Основи економічних наук

У світі щорічно реєструються понад 5000 СП. У країнах Східної Європи створення їх розпочалося наприкінці 60-х років, в Україні -- у 80-х роках. Проте в нашій країні цей процес спочатку відбувався повільно, що було зумовлено існуванням адміністративно-командної системи. Розширення мережі СП зумовилось, насамперед, лібералізацією нормативно-правових актів, що регулюють їх діяльність. Для поліпшення роботи СП необхідно проводити раціональну економічну політику, прийняти ефективні й стабільні закони, істотно підвищити рентабельність виробництва і капіталовкладень, активізувати внутрішні інвестиції та ін.

Важливою формою спільного підприємництва є також офшорні компанії.

Офшорний бізнес (англ. оії-зпоге -- за берегом) -- бізнес компаній в центрах спільного підприємництва за межами країни, в якій він зареєстрований, але не підпадає під дію національного законодавства, отримує пільговий режим для фінансово-кредитних операцій з іноземними резидентами в іноземній валюті.

Офшорний бізнес отримав поширення в середині 70-х років. Основними причинами його виникнення й інтенсивного поширення є:

· значна ліберальність податкового законодавства в офшорних регіонах;

· можливість реєстрації нерезидентських компаній;

· високий ступінь розвитку міжнародних телекомунікацій, транспортної мережі, банківських послуг;

· мінімальні обмеження на певні види ділової активності;

· економічна (стабільність курсу національної валюти, лібералізація зовнішньоекономічної діяльності та ін.) та політична стабільність.

Найадекватнішою формою підприємств для здійснення офшорного бізнесу є корпорації. Це зумовлено тим, що створення корпорації та надання їй права отримання прибутку дає змогу зменшити величину індивідуального подохідного податку (оскільки податок на прибутки корпорацій нижчий) і розширити способи його законного зниження. Крім того, таке зниження можливе шляхом реєстрації в країнах з пільговим режимом оподаткування

Надзвичайно поширеними видами офшорних корпорацій є інвестиційні та холдингові компанії. Отримані ними кошти можна вкладати в акції інших компаній або в банки різних країн світу. З метою зменшення оподаткування компаній в країнах з високими податками вони (компанії) набувають статусу дочірніх підприємств холдингової офшорної корпорації, розташованої в офшорному регіоні. В такому разі податки зменшуються на величину дивідендів, виплачуваних холдинговій компанії. Інвестиційні та холдингові офшорні компанії дають змогу уникнути податків на передання спадщини і збільшення капіталу, знизити податки на прибуток від надання транспортних та професіональних послуг (консультаційних, володіння патентами, ліцензіями та ін.).

Широко практикується заснування офшорних банків, особливо філіалів транснаціональних банків. Це дає змогу здійснювати депозитні операції в країнах, де вони не оподатковуються, надавати банківські кредити за умов звільнення від сплати податків на відсотки, одержувані за їх надання, та ін. Значні пільги в офшорних регіонах отримують страхові, трастові компанії.

Вільні економічні зони, як і спільні підприємства, є однією з найхарактерніших ознак сучасної світової економіки, важливою формою міжнародного підприємництва.

ВЕЗ мають свою передісторію, їхнім прообразом були центри вільної торгівлі з часів Римської імперії, вільні міста середньовіччя, а також вільні порти (Генуя, Мальта, Аден і ін.), де практикувалося безмитне складування товарів. В Україні перший вільний порт було створено в Одесі (1817 р.). Згодом такі порти переростали у вільні економічні зони. Особливо інтенсивно ВЕЗ почали створюватися у країнах Європи та Америки в 50-х роках нинішнього ХХ століття, а у 70-ті роки вони вже набули значного поширення.

Сьогодні термін «вільна економічна зона» (СЕЗ) широко використовується у всьому світі.

Вперше його офіційне тлумачення було надано в Кіотськой конвенції від 18 травня 1973 р., де зазначалося, що вільна економічна зона є частиною території однієї держави, на якій ввезені товари зазвичай розглядаються як товари, що знаходяться за межами митної території по відношенню до права імпорту і відповідних податків і що не підлягають звичайному митному контролю. Товари, ввезені на територію зони, не декларуються, а існуючий порядок лише полегшується, але не скасовується.

У найзагальнішому розумінні ВЕЗ -- це частина суверенної території країни, що має вільний режим вкладання іноземного капіталу, для чого тут створюються пільгові економічні умови.

ВЕЗ є формою прискореного розвитку окремих економічних регіонів та організації господарської діяльності на певній частині території країни, в межах якої встановлюються особливі правила економічної діяльності.

Зона є не адміністративно-політичним, а господарським утворенням, тому її межі і конфігурація визначаються виходячи з економічної доцільності. Розміри можуть складати від декількох квадратних километрів до території всієї країни. Якщо межі зони співпадають з адміністративною територією, то керівництво її діяльністю покладається на місцеву владу. Інакше за рахунок засобів підприємств, місцевих і центральних органів управління створюється спеціальна адміністрація, що діє на комерційних принципах під керівництвом запрошеного за контрактом фахівця, яка вирішує всі основні проблеми, зокрема іноземних інвесторів.

У межах ВЕЗ використовуються різноманітні стимули: 1) пільги для підприємницької діяльності як іноземного, так і національного капіталу, 2) податкові знижки, 3) низькі (або нульові) митні ставки, 4) особливий валютний режим тощо.

Створення сприятливих економічних умов має зацікавити іноземний капітал і національних підприємців в активній підприємницькій діяльності в межах зони, що потім позитивно вплине на економіку всієї країни.

Конкретні завдання, що вирішуються вільними економічними зонами, полягають в наступному:

· забезпечення умов для активного включення країни до світо- господарських зв'язків;

· підйом депресивних територій, вирівнювання територіальних розбіжностей;

· стимулювання припливу іноземних інвестицій;

· збільшення випуску конкурентоспроможної продукції, насичення внутрішнього ринку і стимулювання її експорту;

· стимулювання технічного розвитку і впровадження новітніх розробок;

· підготовка фахівців і кваліфікованих робітників;

· поглиблене включення країн в процес міжнародного розподілу праці;

· залучення туристів, відпочиваючих;

· проведення економічних експериментів;

· створення додаткових робочих місць і сприяння зростанню зайнятості населення тощо.

ВЕЗ -- це важлива ланка в здійсненні принципів відкритої економіки, лібералізації і активізації зовнішньоекономічної діяльності. Вільні економічні зони сприяють піднесенню економіки окремих регіонів і країни в цілому, встановленню тісних економічних і торговельних міжнародних зв'язків. Завдяки створенню ВЕЗ у національній економіці поширюються передові технології, досвід управління, збільшуються валютні надходження тощо.

Для створення вільної економічної зони потрібен ряд чинників, а саме:

· зручне географічне положення;

· транспортний і телекомунікаційний зв'язок із зовнішнім ринком;

· розвинена економічну інфраструктуру (банки, біржі, страхові компанії);

· певний рівень розвитку виробництва в регіоні і наявність висококваліфікованого персоналу, зокрема для здійснення зовнішньоекономичної діяльності;

· наявність розвиненої соціальної сфери.

Існує дві концепції створення ВЕЗ:

Перша -- територіальна, коли умови вільної економічної зони поширюються тільки на певну конкретну територію, де діють пільгове митне та податкове законодавство, пільговий режим для іноземних інвесторів тощо.

Друга концепція ВЕЗ -- функціональна (режимна), за якої підприємства та організації зони не відділяються кордоном від решти території країни (тобто не концентруються на чітко визначеній території), а діють на всій території країни. Проте вони мають свій локальний пільговий режим оподаткування, фінансування, оплати праці, матеріально-технічного забезпечення.

У міжнародній практиці налічується понад 20 видів ВЕЗ. Вони можуть бути як комплексними, так і певного функціонального типу.

Залежно від мети, об'єктивних можливостей, місця країни у світовому господарстві розрізняють різноманітні типи (моделі) ВЕЗ:

· Вільні торговельні зони забезпечують перевезення, обробку та зберігання вантажів. У них створюється пільговий експортно-імпортний режим (скасування або пом'якшення мита, експортно-імпортного контролю і т.п.). Сюди входять і вільні порти, безмитні склади, транзитні зони, митні зони на окремих підприємствах.

· Експортні промислові зони передбачають, крім пільгового експортно-імпортного режиму, також пільгове фінансування та оподаткування для іноземного і національного капіталу. Мета їх створення -- виробництво експортної продукції.

· Імпортні промислові зони на основі пільгового економічного режиму розв'язують проблеми насичення ринків країн, де вони розміщені, сучасними товарами.

· Банківські та страхові зони створюють особливий (пільговий) режим банківській і страховій справі.

· Технологічні зони, технополіси, технологічні парки забезпечують реалізацію розробки і впровадження сучасних технологій, іноземного менеджментського, комерційного та маркетингового досвіду.

· Комплексні зони мають широке коло завдань і використовують елементи різних видів зон.

Ефективність ВЕЗ залежить від багатьох факторів. Насамперед -- від ефективності виробництва всієї країни, де розташована зона. Крім того, суттєвим є врахування і поєднання інтересів своєї країни й іноземних інвесторів. У країнах з різним рівнем розвитку економіки ВЕЗ створюють з різною метою. У розвинутих країнах -- передусім для сприяння національним компаніям у виході на зовнішні ринки збуту та розширенні їх. У слаборозвинутих -- з метою залучення іноземних інвестицій і водночас передових технологій тощо. Завдяки створенню ВЕЗ пільгові умови їх діяльності в деяких країнах поширюються на розташовані поблизу регіони та окремі підприємства, а певні типи та різновиди таких зон починають частково виконувати функції більш розвинутих.

Найбільш розвинутим типом ВЕЗ є технополіси.

Технополіс -- найвища форма інтеграції продуктивних сил (зокрема, людини, науки, техніки, інформації), венчурного капіталу, фінансово-кредитних інститутів і держави в процесі виробництва з метою прискореного розвитку відсталих регіонів, поглиблення НТР і створення досконалішого суспільства.

Основними структурними елементами технополісів є науково-дослідні інститути, крупні компанії, інвестиційні банки, венчурні підприємства, консультаційні фірми з проблем управління, обчислювальні центри, державні органи. Ці елементи розташовують у промислових зонах, наукових містечках і житлових квартирах. У вузькому значенні технополіси є центрами новітньої технології.

Найвідомішим технополісом є «Силіконова долина» в Каліфорнії, на території якої розташовані підприємства 17 найбільших фірм електронної промисловості США. Він виник без прямого державного планування і виробництва. В Японії з метою запозичення досвіду США і реалізації власних ідей було сформовано концепцію технополісів, у якій під керівництвом держави поєднано три стратегічні цілі: 1) проведення досліджень у сфері науковомісткої технології; 2) реалізація японських програм регіонального розвитку; 3) запозичення передового досвіду процесу нововведень «Силіконової долини». Стрижнем цієї концепції є національна стратегія науково-дослідних робіт, мета якої -- розвиток найновіших технологій та зміцнення позицій Японії в міжнародній конкуренції.

Компанії, які вкладають кошти в будівництво технополісів, отримують податкові пільги, стимулюючі субсидії та фінансові стимули. Держава, зокрема, здійснює політику прискореної амортизації (30% для устаткування протягом першого року його експлуатації та 15% для будівель і споруд у зоні технополісів), яка супроводжується отриманням податкових пільг, вкладає до 30% всіх капіталовкладень у споруди та устаткування для спільних проектів науково-дослідних робіт з місцевими промисловими дослідницькими лабораторіями. Крім того, надаються пільги режим при проведенні амортизації, знижку за економію електроенергії та контроль за забрудненням довкілля, пільги на основний капітал, придбання нерухомості. Спеціальні дотації надають на створення робочих місць.

Розвиток технополісів має багато позитивних наслідків. З метою реалізації поставлених цілей створюються нові інститути і фонди для залучення і виховання талановитої молоді, венчурним компаніям надають кредити під низькі відсотки (у разі невдачі кредити не повертаються).

Важливою рисою технополісів є створення атмосфери творчості, ініціативи, підприємництва, ризику тощо, яка разом із методами підбору талановитих кадрів, нових форм навчання сприяє розвитку всіх сутнісних сил людини, її здібностей. За реалізації такої мети розвитку технополісів, як перерозподіл національного доходу і багатства на користь бідних районів, в людині розвиватимуться повніше риси власника. Крім того, позитивними сторонами технополісів є інтеграція капіталів різних суб'єктів підприємницької діяльності, в тому числі держави; створення єдиної матеріально-технічної бази.

Водночас багатьом технополісам, зокрема «Силіконовій долині», властиві деякі негативні риси: висока вартість житла; транспортні затори; забруднення повітря й води; прагнення досягти короткотермінових цілей за рахунок довготермінових; переважаюче зростання чисельності малокваліфікованих спеціалістів порівняно зі спеціалістами високої кваліфікації (при скороченні кількості некваліфікованих) та ін.

У світі налічується понад 300 технополісів, у т.ч. понад 50 - у Франції , 30 - в Німеччині, по 20 - у США та Японії. У країнах СНД їх найдоцільніше створювати у ВЕЗ.

РЕЗЮМЕ

1. Поняття «підприємництво» надзвичайно широке і містке. У ньому переплітаються сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних і психологічних відносин. У сучасній зарубіжній та вітчизняній економічній літературі немає універсального визначення підприємництва. Загалом вважається, що підприємництво -- це самостійна, ініціативна, систематична па власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку.

2. Світова наукова економічна література розглядає підприємництво з трьох точок зору: як економічну категорію; як метод господарювання; як тип економічного мислення.

3. Конкуренція є об'єктивною закономірністю становлення розвитку підприємництва, важливою передумовою впорядкування цін, сприяє витісненню неперспективних та неефективних підприємств, раціональному перерегулюванню товарної продукції, захищає споживачів та контрагентів від недобросовісної конкуренції. Підприємці можуть виступати конкуруючими сторонами -- власниками малих, середніх та великих підприємств. Наявність різнопрофільних конкурентів на товарному ринку може загострювати конкурентну боротьбу, яка є рушійною силою їхнього саморозвитку. Складовим елементом розвитку підприємництва є система стимулів, спрямованих на активізацію трудової та підприємницької діяльності. Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто становлячись тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації та постійного оновлення.

4. До витрат виробництва насамперед належать елементи факторів виробництва, які використані в даному процесі: витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам фірми); витрати на придбання будівель та обладнання (інвестиції); витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних копалин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали; витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу), електричної енергії. Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують досягнення кінцевого результату господарської діяльності.

5. Ефективність, взагалі є відносним результатом процесу, який визначається як відношення ефекта (результата) до витрат, що обумовили його отримання. Ефективність виробництва - це комплексне відображення кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу. Зрештою, ефективність виробництва і продуктивність системи - це, по суті, терміни-синоніми, що характеризують ті самі результати діяльності. Однак, загальна продуктивність системи є поняттям ширшим, ніж продуктивність праці та прибутковість виробництва. Основною ознакою ефективності (продуктивності) є досягнення мети виробничої або іншої діяльності підприємства (організації) за умови найменших витрат суспільної праці або часу.

6. Прибуток -- частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грошових накопичень господарського суб'єкту. Економічний зміст продукту Г - Т - Г'. Прибуток -- одне з основних джерел формування фінансових ресурсів підприємства та формування фондів грошових коштів підприємства.

7. Прибуток показує абсолютний ефект діяльності підприємства без урахування використаних при цьому ресурсів, тому його слід доповнювати показником рентабельності. Ступень прибутковості підприємства і характеризує рентабельність. Рентабельність - це якісний, вартісний показник, що характеризує рівень віддачі витрат або ступень використання ресурсів, що є в наявності, в процесі виробництва і реалізації продукції.Фірма рентабельна, якщо суми виторгу достатньо не тільки для сплати витрат на виробництво, але і для утворення прибутку. Таким чином, рентабельність характеризує ефективність роботи підприємства, дає уявлення про спроможність підприємства збільшувати свій капітал.

8. Рента як економічне явище означає постійне отримування власником частини доходу з капіталу, майна чи землі, причому такої частини, що не потребує для свого одержання будь-якої підприємницької діяльності. Сучасна наука крім земельної ренти визначає ще й політичну ренту, яку урядова бюрократія отримує, як правило незаконним шляхом, як компенсацію за надання певних послуг; наукову ренту, як таку, коли вчений отримує певну частину доходу не за здійснену діяльність, а за визнання і певне соціальне становище; раціоналізаторська рента (не плутати з раціоналізаторським доходом), коли винахідник одержує доход за використання його ноу-хау в різних сферах виробництва; авторська рента, коли автор отримує частину доходів від видання чи перевидання своїх творів (така практика набула широкого використання в сфері шоу-бізнесу, театрального мистецтва і літератури). Економічна рента включає також доходи від облігацій та акцій, від здавання в оренду рухомого і нерухомого майна та ін. Земельна рента у цьому контексті є лише однією із форм розподілу створеного продукту відповідно до використаних факторів виробництва.

9. Аналіз світового досвіду доводить, що виконання підприємництвом своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки. Державна політика підтримки підприємництва - це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів господарювання. Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого - створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об'єктивно діючій системі економічних законів з урахування різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору.

10. Міжнародне підприємництво передбачає існування певних передумов: поглиблення міжнародного поділу праці та створенням світового ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. У ньому починають брати участь всі підприємці, так чи інакше причетні до міжнародної торгівлі. Адже формування експорту та імпорту сприяє забезпеченню національних підприємств необхідними ресурсами, спонукає їх до удосконалення виробництва, підвищення його технічного рівня тощо; розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве виробництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами; розвиток транснаціональних компанії (ТНК), що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвинутих країн у менш розвинуті.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Сутність підприємництва Виробничі витрати

Підприємництво як економічна категорія Постійні витрати

Підприємництво як метод господарювання Змінні витрати

Підприємництво як тип економічного мислення Зовнішні витратти

Суть ефективності виробництва Внутрішні витрати

Закон спадної продуктивності факторів виробництва Економічні витрати

Суть ефекту Суть прибутку

Економічний ефект Валовий прибуток

Соціальний ефект Бухгалтерський прибуток

Синергічний ефект Чистий прибуток

Суть ренти Нормальний прибуток

Диференційна рента Економічний прибуток

Квазірента Функції прибутку

Державна політика у сфері підприємництва

Державне регулювання підприємництва

Міжнародна підприємницька діяльність

ТЕМА 7. ЕКОНОМІЧНИЙ РОЗВИТОК

д.е.н., проф. Савчук В.С.,

д.е.н., проф. Зайцев Ю.К.,

к.е.н., доц. Семенов М.Г.

Лекція 1

7.1 Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи.

7.2 Динаміка економічного розвитку та його фактори.

7.3 Економічне зростання, його критерії та показники.

7.4 Ресурси економічного зростання.

Лекція 2

7.5 Типи та моделі економічного розвитку.

7.6 Сталий економічний розвиток.

7.7 Цивілізаційний вимір економічного розвитку.

Лекція 3

7.8 Циклічний характер економічного розвитку.

7.9 Економічні кризи.

Економічні потреби та інтереси, які виникають у людини, певних соціальних груп, суспільства в цілому в процесі економічної діяльності, постійно збагачуються, як під впливом, так і в результаті такої діяльності. Розвиток суспільного поділу праці, і, як наслідок, продуктивних сил, держави та суспільства викликає до життя нові інтереси та потреби, задовольнити які неможливо поза постійним зростанням та ускладненням валового внутрішнього продукту, якісними змінами у принципах і механізмах його розподілу та використання. За цих умов, надзвичайно важливим стає розуміння закономірностей, цілей і принципів забезпечення сталого економічного зростання та розвитку, діалектики їх взаємовпливів у повсякденному економічному житті суспільства, визначення факторів, чинників і ресурсів, здатних підтримувати економічний розвиток і зростання у віддаленій перспективі. Саме тому тема “ Економічний розвиток ” посідає центральне місце у структурі курсу, що вивчається. Вивчення її дозволяє зрозуміти не лише сутність понять економічний розвиток, економічне зростання, але й усвідомити роль і функції працівника, підприємця, держави, політичної влади у забезпеченні ефективності економічної діяльності з позицій досягнення системної економічної та соціальної рівноваги в суспільстві.

Лекція 1

7.1 Економічний розвиток, його сутність, цілі та принципи

У сучасній економічній літературі існує багато тлумачень сутності поняття економічний розвиток, однак більшість дослідників наголошують на комплексному, багатомірному характері цього процесу, що включає в себе глибокі зміни в технічній, економічній, соціальній, політичній, інституціональній сферах, у галузі інфраструктури, технологій, освіти, а також у головних факторах виробництва - капіталі, природних ресурсах, праці тощо.

Для розуміння діалектики взаємозв'язку і відмінностей між економічним розвитком та економічним зростанням слід враховувати загально філософське трактування поняття розвитку, як незворотної, спрямованої, закономірної зміни матеріальних та ідеальних об'єктів. Унаслідок розвитку виникає новий якісний стан структури, спрямованості руху, можливостей функціонування певної соціальної (економічної) системи. Отже, термін “ розвиток ” переважно вживають для окреслення довготривалого процесу пов'язаного із якісною трансформацією усієї сукупності економічних і соціальних структур суспільства, зокрема, усіх елементів його продуктивних сил та економічних відносин. На думку багатьох вчених, економічний розвиток може розглядатися також як досягнення економічного зростання на основі якісного перетворення економічної діяльності, системи правил та способів її забезпечення. Адекватність економічного зростання економічному розвитку залежить від ряду обставин, серед яких ключовими є джерела економічного зростання та його наслідки у широкому значенні.

Дослідження концептуальних проблем сутності розвитку започаткувала німецька класична філософія, зокрема, визначний її представник - Гегель. Спираючись на відкриті закони діалектики: єдності та боротьби протилежностей, переходу кількісних змін у якісні, заперечення заперечення, він сформулював такий важливий принцип розвитку, як універсальність Універсальний [лат. unsversalis загальний, усезагальний] - 1) всеохоплюючий, різнобічний; 2) придатний для багатьох цілей, із різноманітним призначенням, такий, що виконує різноманітні функції; , визначив його механізм і джерело - виникнення, боротьбу та подолання протилежностей.

Складність дослідження закономірностей суспільного розвитку і, зокрема, розвитку економічного, пов'язана із тим, що це дійсно діалектичний процес, у якому переплітаються, як об'єктивні тенденції розвитку життєвого циклу суспільства, так і суб'єктивні дії окремих людей, соціальних прошарків і груп, кожна з яких має власні інтереси, цілі, мотиви, своє розуміння ефективності тих чи інших інституціональних форм та інструментів, за допомогою яких ці цілі та інтереси можуть бути реалізовані. За цих умов процес розвитку і, зокрема, економічного, не є однорідним в один час для усіх країн, регіонів планети, або навіть окремої країни (для більш глибокого розуміння такої особливості можна згадати, наприклад, принципи та моделі формування Західної та Східної цивілізацій, у тому разі й економічних).

Отже, розуміння принципів, форм і моделей розвитку вимагає дослідження принципів організації та механізмів функціонування певний соціальних (економічних) систем. Водночас, така необхідність поглиблює, за певних умов, складність дослідження закономірностей та чинників економічного розвитку, оскільки породжує певний розрив у діалектиці взаємозалежності функціонально-факторного (кількісного) та якісного аналізу сутності, принципів і закономірностей економічного та соціального розвитку.

Безперечно, не може бути економічного розвитку без економічного зростання, як і зростання без розвитку. Однак, якщо зростання можна характеризувати кількісними показниками, то аналіз розвитку поза використанням якісних оцінок неможливий. Тільки такий аналіз дозволяє визначити, чи можна вважати зростання ідентичним прогресу Прогрес [лат. Progressus] - рух уперед, від нижчого до вищого, перехід на більш високий ступінь розвитку, зміна на краще; розвиток нового, передового.

. Фр. Сл.. 1, с. 572-573). Отже, економічний розвиток - процес зміни структур суспільства, пов'язаний із економічним зростанням.

Аналіз сутності та змісту категорії розвиток привів дослідників цієї проблеми до висновку, згідно якого вона виступає основним поняттям системного світогляду де займає центральне місце. Загальна теорія систем розглядає розвиток, по-перше, як взаємозв'язок функції, структури та процесу, а, по-друге, як множинність усіх цих елементів в економічному житті. Відповідно до цього будь-яка модель економіки повинна розглядатися як цілеспрямована, соціокультурна, інформаційно пов'язана система, яка здатна до самовідтворення та розвитку за допомогою нових функцій, структур і процесів, що створюють нові способи організації на більш високому рівні впорядкованості та складності. За цих умов процес економічного розвитку, по-перше, завжди пов'язаний із формулюванням і досягненням певних стратегічних цілей, по-друге, забезпечує цілеспрямований перехід економічної системи до більш високого рівня інтеграції та диференціації одночасно, по-третє, уявляє собою послідовний перехід від одного способу організації економічного життя до іншого.

Аналіз особливостей сучасних підходів до розуміння суті змін, що відбуваються у спрямованості та механізмах функціонування світової економіки свідчить про те, що економічне зростання, яке не супроводжується покращенням становища більшості населення, інвестиціями у людський капітал, ліквідацією бідності, не розглядається більше як Розвиток з великої літери, оскільки воно залишає в стороні більшу частину населення та здійснюється за її рахунок.

Одним із перших, серед західних учених, до такого висновку прийшов шведський економіст Гуннар Мюрдаль, аналізуючи у своїй трьохтомній праці “Азійська драма: дослідження бідності народів” (1968 р.) специфіку взаємовпливів традиційних економічних інститутів у країнах Азії та Африки. Головними причинами економічної відсталості країн, що розвиваються, Г. Мюрдаль вважав навіть не господарську систему традиційного типу, а, насамперед, колосальну глибину нерівності у суспільстві, що заважає проведенню справжніх системних реформ, оскільки не забезпечує ефективних мотивів і мотивації до продуктивної праці. Тому, розвиток, на його думку, слід розуміти як підвищення ступеню задоволення основних потреб усіх членів суспільства.

Подібний погляд на сутність та залежності економічного розвитку поділяють і лауреати нобелівської премії Теодор Шульц та Уільям А. Л'юїс. Доречи, саме Т. Шульц, одним із перших у світі серед економістів, не тільки ввів у науковий обіг поняття людський капітал, але й обґрунтував тезу, згідно з якою, інвестиції у людський капітал, зростання цінності людської праці, стають у сучасних умовах найважливішими факторами перетворення економіки, модернізації економічних та юридичних інститутів ("Інвестиції в людей: економіка якості населення", 1981 р.).

Тому, говорячи про цілеспрямованість економічного розвитку ми повинні розрізняти у цьому процесі дві сторони: з одного боку, будь-яка форма розвитку у соціальній (економічній) системі має свої внутрішні закони, які визначають його спрямованість, динаміку незалежно від бажань, мотивів діяльності людини. Така спрямованість формується на основі ендогенних (внутрішніх) закономірностей процесу суспільного розвитку, які зумовлюють факт незворотності прогресу у людському суспільстві.

Водночас, як вже зазначалося, в економічній системі, на економічному полі функціонує величезна кількість суб'єктів економічної діяльності, інтереси та потреби яких не завжди збігаються, а дуже часто, навпаки, виявляються протилежними, або, як мінімум, досить далекими один від одного. За цих умов визначення цілей економічного розвитку для суспільства, певної соціальної групи на конкретному етапі функціонування економічної системи передбачає необхідність узгоджень і переговорів, поза якими неможливо скоординувати інтереси окремих суб'єктів, отже забезпечити мотивацію їх діяльності, економічне зростання, сталий економічний розвиток.

Методологія визначення цілей економічного розвитку будь-якої національної економічної системи передбачає проходження досить складної та тривалої процедури вибору на основі врахування величезної кількості чинників, визначення доцільності і оптимальності тих чи інших дій, адже вибір передбачає початок цілого ланцюга наступних політико-економічних рішень і тенденцій.

Для чіткого та глибокого розуміння механізмів і принципів визначення цілей економічної діяльності варто з'ясувати основні поняття та категорії, які виступають базою теоретичного аналізу першорядних цілей та методів їх досягнення. Серед них такі як: процедура - (від лат. - просуваюсь) - 1. складова частина операції, процесу; 2. офіційно встановлений, передбачений правилами спосіб та порядок дій при здійсненні, веденні різного роду справ; вибір - одна з найбільш важливих стадій процесу прийняття економічних рішень, яка полягає у відборі одного з варіантів дій із набору можливих варіантів (альтернатив); власне цілепокладання - фундаментальне поняття в теорії діяльності, пов'язане з вибором та реальним визначенням цілі, яка являє собою образ майбутнього результату діяльності.

Цілепокладання виступає в якості реального інтегратора різноманітних дій у конкретну систему мети, засобів і результату. Центральним пунктом цілепокладання є визначення мети через засіб. Мета без визначення засобом не виступає ще справжньою метою, в цьому стані вона є лише первісним проектом у думці. Тільки одержавши визначення через конкретний засіб досягнення в процесі цілепокладання мета набуває закінченої форми і стає дійовим фактором людської діяльності.

Отже, мета - поняття, що виражає ідеальне передбачення результату діяльності. Виділяють різні типи цілей: конкретні та абстрактні, стратегічні і тактичні, індивідуальні, групові та громадські, поставлені самим суб'єктом діяльності та задані йому ззовні. Мета, як майбутній стан соціального об'єкта, може і повинна розглядатися з урахуванням його минулого становища, теперішнього стану, тенденцій розвитку.

Ще у ХУІІІ столітті почали закладатися наукові основи теорії раціонального вибору, згідно з якою раціональність, якщо її розглядати відповідно до поведінки індивідуума в ринковій економіці може виглядати таким чином: Суб'єкт (1) ніколи не вибере альтернативу Х, якщо в той же самий час (2) доступна альтернатива У, яка, з його погляду (3) має переваги перед Х.

Згідно з теорією суспільного та конституційного вибору (Джеймс Б'юкенен) процес прийняття рішень, вибору цілей економічного та соціального розвитку, засобів їх досягнення повинен базуватися на обов'язковому врахуванні позицій, інтересів і прагнень кожного індивідуума, суб'єкта соціально-економічних відносин, сили та суб'єктивних поглядів на характер цілей та засобів їх досягнення певних економічних , соціальних, політичних груп, партій, узгодження переваг окремих суб'єктів і цілісних груп суб'єктів на основі загальновизнаної, раціональної та оптимальної процедури.

Найбільш відомими та загальноприйнятними сьогодні концепціями, в яких формулюються основні принципи визначення процедури прийняття рішень, є концепції, запропоновані В. Парето, лауреатами Нобелівської премії Дж. Хіксом та К. Ерроу. Серед цих принципів можна виділити, наприклад, такий: коли всі учасники ринку , пориваючись кожен до своєї вигоди, досягають взаємної рівноваги інтересів і вигод, сумарне задоволення (загальна функція корисності ) досягає свого максимуму. Такі зміни називають поліпшенням за Парето. Коли ж немає подальших змін, які б могли поліпшити становище одних без одночасного погіршення інших, говорять, що даний розподіл ресурсу ефективний за Парето, або оптимальний за Парето.

Отже, висновок, який можна зробити з усього вищесказаного: важливою умовою та принципом економічного розвитку є формування таких цілей функціонування національної економічної системи, завдяки реалізації яких будуть забезпечені не лише рівні стартові умови численних суб'єктів ринку, тобто створені умови для якісної, ефективної конкуренції та досягнення загальної збалансованості у функціонуванні ринкового механізму, усієї ринкової системи, але й системна соціальна рівновага у суспільстві.

Оскільки одним із визначальних принципів Принцип [лат. Principium - основа, початок] - 1) основне, висхідне положення певної теорії; керівна ідея, основне правило діяльності; 2) основа будови, дії якогось механізму тощо. розвитку є його універсальність, тобто всезагальність і різнобічність, економічний розвиток можна класифікувати, визначати та оцінювати за різними підходами та критеріями. Зокрема, у науковій та навчальній літературі виділяються такі підходи: за критерієм панівної форми власності - первіснообщинна, рабовласницька, феодальна, капіталістична, соціалістична, постсоціалістична економіка; за критерієм ступеню розвитку товарно-грошових відносин - натуральне, просте та капіталістичне товарне виробництво, а в його межах - вільну ринкову, ринкову, соціально-орієнтовану ринкову економіку; за критерієм розвитку технологічного способу виробництва - доіндустріальний, індустріальний і постіндустріальний етапи економічного розвитку.

Водночас, таке розуміння критеріїв, підходів і суспільних форм економічного розвитку дозволяє визначити ще один його важливий принцип прояву: це наявність певного життєвого циклу у кожної із зазначених суспільних форм, в яких він відбувається на певному історичному етапі розвитку людського суспільства. Саме завершення того чи іншого циклу і перехід до нового, вищого за якістю та ефективністю суспільних форм та механізмів здійснення розвитку й означає суть прогресу в усіх його соціально значущих проявах.

Принцип універсальності, усебічності економічного розвитку дозволяє нам говорити про можливість і доцільність системного розвитку, який охоплює усі елементи способу виробництва, суспільства. Звичайно, така форма економічного розвитку в практиці економічного життя можлива лише на окремих етапах руху суспільства, коли складаються умови для одновекторної спрямованості впливу найрізноманітніших чинників, що забезпечують економічне зростання та трансформацію його наслідків у нову якість економічного та соціального буття. Однак уява про економічний розвиток як про системний процес дозволяє окреслити певні його принципи та закономірності, притаманні саме системам: це історичність, цілісність, інтегративність, самоорганізація, адаптивність, комунікативність, ієрархічна впорядкованість, здатність до внутрішньої трансформації мети та технологічного способу її реалізації, динамічність.

Водночас, ще раз підкреслимо, що системний економічний розвиток надто складне суспільне явище, його неоднорідність визначається, насамперед, реальним існуванням двосекторної моделі економіки Відомий економіст Артур Льюїс ще у 1954 р. у своїй праці “Економічний розвиток при необмеженій забезпеченості робочою силою” сформулював теорію двосекторної моделі економіки, згідно якої у будь-якій національній економічній системі існує два сектори: перший сектор - сучасний, з відносно передовою технікою та добре функціонуючим ринковим механізмом і другий сектор - традиційний - із відсталою технікою та слабким зв'язком із ринком. Ця теорія не втратила своєї актуальності для більшості країн планети і на початку ХХІ століття., обмеженими ресурсами, низкою суперечностей між різними суб'єктами економічної діяльності та між різними соціальними групами, національними економічними системами тощо, що часто густо викликає порушення не лише макроекономічної, але й соціальної, отже системної рівноваги. Такі особливості економічного розвитку вимагають звернути особливу увагу на чинники, які забезпечують його динаміку та системність.

7.2 Динаміка економічного розвитку та його чинники

Визначення динаміки економічного розвитку, чинників, які її забезпечують (або навпаки, не забезпечують) вимагає від нас, насамперед, розібратися із сутністю поняття - динаміка, зокрема, динаміка економічного розвитку. Термін динаміка є похідним від давньогрецького - динамізм [dynamis - сила] - багатство руху, насиченість дією. Власне динаміка трактується як стан руху, хід розвитку, зміна певного явища під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників. Таке розуміння сутності поняття динаміка, динамічний, дозволяє, по-перше, спрямувати зусилля при визначенні динаміки економічного розвитку на аналізі його змісту, структури, якісних складових, визначення рівня системності цього розвитку, а, по-друге, на дослідженні сутності та сили синергетичного ефекту сукупності чинників, поза залученням яких розвиток може носити лише фрагментарний, латентний характер.

Дослідження динаміки економічного розвитку передбачає використання специфічної методології, зокрема, так званого динамічного підходу. Видатний економіст М.Д. Кіндратьєв так пояснював причини, які викликають необхідність використання такого підходу, його сутність та специфіку: “динамічна точка зору розглядає економічні явища у процесі змін економічних елементів та їх співвідношень. …якщо для статики основною категорією аналізу є категорія незмінності …то для динаміки основною категорією буде категорія змін, відмінності та, у зв'язку з цим, концепції процесу зміни та їх зв'язку”.

Якщо економічна статика, на думку сучасного дослідника проблем економічного розвитку П.Д. Шимко, вивчає “допустимі та раціональні стани економіки, то економічна динаміка досліджує процеси, тобто послідовності станів і переходи від одних станів до інших, визначаючи таким чином можливі та кращі траєкторії розвитку економічної системи. Функціонування економіки у такому випадку розглядається як процес суспільного відтворення що постійно здійснюється ”.

Отже, досліджуючи динаміку економічного розвитку, ми, насамперед, досліджуємо потужність, силу процесів економічного розвитку, кількісні та якісні зміни, що відбуваються в усіх структурних елементах економічної системи під впливом сукупності чинників, задіяних суспільством та окремими суб'єктами економічної діяльності з метою отримання прогнозованих результатів.

Визначити рівень та якість таких змін неможливо за допомогою якогось одного показника, для цього слід застосувати цілу низку, точніше, систему показників, які б відбивали “переходи від одних станів економічної системи до інших”, отже забезпечували б, як порівняльний аналіз економічного, ресурсного, інтелектуального потенціалу країни, її національного багатства, темпів приросту ВВП і ВНП, продуктивності та ефективності праці, інвестицій у реальний сектор економіки тощо, так і якісні параметри її розвитку - рівень системності інноваційного розвитку, характер змін у структурі національної економіки та окремих її секторів, у відносинах власності, у змісті та характері праці, якості життя громадян, рівень розвитку економічної свободи та виробничої демократії тощо.

Кожний із названих показників безпосередньо, або опосередковано, знаходиться під впливом того або іншого внутрішнього чи зовнішнього чинника, або й усієї їх сукупності, коли неможливість задіяти один з них негативно впливає на увесь процес економічного розвитку (наприклад, політична нестабільність, корупція, відсутність ефективних мотивів до змін інноваційного характеру тощо).

До таких основних чинників можна віднести: мотиваційні, технічні, технологічні, екологічні, економічні, соціальні, політичні, духовні, інформаційні, інтелектуальні тощо. Фактично, кожний із названих блоків чинників є формою, яка відбиває рівень та якість розвитку тих чи інших інститутів, що складають певне інституційне середовище функціонування економічних систем.

Поза виконанням правил і норм, які складають сутність цих інститутів, усіх притаманних їм функцій і завдань, забезпечити системний економічний розвиток, отже й розвиток суспільства, усієї сукупності суспільних відносин, неможливо. Тому дослідження сутності, характеру прояву та функціонування, закономірностей і спрямованості трансформації інститутів, інституціональних чинників економічного зростання та розвитку складає одну з найбільш складних та важливих проблем економічної теорії, економічної науки в цілому.

7.3 Економічне зростання, його критерії та показники

У науковій літературі економічне зростання розглядається як процес кількісно-якісних зрушень на мікро і макрорівнях, у межах даного технологічного способу виробництва, який виражається у збільшенні обсягів суспільного виробництва, сукупного суспільного продукту, ВВП. Економічне зростання відносять до техніко-економічних категорій, оскільки воно, на відміну від категорії економічного розвитку, безпосередньо не проявляється у формі інституціональних змін в інших елементах економічної системи, зокрема, у характері та змісті соціально-економічних відносин. Водночас, як це вже зазначалося вище, економічне зростання є необхідною умовою, органічною складовою економічного розвитку, отже опосередковано, через діалектику кількісних і якісних змін у суспільному виробництві, динаміку та обсяги його результатів, також впливає на трансформацію відносин розподілу, власності, характеру та форм взаємодії суб'єктів економічної діяльності.

Вище ми вже зазначали принципову відмінність економічного зростання від економічного розвитку - якщо розвиток відбувається на основі таких внутрішніх законів, що забезпечують йому характер незворотного, системного процесу, який кореспондується із поняттям суспільного прогресу, то економічне зростання, надто в умовах ринкової форми функціонування суспільного виробництва, носить переривчастий характер, який в періоди великих циклічних коливань, економічних та інших різновидів криз, може призупинятися, приймати зворотній напрямок (аж до стану, коли суспільне відтворення може тимчасово переходити у стан звуженого), не зупиняючи, водночас, поступальної ходи розвитку інших інституціональних форм функціонування суспільства як цілісної системи.

Економічне зростання вимірюється двома способами: як збільшення реального ВВП (ВНП) за певний період часу; як зростання реального виробництва ВВП на душу населення. Отже, головними критеріями Критерій [грецьк. Krsterion] - ознака, на основі якої відбувається оцінка, визначення або класифікація чогось; мірило. економічного зростання є:

- збільшення виробничих можливостей національних економічних систем, обсягів матеріальних продуктів, послуг, за допомогою яких можна задовольняти потреби виробництва, суб'єктів економічної діяльності, суспільства у зростаючих масштабах;

- темпи економічного зростання;

- можливі темпи економічного зростання - такі, що досягаються при використанні усіх реально існуючих на даний момент у суспільстві виробничих можливостей завдяки ефективній економічній політиці та менеджменту;

Фактичні темпи економічного зростання - формуються на основі реальних процесів і станів політичної та економічної діяльності суб'єктів суспільного та економічного життя. Вони можуть відхилятися від оптимальних у бік скорочення за умови неефективності економічної політики, помилок при прийнятті рішень на макро та мікрорівні, опортунізму менеджменту тощо.

Значення сталого економічного зростання, його високі темпи важко переоцінити, оскільки саме постійне зростання валового внутрішнього продукту, національного доходу дозволяє розв'язувати питання, як подальшого зростання та розвитку, так і поточні, тактичні, середньострокові, пов'язані із забезпеченням функціонування системи охорони здоров'я, освіти, управління, безпеки, навколишнього середовища, підтримкою досягнутого рівня забезпеченості широких верств населення тощо.

Серед показників, які визначають можливості та динаміку економічного зростання на перший план слід поставити продуктивність суспільної праці, живої та уречевленої. Саме продуктивність виробничої діяльності людини найбільш глибоко та комплексно визначає результати використання усієї сукупності чинників виробництва. Вимірюється продуктивність праці співвідношенням кількості виробленої за певний період часу продукції до витрат живої праці (де Y - обсяг продукції, робіт послуг, L - витрати праці на виробництво цього обсягу продукції). До методів визначення (виміру) цих складових продуктивності праці відносять:

Методи визначення (виміру) складових продуктивності праці:

Обсяг продукції, робіт, послуг	Витрати праці
Натуральний (тонни, штуки, метри тощо)	Людино-години
Трудовий (нормо години)	Людино-дні
Вартісний (грн..)	Середньосписочна чисельність працівників
Вартість валової продукції
Вартість товарної продукції
Вартість чистої та умовної продукції

Показником зворотним продуктивності праці в літературі називають трудомісткість продукції - . Він показує, яку кількість праці слід витратити суспільству, за інших рівних умов виробництва на даному етапі розвитку, для того, щоби створити одиницю продукції.

Важливими показниками якості економічного зростання виступають також показники продуктивності капіталу (фондовіддача), капіталомісткості та ефективності витрат природних ресурсів:

Показник продуктивності капіталу (фондовіддача) - - показник ефективності використання капіталу. Визначається як відношення обсягу виробленої за певний час продукції у грошовому вираженні до вартості основних засобів.

Показник капіталомісткості продукції - - характеризує величину основго капіталу, необхідного для випуску продукції (товарів, послуг) вартістю в 1 грн. Визначається відношенням вартості основних засобів до обсягу продукції у грошовому вираженні, що вироблений за один рік.

Показник ефективності витрат природних ресурсів - - де Y - обсяг продукції, а N - кількість природних ресурсів, витрачених на виробництво даної кількості продукції.

Цей показник, як зазначають спеціалісти, характеризує ставлення людини до природних ресурсів, те, наскільки продуктивно, раціонально використовуються обмежені ресурси при забезпеченні економічного зростання та розвитку. Вагомість такого показника при характеристиці динаміки та якості економічного зростання можна усвідомити з прикладів, що наводяться у наукових та навчальних джерелах. Зокрема, йдеться про таке: людина при сучасній технології, переробляючи 100 т. природних ресурсів, виробляє лише 1 т. готової продукції. Решта - 99 т. повертаються природі у понівеченому стані [13]. Отже, забезпечуючи економічне зростання, необхідно постійно вдосконалювати не просто ресурсозберігаючі технології, але й технології, які б оберігали довколишнє середовище від негативного впливу виробничої діяльності людини взагалі.