o Прибуток від позареалізаційних операцій формально характеризується терміном "доходи від позареалізаційних операцій", однак за своїм сутнісним змістом ставиться до категорії прибутку, тому що відбивається у звітності у вигляді сальдо між отриманими доходами й понесеними втратами від цих операцій. До складу доходів, що формують цей прибуток, ставляться доходи від пайової участі даного підприємства в діяльності інших спільних підприємств з вітчизняними й закордонними партнерами (у вигляді розподіленого прибутку на суму його паїв у спільних підприємствах); доходи від облігацій, акцій і інших цінних паперів, що належать підприємству та випущені сторонніми емітентами (у вигляді сум відсотків і дивідендів); доходи від депозитних внесків підприємства в банках; отримані штрафи, пені й неустойки та ін.

4. По основних видах діяльності підприємства виділяють прибуток, отриманий від операційної, інвестиційної й фінансової діяльності.

o Прибуток від операційної діяльності являє собою сукупний обсяг прибутку від реалізації продукції й прибутку від інших операцій, що не ставляться до інвестиційної або фінансової діяльності.

o Прибуток від інвестиційної діяльності характеризує підсумковий фінансовий результат від операцій по придбанню (спорудженню, виготовленню) і продажу - основних фондів, нематеріальних активів і інших необоротних активів, а також короткострокових фінансових інвестицій, які не є еквівалентами коштів.

o Прибуток від фінансової діяльності характеризує фінансовий результат операцій, які приводять до зміни розміру й складу власного капіталу й позичок підприємства (залучення додаткового акціонерного або пайового капіталу, емісії облігацій і інших боргових цінних паперів, залучення кредиту в різних його формах, погашення зобов'язань по основному боргу і т.п.).

5. За складом елементів, що формують прибуток, розрізняють маржинальний, валовий (балансовий) і чистий прибуток підприємства.

Під цими термінами звичайно розуміють різні ступені "очистки" отриманих доходів від понесених підприємством у процесі господарської діяльності витрат.

o Маржинальний прибуток характеризує суму чистого доходу від операційної діяльності за винятком суми змінних витрат.

o Валовий прибуток характеризує суму чистого доходу від операційної діяльності за винятком всіх операційних витрат, як постійних, так і змінних

o Балансовий прибуток являє собою різницю між всією сумою чистого доходу підприємства і всією сумою його поточних витрат, він включає три основні елементи:

§ прибуток (збиток) від реалізації продукції, виконання робіт, надання послуг;

§ прибуток (збиток) від реалізації основних засобів, їхнього вибуття, реалізації іншого майна підприємства;

§ фінансові результати від позареалізаційних операцій.

o Чистий прибуток характеризує суму балансового (валового) прибутку, зменшеного на суму податкових платежів за його рахунок.

6. За характером оподаткування прибутку виділяють оподатковувану і не оподатковувану податком його частини.

Такий розподіл прибутку відіграє важливу роль у формуванні податкової політики підприємства, тому що дозволяє оцінювати альтернативні господарські операції з позицій кінцевого їх ефекту. Склад прибутку, що не підлягає оподатковуванню, регулюється відповідним законодавством.

7. 3а характером інфляційної "очистки" прибутку виділяють номінальний і реальний його види.

o Реальний прибуток характеризує розмір номінально отриманої його суми, скоректований на темп інфляції у відповідному періоді.

По достатності рівня формування виділяють низький, нормальний і високий прибуток підприємства (критерієм такого розподілу виступає рівень нормального прибутку).

o Нормальний прибуток характеризує такий рівень його формування, коли після покриття зовнішніх і внутрішніх поточних витрат, залишається дохід. Дорівнює мінімальній ставці депозитного відсотка. Тобто порівнюється два варіанти покласти гроші на депозит чи вкласти їх в бізнес, і якщо отриманий прибуток більше ніж кошти які б було отримано від депозиту він вважається нормальним.

o Низький і високий прибуток характеризує рівень її формування, що відповідно нижче або вище рівня нормального прибутку.

За характером використання в складі чистого прибутку виділяють споживану частину, та ту, що капіталізується.

o Капіталізований прибуток характеризує ту суму, що спрямована на фінансування приросту активів підприємства, а спожитий прибуток - ту його частину, що витрачена на виплати акціонерам, персоналу або на соціальні програми підприємства.

8. За ступенем використання виділяють нерозподілений і розподілений прибуток підприємства.

Нерозподілений прибуток -- це частина чистого прибутку, яка залишається у розпорядженні підприємства після виплати доходів власникам у вигляді дивідендів, формування резервного капіталу, поповнення статутного капіталу та використання на інші потреби.

В окремих випадках підприємства в результаті своєї діяльності зазнають збитків. Сума непокритого збитку зменшує власний капітал.

Нерозподілений прибуток поділяється на асигновану й неасиг-новану частини:

· асигнована частина має певне цільове призначення (наприклад, для фінансування розвитку підприємства, проведення цільових програм тощо);

· неасигнована частина не має конкретного призначення.

У зарубіжних корпораціях часто встановлюються обмеження, які накладаються на суму нерозподіленого прибутку. Такі обмеження тимчасово виділяють певну суму нерозподіленого прибутку, яка б могла бути виплачена у вигляді дивідендів. Коли обмеження знімаються, ця сума може бути сплачена у вигляді дивідендів та використана на інші потреби.

Обмеження нерозподіленого прибутку можуть бути добровільними або вимушеними. Одним з найбільш поширених добровільних обмежень є обмеження на нерозподілений прибуток з метою розширення матеріально-технічної бази підприємства. Це обмеження може бути зняте керівництвом товариства в будь-який момент.

Розподілений прибуток характеризує частину сформованого прибутку, що на даний момент вже розподілена й не використана в процесі господарської діяльності. Санаційний прибуток - це специфічний вид прибутку, який виникає внаслідок викупу підприємством власних корпоративних прав (акцій, часток) за курсом, нижчим за номінальну вартість цих прав (дизажіо), у результаті їх безкоштовного передання до анулювання, зниження номінальної вартості або при одержанні безповоротної фінансової допомоги від власників корпоративних прав, кредиторів та інших зацікавлених у санації підприємства осіб.

Якщо сума прибутку показує абсолютний ефект від діяльності, то рентабельність характеризує міру цієї ефективності, тобто відносний ступінь прибутковості підприємства або продукції, що виробляється. У загальній формі рентабельність розраховують як відношення прибутку до витрат чи застосованих ресурсів (капіталу).

Рентабельність застосованих (інвестованих) ресурсів є рентабельністю підприємства. Цей показник може бути визначений як відношення прибутку підприємства до сукупності виробничих фондів, балансових активів, власного чи акціонерного капіталу. Останній показник цікавить насамперед акціонерів і майбутніх інвесторів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів.

Рентабельність продукції характеризує ефективність витрат на її виробництво. Передусім обчислюється рентабельність усієї реалізованої продукції як відношення валового прибутку від реалізації до собівартості реалізованої продукції. Рентабельність продукції можна розрахувати також відношенням прибутку до обсягу реалізованої продукції. У такому вигляді цей показник більше застосовується у зарубіжній практиці.

Рентабельність окремих видів продукції обчислюється за такою формулою

,

де Rі -- рентабельність і-го виду продукції, %;

Ці, Сі -- відповідно ціна і собівартість і-го виду продукції.

У багатономенклатурному виробництві в процесі аналізу рентабельності виробів слід застосовувати спосіб групувань. Насамперед усі вироби групують за ознакою, рентабельна чи нерентабельна продукція. При цьому визначають кількість нерентабельних видів продукції, розраховують частку у відсотках до загальної кількості виробів, а також їхню частку в обсязі реалізованої продукції. Треба також визначити, чи є серед нерентабельних виробів такі, що входять до складу найважливіших профільних видів продукції, чи є нові перспективні вироби.

Дуже важливо здійснити групування продукції, що виробляється, за рівнем рентабельності:

- вироби з низкою рентабельністю;

- вироби з середньою або нормальною рентабельністю (близькою до середньої рентабельності у галузі);

- вироби високорентабельні.

При цьому потрібно дати оцінку частки кожної групи в загальному обсязі реалізації.

Нарешті, здійснюють групування виробів за ознакою ступеня та напряму зміни рентабельності порівняно з попереднім періодом. При цьому визначають кількість виробів, рентабельність яких:

- помітно зросла;

- суттєво не змінилась;

- знизилась.

Групування виробів за названими та іншими ознаками дає змогу краще зрозуміти існуючі проблеми та визначити напрями збільшення прибутковості виробництва. При цьому треба враховувати дію на рентабельність продукції таких чинників:

- зміну ринкових цін на продукцію даного підприємства;

- зміну податку на додану вартість;

- зміну рівня собівартості виробу з усіма факторами, які впливають на неї.

Серед чинників, які впливають на собівартість продукції, треба звернути особливу увагу на час випуску продукції. В перший рік, як правило, рентабельність дуже низька, проте в наступні кілька років спостерігається підвищення її рівня. Згодом її величина стабілізується, а в кінці виробництва навіть може почати падати. Однією з причин зростання рентабельності або супровідним їй чинником може бути збільшення обсягів виробництва цієї продукції. Вивчення впливу обсягу виробництва на рівень рентабельності -- цілком самостійне питання аналізу прибутковості підприємства.

Прибуток показує абсолютний ефект діяльності підприємства без урахування використаних при цьому ресурсів, тому його слід доповнювати показником рентабельності. Ступень прибутковості підприємства і характеризує рентабельність.

Рентабельність - це якісний, вартісний показник, що характеризує рівень віддачі витрат або ступень використання ресурсів, що є в наявності, в процесі виробництва і реалізації продукції

Фірма рентабельна, якщо суми виторгу достатньо не тільки для сплати витрат на виробництво, але і для утворення прибутку. Таким чином, рентабельність характеризує ефективність роботи підприємства, дає уявлення про спроможність підприємства збільшувати свій капітал.

Залежно від мети аналізу діяльності підприємства розрізняють:

1) Рентабельність продукції - характеризує вигідність виробництва продукції, яка випускається або реалізується підприємством; цій показник використовується при внутрішньогосподарських аналітичних розрахунках, при контролі прибутковості, при впровадженні нових видів продукції.

Rзаг=ПБ\Sзаг

деПБ--балансовий прибуток; SЗАГ -- загальна виробнича собівартість.

2) Загальний рівень рентабельності (виробництва): цей показник характеризує прибутковість підприємства відносно до всіх ресурсів, які є в розпорядженні підприємства

Rзаг=ПБ\(Совф+Сноз).

Такий рівень рентабельності показує, скільки прибутку приходиться на 1 грн вкладеного капіталу.

3) Рентабельність виробничих фондів називається рентабельністю виробництва, що не зовсім вдало, оскільки у формуванні прибутку беруть участь всі види діяльності підприємства, що і не були пов'язані з його основними виробничими фондами:

Rовф=ПБ\Совф*100.

4) Рентабельність сукупних активів характеризує ефективність використання всього наявного майна підприємства:

Rак=Пб\САК

де САК --середня сума активів балансу підприємства.

5) Рентабельність власного {акціонерного} капіталу показує ефективність використання активів, створених за рахунок власних коштів:

Rп=ПБ\СВ.К*100

ПБ -- чистий прибуток підприємства за вирахуванням оплати відсотків за кредит; СВ.К.--сума власного капіталу. Величину власного капіталу беруть за даними балансу. Вона дорівнює сумі активів за вирахуванням всіх боргових зобов'язань. Цей показник цікавить передусім акціонерів, оскільки він визначає верхню межу дивідендів.

6) У багато номенклатурному виробництві поряд з рентабельністю всієї продукції визначається також рентабельність окремих її різновидів. Рентабельність певного виробу Ri=(Ці-Si)\Si*100. В процесі аналізу фінансового стану можуть розраховуватися і інші приватні показники: рентабельність поза обернених активів, рентабельність інвестицій.

Усі показники рентабельності можуть бути плановими і фактичними. Відмінність полягає в тому, що для визначення планової рентабельності беруть заплановані дані, а для визначення фактичної -- фактичні.

Рівень рентабельності всіх організацій та установ залежить від величини прибутку, товарної продукції, витрат виробництва, величини основних виробничих фондів і нормованих обігових засобів. Важливими факторами, що забезпечують зростання прибутку і рентабельності підприємства, є підвищення продуктивності праці, фондовіддачі, економія матеріальних ресурсів, рівень технічного прогресу, а саме, механізації та автоматизації трудомістких технологічних процесів, удосконалення організації виробництва та ін. Урахування підприємством таких факторів дасть змогу підвищувати ефективність його діяльності.

6.4 Економічна рента та її види

У широкому економічному розумінні рента є результатом власності та її економічної реалізації. У науковій літературі найглибше розглянуті питання земельної ренти. Це цілком природно, бо:

- земля є не відтворюваний фактор виробництва оскільки при втраті частини земельного багатства неможливо його штучно відтворити;

- земля обмежена поверхнею суходолу на планеті, тому має також відносну обмеженість як об'єкт сільськогосподарської діяльності;

- на відміну від інших засобів виробництва, земля в процесі експлуатації не втрачає свої корисні властивості.

Таким чином, земля - це специфічний сільськогосподарський ресурс, цінність якого з часом невпинно зростає. В залежності від джерел виникнення додаткового доходу виділяють декілька видів ренти.

Джерелом диференційної ренти І-го роду є більш продуктивна праця працівників господарств на відносно кращих та середніх за родючістю землях. Матеріальний зміст цієї ренти складає надлишковий дохід.

Диференційна рента ІІ-го роду визначається додатковими капіталовкладеннями в одну й ту саму ділянку землі, що забезпечує отримання додаткового прибутку. Вона також є різницею між індивідуальною та суспільною ціною виробництва.

Монополія приватної власності на землю породжує абсолютну ренту. Вона сплачується абсолютно зі всіх ділянок землі незалежно від їхньої родючості.

Виділяють також поняття економічної ренти як різниці між платою за послуги ресурсів та тою мінімальною кількістю коштів, що необхідно вкласти, щоб спонукати власників ресурсів запропонувати їх послуги на ринку. Економічна рента - це будь-який дохід, що відноситься до виробничих витрат ресурсу, що перевищує його альтернативну вартість.

Отже, земемльна ремнта -- це дохід, який отримують землевласники, реалізуючи власність на землю. Причиною виникнення визнається існування монополії на землю як об'єкт господарювання. Земельна рента -- нетрудовий тип приватної власності на засоби виробництва.

Розрізняють такі форми земельної ренти:

- диференційна рента І-го роду -- диференціація земель за їх якістю;

- диференційна рента ІІ-го роду виникає при послідовних вкладеннях капіталу та праці в одну і ту ж ділянку землі;

- абсолютна рента утримується власником землі з орендарів незалежно від родючості земель і їх місцезнаходження;

- монопольна рента виступає у вигляді додаткового доходу, який утворюється внаслідок перевищення ціни товару над його вартістю, коли даний товар вироблений у сприятливих умовах, що дають можливість виробляти рідкісні види продукції й за рахунок цього встановлюють на них монопольно високі ціни.

- абсолютна рента -- форма земельної ренти, яку сплачують власникові за ділянку землі незалежно від її родючості й місця розташування;

- економічна рента (економічна рента)-це перевищення оплати фактора виробництва над трансфертним доходом. У свою чергу, Трансфертний дохід (перерахування заробітної плати) - це дохід, який повинен отримувати даний фактор виробництва, щоб запобігти переходу його в іншу сферу виробництва.

Земля як фактор виробництва має товарний характер, вона продається та покупається, її ціна залежить від попиту на неї. Оцінка землі передбачає:

- оцінку споживчих властивостей землі;

- оцінку корисності її властивостей.

Показником відносної родючості вважається диференційний земельний дохід, розмір якого залежить не тільки від рівня родючості, створеного природою, але і від додаткових вкладень капіталу та праці для удосконалення землі. Продаючи земельну ділянку, його власник продає не самий ґрунт, а право отримання з нього щорічного доходу (ренту). Тому він розраховує отримати таку суму, яка при її розміщенні в банку принесе йому дохід в формі відсотка, рівного ренті.

 Розмір ренти

Ціна землі = ------------------------------------------ * 100

Розмір позичкового відсотку

На ціну землі впливають також податки на землю, інфляція, державна політика регулювання цін на сільськогосподарську продукцію тощо.

Зростання виробництва сільськогосподарської продукції безпосередньо залежить від розвитку сільськогосподарського машинобудування, виробництва хімічних добрив, хімічних отрут, мікробіологічної, комбікормової та харчової промисловості, від розвитку на селі транспортного, водогосподарського, виробничого та культурно-побутового будівництва, розвитку сільськогосподарської науки та освіти. Сукупність сільського господарства із цими господарствами являє собою особливий господарський комплекс, що постачає населенню продовольчі товари. Це називається агро бізнесом. До агро бізнесу відносяться всі операції в виробництва та розподілу послуг в галузі постачання сільського господарства; виробничі операції на фермах; операції зі збереження, переробки та розподілу сільськогосподарської сировини та предметів, що створені з неї.

В структурі агро бізнесу з'явились нові формування - фірми агро бізнесу на базі господарської діяльності сільськогосподарських сфер та фермерських підприємств. Деякі з них мають колосальний фінансовий потенціал, включають сотні тисяч робітників та мають оборот в міліарди доларів. В інших країнах переважають багато чисельні сімейні фермерські господарства.

Проте, варто зазначити, що рента отримується не лше в системі аграрних відносин. Вона є однією із складових елементів економічної поведінки суб'єкта. Теорія рентоорієнтованої поведінки або теорія пошуку ренти останнім часом набула доволі широкого розвитку і застосування в сфері економічного аналізу, зокрема при вивченні трансформаційних економічних процесів. Поняття рентоорієнтованої поведінки або поведінки зорієнтованої на пошук ренти було введено в науковий обіг в 1974 році А.Крюгер у праці «Політична економія рентоорієнтованого суспільства».

Разом з тим, Гордон Таллок ще у 1967 році в статті «Благо цінових тарифів, монополій та крадіжок» зауважив, що факт утворення ренти дозволяє власнику ресурсів шукати варіанти її найбільш ефективного розміщення і використання, створює стимули для пошуку та інвестицій. Проте досягнення визначеної мети може забезпечуватись різними способами, в залежності від обраних способів. Цілком очевидним є те, що власник прагне до максимуму від отримання ренти. Так, у праці «Ренти та пошук ренти» Г.Таллок зауважує про необхідність моральної сторони такої поведінки. Він говорить про необхідність чіткого розрізнення понять «гарний пошук ренти» та «поганий пошук ренти». Тому в одному випадку рентоорієнтована поведінка розглядається як благо, а, в іншому - як зло. У випадку, коли пошук ренти збільшує кількість благ, такий пошук ренти трактується як продуктивна діяльність і найчастіше визначається терміном «пошук прибутку». Цей пошук може включати будь-яку діяльність, що сприяє розширенню пропозиції товарів та послуг. Як підтверджує практика пропозиція ресурсів не є абсолютно еластичною, внаслідок чого вони у процесі свого використання мають у структурі виручки рентну складову, частка якої тим вища, чим нижча еластичність їх пропозицій. Будь-яке вдосконалення ресурсів робить їх відносно рідкісними. Такий підхід досить позитивно впливає на суспільний добробут, а додаткова рента (квазірента), яка виникає в результаті застосування більш ефективних ресурсів чи технологій має тимчасовий характер. За відсутності штучно створених бар'єрів ринкова конкуренція сприяє їх розмиванню та призводить до нормального рівня. Звідси й виходять умови інвестування ресурсів для створення таких штучних бар'єрів, тобто налаштовуватись на «поганий пошук ренти», коли існує відповідна можливість та необхідність.

На думку Р.Толлісона «пошуком ренти» є «витрати рідкісних ресурсів заради загарбання штучно створеного трансферту». Дж.Б'юкенен «пошук ренти» формулює для характеристики поведінки в інституційних утвореннях, де зусилля індивідів, що спрямовані на максимізацію цінності, призводять до втрат, а не до суспільних надбань.

Отже, пошук прибутку має місце тоді, коли розміщення ресурсів заради отримання ренти генерує зростання суспільного добробуту, а пошук ренти - коли розміщення ресурсів заради її отримання зумовлює втрати суспільства.

Щодо питання формування квазіренти, то воно, як вважає український вчений-економіст Л.Шостак, тісно пов'язане не лише з інституціональним механізмом доданої вартості або національного доходу, але й з певною поведінкою політичної і бізнесової еліти та стратегічними фінансовими інтересами міжнародних гравців у певному геополітичному просторі. І тут проблема земельної ренти набуває великого значення, оскільки специфіка її визначається особливостями землі, як фактора економічного розвитку. Земля (природні ресурси), що використовується в системі господарської діяльності, дає дохід у формі власне економічної ренти, яку обертають на свою користь власники земельних ділянок або ті, хто ними користується. Тому у трансформаційних економічних процесах питання здійснення відповідної рентоорієнтованої поведінки у площині природноресурсного комплексу набуває не лише економічного, а й політичного забарвлення.

У нинішній час природні ресурси (особливо - невідновні і вичерпні) стають дедалі дефіцитнішими, що дозволяє їх власникам одержувати зростаючу природноресурсну ренту. Основними факторами утворення неявного доходу є насамперед інституціональний механізм розподілу додаткової вартості, створеної використанням природного капіталу; по-друге, вартість природних ресурсів суспільного використання та її врахування в оцінках додаткової вартості; по-третє, національних стандартів, норм і правил на вартісні оцінки природного капіталу. Критерієм ефективності розподілу екологічної квазіренти між суспільством і власником природного ресурсу повинно бути її соціально оптимальне використання, незалежно від форми власності на даний ресурс. З точки зору сталості екологічного і економічного розвитку, таким критерієм є ефективне і бережливе використання природного капіталу держави.

Сучасні процеси виснаження природних ресурсів і зростаючого забруднення навколишнього природного середовища сприймаються, насамперед ліберальними економістами, як умова впровадження широких прав власності на природні ресурси. У цьому вони вбачають загальний спосіб ефективного природокористування. Звичайно, що трансформування прав власності певною мірою дозволяє використовувати ринкові механізми регулювання проблем ресурсного розподілу. Проте контролююча і регулююча функція у цьому плані знову лягає на плечі держави.

Щодо природно ресурсної ренти, то її утворення і суспільний розподіл відбуваються відповідно до наявного інституціонально-правового механізму під впливом певного лобіювання перерозподілу додаткової вартості через стягнення політичної ренти. Остання за своєю природою також є квазірентою, оскільки виникає за певних політичних обставин у просторі тіньових суспільно-економічних відносин. Екологічна рента породжується насамперед господарським використанням природних ресурсів різної екологоємності та здатності до утилізації відходів господарювання. Різні умови асиміляції виробничих відходів і різна здатність до природного відновлення порушених ландшафтів приводять до того, що додержання екологічних стандартів господарської діяльності може відбуватись неодночасно: чим більшою є здатність природного середовища до утилізації відходів, тим коротшим є строк досягнення стандарту за відсутності втручання до цього процесу людини. За умови визначення необхідного строку, протягом якого якість навколишнього природного середовища повинна відповідати визначеним стандартам, стандарт якості за даний строк у гірших умовах асиміляції досягнутий не буде, інакше кажучи, виникне ситуація надлімітного забруднення. За таких умов чітко вираженої екологічної ренти не існує, проте має місце збиток власника внаслідок сплати за над лімітне забруднення. Оскільки додаткові витрати у кращих умовах господарювання не входять до системи ціноутворення на продукцію, то ця перевага зміцнює як конкурентні позиції суб'єкта виробництва на ринку, так і фінансовий стан власника або орендаря природного ресурсу. У системі координат ринку, за наявності схем торгівлі над лімітними викидами і скидами, а також за умови встановлення строку досягнення стандарту якості у гірших або середніх умовах асиміляції власник (користувач) кращих ресурсів може одержати реальні доходи (екологічну ренту) від продажу дозволів на забруднення.

Таким чином, рента як економічне явище означає постійне отримування власником частини доходу з капіталу, майна чи землі, причому такої частини, що не потребує для свого одержання будь-якої підприємницької діяльності. Сучасна наука крім земельної ренти визначає ще й політичну ренту, яку урядова бюрократія отримує, як правило незаконним шляхом, у вигляді компенсації за надання певних послуг; наукову ренту, як таку, коли вчений отримує певну частину доходу не за здійснену діяльність, а за визнання і певне соціальне становище; раціоналізаторська рента (не плутати з раціоналізаторським доходом), коли винахідник одержує доход за використання його ноу-хау в різних сферах виробництва; авторська рента, коли автор отримує частину доходів від видання чи перевидання своїх творів (така практика набула широкого використання в сфері шоу-бізнесу, театрального мистецтва і літератури). Економічна рента включає також доходи від облігацій та акцій, від здавання в оренду рухомого і нерухомого майна та ін. Земельна рента у цьому контексті є лише однією із форм розподілу створеного продукту відповідно до використаних факторів виробництва.

Лекція 2

6.5 Регулювання підприємницької діяльності

Важливим елементом сучасної економічної системи є оптимальне поєднання державного регулювання економіки з ринковими важелями саморегулювання. Вирішальна роль при цьому належить державному управлінню та регулюванню. Без нього сучасна економічна система, в тому числі підприємницька діяльність, існувати не може.

Аналіз світового досвіду доводить, що виконання підприємництвом своєї суттєвої економічної та соціальної ролі можливе лише за умов виваженої державної політики всебічної підтримки цього сектору економіки.

Державна політика підтримки підприємництва - це сукупність (комплекс) пріоритетних народногосподарських підходів і рішень, які визначають основні напрями і форми правового, економічного та організаційного сприяння розвитку підприємництва з урахуванням інтересів держави та суб'єктів господарювання.

Під державною підтримкою необхідно розуміти, з одного боку, державне регулювання цього сектору економіки, що передбачає насамперед свідоме формування державними структурами правових, економічних та організаційних умов становлення і розвитку підприємництва, а з іншого - створення стимулів, використання матеріальних і фінансових ресурсів, які залучаються у сферу підприємництва на пільгових засадах або безоплатно.

Історичний досвід переконує, що дієвою політика стає тоді, коли ґрунтується на об'єктивно діючій системі економічних законів з урахування різних інтересів суспільства і передбачає багатоваріантність і свободу вибору.

Державне регулювання підприємництва має відповідні функції, інструменти (методи) та органи.

Таблиця 6.5

Функції, інструменти (методи) та органи державного регулювання підприємництва

Функції	— підтримка пропорційності виробництва та споживання, антициклічне регулювання; — підтримка та розвиток конкуренції, антимонопольні заходи; — перерозподіл доходів та соціальний захист підприємців і споживачів.
Інструменти (методи)	— податково-бюджетна (фіскальна) система; — цінове регулювання; — кредитно-грошове регулювання; — зовнішньоекономічне регулювання (митні збори, ліцензії, квоти).
Органи	центральні й місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування, які реалізують державну політику щодо регулювання, підтримки та розвитку підприємництва.

Питання регулювання підприємництва нерозривно пов'язане з питанням формування сприятливих умов для його розвитку. Останнє пояснюється тим, що підприємництво є сектором економіки, найбільш вразливим до таких несприятливих чинників, як циклічні коливання, фінансові обмеження, інфляційний тиск, непомірні податки, невизначеність результатів багатьох нововведень за умов конкуренції великих державних структур.

Залежно від ступеня державного регулювання підприємницької діяльності активність цього сектору економіки змінюється. Так, наприклад, низькі ставки податків сприяють активізації підприємництва, однак за даних умов оподаткування зменшуються надходження до бюджету. Натомість, високі податкові ставки сприяють поповненню бюджету, однак гальмують розвиток підприємництва, сприяють “тінізації” економіки. Можлива реакція підприємців на втручання держави відображена у таблиці:

Таблиця 6.6

Можлива реакція підприємства на втручання держави

Інструменти	Результати дії
	позитивні	негативні
1. Державні інвестиції
Повна відсутність	Розвиток приватної ініціативи	Не розвиваються нові виробництва. Диспропорції у розвитку економіки
Незначна частина	Посилена увага провідним галузям	Нестача коштів для нових виробництв. Нерозвинутість соціального сектора
Значна частина	Швидкий розвиток стратегічних галузей. Підтримка приватного бізнесу	Загроза непропорційного розвитку. Підтримка необґрунтованих планів
Переважно державні інвестиції	Вирішення соціальних програм	Відсутність приватної ініціативи
2. Субсидії і дотації
Повна відсутність у разі потреби	Пошук нових шляхів виходу з кризи	Перебіг кризи у складній формі
Використання у разі потреби	Усунення бюджетних диспропорцій, вирішення окремих загальнонаціональних завдань	Можливий дефіцит бюджету, відмова від пошуку власного виходу з кризи
Активнее використання	Оновлення основних фондів підприємств. Формування місцевих бюджетів	Розвиток утриманства, зниження ініціативи керівників підприємства
3. Податки
Низькі ставки	Активізація підприємництва	Не поповнюється бюджет, не вирішуються загально-національні завдання
Середні ставки	Розвиток підприєм- ницької ініціативи	Немає диференційного підходу до виробництва
Високі ставки	Поповнення бюджету	Неконкурентна продукція, зупинення виробництва, розквіт тіньової економіки

Проаналізувавши різні можливі варіанти можна зробити висновок, що основним завданням державного регулювання є створення оптимальних умов для ефективного функціонування підприємницького сектору та розвитку, на цій основі, національної економіки.

В світовій практиці існують два підходи до регуляторної реформи: революційний (шляхом швидкої адміністративної реформи, реформування цілими блокам через заміну законів, кодексів та ін.) і поступове регулювання шляхом заміни адміністративних процедур, збільшенням контролю за виконанням рішень, запровадження критерію ефективності у перегляді регулювань тощо. В Україні на етапі трансформаційного розвитку було обрано саме другій підхід.

При реалізації цього підходу державна політика підтримки та розвитку підприємництва має спиратися на загальні принципи, цілі та напрями.

Цілі:

- забезпечення зростання внутрішнього валового продукту за рахунок діяльності суб'єктів підприємницької діяльності;

- залучення суб'єктів підприємництва до розв'язання соціально-економічних проблем на державному і регіональному рівнях;

- удосконалення структури суб'єктів підприємництва;

- підвищення технологічного рівня виробництва підприємницьких структур;

- заохочення розвитку суб'єктів підприємницької діяльності у пріоритетних галузях і на територіях пріоритетного розвитку;

- створення нових робочих місць, зменшення безробіття;

- сприяння максимальній самореалізації громадян у підприємницькій діяльності;

- формування соціального прошарку власників і підприємців.

Принципи:

- системність та комплексність механізмів державного регулювання розвитку суб'єктів підприємницької діяльності;

- цілеспрямованість та адресність підтримки суб'єктів підприємництва шляхом вибору пріоритетів та концентрації ресурсів для їх реалізації;

- рівноправний доступ суб'єктів підприємництва усіх форм власності до матеріально-сировинних, фінансових та інших ресурсів.

Напрями:

- формування нормативно-правової бази;

- удосконалення податкової та фінансово-кредитної політики;

- забезпечення інформацією;

- сприяння впровадженню технологій та інновацій;

- підготовка та перепідготовка кадрів.

Податкове регулювання підприємницької діяльності здійснюється шляхом надання державою пільгових інвестиційних кредитів, податкових пільг при здійсненні капіталовкладень у розвиток нової техніки та технології, науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, при освоєнні відсталих регіонів, а також з метою стимулювання дрібного підприємництва та ін.

Податкові пільги - часткове або повне звільнення окремих категорій фізичних та юридичних осіб від сплати податків.

Так, у США налічується майже 100 податкових пільг та знижок, які надаються різним видам підприємств, передусім дрібним, з метою стимулювання процесу впровадження нових досягнень науки і техніки, створення нових робочих місць та ін. Завдяки цьому реалізується насамперед стимулююча функція податків, яка здійснюється також внаслідок прогресивного характеру оподаткування прибутків підприємств.

Досвід розвинутих країн світу засвідчує, що податки відіграють стимулюючу роль тоді, коли максимальна ставка на прибуток не перевищує 35%. У разі перевищення цієї ставки стимулююча функція податків пригнічується, а посилюється соціальна, регулююча.

Стимулююча функція податків значно посилюється у разі надання державою податкових кредитів, відстрочки від сплати податків та ін. Основним видом податкових кредитів є інвестиційний кредит - знижка загальної суми податку на прибуток, яка залежить від частки реінвестованого прибутку, тобто додаткових інвестицій до раніше інвестованих.

Так, у США такий кредит означає зниження оподаткованого мінімуму на суму капіталовкладень на придбання машин і устаткування. Пільгові інвестиційній кредити надаються підприємствам Німеччини при освоєнні відсталих регіонів, спеціальні інвестиційні кредити - при створенні високотехнологічних виробництв, субсидії - відповідно до структурної програми розвитку середніх міст тощо.

Відстрочка від сплати податків надається, як правило, новоствореним підприємствам. Так, у Франції новостворені акціонерні компанії у перші два роки повністю звільняються від сплати податків, після цього до початку шостого року оподатковується лише 25% прибутків, для новостворених малих підприємств податкова ставка знижується на 50% впродовж перших п'яти років, не оподатковується реінвестований прибуток. В Україні ставка податку на прибуток однакова для великих, середніх і малих підприємств, що суперечить досвіду багатьох розвинутих країн, зокрема США, які встановлюють значно нижчі ставки цього податку для малих підприємств.

Саме тому, реформування податкової системи має включати значне зниження і вирівнювання податкового тягаря, спрощення податкової системи, посилення податкового контролю за рівнем витрат виробництва, мінімізацію витрат виконання й адміністрування податкового законодавства, надання пільг в оподаткуванні малих підприємств, які б стимулювали їхній інвестиційний та інноваційний розвиток. Пільги в оподаткуванні та кредитуванні повинні одержувати не лише малі підприємства, а й суб'єкти, які надають їм підтримку.

Не менш вагоме значення в політиці державної підтримки підприємництва мають фінансово-кредитні важелі.

Фінансово-кредитна підтримка - надання цільових субсидій, прямих і гарантованих позик, дотацій тощо.

Світовий досвід свідчить, що найважливішими програмами, за якими надають цільові кредити, є реконструкція підприємств (на капітальне будівництво гарантовані позички надають терміном на 20 років), енергозбереження, захист довкілля, виконання вимог державного регулювання економіки і передусім підприємництва, створення додаткових робочих місць та ін.

В Україні з огляду на такий досвід також необхідно створити певний комплекс гарантій з боку держави тим фінансово-кредитним установам, які надаватимуть кредити малим підприємствам, сформувати сприятливі умови для надання лізингу (надання майна в довготермінову оренду), кредитів, утворити певну мережу нових установ, які б проводили таку діяльність, та ін.

Фінансово-кредитна підтримка малого підприємництва здійснюється у розвинутих країнах з боку центральних та місцевих органів влади, позабюджетних фондів, приватних, іноземних та змішаних інвесторів та спонсорів.

Інформаційне забезпечення державою підприємницької діяльності відбувається шляхом заснування регіональних інформаційних центрів (які відкривають доступ до різних видів інформації (комерційної, законодавчої, науково-довідкової тощо), створення широкої мережі консультативних пунктів з різних напрямів діяльності малих підприємств, інкубаторських центрів розвитку малого бізнесу (як різновиду центрів малого бізнесу).

Світовою практикою також напрацьовано вельми широкий спектр заходів щодо надання технічної та інформаційної допомоги малому і середньому бізнесу:

- надання інформації про форми та методи державної підтримки малого та середнього бізнесу:

- консультації з питань законодавства;

- забезпечення спрощених режимів звітності;

- забезпечення сприятливих умов для використання державного фінансування, матеріально-технічних інформаційних та інших ресурсів, що надаються в рамках держпідтримки малого бізнесу;

- підтримка участі малих підприємств у зовнішньоекономічній діяльності, допомога в укладанні міжнародних контрактів;

- підтримка виходу малих підприємств на фондові ринки;

- розвиток ділових мереж та кластерів, спрямованих на встановлення ринкових відтворювальних ланцюгів;

- створення інфраструктури підтримки і розвитку (агентств розвитку, бізнес-центрів, палат, асоціацій, державних структур, міжнародних організацій, бізнес-інкубаторів, технопарків тощо);

- перепідготовка кадрів, підвищення кваліфікації зайнятих на підприємствах (в тому числі забезпечення обміну досвідом між представниками малого бізнесу);

- регіональна підтримка.

Підтримка державою інноваційної діяльності здійснюється шляхом фінансування науково-дослідних і дослідно-конструкторських розробок, закупівлі передових техніки та технології, надання необхідних консультацій при їх впровадженні, стимулюванні регіональних програм, всебічної підтримки венчурних підприємств тощо. Система державного фінансування інноваційної діяльності має надавати пріоритет фундаментальним і пошуковим науковим дослідженням, національним науково-технічним програмам, а певна частина бюджетних коштів - спрямуватись на проведення паралельних розробок і реалізацію альтернативних проектів.

Так, в межах Європейського Союзу, крім специфічних національних програм, створена програма фінансування інноваційних досліджень, надаються субсидії на оплату дослідницького персоналу, створення венчурних підприємств, регіональних баз даних тощо. Зокрема, венчурні підприємства, які працюють передусім над втіленням у виробництво певної ідеї або проекту, створюють на умовах неповернення ними вкладених у їх розвиток коштів, невиплати відсотків, але передання інвесторам усіх запатентованих інновацій, “ноу-хау”.

В Україні з цією метою доцільно надавати податкові пільги в разі впровадження малими підприємствами нових техніки та технології, проведення ними наукових досліджень; розробити ефективний механізм передання частини виробничих площ, техніки збанкрутілих підприємств, надавати частину державних замовлень малим підприємствам тощо.

Кадрове забезпечення малих підприємств у розвинутих країнах світу здійснюється шляхом навчання, підвищення управлінської кваліфікації підприємців. Зокрема, консультації надають через Центри розвитку малого бізнесу (у США, наприклад, існують понад 60 таких центрів та значна кількість відповідних відділень) з проблем планування підприємницької діяльності (в тому числі складання бізнес-планів), отримання кредитів, підготовки працівників, проведення маркетингових досліджень, управління персоналом.

В Україні кадрове забезпечення малих підприємств здійснюється державою шляхом підготовки кадрів менеджменту в державних навчальних закладах, організації відповідних курсів підвищення кваліфікації, розробки навчальних планів, програм тощо.

Така підготовка управлінських кадрів у державних та недержавних вищих навчальних закладах здійснюється в тісному співробітництві з діючими підприємствами із запозиченням передового зарубіжного досвіду.

Однак, з одного боку, система освіти неадекватно реагує на зміну попиту на робочу силу, що об'єктивно зумовлено інерційним характером розвитку системи підготовки кадрів. З іншого боку, малі підприємства не мають достатніх коштів на здійснення освітніх заходів, у той час, як державна система підготовки, перепідготовки та підвищення кваліфікації кадрів, яка працює у Державні службі зайнятості, є недостатньо ефективною та не отримує належної фінансової підтримки. Крім того, особливості функціонування підприємництва в умовах України обумовлюють інколи досить значні відмінності від стандартних методик та технологій, що створює певний інформаційний вакуум у забезпеченні кваліфікованості дій представників малого та середнього бізнесу. Це веде до зниження ефективності управління малими підприємствами, нераціональності їхньої поведінки на ринку, а відтак - невисокої конкурентоспроможності.

Проаналізувавши потреби та реалії державної політики підтримки підприємництва можна зробити висновок, що вона має поєднувати заходи регуляторної політики, фінансово-кредитної підтримки, розвитку умов для приватного фінансування, реформування податкової системи, розвитку ринкової інфраструктури та вдосконалення інституційного середовища.

6.6 Міжнародна підприємницька діяльність

Як відомо, національне підприємництво є економічною діяльністю, спрямованою на одержання прибутку в межах національної економіки. Суб'єктами такого підприємництва виступають фізичні та юридичні особи даної країни.

Міжнародне підприємництво передбачає існування певних передумов:

· поглиблення міжнародного поділу праці та створенням світового ринку, що сприяє інтернаціоналізації національного підприємництва. У ньому починають брати участь всі підприємці, так чи інакше причетні до міжнародної торгівлі. Адже формування експорту та імпорту сприяє забезпеченню національних підприємств необхідними ресурсами, спонукає їх до удосконалення виробництва, підвищення його технічного рівня тощо;

· розвиток міжнародного кредиту гарантує залучення у місцеве виробництво іноземних інвестицій, поширення науково-технічного співробітництва між країнами;

· Розвиток транснаціональних компанії (ТНК), що діють на теренах різних країн, що сприяють вивозу капіталу та технологій із індустріально розвинутих країн у менш розвинуті.

Однак, перелічені чинники роблять національне підприємництво міжнародним потенціально. Вони лише створюють фінансово-ресурсну базу перетворення національного підприємництва на міжнародне.

Власне міжнародне підприємництво є таким, у якому безпосередньо беруть участь економічні суб'єкти інших країн. Зрозуміло, що така участь передбачає значні зміни економічних і правових механізмів підприємництва. Хоча його основна мета (одержання прибутку) залишається незмінною, проте тепер воно об'єднує цілі і завдання підприємців кількох країн.

Варто підкреслити, що на механізм міжнародного підприємництва вирішальний вплив здійснює та країна, на території якої воно відбувається.

Рисами міжнародного підприємництва є:

· участь у ньому економічних суб'єктів кількох країн;

· спільне ведення цими суб'єктами підприємницької діяльності, спільне формування ресурсів і участь у розподілі та привласненні доходів;

· відображення в економіко-правовому режимі такого підприємництва інтересів усіх його учасників і одержання ними пільг у підприємницькій діяльності.

Спонукальними мотивами міжнародної підприємницької діяльності є:

· поглиблення поділу праці, що потребує об'єднання зусиль підприємців різних країн;

· розвиток потреб і ускладнення механізму їхнього задоволення;

· бажання окремих країн краще використати їхні економічні, природно-географічні, демографічні переваги;

· наявність певних національних інтересів (прискорити розвиток окремих територій, галузей чи економіки в цілому, одержати доступ до певних ринків та ін.).

Міжнародне підприємництво існує у двох основних формах:

· Спільне підприємництво;

· Вільні економічні зони

Спільне підприємництво являє собою діяльність, яка ґрунтується на співробітництві з іноземними підприємствами, організаціями або підприємцями; на спільному розподілі прибутку і ризиків від її здійснення. Його передумови формуються у процесі інтернаціоналізації господарського життя внаслідок розвитку експортно- імпортної діяльності.

Видами спільного підприємництва є:

· ліцензування, коли фірма (ліцензар) вступає у відносини з фірмою або державою (ліцензант) на зарубіжному ринку, пропонуючи права використання виробничого процесу, товарного знаку, патенту, ноу-хау в обмін на ліцензійну плату. Ця форма спільного підприємництва є найбільш близькою до вивозу капіталу у формі портфельних інвестицій, тому що ліцензійна винагорода поступає до ліцензіара переважно у вигляді періодичних відрахувань від доходу ліцензанта. Відбувається практично те ж, що при звичайній купівлі пакету акцій зарубіжного підприємства;

· підрядне виробництво, коли фірма заключає контракт з виробником на зарубіжному ринку, який може виготовляти товари, реалізацією яких займається вказана фірма. Цей вид спільного підприємництва передбачає більш тісну залежність між учасниками. Вступаючи у силу такі фактори як дотримання термінів поставок, необхідної якості товара тощо;

· Управління за контрактом, коли фірма передає зарубіжному партнеру ноу-хау у сфері управління, а той забезпечує необхідний капітал і його використання з максимальною орієнтацією на ефективну реалізацію одержаних управлінських послуг;

· Спільне підприємство (СП), коли зарубіжний та місцевий партнери поєднують свої зусилля в інвестуванні, управлінні, розподілі доходів та ризиків.

Усім видам спільного підприємництва притаманні елементи виробничої кооперації. Однак, особливо у цьому плані вирізняються спільні підприємства.

Спільні підприємства -- це підприємства, які базуються на спільному капіталі суб'єктів господарської діяльності даної країни та іноземних суб'єктів господарської діяльності, спільному управлінні та спільному розподілі результатів і ризику.

Від інших форм міжнародного співробітництва (міжнародних об'єднань та організацій, кооперацій) СП відрізняється наявністю спільного майна. Крім того, особливостями спільних підприємств є:

· спільне управління виробництвом;

· розділення партнерами виробничого та комерційного ризику;

· узгоджуваний розподіл прибутку підприємства.

За такої взаємодії всі учасники зацікавлені у зростанні ефективності виробництва і реалізації продукції, у розширенні масштабів виробництва та у послідовній модернізації виробничого апарату, у поєднанні зусиль та ресурсів не тільки у сфері безпосереднього виробництва, але й на стадії досліджень, проектно-конструкторської та маркетингової діяльності, а також у збутових операціях.

Ця форма співробітництва характеризується особливою складністю, котра пов'язана з тим, що при створенні СП його учасники вкладають власний капітал, а тому виникає необхідність певних гарантій, які б забезпечили охорону вкладеного капіталу та його повернення при порушенні угод або закінчення терміну його дії. Крім того СП має, як правило, єдиний виробничий апарат, єдиний колектив та власну систему управління.

Така форма міжнародного підприємництва гарантує міцні та тривалі зв'язки в міжнародному співробітництві і приносить вагомі результати. Такі підприємства створюють з метою привласнення більших прибутків на основі кооперації їх виробничої, збутової, наукової діяльності при виготовленні товарів і послуг. Додатковими мотивами їх створення є:

· розширення діючих виробничих потужностей і зниження на цій основі витрат виробництва, а отже посилення конкурентоспроможності продукції;

· досягнення тієї самої мети на основі поглиблення спеціалізації та кооперації виробництва, прискореного оновлення асортименту товарів і послуг;

· економія капіталовкладень усього комплексу ресурсів (природних, матеріальних, трудових, інформаційних) при створенні нових потужностей;

· покращення організаційно-економічних відносин за рахунок обміну управлінським досвідом і удосконалення маркетингових досліджень;

· послаблення ризиків (виробничих, збутових, інвестиційних тощо) в період погіршення економічної кон'юнктури;

· проникнення на нові ринки збуту, доступ до нових джерел сировини, енергії та ін.

Організаційно-правовою формою СП є акціонерні товариства, товариства з обмеженою відповідальністю та інші господарські товариства, а також підприємства, засновані на власності фізичних осіб двох або декількох країн. Водночас підприємства-партнери зберігають свою юридичну самостійність.