Основи економічних наук

Ринок цінних паперів складається з двох частин: первинного і вторинного ринків. На першому відбувається емісія цінних паперів, тобто випуск їх в обіг. Другий ринок призначений для перепродажу цінних паперів. Це відбувається на фондовій біржі, через що ринок цінних паперів називають фондовим ринком. Саме він дає можливість збалансувати попит і пропозицію на цінні папери різних суб'єктів ринку, забезпечити тісні прямі та зворотні зв'язки між відтворенням реального капіталу і того, що функціонує у вигляді цінних паперів. Фондова біржа - це установа, яка створена для забезпечення сприятливих умов вільної купівлі - продажу цінних паперів за ринковими цінами на регулярній та упорядкованій основі. За своїм економічним змістом і функціями вона покликана максимально концентрувати попит і пропозицію цінних паперів, сприяти формуванню їх біржового курсу. Основними характерними рисами діяльності фондової біржі стали ліквідність (вільна купівля - продаж), неперервність і публічність ринку й ринкової інформації, довір'я широкої публіки. Організовують фондові біржі акціонери - банки, підприємства, організації та приватні особи. Самостійною торгівлею цінними паперами на біржі мають право займатися лише члени біржі, тобто її засновники. Ціни, за якими продаються цінні папери, тобто їхні курси, регулярну друкуються в щоденних біржових бюлетенях для загального ознайомлення. Біржова котировка при цьому включає мінімальну й максимальну ціну.

Важливим компонентом фінансового ринку є валютний ринок. Валютний ринок становить собою ринок, де предметом купівлі-продажу є різні національні валюти. Купівля-продаж зарубіжних валют зумовлена розвитком зовнішньоекономічних зв'язків між різними країнами і необхідністю взаємних розрахунків. Зробити це можна, прирівнюючи, наприклад, українську гривню до американського долара, євро, російського рубля тощо. У різних країнах залежно від стану розвитку економіки та ринкових відносин валютні операції можуть здійснювати різні суб'єкти. За умов обмеженості ринку валюти це право надається лише державним установам під керівництвом і контролем центрального банку. За умов повної конвертованості валютного ринку це право надається всім суб'єктам, які мають валютні банківські рахунки. Валютний ринок представлений валютною біржею. Валютна біржа - це ринок, на якому здійснюються операції купівлі - продажу іноземних валют, зливків та виробів з благородних металів. Головним завданням валютних бірж України є організація і проведення операцій з купівлі й продажу іноземної валюти, сприяння формуванню і регулюванню ринкового курсу гривні.

Сегментація ринку напряму пов'язана і з міжнародними ринками, що є розвитком і розширенням виокремлених внутрішніх ринків та їхній вихід за межі національної економіки. Так, формування міжнародного ринку засобів виробництва та предметів споживання передбачає створення такого його інституту, як міжнародна товарна біржа, де укладають контракти між виробниками і споживачами різних країн та забезпечується співвідношення цін попиту і пропозиції як на різновиди засобів виробництва, так і предметів споживання.

Міжнародний ринок робочої сили напряму пов'язаний з міжнародним поділом праці (МПП), де формується попит і пропозиція робочої сили на міждержавному рівні. Міжнародний ринок робочої сили є вищим ступенем суспільного поділу праці, об'єктивною основою міждержавних економічних відносин і передумовою загальної економічної взаємозалежності світових ринкових країн на шляху міжнародної інтеграції. Міжнародний обмін на ринку робочої сили опосередковує загальний поділ праці між великими сферами економіки (промисловість, сільське господарство, транспорт тощо). Розподіл праці на міжнаціональному рівні поглиблюється і, на думку фахівців, має набагато більше перспектив, ніж на національному рівні. Пов'язано це, по-перше, з потребою міжнародного обміну науково-технічною інформацією, без якої неможливо підтримувати сучасний рівень кваліфікації виробника. По-друге, через високу вартість науково-технічних досліджень ефективним може бути лише масовий випуск нової продукції, яку здатні поставити на світовий ринок фахівці високого науково-технічного рівня. По-третє, випуск продукції в окремій країні власними кадрами не в змозі забезпечити відповідність сучасним вимогам і технічному рівню за всією номенклатурою виробів.

Об'єктивною основою розвитку міжнародного фінансового ринку є закономірності кругообігу функціонуючого капіталу в країні. У деяких випадках виникає надмірна пропозиція тимчасово вільних капіталів, в інших постійно виникає попит на них. Бездіяльність капіталу суперечить його природі та законам ринкової економіки. Світові фінансові ринки вирішують цю суперечність на міждержавному рівні, задовольняючи попит та пропозицію на тимчасово вільні фінансові ресурси. Міжнародний фінансовий ринок можна розглядати з двох сторін. З функціонального погляду -- це система ринкових відносин, де об'єктом операцій є грошовий капітал, і яка здійснює акумуляцію та перерозподіл світових фінансових потоків для забезпечення безперервності та рентабельності виробництва. З інституціонального погляду -- це сукупність банків, спеціалізованих фінансово-кредитних установ, фондових бірж, через які здійснюється рух світових фінансових потоків, та які є посередниками перерозподілу фінансових активів між кредиторами й позичальниками, продавцями та покупцями фінансових ресурсів. Відмінності світових фінансових ринків від національних обумовлений обсягами щоденних операцій на міжнародних фінансових ринках та їх терміном проведенням; відсутністю географічних кордонів; використанням валют провідних країн світу; участю банків, корпорацій та фінансово-кредитних інститутів з високим рейтингом; диверсифікацією сегментів ринку та інструментів операцій за умов революції у сфері фінансових послуг; специфічними міжнародними процентними ставками; стандартизацією та високим ступенем інформаційних технологій безпаперових операцій на базі використання комп'ютерів. Головне призначення міжнародного фінансового ринку полягає в забезпеченні перерозподілу між країнами акумульованих вільних фінансових ресурсів для сталого економічного розвитку світового господарства й одержання від цих операцій певного доходу. Головною функцією міжнародного фінансового ринку є забезпечення міжнародної ліквідності, тобто можливості швидко залучати достатню кількість фінансових засобів у різних формах на вигідних умовах на наднаціональному рівні.

10.2 Ринок і держава

Головною перевагою ринкової економіки є вільна конкуренція. Вона забезпечує формування попиту, пропозиції, цін і з точки зору ринкового господарства є найкращим механізмом розподілу прибутків між суб'єктами господарювання. Через механізм конкуренції, попиту, пропозиції та ринкових цін ринок забезпечує саморегулювання економіки. Через конкуренцію ринкові відносини активно впливають на рівень витрат на виробництво товару, науково-технічний прогрес, на задоволення платоспроможного попиту населення. Внаслідок дії закону вартості, попиту та пропозиції, інших законів ринкової економіки індивідуальна праця зводиться до суспільно-необхідної та визначення вартості і ціни товару. Механізм міжгалузевої конкуренції сприяє вирівнюванню прибутків підприємців різних галузей виробництва, тобто утворенню середньої норми прибутку. Орієнтуючись на ринкові ціни і намагаючись одержати максимальний прибуток, підприємці направляють свої кошти на випуск тих товарів які користуються попитом. В результаті досягається відповідність між обсягом виробництва і суспільними потребами, формуються необхідні економічні пропорції. Саморегулювання ринку здійснюється тоді, коли за допомогою конкуренції, очищується суспільне виробництво від економічно слабких, нежиттєздатних господарських одиниць і, навпаки, воно сприяє найбільш ефективним, що підвищує середній рівень ефективності народного господарства.

Проте ринок - не всемогутній. Він вирішує далеко не всі проблеми економічного життя суспільства та навіть породжує певні негативні моменти, що заважають подальшому прогресу суспільства. Так, наприклад, незалежно від форми підприємництва (одноосібне володіння, товариство, корпорація) економічні суб'єкти прагнуть пристосуватися до ринкових відносин і в певній мірі впливати на них. На рівні малих та середніх підприємств таке пристосування проявляється у швидкому реагуванні на зміни попиту і пропозиції, в активній інноваційній політиці, у скороченні управлінських витрат тощо. Але, на відміну від малого та середнього бізнесу, який пристосовується до ринкової стихії, великі монополістичні підприємства активно діють в напрямі обмеження ринково-конкурентної стихії. Вони спрямовують свою діяльність на впорядкування господарської системи, захищають і стабілізують її з метою забезпечення економічних переваг висококонцентрованим господарським одиницям. Тобто олігополія та монополія вносять елемент свідомого дерегулювання ринкових відносин. На певному етапі розвитку сама ринкова система руйнує свою основну ознаку - вільну конкуренцію, і розвиваються процеси самогальмування, які роблять неможливим нормальне суспільне відтворення. Інакше кажучи, йдеться про певні негативні наслідки ринкового саморегулювання. Назвемо лише окремі з них. Розвиток ринкової економіки в умовах вільної конкуренції неминуче приводить до високої концентрації і централізації виробництва й капіталу, що породжує монополію. Останні придушують вільну конкуренцію, оскільки контролюють ціни, нав'язують свої умови ринку з метою отримання високих прибутків. Усе це паралізує і руйнує створений віками ринковий механізм вільної конкуренції, який забезпечував прогресивний розвиток продуктивних сил.

Ринкові відносини неминуче призводять до утворення відносно надлишкового рівня зайнятості населення, що в наслідку призводить до безробіття. Ринкова економіка вимагає наявності безробіття, так як воно забезпечує підприємцям великий прибуток, оскільки дає можливість зменшувати заробітну плату зайнятій частині населення, збільшувати тривалість робочого дня та інтенсивність праці, обмежувати пропозицію товарів, щоб не допустити зниження цін тощо.

Ринкова економіка не може забезпечити повне використання матеріальних ресурсів. Про це свідчить циклічний розвиток виробництва. На фазі кризи руйнуються продуктивні сили суспільства. Навіть у період піднесення економіки хронічним стало неповне використання виробничих потужностей.

Ринок дає лише інформацію про поточні економічні проблеми. Наприклад, про необхідність зменшення собівартості продукції, підвищення продуктивності праці тощо. А на перспективу розвитку економіки та суспільства, на формування стратегій майбутнього відтворення ринок не зацікавлений у фінансуванні видатків.

При ринковій економіці відсутня можливість відтворення у галузях, які не дають прибутку, але продукція яких вкрай потрібна суспільству. Наприклад, в усіх країнах сільське господарство є збитковим. Ринковий механізм неминуче призводить до зростання цін на продукцію сільського господарства, створюючи додаткові проблеми її реалізації та загальної доступності.

Ринок не може забезпечити навіть просте відтворення у сфері суспільних товарів та послуг. Суспільні товари - це товари, що споживаються спільно всіма членами суспільства, тобто це суспільний транспорт, система освіти і охорони здоров'я, оборона, управління, охорона правопорядку тощо.

Ринковий механізм виявляється нездатним відтворити стан навколишнього середовища. Намагання приватних фірм уникнути розв'язання екологічних проблем у процесі своєї діяльності і за рахунок цього скорочувати витрати виробництва приводить до екологічної кризи.

Ринкова економіка не тільки не в змозі врахувати потреби всього населення, а й постійно розшаровує суспільство на багатих та бідних, створюючи постійну конфронтацію і напруженість, поляризує верстви населення чим формує загрозу власному існуванню.

Отже ринковий механізм має певні межі своєї дії. Його ефективне функціонування, як засвідчує досвід, можливе лише за умови активного регулювання з боку держави. Держава намагається оптимально поєднати конкурентні ринкові та державні регулюючі сили в господарській системі. Тобто, економічна політики держави має дві основні концепції, що відображають тісний взаємозв'язок між державним регулюванням економіки та її ринковим саморегулюванням. Держава і ринок визначають і напрям, в якому розвиваються економічні процеси, і обсяги регулюючих функцій, які час від часу змінюються. Серед чинників взаємодії ринку і держави є рівень розвитку продуктивних сил, характер історичних змін, що притаманні на даний момент в суспільстві, політико-економічна орієнтація країни, її соціальна структура, національні особливості та ін. Порушення гармонії взаємозв'язку ринку і держави, логіки економічних процесів в бік одержавлення призводить до кризових явищ розвитку, повної стагнації країни. Зловживання ж ринковими механізмами, вільною конкуренцією провокує стихію лібералізму до потужних соціальних струсів. Тому країни ринкового світу створили систему державного економічного регулювання, що є актуальною і для Української держави через відповідні економічні реформи (приватизацію, лібералізацію, фінансову стабілізацію, відкритість економіки та ін.). Вони є цілями підвищення рівня життя широких верств населення, формування розвинутої матеріальної та духовної культури народу, досягнення соціального миру і стабільності, гармонії у взаєминах людини з природою, екологічної безпеки, зміцнення здоров'я нації, забезпечення державі гідного місця у світовому співтоваристві. Для України характерним є те, що становлення ринку та інститутів державотворення збігаються у часі, але внаслідок слабкості держави існує загроза деформування ринкових структур. Тому актуальною є розбудова тих інститутів держави, які компенсують негативні, побічні наслідки функціонування ринку та полегшують набуття економікою країни соціально-ринкового змісту розвитку, а саме державної підтримки підприємницьких структур, планування, забезпечення економічної безпеки, соціального страхування і пенсійного забезпечення, дотримання гарантій на освіту, охорону здоров'я, прав на працю, захисту інтересів споживачів та ін.

Економічне регулювання не може автоматично замінити адміністративні важелі. Для такого регулювання необхідно мати нове економічне середовище, в тому числі й конкуренцію різних форм власності, розгалужені підприємницькі структури, ринкову інфраструктуру, єдині правила економічної поведінки, закріплені в продуманому і узгодженому законодавстві, нову ринкову психологію і культуру населення, високу кваліфікацію кадрів тобто іншу ментальність нації. Нині держава для встановлення контролю над вадами ринку виконує політичну, соціальну, міжнародну та економічну функції. Політична функція держави полягає в забезпеченні цілісності й збереженні суспільства, що трансформується до ринку, у створенні умов для спокійного та гармонійного його розвитку. Якщо держава не підтримує такого стану, дозволяє окремим політичним силам провокувати різного роду соціальні конфлікти, то вона не виконує своєї суспільної функції, не виправдовує свого існування. За таких умов про будь-яке державне управління ринком не може бути й мови. Соціальна функція держави полягає в забезпеченні на всій території країни рівних прав і свобод кожної людини і громадянина незалежно від впливів ринку. Свобода людини реалізується в суспільстві, у спілкуванні та співпраці людей. Окремі суб'єкти ринку використовують це середовище для досягнення різних цілей, у тому числі і злочинних. За таких обставин тільки державна влада здатна бути гарантом захисту прав і свобод в умовах не контрольованості ринку. Виконання соціальної функції передбачає: створення державою умов для відтворення й розвитку людини (демографічна політика, освіта, виховання тощо); формування соціокультурного простору, сприятливого для самореалізації кожної людини; стимулювання творчого зростання людини; утілення в життя принципів соціальної справедливості тощо. Міжнародна (зовнішня) функція держави полягає в підтримуванні свободи, суверенітету та гарантій ринкових суб'єктів країни в рамках світового співтовариства. Держава повинна здійснювати міжнародну функцію в стратегічних параметрах, налагоджувати взаємовигідні стосунки з іншими країнами міжнародних ринкових відносин, зберігати й зміцнювати співробітництво з якомога більшою кількістю держав, сприяти розвитку міжнародних торгових і економічних організацій. Економічна функція держави полягає у створенні умов, необхідних для ефективної економічної діяльності країни ринкового типу. І хоча зазначені вище функції держави тісно взаємопов'язані, проте економічна є найважливішою, тому що брак належного економічного потенціалу або низька ефективність його використання перешкоджають реалізації інших суспільних функцій. Дія економічної функції держави в умовах ринку передбачає наступні 5-ть напрямків:

1. Забезпечення економіки необхідною кількістю грошей. У цій сфері держава є монополістом і протистоїть великій кількості покупців, які формують попит на гроші. З метою задоволення цього попиту держава здійснює грошово-кредитну політику.

2. Формування правових засад функціонування економіки. З цією метою держава визначає правовий статус окремих форм власності, узаконює існування різних видів господарської діяльності, регулює відносини між виробниками та покупцями товарів, регламентує здійснення окремими підприємствами зовнішньоекономічної діяльності, визначає обов'язки підприємств перед державою і т. д. Спираючись на економічне законодавство, держава виконує роль арбітра у сфері господарських відносин, виявляє випадки незаконної діяльності та вживає відповідних заходів до порушників.

3. Усунення вад ринкового саморегулювання. Неспроможність ринку забезпечити ефективний розподіл ресурсів компенсується державним втручанням в економіку. З цією метою держава здійснює захист конкуренції, забезпечує людей суспільними товарами, реагує на можливість виникнення негативних екстерналій (шляхом законотворчої і контролюючої активності), бере участь у розв'язанні проблем неповноти ринків, формує інформаційну інфраструктуру ринку, здійснює стабілізаційну політику. Для захисту конкуренції та обмеження монополістичних тенденцій держава здійснює антимонопольну політику. Вона реалізується на підставі антимонопольного законодавства, яке дає правову оцінку таких явищ, як: зловживання монопольним становищем на ринку; неправомірність певних угод між підприємцями; дискримінація підприємців органами влади й управління; недобросовісна конкуренція. Нормативно-правовими актами також регламентуються засоби державного контролю за дотриманням антимонопольного законодавства, відповідальність за його порушення та ін. Забезпечення суспільними товарами дає можливість населенню відчути певну захищеність і турботу збоку держави, особливо для маргінальних верств, що мають незначні доходи. Держава бере активну участь у розв'язанні проблем неповноти ринків. Для цього вона здійснює координацію дій потенційних виробників і споживачів. Найбільш поширеними формами такої координації є макроекономічні плани, державні цільові комплексні програми. Практикою ринково розвинутих країн є участь держави у формуванні інформаційної інфраструктури ринку. Інформація здебільшого є суспільним товаром. Надання інформації будь-якій особі не зменшує її кількості для інших. Ефективність потребує безкоштовного поширення інформації або, точніше, плата за інформацію має покривати витрати на її надання. Якщо через інформаційну асиметрію споживач неспроможний захистити свої інтереси за допомогою ринкових механізмів як покупець, він може спробувати це зробити через механізм управління суспільним сектором як виборець. Держава здійснює стабілізаційну політику, в основу якої покладається та обставина, що рівень виробництва залежить від рівня сукупних витрат. Стабілізаційна політика спрямована на згладжування коливань в економіці, що виникли незалежно від їх причин. Залежно від напрямку бажаних змін в економіці вона може бути стимулюючою (експансіоністською) або стримуючою (рестриктивною). За характером самого процесу впливу на економіку розрізняють дискреційну (коли держава вибирає окремі заходи впливу стосовно до кожного конкретного випадку) і недискреційну політику (коли держава неухильно дотримується обраних заходів економічної політики). До останньої відносять і дії так званих автоматичних, або вбудованих стабілізаторів, що згладжують коливання економіки, таких як системи державних трансфертів, допомоги по безробіттю, допомоги малозабезпеченим сім'ям, прогресивне оподаткування та ін. Основними методами виконання державою стабілізаційної функції є фіскальна та грошово-кредитна політика.

4. Перерозподіл доходів. Ефективний розподіл ресурсів ще не означає найбільш ефективного розподілу доходів членів суспільства. Конкурентні ринки здатні породжувати нерівномірність розподілу доходів і навіть цілковитий брак коштів для існування в непрацездатних членів суспільства. Для зменшення нерівності в доходах держава здійснює їх перерозподіл через різноманітні соціальні програми у формі трансфертних платежів. Трансферти -- це платежі, які здійснюються державою без надання їхніми отримувачами у відповідь будь-яких товарів та послуг. До них належать пенсії, стипендії, виплати по безробіттю та соціальному страхуванню. Крім цього, держава може регулювати індивідуальні доходи через втручання в процес формування первинних доходів (установлення мінімальної заробітної плати, запровадження прогресивної форми оподаткування, індексація доходів з урахуванням інфляції, регулювання цін на товари та послуги першої необхідності та ін.).

5. Забезпечення людей обов'язковими товарами. Товари (правила поведінки), які держава зобов'язує людей використовувати (додержуватися), називаються обов'язковими товарами. Важливим аргументом на користь державного втручання в економіку є відома істина, що людина здатна діяти всупереч власним інтересам (наприклад, люди курять, уживають надмірну кількість алкоголю, порушують правила дорожнього руху, споживають шкідливі для здоров'я продукти тощо). Погляди, згідно з якими державне втручання необхідне, оскільки державі найліпше відомо, що саме є корисним для людини, називаються патерналістськими. Прихильники патерналізму вважають, що позбавлені державної уваги люди здатні шкодити не тільки собі, а й іншим членам суспільства.

Регулювання економіки державою здійснюється двома методами: короткостроковим та довгостроковим регулюваннями.

Короткострокове регулювання економіки являє собою вплив держави на виробництво з метою одержання наслідків протягом року. Це регулювання використовується, наприклад, для впливу на фази промислового циклу, для зменшення темпів інфляції та ін. Основними засобами короткострокового регулювання економіки є податкова та кредитна політики, регулювання цін і доходів, державні замовлення.

Податкова політика держави проявляється у зміні ставки податків з метою стимулювання або обмеження тих чи інших процесів Наприклад, змінивши ставку податку на прибуток, держава може вплинути на процес нагромадження та попит на засоби виробництва. Змінюючи прибутковий податок та акцизний збір, держава впливає на попит щодо товарів індивідуального споживання. Шляхом введення чи скасування податкових пільг для підприємств певної галузі держава впливає на процес відновлення засобів праці, попит на них та відповідну пропозицію на ринку.

Кредитну політику держава використовує для регулювання ринкової економіки через механізм подорожчання або здешевлення кредиту. Подорожчання кредиту використовується для обмеження інвестиційної активності, здешевлення кредиту - для стимулювання розширення та оновлення виробництва.

Регулювання цін та доходів держава здійснює багатьма шляхами, в тому числі і шляхом впливу через податкову та кредитну політику. Але такий вплив не завжди є ефективним. Тому держава досить часто здійснює пряме регулювання цін і доходів та встановлює над ними контроль. Механізм прямого регулювання включає в себе встановлення максимальних граничних цін і заробітної плати, збільшення цін та зарплати після одержання санкцій державних органів та ін.

Державне замовлення як засіб короткострокового регулювання економіки робить помітний вплив на сукупний попит. Держзамовлення створює надійний ринок збуту продукції, що дуже важливо на тих фазах промислового циклу, коли загострюється проблема реалізації. Через державне замовлення здійснюється значна частина закупівлі різних товарів для створення державних фондів та резервів.

Основними засобами довгострокового регулювання ринкової економіки є планування, програмування та прогнозування.

Планування полягає у складанні державними органами планів економічного та соціального розвитку на кілька років (3-5). У планах держава пропонує підприємцям орієнтири для майбутнього розвитку, інформує їх відносно перспективи зміни кон'юнктури. Державні плани є обов'язковими тільки для державних підприємств та установ, а для приватних вони мають індикативний (інформативний) характер. Проте виконання державних планів приватними фірмами стимулюються державою. Держава бере участь у інвестиціях цих фірм, гарантує ринок збуту продукції, надає пільгові кредити тощо.

Програмування використовується для вирішення великої технічної, економічної або соціальної проблеми, яка вимагає об'єднання зусиль підприємств різних галузей та сфер діяльності. У програмі вказуються фірми, що беруть участь у розв'язанні проблеми, і конкретне завдання кожній фірмі: обсяг роботи, термін виконання, постачальники виробничих ресурсів, порядок фінансування та ін. Такі програми застосовуються у аерокосмічній промисловості, військовій, при модернізації вугільної та металургійної промисловості, суднобудування тощо.

Прогнозування - це одержання аргументованого уявлення про тенденції розвитку всієї економіки або окремих її частин на майбутній період. Без економічного прогнозу не можна розробити план розвитку економіки чи програму вирішення окремої проблеми. Розробляються середньострокові ( як правило, на п'ять років) і довгострокові (на 10 -15 і навіть на 50 років) прогнози. Прогнози містять показники розвитку всієї економіки, окремих галузей, видів діяльності, соціальних умов суспільства тощо.

Як бачимо ринковий механізм суттєво доповнюється державним регулюванням. Без нього сучасна ринкова економіка ні існувати в поточному періоді, ні розвиватися на перспективу не може. Реалізація економічних функцій держави, що доповнюють і виправляють вади ринку, здійснюється через механізм бюджетної, фіскальної, грошово-кредитної, структурної, інвестиційної, цінової, соціальної, зовнішньоекономічної та інших напрямків економічної політики.

10.3 Міжнародні ринки та становлення глобального ринку

Міжнародні ринки є сукупністю тих ринків, що вийшли за національні межі. Формування міжнародних ринків відбувається вже після становлення ринків національних, які, взаємодіючи між собою, пов'язуються системою міжнародних економічних відносин. В сучасних умовах міжнародні ринки все більше набувають рис цілісності і перетворюються в глобальний ринок. Це обумовлено дією об'єктивних чинників:

- пришвидшеним розвитком науково-технічного прогресу коли жодне підприємство чи галузь не в змозі самостійно використовувати новітні досягнення науки і техніки;

- інтернаціоналізація господарських відносин через міжнародний поділ праці, кооперацію та спеціалізацію підприємств.

Основними механізмами участі підприємства в міжнародних відносинах є надання ліцензій, експорт і прямі іноземні інвестиції. Як правило, перші кроки національні виробники на міжнародній арені починають з експорту чи ліцензування, а потім, з набуттям певного досвіду, розглядають можливість інвестування.

Окрім того, підприємство може покинути межі національного ринку і конкурувати у глобальних масштабах в 3-х випадках:

- при бажанні знайти нові ринки збуту;

- при необхідності, викликаною конкуренцією, знизити витрати;

- за умови використання родовищ корисних копалин, розміщених за кордоном.

В тих галузях, де конкуренція носить дійсно глобальний характер, присутні експорт чи прямі іноземні інвестиції. Однак якщо значні експортні потоки є свідченням глобальної конкуренції в галузі, то цього не можна сказати про прямі іноземні інвестиції, які можуть вказувати на існування розвинутих підприємств, конкурентні позиції яких залежать від їхніх активів і конкретних умов в інших країнах. Галузь за рахунок сучасних підприємств стає глобальною завдяки економічним перевагам, що виникають в результаті ведення скоординованої конкуренції на багатьох національних ринках. Між національною і міжнародною конкуренцією підприємств існують відмінності, що пов'язані перш за все з:

- рівнем розвитку національних підприємств і вартістю факторів виробництва;

- існуючими умовами підприємництва на національних ринках;

- ступенем впливу держави на формування сприятливого підприємницького іміджу;

- різницею в цілях, ресурсах і можливостях здійснювати моніторинг іноземних конкурентів.

Джерела становлення глобального ринку мають в своїй основі такі причини: порівняльні переваги; економію на масштабі в сфері виробництва; переваги за рахунок диференціації продукту; надання ринковій інформації і технологіям характеру суспільного блага.

Порівняльні переваги є класичним фактором глобальної конкуренції коли підприємства мають значні переваги у вартості чи якості факторів виробництва продукту, стають його конкурентними виробниками, а експорт спрямовують в інші країни.

Економія на масштабі в сфері виробництва пов'язана з отриманням потенційних переваг у витратах за рахунок централізації виробництва і глобальної конкуренції, що перевищують розмір національного ринку, а також необхідного розвитку експорту між країнами. Значний обсяг продажу і нагромадження досвіду в галузі технологій, що є виключною власністю виробника, формують витратні переваги у глобальній конкуренції.

Диференціація продукту особливо в галузях з передовими технологіями надає виробникам перевагу в репутації і довірі. Економія на глобальних операціях підприємства може виникнути за рахунок використання патентної технології на ринках різних країн.

Надання ринковій інформації і технологіям характеру суспільного блага пов'язано з тим, що технологічні інновації, незалежно від початкових інвестицій, є ресурсом, що може потім багаторазово і безкоштовно використовуватися, а значить стає суспільно доступним. Глобальна конкуренція надає також джерела інформації про технологічні досягнення і сприяє підвищенню технологічної конкурентоспроможності підприємства.

Слід відмітити, що окрім переваг у глобалізації ринку існують і перепони, що можуть заблокувати розвиток міжнародної конкуренції підприємств. Серед них слід відмітити економічні, що підвищують прямі витрати в глобальній конкуренції; управлінські, що пов'язані інтенсивністю обслуговування та технологічними змінами виробленого продукту та інституціональні, що пов'язані з проведенням державної політики захисту вітчизняного виробника та підтримання рівня зайнятості.

РЕЗЮМЕ

1. При сегментації ринків за економічним призначенням можна виділити такі основні ринки: ринок споживчих товарів і послуг, ринок засобів виробництва; ринок капіталу та ринок людського ресурсу.

2. Ринок не можливо уявити без держави, яка формує “правила гри” на ринку і бере на себе забезпечення суспільними благами всього населення країни за допомогою державних інституцій. У сучасних умовах особливо важливим є процес взаємодії держави і ринку через модель “змішаної економіки”. Під змішаною економікою розуміють поєднання конкурентних приватних підприємств з елементами централізованого державного регулювання.

3. Основними ознаками державно-ринкової моделі розвитку в сучасній економіці є: а) розширення сфери функціонування державної власності, б) привласнення і перерозподіл державою значної частини національного доходу, в) державне регулювання економіки

4. Міжнародні ринки є сукупністю тих ринків, що вийшли за національні межі. Формування міжнародних ринків відбувається вже після становлення ринків національних, які, взаємодіючи між собою, пов'язуються системою міжнародних економічних відносин. В сучасних умовах міжнародні ринки все більше набувають рис цілісності і перетворюються в глобальний ринок.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Сегментація ринку

Ринок землі та нерухомості

Ринок споживчих товарів і послуг

Ринок засобів виробництва

Ринок капіталу

Кредитний ринок

Ринок цінних паперів

Валютний ринок

Ринок людського ресурсу

Ринок інновацій

Змішана економіка

Міжнародні ринки

Глобальний ринок.

TЕМА 11. СУСПІЛЬНЕ ВІДТВОРЕННЯ

д.е.н., проф. Савчук В.С.,

д.е.н., проф. Кривенко К.Т.,

д.е.н., проф. Фукс А.Е.

Лекція 1

11.1 Суспільне відтворення, його типи і показники.

11.2 Валовий внутрішній продукт та національний дохід.

11.3 Споживання і заощадження.

11.4 Національне багатство, його сутність та структура.

Лекція 2

11.5 Державний бюджет. Податки

11.6Соціальна політика. Відтворення людського ресурсу

11.7 Держава в системі суспільного відтворення

11.8 Інтернаціоналізація та глобалізація відтворювальних процесів

В темі доводиться, що будь-який процес виробництва незалежно від його суспільного устрою має бути безперервним, тобто повинен періодично переходити одні й ті ж самі стадії. Виробництво пов'язане з суспільним споживанням. Оскільки суспільство не може перестати споживати, то не може воно і перестати виробляти. Тому процес суспільного виробництва є в той же час процесом відтворення. Студенти, вивчаючи цю тему, повинні глибоко усвідомити сутність суспільного відтворення, його види та результати. Важливими показниками суспільного відтворення є валовий внутрішній продукт, національний дохід, а також національне багатство. Особливу увагу при вивченні теми студенти повинні приділити відтворенню людського ресурсу і розглянути цю проблему на прикладі України.

Завдяки вивченню цієї теми студент повинен набути таких умінь, які б дали йому змогу розкрити зміст суспільного відтворення, його стадії, показники, структурні елементи, уміти, наприклад, обчислити такі показники, якими є валовий внутрішній продукт, національний дохід, доходи населення тощо. Набуті знання з даної теми студенти повинні уміти використати в майбутньому при вивченні таких дисциплін, якими є мікроекономіка, макроекономіка та ін..

Лекція 1

11.1 Суспільне відтворення, його типи і показники

Будь-який процес виробництва незалежно від його суспільної форми має бути безперервним, тобто повинен періодично проходити одні й ті ж самі стадії. Суспільство не може перестати споживати, а отже, воно не може перестати виробляти. Тому всякий процес суспільного виробництва, що розглядається в постійному зв'язку і безперервному потоці свого відновлення, в той же час є процесом відтворення (див.: Маркс К. Капітал: Т. 1. ? К.: Держполітвидав, 1954. ? С. 565). Безперервне виробництво матеріальних благ і послуг є об'єктивною основою існування людського суспільства. Економічна теорія досліджує суспільне відтворення як економічне.

Економічне відтворення відбувається як всередині окремих підприємств, домогосподарств, галузей і регіонів, так і в масштабі всього суспільства. Основою суспільного відтворення є відтворення на окремих підприємствах і домогосподарствах, або одиничне (індивідуальне відтворення). Відтворення на окремому підприємстві є вихідною і необхідною ланкою всього суспільного відтворення.

Водночас суспільне економічне відтворення не є простою сумою одиничних процесів відтворення окремих підприємств. Доведено, що в суспільному відтворенні з'являються нові якісні елементи, які відсутні на рівні первинних підприємств. Так, вищим інтересом підприємства є максимізація прибутку, а суспільного виробництва ? максимізація добробуту населення. Підприємство орієнтується на ринковий попит, а суспільне виробництво ? на сукупний попит і т. ін.

Суспільне економічне відтворення основане на органічній єдності всіх частин, що його утворюють:

виробництва, розподілу, обміну, споживання;

домогосподарств, підприємств, галузей, економічних регіонів і всього виробництва;

продуктивних сил, складових їх частин і економічних відносин;

суспільного виробництва і суспільного споживання.

В усій системі відтворювальних зв'язків визначальним є виробництво, бо саме воно створює все необхідне для життя людей. Розподілене, обмінене і спожите може бути тільки те, що вироблене.

Економічне відтворення суспільства включає в себе відтворення:

суспільного продукту та його конкретних форм;

людського ресурсу як особистісного фактора виробництва та його зайнятості;

основного і оборотного капіталу суспільства, тобто засобів виробництва, як необхідних умов суспільного процесу відтворення;

національного багатства;

споживання;

економічних відносин.

Засоби виробництва і людський фактор у своїй єдності - це продуктивні сили суспільства. Тому економічна теорія також досліджує відтворення продуктивних сил як матеріальної бази всієї економічної системи суспільства.

У складі економічних відносин відтворюються різноманітні форми власності, перш за все домінуюча, їх взаємозв'язок і напрями розвитку, а також відносини розподілу, товарно-грошові відносини, господарський механізм.

Розрізняють просте, звужене і розширене відтворення економічної системи (рис. 10.1).

Просте відтворення ? це відновлення процесу суспільного виробництва з року в рік у незмінних обсягах. Просте відтворення передбачає, що прибуток та інші доходи не використовуються на заощадження та інвестиції, тобто на розширення виробництва товарів і послуг, а повністю споживаються домогосподарствами. Просте суспільне відтворення було типовим для докапіталістичних економічних формацій, так званої традиційної економіки. У докапіталістичному суспільстві розширене відтворення здійснювалося лише в окремі періоди тривалого історичного процесу. У ці періоди процес виробництва відновлювався на традиційній технічній основі і в майже незмінних обсягах. За сучасних умов просте відтворення поширене в найбідніших країнах.

Рис. 11.1. Типи суспільного відтворення

Звужене відтворення характеризується відтворенням суспільного виробництва в обсягах, що є меншими, ніж у попередньому періоді.

Розширене відтворення економіки ? це відтворення суспільного виробництва в зростаючих обсягах. У даному випадку частина прибутку та інших доходів підприємств і домогосподарств нагромаджується та інвестується у виробництво з метою розширення межі його виробничих можливостей.

Підприємці, намагаючись одержати максимум прибутку, значну його частину капіталізують, тобто спрямовують на розширення основного і оборотного капіталу, а на цій основі ? і виробництва. Проте просте відтворення продовжує існувати як елемент розширеного відтворення економіки. Так, складовою частиною розширеного відтворення суспільного виробництва є відтворення тієї кількості капіталу, людського ресурсу і продукту, яка була в наявності у попередньому періоді.

В умовах розвинутого товарного виробництва і ринку відновлення процесу відтворення передбачає реалізацію на ринку суспільного продукту. У зв'язку з цим у масштабі суспільного економічного відтворення велике значення мають такі ринкові категорії, як сукупне пропонування, сукупний попит, суспільна рівновага та інші категорії ринкової економіки, які розглядаються не на рівні первинної ланки, а на рівні економіки загалом.

Вагомий вплив на розширене відтворення за сучасних умов, особливо в Україні, здійснює тіньовий сектор або тіньова економіка. Це знаходить свій прояв у щорічному відпливу капіталів за межі країни, недоотриманні доходів Державного бюджету України, прагненні приватизувати державні підприємства за безцінь і т. п. За даними Всесвітнього банку Україна займає перше місце серед країн Центральної та Східної Європи та республік колишнього СРСР за масштабами тіньової економіки.

Що стосується основних показників, що характеризують економічне відтворення, то це макроекономічні показники ? валовий внутрішній продукт і національний дохід. Кожен з них аналізується за абсолютним приростом, темпами зростання відносно попереднього року або темпами зростання відповідно базового року та темпами приросту. Аналіз також охоплює показники валового внутрішнього продукту і національного доходу на душу населення та інші показники.

11.2 Валовий внутрішній продукт та національний дохід

Підсумковим результатом суспільного відтворення є сукупний суспільний продукт або валовий суспільний продукт (ВСП). Теорія і практика розробили два методи обчислення суспільного продукту -- систему національних рахунків (СНР) і систему балансу народного господарства (БНГ). Зараз майже всі країни світу використовують систему національних рахунків.

Система національних рахунків ? це адекватний ринковій економіці національний облік, який ведеться на основі певного набору рахунків і балансових таблиць, що розкривають результати економічної діяльності, структуру економіки, найважливіші взаємозв'язки у національному господарстві.

В основу СНР покладено концепцію господарського кругообігу, яка ґрунтується на таких принципах:

1 - продуктивною є будь-яка праця, що приносить дохід;

2 - грошові витрати і доходи в суспільстві еквівалентні, тобто витрати дорівнюють доходам;

3 - виробництво, розподіл, обмін продуктів розглядаються як взаємопов'язані сторони єдиного процесу відтворення;

4 - усі показники обчислюються лише у грошовій формі.

За системи національних рахунків подвійний рахунок виключається, що є ключовим аспектом цього методу обліку результатів суспільного виробництва.

Баланс народного господарства - це система взаємопов'язаних балансових таблиць, кожна з яких відображає окремі, найбільш принципові сторони економічного процесу. До них належить відтворення: матеріального продукту - сукупного суспільного продукту і чистого матеріального продукту; національного доходу; національного багатства.

Для БНГ характерне розмежування двох сфер -- матеріального виробництва і так званої невиробничої сфери. Матеріальне виробництво поділяється на виробництво засобів виробництва (І підрозділ) і виробництво предметів споживання (ІІ підрозділ). Система балансів -- це зведений матеріальний баланс, міжгалузевий баланс, зведений фінансовий баланс, баланс грошових доходів, баланс трудових ресурсів та ін.

Отже, БНГ обчислює тільки матеріальне виробництво в економіці, при цьому розмежовується виробництво засобів виробництва і предметів споживання. Концепція СНР, навпаки, розглядає економіку як єдине ціле без принципового розмежування матеріального і нематеріального виробництв. До того ж у СНР принципове значення має система домогосподарств.

За СНР виробнича діяльність ? це будь-яка законна діяльність, що приносить дохід. Поки що системі національних рахунків альтернативи немає. Проте з часом метод БНГ може бути удосконалений, але з урахуванням досягнень СНР.

За системою балансу народного господарства валовий суспільний продукт (ВСП) обчисляється як сума всіх благ, включаючи проміжні, створені в суспільному виробництві за певний період (зазвичай рік). Він також може бути визначений як сума продукції окремих виробників (підприємств, об'єднань) за цей самий проміжок часу. Головним і вихідним показникам оцінки національного продукту (так у СНР називають суспільний продукт) є валовий внутрішній продукт (ВВП). Цей показник широко застосовується у світовій господарській практиці, міжнародній і національній статистиці для визначення рівня і темпів економічного розвитку, продуктивності суспільної праці, рівня життя населення. У статистиці України форма національного продукту (ВВП) була визначена не так давно ? з 1987 р.

Валовий внутрішній продукт (ВВП) - це сукупна вартість кінцевих товарів і послуг, вироблених у поточному періоді на території країни, незалежно від національної належності підприємств. Валовий внутрішній продукт підраховується за так званим територіальним принципом.

Для ВВП характерні такі загальні риси:

- є найбільш загальним показником кінцевого результату економічної діяльності в національній економіці;

- характеризує єдність взаємопов'язаних аспектів економічного процесу: виробництво матеріальних благ і надання послуг, розподіл доходів, кінцеве використання матеріальних благ і послуг;

- охоплює результати економічної діяльності всіх господарських одиниць: підприємств, організацій та установ як сфери матеріального виробництва, так і сфери послуг, особистих підсобних господарств населення, окремих осіб, зайнятих бізнесом;

- є вартісним, грошовим показником, вимірює ринкову вартість річного виробництва;

- має кількісний, часовий вимір.

Існує три методи обчислення валового внутрішнього продукту:

1) за виробленою продукцією (виробничий метод);

2) за витратами (метод кінцевого використання);

3) за доходами (розподільний метод).

Під час розрахунку ВВП за виробничим методом підсумовується додана вартість, створена всіма галузями економіки. Для цього за кожною галуззю економіки спочатку розраховується валовий випуск, який потім зменшується на величину проміжного споживання. Отриманий результат характеризує сукупну вартість кінцевої продукції, або доданої вартості, створеної в галузях економіки.

У ході розрахунку ВВП за витратами підсумовуються витрати всіх економічних агентів, які використовують ВВП: домогосподарств, фірм, держави та іноземців, які експортують товари з даної країни. У підсумку отримуємо сукупну вартість усіх товарів і послуг, спожитих суспільством.

У процесі розрахунку ВВП за доходами підсумовуються всі види факторних доходів (заробітна плата, прибуток, процент, рента), а також амортизаційні відрахування.

У таблиці 10.1 в узагальненому вигляді показані методи обчислення ВВП за витратами і за доходами.

За першим підходом валовий внутрішній продукт дорівнює сумі споживання домашніх господарств (С), валових приватних інвестицій (І), видатків держави (Д) і чистого експорту (Х), тобто:

ВВП = С + І + Д + Х (10.1)

Таблиця 11.1

Два підходи до обчислення ВВП ? за витратами і за доходами

Огляд національних рахунків
ВВП як сума видатків	ВВП як сума доходів
Компоненти ВВП	Доходи як джерела ВВП
Споживання домашніх господарств (С)	Заробітна плата
+ Валові приватні внутрішні інвестиції (І)	+ Процент, рента та інші майнові доходи
+ Видатки держави (Д)	+ Непрямі податки
+ Чистий експорт (Х)	+ Амортизація
	+ Прибутки
Дорівнює валовому внутрішньому продукту	Дорівнює валовому внутрішньому продукту

За другим підходом ВВП обчислюється як сума виплаченої в економіці заробітної плати, процента, ренти та інших майнових доходів, непрямих податків на бізнес, амортизації та прибутків.

Кожен з підходів дає абсолютно однаковий результат. Для підприємств доходи домогосподарств є витратами виробництва.

Обчислення ВВП ускладнюється інфляцією (зростанням цін), яка властива всім країнам з ринковою економікою. У зв'язку з цим розрізняють поняття номінального і реального ВВП.

Номінальний ВВП ? це обсяг виробництва, обчислений за діючими, фактичними цінами. В умовах інфляції він завищує результати економіки і потребує коригування.

Реальний ВВП ? це обсяг виробництва, вартість якого скоригована на величину річного зростання цін.

Співвідношення між номінальним і реальним ВВП утворює ще один показник ? дефлятор ВВП, який визначається за формулою:

Дефлятор ВВП = Номінальний ВВП / Реальний ВВП (11.2)

На основі ВВП розраховується цілий ряд інших макроекономічних показників. Перший з них - валовий національний продукт. Валовий національний продукт характеризує сукупну вартість кінцевих товарів і послуг, створених за певний період вітчизняними підприємствами в країні і за її межами. Валовий національний продукт підраховується за національним принципом. ВНП обчислюється як валовий внутрішній продукт і відрізняється від нього на величину, яка дорівнює сальдо розрахунків із зарубіжними країнами. У закритій економіці за відсутності зовнішніх потоків товарів і капіталів ВНП і ВВП рівні. Але в дійсності певна частина створених у країні факторних доходів (від капіталу, робочої сили і землі) може являти собою власність іноземців, тому в складі ВНП такі доходи не враховуються, але вони включаються у ВВП. Разом з тим доходи, отримані громадянами даної країни за кордоном, враховуються у ВНП, але не входять у обсяг ВВП.

Відмінності між ВВП і ВНП незначні. Але в країнах, що розвиваються, ВВП, як правило, більший від ВНП, оскільки цим країнам доводиться сплачувати великі проценти за зовнішні позички, а для розвинутих країн, навпаки, ВНП, як правило, більший від ВВП.

Наступним макроекономічним показником, розрахованим на основі ВВП є чистий внутрішній продукт (ЧВП).

Чистий внутрішній продукт (ЧВП) ? це ВВП, зменшений на величину амортизаційних відрахувань:

ЧВП = ВВП - Амортизаційні відрахування. (11.4)

Національний дохід (НД) можна отримати, якщо ЧВП зменшити на величину непрямих податків на бізнес (податок на додану вартість, акцизи, мито, ліцензійні платежі та ін.):

НД = ЧВП - Непрямі податки на бізнес; (11.5)

або НД = ВВП - Амортизаційні відрахування - Непрямі податки на бізнес.