Олігополія (грец. оlіgos -- небагато; роlеo -- продаю) -- це тип ринкової структури з недосконалою конкуренцією, за якої обмежена кількість підприємств (до 10) монополізують виробництво основної маси товарів.

Олігополія -- форма синтезу конкуренції і монополії, в якій центр боротьби переміщується із сфери обігу у сферу виробництва, з галузевого на міжгалузевий, з національного на інтернаціональний рівні.

Найпростішою олігополією є дуополія -- функціонування на ринку тільки двох виробників певного товару,між якими відсутні будь-які угоди про ціни, ринки збуту і квоти.

Суб'єктами олігополістичної конкуренції є великі та надвеликі за розмірами фірми, про що свідчать рівні концентрації їхньої продукції, яка є або стандартизованою, або диференційованою. Залежно від цього олігополістичну конкуренцію розрізняють на чисту (виробництво однорідної продукції: алюмінію, цементу та ін.) і диференційовану (виробництво неоднорідної, але одного функціонального призначення продукції: автомобілів, шин, камер, електропобутової техніки, сигарет тощо). У олігополістичній конкуренції суперники широко використовують нецінові методи боротьби (суперництво на основі технічних переваг, високої якості і надійності виробів, ефективніших реклами, методів збуту, розширення видів послуг і гарантій покупцям, умов сплати та ін.).

Особливістю олігополістичної моделі є залежність цінової поведінки кожної фірми від поведінки конкурента. Першим звернув на це увагу у 30-ті роки XX ст. французький економіст Анрі Курно (1801-1877), який вважав, що кожен підприємець прагне продавати таку кількість продукції, яка максимізує його доходи, що в будь-якій галузі існує певна стабільна рівновага між обсягом продажу та ціною товару і залежить ціна рівноваги від кількості продавців.

Загалом конкуренція відображає прагнення до свободи і економічної незалежності з одночасним намагання конкурентів уберегтися від негараздів конкурентної боротьби, що породжує тенденцію до об'єднання зусиль і ресурсів (капіталу), економічної солідарності. Тобто намагання перемогти у конкурентній боротьбі призводить до встановлення панування на ринку, захоплення влади, утворення монополій. Це свідчить, що конкуренція і монополія є двома сторонами ринкової взаємодії.

РЕЗЮМЕ

1. Економічними благами називають блага, які є корисними при споживанні і рідкісними у наявності. Наслідком обмеженості наявної кількості економічних благ є наступне: 1) економічні блага виступають об'єктом присвоєння (розподілу); 2) економічні блага є об'єктом обміну; 3) економічні блага -- об'єкт виробництва.

2. За характером використання економічні блага поділяються на такі, що безпосередньо споживаються індивідами (кінцеві блага) й такі, що використовуються фірмами як ресурси в процесі виробництва кінцевих благ (композитні блага).

3. За подільність та можливість відлучити від споживання економічні блага поділяються на приватні блага, що можуть бути поділені між індивідами, при цьому існує можливість відлучити будь-яку особу від їх споживання за допомогою таких економічних інструментів, як ціна. та суспільні блага, що не можуть бути поділені між індивідами та від споживання яких практично не можливо або не бажано відлучити жодного з індивідів.

4. Товаром називають таке економічне благо, яке призначене для обміну. Йому притаманні такі властивості як цінність (споживна вартість) та вартість (мінова вартість). Споживна вартість товару залежить від функціональних властивостей предмету у забезпеченні потреб. Мінова вартість товару залежить від його можливості бути обміняним на інший товар.

5. Гроші -- це особливий товар, який служить загальним еквівалентом усіх інших товарів. Вони виконують три головні функції: міра вартості (засіб для вимірювання вартості іншого товару), засіб обігу(засіб придбання необхідного товару) та засіб нагромадження (засіб збереження у грошовій одиниці тієї купівельної сили, яка характеризує її як одиницю вартості, тоді, коли гроші тимчасово випадають з обігу).

6. Ринок -- це сукупність відносин з приводу обміну товарами, які здійснюються за допомогою грошей. Ринок виконує такі основні функції: відтворювальну, регулюючу, стимулюючу, контрольну та інтегруючу.

7. Попит -- це та кількість товарів, які бажають придбати індивід або група індивідів за наявних цін. Пропозиція -- це та кількість товарів, які бажають продати підприємці за наявних цін. Рівноважна ціна -- це точка в якій величина попиту дорівнює величині пропозиції.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Економічні блага

Приватні блага

Суспільні блага

Товар

Мінова вартість)

Цінність (споживна вартість)

Вартість товару

Гроші

Кардинальний метод аналізу корисності

Ординальний метод аналізу корисності

Проста (одинична, випадкова) форма вартості

Повна (розгорнута) форма вартості

Загальна (грошова) форма вартості

Функція грошей міра вартості

Масштаб цін

Функція грошей засіб обігу

Купівельний засіб

Засіб платежу

Функція грошей засіб збереження вартості

Ціна

Повноцінні гроші

Продуктові гроші

Металеві гроші

Зливок

Монета

Неповноцінні гроші

Білонна монета

Паперові гроші

Неповновагові монети

Кредитні гроші

Вексель

Банкнота

Ліквідність

Грошовий обіг

Грошовий агрегат

Грошовий агрегат М0.

Грошовий агрегат М1.

Трансакційні депозити

Грошовий агрегат М2.

Закони грошового обігу

Інфляція

Покупці

Продавці

Кінцеві блага

Попит

Ринок

Відтворювальна функція ринку

Ефект доходу

Ефект заміщення

Закон попиту

Пропозиція

Ринковий попит

Регулююча (чи розподільча) функція ринку.

Контрольна функція ринку.

Стимулююча функція ринку.

Інтегруюча функція ринку.

Ринкова рівновага

Рівноважна ціна

Надлишок

Дефіцит.

Умови формування ринку.

Індивідуальний попит

Конкуренція

Закон пропозиції

Демпінг

Природна монополія

Вільна (чиста, досконала) конкуренція

Диференційована (монополістична) конкуренція

Олігополія

Чиста монополія

Монополія

Картель

Синдикат

Трест

Концерн

Конгломерат

Цінова конкуренція

Нецінова конкуренція

ТЕМА 6. ПІДПРИЄМНИЦТВО

д.і.н., проф. Студінський В.А.,

к.е.н., доц. Ткаченко О.В.,

к.е.н., доц. Кулага І.В.

Лекція 1

6.1 Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми.

6.2 Витрати та результати підприємницької діяльності. Продуктивність праці.

6.2 Прибуток та рентабельність.

6.4 Економічна рента та її види.

Лекція 2

6.5 Регулювання підприємницької діяльності.

6.6 Міжнародна підприємницька діяльність.

При вивченні даної теми студент повинен зрозуміти сутність поняття «підприємництво», його види, типи та з'ясувати такі категорії як прибуток, рентабельність, рента. Важливим аспектом при вивченні теми є розгляд питань, пов'язаних з регуляторною підприємницькою політикою та організацією міжнародної підприємницької діяльності.

Вивчення даної теми дасть можливість поглибити теоретичні знання студентам у сфері підприємництва, а також у майбутньому запроваджувати їх на практиці.

Лекція 1

6.1 Сутність підприємництва та його організаційно-економічні форми

Поняття «підприємництво» надзвичайно широке і містке. У ньому переплітаються сукупність економічних, юридичних, політичних, історичних і психологічних відносин. Складалося воно протягом значного часу, змінюючись під впливом базисних і надбудовних інститутів, психології людей тощо.

Спроби систематичного теоретичного осмислення підприємництва почалися у XVIIІ ст. Уперше поняття «підприємець» у науковій обіг увів англійський економіст Р. Кантільйон (1680-- 1734). Він розглядав підприємця як особливого суб'єкта, наділеного здібностями передбачати, ризикувати, брати на себе відповідальність за прийняті рішення не лише у стандартних ситуаціях, але й в обставинах ризикованих, у тому числі -- в інноваціях.

Подальший розвиток теорії підприємництва пов'язаний з ім'ям фундатора і видатного представника класичної школи політичної економії А. Сміта (1723--1790). Підприємцем він вважав власника підприємства. Відповідно трактувалася й мета підприємницької діяльності -- отримання підприємницького доходу.

У теорію підприємництва певний внесок зробив відомий французький економіст першої половини XIX ст. Ж. Б. Сей (1767-- 1832). Він розглядав підприємця як особу, яка намагається за власний рахунок, на власний ризик і на свою користь зробити певний продукт. Сей стверджував, що функції підприємця полягають в умінні з'єднувати, комбінувати чинники виробництва. Метою й результатом такої діяльності є підприємницький дохід.

Концепція Ж. Б. Сея набула подальшого розвитку у працях найвизначніших економістів, які тією чи іншою мірою досліджували проблему підприємництва. Так, А. Маршалл першим додав до трьох класичних факторів виробництва (землі, капіталу і праці) четвертий -- організацію (або згодом -- підприємницьку здатність). Особливо підкреслювались активна роль самого підприємця, інноваційна спрямованість його діяльності, застосування нових машин і технологічних процесів.

Помітний внесок у розвиток теорії підприємництва зробив відомий австрійський економіст і соціолог Й. Шумпетер (1883-- 1950). У центр своєї теорії економічного розвитку науковець поставив підприємця, в якому втілені принципово нові підприємницькі риси, що стали рушієм економічного й науково-технічного прогресу в XX ст.

За Шумпетером, бути підприємцем -- означає робити не те, що роблять інші, й робити не так, як роблять інші. Підприємницьку функцію він ототожнював із функцією економічного лідерства і новаторства. Й. Шумпетер постійно підкреслював, що інновація є дітищем підприємництва, а підприємець -- творцем інновацій. Саме діяльність підприємця, на думку Й. Шумпетера, є джерелом усіх змін в економіці.

У сучасній зарубіжній і вітчизняній економічній літературі досі немає чіткого й загальноприйнятого визначення підприємництва. У більшості випадків суть підприємництва пов'язується з метою підприємницької діяльності. Такий підхід панує сьогодні і в Україні, він закріплений у нас законодавчо. У Законі України «Про підприємництво» від 7 лютого 1991р. зазначається, що підприємництво -- це самостійна, ініціативна, систематична па власний ризик діяльність з виробництва продукції, виконання робіт, надання послуг та заняття торгівлею з метою одержання прибутку. Це найпоширеніша точка зору серед економістів. Нині Закон України «Про підприємництво» втратив свою чинність, але основні положення цього закону знайшли своє відображення в Господарському кодексі України, який введено в дію з 1 січня 2004 р.

Світова наукова економічна література розглядає підприємництво з трьох точок зору:

· як економічну категорію;

· як метод господарювання;

· як тип економічного мислення.

Як економічна категорія підприємництво виражає відносини між його суб'єктами з приводу виробництва, розподілу і привласнення благ та послуг.
Сутність підприємництва як методу господарювання розкривають його основні функції:

· ресурсна (формування і продуктивне використання капіталу, трудових, матеріальних та інформаційних ресурсів);

· організаційна (організація маркетингу, виробництва, збуту і реклами та інших господарських прав);

· творча (новаторські ідеї, генерування та активне використання ініціативи, уміння ризикувати).

Ураховуючи характеристику підприємництва Й. Шумпетером та іншими економістами, крім зазначених функцій можна виокремити також наступні:

· стимулювальна -- дає змогу створити механізм підвищення ефективності праці, застосувати дієві стимули збуту товарів на основі виявлених споживчих потреб;

· управлінська -- пов'язана з механізмом управління персоналом та фірмою;

· захисна -- передбачає систему захисту прав та інтересів підприємців, створення сприятливих умов для функціонування підприємництва, усунення наявних проблем на макрорівні.

Для підприємництва як методу господарювання характерні такі основні ознаки:

· самостійність і незалежність господарювання;

· економічна відповідальність за прийняття рішень;

· орієнтація на максимальний прибуток.

Підприємництво як особливий тип економічного мислення характеризується оригінальними поглядами і підходами до прийняття рішень, які реалізуються у практичній діяльності. Центральну роль тут відіграє особа підприємця. Підприємець є одним з людських факторів виробництва, без якого ринкова економіка не можлива. Також необхідно і важливо відрізняти підприємництво від менеджменту, а підприємця від менеджера (керівника).

Підприємець - це самостійний агент ринку, котрий діє на свій страх і ризик, під особисту відповідальність за результати бізнесової діяльності. Менеджер - найманий працівник, який організовує реалізацію завдань, поставлених підприємцем. Він, фактично не несе майнової відповідальності за свої дії. Проте менеджер, якщо візьме підприємство в оренду, стає підприємцем.

Щодо суспільної функції підприємця, то вона зводиться до вивчення потреб суспільства та їх задоволення. Діяльність підприємця дає суспільству переваги. По-перше, підприємець, як правило, завжди має можливість досягти кращих результатів, тому що він є висококваліфікованим спеціалістом, який добре знає свою справу. По-друге, підприємець може краще працювати на споживача. Прогнозуючи його запити, підприємець намагається виходити не тільки з поточних, а й з майбутніх потреб і спрямовувати суспільне виробництво на їх задоволення. По-третє, лише підприємець здатний організувати суспільне виробництво таким чином, щоб витрачені ресурси дали найбільше віддачу.

Таким чином, підприємець розглядається як суб'єкт, що поєднує у собі новаторські, комерційні та організаторські здібності для пошуку і розвитку нових видів, методів виробництва, нових благ та їхніх нових якостей, нових сфер застосування капіталу. А звідси і підприємництво - це тип господарської поведінки підприємців з організації, розробки, виробництва і реалізації благ з метою отримання прибутку і соціального ефекту.

Отже, сутність підприємництва зосереджується у вияві ініціативної, новаторської, самостійної діяльності. А мета зводиться, з одного боку, до отримання прибутку або особистого доходу в результаті підприємницької діяльності, а з іншого - до найбільш ефективного використання факторів, прагнення реалізувати творчі потенції людини.

Підприємницька діяльність здійснюється згідно з чинним законодавством:

· без використання найманої праці;

· з використанням найманої праці;

· без утворення юридичної особи;

· з утворенням юридичної особи.

Згідно з Законом України “Про підприємництво” суб'єктами підприємницької діяльності (підприємцями) на території України можуть бути: громадяни України та інших держав, не обмежені законом у правоздатності або дієздатності, а також юридичні особи всіх форм власності: приватної, колективної та державної. Тобто підприємництвом можуть займатися правоздатні й дієздатні громадяни України та іноземці, колективи громадян, сім'ї, об'єднання громадян, приватні, колективні, державні, спільні й будь-які види, типи та категорії підприємств, створення яких не суперечить законодавчим актам України.

Згідно з чинним законодавством в Україні заборонено займатися підприємницькою діяльністю військовослужбовцям, службовим особам органів прокуратури, суду, державного арбітражу, державного нотаріату, органів державної влади і управління, які покликані здійснювати контроль за. діяльністю підприємств, посадовим особам адміністрації Президента, Кабінету Міністрів, міністерств, відомств, інших центральних органів виконавчої влади та місцевих державних адміністрацій. Не можуть бути зареєстровані як підприємці, з правом здійснення відповідного виду діяльності, особи, яким заборонив це суд (до закінчення установленого рішенням суду терміну), а також ті, які мають судимість за крадіжки, хабарництво та інші злочини. Останні також не можуть бути співзасновниками підприємницьких організацій, а також обіймати керівні посади й посади, пов'язані з матеріальною відповідальністю, в підприємницьких товариствах чи їх об'єднаннях.

У законодавстві підприємницька самостійність регламентована Законом України “Про підприємництво”, у ст. 3-й якого записано: “Підприємці мають право без обмежень приймати рішення і здійснювати самостійну будь-яку діяльність, що не суперечить чинному законодавству.” Отже, підприємництво передбачає широкий простір для прояву ініціативи, спритності, вміння і в той же час забезпечує певну особисту свободу, незалежність підприємця від будь-яких вертикальних чи горизонтальних економічних чи політичних структур.

Об'єктами підприємницької діяльності є товари, продукти, послуги.

Згідно із законодавством України підприємницька діяльність здійснюється на основі таких принципів:

вільний вибір видів діяльності;

залучення на добровільних засадах до підприємницької діяльності майна та коштів юридичних осіб і громадян;

самостійне формування програми діяльності та вибір постачальників і споживачів вироблювальної продукції, встановлення цін;

вільне наймання працівників;

залучення і використання матеріально-технічних, фінансових, трудових, природних та інших видів ресурсів, використання яких не заборонене або не обмежене законодавством;

вільне розпорядження прибутком, що залишається після внесення платежів;

самостійне здійснення підприємцем (юридичною особою) зовнішньоекономічної діяльності, використання належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Основними рушійними силами розвитку підприємництва є потреби, інтереси, прагнення до створення матеріальних і духовних благ, ділова творчість людини, суперечності й конкуренція, стимули.

Потреби мають здатність випередити рівень виробництва. Це пояснюється тим, що розвиток суспільства, а отже, і підприємництва, породжує такі потреби, які не можуть бути задоволеними наявними продуктивними силами. Зростання цих потреб наштовхується на вузькі рамки можливостей задоволення їх, що зумовлює потребу в нових продуктивних силах (технологія, техніка, упровадження нових професій та ін.). Таким чином, потреби виступають рушійною силою як суспільства в цілому, так і підприємництва зокрема.

Важливою рушійною силою підприємництва є також економічний інтерес, що являє собою форму реалізації потреби. Можливість задоволення різноманітних потреб, що виникають, -- завдання підприємця. Він є носієм всіх економічних інтересів -- особистого, колективного, суспільного, групового, сімейного. Реалізація економічного інтересу дозволяє ефективно розв'язувати конфлікти і суперечності. А це можливо тоді, коли людина включається у суспільне виробництво та підприємництво.

Специфіка потреб та інтересів визначається економічним та соціальним становищем людей. Підприємництво стає засобом реалізації інтересів та задоволення потреб. Бажання підвищувати свій добробут заохочує людину працювати напружено, тому що продуктивна праця, як правило, дає ефективні результати.

Прагнення до створення матеріальних і духовних благ, до збільшення багатства також є рушійною силою підприємництва, тому що задовольняє потреби не тільки самого підприємця, а й суспільства.

Підприємницька діяльність пов'язана з діловою творчістю людини. Саме у ній самій, в її особистій ініціативі, енергії, активності, відповідальності, порядності, винятковій працьовитості закладені рушійні сили підприємництва.

Суперечності -- рушійна сила будь-якого розвитку, в тому числі й підприємництва. Серед них можна назвати суперечності між продуктивними силами й виробничими відносинами, виробництвом і споживанням, зростанням потреб і можливістю задовольнити їх, між різними формами власності, попитом і пропозицією, технікою і технологією, робочою силою і засобами виробництва, інтересами найманих працівників та інтересами підприємця. Суперечності можуть нагромаджуватися до «критичної маси», але потребують згладжування та розв'язання проблем. Формою вирішення суперечностей як внутрішніх чинників саморозвитку економічних процесів і явищ виступає підприємництво як система, що має такі складові: власні внутрішні імпульси розвитку (конкуренція), система забезпечення та відтворення (прямі зв'язки суб'єктів економічних відносин), інфраструктура (біржі, банки, страхові, консалтингові та аудиторські компанії, інформаційні системи, транспортні організації тощо), система вивчення контрагентів (маркетинг), система оцінки діяльності, система управління.

Конкуренція є об'єктивною закономірністю становлення розвитку підприємництва, важливою передумовою впорядкування цін, сприяє витісненню неперспективних та неефективних підприємств, раціональному перерегулюванню товарної продукції, захищає споживачів та контрагентів від недобросовісної конкуренції. Підприємці можуть виступати конкуруючими сторонами -- власниками малих, середніх та великих підприємств. Наявність різнопрофільних конкурентів на товарному ринку може загострювати конкурентну боротьбу, яка є рушійною силою їхнього саморозвитку.

Складовим елементом розвитку підприємництва є система стимулів, спрямованих на активізацію трудової та підприємницької діяльності.

Підприємництво характерне кожній економічній системі, але в колишньому СРСР воно було знищено.

Все це дає можливість зробити висновок про загалом несприятливі умови для розвитку підприємництва практично протягом усієї радянської історії України. Лише на початку 1990-х років, уперше за досить тривалий період часу, підприємництво стає офіційно дозволеним видом діяльності. Це пов'язано з переходом України до ринкової економіки, поглибленням соціально-економічних реформ у житті суспільства. Роль підприємництва дедалі зростає і за цих умов воно набуває таких важливих функцій:

— виступає силою, що прискорює шлях до ринкових перетворень; впливає на структурну перебудову в економіці, збільшення обсягів виробництва, збуту товарів і надання послуг; прискорює темпи економічного розвитку національної економіки в цілому;

— забезпечує господарську незалежність суб'єктів ринку, створює сприятливе середовище для розвитку конкуренції, сприяє раціональному використанню усіх ресурсів;

— стимулює ділову активність, забезпечує ефективні стимули до високопродуктивної праці, постійного пошуку ефективних форм роботи, сприяє здійсненню інноваційних процесів, швидкому обновленню технологічної бази і номенклатури продукції з урахуванням споживчого попиту;

— створює нові робочі місця, сприяє формуванню нового типу суспільного способу життя та підприємницької культури.

Отже, підприємництво -- необхідна умова досягнення комерційного успіху на ринку товарів і послуг.

Підприємництво відіграє особливу роль у національному господарстві країни, створюючи інноваційне середовище, руйнуючи традиційні структури і відкриваючи шлях до перетворень, тобто становлячись тією силою, котра прискорює рух економіки шляхом ефективності, раціоналізації та постійного оновлення.

Успіх підприємницької діяльності значною мірою залежить від того, наскільки ефективний вибір її форми. На вибір форми господарської діяльності значний вплив справляють розмір капіталу, ступінь готовності підприємця брати на себе ту або іншу міру відповідальності за результати своєї діяльності. У цьому зв'язку велике значення мають масштаби передбачуваної діяльності, її види, а також галузева й функціональна спрямованість, загальноекономічна ситуація в країні і в даному регіоні, соціальна і політична обстановка в державі.

В умовах ринкової економіки найпоширенішими є три основні організаційно-економічні форми підприємницької діяльності: одноосібне володіння; товариство (партнерство); корпорація (акціонерне товариство).

Одноосібне володіння - це форма організації підприємства, за якої все майно фірми належить одному власникові, який самостійно управляє підприємством, привласнює весь прибуток і несе особисту відповідальність за всіма зобов'язаннями.

У розвинутих країнах частка одноосібних компаній у загальній кількості одиниць бізнесу найбільша, проте їхня питома вага в загальному обігу невелика. Так, наприклад в США майже 75% всіх бізнесових організаційних структур є одноосібними володіннями, але їхня частка у загальному обігу (загальних грошових надходженнях) становить приблизно 7%. За цим показником лідирують корпорації (майже 90%). Партнерства, становлячи 7% у загальній кількості одиниць бізнесу мають лише 4% у загальному обігу. Таке явище ілюструє схема, складена за даними економіки США.

Приблизно таке принципове співвідношення між трьома основними організаційними формами бізнесу існує в усіх країнах з розвинутою ринковою економікою.

Вибір організаційної форми підприємництва залежить від мети та фінансових потреб конкретного напряму виробництва. Так, логічним продовженням розвитку одноосібного володіння є товариство (партнерство) -це така форма організації підприємства, яка передбачає об'єднання капіталів двох і більше окремих фізичних або юридичних осіб за умов розподілу ризику, прибутку і збитків згідно з укладеним договором.

У межах основних організаційних форм підприємств можуть існувати їхні різновиди. Так, законодавство України передбачає існування різних форм господарських товариств: з обмеженою, додатковою, повною відповідальністю та командитних.

Таблиця 6.1

Класифікація товариств за степенем участі засновників (партнерів) у діяльності підприємства

Форма	Сутність
Товариство з повною відповідальністю	Товариство, всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть солідарну відповідальність за його зобов'язаннями всім своїм майном
Товариство з обмеженою відповідальністю	Товариство, всі учасники якого несуть відповідальність за господарську діяльність у межах їхніх внесків у вигляді майна, грошей, продуктів інтелектуальної власності тощо
Товариство з додатковою відповідальністю	Господарське товариство, партнери якого відповідають за його зобов'язаннями перед кредиторами своїми внесками до статутного фонду, а за недостатності цих коштів - додатково, належним їм майном в однаковому для всіх учасників кратному розмірі
Командне товариство	Товариство, яке поряд з учасниками, що несуть відповідальність за його зобов'язаннями всім своїм майном, включає принаймні одного учасника, відповідальність котрого обмежується внеском у майно такого організаційного утворення

Частка партнерств в економіці, як правило, невелика, як і їхня вага у загальному обігу. Вони більш поширені в таких галузях як медицина та юриспруденція, що пов'язано з економічними особливостями цієї форми.

Провідною формою сучасного підприємництва є корпорація (акціонерне товариство). З правової точки зору корпорація є юридичною особою. Це означає, що вона як одиниця бізнесу відокремлена від фізичних осіб, які володіють нею. Її власниками вважаються акціонери, що мають обмежену відповідальність у розмірі свого внеску в акціонерний капітал корпорації. Але розпоряджаються прибутком.

Кожна з організаційних форм підприємницької діяльності (одноосібне володіння, товариство, корпорація) має як відповідні фінансово-економічні переваги і соціальну привабливість, так і певні недоліки і проблеми.

Таблиця 6.2

Порівняльна характеристика організаційно-правових форм підприємницької діяльності

Організаційно-правова форма	Переваги	Недоліки
Одноосібне володіння	- простота заснування; - повна самостійність, свобода та оперативність дій; - максимально можливі спонукальні мотиви до ефективного господарювання; - збереження комерційної таємниці	- труднощі із залученням великих інвестицій та одержанням кредитів; - повна відповідальність за борги; - брак спеціалізованого менеджменту; - невизначеність терміну функціонування
Господарське товариство (партнерство)	ширші можливості для ефективної діяльності; збільшення фінансової незалежності та дієспроможності; більша свобода дій і вива- женість управлінських рішень; можливість залучення до управління товариством професійних менеджерів	загроза окремим партнерам через солідарну відпові- дальність; можливість банкрутства через професійну некомпетентність одного з партнерів; збільшення ймовірності господарського ризику через недостатню передбачуваність процесу і результатів діяльності
Корпорація (акціонерне товариство)	реальна можливість залуче-ня необхідних інвестицій- них ресурсів; більша здатність до нарощування обсягів виробництва (послуг); наявність лише обмеженої відповідальності акціонерів; постійний (тривалий) характер функціонування	наявність розбіжностей між правами власності та функцією контролю діяльності; сплата більших податків через оподаткування спочатку прибутку, а потім одержу- ваних дивідендів; існування потенційних можливостей для зловживань з боку посадових осіб

Різноманітні підприємницькі утворення (структури) мають право на засадах добровільності об'єднувати свою інноваційну. Маркетингову, виробничу, постачальницько-збутову, фінансову і соціальну діяльність. Нагромаджений світовий та вітчизняний досвід господарювання свідчить, що підприємницькі структури інституціонального типу можуть створювати різні за цілями і принципами добровільні об'єднання. В Україні найбільш поширеними і ефективно діючими можна вважати асоціації (союзи, спілки), консорціуми, концерни, холдинги. Стислу характеристику цих об'єднань юридичних осіб можна подати так:

Таблиця 6.3

Інтегровані підприємницькі структури

Вид об'єднання	Сутність
Асоціація	Найпростіша форма договірного об'єднання підприємств та інших підприємницьких структур з метою постійної координації господарської діяльності. асоціація (союз) не має права втручатися у виробничу і комерційно-фінансову діяльність будь-якого з її учасників (членів)
Консорціум	Тимчасове статутне об'єднання промислового і банківського капіталу для реалізації певної підприємницької ідеї та досягнення загальної мети (здійснення спільного значного інноваційно-інвестиційного або іншого господарського проекту)
Концерн	Організаційна форма статутного об'єднання підприємницьких структур, що характеризуються органічним поєднанням власності та контролю; об'єднання відбувається найчастіше на основі використання принципу диверсифікації виробництва або інших видів колективної діяльності, коли організоване утворення у формі концерну інтегрує підприємства й установи (промисловість, транспорт, торгівля, організації науки і наукового обслуговування, фінансово-кредитної системи). Суб'єкти господарювання, що входять до складу новоствореного концерну звичайно втрачають свою економічну самостійність
Холдинг	Специфічна організаційна форма об'єднання інвестиційних ресурсів, тобто утворення, що безпосередньо не займається виробничо-господарською діяльністю, а спрямовує свої фінансові кошти для придбання контрольного пакета акцій інших підприємств (акціонерних товариств), які є учасниками концерну або іншого добровільного об'єднання. Це дає право холдинг-компанії здійснювати контроль за діяльністю тих підприємств, контрольний пакет акцій вона має у власності. Об'єднані у холдингу суб'єкти підприємництва зберігають свою юридичну самостійність, проте вирішення ключових питань їхньої діяльності належить холдинговій компанії

Становлення й активний розвиток вищезазначених інтегрованих підприємницьких структур сприятимуть зростанню ефективності всієї сучасної системи господарювання.

6.2 Витрати та результати підприємницької діяльності. Продуктивність праці

Виконуючи надзвичайно складні функції, підприємець діє під впливом достатніх стимулів, мотивів. Найістотнішим стимулом є підприємницький дохід. Але перш ніж його отримати, підприємець повинен зробити певні витрати.

Розглянемо витрати виробництва. До них, передусім, належать елементи факторів виробництва, які використані в даному процесі:

витрати на оплату живої праці (заробітна плата працівникам фірми); .

витрати на придбання будівель та обладнання (інвестиції);

витрати на оплату природних ресурсів (землі, води, корисних копалин), що використовуються у виробництві як сировина та матеріали;

витрати на оплату енергоносіїв (нафти, газу), електричної енергії.

Виробничі витрати - це фактичні витрати виробника (фірми) на придбання й використання всіх необхідних умов виробництва, які забезпечують досягнення кінцевого результату господарської діяльності. Відсоткове співвідношення елементів витрат характеризує їх структуру. Так, наприклад, матеріаломісткими вважають галузі, у структурі витрат яких велика питома вага матеріальних витрат (харчова, легка промисловість), трудомісткими - галузі добувної промисловості, де витрати на зарплату становлять 50%. Фондомісткими вважають галузі, в структурі яких велику питому вагу мають амортизаційні відрахування (електроенергетика).

Витрати виробництва поділяються на зовнішні та внутрішні.

Зовнішні витрати (їх ще називають явні, прямі, грошові) - це витрати підприємця на придбання ресурсів, які не належать даній фірмі. Наприклад, заробітна плата найманих працівників, витрати на придбання сировини, устаткування, сплата податків тощо.

Внутрішні витрати (або неявні, непрямі, неоплачувані) пов'язані з використанням факторів виробництва, які перебувають у власності самої фірми (грошовий капітал, обладнання). Для розрахунку внутрішніх витрат підраховують ту вигоду, яку підприємство могло б мати, передавши власні ресурси на сторону.Сучасна економічна наука відносить до внутрішніх витрат нормальний прибуток - мінімальну плату, необхідну для утримання підприємця в певній сфері бізнесу.

Виокремлення зовнішніх і внутрішніх витрат необхідно для правильного визначення розміру прибутку, одержуваного підприємцем, отже, для оцінки реального стану справ у фірми.

Із виділенням зовнішніх та внутрішніх витрат розглядають два підходи до розуміння природи затрат фірми: бухгалтерський і економічний. Бухгалтерський підхід передбачає врахування зовнішніх (явних) витрат, які оплачуються безпосередньо після отримання рахунка чи накладної. Ці витрати відображаються у бухгалтерському балансі фірми і є бухгалтерськими витратами.

Економічний підхід передбачає врахування не тільки зовнішніх, а й внутрішніх витрат, пов'язаних з можливістю альтернативного використання ресурсів. Економічні витрати відрізняються від бухгалтерських на величину альтернативної вартості власних ресурсів.

Таким чином, економічні (вмінені) витрати - справжні витрати виробництва на даний товар, що визначаються як найвища корисність тих благ, які суспільство може отримати за умов оптимального використання ресурсів.

Для фірми (виробника) дуже важливо також аналізувати витрати виробництва з огляду на чинник часу. Для фірми існують два періоди функціонування:

· Довгостроковий період функціонування фірми - це інтервал часу, впродовж якого фірма має можливість змінити усі зайняті ресурси, зокрема й виробничі потужності.

· Короткостроковий період - це період часу, впродовж якого фірма не може змінити обсяг (кількість) принаймні одного з наявних у неї видів виробничих ресурсів, скажімо, капітального.

Таким чином, у короткостроковому періоді одна частина ресурсів є змінною (природні й трудові ресурси), а друга частина - постійною. Тому короткостроковий вважають періодом фіксованих виробничих потужностей. Відповідно, одна частина витрат фірми становить постійні витрати, а інша - змінні.

Постійні витрати (Fixed Cost - FC)- це витрати, величина яких не залежить від зміни обсягу виробництва. До постійних витрат належать витрати, на cплату оренди (якщо орендуються приміщення, основні фонди тощо), витрати на рентні та страхові платежі, сплату відсотків за кредит та ін. Постійні витрати є обов'язковими і зберігаються навіть тоді, коли фірма нічого не виробляє, але мусить підтримувати готовність до виробництва.

Змінні витрати (Variable Cost - VC) - це витрати, величина яких знаходиться в залежності від зміни обсягу виробництва. До змінних належать витрати на заробітну плату працівників, сировину, матеріали, паливо, електроенергію.

Сума постійних і змінних витрат при кожному даному обсязі виробництва утворює загальні (валові) витрати виробництва
(Total Cost - TC) :

TC=FC+VC

де FС - постійні витрати, VC - змінні витрати.

Велике значення в економічному аналізі роботи підприємств мають граничні витрати. Граничні витрати (Marginal Cost - MC) - це витрати, котрі додатково потрібні для виробництва кожної одиниці продукту понад визначений обсяг:

MC = TC : Q

де TC - зміна загальних витрат, Q - зміна кількості продукції, що виробляється.

Зростання граничних витрат призводить до зменшення виробництва продукції, а отже - до підвищення ціни.

Зміну витрат на створення додаткової одиниці продукції зумовлено дією закону спадної продуктивності факторів виробництва. Суть його полягає в тому, що коли один із факторів виробництва є змінним, а інші постійними, то, починаючи з певного моменту, гранична продуктивність кожної наступної одиниці змінного фактора зменшуватиметься.

Витрати виробництва у грошовій формі на одиницю продукції становлять собівартість продукції. Визначається вона як середні витрати:

AC= TC : Q,

де AC - середні витрати, TC - загальні витрати, Q - кількість виробленої продукції.

Собівартість продукції є мірилом витрат і доходів підприємства. Зменшення витрат на виробництво продукції збільшує доходи, і навпаки. Отже, собівартість відображає реальні витрати підприємства на виробництво продукції, дає можливість визначити ефективність його роботи.

Ефективність, взагалі, - це “відносний ефект, результат процеса, який визначається як відношення ефекта (результата) до витрат, що обумовили його отримання”.

Ефективність виробництва - це комплексне відображення кінцевих результатів використання робочої сили (працівників) і засобів виробництва за певний проміжок часу.

У зарубіжній практиці для характеристики результативності господарювання широко застосовується термін “продуктивність системи виробництва та обслуговування”, тобто ефективне використання ресурсів (праці, капіталу, землі, матеріалів, енергії, інформації) для виготовлення різноманітних товарів і надання послуг.

Отже, ефективність виробництва і продуктивність системи - це, по суті, терміни-синоніми, що характеризують ті самі результати діяльності. Однак, загальна продуктивність системи є поняттям ширшим, ніж продуктивність праці та прибутковість виробництва.

Основною ознакою ефективності (продуктивності) є досягнення мети виробничої або іншої діяльності підприємства (організації) за умови найменших витрат суспільної праці або часу. Сутнісне тлумачення ефективності діяльності як економічної категорії визначається об'єктивно діючим законом економії робочого часу, що є творчою субстанцією багатства й мірою витрат, необхідних для його нагромадження та використання суспільством. Саме тому підвищення ефективності виробництва визнається конкретною формою виявлення цього закону.

Різновиди ефективності виробництва виокремлюються переважно за різноманітністю одержуваних ефектів (результатів) господарської діяльності підприємства або іншої інтеграційної підприємницької структури.

В загальному вигляді, залежно від отриманого результату, розрізняють економічний та соціальний ефект.

Економічний ефект відображають різні вартісні показники, що характеризують проміжні й кінцеві результати виробництва в первинних виробничо-господарських ланках, галузях чи територіальних утвореннях. До таких показників належать: обсяг продукції (товарної, реалізованої); прибуток (дохід); економія окремих видів ресурсів; величина зниження валових поточних витрат на виробництво (повної собівартості продукції) тощо.

Соціальний ефект звичайно зводиться до збільшення нових робочих місць і рівня зайнятості працездатного населення; поліпшення умов праці, побуту та відпочинку; формування екологічно безпечного навколишнього середовища тощо.

Процес вимірювання рівня ефективності виробництва (діяльності підприємства) передбачає передовсім визначення критерію і формування відповідної системи показників.

Єдиним народногосподарським економічним критерієм ефективності виробництва є зростання продуктивності суспільної (живої та уречевленої) праці.

Продуктивність праці трактують як в широкому, так і у вузькому розумінні. В широкій суспільній концепції продуктивність праці - це розумова схильність людини до постійного пошуку удосконалення трудової діяльності з урахуванням мінливих соціально-економічних умов.У вузькій технічній концепції продуктивність праці - це відношення отриманого результату (обсягу продукції) до ресурсів, що використовуються у процесі праці.

В узагальненому вигляді продуктивність праці визначається як ефективність виробничої діяльності людей у процесі створення матеріальних благ і послуг. Вимірюється кількістю продукції чи послуг, вироблених працівником за одиницю робочого часу (рік, місяць, тиждень тощо), або кількістю робочого часу, витраченого на виробництво одиниці продукції чи надання послуги.

Оскільки у виробництві будь-якого товару беруть участь жива та минула (уречевлена) праця, зростання продуктивності праці у суспільстві загалом означає економію обох видів праці або зменшення суспільно необхідного робочого часу на виробництво одиниці товару чи послуги. При цьому частка живої праці зменшується, частка минулої -- зростає, але кількість живої праці зменшується помітніше, ніж зростає кількість минулої, і загальна сума праці, втіленої в товарі чи послузі, зменшується.

Найточнішим вираженням суспільного рівня продуктивності праці є показник виробництва національного доходу на душу населення або на одного працівника.

Зростання продуктивності праці у суспільстві залежить передусім від рівня розвитку продуктивних сил. Факторами зростання суспільної продуктивності праці є:

· використання досягнень НТР у виробництві;

· поглиблення суспільного поділу праці, в т.ч. міжнародного, у формі спеціалізації, кооперування та комбінування виробництва;

· впровадження госпрозрахунку, нових форм організації праці;

· досягнення реального плюралізму форм економічної власності та ін.

Щодо окремого робочого місця, то зростання продуктивності праці залежить від рівня освіти, кваліфікації робітника, його культури, свідомості, психологічного стану тощо.

З урахуванням синергічного ефекту сукупність факторів, що впливають на продуктивність праці, поділяють на декілька основних груп.

Перша група -- фактори, пов'язані з працею. Західні вчені тривалий час відмовлялися від вимірювання продуктивності живої праці, мотивуючи це тим, що такий глобальний показник ефективності, як відношення ВНП до всіх витрачених ресурсів, враховує вплив цього фактора. Тепер цей стереотип подолано, і визнається вплив на продуктивність праці рівня освіти, кваліфікації, перепідготовки кадрів і навчання новим виробничим професіям, нових форм оплати робочої сили, динаміки і структури чисельності зайнятих та ін.

Друга група -- фактори, пов'язані з засобами праці. Найважливішими з них є вплив НДДКР капітало- та енергоозброєність виробництва, ступінь його автоматизації, рівень завантаження виробничих потужностей та ін. Значний синергічний ефект зумовлюють, зокрема, автоматизовані системи проектування продукції, технологічне устаткування з числовим програмним управлінням, комп'ютери і мікропроцесори, промислові роботи. Поєднання їх із системою машин, з упровадженням водночас нових форм організації виробництва та відповідною підготовкою робочої сили зумовлює підвищення продуктивність праці у 2--3 рази.

Узагальнено фактори зростання продуктивності праці можна згрупувати наступним чином:

Третя група -- фактори, пов'язані з упровадженням найновіших форм організації виробництва і праці, нових методів управління підприємством

Четверта група -- фактори, пов'язані з удосконаленням техніко-економічних відносин: концентрацією та спеціалізацією виробництва, його кооперуванням і комбінуванням та ін.

П'ята група -- фактори, пов'язані з удосконаленням нових предметів праці: нові конструкційні та багатокомпозитні матеріали, надчисті, надтверді, аморфні тощо, які впливають на зростання продуктивність праці завдяки змінам у балансі сировини матеріалів на користь нових предметів праці, комплексного використання сировини; економії сировини та електроенергії, впровадженню мало- та безвідходних технологій. Так, наприклад, в Японії ще у 1975--1990 питома вага сировини на одиницю промислової продукції зменшилась приблизно на 50%.

Шоста група -- фактори, пов'язані зі структурними змінами в народному господарстві, передусім у нових наукомістких галузях: хімічній, атомній енергетиці, електротехнічній, електронній, приладобудівній, виробництві комп'ютерів, авіаційній і ракетокосмічній, яким належить провідна роль у створенні нових технологій і предметів праці, впровадженні нових форм організації виробництва і праці. Зокрема, ці галузі є піонерами у створенні нових типів автоматизованих технологічних процесів виробництва і систем управління, інформації, транспортування, істотного розширення енергетичної бази виробництва, біотехнологічних виробництв (завдяки досягненням генної інженерії) та ін. Кожна одиниця продукції цього комплексу галузей, за підрахунками, приблизно в 10 разів наукомісткіша, ніж традиційних галузей мисловості.

Крім зростання продуктивності праці підвищенню ефективності підприємницької діяльності значною мірою сприяє оптимізація витрат підприємства.

Для того, щоб почуватися впевнено в умовах ринкової конкуренції та забезпечувати фірмі підприємницький успіх, необхідно скорочувати передовсім поточні витрати на виробництво продукції (надання послуг). Але світовий досвід показує, що найкращих результатів можна досягти не за найбільшої мінімізації витрат на виробництво, а за їхньої оптимізації, коли реальне зниження витрат становить приблизно 90% максимально можливих. Реалізація решти 10% потенційної економії, як правило, потребує настільки великих додаткових капітальних витрат, що вони стають економічно недоцільними.

Оптимальними треба вважати такі витрати на виробництво і реалізацію продукції (послуг), які забезпечують підприємницькій структурі отримання максимально можливого прибутку.

6.3 Прибуток та рентабельність

Прибуток -- частина вартості додаткового продукту, виражена в грошах; частина чистого доходу; грошовий вираз вартості реалізованого чистого доходу, основна форма грошових накопичень господарського суб'єкту. Економічний зміст продукту Г - Т - Г'. Прибуток -- одне з основних джерел формування фінансових ресурсів підприємства та формування фондів грошових коштів підприємства. На операційну діяльність використовується близько 95% прибутку.

Функції прибутку:

· Оцінювальна -- ефект використання основних ресурсів підприємства

· Стимулююча

· Господарського розрахунку -- доходи підприємства мають не тільки покривати витрати, але й резерв

Види прибутку:

· Загальний прибуток -- кінцевий фінансовий результат діяльності підприємства, що включає в себе фінансові результати від різних видів його діяльності (продаж продукції, послуги, прибуток від звичайної діяльності, надзвичайних подій);

· Валовий прибуток -- прибуток, розрахований на реалізованій продукції у вигляді різниці між чистим доходом (виручка без ПДВ та акцизів) від реалізації продукції і собівартістю реалізованої продукції.

Прибуток від операційної діяльності = валовий прибуток + інші оперативні доходи - адміністративні витрати - витрати на збут продукції - інші операційні витрати - оренда.

Адміністративні витрати (пов'язані з обслуговуванням та управлінням підприємством) = основна та додаткова з/п управлінського персоналу, витрати на відрядження управлінського персоналу. Витрати на збут -- оплата праці продавців (від збуту), пакування, транспортування. Інші операційні витрати -- собівартість реалізованих виробництвом запасів, сумнівні та безнадійні борги, оцінка запасів.

Принципи розподілу прибутку підприємства:

· сплата частки до бюджету;

· поповнення статутного фонду;

· виплата дивідендів;

· розширення виробництва;

· соціальний розвиток;

· стимулювання/мотивація працівників.

Методи планування прибутку:

· прямого рахунку;

· аналітичний.

Торговельний прибуток -- являє собою виражений у грошовій формі чистий дохід підприємця на вкладений капітал, що характеризує його винагороду за ризик здійснення торговельної діяльності, і представляє собою різницю між сукупним доходом і сукупними витратами в процесі здійснення цієї діяльності

1. За характером відбиття в обліку виділяють бухгалтерський і економічний прибуток підприємства.

o Бухгалтерський прибуток характеризує кінцевий результат проведення всіх видів діяльності та є сумою отриманих прибутків (збитків). Обсяг балансового прибутку визначається за даними бухгалтерського обліку та відбивається на рахунку 80 "Прибутки та збитки".

o Економічний прибуток являє собою різницю між сумою доходів підприємства, з одного боку, і сумою його поточних витрат, з іншого. При цьому враховуються поточні витрати як внутрішні так і зовнішні, перші не відбиваються бухгалтерським обліком та оцінюються по їх альтернативній вартості. Економічний прибуток підприємства завжди менше бухгалтерського на величину внутрішніх поточних витрат.

2. За характером діяльності підприємства розділяють прибуток від звичайної діяльності й прибуток від надзвичайних подій.

o Прибуток від звичайної діяльності характеризує фінансовий результат від всіх традиційних для даного підприємства видів діяльності й господарських операцій, формується на регулярній основі.

o Прибуток від надзвичайних подій характеризує незвичайне або дуже рідкісне для даного підприємства джерело формування.

3. По основних видах господарських операцій підприємства виділяють прибуток від реалізації продукції й прибуток від позареалізаційних операцій.

o Прибуток від реалізації продукції - товарів, робіт, послуг - є основним його видом на підприємстві, безпосередньо пов'язаним з галузевою специфікою діяльності. Аналогом цього терміна виступає термін "прибуток по основній діяльності". В обох випадках під цим прибутком розуміється результат господарювання по основній виробничо-збутовій діяльності підприємства.

Прибуток від реалізації продукції складається з прибутку у нереалізованих залишках річної продукції на початок року, прибутку від випуску товарної продукції звітного періоду та прибутку у залишках нереалізованої продукції на кінець року