Основи економічних наук

Адміністративно-командна модель господарювання сформувалася у 30-х роках XX ст. спочатку в СРСР, а відтак була поширена на всі країни соціалістичного табору. Ця модель заснована на соціалістичній ідеї необхідності панування державної власності на засоби виробництва, одержавлення всього народного господарства і централізованого планування. За цієї моделі існує затратний механізм використання національних ресурсів, а також дисбаланс між платоспроможним попитом і наявністю товарної маси, тотальний дефіцит у магазинах продовольчих і непродовольчих товарів.

Вона заснована на державній власності на економічні ресурси. Приватна власність майже повністю виключається. Планування охоплює всі сфери економічної діяльності, а виконання плану є обов'язковим для всіх (директивне планування). В умовах командної економіки управління всіма підприємствами здійснюється з єдиного центру. Тому безпосередні виробники обмежені у прийнятті економічних рішень. Вони не мають можливості самостійно вибирати постачальників сировини. устаткування. а також здійснювати збут продукції. У свою чергу. споживачі обмежені у виборі пропонованих продуктів. Підсумком цього є відсутність конкуренції. гальмування зростання якості продукції. продуктивності праці і введення інновацій. Панування адміністративних методів у колишніх соціалістичних країнах призвело до постійного дефіциту товарів і послуг. Суттєвим недоліком такої економіки є те, що вона не створює дійових економічних стимулів на мікрорівні, не чутлива до запитів конкретного споживача. Ця система ґрунтується на обмеженій диференціації доходів для більшості споживачів, що є гальмом економічного розвитку країни в цілому, оскільки недостатньо стимулюється високопродуктивна праця.

Разом з тим, такій економіці притаманний і цілий ряд достоїнств (переваг): по-перше, вона має великі можливості оперативного нагромадження виробничих ресурсів і концентрації, перерозподілу їх у пріоритетні галузі та сфери; по-друге, такий перерозподіл ресурсів дозволяє забезпечити повну (хоч і не завжди раціональну) зайнятість населення, уникнути хронічного масового безробіття та зубожіння; по-третє, держава, враховуючи суспільні потреби та інтереси, забезпечує за рахунок централізованих коштів усім громадянам певний рівень освіти, медичного обслуговування, вирішує цілий ряд інших соціальних проблем.

Отже, планова економіка - це економіка, при якій матеріальні ресурси складають державну власність, а напрям і координація економічної діяльності здійснюється за допомогою централізованого планування, управління і контролю. Планова економіка функціонує на базі суспільної власності на економічні ресурси. Основні економічні рішення приймаються централізовано у вигляді планів соціально-економічного розвитку. За допомогою виконання планів досягається збалансованість економічної діяльності.

Ринкова економіка ці питання вирішує через ринок, ціни, прибуток, витрати. Серед характерних рис ринкової економіки можна виділити такі:

- панування приватної власності на виробничі і трудові ресурси;

- ринкова (стихійна) система координації та управління господарською діяльністю людей;

- дотримання принципу свободи підприємництва і вибору сфери діяльності, свобода вкладення капіталу туди, коли і де бажано його власнику. Аналогічне стосується і споживача у разі наявності в нього коштів;

- поведінка учасників (суб'єктів) ринкових відносин в основному диктується особистими, егоїстичними інтересами. Але саме таким чином, через погоню за власними інтересами, досягається в суспільстві досить висока реалізація суспільних економічних інтересів;

- кожен господарюючий суб'єкт прагне до отримання максимуму прибутку, самостійно приймає рішення і діє на свій страх і ризик;

- економічна влада окремих виробників і споживачів так “розсіяна”, що деякі з них не мають реальної можливості, щоб якось відчутно змінити ситуацію на ринку. Тут діє так звана вільна конкуренція ”всіх проти всіх, а також припускається, що немає необхідності державі втручатися у функціонування системи “вільного” ринку.

Ринкова економіка сформувалася в XVIII ст. і є найгнучкішою економічною системою, яка під впливом внутрішніх і зовнішніх чинників має властивість трансформуватися і видозмінюватися.

Змішана економіка склалася у високорозвинених країнах, де крім пануючої приватної капіталістичної власності досить значною є частка державного сектору в народному господарстві. Про це переконливо свідчить практика Західної Європи. Скажімо, державний сектор Франції охоплює близько третини її економічного потенціалу. Змішана економіка базується на широкому розмаїтті форм власності та господарювання. На сьогодні змішана економіка представляє собою цілісну економічну систему, яка виступає адекватною формою сучасного розвиненого суспільства. Складові її елементи спираються на такий рівень продуктивних сил і на такі тенденції соціально-економічного розвитку, які об'єктивно потребують доповнення ринку державним регулюванням, приватногосподарської ініціативи соціальними гарантіями, а також включення в економічну структуру суспільства постіндустріальних засад. На відміну від класичного капіталізму для змішаної економіки характерним є панування колективної приватної власності у формі акціонерних та інших товариств.

Соціальна ринкова економіка - це найрозвиненіша форма ринкової економіки, в якій принцип свободи і ринкового господарювання поєднується з соціальним порядком і соціальним прогресом. Соціальна ринкова економіка - це продукт природного історичного розвитку суспільства. властивий усім країнам з ринковою економікою. Саме поняття “соціальна ринкова економіка” з'явилося в Німеччині і пов'язане з ім'ям Людвіга Ерхарда. Досить часто таку економіку називають соціально-орієнтованою змішаною економікою. На відміну від змішаної економіки соціальна економіка орієнтована на досягнення як економічних, так і соціальних цілей.

Особливим станом еволюційного процесу суспільного розвитку в період зміни його соціально-економічних форм є трансформаційна (перехідна) економіка, тобто перехідна економіка - це економіка, яка перебуває в процесі переходу (трансформації) від однієї економічної системи до іншої. Часто економічні системи країн колишнього СРСР, які перебувають в умовах переходу від планової командної економіки до ринкової, називають транзитивними.

Для колишніх соціалістичних країн, у тому числі й України, головною проблемою перехідного періоду є, з одного боку, формування змішаної соціально-орієнтованої економіки. а з другого - формування інформаційного суспільства і закладення підвалин економіки знань. Перелік головнях завдань перехідного процесу до ринкової економіки витікає із особливостей планового господарства. які повинні зникнути в перехідний період. До них перш за все належать: лібералізація цін; зміни в відносинах власності; формування ринкової інфраструктури господарювання; зміни форм соціальних гарантій; відкриття економіки тощо.

Моделі змішаної економіки

Для кожної економічної системи макро- чи міжнародного рівня характерні свої національні моделі змішаної економіки, так як країни відрізняються поміж собою особливостями історичного процесу, рівнем економічного розвитку, соціальними та національними факторами. Реально в різних країнах і регіонах складаються різні моделі організації господарства. Вони відрізняються один від одного своїм специфічним поєднанням форм власності, ринку та державного регулювання, капіталу та соціальності, економічної і постекономічної складових. Ця особливість залежить від багатьох факторів: рівня і характеру матеріально-технічної бази, історичних та геополітичних умов формування суспільного устрою, національних та соціокультурних особливостей країни, впливу тих чи інших соціально-політичних сил і т.п. Більш того, в змішаній економіці, як правило, може домінувати та чи інша сторона параметрів.

Загалом, економісти виокремлюють два типи національних моделей змішаної економіки, яким властиві стійкі внутрішні характеристики і принципи організації, зокрема англосаксонську (сучасну американську, притаманну США) і німецько-японську, на основі яких розбудовуються інші, специфічні, національні моделі змішаної економіки. Англосаксонська модель вважається більш прагматичною, порівняно з європейською чи японською і спрямованою на максимально швидке отримання найбільшого фінансового прибутку. Вона представляє собою ліберальний некоординований варіант організації економічної системи суспільства. Натомість, німецько-японська модель, на відміну від англосаксонської, більшою мірою схильна до вирішення соціальних аспектів розвитку. За своїми ознаками вона є неліберальною і координованою державою. Інколи перша модель ще називається “поганим капіталізмом”, а друга - “хорошим”. Порівняльна характеристика обох моделей наведена в табл. 3.3.

Таблиця 3.3

Характеристика англосаксонської і німецько-японської моделей змішаної економіки

Сфера господарських відносин	Англосаксонська модель	Німецько-японська модель
Корпоративне управління	Управління в інтересах окремих акціонерів в умовах роздрібненої власності	Управління в інтересах великих акціонерів і зацікавлених груп (наймані працівники, ділові партнери, держава, місцеві спільноти тощо) в умовах концентрації власності
Фінансова система	Провідна роль фондового ринку при фінансуванні підприємств Залежність фінансування від ринкової кон'юнктури	Провідна роль банків при фінансування підприємств Довгостроковий і стабільний характер фінансування
Міжфірмові відносини і конкурентне середовище	Автономність фірми, орієнтація на разові угоди Підтримання інтенсивної конкуренції, антимонопольні заходи	Інтегрування фірми у ділові мережі. Довгострокові відносини, високий рівень між фірмової кооперації. Важлива роль бізнес-асоціацій і ділових мереж у визначенні характеру конкурентного середовища.
Зайнятість і трудові відносини	Гнучкі ринки праці, децентралізація трудових відносин, короткостроковий найм	Розвинуті інститути регулювання (колективні переговори з профспілками, системи участі працівників в управління), довгостроковий найм
Професійна підготовка	Загальні навики, отримані в рамках формальної освіти. Особисті інвестиції індивідів в освітню підготовку	Спеціалізація навиків в рамках системи профпідготовки, організованої фірмами, бізнес-асоціаціями чи державою. Інвестиції фірм в освіту співробітників
Соціальна політика	Мінімальна роль держави в соціальному захисті	Розвинуті системи соціального захисту, високий рівень перерозподілу доходів
Інновації	Радикальні (переважно)	Поліпшуючі (переважно)
Країни-представники моделі	США, Великобританія, Австралія, Канада, Нова Зеландія	Німеччина, Японія, Швеція, Швейцарія, Нідерланди, Бельгія, Норвегія, Данія, Фінляндія, Австрія

Іншим варіантом типологізації змішаної економіки, за своїми ідеологічними ознаками і вихідними принципами організації, є виділення консервативної, ліберальної і соціал-реформістської моделей змішаної економіки. Консервативну модель змішаної економіки відстоюють американські економісти Л.Мізес, Ф.Хайєк, М.Фрідмен та інші. Вони вважають, що втручання держави в економіку повинне обмежуватися лише створенням сприятливих умов для розвитку приватного сектора і активізації ринкових важелів, тобто забезпеченням правил гри на ринку і проведенням відповідної бюджетної та податкової політики. Цим вимогам в якійсь мірі відповідає економічна система США. Ліберальну модель змішаної економіки розробляють знову ж таки американські економісти Дж. Гелбрейт, Д.Белл, А.Тофлер, та інші. На їх думку, в сучасному суспільстві забезпечується раціональна взаємодія державного і приватного секторів економіки, впроваджуються системи макроекономічного планування, програмування і прогнозування, відбувається переорієнтація приватного сектора економіки на вирішення соціальних проблем. Згідно з цими ознаками до ліберальної або змішаної економіки можна віднести економічну систему, що має це сьогодні в Японії, Німеччині та інших країнах. Соціал-реформістський варіант змішаної економіки обстоює необхідність оптимального поєднання децентралізму і централізму, планування і ринку, індивідуальних і колективних форм власності для поступової трансформації капіталізму в систему демократичного соціалізму.

Цінності суспільства та форми політичного правління визначають основні прототипи економічних систем. На цій основі український вчений Б.Гаврилишин виділяє такі основні економічні системи: (а) вільне підприємництво; (б) узгоджене вільне підприємництво; (в) адміністративно-командна економічна система.

а) Економічна система вільного підприємництва. Індивідуалістсько-конкуренційні цінності та політичне правління у формі боротьби за владу породжують систему, в якій панує приватна власність, вільний ринок та гонитва за максимізацією прибутку, які уряд затверджує нормою закону, що створює суперницькі відносини між урядом, бізнесом та робітництвом. Економічну систему з такими характеристиками часто називають системою вільного підприємництва і прикладом її називають США.

б) Економічна система узгодженого вільного підприємництва. Групово-кооперативні цінності при колеґіально-політичному правлінні породжують систему своїми рисами схожу на попередню, але можливостями досягнення згоди у питаннях загальнонаціональних цілей, пріоритетів, узгоджені економічних зусиль уряду, бізнесу (а в деяких країнах і робітництва) набагато ефективнішу і гуманнішу. Таку економічну систему Б.Гаврилишин назвав системою узгодженого вільного підприємництва і розрізняє її три моделі: німецьку, французьку та японську.

в) Адміністративно-командна економічна система. Еґалітарно-колективістські цінності при унітарному політичному правлінні не можуть створити економічну систему іншою, ніж такою, яка характеризується державною або "колективною" власністю, максимізацією виробництва продукції, абсолютно заорганізованим ринком, вирішальною роллю уряду (чи як у колишньому СРСР - комуністичної партії) у розв'язанні економічних питань, що здійснюються через централізоване планування та адміністративний розподіл ресурсів. Економічна система з такими ознаками є "звичайною" адміністративно-командною системою. Найяскравішим прикладом цієї системи був СРСР.

Крім цих трьох основних характерних прототипів економічних систем, Б.Гаврилишин розглядає ще два гібридні варіанти, які особливо помітні: (г) розподільчий соціалізм та (ґ) ринковий соціалізм.

г) Економічна система розподільчого соціалізму. Ця економічна система є своєрідним поєднанням соціалістичних цілей та економічних систем вільного підприємництва. Зразком цієї системи є Швеція, але у різних варіантах вона існує і в інших скандинавських країнах. Основний принцип системи полягає у розмежуванні двох економічних функцій: створення багатства та його розподілу. Перша виконується на основі вільного підприємництва приватним сектором, друга - прямим втручанням соціалістичного уряду з метою усунення, на його погляд, несправедливості у розподілі.

ґ) Економічна система ринкового соціалізму. Це особлива економічна система, яка існувала у колишній федеративній Юґославії. Основою цієї системи була така головна ідея: робітництво своєю працею створює вартість, а, отже, має право нею розпоряджатися. Вважалося, що цю функцію не може ефективно виконувати уряд, навіть якщо він представляє партію пролетаріату. Ті, хто працюють на будь-якому підприємстві, повинні мати змогу впливати на рішення, які стосуються того, яку роботу виконувати і як, хто буде ними керувати і за якими принципами повинна здійснюватись матеріальна винагорода.

3.5 Національні та міжнародна економічні системи

Сучасна економічна система не є лише сукупністю індивідуальних господарств одного рівня, а складною субординованою системою чотирьох рівнів, що взаємодіють між собою (рис. 3.3). Оскільки остання не є сукупністю індивідуальних виробників одного рівня, розрізняють чотири рівні економічної системи суспільства: глобально-економічний; макроекономічний; мезоекономічний; мікроекономічний.

Глобально-економічний рівень економічної системи включає світову (планетарну) економіку й економіку міждержавних об'єднань (СНД, ЄС, ВТО, АСЕАН і т. ін.). До цих двох суб'єктів глобально-економічного рівня економічної системи як власні суб'єкти належать міжнародні і міждержавні фінансово-економічні інститути (Міжнародний банк реконструкції і розвитку, Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський валютний фонд, фінансово-промислові групи, транснаціональні корпорації, світові підприємницькі мережі та ін.).



Рис. 3.3. Рівні економічної системи

Мікроекономічний рівень пов'язаний з локальною й індивідуальною економікою, до якої належать підприємства, фірми, організації, заклади, установи, окремі індивіди, родини, домашнє господарство, тобто тут водночас перебувають потужні підприємства, середній і малий бізнес.

Найбільшу кількість суб'єктів охоплює мезоекономічний рівень, до якого належать економіка територіально-регіональних комплексів, галузева економіка, економіка окремих ринків (товарного, ресурсного, робочої сили тощо), економіка ринкових інфраструктурних підсистем (банківської, фінансової, податкової, грошової). Всі ці види економік, у свою чергу, складаються з територіально-регіональних і галузевих об'єднань, вільних економічних зон, територіально-виробничих комплексів, інфраструктурних інститутів окремих ринків, банківських і біржових об'єднань.

Макроекономічний рівень стосується економік окремих країн та їх суспільно-державних інститутів. Тобто головною ланкою економічної системи макрорівня є національна економіка. Національна економічна система - це сукупність взаємопов'язаних механізмів та інструментів розвитку і функціонування національної економіки. Всі елементи цієї системи знаходяться в певних співвідношеннях один з одним. Національна економічна система - це складна макроекономічна структура, яка визначається як взаємодія та взаємоузгодженість окремих сегментів ринку (ринку економічних ресурсів, товарів та послуг, грошей та валюти, капіталу, цінних паперів тощо) та окремих їх елементів.

Спосіб взаємозв'язку між елементами та компонентами національної економічної системи, внутрішня її організація визначають економічну структуру країни. Структура національної економіки - це співвідношення, які виражають взаємозв'язки та взаємозалежності між окремими частинами економіки, окремими її секторами, галузями тощо. Виражені в абсолютних (натуральних і вартісних) та відносних величинах співвідношення (пропорції) між певного типу взаємопов'язаними елементами економіки дають змогу конкретної якісно-кількісної оцінки структури національної економіки, оцінки її ефективності та оптимальності. Залежно від змісту економічних явищ та процесів, зв'язки між якими відображаються в пропорціях, розрізняють такі основні види структури економіки: відтворювальну; галузеву; територіальну (регіональну); соціальну; секторальну; зовнішньоекономічну; техніко-економічну (рис. 3.4).



Рис. 3.4. Види структур національної економічної системи

Складовими елементами сучасної міжнародної економічної системи є насамперед національні економічні системи, що представляють собою сукупність взаємопов'язаних в організаційному, технологічному та економічному плані галузей і сфер господарської діяльності країн, які через зростання їхньої відкритості у взаємодії одна з одною формують світові ринки і перетворюють виробництво товарів та послуг на міжнародну економічну діяльність - другу складову міжнародної економічної системи. Окрім того, міжнародна економічна система включає регулятивні механізми національного, міждержавного та наднаціонального рівнів і систему міжнародних економічних відносин (МЕВ).

Отже, міжнародна економічна система - це сукупність елементів світової економіки з властивими їм характеристиками, у процесі взаємодії яких виникають загальні властивості та якості, закони і закономірності функціонування цієї системи. Головна ж сфера функціонування міжнародної економічної системи - світове господарство. Незважаючи на існування значної кількості визначень даної категорії, найбільш точним є: сукупність національних господарств у їхній взаємодії через систему міжнародних економічних відносин. Саме вони виявляють стосунки між країнами в економічній сфері, охоплюючи коопераційні і відтворювальні зв'язки.

Формування світового господарства відбувається на основі процесу інтернаціоналізації господарського життя, тобто процесу виникнення та розвитку зв'язків між національними господарствами, їхнього зближення та посилення взаємозалежності економічних суб'єктів різних країн, що є об'єктивною закономірністю розвитку продуктивних сил суспільства. Наслідком інтернаціоналізації виробництва стає розвиток міжнародного поділу праці (МПП) як вищого ступеня суспільного поділу праці між країнами, що проявляється у спеціалізації окремих країн на виробництві певної продукції та знаходить свій вияв у міжнародній спеціалізації виробництва та міжнародному виробничому кооперуванні. Рисою розвиненого міжнародного поділу праці є те, що в систему його зв'язків втягнуті майже всі країни світу. Кожна з них знайшла або намагається знайти своє місце в системі економічних взаємозв'язків, породжених міжнародним поділом праці. Останнє стосується передусім постсоціалістичних країн.

Щодо структури сучасних міжнародних економічних відносин, то вона включає такі форми:

- міжнародна торгівля - обмін товарами і послугами між державно оформленими національними економіками;

- міжнародний рух капіталу - переміщення капіталу між країнами світу в пошуках найвигіднішої сфери вкладення;

- міжнародна трудова міграція - переміщення працездатного населення між країнами, викликане причинами переважно економічного характеру;

- світова валютна система - закріплена міжнародними угодами форма організації валютних відносин, яка опосередковує і сприяє реалізації всіх інших форм МЕВ, забезпечуючи систему міжнародних розрахунків.

Міжнародні економічні відносини здійснюються і розвиваються на різних рівнях: з одного боку, залежно від ступеня, масштабів та регулярності взаємодії суб'єктів господарювання (економічні контакти, економічна взаємодія, економічне співробітництво, економічна інтеграція); а з другого - залежно від сфери діяльності: мікро - на рівні суб'єктів; мезо - на рівні галузей; макро - на рівні країн; мета - на рівні регіональних угруповань. Ядром сучасних МЕВ виступає міжнародна економічна діяльність суб'єктів господарювання (насамперед, підприємств), спрямована на отримання прибутку переважно за рахунок зовнішніх факторів. При цьому слід зазначити, що в кожній країні є підприємства, діяльність яких обмежена національним ринком, хоча частка таких підприємств має тенденцію до зменшення. Досить представницьку групу складають підприємства з орієнтацією як на національні, так і міжнародні ринки. І, нарешті, існують фірми, які працюють виключно на зовнішній ринок.

Аналіз розвитку міжнародного бізнесу та його результативності буде неповним, якщо не враховувати те середовище, яке на нього впливає. Оскільки кожний із суб'єктів МЕВ є відкритою системою, то його діяльність залежить від зовнішнього світу. Фактори, які впливають на діяльність суб'єктів, бувають двоякого роду: прямого впливу і опосередкованого впливу. До першої групи зараховують такі фактори, які безпосередньо впливають на дії суб'єктів МЕВ, - економічна поведінка постачальників, споживачів, конкурентів, дія законів та установ державного регулювання. Щодо опосередкованих факторів, то вони не мають безпосереднього впливу на дії суб'єктів МЕВ. До цих факторів належать: стан економіки країни, міжнародні політичні події, соціально-культурні чинники. Сукупність названих факторів створює середовище розвитку міжнародних економічних відносин, тобто своєрідну ауру, яка супроводжує і опосередковує міжнародний бізнес, пов'язаний з пересуванням через національні кордони ресурсів, товарів, послуг, інформації, капіталу та робочої сили. Якщо суб'єкт господарювання розпочинає свою виробничу, комерційну чи інвестиційну діяльність, то він повинен враховувати зовнішнє середовище і його вплив на стратегію поведінки фірми на світовому ринку.

3.6 Формування глобальної економічної системи

Сучасний етап в еволюційному розвитку світової економіки характеризується посиленням тенденції до глобалізації, яка проявляється у виході національних економічних систем і національних ринків на рівень глобальної економічної системи. Глобальна економічна система - світогосподарська система, в якій національні процеси виробництва, обміну і споживання благ втрачають свою автономність і відбуваються як єдиний процес.

Таким чином, більш повне трактування категорії світового господарства і визначає його як глобальну економічну систему, яка самовідтворюється на рівні продуктивних сил, виробничих відносин і відповідних аспектів правових і політичних відносин. Головне протиріччя глобальної економічної системи пов'язане з формуванням в рамках провідних західних держав замкненої господарської системи. Цей процес можна прослідкувати за такими напрямками: 1) концентрація в постіндустріальному світі більшої частини інтелектуального і технологічного потенціалу людства; 2) зосередження основних торговельних потоків в межах співдружності розвинених держав; 3) замикання інвестиційних потоків та 4) спрямованість міграційних потоків з країн “третього світу” в розвинені регіони планети.

Концепції глобальної економічної системи:

1. Теорії імперіалізму і неоколоніалізму - пояснюють структуру світу як боротьбу між провідними державами за нові ринки, джерела сировини, сфери прикладання капіталу, за посилення їхнього політичного і культурного впливу. Під імперіалізмом розуміється така стадія розвитку, коли склалося панування монополій і фінансового капіталу, отримав визначальну роль вивіз капіталу, почався розподіл світу міжнародними трестами і вже закінчився розподіл усієї території землі найбільшими капіталістичними країнами» (В.Ленін). Засновниками теорії імперіалізму є О.Бауер, Р.Гільфердінг, В.Ленін.

2. Теорія модернізації - виходить з того, що всі існуючі в історії людські суспільства біполярні. Теорія базується на розходженнях у розумінні традиційного і сучасного, зв'язує перехід до сучасного економічного зростання з духовними цінностями, а не тільки з матеріальним інтересом, з переходом соціальної структури до її мобілізаційного типу. Традиційні суспільства керуються індивідами, що не підготовлені до нововведень, а сучасні - індивідами, що застосовують нові ідеї і речі під впливом раціонального мислення і практичного досвіду. Методологічними передумовами теорії модернізації є погляди М.Вебера, Т.Пірсона, Ш.Эйзенщтада.

3. Теорія (метатеорія) залежності була висунута групою латиноамериканських економістів і соціологів. Її засновник - відомий аргентинський економіст Р.Пребиш. Її вихідний момент - теза про те, що капіталістична система у світовому масштабі одночасно породжує економічний розвиток і слаборозвиненість на міжнародному, національному і локальному рівнях. Прихильники теорії залежності і нерозвиненості стверджують, що капіталістична система активно сприяє недорозвиненості третього світу і що гармонійний розвиток неможливий, поки ця система існує.

4. Концепція світової системи - ґрунтуючись на динамічній зміні поділу праці, вона поділяє світ на центральні (світові ядра), периферійні і напівпериферійні країни. Концепція тісно зв'язана з положенням про державну залежність, відповідно до якої розриви в економічному розвитку між центром і периферією визначають основне протиріччя світової системи. Концепція світової системи також тісно зв'язана з теорією нового міжнародного поділу праці (НМРТ) Ф.Фробела, яка звертає увагу на наслідки змін у глобальній виробничій стратегії ТНК в останні десятиліття.

5. Теорія глобальної взаємозалежності. Термін глобальна взаємозалежність був введений американським політологом С.Хоффманом, а концепція розкрита Р.Купером. Ріст взаємозалежності країн у глобальному економічному просторі піддає національні платіжні баланси усе більш частим і сильним впливам ззовні, у результаті чого уряди повинні приділяти усе більшу увагу проблемі збереження зовнішньої рівноваги, координувати використання всієї сукупності інструментів, що знаходяться в розпорядженні держав.

РЕЗЮМЕ

1. Єдиного та універсального визначення наукової категорії економічної системи не існує. У найзагальнішому вигляді її можна представити як об'єктивну єдність закономірно пов'язаних одне з одним явищ і процесів економічного життя. Сутність економічної системи визначається і залежить від конкретної історичної сукупності економічних відносин, яка відповідає певному рівню розвитку продуктивних сил і розвивається на основі дії об'єктивних економічних законів.

2. Структура економічної системи представляє собою сукупність складових її елементів і характер постійних, стійких у часі зв'язків між ними, до яких відносять: економічні відносини, продуктивні сили суспільства, механізм господарювання (підсистеми економічної системи). На рівні національної економічної системи виділяються шість основних груп елементів сучасних економічних систем: домашні господарства; підприємства різних видів, форм і господарської спеціалізації; сектори економіки; кластери; внутрішні регіони; регулятивні інститути.

3. Найпоширенішими підходами до типологізації економічних систем є формаційний, цивілізаційний і за способом організації господарської діяльності. Формаційний підхід заснований на марксистському вченні про зміну суспільно-економічних формацій. Цивілізаційний підхід покладає в основу типової класифікації економічних систем поняття “цивілізація”, її рівень, досягнутий тими чи іншими народами. Класифікація економічних систем на основі способу організації господарської діяльності враховує такі ознаки: форму власності на чинники виробництва; хто і як ухвалює основні економічні рішення; спосіб координації економічної діяльності; мотиви. що стимулюють ведення економічної діяльності.

4. Соціальна ринкова економіка - найрозвиненіша форма ринкової економіки, в якій принцип свободи і ринкового господарювання поєднується з соціальним порядком і соціальним прогресом. Даний тип економічної системи є продуктом природного історичного розвитку суспільства, властивий усім країнам з ринковою економікою і, на відміну від змішаної економіки, орієнтована на досягнення як економічних, так і соціальних цілей суспільно-економічного розвитку.

5. Базовими капіталістичними моделями сучасного економічного устрою вважаються “англосаксонська” (сучасна американська) і “рейнська” (німецько-японська). Англосаксонська модель є більш прагматичною, порівняно з рейнською, і спрямована на максимізацію фінансового прибутку. Рейнська модель більшою мірою направлена на вирішення соціальних аспектів розвитку. Розглянута градація моделей капіталізму є лише поверхневою, узагальнюючою і може бути поглиблена на цілу низку специфічних національних економічних моделей.

6. Сучасна економічна система є складною субординованою системою економічних чотирьох рівнів, що взаємодіють між собою: глобальний економічний рівень (світова економічна система), макроекономічний рівень (національні економіки), мезоекономічний рівень (економіка окремих територій та регіонів, ринків та ринкових інфраструктурних підсистем, галузеві економіки), мікроекономічний рівень (економіка індивіда, домашнього господарства, фірми, організації, установи).

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Економічна система

Структура економічної системи

Продуктивні сили суспільства

Економічні відносини

Господарський механізм

Власність

Суспільна, приватна, змішана власність

Пучок прав власності

Домашнє господарство

Підприємство

Сектор економіки

Кластер

Внутрішній регіон

Формаційний підхід до

Традиційна економічна система типологізації економічних систем

Планова економічна система

Цивілізаційний підхід до

Ринкова економічна система типологізації економічних систем

Трансформаційна економічна система

Національна економічна система

Міжнародна економічна система

Глобальна економічна система

Соціальна ринкова економіка

Рівні економічної системи

ТЕМА 4. ЕКОНОМІЧНА ДІЯЛЬНІСТЬ

к.е.н., доц. Кудінова А.В.

4.1 Суспільний поділ праці

4.2 Сутність та види економічної діяльності

4.3 Міжнародний поділ праці та міжнародна економічна діяльність

Вивчення даної теми передбачає з'ясування студентом сутності категорії «економічна діяльність», її змісту та основних видів; ролі суспільного поділу праці в економічному розвитку, умов, в яких формується і реалізується міжнародна економічна діяльність.

Після опанування даної теми студент зможе використати набуті знання при написанні рефератів, есе, курсової роботи, підготувати науковий виступ по будь-якому виду економічної діяльності, специфіці суспільного поділу праці тощо, а також використати набуті знання при вивченні проблем, пов'язаних з економічною діяльністю, в Україні та в інших країнах світу.

4.1 Суспільний поділ праці

Поділ праці - це процес, при якому різні види обробки продуктів відокремлюються один від одного, створюючи все нові виробництва і галузі.

Особливості поділу праці:

1. поділ праці є історичною категорією. Це означає, що він перебуває у постійному русі, безперервно змінюється, що відбиває певний рівень розвитку продуктивних сил;

2. поділ праці не обмежується мікроекономічними явищами - в межах одного підприємства. Це певна система суспільної праці, яка складається у результаті якісної диференціації трудової діяльності в процесі розвитку суспільства;

3. поділ праці є причиною виникнення товарного виробництва. Проте він стає причиною тільки тоді, коли поділ праці відбувається одночасно з відчуженням виробників. А це означає, що виробники, між якими відбувся поділ праці, виступають як відокремлені власники. Обмежуючись певним видом виробничої діяльності, вони для задоволення своїх потреб змушені обмінювати власний продукт на інші продукти. Тільки у такій спосіб вони можуть задовольнити свої потреби. Обмін між різними власниками набуває форми товарообміну.

Розвиток поділу праці поглиблює товарний обмін, стає важливим процесом розвитку ринкової економіки.

Поділ праці є важливим чинником подолання суперечності між безмежними потребами і обмеженістю ресурсів. Однак цей чинник діє у певних межах і тому не стосується всіх економічних ресурсів, зокрема тих, що обмежені природою і не відновлюються після виробничого споживання. Інакше кажучи, поділ праці не може відновити запаси нафти, газу, вугілля, залізної руди та інших природних ресурсів.

Проте поділ праці може успішно долати обмеження виробничих можливостей. І це досягається завдяки тому, що поділ праці є важливим чинником підвищення продуктивності праці. Історія свідчить, що людство саме тому приділяло увагу поділу праці, що він зумовлював значне зростання її продуктивності.

Суспільний поділ праці - процес, що постійно розвивається і поглиблюється. Доведено, що поглиблення і всебічний розвиток суспільного поділу праці є загальним економічним законом функціонування продуктивних сил суспільства. Суспільний поділ праці в еволюційному розвитку економічних систем відіграє вирішальну роль. Він визначає не тільки структуру та організаційну побудову продуктивних сил, комбінацію факторів виробництва, а й базові відносини, що виникають між суб'єктами господарювання.

З огляду на складність генетичної природи суспільного поділу праці його однозначне теоретичне тлумачення неможливе. Про це свідчить розмаїття основних трактувань суспільного поділу праці як економічної категорії. Відповідно до них суспільний поділ праці є: складовою виробничих сил суспільства; технологічною формою існування виробничих сил; підсистемою економічних відносин суспільного виробництва; формою організації взаємодії виробничих сил і економічних виробничих відносин; способом функціонування останніх.

Ще в ХІХ ст. один з видатних представників економічної науки Дж.С.Мілль зазначав, що вплив поділу праці на виробництво набагато глибший, ніж можна уявити на підставі прийнятих тлумачень цього питання. Принципово для правильного розуміння категорії є два аспекти. По-перше, СПП - це комплексна категорія, яка пов'язує технологічний процес із суспільним процесом виробництва, тобто соціалізує технологічну будову виробництва, надаючи їй суспільних якостей. По-друге, суспільний поділ праці виступає як самостійна продуктивна сила, як фактор зростання суспільної продуктивності праці.

Першим великим суспільним поділом праці було відокремлення пастуших племен і поділ сільськогосподарського виробництва на землеробство й тваринництво. Це вже були зачатки виникнення товарного виробництва. Однак зауважимо, що обмін відбувався не всередині племен, а на стиках їх зіткнення. Причиною виникнення першого поділу праці був розвиток виробничого досвіду членів общин та поява принципово нових засобів праці, а головне - нових потреб.

Другий великий суспільний поділ праці - відокремлення ремесла, яке раніше було підсобним заняттям землероба, від сільського господарства. Передумовами виникнення другого поділу праці були поява металевих знарядь праці, винахід технології металообробки і підвищення продуктивності праці. Цей етап вважають особливо помітним кроком у зародженні товарного виробництва. Це сприяло подальшому зростанню продуктивної сили праці, її спеціалізації та кооперації, поглибленню обміну виробничої діяльності людей у зв'язку з виробництвом матеріальних і духовних цінностей, які використовує людина, виникненню гончарного виробництва, ткацтва, ковальського ремесла.

Третій суспільний поділ праці - ознаменувався відокремленням торгівлі (купецького капіталу). Торгівля стала самостійною галуззю господарства. Це був новий крок до розвитку товарно-грошових відносин.

Подальший поділ праці пов'язаний з виникненням і розвитком машинної індустрії, формуванням нових галузей виробництва. В промисловості поділ праці охопив підприємства, багато з яких почали спеціалізуватися на виробництві окремих видів продукції.

Вираженням прогресивного розвитку суспільного поділу праці стали галузева, територіальна і міжнародна спеціалізація виробництва, що досягла в сучасних умовах особливо глибоких масштабів.

В умовах всебічного поділу праці, масового виробництва товарів створюється сприятливі умови для дії економічного закону поділу праці. Суперечність закону проявляється між необхідністю масового виробництва в умовах ускладнення процесу праці, недостатнього рівня його продуктивності та обмеженими можливостями існуючої системи спеціалізації праці. Засобом подолання суперечності є поділ паці, що веде до зростання продуктивності праці. Кількісним вираженням закону є коефіцієнт ефективності поділу праці (К_е.п.п. = П₁/П₂, де П_1, П₂ - продуктивність праці відповідно до і після впровадження поділу праці). Формами вияву закону є, по-перше, територіальний поділ праці; по-друге, поділ праці між галузями суспільного виробництва і окремими підприємствами; по-третє, поділ праці між окремими працівниками, що обумовлений поділом праці на підприємстві.

Суспільний поділ праці може бути класифікований за вертикальними рівнями народногосподарської структури; основними організаційно-економічними формами реалізації; сферами суспільного виробництва; видами.

За вертикальними рівнями народногосподарської структури СПП можна зобразити як триповерхову піраміду, в основі якої знаходяться численні економічно самостійні суб'єкти господарського життя - підприємства та підприємці. Це рівень безпосереднього виробництва чи одиничний рівень СПП. Над ним розташована розгалужена надбудова (галузевий або частковий рівень). Верхній поверх становить невелика кількість господарських галузей, об'єднаних загальним рівнем суспільного поділу праці.

Рівні СПП окреслюють вертикальну структуру виробництва та його організацій в масштабах народного господарства країни та світової економіки в цілому. Ступінь деталізації техніко-економічних характеристик окремих видів праці зростає від вищого до нижчого рівня цієї структури - від загального поділу праці (між великими галузями виробництва: промисловість, сільське господарство, транспорт та зв'язок, торгівля тощо) через часткове (всередині великих галузей) до одиничного (подетальне, повузлове, технологічне).

Основними організаційно-економічними формами реалізації СПП є: спеціалізація виробництва, його кооперація, концентрація та комбінування.

Суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва є основою формування і розвитку товарних, у тому числі ринкових відносин.

Економічною формою поділу праці є спеціалізація. Спеціалізація - це поділ старих і формування нових галузей суспільного виробництва, а також поділ праці всередині галузі. Найголовнішою ознакою спеціалізації є виробництво певного продукту чи частини його. Спеціалізація веде до того, що виробник, як правило, виробляє продукцію не для себе, а для інших членів суспільства, отже, спеціалізація обумовлює об'єктивну необхідність товарного обміну між членами суспільства.

Наявність такого обміну внаслідок спеціалізації веде до удосконалення виробництва. Уже давно відомо, що відсутність спеціалізації, так звана самозабезпеченість у господарстві, породжує неефективність виробництва. В «Економіксі» Р.Макконелла та С.Брю відмічається, що «людина, яка береться за все, може бути досить яскравою особистістю, але вже продуктивністю праці вона явно не відзначається».

Які переваги забезпечує спеціалізація виробництва?

1. збільшується продуктивність праці. Це пов'язано з тим, що спеціалізація створює умови для організації безперервного (поточного) процесу виробництва, застосування найдосконаліших засобів праці, впровадження механізації та автоматизації виробництва, досягнення повного і ефективного використання технологічного устаткування, удосконалення структури підприємств.

2. спеціалізація дає можливість краще використати головну продуктивну силу - людину на основі врахування її індивідуальних відмінностей і здібностей. Як відомо, люди не однакові за своїми фізичними і розумовими здібностями. Є працівники, які відрізняються досить високою фізичною підготовкою. Вони можуть успішно виконувати важку роботу. Інші ж від природи не мають достатніх фізичних сил для важкої роботи, але здатні виконувати роботу, де переважає частка розумової праці. У таких людей є здібності до аналітичної розумової діяльності. Поділ праці дає можливість це враховувати.

3. спеціалізація на виконанні певної роботи формує кваліфікацію працівника. Давно відомо, що у більшості випадків людина не може однаково спритно виконувати багато видів діяльності. Проте вона може досягти неабиякої майстерності у деяких видах робіт.

4. спеціалізація у виконанні виробничих функцій веде до економії часу, позбавляє виробництво від зайвих витрат, особливо під час зміни одного виду діяльності іншим.

5. спеціалізація дає можливість краще використовувати регіональні особливості. Наприклад, в Україні у сільському господарстві немає потреби виробляти товарну продукцію за її видами в усіх регіонах країни. Так, картопля дає високі врожаї у Чернігівській, Житомирській, Волинській областях. А на Одещині, Херсонщині через природні умови її вирощують значно менше. На півдні України отримують високі врожаї пшениці, вирощують баштани та інші культури.

Проте спеціалізація має не лише переваги. Вона несе з собою і деякі негативні наслідки. У ряді випадків спеціалізація в промисловості робить працю робітників монотонною та нудною. Робітнику протягом дня, місяця, року треба виконувати одноманітну роботу - закручувати гайки або монтувати якусь одну деталь. Недоліком спеціалізації економісти називають і залежність суспільства від спеціалізованих працівників, а також складність виміру поділу праці, що призводить до непередбачених диспропорцій між ланками спеціалізованого виробництва (в одних регіонах виникають надлишки спеціалізованої продукції, що створює проблему їх реалізації, а в інших відчувається гостра нестача комплектуючих деталей та вузлів, що стримує розвиток виробництва).

Проте в кінцевому підсумку спеціалізація забезпечує більше переваг, ніж недоліків, і людство використовує цю форму організації виробництва для підвищення продуктивності праці.

Сьогодні у промисловості існують три види спеціалізації:

- предметна - спеціалізація підприємства на виготовленні однорідної закінченої продукції;

- подетальна - виробництво окремих частин і деталей головного продукту;

- технологічна (стадійна) - відокремлення окремих стадій єдиного технологічного циклу.

При аналізі промислового виробництва застосовується система показників спеціалізації:

- частка основної продукції в загальному обсязі продукції, що виробляється;

- кількість конструктивних і технологічно однорідних груп, видів і типів виробів;

- частка купованих комплектуючих виробів і напівфабрикатів, що одержані ззовні, в загальному обсязі продукції, яка виготовляється.

У сільському господарстві залежно від їхнього значення галузі поділяють на основні, додаткові та підсобні. Основні галузі визначають спеціалізацію господарства, регіонів, областей. Їхня частка в товарній і валовій продукції, матеріальних і трудових витратах найвища. Додаткові галузі створюються для раціональнішого використання робочої сили, засобів праці та відходів виробництва основних галузей. Підсобні галузі призначені для обслуговування основних і додаткових галузей, а також для переробки продукції, яка швидко псується і погано транспортується.

У сільському господарстві склались такі основні форми спеціалізації:

– зональна (територіальна) - виробництво в регіоні тих видів продукції, для яких є найсприятливіші природні та економічні умови;

– господарська - спеціалізація агропромислових і сільськогосподарських підприємств на виробництві певного виду продукції;

– внутрішньогосподарська - відокремлення підрозділів підприємств з виробництва чітко визначених видів робіт (або продукції);

– технологічна (стадійна) - перетворення окремих стадій (часткових процесів) єдиного виробничого процесу будь-якого кінцевого продукту на самостійні виробництва;

– внутрішньогалузева - господарства або їхні підрозділи займаються виробництвом різних продуктів, що є продукцією однієї галузі.

Спеціалізація тісно пов'язана з кооперуванням, розвиток якого заснований на посиленні та поглибленні спеціалізації.

Кооперація - це особлива форма тривалих раціональних виробничих зв'язків між спеціалізованими самостійними підприємствами порівняно з іншими підприємствами, які не мають таких зв'язків. Там де існує спеціалізація, має бути і кооперація. Ці організаційно-економічні форми взаємопов'язані й зумовлюють одна одну, перетворюють процес виробництва на суспільну комбінацію праці.

Залежно від рівня СПП та пануючої форми економічних зв'язків кооперація виробників набуває тієї чи іншої конкретної форми. На одиничному рівні, тобто на рівні окремих складних виробництв, кооперація має характер сталих прямих зв'язків між підрозділами підприємства. Кооперативні зв'язки між підприємствами здебільшого набувають форми товарних потоків, коли на основі ринкових розрахунків здійснюється обмін продукцією.

Відповідно до форм спеціалізації в промисловості існують три форми кооперування:

- предметне (агрегатне) - головне підприємство випускає кінцеву продукцію і отримує від інших підприємств різні вироби;

- подетальне - на головне підприємство надходять від ряду спеціалізованих підприємство вузли і деталі;

- технологічне - підприємство поставляє іншим підприємствам поковки, штамповки, литво, тобто продукцію окремих стадій виробничого процесу.

Концентрація виробництва як організаційно-економічна форма СПП виявляється в досягненні певного обсягу чи масштаб спеціалізованих підрозділів загальної кооперації виробництва. Концентрація засобів виробництва і робочої сили в окремому підприємстві здійснюється завдяки процесам нагромадження капіталу і формування кількісних пропорцій обміну.

Комбінування виробництва є формою раціоналізації виробничої кооперації в межах окремих складних виробництв. Основною метою комбінування є найбільш ефективне використання всіх факторів виробничого процесу на підприємстві, створення безвідходних технологій. По суті, комбінування презентує процес міжгалузевої інтеграції (багато профільне виробництво) на одиничному рівні суспільного поділу праці.

4.2 Сутність та види економічної діяльності

Однією з головних відмінностей людини від тварин є його відносини з природою: якщо тварина є елементом живої природи, який пристосовується до умов навколишнього середовища, то людина не просто пристосовується, вона прагне підкорити її через свою діяльність.

Діяльність - це специфічна для людини форма активності, що спрямована на доцільну трансформацію навколишнього середовища. Ціль діяльності визначається потребами індивіда та суспільства. Будь-яка діяльність складається як мінімум, з трьох компонентів: цілі, процесу та результату.

Економічна діяльність - сукупність дій на різних рівнях господарювання, в результаті яких люди задовольняють свої потреби завдяки виробництву та обміну матеріальними благами та послугами.

Діяльність стає економічною тоді, коли вона ставить за мету або має наслідком виробництво та обмін товарами чи послугами, що визнаються корисними або рідкісними. Дане поняття нерідко використовується і в загальному сенсі: в цьому випадку воно характеризує обсяг всього економічного життя протягом певного періоду часу та на певній території. Тоді використовуються такі узагальнені показники, як валовий внутрішній продукт (ВВП) та валовий національний продукт (ВНП).

Тобто економічна діяльність - це форма активної участі людини в суспільному виробництві. З цією метою люди створюють певні організації (трудові колективи), які спільно виконують ту чи іншу місію (реалізують програму або ціль) і діють на основі певних правил та процедур. Однак цілі і характер таких багаточисельних організацій (підприємств, фірм, компаній) різні.

Основні види економічної діяльності:

- сільське господарство, лісове господарство, рибальство;

- промисловість;

- будівництво; діяльність транспорту та зв'язку;

- торгівля;

- фінансова діяльність; операції з нерухомим майном;