального протиріччя між характеристикою розширеного відтворення валового внутрішнього продукту та національного доходу як важливими показниками і його тлумаченням як недостатньої умови для людського розвитку.

У «Звіті про людський розвиток» (1990) вперше було подано повний вимір соціально-економічного прогресу - індекс людського розвитку (далі - індекс розвитку людського потенціалу). Це інтегральний показник із трьох складових - довголіття, освіченість, рівень життя. Довголіття вимірюється очікуваною тривалістю життя; освіченість - комбінацією грамотності дорослих; рівень життя - реальним ВВП на душу населення. У 1999 р. було розраховано ІРЛП для 174 країн : 45 з них - країни з високим рівнем розвитку людського потенціалу; 94 (54% ) - країни з середнім розвитком людського потенціалу; 35 (20%) - країни з низьким рівнем людського розвитку. Україна належить за цим показником до країн із середнім рівнем розвитку людського потенціалу. За ІРЛП вона посіла 91 місце (із 174).

Історичний досвід переконливого довів, що обмежувати людський розвиток лише переважно матеріальними або близькими до них показниками неправильно. Так, важливе значення мають принципи свободи і демократії. Ось чому ООН, її відповідна програма доповнила ті показники, які використовувались для характеристики людського розвитку, новим важливим показником - розвиток демократі в країні. Це означає не що інше, як розвиток в країні соціально-економічних відносин, які є складовою економічної теорії. Практика показує, що без відображення цього боку людського життя не можна дати об'єктивну оцінку розвитку людини.

Результати дослідження програми ООН з людського розвитку показали, що і за рівнем добробуту, і за ступенем демократії перше місце у світовому рейтингу займає Норвегія. Слідом за нею йдуть Швейцарія, Канада, Бельгія, Австрія, США. Україні дісталося 80 місце, Польща посіла 37 місце, Росія - 60, Молдова - 105, Білорусь - 56 місце, Китай - 96 місце.

Отже соціальна політика держави, підприємств, організацій, партій тощо повинні у своїх програмах пов'язувати відтворення людського ресурсу в контексті вимог поваги до людини, до повної реалізації її прав і свобод, які є не просто бажаними, з вимогами зменшення бідності і захисту оточуючого середовища - це не просто важливі, а найважливіші чинники, які визначають людський добробут.

11.7Держава в системі суспільного відтворення

Історія засвідчила, що ринковий механізм не спроможний розв'язати проблем суспільного відтворення, що породжені ринком. Негативні сторони ринку проявляються в багатьох сферах суспільного відтворення: 1) він неспроможний забезпечити поступовий і планомірний процес розвитку і відтворення кожного елемента продуктивних сил (людського ресурсу, засобів виробництва, використовуваних людьми сил природи, інформації тощо); 2) самостійно відтворювати і розвивати такі елементи продуктивних сил, які впливають на формування сучасної робочої сили, людського та інтелектуального капіталу (фундаментальну науку, освіту, охорону здоров'я); 3) немає таких внутрішніх стимулів, які б заохочували підприємців зберігати природу; 4) рівномірно розвивати різні регіони країни, забезпечувати відносно однаковий рівень життя населення, його зайнятість та справедливий розподіл національного доходу і соціальний захист людей; 5) проводити цілісну економічну та соціальну політику відтворення і розвитку існуючої соціально-економічної системи, формувати таку політику; здійснювати заходи економічного програмування і прогнозування.

Отже ринок неспроможний забезпечити стабільне економічне відтворення, оскільки поєднує умови для дії періодичних циклічних криз і так званих “провалів” ринку.

Усі реально функціонуючі в ХХІ ст. соціально-економічні системи “змішані”, скрізь держава і ринкова система ділять між собою знаходження відповіді на такі фундаментальні питання: 1) скільки треба виробляти? 2)що потрібно виробляти; 3)як продукцію виробляти; 4)хто повинен одержати цю продукцію? 5)як соціально-економічна система здатна адаптуватися до майбутніх змін?

Починаючи з другої половини 1930-х років поступово і практично в усіх змішаних економічних системах держава і ринкова система ділять між собою функцію знаходження відповіді на ці п'ять фундаментальних питань. Однак різні економічні системи відрізняються одна від одної по співвідношенню держави і ринку в управлінні суспільним відтворенням.

Розглянемо роль держави в системі суспільного відтворення на прикладі економічних функцій, які вона виконує у своїй регуляторній діяльності. В принципі економічних функцій у державі багато. І вони різноманітні. Тому ми розглянемо лише ті, які в економічній теорії виділяються як першочергові, найважливіші. А саме: 1) забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, що сприяють функціонуванню ринкової системи. З іншого боку ця правова база є правовою основою для державного втручання в процес суспільного відтворення та його регулювання; 2) захист конкуренції; 3) перерозподіл доходу і багатства; 4) обмеження дії деяких елементів ринкового механізму; 5) досягнення і збереження національних конкурентних переваг у світовій економіці; 6)стабілізація економіки, тобто контроль за рівнем зайнятості та інфляції, продовжуваних коливаннями економічної кон'юнктури, а також стимулювання економічного розвитку. Виконання державою цих та інших економічних функцій є, водночас, засобом регулювання суспільного відтворення в масштабі країни.

Коротко розглянемо зміст, визначених наукою економічних функцій держави.

Правова база і суспільна атмосфера. Держава бере на себе задачу забезпечення правової бази, яка б охоплювала широкий спектр економічних процесів суспільного відтворення і забезпечувала його прогрес. Необхідна правова база передбачає такі заходи, як надання законного статусу приватним і державним підприємствам, визначення прав приватної і інших форм власності, гарантування дотримання контрактів. Держава також встановлює законні “правила гри”, що регулюють відносини між підприємствами, постачальниками ресурсів і споживачами. На основі законодавства уряд держави одержує можливість виконувати функції арбітра в області економічних зв'язків, виявляти випадки не чесної практики господарських суб'єктів і застосувати владу для здійснення відповідних покарань.

Основні правові послуги, що забезпечується державою, включають застосування міліції, прокуратури, судів для підтримання суспільного порядку, введення стандартів виміру ваги і якості продуктів, створення грошової системи, що полегшує обмін товарів і послуг. Держава також на законодавчій основі регулює правила поведінки, якими повинні керуватися виробники у своїх відносинах зі споживачами. Вона забороняє продажу фальсифікованих або з підробленою маркою харчових продуктів і лікарств, вимагає на упаковці показники чистої ваги і інгредієнтів продукту, вводить стандарти якості тощо. Усі ці заходи переслідують мету запобігти обманні дії виробників і водночас зміцнити віру населення в досконалості ринкової системи.

Мається на увазі, що такого роду діяльність покращує розподіл ресурсів, здійснює забезпечення ринку засобами обігу(грошима), визначає права власності, дотримання умов контрактів, що зумовлює збільшення обсягів торгівлі, її розширеного відтворення.

У кожній країні поліпшується правове регулювання внаслідок прийняття та вдосконалення правової бази відповідного комплексу юридичних законів та поправок до них. Так, у Японії на початку 1990-х років діяло понад 450 регулюючих законів, з них 220- у сфері економіки.

В Україні також створено правове забезпечення впливу держави на суспільне відтворення. Це, наприклад, Закон України “Про підприємство”, “Кодекс законів про працю”, “Цивільний кодекс України” та багато інших законів. Правда, не усі громадяни країни, підприємці, народні депутати та державні чиновники у своїй діяльності безумовно дотримується вимог цих законів. Це одна з причин відставання, України в її розвитку на протязі всього постсоціалістичного періоду. Так масштаби валового внутрішнього продукту, що виробляється за рік ( наприклад в 2008 р.) все ще становлять біля 70 -72 % цього обсягу в 1990р.

Захист конкуренції. Конкуренція все ще слугує основним регулюючим механізмом в змішаній економіці. Це та сила, котра підкоряє виробників і постачальників диктату покупця або суверенітету споживача. Як вважається, за конкуренції саме рішення багатьох покупців і продавців про попит і продажу визначають ринкові ціни. За конкуренції покупці - це господарі, ринок їх агент, а підприємства - їх слуга.

Ріст монополії різко змінює цю ситуацію. За умов монополізації виробництва виникає ситуація, за котрої число продавців стає настільки незначним, що кожний продавець уже здатний здійснити вплив на загальний обсяг пропозиції а тому і на ціну продукту, що продається. Отже коли монополії замінюють собою конкуренцію продавці можуть впливати на ринок або маніпулювати на ньому цінами для власної вигоди і на шкоду суспільству в цілому. За монополізації виробництва суверенітет виробника настільки підмінює собою суверенітет споживача ,що монополія замінює конкуренцію. Коротше кажучи, монополія породжує нераціональний розподіл економічних ресурсів.

Для захисту конкуренції держава використовує антимонопольне законодавство, тобто закони спрямовані на обмеження діяльності монополії , а також законодавство про нечесну конкуренцію, нечесну торгівлю тощо. Вперше антимонопольні закони були прийняті наприкінці ХІХ ст. у США, Канаді, Австралії, оскільки процеси монополізація в цих країнах відбувалися найінтенсивніше, що одночасно породжувало негативні процеси. Антимонопольне законодавство є одними з адміністративних методів державного регулювання суспільного відтворення в багатьох країнах, в тому числі і в Україні.

Існують американська та європейська система антимонопольного права. Перша бере свій початок від закону Шермана (1890) і з доповненнями 1914, 1936, 1950 роках є основним антитрестовським законом Америки, який забороняє не лише різні форми монополії, а й саму спробу монополізувати торгівлю. Але цим законом забороняються лише трести й картелі. Щоб обійти його, монополії створювали холдинг-компанії, здійснювали повне злиття корпорацій, картельні угоди замінювалися негласними джентльменськими угодами, так званим лідерством у цінах. Загалом незаконними у США вважають такі дії, як цінова дискримінація, лідерство в цінах, обмежувальна практика організації збуту та ін.

Антимонопольні закони втілюють в життя спеціально створені органи. У США - Федеральна торгівельна комісія й Антитрестовське управління міністерства юстиції. Головна мета антимонопольних законів - обмеження монополії та їх влади, створення конкурентного середовища, підтримка та сприяння дрібному бізнесу.

Європейська та японська система антимонопольного законодавства забороняють не саму монополію, а лише її зловживання владою.

В Україні ще в 1992 р. було прийнято закон “Про обмеження монополізму та недопущення недобросовісної конкуренції у підприємницькій діяльності”, а в 2001 р. Закон України “Про захист економічної конкуренції”. Створено Антимонопольний комітет України та його територіальні управління. Вони мають право прийняття рішення про примусовий розподіл монопольних утворень, а для створення нових крупних економічних об'єднань необхідно отримати дозвіл цього комітету. Антимонопольний комітет не вважає існуючі в Україні фінансово-промислові групи монополістичними утвореннями.

Обмеження дії деяких елементів ринкового механізму. В країнах зі змішаною економікою існують достатньо значні обмеження використання ринкових елементів у таких сферах як охорона суспільного порядку, національна оборона, транспортній системі, обслуговування інфраструктурних комплексів, водозабезпечення тощо.

Обмеження застосовуються і в сфері суспільного споживання та забезпеченні суспільно нормальних умов життя, освіти, людського обслуговування. Державні і муніципальні органи забезпечують функціонування системи освіти, охорони здоров'я, екологічного контролю з врахуванням ринкових і суспільних інтересів.