Основи економічних наук

Фінансовий капітал - це капітал, який виступає у формі цінних паперів (акцій, облігацій тощо) та позичкового капіталу. Облігації, як і акції, є представниками фінансового капіталу і як такі, з одного боку, є формою вкладення позичкового капіталу, а з іншого - втіленням дійсного (реального ) капіталу. На інвестиційних ринках облігації мають форму інвестиційного капіталу, тобто є представниками наявного або майбутнього реального капіталу, в який він має трансформуватись як протилежний облігаціям на ринку позикового капіталу. Продана облігація означає, що відбулась акумуляція позичкового капіталу на підприємницькі чи державні потреби. Основна відмінність облігацій від акцій полягає в тому, що перша забезпечує дохід не прямо, а друга - прямо.

Складовою фінансового капіталу є і банківські кредити, які позичаються інвестором на термін, що перевищує 12 місяців, тобто рік. Гроші тут видаються в борг, набирають форми позички або позики, а інвестор в обох випадках стає кредитором.

Кредитор вкладає гроші, якщо буде впевнений, що вони повернуться йому з приростом-відсотком.

Отже, основними матеріальними носіями, що виражаються фінансовим капіталом, є акції, облігації і похідні від них форми. Сукупний ринковий курс зазначених паперів визначає обсяги фінансового капіталу підприємства, окремого домогосподарства чи держави.

Оскільки курс цінних паперів постійно коливається під впливом очікувань інвесторів щодо зміни норм прибутку підприємства-емітента цих паперів, а також зміни ставки позичкового відсотка, то коливається і розмір фінансового капіталу. Він має змінний нефіксований характер. У цьому розумінні обсяг фінансового капіталу - це розмір потенційний.

Фінансовий капітал, відбиваючи в сукупності кругообіг позичкового і реального капіталу, постає як перетворена, капіталізована форма інвестиційного товару. Він перетворює абстрактний інвестиційний товар у реальний капітал. (Див лекцію 2.1. цієї теми). Але за своїм змістом він є фіктивним капіталом.

Оскільки фінансовий капітал постійно коливається під впливом очікувань інвесторів, то він породжує такий недолік, яким є широкий розвиток спекулятивних операцій на фінансових ринках, що призводить до неможливості визначення його загального розміру, появи суттєвих диспропорцій між реальним капіталом і фінансовим капіталом, що його обслуговує.

К. Маркс, не заперечуючи велике значення в ринковій економіці фінансового капіталу, назвав його фіктивним і запровадив цю назву у науковий обіг. Його власна позиція щодо сутності фінансового капіталу така: ”Якщо це державні папери, вони є суть капіталу тільки для тих, хто їх купив, для кого вони становлять, отже, ту ціну, за яку він їх купив, становлять його капітал, вкладений у ці папери; самі вони не є капіталом, а простими борговими зобов'язаннями …Усе перелічене не суть дійсного капіталу вартості, не утворює жодної складової капіталу … Це простий титул на капітал”.

Отже, фінансовий капітал є дійсним капіталом в тому контексті, що він є формою вкладення позичкового капіталу, без якого не можлива реалізація потенціалу реального капіталу.

Лекція 2

8.4 Кругообіг капіталу та його стадії

У темі 6 «Підприємництво» ми розглядали такі категорії, як витрати виробництва та результати підприємницької діяльності. У цій же темі ми розглянули зміст, джерела та структуру підприємницького капіталу. Його було визначено, що рух цього капіталу розпочинається з його грошової форми. Здійснивши вкладення капіталу в ту чи іншу сферу діяльності, підприємець ставить собі мету одержати прибуток, тобто надлишок над авансовою сумою. Зміст даної теми розглянути рух капіталу в процесі його виробничого використання. Нижче показується, що капітал підприємця у процесі його виробничого використання здійснює кругообіг. Наше завдання розглянути зміст цього кругообігу, його стадії тощо.

У процесі свого кругообороту підприємницький капітал проходить три стадії і три функціональні форми, які охоплюють сферу виробництва і сферу обігу.

Перша стадія: Р_с

Г - Т

Зв.

Підприємець на ринку купує ресурси, необхідні для виробництва продукції (послуг) засоби виробництва (Зв.) та робочу силу (Рс). Його капітал, який знаходився в грошовій формі, приймає форму продуктивного капіталу, який провляє себе в реально-функціонуючих засобах праці, предметах праці та робочій силі. Після цього розпочинається друга стадія: …В…Т' - процес виробництва. У процесі виробництва на основі ефективного використання праці, здібностей підприємця, засобів виробництва, передової технології створюються товари, вартість яких зростає порівняно з авансовою вартістю у виробництво цих товарів. Результат цієї стадії руху капіталу виглядає таким чином: Т'Т, тобто вартість виробничих товарів дорівнює Т'=Т+?Т, де ?Т представляє додаткову вартість.

Третя стадія кругообігу капіталу Т'-Г'. Додаткова вартість, втілена в товарі Т', надійде підприємцю після його реалізації на ринку. Функція товарного капіталу - реалізація авансованої і додаткової вартості: Г'=Г+?Г.

Кругообіг підприємницького капіталу традиційно визначають за такою формулою, розробленою К.Марксом:

Зв

Г - Т

Рс ……В….Т' - Г' Маркс К., Енгельс Ф. Твори. Т. 24. Розд. 1 - С. 29-68.

З цієї формули видно, що грошовий капітал перетворюється на продуктивний, продуктивний - на товарний, а товарний - на грошовий. Таким чином існує три функціональних форми капіталу підприємця - грошовий, продуктивний і товарний, що задіяні у процесі виробництва. Крапки, що стоять обибіч «…В…», зосереджують увагу на тому, що саме виробництво є основою і змістом усього кругообігу капіталу. На першій і третій стадії кругообіг капіталу функціонує у сфері обігу, на другій - у сфері виробництва, яка є вирішальною.

Кругообіг капіталу - це безперервний рух капіталу, у процесі якого він послідовно проходить три стадії, набуває на кожній з них певної функціональної форми і повертається до своєї вихідної форми - грошової. Із формули кругообігу капіталу підприємця видно, що він здійснюється заради створення і привласнення прибутку Г' - Г= П, де Г - авансований підприємцем капітал, П - прибуток.

Рух капіталу не обмежується одним кругообігом, одержання прибутку спонукає підприємців до повторення цього процесу. Кругообіг капіталу, узятий не як окремий акт, а як процес, що безперервно повторюється відновленням всього авансованого капіталу, є його оборот.

Оборот капіталу не співпадає з його кругообігом. Кругооборот капіталу повертає підприємцю у грошовій формі тільки частину авансованого капіталу, а повний оборот капіталу здійснює тільки тоді, коли вся його капітальна вартість повертається до підприємця у своїй первісній, тобто грошовій формі.

Варто зазначити, що оборот різних елементів капіталу здійснюється неоднаково. Капітал, що перебуває у виробничій формі, за характером обороту традиційно поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал - це частина виробничого капіталу, яка цілком і багаторазово бере участь у виробництві товару. Переносить свою вартість на новий продукт частинами в міру зношення. Отже, вартість основного капіталу підприємець одержує в грошовій формі по частинам. Конкретно до основного капіталу відносять ту частину авансованого підприємцем капіталу, яка втілюється в засобах праці (устаткування, машини, виробничі споруди, інструмент). Інші частини, втілені в сировині, матеріалах, паливі і т.д. входять в оборотний капітал, вартість якого повністю повертається підприємцю після кожного кругообігу. Складовою частиною оборотного капіталу є вартість оплати праці.

У процесі виробництва елементи основного капіталу (машини, споруди тощо) зношуються. Існують два види ізношування основного капіталу - фізичний і моральний. Фізичний знос - це матеріальний знос машин, споруд та інший засобів праці, в результаті котрого елементи основного капіталу повністю стають фізично непридатними до використання їх у виробничому процесі товарів і послуг.

У фізичному зношування відрізняють дві сторони:

1) техніко-виробничу - втрату споживної вартості;

2) вартісну - перенесення вартості на готовий продукт

Моральний знос - це обезцінення основного капіталу в результаті зниження вартості засобів праці або появи більш продуктивних засобів праці. Є два види (форми) морального зносу основного капіталу. За першого виду внаслідок зростання продуктивності праці наявні засоби праці відтворюються з меншою вартістю, тобто дешевше. За другого виду морального зносу виробляються засоби праці той же вартості. Але технічно більш досконалими, продуктивними, рентабельним. В обох випадках відбувається обезцінення основного капіталу.

Конкретною формою обезцінення основного капіталу є амортизація, яка складається з щорічних відрахувань в амортизаційний фонд підприємства. Амортизація основного капіталу - це заміщення в грошовій формі зношених засобів праці поступовим перенесенням вартості на продукт (послугу), що виробляється. Отже відрахування на заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають амортизаційними. Встановлений державою у законодавчому порядку процент заміщення вартості зношеної частини основного капіталу називають нормою амортизації.

У загальному вигляді норму амортизації, тобто частину вартості основного капіталу, що перераховуються що року підприємством до амортизаційного фонду, можна визначити за формулою:

,

де Б - балансова вартість основного капіталу; Р - витрати на капітальний ремонт елементів основного капіталу; Л - ліквідаційна вартість елементів основного капіталу, що вибувають; К_р - середня кількість років функціонування основного капіталу підприємства. Так, якщо, наприклад, робото верстати функціонують 10 років, то норма їх амортизації становитиме 10% щорічно. Через 10 років підприємець поверне у свій фонд раніше авансовану вартість у придбання та введення в експлуатацію відповідні робото верстати. Амортизаціний фонд може бути ним знову авансований на придбання роботоверстатів, але в більш продуктивний або цієї ж продуктивності, але меншої вартості.

Оборотний капітал - це частина виробничого капіталу, вартість якої в процесі кожного кругообігу входить у створені товари (послуги) цілком і яка повністю повертається підприємцю в грошовій формі після їх реалізації.

До складу оборотного капіталу входять різноманітні предмети праці (сировина, матеріали, енергія, паливо), а також капітал, затрачений на робочу силу (оплата праці). Роль оборотного капіталу для суспільства полягає в тому, що: 1) його елементи (сировина, матеріали) перетворюються у різноманітні продукти, якими є предмети споживання (продукти харчування, житло, одяг, засоби пересування (автомобілі, літаки тощо), засоби відпочинку (курорти, парки тощо), засоби охорони здоров'я, державної безпеки і т.д.; 2) з елементів оборотного капіталу (сировини, матеріалів тощо) створюються різноманітні засоби праці та виробничі комплекси (заводи, фабрики, шахти, транспорт, сучасні дороги, атомні електростанції і т.ін.), тобто матеріально-технічні продуктивні сили суспільства.

8.5 Ефективність кругообігу капіталу

Кінцевою метою авансування грошей на виробництво товарів, як грошової форми промислового капіталу, є приріст грошей, у якому знаходить свій вияв виробництво додаткової вартості. Проте абсолютна величина величини приросту грошей не дає уявлення про міру самозростання авансованих грошей, тобто про ефективність їх функціонування, оскільки певна величина приросту грошей може бути одержана за різних їх витрат на придбання та використання елементів основного і оборотного капіталу. Тому загальною мірою ефективності обороту всіх складових промислового капіталу є норма самозростання вартості як відношення додаткової вартості до вартості авансового капіталу. Це відношення можна відобразити формулою:

m

N = 100%

Кав.

де N -- норма самозростання вартості; т -- додаткова вартість; Кав - авансований капітал.

Ефективність використання окремих елементів основного і оборотного капіталу відображається особливими показниками, найважливішими серед яких є: капіталовіддача (фондовіддача), коефіцієнт змінності, співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу, матеріаломісткість (фондомісткість) продукції.

Основний капітал впливає на ефективність кругообороту і обороту всього капіталу. Одним з найважливіших показників ефективності використання основного капіталу є фондовіддача - відношення обсягу продукції у грошовій формі до вартості основних виробничих фондів (основного капіталу), виражене у відсотках. Формулою фондовіддачі є:

ВП

Фв = 100%

ОФ

де Ф_в -- фондовіддача; ВП -- обсяг виробленої продукції; ОФ -- вартість основних виробничих фондів (основного капіталу).

Фондовіддача є узагальнюючим показником використання основних виробничих фондів(основного капіталу). На величину і динаміку фондовіддачі впливають питома вага активної частини основних виробничих фондів, час роботи, продуктивність та ціни на їх елементи. Інтенсивний шлях розвитку економіки передбачає систематичне зростання фондовіддачі за рахунок збільшення продуктивності засобів виробництва, скорочення часу їх простоїв технічного удосконалення.

Показником, який характеризує рівень використання основних виробничих фондів (основного капіталу), є коефіцієнт змінності - відношення кількості фактично відпрацьованих машино-змін (або верстато-годин) до загальної кількості устаткування. Підвищення коефіцієнта змінності роботи машин і устаткування дає змогу збільшити випуск продукції без збільшення основного капіталу.

Ефективність використання оборотних засобів залежить від співвідношення оборотного капіталу і капіталу обігу. Чим більша питома вага оборотного капіталу в загальному обсязі оборотних засобів, тобто чим більша їх частка, зайнята безпосередньо у виробництві, тим ефективніше використовуються оборотні засоби.

Узагальнюючим показником ефективності функціонування оборотних виробничих фондів (оборотного капіталу) є матеріаломісткість продукції - відношення вартості загального обсягу матеріальних ресурсів, витрачених на виробництво товарів, до вартості продукції загалом. Цей показник виражається у натуральних одиницях витрат сировини, матеріалів, палива й енергії, необхідних для виготовлення одиниці продукції, або у відсотках до вартості використаних матеріальних ресурсів у структурі собівартості продукції. Кількісно його визначають за формулою:

В

Мn = 100%,

ВП

де Мn - матеріаломісткість продукції; В - витрати матеріалів, палива, енергії та ін., ВП - обсяг виробленої продукції.

Чим менше витрачається сировини і матеріалів на виробництво одиниці продукції, тим нижчою буде матеріаломісткість продукції, а тому вищою ефективність використання оборотного капіталу. Оскільки оборотний капітал становить значну частку продуктивного капіталу, раціональне використання речових складових оборотного капіталу є чинником підвищення ефективності обороту всього промислового капіталу.

8.6 Міжнародний рух капіталу

Найдинамічнішою формою економічної глобалізації є міжнародний рух капіталу, внаслідок якого відбувається інтернаціоналізація капіталу.

Інтернаціоналізація капіталу - взаємопереплетіння та об'єднаня різних форм національного та інтернаціонального капіталу з метою привласнення результатів найманої праці, яким протистоять загони найманих працівників. Основними формами сучасного капіталу є приватний, колективний державний та наддержавний (наднаціональний). Кожна з цих форм може існувати у вигляді промислового, банківського, позичкового, торговельного та іншого капіталу. Тому інтернаціоналізація капіталу передбачає взаємопереплетіння й об'єднання основних форм капіталу в різних комбінаціях: приватних форм капіталу двох і кількох країн, колективних форм капіталу двох і більше держав; приватних форм капіталу однієї країни з колективними формами капіталу інших країн; колективних форм капіталу однієї країни з державним капіталом іншої; наднаціонального капіталу з державним тощо.

Інтернаціоналізація капіталу починається на нижчій стадії розвитку капіталізму із вивезенням капіталу в підприємницькій формі, зрілих форм набуває в умовах глобалізації. Так, створення міжнародними монополіями численних філіалів і дочірніх компаній за кордоном перетворює їх з національних на транснаціональні монополії - ТНК.

Важлива ознака сучасних ТНК - переплетення їх капіталів з капіталами ТНБ і формування транснаціонального фінансового капіталу, транснаціональних фінансових груп. В останні десятиліття відбулася трансформація банківських монополій у міжнародні, транснаціональні. Інтернаціоналізація капіталу відбувається передусім внаслідок міжнародного злиття та поглинання. Так, з 1996 по 1999 кількість придбаних іноземцями компаній США збільшилась з 73 до 566, а вартість угод - з 2,9 до 282 млрд. дол. З інтернаціоналізацією приватних форм капіталу, персоніфікаторами яких були окремі підприємці, виникає асоційована (колективна) міжнародна форма капіталістичної власності, з інтернаціоналізацією колективних форм капіталу - інтегрована капіталістична власність.

Міжнародний рух капіталу розглядається здебільшого як рух одного з факторів виробництва з метою ефективнішого виробництва товарів і послуг, зумовлений нерівномірним зосередженням його в різних країнах.

Якщо брати до уваги, що капітал за економічним змістом є сукупністю або системою відносин економічної власності, що ґрунтується на експлуатації найманої праці, то його експорт означає процес формування та розвитку в іншій країні капіталістичних виробничих відносин. Оскільки капітал має власний речовий зміст (засоби виробництва, гроші, ресурси), то такі відносини формуються за допомогою вивезення капіталу і передусім в підприємницькій і грошовій формах.

Якщо капітал вивозять з розвиненішої в менш розвинуту країну, то цей процес супроводжується формуванням більш зрілих відносин капіталістичної власності (а отже, і капіталу), досконаліших форм капіталістичних виробничих відносин. У такий спосіб здійснюється процес інтернаціоналізації капіталу (економічної власності, основаної на експлуатації тощо), і відповідно, капіталістичних виробничих відносин.

Основними суб'єктами вивезення капіталу в сучасних умовах є ТНК, державні та наддержавні органи, які працюють для привласнення монопольно високих прибутків. Одночасно метою вивезення капіталу може бути отримання інших вигод (політичних, військових тощо). Вивезення капіталу за роки незалежності здійснюється в Україну та інші постсоціалістичні країни, але не в сучасних цивілізованих формах, а у формах, притаманних капіталізму XIX -- початку XX ст., про що неодноразово зазначається в зарубіжних публікаціях. Цьому сприяють деякі аспекти політики МВФ, невиправдана приватизація, монетаристські методи регулювання тощо, розвал державного управління, тотальне скорочення соціальних програм. Прихованою метою такої трансформації є перетворення європейської держави на периферію світового капіталістичного господарства.

На нижчій стадії розвитку капіталізму домінувало вивезення товарів (ХУІ-ХІХ ст.), вивезення капіталу починає переважати на вищій стадії еволюції капіталізму у ХХ ст. Це зумовлено процесом монополізації виробництва, виникненням і розвитком гігантських монополістичних (зокрема, олігополістичних об'єднань), появою ТНК, які нагромадили в своїх руках величезні капітали і намагаються найприбутковіше їх розмістити. Так, у середині 90-х років ХХ ст. норма прибутку американських ТНК у країнах, що розвиваються, була приблизно у 2 рази вища, ніж у США. Причиною цього є наявність дешевої робочої сили, сировини, тощо.

Вивезення капіталу зумовлюється дією закону нерівномірності економічного розвитку, зокрема окремих держав і регіонів світового господарства. У передовій країні швидше створюється надлишковий капітал, який можна вкласти всередині країни і поза її межами з метою отримання вищого прибутку. Вивезення капіталу також спричиняється асинхрономічним характером перебігу капіталістичного циклу, протекціоністськими бар'єрами, які перешкоджають вивезенню товарів, процесом інтернаціоналізації виробництва та іншими причинами.

Капітал вивозять у двох основних формах - підприємницькій і позичковій. Загальну суму функціонуючого за кордоном капіталу утворюють іноземні інвестиції. Згодом їх джерело зростає за рахунок капіталізації додаткової вартості, використання амортизаційних відрахувань, випуску акцій та ін. При вивезенні підприємницького капіталу інвестиції поділяють на прямі (дають змогу здійснювати контроль над підприємством - володіння приблизно 10% акцій) та портфельні (не дають права на контроль, а лише на отримання прибутку).

За джерелами фінансування розрізняють державний, недержавний (приватний, груповий), наддержавний види капіталу. В межах державного капіталу розрізняють такі форми капіталу, як позики, дари (гранти), допомоги. Недержавне вивезення капіталу може здійснюватись юридичними і фізичними особами, приватними (окремим індивідом або сім'єю) чи груповими інвесторами у формі капіталовкладень, міжбанківського кредитування, торговельних кредитів та ін. Паралельно надаються маркетингові, управлінські, інжинірингові послуги, здійснюються лізингові операції, які містять певні інвестиційні можливості.

Найважливішу роль серед різних форм інвестицій відіграють прямі капіталовкладення. Оскільки їх суб'єкти здійснюють постійний контроль над цим капіталом (капіталом в позичковій формі на час надання кредиту розряджається імпортер), прямі інвестиції гарантують стабільний ринок (або формують основу для виходу на ринки інших країн); дають право безпосереднього контролю (за наявності контрольного пакету акцій) або активної участі в управлінні підприємством через механізм реінвестування прибутків, придбання частини акцій за кордоном (але не контрольного пакету), внутріфірмових позик або внутріфірмової заборгованості, а також через використання неакціонерних форм (укладання субконтрактних та ліцензійних угод, франчайзингу та ін.).

Напередодні першої світової війни закордонні інвестиції капіталістичних країн становили 44 млрд. дол., приблизно 40% з яких припадало на Велику Британію (18 млрд. дол.), Францію (9 млрд. дол.), Німеччину (млрд. дол.), США - лише 3,5 млрд. дол. У 1938 р. їх обсяг становив 53 млрд. дол., в тому числі на Велику Британію приблизно 23 млрд. дол., на США - 11,5 млрд. дол., на Нідерланди - до 5 млрд. дол. (відтіснили з третього місця Францію).

Після другої світової війни (з якої США вийшли значно сильнішим, а інші країни ослабленими) іноземні інвестиції становили майже 60 млрд. дол., в 1970 р. - 285 млрд. дол., в тому числі США -- майже 150 млрд. дол. (53% загальної суми), Великої Британії -- 49 млрд. дол., Франції-- 19 млрд. дол. У Великій Британії американські прямі інвестиції становили 8 млрд. дол., у Франції -- приблизно 7,5 млрд. дол. Після розгортання НТР значну частку іноземних інвестицій почали вкладати в авіаракетну промисловість, радіоелектроніку, хімію, верстатобудівну промисловість та ін.

Протягом періоду з першої світової війни до 1970 р. в процесі іноземного інвестування виявилася дія закону нерівномірності, що засвідчило витіснення США Великої Британії з першого місця, Нідерландами Франції з третього місця (1914-1938), усунення Німеччиною Франції з третього місця після 1952 р. (після другої світової війни і до 1952 р. Німеччині було заборонено вивозити капітал) та ін.

Наприкінці XX ст. -- початку XXI ст. США міцніше закріпили своє лідерство у вивезенні підприємницького капіталу. Так, з 1992 р. по 2002 р. обсяг накопичених ними за кордоном прямих інвестицій збільшився у 2,7 рази і становив понад 1,5 млрд. дол. (22% від загального обсягу цих інвестицій у світі), тоді як частка Великої Британії складала 15%, Франції-9,5%, Німеччини -- 8,4%, Нідерландів -- 5,2%, Японії -- 4,8%.

Після розпаду колоніальної системи основна частина іноземних інвестицій спрямовується у високорозвинуті країни, що є ознакою посиленого процесу інтернаціоналізації капіталу та дії закону інтернаціоналізації виробництва. Так, прямі американські інвестиції в Західну Європу в 1970 р. становили приблизно 25 млрд. дол., а інвестиції цих країн в США - 10 млрд. дол.

Головним суб'єктом міжнародного руху капіталів є транснаціональні корпорації. З понад 2 трлн. дол. іноземних інвестицій у 1995 р. їх частка становила більше 2,7 трлн. дол. Якщо прямі іноземні інвестиції у цьому ж році становили 350 млрд. дол., то у 2000 - понад 1 трлн. дол. Міжнародні трансферти капіталів на початку XXI ст. щоденно досягали 2 трлн. дол., до 10 трлн. дол. іноземних вкладів зберігалося в комерційних банках різних країн.

У процесі руху міжнародного капіталу діють такі основні закономірності:

1) прискорене зростання іноземних капіталовкладень. Дія цієї закономірності зумовлена зростанням попиту на капітал за прискореного економічного розвитку, розгортанням НТР, уникненням митних бар'єрів у процесі експорту капіталу, економією ресурсів, насамперед трудових, у процесі інтернаціоналізації виробництва, намаганням знизити економічні витрати при вивезенні капіталу в слаборозвинуті країни та іншими факторами;

2) постійне зростання частки прямих інвестицій порівняно з портфельними. Так, якщо в довоєнний період (до першої світової війни) частка прямих інвестицій становила до 10%, у період між двома війнами - 25%, а в 90-х роках на них припадало приблизно 80%. Це зумовлено зростанням ролі таких інвестицій як засобу завоювання нових ринків збуту або їх розширення, засобу встановлення контролю над виробництвом і власністю та іншими факторами. Зворотна закономірність діє щодо іноземних інвестицій у країнах, що розвиваються. Так. за останні два десятиліття XX ст. інвестиції зросли приблизно в 7 разів, а портфельні - в 24 рази;

3) посилення процесів монополізації в експорті капіталу. Так, наприкінці 90-х років на 100 наймогутніших ТНК припадало понад 70% іноземних інвестицій, а у 1976 р. -- приблизно 54%. Дія цієї закономірності зумовлена дією закону монополізації капіталістичного виробництва і власності в міжнародній сфері;

4) зростаюча концентрація прямих інвестицій у розвинутих країнах. Так, якщо в 1995 р. частка іноземних інвестицій у розвинутих країнах становила 60%, то в слаборозвинутих -- приблизно вдвічі менше. Раніше основна частка зарубіжних інвестицій спрямовувалася в слаборозвинуті країни. Винятком є Японія, яка основну масу капіталу вивозить в слаборозвинуті країни. Скорочення обсягів вивезення капіталу в слаборозвинуті країни пояснюється зростанням їх заборгованості;

5) постійне і швидке зростання обсягу прямих іноземних інвестицій} розвинутих країн і зменшення частки країн, що розвиваються. Так, частка першої групи країн зросла з 85,6% в 1997 р. до 91,7% в 1999 р., а другої зменшилася з 13,7% до 8%. Водночас США у 1987 р. вивезли у країни, що розвиваються, 23% прямих інвестицій, а у 2002 р. 30% (456 млрд. дол.), тоді як загальна частина таких інвестицій становила 20-23% у 2002 р. Розбіжності між наведеними даними зумовлені зарахуванням до країн, що розвиваються, 130 країн (згідно з класифікацією ООН);

6) посилення інтернаціоналізації власності в процесі вивезення капіталу. Так, обсяг іноземного капіталу в США в 1996 р. становив понад 1,5 трлн. дол. (50 млрд. дол. прямих інвестицій), приблизно 20% активів банків належать іноземцям, в іноземних компаніях в США працює понад 3 млн. осіб. У 2001 р. сума контрольованих країнами ЄС активів в США перевищила американські активи в ЄС на 1,2 трлн дол. Загалом нагромаджені інвестиції країн ЄС у США становили 70%, тоді як Канади -- 19%, Японії -- 8%.

У свою чергу США зосередили за кордоном у 2001 р. понад 20% виробничих потужностей, на яких було зайнято 9,8 млн. найманих працівників, активи зарубіжних підприємств становили 5,8 млн. дол., що в сукупності формує "другу економіку".

Найбільша частка таких інвестицій була вкладена в управлінські послуги, фінансову сферу і страхування;

7) зростання обсягів вивезення капіталу в постсоціалістичні країни та зменшення частки капіталу, що вивозиться з них. Так, на початку 2000 р. обсяг нагромадження прямих інвестицій становив у Польщі 30 млрд. дол., в Угорщині понад 19, в Чехії - понад 16, в Україні в середині 2003 р. - понад 6 млрд. дол., тоді як у 1996 р. у всі країни Центральної та Східної Європи було вивезено 32 млрд. дол.; частка цих країн у вивозі капіталу зменшилася з 0,7% в 1997 р. до 0,3 % в 1999 р. Водночас тіньовими структурами з України було вивезено до 60 млрд. дол., з Росії - понад 160 млрд дол.

Важливими елементами вивезення капіталу стають розміщення цінних паперів у міжнародних фінансових центрах та депозитно-позичкової операції транснаціональних банків (ТНБ), що здійснюються через їх численні закордонні відділення. Внутрішній обіг грошових ресурсів в каналах транснаціональної банківської системи вимірюють трильйонами доларів, більша частина яких спрямовується на фінансування міжнародного товарообігу. При цьому основні масштаби торгівлі цінними паперами здійснюються між розвинутими країнами світу. Так, до 90% всіх випущених компаніями ЄС і США цінних паперів належать інвесторам цих країн.

Серед форм руху міжнародного капіталу переважають недержавні. На їх частку припадає до 60% всього вивозу капіталу, а на державний капітал - 30% експорту капіталу, на міжнародні фінансові організації - до 10%. Переплітання цих форм капіталу, особливо монополістичного і державного, означає, що капітал, який вивозиться, має здебільшого державно-монополістичний і державно-транснаціональний характер;

8) випереджаючі масштаби обсягів обороту державних цінних паперів. Так, у 2000 р. річний оборот державних облігацій був у 2 рази більший за обсяг світового ВВП і значно перевищував обсяги світової торгівлі. Вивезення державного капіталу значною мірою переслідує мету створення сприятливіших умов для вивезення транснаціонального та інших видів недержавного капіталу, зокрема за його допомогою створюється економічна інфраструктура.

Формою вивезення державного капіталу є створення державних гарантій для недержавних кредитів. Тому державному капіталу більш притаманна форма кредитів та субсидій. Для міжнародних фінансово-кредитних організацій основною формою вивезення капіталу є надання кредитів - сильний стимул для експорту недержавних форм капіталу. Це, зокрема, свідчить, про відсутність ризику для іноземних інвестицій;

9) зростання частки прямих інвестицій у сфері послуг, що найповніше спостерігалось у 90-х рр. - на початку ХХІ ст. Так, США за 1991-2002 рр. збільшили обсяг інвестицій у цю сферу в 5,5 рази, що складало понад 1 трлн. дол. А майже 66% з них спрямовувались у розвинені країни. Найбільша частка таких інвестицій була вкладена в управлінські послуги, фінансову сферу і страхування.

Внаслідок посилення інтенсивності міжнародного руху капіталу відбувається переростання процесу інтернаціоналізації капіталу в глобалізацію капіталу, найдинамічнішою формою якого є фінансова глобалізація. Фінансова глобалізація - поступовий процес інтеграції національних фінансових систем і фінансів міжнародних фінансово-кредитних організацій в цілісну глобальну фінансову систему, яка базується на русі фінансових ресурсів за межами національних країн, з одного боку, та розвитку і функціонуванні економічних відносин з приводу такого руху (їх акумулювання і привласнення) -- з іншого.

Важливим суб'єктом фінансової глобалізації є міжнародні фінансово-кредитні інститути -- МВФ, Світовий банк та ін. Зокрема, МВФ, який підпорядковується стратегічним інтересам США, здійснює валютне регулювання в межах світової валютної системи шляхом надання кредитів на вигідних для себе економічних, політичних умовах. Зростання зовнішньої заборгованості багатьох країн, які отримають ці кредити, формує найважливішу підсистему фінансової глобалізації. Фінансова глобалізація загрожує економічному і політичному суверенітету передусім слаборозвинутих країн, до яких у 90-х роках XX ст. увійшла й Україна.

Розвиток фінансової глобалізації в сучасному світі свідчить про зростаючу фінансову відкритість. Простежується і тісна залежність між ступенем фінансової відкритості країни та рівнем розвитку її економіки, оскільки для ефективної інтеграції в світову фінансову систему необхідна наявність високорозвинутого національного фінансового ринку.

Міжнародний рух капіталу має різні наслідки як для країн-експортерів, так і для країн-імпортерів капіталу. Позитивним для країн, які вивозять капітал, є розширення ринків збуту для вітчизняних товарів і послуг, отримання прибутків від інвестицій, вплив на зовнішню та внутрішню політику країн-експортерів, вигоди від поглиблення процесу міжнародного поділу праці, можливість використання дешевших ринків робочої сили та інші економічні та неекономічні вигоди. Негативними наслідками цього процесу є погіршення платіжного балансу (до моменту повернення в країни всіх або частини прибутків від експорту капіталу), звуження ринків праці та робочої сили в національній економіці.

Позитивними наслідками міжнародного руху капіталу для країни-імпортера є запровадження досконаліших технологій і техніки, передових форм організації виробництва, зменшення рівня безробіття, приплив іноземної валюти, прискорений розвиток або вдосконалення економічної системи (так розвивалась економіка Сінгапуру, південної Кореї, Тайваню та інших нових індустріальних країн). Негативними наслідками цих процесів є поступова втрата контролю над частиною підприємств, галузей, посилення іноземного впливу у сфері військово-стратегічних та політичних інтересів. Для того, щоб уникнути або мінімізувати негативні наслідки міжнародного руху капіталу, відбувається регулювання цього процесу.

Регулювання міжнародного руху капіталу - цілеспрямований і активний вплив окремих національних та наднаціональних органів на процес ввезення та вивезення капіталу за допомогою економічних, правових та адміністративних важелів. Регулювання міжнародного руху капіталу здійснюється з метою стимулювання притоку прямих іноземних інвестицій в економіку певної країни в оптимальних розмірах, які б не загрожували економічному суверенітету: поліпшення якості та структури національного фінансового ринку: зміцнення фінансової (в тому числі грошово-кредитної) стабільності: посилення темпів економічного зростання та ін.

До економічних важелів такого регулювання відносяться:

- оподаткування міжнародних фінансових потоків капіталу з метою недопущення спекуляції іноземною валютою;

- запровадження диференційованих податків залежно від виду зовнішніх фінансових операцій;

- оподаткування прибутків національних компаній та фізичних осіб, отриманих ними від іноземних фінансових операцій, від власності на іноземні фінансові активи, а також прибутків нерезидентів, отриманих від власності на фінансові активи в межах іншої країни;

- встановлення високих імпортних тарифів на ввезення переважної частини імпортних товарів, виробництво яких здійснюється в країні;

- створення сприятливих умов для виробництва експортної продукції національними товаровиробниками шляхом надання податкових пільг, встановлення нижчих ставок податків, страхування експортних кредитів, проведення раціональної валютної політики та ін.;

- надання іноземним компаніям різноманітних пільг з метою стимулювання притоку іноземних інвестицій в депресивні регіони країни;

- надання додаткових пільг для іноземних компаній, які інвестують на тривалий період, а також у розвиток нових технологій;

- створення спільних підприємств та надання їм окремих податкових та інших пільг, а також зосередження контрольного пакета акцій над такими підприємствами в руках держави та ін.;

- обмеження доступу іноземних компаній до місцевих фінансових ринків;

- комплексний контроль держави за процесами монополізації іноземними компаніями національних ринків, за їх діяльністю щодо централізації капіталу (за злиттям і поглинанням національних компаній);

- визначення пріоритетних напрямів інвестування та ефективної системи експертної оцінки інвестиційних проектів;

забезпечення захисту інвестицій та інтелектуальної власності.

До правових методів регулювання міжнародного руху капіталу відносяться створення стабільної та сприятливої для припливу прямих іноземних інвестицій законодавчої бази. Так, у 1991-2000 рр. в законодавчі бази різних країн було внесено понад 1180 змін, причому 1120 з них були спрямовані на ліквідацію обмежень щодо діяльності іноземних компаній і створення сприятливого інвестиційного клімату. Ця вимога відсутня в Україні, свідченням чого є те, що за рівнем економічної свободи Україна займала у 2002 р. 131 місце серед 156 країн світу; за індексом потенціалу залучення прямих іноземних інвестицій у 2002 р. -- 81 місце серед 140 країн. Тому не дивно, що обсяг прямих іноземних інвестицій на початку 2004 р. становив лише 6,7 млрд. дол., тоді як Польща залучила близько 40 млрд. дол.

До адміністративних засобів регулювання міжнародного руху капіталу відносять пряму заборону або дозвіл на міжнародні операції з капіталом. Загалом економічні, правові й адміністративні важелі регулювання міжнародного руху капіталу використовуються в щільній взаємодії.

Що стосується наддержавного регулювання цього процесу, то таке регулювання здійснюється з боку міжнародних фінансово-кредитних організацій і передусім МВФ і Світового банку, а також Європейського центрального банку.

РЕЗЮМЕ

1. Капітал відіграє велику роль у суспільному виробництві як його фактор і ресурс. Є різні точки зору стосовно сутності категорії «капітал». Зараз багато дослідників вважає, що капітал - це сукупність засобів виробництва, які приносять дохід їхньому власникові. Так, видатні американські економісти П.Самуельсон і В.Нордгауз вважають, що «капітал» (засоби виробництва) - це створений людиною фактор виробництва, який використовується протягом тривалого часу і сам є результатом виробництва»[Див.: Самуельсон П., Нордгауз В. Макроекономіка. - К.: Основи, 1998. - 67].

2. К.Маркс розглядав промисловий (виробничий), грошовий і товарний капітали. Він запропонував відому форму руху капіталу Г-Т-Г?, яка є загальною для усіх видів капіталу.

3.З розвитком продуктивних сил та економічних відносин поступово виникають і утверджуються нові види капіталу, якими є капітали: людський, інтелектуальний, інформаційний. Підприємницький та інші лише зараз народжуються.

4. Тривалий час категорію капітал пов`язували з експлуатацією капіталістами найманої праці. У темі показано, що уже тривалий час відбувається еволюція змісту капіталу. Це тому, що поступово протягом ХХ ст. у розвинених країнах було подолано гострі класові суперечності між капіталістами і найманою працею. У межах сучасного капіталізму подолано різку диференціацію в доходах підприємців і найманих працівників.

5. Розглянуті два типи капіталу: а) реальний і б) фіктивний. Реальним є той капітал, який складається з факторів виробництва. Це, перш за все виробничий капітал, людський капітал, підприємницький капітал, інтелектуальний капітал, інформаційний капітал. Фіктивним є фінансовий капітал та усі його конкретні форми (акції, облігації та інші папери).

6. Розкрито сутність реального капіталу на прикладі промислового капіталу. Показано рух промислового капіталу в процесі його кругообороту і обороту.

7. Показано стадії і форми кругооброту промислового капіталу. Розкрито зміст, форми промислового капіталу - продуктивної, товарної та грошової.

8. Викладено зміст обороту капіталу. Оборот капіталу - це кругообороти капіталу, які відбуваються один за одним, поповнюються і повторюються. Розкрито сутність та особливості основного і оборотного капіталів та їх структурні складові.

9. В останній третині ХІХ ст. виник міжнародний рух капіталу, внаслідок якого відбувається інтернаціоналізація капіталу. Ґрунтовно викладено основні закономірності та наслідки руху міжнародного капіталу в умовах становлення глобального ринку.

ТЕРМІНИ ТА ПОНЯТТЯ

Сутність капіталу Людський капітал

Функції капіталу Інтелектуальний капітал

Наймана праця Інформаційний капітал

Еволюція капіталу Виробничий капітал

Типи і види капіталу Підприємницький капітал

Фінансовий капітал

Кругооборот та оборот капіталу

Основний капітал

Оборотний капітал

Міжнародний рух капіталу

Інтернаціоналізація капіталу

ТЕМА 9. ПРАЦЯ

д.е.н., проф. Якубенко В.Д.,

к.е.н., доц. Кириллова Г.Ю.,

к.е.н., доц. Демянчук О.О.

Лекція 1

9.1 Праця і людський ресурс.

9.2 Вартість і оплата праці. Заробітна плата.

9.3 Інвестиції в людський ресурс. Інтелектуалізація праці.

Лекція 2

9.4 Трудові відносини, зайнятість, безробіття.

9.5 Дискримінація праці та нерівність в доходах.

9.6 Соціалізація економіки.

9.7 Міжнародна міграція людського ресурсу.

Вивчення теми дозволяє зрозуміти сутність категорії «праця», її місце в системі факторів виробництва, усвідомити роль інвестицій в людський ресурс та їх результативність, визначити специфіку трудових відносин, їх вплив на процеси соціалізації економіки.

Опанування темою дає можливість використати набуті знання для більш поглибленого вивчення трудових відносин в їх конкретно-економічному прикладанні як таких, що мають ключове значення для соціально-економічних трансформацій в Україні та інших країнах світу.

Лекція 1

9.1 Праця і людський ресурс

Процес виробництва матеріальних благ і послуг органічно пов'язаний з таким видом людської діяльності, який одержав назву «праця». Маркс писав: «Праця є перш за все процес, що відбувається між людиною і природою, процес, в якому людина своєю власною діяльністю опосередковує, регулює та контролює обмін речовин між собою і природою» Маркс К., Энгельс Ф. Соч. - Т.23. - М.: Госполитиздат, 1960. - 907 с.. При цьому він наголошував, що праця має двоїсту природу: як обмін речовин між людиною і природою і як засіб спілкування між людьми у процесі виробництва.

Теоретики неокласичного напрямку Ж.-Б. Сей, А. Маршалл, П. Самуельсон та ін.. поняття «праця»» трактують як фактор виробництва, рівнозначний землі, капіталу, який залучається в процес виробництва.

Сучасна економічна наука визначає працю не тільки як свідому результативну діяльність, спрямовану на одержання корисного результату для задоволення матеріальних і духовних потреб, а і як вияв людської особистості.

В сучасній ринковій економіці людина виконує різноманітні економічні функції. В якості живого носія продуктивних сил людина володіє багатьма атрибутивними якостями і властивостями, сукупністю різноманітних потреб і здатностей. Як активний творчий суб'єкт відносин в сучасній економіці людина грає полі функціональну роль.

У структурі властивостей і якостей людини необхідно розрізняти дві сторони: робочу силу або здатність до праці і споживацьку силу, тобто здатність до споживання. Праця є функцією робочої сили, споживання - функцією споживчої сили. При цьому є необхідність і можливість формування і розвитку в людини як здатностей до праці, так і здатностей до споживання.

При характеристиці ролі людини в сучасному господарюванні використовується ряд понять: робоча сила, особистий фактор виробництва,людські ресурси, трудові ресурси, людський капітал, підприємець.

Робоча сила - це сукупність фізичних, розумових, психологічних і духовних здатностей людини до найманої праці з виробництва товарів і послуг. Цю здатність і продає на ринку її носій - найманий працівник.

Здатність до праці властива не тільки найманим працівникам, а й власникам землі і капіталу. Але в умовах підприємницької системи господарювання робоча сила - це здатність не просто до якогось виду праці, а саме до найманої праці. Тому підприємницько-капіталістиний устрій економічної системи передбачає поділ суспільства на власників робочої сили, власників капіталу і земельних власників. Звідси існує економічна потреба власнику робочої сили найматися до власників капіталу і власників землі і, таким чином виконувати разом з підприємцем функцію особистого фактора виробництва, якою є праця - свідома, цілеспрямована, створювальна діяльність.

Оскільки творцем праці є людина, то виникає питання про людські ресурси, які суспільство може використовувати у процесі виробництва матеріальних благ і послуг.

Людські ресурси найважливіші з усіх видів виробничих ресурсів. «Як фактор економічного розвитку людські ресурси - це працівники, що мають певні професійні навички і знання і можуть використовувати їх у трудовому процесі Див.: Економіка праці та соціально-трудові відносини: підручник /За наук. ред. Д-ра екон. Наук, проф. А.М.Колота. - К.: КНЕУ, 2009. - С. 245.. Тому вивчення людських ресурсів має веливе значення для оцінки ринку праці і розробці відповідної демографічної політики з метою впливу на процеси відтворення населення, його зайнятості, формування інноваційного, висококваліфікованого працівника і підприємця.

Людські ресурси економічною наукою розглядаються за різними соціально-економічними категоріями. Такими є: населення, економічно активне населення, трудові ресурси.

Населення - це сукупність людей, що проживають на визначеній території (у країні, області, місті тощо). Тобто населення - це всі люди, незалежно від їх віку, статі, зайнятості і т.ін. До наявного населення відноситься населення, яке знаходиться на мемент перепису на даній території, враховуючи тимчасово проживаючих. До постійного населення - населення, яке постійно проживає на даній території, враховуючи тимчасово відсутніх.

В Україні кількість наявного населення зростала до 1991 р., коли кількість населення досягла 51,9 млн, чол., проти 35,2 млн. чол., у 1913 р. У наступні роки в Україні розпочався процес демографічної кризи, наслідком якого є зменшення населення України до 46,4 млн. чол. Див.: Статистичний щорічник України за 2007 р.: Державний комітет України. - К.: Консультатнт, 2008. - С. 342. Це свідчить про те, що джерело ресурсів праці в Україні поступово зменшується.

Наступним показником людського ресурсу є економічно активне населення. Економічно активне населення згідно з концепцією робочої сили - це населення обох статей віком від 15-70 років, яке протягом певного періоду забезпечує пропозицією робочої сили для виробництва товарів та послуг. При цьому економічними вважаються особи, зайняті економічною діяльністю, яка приносить дохід (зайняті), та безробітні.

Економічно активне населення України (тобто робоча сила у віці 15-70 років) становило у 2007 р. 22,3 млн чол., з них зайняті - 20,9 млн чол., а безробітні 1,4 млн чол. (6,4%) Там само, С.368..

Трудові ресурси - це частна населення країни, що за своїм фізичним розвитком, розумовим здібностям і знанням здатна працювати в народному господарстві. Чисельність трудових ресурсів характеризує потенціальну масу людської праці, котру в даний момент має суспільство для виробництва товарів і послуг. Термін «трудові ресурси» охоплює як реальних працівників, які уже зайняті в господарстві країни, так і потенційних, які не зайняті, але можуть працювати.

Щоб визначити межі трудових ресурсів, потрібно врахувати зміст «працездатне населення», «працездатний вік». «підлітки, що працюють», «пенсіонери, що працюють». Варто зазначити, що кожна країна має свої критерії для визначення працездатного віку. В Україні працездатним віком уважається для жінок 16-54 роки, для чоловіків - 16-59 років включно. Водночас в багатьох розвинених країнах законодавчо встановлено верхню межу працездатного віку на 5-10 років вищу, ніж в Україні. Це свідчить про кількісно відносно низький трудовий потенціал в Україні.

9.2 Вартість і оплата праці. Заробітна плата

Категорії «вартість», «оплата праці», «заробітна плата» є складовими ринкової економіки, взагалі і ринку праці (робочої сили) зокрема. Ринок праці має ряд особливостей, його складовими елементами є люди, котрі виступають носіями робочої сили і наділені такими людськими якостями, як психофізиологічні, соціальні, культурні, релігійні, політичні та інші. Праця, як зазначалося вище, представляє собою доцільну діяльність людей за допомогою якої вони пристосовують продукти природи для задоволення своїх потреб. Цей процес в кожній країні реалізується у виробництві товарів і послуг. У цій системі виробництва робоча сила - це не просто здатність до якогось виду праці, а саме до найманої праці.

Найважливішою вартістю, з якою зустрічається найманий працівник у своєму трудовому житті безсумнівно є вартість його робочої сили та оцінювання підприємцем результатів його праці у зв'язку з цим і рівень оплати праці.

Оплата праці - це чинний в суспільстві організаційно-економічний механізм взаємозв'язку між показниками, що властиві для ринкової економіки і характеризують міру праці і міру її оплати відповідно від фактично досягнутих результатів праці, тарифних умов праці на конкретних підприємствах, та узгодженою між працівником і роботодавцем ціною робочої сили. Система оплати праці, що використовується на кожному підприємстві, є, з одного боку, сполучною ланкою між нормуванням праці й тарифною системою, а з другого - засобом для досягнення кількісних, якісних показників (Див.: Економіка праці та соціально-трудові відносини: Підручник/ За наук. ред.. д-ра екон. наук. проф. А.М.Колота. - К.: КНЕУ, 2009. - С.577.

Проблеми зв'язку між вартістю робочої сили і заробітною платою досить ґрунтовно дослідив К.Маркс. Він розглядав заробітну плату в органічному зв'язку з вартістю товара робочої сили. Маркс зазначав, що «вартість робочої сили - це вартість життєвих засобів, необхідних для підтримання життя власника… сума життєвих засобів повинна бути достатньою для того, щоб підтримати трудящого індивіда як такого в стані нормальної життєдіяльності Макрс К. Капітал. Т.1. - К.: Держполітвидав УРСР. - С. 173.. У життєві блага, що необхідні для нормальної життєдіяльності трудящого індивіда, він включив:

1) блага, необхідні для задоволення природних потреб як от: їжа, одяг, житло, паливо і т.д.;

2) блага, необхідні для утримання дітей робітника та виробництва робочої сили;

3) витрати на навчання, підготовку, виховання, необхідні для того, щоб людина набула підготовки і навиків у певній галузі праці, стала розвиненою і специфічною робочою силою

4) він звернув увагу на умови праці, перш за все на ті, які небезпечні для носія робочої сили або є тяжкими для її здійснення. Посилена затрата праці передбачає посилене заміщення.Маркс звертав увагу й на те, що на вартість робочої сили впливає історичний і моральний елемент Маркс К. Там само..