Основи економічних наук

Слід зазначити, що в економічній літературі, крім згаданих вище двоелементних показників, за допомогою яких визначають якість економічного зростання, використовуються й синтетичні показники, які відбивають рівень розвитку технічного прогресу, концентрації та централізації капіталу, процесів інтенсифікації виробництва, граничної продуктивності сукупності факторів виробництва тощо. Серед таких показників можна назвати:

- показник, що відбиває залежність економічного зростання від співвідношення капіталу та витрат праці - Цей показник фактично виражає зміни у технологічному способі виробництва, оскільки лише за умов зростання якості праці, її складності та продуктивності стає можливим збільшувати частку капіталу і одночасно скорочувати кількість людської праці, необхідної для його продуктивного функціонування;

- показник граничної продуктивності факторів виробництва, які характеризують залежність приросту національного доходу від приросту відповідного фактора ( ; Загальний внесок факторів виробництва національного доходу за цих умов буде виглядати таким чином:

Y= + + .

Отже, обсяг виробленого національного доходу дорівнюватиме сумі добутків величини кожного фактору на його граничну продуктивність (наприклад, доля заробітної плати у створенні національного доходу складає у розвинених країнах Заходу 75-80%, прибутку та процента (капіталу - 20-25%) [14].

Динаміка та співвідношення згаданих вище показників економічного зростання залежить від домінуючого у національній економічній системі типу економічного зростання. У науковій літературі розрізняють два основних типи зростання, часом, у навчальній літературі, можна зустріти думку й про наявність третього типу Наприклад, автори підручника “Економічна теорія: Політекономія”. - за ред.. В.Д. Базилевича (К.:Знання-Прес, 2007) вважають, що оскільки в економіці, як і в інших системах, чистих форм майже не існує, то будь-яке економічне зростання можна вважати змішаним, оскільки воно відбувається на поєднанні інтенсивних та екстенсивних його типів - с. 465..

Отже, до основних типів економічного зростання відносять: екстенсивний та інтенсивний.

Екстенсивний тип зростання, абсолютно домінуючий на ранніх стадіях розвитку суспільного виробництва, базується на забезпеченні приросту ВВП майже виключно за рахунок постійного залучення у виробництво додаткових ресурсів усіх видів і форм у зростаючих масштабах, що, зрештою надзвичайно обмежує виробничі можливості суспільства.

Інтенсивний тип зростання відбувається на основі використання новітніх технологій, вдосконалення, розробки та впровадження нових форм реалізації факторів і видів ресурсів, що веде до зростання продуктивності праці, відносного скорочення потреби у ресурсах, насамперед, сировинних та людських, при виробництві одиниці продукції.

Безперечно, можливість розвитку та домінування інтенсивного типу економічного зростання безпосередньо пов'язана з інноваційними змінами Інновація - впровадження нової техніки, технології, організації виробництва і збуту товарів тощо, що дає змогу здобувати переваги над конкурентами. Основними видами інновацій є: техніко-технологічні; продуктові; маркетингові; організаційні; управлінські. Реалізація будь-якої інновації, інноваційного проекту передбачає інноваційну активність суб'єкта економічної діяльності. У зв'язку з цим можна навести слова видатного дослідника проблем підприємництва Ізраеля Кірцнера: Суть активного підприємництва полягає у пильності по відношенню до можливостей, які не помічалися раніше. в усіх елементах продуктивних сил, в усіх формах техніко-економічних та організаційно-економічних відносин, що сприяє системному залученню досягнень науково-технічного прогресу та науково-технічної революції у виробництво матеріальних і нематеріальних благ та послуг. Отже, однією з принципових проблем забезпечення, як короткострокового, середньострокового, так і довгострокового економічного зростання є ефективне використання факторів та постійне збагачення ресурсів виробництва.

7.4 Ресурси економічного зростання

Основні фактори економічного зростання визначені з достатньою повнотою, та відомі студентам із попередніх тем. До них відносять, нагадаємо, насамперед працю (трудові ресурси), землю, капітал, підприємницьку діяльність.

До факторів їх відносять, насамперед, саме тому, що поза поєднанням і використанням їх у процесі виробництва неможливо створити жодного продукту, жодної послуги. Недарма фактор (слово латинського походження - factor - такий що робить, виробляє) трактується у тлумачних словниках як рушійна сила, причина якогось процесу, явища; істотна обставина у якомусь процесі, явищі. Тобто, в даному разі йдеться про принципові умови забезпечення виробництва, безвідносно до стану, якості цих факторів. За будь-яких умов вони мають бути присутніми й використовуватися у процесі виробництва.

Водночас, ми вже розкривали суть і зміст поняття розвиток. Застосувавши критерії, що визначають сутність розвитку, до аналізу та характеристики змісту та сутності кожного з названих факторів виробництва на різних етапах життєвого циклу суспільства, суспільного виробництва, ми можемо прийти до висновку, згідно якого ці сутність та зміст постійно трансформуються, збагачуються - внаслідок розвитку економічної системи та як умова такого розвитку.

Такий висновок можна підтвердити фактом реальних трансформацій, що відбуваються з інституціональними оболонками кожного з названих факторів. Так, наприклад, у процесі руху економічних систем якісно і кількісно змінюється фактор праця. Характер і зміст праці постійно збагачуються, ускладнюються, змінюється якісна структура людського ресурсу, який перетворюється з умови виробництва в умову розвитку суспільства, соціально-економічних відносин.

Особливо наглядно цей процес можна побачити на прикладі трансформації інституційних форм такого фактору виробництва як капітал. Первісна уява про капітал в економічній теорії ототожнювала його з грошима, згодом із будь-якими засобами виробництва, створеними людською працею та використаними для отримання прибутку. Із ускладненням суспільного виробництва, динамічною зміною технологічних способів виробництва під впливом розвитку науки, техніки, а згодом науково-технічної революції, інституціональні форми функціонування капіталу видозмінюються. Зберігаючи ключову свою ознаку - можливість створювати умови для отримання прибутку, категорія капіталу виявляє такі нові сутнісні форми свого існування як: фінансовий капітал, промисловий капітал, торговельний капітал, а згодом і людський, інтелектуальний, соціальний, інформаційний капітал тощо. Як бачимо, у даному випадку можна говорити про діалектичні перевтілення сутності та форми, причини та наслідку, умови та результату. Адже в сучасних умовах забезпечити стале економічне зростання на національному рівні, та й в глобальному, світовому масштабі, стає можливим за умови не просто використання окремих, або сукупності факторів виробництва, але лише на основі їх усебічного розвитку, отже розвитку їх функціональних можливостей.

Дещо інакше слід трактувати поняття ресурси. Воно ширше за змістом ніж поняття фактори виробництва. Зокрема, поняття ресурси (фр. - ressources) означає засоби, запаси, можливості, джерела чогось, отже більше пов'язане із кількісною характеристикою можливостей виробництва, визначенням потенційних можливостей застосування факторів виробництва щодо реалізації певної конкретної мети, або сукупності цілей.

Ресурси можуть існувати у найрізноманітніших формах, таких, наприклад, як природні, фінансові, людські, інтелектуальні, економічні, політичні, екологічні тощо. Водночас, наявні в національній економіці ресурси забезпечують рівень та якість використання як факторів виробництва, так і чинників, що впливають на ефективність поєднання цих факторів у процесі суспільного виробництва з метою створення економічних благ для задоволення потреб суб'єктів господарювання, громадян тієї чи іншої країни.

Чинники економічного зростання та розвитку складають більш широку основу функціонування економіки, оскільки, на відміну від факторів і ресурсів, мають більш складну, багатоелементну структуру (до того ж не стійку), яка включає як економічні, так і позаекономічні важелі впливу, як ендогенну (внутрішню), так і екзогенну (зовнішню) складову.

До економічних чинників економічного зростання можна, насамперед, віднести систему мотивації, яка містить у своїй структурі як підсистеми заохочення, так і підсистеми покарань з боку суспільства, держави за неефективне використання факторів і ресурсів виробництва. Система мотивації є найбільш важливою у системі економічних, та й не лише економічних, чинників економічного зростання, таких, як ефективність використання існуючих ресурсів і технологій, нагромадження ресурсів, технологічний прогрес тощо. На макрорівні базовим елементом системи мотивації може служити фіскальна політика, яка включає політику податкову, політику видатків і бюджетну політику.

Ефективна система мотивації забезпечує інтерес суб'єктів господарювання до залучення у виробництво усе більшої кількості необхідних ресурсів (насамперед, праці, основного капіталу та природних ресурсів) з метою нарощування його обсягів. Водночас така система орієнтує виробників й на більш ефективне використання усіх залучених ресурсів, що дозволяє говорити про економічне зростання «як результат множення витрат праці на її продуктивність».

Отже, ще одним визначальним економічним чинником економічного зростання є продуктивність праці, її рівень, динаміка, сталість у часі. Водночас, серед великої кількості чинників, що забезпечують названі вище умови перетворення продуктивності праці на стійкий чинник економічного зростання та розвитку слід, насамперед, назвати обсяги та якість структурних елементів капіталу, що застосовується у виробництві, та рівень і якість освітньої і професійної підготовки працівників. Таким чином, на динаміку та обсяги виробництва валового внутрішнього продукту, національного доходу безпосередньо впливають не лише кількість використаних ресурсів та зайнятих працівників, але, насамперед, обсяги інвестицій в освіту, науку, технічний прогрес, професійну підготовку кадрів, оптимальне розміщення та використання ресурсів тощо.

Яскравим прикладом розуміння ролі чинників, що забезпечують стале зростання продуктивності суспільної праці, як умови стійкого економічного зростання та розвитку, є економічна політика урядів США Більш докладно див. В.Б. Супян. США в мировой экономике в начале ХХ1 века //США - Канада: экономика - политика - культура. -2008. - № 1. - С. 3-16. Статистичні дані по США у тексті лекції наводяться із зазначеної статті.. Результати, яких досягла країна у ХХ - на початку ХХІ ст.. (США займали у 2006 г. перше місце у світі за масштабами ВВП - понад 13 трлн. дол. та третє за ВВП на душу населення 44 тис. дол.. після Люксембургу і Норвегії) свідчать про ефективне використання національною економікою усієї сукупності економічних ресурсів - природних, трудових, науково-технічних, підприємницьких тощо, які є важливими складовими економічного потенціалу будь-якої господарської системи.

Володіючи значною часткою світових природних ресурсів - за запасами вугілля та земельних сільськогосподарських угідь США посідають перше місце на планеті, природного газу - третє, лісових ресурсів - четверте, мідної руди - п'яте, залізної руди - шосте, нафти - дванадцяте, країна в якості пріоритетного напряму щодо розвитку факторів і ресурсів вже давно визначила інвестиції в науково-технічний і людський потенціал. У 2006 р. на наукові дослідження та дослідно-конструкторські роботи країна витратила 315 млрд. дол., що складає близько 44% усіх витрат на НДДКР в усіх найбільш розвинених країнах планети. Хоча за часткою витрат на НДДКР у ВВП США знаходяться лише на п'ятому місці у світі (2,7%), поступаючись Швеції (3,8%), Фінляндії (3,4%), Японії (3,0%) та Ісландії (2,9%), загальні масштаби ресурсів, що спрямовуються у США в науково-технічну сферу, несумірні, як вважають дослідники, не лише із жодною країною на планеті, але й із цілими регіональними інтеграційними об'єднаннями країн.

Така увага до формування та використання науково-технічних ресурсів у забезпеченні економічного зростання є, на думку вчених, результатом глибокого усвідомлення політичною елітою, бізнесом, суспільством того факту, що науково-технічні ресурси, як власне, й людський, інтелектуальний потенціал, є в наш час ключовим показником, що забезпечує конкурентні переваги, країни, її визначальні позиції у світовому господарстві у віддаленій перспективі.

Такі висновки знаходять своє підтвердження й у політиці американських урядів щодо розвитку освіти та формування кваліфікованих кадрів для національної економіки. Так, середній рівень освіти у США досяг у 2006 р. 14 років навчання, що є одним із найбільших показників на планеті. Понад 87% американців віком від 25 років мають, як мінімум завершену середню освіту, а 29% завершену вищу освіту. Витрати на вищу та середню освіту складають в країні близько 7,5% ВВП. Ще близько 2% ВВП складають витрати на освіту дорослих, тобто на професійну підготовку та перепідготовку працівників. Усе більш важливу роль в економіці США відіграє охорона здоров'я, яка вважається одним із найбільш вагомих чинників забезпечення якості робочої сили та рівня життя в країні. Витрати на медичні послуги складали в країні у 2006 р. майже 15% ВВП, а очікувана тривалість життя - майже 78 років, у тому числі - 81 рік для жінок та 75 років - для чоловіків.

Прогресивною є в США й структура зайнятості. За даними, що наводяться у наукових джерелах, у сфері послуг (транспорт, фінанси, торгівля, освіта, наука, охорона здоров'я, професійні, рекреаційні та інші послуги) зайняті майже 79% від усіх працівників в національній економіці (понад 111 млн. осіб), у сфері матеріального виробництва (промисловість, будівництво, сільське господарство) - лише 21,3% (30,3 млн. осіб).

Як наслідок, за продуктивністю праці, фондовіддачею, енерго та матеріаломісткістю США займають перше місце на планеті. Так, за розрахунками на 2005 г. річний виробіток на одного зайнятого (продуктивність праці) у промисловості країни (за паритетом купівельної спроможності - ПКС) складав 97 тис. дол.. У Франціїи, яка займає за даним показником друге місце на планеті, він складав 68 тис. дол.., у Великій Британії - 66 тис. дол.., Німеччині - 61 тис. дол.., Японії - 56 тис. дол..

За даними МОП на 2007 р., США залишаються лідером на планеті за показником продуктивності праці і відрив між США та іншими країнами за цим показником лише зростає. При розрахунках продуктивності праці в усій економіці (обсяг доданої вартості на одного зайнятого) у США цей показник складав 63,9 тис. дол.., в Ірландії - 55,9 тис. дол.., Люксембурзі - 55,: тис. дол.., Бельгії - 55, 2 тис. дол.., Франції - 54,6 тис. дол.. Подібна картина, як зазначають аналітики, спостерігається й по іншим показникам ефективності - фондовіддачі, фондомісткості тощо. Головними причинами динамічного зростання продуктивності у США у докризовий період вчені називають дію трьох основних чинників: покращення структури капіталу, зростання фондовіддачі за рахунок впровадження нового, більш ефективного устаткування, зростання кваліфікації та освіченості робочої сили, а також впровадження нових управлінських і виробничих нововведень. Усі ці чинники, як можна побачити, пов'язані із системним використанням досягнень НТП і НТР, інноваційних технологій, ефективних мотиваційних важелів, про що йшлося у попередніх питаннях лекції.

Водночас, саме на прикладі досягнень США у забезпеченні економічного зростання можна знайти підтвердження тези, висловленої у першому питанні лекції: економічне зростання та економічний розвиток поняття не тотожні, отже мають свою, власну діалектику та логіку руху у часі та просторі інституційного поля. Так, наприклад, США, країна - безумовний лідер у використанні інноваційних чинників економічного зростання, зростання продуктивності праці, обсягів ВВП, які забезпечують громадянам значну величину доходів, прогресивну структуру споживання тощо, поступається багатьом розвиненим країнам за показниками якості життя, такими як очікувана тривалість життя, доступність освіти, диференціація доходів ожидаемая продолжительность жизни, доступность образования, послуг охорони здоров'я, дифференциация доходов тощо.

У 2006 р. за кумулятивним показником якості життя - індексом розвитку людського потенціалу, як зазначає В.Б. Супян, США знаходились на восьмому місці у світі, поступаючись Норвегії, Ісландії, Австралії, Ірландії, Швеції, Канаді та Японії. Такий результат є наслідком надання переваги у національній моделі економічного розвитку проблемам ефективності функціонування господарської системи та недостатня увага до надзвичайно важливого у сучасних умовах чинника сталого економічного зростання - соціального, зокрема, дотримання не лише принципу ринкової справедливості, але й справедливості соціальної. Коефіцієнт Джині, за допомогою якого можна визначити відносний рівень ступеню соціальної нерівності у суспільстві складав у США в 2005 р. 0,45, що в 1,5-2 разі вище, ніж у розвинених країнах Європи. Свідченням потужної соціальної диференціації у суспільстві можна вважати також такий факт: доходи 5% сімей із найбільш високими доходами (у середньому 145 тис. дол.. на рік) майже у 7 разів перевищували доходи 20% сімей із найнижчими доходами.

Наведені вище статистичні дані та факти стосовно деяких показників, що характеризують складність взаємозалежностей між економічним зростанням та економічним розвитком, дозволяють говорити про надзвичайну важливість використання у процесі економічного зростання не лише суто економічних чинників і ресурсів, але й чинників позаекономічних, соціальних, які характеризують складний характер і структуру сучасних мотиваційних систем. Зокрема, забезпечення стійкого інтересу суб'єктів економічної діяльності, найманих працівників до відповідальної, ефективної роботи щодо забезпечення інноваційного характеру економічного зростання, націленого водночас, на економічний розвиток усього суспільства, можливе в наш час лише за умови системного використання таких позаекономічних чинників, як: політика, політична влада, політична стабільність, соціальна відповідальність бізнесу, соціальна конкуренція, соціальне партнерство, економічна свобода, виробнича демократія, справедливість у розподілі доходу, культура, менталітет тощо.

Значна кількість названих чинників є формами прояву та функціонування неформальних інститутів суспільства, тобто таких, що не регламентуються певним законодавством, правовими нормами та правилами. Водночас, за певних умов саме вони можуть сприяти, або перешкоджати реалізації певних економічних цілей, пов'язаних із запровадження інноваційних проектів, зростанням продуктивності праці, підвищенням рівня реалізації принципу соціальної справедливості у розподілі виробленого продукту та доходу тощо. Саме тому об'єктом аналізу у нашій наступній лекції мають стати типи та моделі економічного розвитку, специфіка його цивілізаційного виміру.

Лекція 2

7.5 Типи та моделі економічного розвитку

Характеристика типів і моделей економічного розвитку вимагає, насамперед, визначитися із розумінням сутності та змісту понять “ тип ”, “ модель ”, оскільки поза цим неможливо сформулювати ті ключові ознаки, за якими лише й можна розрізняти якісні відмінності та переваги того чи іншого типу економічного розвитку, тієї чи іншої концептуальної моделі розвитку, яка може забезпечити такі переваги.

Отже, тип, або типологія (давньогрецьк. - відбиток, форма, зразок +слово, вчення) як філософське поняття має декілька трактувань: 1) метод наукового пізнання, в основі якого лежить розчленування економічних систем, об'єктів та їх групування за допомогою узагальненої, ідеалізованої моделі або типу; 2) Результат типологічного описання та співставлення.

Типологія, як метод, спирається на виявлення схожості та відмінностей об'єктів, що вивчаються, на пошук надійних способів їх ідентифікації. У розвиненій теоретичній формі типологія намагається відобразити будову системи, що досліджується, виявити її закономірності. За способом побудови філософи розрізняють емпіричну та теоретичну типологію. В основі першої (емпіричної) лежить фіксація стійких ознак схожості та відмінностей, що виокремлені індуктивним шляхом. Теоретична типологізація передбачає побудову ідеальної моделі об'єкта, узагальнене вираження ознак, яке базується на визначенні системоутворюючих зв'язків, сформованій уяві про структурні рівні об'єкта.

Виступаючи результатом складної теоретичної реконструкції значної кількості об'єктів, що досліджувалися, типізація, в залежності від спрямованості аналізу, може розглядатися: 1) як структурна; 2) як метод ідеальних типів, де тип - абстрактна конструкція, з якою зіставляються об'єкти, що досліджуються; 3) як метод конструйованих типів, де тип - певний об'єкт, що виділяється за рядом критеріїв серед інших об'єктів та розглядається в якості представника усієї їх сукупності. Отже, одну й ту ж систему на базі різних підходів та цілей дослідження можна віднести до різних типів реально функціонуючих об'єктів.

Найбільш поширеними в економічних і філософських дослідженнях є два історично визначені типи розвитку із відповідними їм формами прояву, це: 1) природно історичний та 2) культурно - історичний типи економічного та соціального розвитку.

Природно-історичний тип економічного розвитку базується на марксистській методології щодо характеристики економіко-історичних типів суспільства, тобто на принципах формаційної концепції розвитку, згідно з якою “ розвиток суспільства розглядається як певний “ лінійний ” процес проходження усіма етносами та країнами деяких спільних ступенів суспільного розвитку ”. Його характерними рисами та ознаками є: детермінованість (опричиненість усіх процесів всередині системи); субординованість; історична послідовність розвитку економічних відносин; домінуюча роль власності у формуванні характеру праці, соціальної структури, розподілі результатів трудової діяльності, послідовна (поетапна) еволюція суспільних інституціональних форм економічної діяльності від найпростіших до надскладних форм, таких як: натуральне господарство, товарне господарство, капіталістичне ринкове господарство тощо.

Культурно-історичний тип розвитку по суті базується на принципах цивілізаційного підходу, про який йшлося у попередній лекції. Характерними принципами та рисами такого типу розвитку називають: перехід від відтворювального (формаційного) до інноваційного (цивілізаційного) типу розвитку, за якого головною метою, формою існування та проблемою стає продукування нового, а саме: відтворення стає технічною процедурою; орієнтація розвитку на «виробництво» безлічі цивілізаційних станів, кожний із яких є унікальним, що перетворює процес виробництва на необмежене джерело руху та оновлення людства і людини.

Як зазначають дослідники закономірностей і проблем економічного розвитку, така орієнтація виробництва створює підстави та умови для переходу від дискретного, еволюційно - революційного до континуального, процесуального типу розвитку, за якого визначальним способом руху є постійна мінливість та якісне оновлення всіх елементів суспільного життя. Такий тип економічного розвитку, на думку філософів, випливає із самої природи соціальної дії суспільства, кожної окремої людини: “ соціальна дія не фізична та не біологічна: вона - символічна (детермінована ціннісними, культурними програмами); нормативна (пов'язана з етносом); суб'єктивна (вільна, волюнтарна, егоїстична); часткова (не є всеохоплюючою) - й тільки тому соціальна ”.

Отже, домінуючим принципом культурно-історичного типу економічного розвитку стає його культурна складова, яка усе більше визначає усталену економічну (й не тільки) поведінку людини, суб'єкта економічної діяльності; усі форми власності визнаються рівноправними, жорстка детермінованість суб'єктивних цілей і дій окремих суб'єктів господарювання втрачає свою силу.

Водночас, у сучасних наукових джерелах можна зустріти обґрунтування й інших типів економічного розвитку. Зокрема, відомий український дослідник проблем розвитку сучасної цивілізації А.С. Філіпенко виділяє, крім згаданих вище, ще два типи економічного розвитку, які, власне, конкретизують механізми та чинники економічного розвитку сучасних національних економік. Це Тип І. - Відмежований розвиток, що спирається на динаміку внутрішнього розвитку, та Тип ІІ. - Асоціативний (з'єднувальний) - експортно орієнтований розвиток Більш докладно дивись: Філіпенко А.С. Цивілізаційні виміри економічного розвитку. Київ. “ Знання України ”, 2002. - Розділ 3. Теорія економічного розвитку. - С. 42-43..

Відмежований тип розвитку (він має також назву “ текстильний ”) дослідники розглядають як етап на шляху становлення сучасного типу економічного розвитку, сучасної суспільної форми функціонування економічних систем. Основними рушійними силами такого типу розвитку є, по-перше, легка промисловість, а по-друге, приватне підприємництво, інвестиції виробничих і споживчих товарів приватного сектора домашніми господарствами. Часові межі його розповсюдження в історії економічного розвитку сучасних розвинених країн охоплюють, в основному, ХІХ століття. Саме в цей час були сформовані основні інститути сучасного ринкового господарства.

Другий, асоціативний (експортно-орієнтований) тип розвитку, ґрунтується, на думку згадуваного А.С.Філіпенка, на рікардіанській моделі економічного розвитку, згідно з якою національна економіка отримує імпульси розвитку шляхом інтеграції в систему міжнародного поділу праці, відповідно із принципами порівняльних переваг. Стимулюється експортна активність, за якої дуже часто внутрішній ринок не отримує розвитку (залишається на низькому рівні). Вирішальним при цьому є положення про те, що вся економіка, її експортні галузі, так само як і сектори орієнтовані на внутрішній ринок, повністю включаються в конкуренцію на світовому ринку. Як ідеальна модель, цей тип розвитку спирається на принцип вільної торгівлі.

Визначення типу економічного розвитку, пов'язане із характеристикою ключових принципів та ознак функціонування економічної системи, дозволяє проводити науковий пошук найбільш ефективних, за даних умов, теоретичних моделей її функціонування. Водночас, слід зауважити, що жодна теоретична модель не має наукового, виваженого характеру поза певною теоретичною концепцією економічного та соціального розвитку.

У свій час К. Маркс підкреслював, що будь-яка абстракція конкретна. Отже, сформована із застосуванням сучасної методології та на основі відповідної парадигми дослідження абстрактна концепція і модель соціально-економічного розвитку суспільства здатна стати конкретною основою визначення стратегічних цілей економічної політики держави, дозволяє провести цілеспрямований пошук ефективного інструментарію для реалізації цих цілей на основі активізації інтересів основної маси суб'єктів економічної діяльності Так, наприклад, найважливішим принципом європейської моделі економічного розвитку концептуально обрано “демократичний градуалізм” - спосіб управління процесом глобальних змін на основі переговорів і консенсуса, що дає змогу вирішувати завдання, які стають перед суспільством, еволюційним шляхом. Специфічним концептуальним принципом цієї моделі виступає також синтез цілей економічного прогресу та соціальної солідарності -Див. Гутник В. Модели социально- экономического развития стран Западной Европы // Общество и экономика. - 2000. - № 2. - С. 92-98..

Термін концепція (від латинського - conceptio - розуміння, система) має декілька варіантів тлумачень, серед яких, насамперед, можна виділити наступні: це система поглядів, те чи інше розуміння явищ, процесів; єдиний, визначальний задум, провідна думка якогось твору, наукової праці, тощо.

Отже суть концептуального мислення, концептуального підходу до розуміння тих чи інших процесів, тенденцій, закономірностей соціально-економічного розвитку полягає, насамперед, у системному сприйманні процесів, що відбуваються у суспільстві, в економіці, та формуванні на цій основі системного бачення віддалених стратегічних перспектив і результатів розвитку цих процесів, необхідних напрямків їх трансформації. Тому формування концепції розвитку повинно базуватися на врахуванні основних передумов, про які, власне, вже йшлося вище. Це: системна уява про реальний стан справ у суспільстві; визначення глобальних стратегічних цілей розвитку суспільства та господарської системи, як його невід'ємного елемента; урахування особливостей механізму взаємозв'язку між усіма основними елементами метасистеми; визначення основних рис і структурних елементів моделі трансформації суспільства, окремих його підсистем з позицій забезпечення динамізму та перспектив його розвитку в цілому; наукове, аргументоване прогнозування можливих варіантів розвитку подій, у тому разі за умов відсутності, або неадекватного функціонування та використання якогось із елементів, фактору, що впливає на реалізацію визначального задуму.

Водночас, концептуальний підхід до аналізу проблем соціально-економічного розвитку суспільства, його економічної і господарської систем обов'язково завершується формуванням певної моделі, що містить у собі теоретичну конструкцію, схему та структуру реально можливих економічних та соціальних зв'язків, реалізація яких відбувається на основі системи поглядів та основного задуму, закладених у концептуальному підході.

У перекладі модель (фр. modele - італ. modello - лат. modulus - міра, зразок, норма) має багато варіантів тлумачень, серед яких, на наш погляд, найбільш цікавими є: зразок якогось виробу для серійного виробництва; зразок конструкції чогось; відтворення предмету у зменшеному або збільшеному вигляді; схема, зображення, або опис якогось явища чи процесу у природі та суспільстві; формалізована та представлена системою рівнянь система взаємозв'язків економічних явищ.

В економічному житті суспільства модель виступає не лише результатом існування певної концепції розвитку, аналогом системи зв'язків, яка може реально існувати в разі вдалої реалізації провідного задуму певних суб'єктів політичної та господарської діяльності, але й засобом, формою передбачення тенденцій подальшого, більш віддаленого функціонування та розвитку того чи іншого об'єкту. Можливості такого використання моделей економічного розвитку значно зросли з появою математичних, числових методів виразу економічних взаємозв'язків, що дозволяє визначати та прогнозувати різні можливі, за даних умов, варіанти становлення, функціонування та розвитку окремих змінних елементів моделі.

Економічні моделі розрізняють за ознаками мети їх конструювання, функціонального призначення та масштабів систем, суть яких вони відбивають. Існують, наприклад: моделі прогностичні, імітаційні (дозволяють оцінити наслідки якоїсь дії), оптимізаційні (створюються з метою пошуку найкращих комбінацій для досягнення однієї або декількох цілей); моделі мікроекономічні та макроекономічні різного рівня: глобальні, що охоплюють економіку в цілому та секторальні; багатонаціональні, з інтегрованими операціями для економічного моделювання, моделі для прогнозування розвитку світового господарства, що враховують, зокрема, динаміку потоків торгового обміну; регіонально-національні моделі, які забезпечують прогнози на основі інтегрованого аналізу національних та регіональних проблем.

Відомий японський економіст Наохіро Амая у праці "Японська економіка перед вибором: процвітання або занепад" (1986, Токіо), виділив три можливі моделі економічного розвитку, використання яких безпосередньо впливає на структуру, стан і перспективи розвитку суспільства, його внутрішніх суперечностей. Це Модель Рікардо, Модель Сталіна, та Проміжна модель (аналогом таким формам служать загальновідомі моделі: рікардіанська; централізованої економіки; модель змішаної економки).

Основним елементом у структурі механізмів економічного розвитку в Моделі Рікардо є абсолютна роль ринкового механізму, при нульовій ролі держави, в Моделі Сталіна - абсолютна роль держави при нульовій ролі ринку, у Проміжній моделі - нескінченна різноманітність співвідношень між долями держави та приватного підприємництва у прийнятті рішень, їх мінливість, рухливість.

Однак, розвиток ринкового механізму на основі Моделі Рікардо створив умови, за яких вільна, нерегульована дія системи законів ринку, зокрема, конкуренції, попиту та пропозиції, спеціалізації, кооперації та інтеграції, концентрації та централізації виробництва і капіталів тощо, почала призводити до небажаних, протилежних очікуваним, наслідків і результатів. Тенденція до монополізації сфери виробництва та ринків збуту у різних галузях господарської системи, яка набрала бурхливого розвитку в другій половині ХІХ - на початку ХХ ст., активно скорочувала поле прояву важелів вільної, або досконалої конкуренції, звужувала можливості прояву закону конкуренції взагалі і підривала основи автоматизму в механізмі регулювання стосунків між економічно відособленими суб'єктами виробництва, отже, врешті решт, гальмувала економічний розвиток. .

Модель Сталіна, за будь-яких умов, неминуче трансформується у модель, що визначається як Пастки розвитку (Див. схему на рисунку 2.1) [4] (Ідея зображення подібних моделей у вигляді взаємопов'язаного набору порочних замкнених елементів належить Р. Чамберсу).

Рис. 7.1. Пастки розвитку

1 - Низький рівень продуктивності праці.

2 - Низький рівень доходів.

3 - Відсталість системи загальної та професійної освіти.

4 - Бідність.

5 - Міжнародна ізоляція.

Наведений вище малюнок, який наглядно відбиває сутність і характер взаємозалежностей наведених чинників економічного розвитку та негативний синергетичний ефект такої взаємозалежності свідчить, що так звана Модель Сталіна, як основа економічного та суспільного розвитку, нежиттєва, по-перше, тому, що неспроможна забезпечити у довготривалому періоді мотиваційну основу розвитку, створюючи умови для наростання внутрішніх протиріч, флуктуації (роздвоєння), біфуркації (збурення) та ентропії (наростання відцентрових сил і тенденцій) в усіх елементах системи; по-друге, породжує постійне зростання негативного тиску зовнішніх чинників, оскільки нездатна забезпечити конкурентоспроможність національного господарства економічними методами, отже й умови для рівноправного партнерства в системі міжнародного поділу праці та світової торгівлі.

Кожний із лімітуючих чинників у закритій економіці, а саме такою була економіка збудована на основі Моделі Сталіна, “є наслідком та передумовою не одного, а цілого ряду інших обмежень ”[5], що, власне, і перетворює цю модель у нежиттєву, робить її основою руху суспільства в напрямку глухого кута соціально-економічних протиріч, викликає нагальну потребу заміни якісно новою, реалістичною моделлю розвитку.

Отже, ані Модель Рікардо, ані Модель Сталіна не можуть стати основою національної економічної моделі розвитку України. Водночас досвід функціонування української економіки та суспільства в умовах перехідного стану від Моделі Сталіна яскраво засвідчив, що сподіватися на великий вибір серед варіантів та моделей функціонування та розвитку ринкового господарства у межах Проміжної моделі також не варто.

Усі сучасні національні економічні моделі розвинених країн, при всій їх різнобарвності та строкатості (будь то модель соціального ринкового господарства, держави добробуту, системи пожиттєвого найму тощо), в якості обов'язкових базових складових, які, власне, і є запорукою їх життєвості та ефективності, мають, по-перше, інноваційну спрямованість економічного розвитку та економічного зростання, а, по-друге, потужну соціальну систему, що включає, у широкому трактуванні, і громадянське суспільство.

Саме ці складові при формуванні концепції та моделі соціально-економічних перетворень в Україні не враховувався, не прораховувався, фактично не сприймалися владою, як об'єктивно необхідні вже в умовах системної трансформації економічної та господарської систем. Формування цих, по суті базових для забезпечення якісно нового характеру економічного та соціального розвитку, інститутів вважалось справою віддаленого майбутнього: після завершення державотворення, після завершення процесів приватизації та роздержавлення, після входження у світове господарство.

Інноваційна модель економічного розвитку, як складова моделі соціально-економічного розвитку сучасного суспільства, не має альтернативи серед інших моделей функціонування економіки, таких, як, наприклад, модель традиційного розвитку, модель наздогоняючого розвитку тощо. Адже лише перехід країни до моделі розвитку, в якій головним джерелом економічного зростання стануть наукові знання, технологічні інновації та інформація, може забезпечити утвердження України у статусі розвинутої держави з конкурентоспроможною економікою, створить передумови для розв'язання соціальних проблем і завдань.

Найбільш ґрунтовну та образну характеристику сутності інноваційного суспільства, дає угорський дослідник Б.Санто. “ Інноваційне суспільство, вважає він, - це високоінтелектуальне суспільство, до того ж у глобальних розмірах, це шлях тих, які обрали метою і формою своєї діяльності безупинне інтелектуальне пізнання, шлях тих, існування яких характеризується підвищеною інтелектуальною діяльністю і прагненням реалізувати свої ідеї. Кристально чистою формою підвищеної інтелектуальної активності потрібно, очевидно, вважати наукову діяльність і в першу чергу, фундаментальні дослідження”. Головним внутрішнім джерелом інноваційного розвитку Б. Санто вважає “ активне втручання в процес власної зміни”, яке є “нелінійним, непередбачуваним процесом”.

Отже, сьогодні внесок науки, інновацій, новітніх технологій є вирішальним чинником економічного та соціального розвитку. За його допомогою постійно збільшується обсяг виробництва продуктів, товарів і послуг і їх різноманітність. Інновації і нові технології забезпечують не тільки збільшення ВВП, але і його якісну прогресивну зміну.

Значна роль у становленні інноваційної економіки відводиться умовам, в яких відбувається її зародження. Цими умовами є зрілість інституційного середовища, тобто адекватність державних структур та інститутів вимогам інноваційного розвитку. Під інституційним середовищем слід розуміти наявність в країні державних інститутів управлінського, стимулюючого, системоутворюючого та регулюючого характеру, які засновані на чітко визначених державних інноваційних пріоритетах в сфері інноваційної діяльності, суб'єктів, продуцентів знань (створюють знання університети та суб'єкти інноваційної інфраструктури) та комерційних компаній (фінансують, створюють та комерціалізують) знання.

Система державних інститутів інноваційного розвитку досить різноманітна. На сьогодні, за ступенем активності втручання держави в економіку виділяються три типи державної політики:

Державна інноваційна політика, заснована на концепції необхідності активного втручання держави в управління економікою (Японія, Франція). Використовуються переважно прямі методи стимулювання, тобто державне фінансування фундаментальних та прикладних досліджень.

Державна політика, що надає перевагу ринковим відносинам (США, Великобританія); відзначається найбільшою автономією підприємництва.

“Проміжний варіант”, де державне регулювання поєднується з низьким ступенем централізації державного апарату, використовуються непрямі стимулюючі методи (фіскальна стимуляція, державні програми і стратегії) при розвиненій системі узгодження інтересів уряду й бізнесу.

Інституційне середовище інноваційної економіки також формується із інноваційної інфраструктури, якою є весь спектр державних і приватних структур, що забезпечують розвиток і підтримку всіх стадій інноваційного процесу. До них належать:

- виробничо-технологічні структури (технопарки, інноваційно-технологічні центри та бізнес-інкубатори);

- об'єкти інформаційної системи (аналітичні, статистичні центри, інформаційні бази та мережі);

- заклади з підготовки та перепідготовки кадрів у галузі технологічного менеджменту;

- фінансові структури (бюджетні фонди, позабюджетні, венчурні, страхові);

- система експертизи (центри, спроможні зробити експертні висновки для виробників, інвесторів, страхових служб тощо);

- об'єкти патентування, ліцензування й консалтингу;

- система сертифікації, стандартизації та акредитації.

Усі типи інноваційних структур здатні вирішувати різноманітні науково-технічні проблеми, а також істотно впливають на регіональний і загально державний розвиток. Інноваційна інфраструктура визначає темпи розвитку економіки країни та зростання добробуту населення. Досвід розвинутих країн засвідчує, що в умовах глобалізації та міжнародної конкуренції на світовому ринку виграє той, хто має розвинену інфраструктуру створення і реалізації інновацій, тобто ефективний механізм інноваційної діяльності.

Основними механізмами, що забезпечують реалізацію інноваційної політики, отже пріоритетний розвиток високотехнологічних і наукомістких галузей економіки, як умову нової якості економічного зростання та розвитку, є фінансово-кредитні, законодавчі та нормативно-правові механізми, інституційні перетворення у сфері освіти, міжнародної економічної діяльності.

На думку дослідників проблем формування концепції та моделі інноваційного розвитку в Україні, неформальні обмеження, які знижують ступінь інноваційного економічного моделювання в країні, знаходять свій прояв у таких формах:

- обмеження науково-технічного характеру (спрямованість державної політики на закріплення моделі економіки, яка ґрунтується переважно на низько технологічних укладах. Така економічна модель за своїми базовими властивостями не потребує інновацій, не передбачає інвестицій в людський капітал, не формує внутрішнього платоспроможного попиту на інновації, не створює належних стимулів до інноваційної діяльності);

- обмеження соціально-економіко-правового характеру (в інституційну матрицю закладені стимули кримінальної поведінки, тіньової діяльності, в умовах яких організація буде вкладати кошти в ці об'єкти і моделі поведінки, що дозволяють їй отримати прибуток у корумпованій економіці; з точки зору законодавства - це наявність правових прогалин в регламентуючих інноваційну діяльність законах, формальність законів, що виражається через їх призупинення за відсутності монетарного забезпечення);

- обмеження політико-правового характеру (економічне життя та політична діяльність країні підпорядковані групам особливих інтересів, які переважно зацікавлені у збереженні індустріально-аграрної моделі економіки України, враховуючи налагоджений бізнес 3-4 типів технологічного укладу; небажання приймати закони і чинити легітимні дії на досягнення стратегічної мети інноваційного конструювання; виконавча влада у умовах обмежених бюджетних коштів спроможна вирішувати лише поточні оперативні цілі, стратегічне економічне планування залишається декларативним та популістським);

- обмеження соціокультурного, психологічного, ментального характеру (в країні не сформований інноваційний потенціал та інноваційна культура, що породжено тяжінням значної частки інститутів суспільства до переважно низько технологічних укладів життя як наслідок недостатнього фінансово-інституційного забезпечення, що проявляється у неприйнятті інновацій, небажані займатися інноваціями, впроваджувати їх; за цих умов країна здатна лише насичуватися імітаційними інноваціями, тобто імпортувати інновації із Заходу);

- обмеження соціально-економічного характеру (в країні не сформовано громадянське суспільство, а отже діалог держави і суспільства не налагоджений; механізм державно-приватного партнерства не відпрацьований, оскільки не підкріплюється соціальним забезпеченням; механізм соціального партнерства знаходиться у зародковому стані, однак функціональне направлення громадянського суспільства власне в інноваційній економіці реалізується через інститути державно-приватного і соціального партнерства; інститут соціальної конкуренції як вираз економічної свободи знаходиться в зародковому стані, що пов'язано з слабкою мотиваційною системою («модель дешевої робочої сили»); низький технологічний устрій економіки не стимулює зростання попиту на наукові знання та досвід у сфері високих технологій, і як наслідок відбувається продукування «стагнаційних» інвестицій у людський капітал, які безперечно є недостатніми, і неспроможні підтримувати зростання якості людського і інтелектуального потенціалу України; соціальна відповідальність бізнесу є низькою, що проявляється в негативному впливі на навколишнє середовище, низький рівень оплати праці і соціального забезпечення тощо).

За даними Інституту економічного прогнозування НАНУ, майже 60% обсягу промислової продукції припадає на 3-й технологічний устрій, 38% - на 4-й устрій , що представлено в табл. 1.1.:

Технологічні устрої в економіці України

Джерело: Геєць В. Наука і виробництво: партнери чи конкуренти? Деякі аспекти сучасної інноваційної політики України //Президентський вісник. - № 3. - 7 квітня. - 2004. - с. 10.

Тобто, низький технологічний устрій економіки України через недостатність фінансово-інституційного забезпечення є великою проблемою. Враховуючи характеристику обмежень соціально-економічного характеру, можна зазначити, що в країні закріплена модель низько технологічного устрою економіки.

Виходячи із вище викладеного,першорядними потребами інноваційного розвитку України, є формування інноваційного суспільства, інноваційного потенціалу та інноваційної культури. Закон України “ Про пріоритетні напрями розвитку інноваційної діяльності в Україні ” дає такі визначення: “ інноваційний потенціал - сукупність науково-технологічних, фінансово-економічних, виробничих, соціальних та культурно-освітніх можливостей країни (галузі, регіону, підприємства тощо), необхідних для забезпечення інноваційного розвитку економіки; інноваційна культура - складова інноваційного потенціалу, що характеризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах ”.

Водночас, як зазначають вчені, у процесі практичної реалізації державної інноваційної політики в Україні досі практично не створено сприятливих умов для здійснення інноваційної діяльності, формування попиту на інновації, дифузії інновацій. Комплекс політико-правових, фінансових, організаційних, технологічних та інших перешкод досі фактично блокує масову реалізацію інновацій в Україні. Економічна модель, яка утворилася в Україні, фактично «виштовхує» фінансові ресурси з інноваційного обігу. Напрям вибору моделі інноваційної економіки, її внутрішньої структури залежить від задекларованих і практично реалізованих позицій національної концепції економічного розвитку. Концептуальні правові основи економічного розвитку в країні проводяться за різними напрямками, а саме, розмежовується наукова і науково-технічна діяльність, інноваційна сфера, промисловий розвиток тощо. Всі прийняті відповідними владними структурами Концепції та проекти Концепцій є окремими документами, які мають по суті перехресну направленість і стосуються інноваційного розвитку економіки. Однак, до сьогодні в Україні немає дієвої єдиної Концепції та моделі інноваційного розвитку економіки.

У попередній лекції ми вже доводили, що ефективність тієї чи іншої економічної моделі забезпечують не тільки наявні виробничі ресурси та виробничі функції (технології), але й уся система цінностей сучасного суспільства, яка одна лише може забезпечити існування невід'ємного принципу, фактора функціонування сучасної ринкової системи - свободи суб'єктів господарської діяльності у системі горизонтальних та вертикальних зв'язків сучасного суспільства. Необхідними складовими такої моделі, незалежно від специфічних рис моделей національних, інституціоналісти, наприклад, вважають економічну та культурно-інституціональну підсистеми, що зображено на рисунку 2.1.:

Система, потрібна для економічного розвитку

Ігнорування державою (державною владою) протягом тривалого періоду, як в концептуальному плані, так і в межах середньострокової і довгострокової економічної політики, закономірностей взаємозв'язку економічних і соціальних процесів, що знаходять свій прояв у названих вище формах, породило, по-перше, соціальну пасивність, млявість, соціальне відчуження громадян від об'єктивних потреб кардинального реформування усіх ланок суспільного життя, по-друге, загальмувало реалізацію цих потреб, ускладнило процес порозуміння основних суб'єктів господарського життя.

Такий стан концептуального процесу визначається свідомим чи несвідомим спрощенням процесу формулювання визначального задуму, системи глобальних стратегічних цілей розвитку суспільства, відсутністю, довгий час, прогнозу різних варіантів сценарію соціально-економічного розвитку країни в залежності від наявності чи відсутності тих чи інших змінних у побудові конструкції моделі майбутнього суспільства. Значний вплив тут зіграла, на наш погляд, по-перше, об'єктивна неготовність політичних сил, вчених, громадян країни до формування складних концепцій та моделей розвитку держави одразу після перетворення її у незалежну країну, і, по-друге (що зумовлюється багато в чому першою обставиною), - домінування в процесі формування концепції трансформації суспільства моделі Сталіна у якісно нове суспільство лише однієї стратегічної мети - створення та розбудова незалежної української держави. Тобто, в абстрактній концепції розвитку суспільства був конкретизований лише єдиний, надзвичайно важливий, однак єдиний елемент визначального задуму, але навіть він не був сформований на основі системної уяви про реальний стан справ у суспільстві, не прогнозований у багатоваріантному вимірі можливих шляхів, інструментів, результатів.