Зовнішні займи як інструмент управління державним боргом

Размещено на http://www.allbest.ru/

41

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УкраЇни

ДОНЕЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ЕКОНОМІКИ

І ТОРГІВЛІ Ім. МИХАЙЛА ТУГАН-БАРАНОВСьКОГО

Інститут післядипломної освіти

Кафедра МІЖНАРОДНОЇ ЕКОНОМІКИ

ДИПЛОМНА РОБОТА

НА ТЕМУ:

"ЗОВНІШНІ ЗАЙМИ ЯК ІНСТРУМЕНТ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ УКРАЇНИ"

Донецьк 2007 р.

РЕФЕРАТ

Сторінок 130	Рисунків 10	Таблиць 25	Додатків 3
Об'єкт дослідження:	Зовнішні займи як інструмент управління державним боргом
Ціль:	Розгляд сутності, інструментів й особливостей зовнішнього державного боргу, оцінка політики державних запозичень, розгляд стратегії України у сфері зовнішніх запозичень та рекомендації щодо оптимізації боргової політики
Методи:	Загальнонаукові, економічного аналізу, синтезу, порівняння
Результати:	Пропозиції щодо формування економіко-правового механізму розвитку стратегії України у сфері зовнішніх запозичень та рекомендації щодо оптимізації боргової політики, розробка стратегічних напрямів та принципів розвитку боргових відносин з міжнародними організаціями

ДЕРЖАВНИЙ БОРГ, ВНУТРІШНІЙ І ЗОВНІШНІЙ БОРГ, ЗОВНІШНІ ЗАЙМИ, ЗОВНІШНЯ ЗАБОРГОВАНІСТЬ, БОРГОВІ ПРОБЛЕМИ, БОРГОВА ПОЛІТИКА, МЕХАНІЗМ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ, БОРГОВІ ЗАХОДИ, МІЖНАРОДНІ ОРГАНІЗАЦІЇ

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ

1.1 Сутність державного боргу та доцільність зовнішніх державних запозичень

1.2 Цілі державних запозичень. Зовнішні запозичення як джерела покриття дефіциту бюджету

1.3 Види та наслідки державних запозичень

Висновки до розділу 1

РОЗДІЛ 2. АНАЛІЗ СВІТОВОЇ ТА ВІТЧИЗНЯНОЇ ПРАКТИКИ ВРЕГУЛЮВАННЯ ПРОБЛЕМ ЗОВНІШНЬОЇ ЗАБОРГОВАНОСТІ

2.1 Порівняльний аналіз стану та структури зовнішнього боргу розвинутих країн, країн, що розвиваються, та України

2.2 Оцінка сучасної політики державних запозичень та навантаження за зовнішніми державними борговими платежами в Україні

2.3 Визначення порівняльного впливу основних макроекономічних чинників та зовнішньої заборгованості на економіку України з використанням кореляційно-регресійного аналізу

Висновки до розділу 2

РОЗДІЛ 3. НАПРЯМИ РОЗВИТКУ СТРАТЕГІЇ УПРАВЛІННЯ ДЕРЖАВНИМ БОРГОМ ТА ОПТИМІЗАЦІЇ БОРГОВОЇ ПОЛІТИКИ В УКРАЇНІ

3.1 Економіко-правовий механізм формування та реалізації стратегії України у сфері зовнішніх запозичень та перспективні напрями оптимізації боргової політики

3.2 Стратегічні напрями й принципи розвитку боргових відносин України з міжнародними організаціями для забезпечення економічної безпеки країни

Висновки до розділу 3

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ДОДАТКИ.

Додаток А Приклади проектів міжнародних організацій в Україні, що реалізуються та будуть реалізовані

Додаток Б Динаміка зовнішніх запозичень з макропоказниками

Додаток В Найбільш невдалі проекти МФКО в Україні

ВСТУП

Невід'ємною складовою становлення ринкової економіки та формування високого рівня конкурентоспроможності держави є розбудова державних фінансів. Головним інструментом впливу на даний процес є бюджетно-фіскальна політика. При цьому особливого значення набуває проблема зовнішньої заборгованості країни та розробка заходів боргової політики.

Зовнішні фінансові активи та обслуговування зовнішніх зобов'язань на сучасному етапі світового економічного розвитку є одним з основних факторів впливу на розвиток міжнародних економічних відносин та перерозподіл фінансових ресурсів між країнами. В епоху глобалізації і розвитку міжнародних валютно-фінансових відносин державні зовнішні заощадження набули цілий ряд нових якостей, що дозволяють істотно підвищити їхню відносну керованість і прогностичність. Це дає розвинутим державам ефективні інструменти для рішення актуальних задач своєї як зовнішньої, так і внутрішньої політики. І країни, що першими освоїли технології регулювання зовнішніми фінансовими активами, можуть одержати відчутний виграш у їх використанні.

Розвиток будь-якої країни об'єктивно вимагає внутрішніх і зовнішніх запозичень, які фіксуються у вигляді державного боргу. Всі країни світу, здійснюючи економічні перетворення, використовують зовнішні джерела фінансування. Раціональне використання іноземних позик, кредитів і допомоги сприяє прискоренню економічного розвитку, рішенню соціально-економічних проблем. Коли борг держави відповідає певним кількісним критеріям, обслуговується державою прийнятними для кредиторів способами, ситуація вважається нормальною. Тенденція зростання державного боргу з неочевидними перспективами його обслуговування свідчить про появу проблеми заборгованості.

За період 1997-1999 pp. іноземні запозичення призвели до ситуації, коли потреба у фінансуванні платіжного балансу України стала майже на 50 % задовольнятися за рахунок зовнішніх запозичень, що згодом обумовило дефіцит держбюджету. За такої ситуації Кабінет Міністрів під загрозою дефолта взяв курс на реструктуризацію всіх зовнішніх боргів. В Україні останнє десятиліття кошти, що виділяються на обслуговування державного боргу, дорівнюють 5-10% ВВП, тому мінімізація вартості обслуговування державного боргу є стратегічним завданням управління державним боргом, а в ширшому розумінні - всієї бюджетно-податкової політики.

Дипломна робота присвячена теоретичним аспектам формування зовнішнього державного боргу, проблемам його регулювання і обслуговування. При цьому розглядається його доцільність, вплив на економіку країн, а також теоретичні засади державного регулювання.

Об'єктом дослідження є зовнішні позичання як інструмент управління державним боргом. Цілью дослідження є розгляд сутності й інструментів зовнішнього державного боргу, оцінка політики державних запозичень, розгляд стратегії України у сфері зовнішніх запозичень та рекомендації щодо оптимізації боргової політики.

Задачі, що вирішені в роботі:

- досліджено теоретичні засади сутності державного боргу та доцільність зовнішніх державних запозичень;

- розглянуто цілі та доцільність державних запозичень;

- систематизовано цілі, види та наслідки державних запозичень;

- виконано порівняльний аналіз стану та структури зовнішнього боргу розвинутих країн та країн, що розвиваються та України;

- оцінено сучасну політику державних запозичень та навантаження за зовнішніми державними борговими платежами в Україні;

- зроблено кореляційно-регресійний аналіз щодо визначення порівняльного впливу зовнішніх державних позик та макроекономічних чинників на економіку України;

- удосконалено економіко-правовий механізм реалізації стратегії України у сфері зовнішніх запозичень та перспективні напрями щодо оптимізації боргової політики;

- розроблено механізм та принципи формування системи управління державним боргом України на засадах макро маркетингу;

- виділено стратегічні напрями та принципи й перспективи розвитку боргових відносин з міжнародними організаціями.

РОЗДІЛ 1 ТЕОРЕТИЧНІ АСПЕКТИ ФОРМУВАННЯ ДЕРЖАВНОГО БОРГУ

1.1 Сутність державного боргу та доцільність зовнішніх державних запозичень

Питання державного боргу з ХVI століття знаходиться в центрі уваги зарубіжних економістів. Значний вклад в розробку проблем державного боргу внесли класики економічної теорії, такі як А. Сміт, Д. Рікардо, Р. Барро, А. Вагнер, К. Дітцел, Дж. М. Кейнс, Т. Мальтус, Ж.Б. Сей та ін., розглядаючи напрями впливу державного боргу на економіку країни та формуючи принципи політики зовнішніх запозичень. Серед наукових праць сучасних зарубіжних вчених - економістів великий теоретичний і практичний інтерес представляють дослідження Ш. Бланкарта, В. Зінгера, Р. Нельсона, Р. Нурксе, Р. МакКінона, Г. Ченері та ін., в яких особливу увагу зосереджено на бюджетному дефіциті та проблемі розподілу тягаря національної заборгованості. Серед наукових публікацій російських та українських вчених, що стосуються вивчення сучасного макроекономічного середовища, в якому розвивається зовнішньоборгове фінансування, заслуговують уваги роботи Т. Вахненко, Загорського В., Ю. Пасічника, Р. Рака.

Єдиної точки зору на характер взаємного впливу боргу та економіки в науці ніколи не існувало. Погляди всіх авторів на цю проблему балансують від ідеї абсолютного ринкового лібералізму, коли борг, як інструмент державної дії на економіку, розглядається як негативний чинник, до ідей планової економіки, коли зовнішні запозичення є інструментом державного регулювання економіки з ціллю її стабілізації. Так, на початку ХVІ ст. меркантилісти розглядали гроші як абсолютну форму багатства, тому схвалювали приток грошей в національну економіку. Меркантилісти були прихильниками державного втручання в економіку через реалізацію права держави фінансувати свої витрати за рахунок запозичень на ринку. Фізіократи, напроти, перейшли від досліджень сфери звернення до сфери виробництва. На їх думку, саме в процесі виробництва створюється нове багатство. Тому вони вважали, що, здійснюючи позики, держава зволікає ресурси з виробничих секторів економіки [4].

Прикладом оцінки ролі державної заборгованості представниками класичної політекономії є робота А. Сміта «Дослідження про причину та природу багатств народів» (1778 р.). У ній автор негативно оцінював практику кредитного фінансу-вання державних витрат, оскільки вона, на його думку, знижує багатство націй, одночасно посилюючи податковий тягар, і значно перешкоджає накопиченню ка-піталу. «Політика державної заборгованості поступово послабляла кожну держа-ву, яка, у свою чергу, користувалася нею. Там, де державний борг якось переви-щив певну межу, майже ніколи не вдавалося справедливим чином його погасити».

Проти фінансування державних витрат за рахунок боргу також висловлювався Д. Рікардо. За його теорією, платники податків у такому разі не розглядають фактичного розміру майбутніх платежів щодо до сплати процентів за рахунок податків як тягар, що призводить до зменшення капіталу, і вважають себе багатшими, ніж у разі податкового фінансування. Але податки і державний борг, за Д. Рікардо, відрізняються лише формою, а їхня субстанція одна й та сама. Практика державного боргу, на його думку, провокує нераціональну поведінку, яка «робить нас менше економними й уводить в оману з приводу нашого фактичного становища» [21].

Такої самої позиції дотримувався Ф. Небеніус (Німеччина) - один із засновників теорії державного кредиту, який вважав, що державні позики негативно відображаються на функціонуванні капіталу, не сприяють підтриманню прогресу у виробництві, поліпшенню добробуту нації, зумовлюють нерівність у розподілі суспільного багатству [20]. Категорично щодо державних запозичень висловлювався Т. Р. Мальтус. Він зазначав, що державний борг - це ракова пухлина, яка роздирає добробут народу. Цієї ж думки дотримувався Ж. Б. Сей, який порівнював державний борг з новою зброєю, якою держава повинна користуватися лише у крайньому разі [7].

Отже, протягом ХVІІІ - початку ХІХ ст. серед вчених домінуючою була думка про те, що державний борг є недоцільним для держави і не сприятиме розвитку економічних відносин й підвищенню добробуту населення. При цьому, цей підхід загострює увагу лише на негативних його виявах, ігноруючи позитивне значення цього фінансового інструменту. На позиціях іншого ставлення до державного боргу стояв представник німецької школи - А. Вагнер. Базуючись на обґрунтованому ним «законі зростаючої державної активності», він сформував наприкінці ХІХ ст. принципи кредитного фінансування державних витрат - періодичність, плановість і рентабельність державних запозичень. А. Вагнер розглядав діяльність держави як економічно продуктивну, а державні витрати поділяв на постійні та надзвичайні, саме їх треба фінансувати, як правило, за рахунок державних запозичень [21].

Аналізуючи нові тенденції на початку ХІХ ст., К. Дітцель зауважив, що нація тим багатше, чим більшу частку державних витрат складають процентні платежі за державним боргом. У поясненні ролі кредиту вчені дійшли висновку, що кредит є джерелом економічного зростання і сам є капіталом. Концепції капіталотворчої функції кредиту дотримувалися такі вчені-економісти, як Дж. Ло, Г. Маклеод, Й Шумпетер, А. Тан, Л. Штейн. А. Тан один із перших обґрунту-вав доцільність використання позики у сфері державного регулювання економіки для виходу держави га траєкторію економічного зростання. Отже, в цілому економісти німецької школи кінця ХІХ - початку ХХ ст. визнавали державну діяльність як здебільшого продуктивну, а фінансування державних витрат за рахунок запозичень не лише вважалось позитивним, а й рекомендувалось [20].

Дж. М. Кейнс критикуючи концепції «класичного розвитку», обґрунтував новий підхід до питання про роль і місце держави у суспільному відтворюванні, відводячи державним фінансам одне із найважливіших місць у практиці регулювання економіки. Теоретична доцільність існування дефіциту й держав-ного боргу обґрунтована ним в роботі «Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей» (1936 р.). З точки зору Дж. М. Кейнса, зростання бюджетного дефіцита представляє собою менше зло ніж високе безробіття та економічний спад [21].

У подальшому проблема державного боргу і бюджетного дефіциту досліджувалася його послідовниками: У. Беверідж, Г. Гровс, А. Хансеном, Е. Домаром, А. Ларнером. Державний борг і бюджетний дефіцит, на їхню думку, діє як «вбудований стабілізатор» відтворювального циклу. Бюджетний дефіцит стимулює споживання, зростання виробництва і скорочення безробіття через механізм мультиплікатора державних витрат. Під час криз, в умовах неповного використання виробничих можливостей, приріст попиту, що стимулюється збільшенням державного боргу, пом'якшує кризові явища. У фазі економічного піднесення податкові надходження збільшуються за рахунок активного сальдо бюджету, у наслідок чого державний борг знижується. Але при цьому передбачається, що темпи зростання національного доходу перевищуватимуть темпи зростання державного боргу й, відповідно, співвідношення державного боргу до національного доходу, і його тягар для нації скорочуватиметься. Завдяки цьому напрямку держава дістала право за допомогою монетарних та інших антициклічних заходів реально втручатися в економіку і вирішувати завдання щодо стимулювання структурної перебудови. Але в такій ситуації виникає проблема, пов'язана з неоднаковою тривалістю і глибиною спадів і піднесень економічного циклу, через що виникає дефіцит бюджету [21].

На увагу заслуговує розроблена А. Лернером теорія державного боргу, згідно з якою необхідно розмежовувати зовнішню і внутрішню заборгованість за їх наслідками. З точки зору А. Лернера важливим є те, з якою метою робилися зовнішні позики для фінансування поточних чи капітальних видатків держави. Якщо позики використовуються для фінансування поточних видатків, то зовнішній борг лягає важким тягарем на наступні покоління, оскільки рівень їх споживання скоротиться на величину, що дорівнює іноземним кредитам та витратам на їх обслуговування. Якщо ж позики використовуються для фінансування капітальних державних потреб, то проблема полягає у продуктивному використанні одержаних коштів [4].

Усередині 70-х років економік західних країн зіткнулася не лише з глибокими кризами і зниженням темпів економічного зростання, а й з рядом структурних криз: енергетичною, валютно - фінансовою, економічною. Ці явища призвели до критичного ставлення до кейнсіанської моделі регулювання та формування нової неоконсервативної моделі регулювання, теоретичною основою якою стали концепції неокласичного напряму в економічній теорії, такі, як монетаризм, теорії економіки пропозиції та раціональних очікувань. Найвідомішими представниками цих напрямів, були американські економісти М. Фрідмен, Дж. Гілдер, Дж. Мут і Л. Реппінг. З точки зору монетаристів, механізм вільного ринку сам собою забезпечує макроекономічну стабільність, втручання держави, на їхню думку, у ринкові процеси послаблює здатність до саморегулювання і дестабілізує економіку. А використання державного боргу як інструменту стабілізаційної політики не є доцільним [21].

Представники неокласичної школи, зокрема, А. Лаффер, Р. Манделл, М. Фалдстайн, заперечували дефіцитність бюджету та доцільність державної заборгованості. Ф. Модільяні та В.Вікрей стверджують, що, виходячи на ринок кредитних ресурсів, держава витісняє приватних інвесторів та викликає скорочення рівня інвестицій у реальну економіку. Тобто може відбутися скорочення майбутнього обсягу основного капіталу і добробуту при використанні кредитного методу фінансування видатків у порівнянні з податковими. З огляду на трансформацію можливостей майбутнього споживання відбувається перекладання тягаря заборгованості [13].

Сучасні теорії державного боргу характеризуються водночас і поєднанням, і протиставленням кейнсіанської та неокласичної концепцій. Дж. Б'юкенен досліджує проблеми державного боргу в контексті теорії суспільного вибору, загалом заперечуючи корисність боргових фінансів. Проблеми державного боргу Дж. Б'юкенен переносить у сферу демократичних механізмів прийняття рішень. Державні інституції, приймаючи політичні рішення, прагнуть максимізувати власний добробут. Прихильність виборців можна завоювати, здійснюючи політику щедрих трансфертних видатків, мобілізуючи доходи за рахунок державних позик та перекладаючи тягар заборгованості на майбутні покоління, а відповідальність - на наступні уряди. Оптимальним засобом запобігання політичним зловживанням бюджетним дефіцитом та державним боргом є встановлення конституційних обмежень [13].

Водночас досвід розвитку світової економіки підтвердив, що державний борг - це складне явище, зумовлене низькою факторів, яке в умовах кожної держави може мати свою специфіку [2]. Так, К. Макконелл та С. Брю тлумачать “державний борг як суспільний актив”. Відомий економіст М. Туган-Барановський зазначав, що “податки шукають грошей там, де їх нема, а запозичення залучають вільні капітали, що добровільно позичаються державі або у разі вітсутності доцільного місця їх розміщення, або зважаючи на умови, що їх пропонує держава” [21].

У другій половині ХХ ст. вчені запропонували ряд теоретичних концепцій, у рамках яких зовнішньоборговому фінансуванню надавалася значна роль в активізації інвестиційного процесу і пожвавленні економічної діяльності в країнах, що розвиваються. Послідовники кейнсіанства- розробники теорії «зачарованого кола бідності», теорії «великого зсуву» та моделей зростання з дво-ма дефіцитами - обґрунтували необхідність інтенсивного використання зовнішніх позик у країнах, що розвиваються, для подолання проблем, породжуваних низьким рівнем внутрішніх заощаджень і недостатністю ресурсів для модернізації [11]. Концепція «зачарованого кола бідності» запропонована В. Зінгером і Р. Пребішом у 1950-ті роки. Вихідні положення даної теорії тісно пов'язані з ідеєю необхідності зовнішнього впливу для виходу економіки зі стану квазістабільної рівноваги. Логічним продовженням теорії «зачарованого кола бідності» стала концепція «зовнішнього поштовху» (Р. Нельсон). Прихильники концепції висунули ідею про те, що фінансовим джерелом накопичення основного капіталу в країнах, що розвиваються, мають слугувати зовнішні ін'єкції. Основополож-ником теорії «великого поштовху» вважається П. Роенштейн-Родан, надалі теорію розвинули Р. Нурксе, А. Хіршман, Г. Зінгер, а основу теорії становлять моделі Харрода і Домара. Теоретики даного напряму виходили з того, що для модернізації країн, що розвиваються, необхідні значні вливання капіталу, достатні для незворотного руху на шляху прогресу та розвитку.

Теоретичні концепції «зачарованого кола бідності» і «великого поштовху» відіграли вагому роль у формуванні національної економічної політики в країнах, що розвиваються, у постколоніальний період. Однак із часом більшість країн, що розвиваються, виявилися переобтяженими зовнішньоборговими зобов'язаннями, що позбавляло їх ресурсів, украй необхідних для досягнення цілей розвитку. Поряд із теоріями «великого поштовху» чільне місце питанню імпорту капіталу відводилось у теорії зростання з двома дефіцитами. Цю теорію розробляли у 1960-ті роки американські дослідники Р. МакКіннон, Г. Ченері та А. Страус. На їхню думку, основною проблемою економік країн, що розвиваються, є фінансові розриви, які спричиняються недостатністю внутрішніх заощаджень для фінансування інвестицій та недостатністю іноземної валюти для фінансування імпорту, що створює бар'єри для активізації темпів економічного розвитку.

Таким чином, прихильники кейнсіанської теорії стверджували, що країни, що розвиваються, потребують масштабного залучення зовнішніх ресурсів для підвищення рівня економічної активності. Проте, хоча потреби країн, що розвиваються, у зовнішніх фінансових ресурсах доволі високі, обсяги міжнародного кредитування відстають від рівня потреб країн, що розвиваються.

У сучасному світі домінуючу роль на міжнародному ринку позичкових капіталів відіграють фактори пропозиції. Неокласики (Р. Лукас, С. Бурнсайд, Д. Долар, Л. Альфаро, К. Райнхарт) встановили, що на обсяги залучення зовнішніх позик країн, що розвиваються, переважний вплив мають не дефіцит іноземної ва-люти чи недостатність внутрішніх заощаджень для фінансування інвестицій, а якість ринкових інститутів, рівень накопиченого людського капіталу та адекват-ність економічної політики, які визначають привабливість зовнішніх зобов'язань певної країни в очах міжнародних кредиторів. А при аналізі здобутків і витрат від накопичення зовнішніх боргових зобов'язань центральним питанням є визначен-ня економічного ефекту від вкладення запозичених коштів і спів віднесення до-хідності даних вкладень із витратами на обслуговування боргу. У цьому контексті важливими завданнями є вибір адекватних форм залучення зовнішнього фінансу-вання та забезпечення його цільової спрямованості на інвестиції у перспективні сфери, підвищення якості людського капіталу, імпорт нових технологій і знань, які в змозі генерувати значні ефекти і стимулювати економічний розвиток.

Негативні фінансово-економічні ефекти зовнішньої заборгованості знижують потенціал економічного зростання країн-позичальників. Отже, при вирішені стратегічних завдань розвитку країн, що розвиваються, і країнах з перехідною економікою пріоритет має надаватися пошуку шляхів мобілізації внутрішніх ресурсів, їх ефективного використання, а зовнішні фінансові ресурси можуть відігравати лише допоміжну роль (концепція “боргового нависання”) [11]. Таким чином, зовнішній борг і його обслуговування вважається більш небезпечним фактором для економіки країн, чим внутрішній. Стан державного зовнішнього боргу, його структура й динаміка є одним із найважливіших критеріїв оцінки рівня забезпеченості економічної безпеки країни. Саме тому ця проблема й пошук шляхів її рішення є одним з найбільш гострих питань ринкового реформувань багатьох країн, у т.ч. й України.

З метою досягнення позитивного впливу державного боргу на розвиток економіки необхідно проводити зважене управління його обсягами, структурою та динамікою.

Одним із пріоритетних завдань управління зовнішнім боргом України є зміна його структури з застосовуванням інструментів активного управління та жорсткою системою контролю за процесом використання запозичених ресурсів. Кошти від державних запозичень повинні спрямовуватися на розвиток економіки, а не на поточне споживання й погашення раніше отриманих кредитів. Також значну увагу слід приділяти розвитку ринкових інститутів, удосконаленню регулятивної системи і формуванню здорового макроекономічного середовища.

Отже, аналіз теоретичних підходів до ролі державного боргу дозволяє зробити наступні висновки:

Ставлення науковців до боргів держави було і залишається неоднозначним. При цьому розміри та структура державного боргу завжди відіграють важливу роль в макроекономічному розвитку економіки, вирішені соціальних проблем та динаміці міжнародних відносин.

Еволюцію теоретичної думки з проблеми зовнішніх запозичень можно поділити на 4 періоди (табл.1.1). Представниками меркантилізму, класичної політичної економії та німецькою школою (в рамках першого періоду - 16-19 ст.) державний борг розглядався, як зло. На їхню думку дедалі більша державна заборгованість несе разом із собою багаторазове збільшення споживчого попиту, що за умов повної зайнятості неминуче приведе до інфляційного підвищення цін. На початку 20 ст. Дж. Кейнс та його послідовники (2 період) трактували державний борг як інструмент дії та спосіб стимулювання економіки. У більшості наукових праць ХХ ст. (3 період) державний борг розглядався як явище негативне, як тягар для майбутніх поколінь (теорії монетаризму, неокласична). У сучасних теоріях (4 період - кінець 19-початок 20 ст.) в дослідженні категорії державного боргу відбувся зсув акцентів із впливу державного боргу на економіку на бюджетний дефіцит як первинний макроіндикатор. По-друге, особливу увагу викликає розподіл тягаря національної заборгованості. Питання про те, чи є державний борг суспільним активом, перестало бути актуальним.

Жодна з теоретичних концепцій із боргової політики не може задовольнити всіх учасників суспільних систем. При цьому відзначаються принципові аспекти, які необхідно враховувати на різних етапах функціонування країни для збільшення ефективності використання зовнішніх запозичень, що грають допоміжну роль в економічному зростанні: стабільність макрочинників, якість фінансових інститутів, досконалість регуляторної системи та адекватність боргової політики щодо форм та обсягів залучення зовнішнього фінансування й забезпечення їх цільової спрямованості.

1.2 Цілі державних запозичень. Зовнішні запозичення як джерела покриття дефіциту бюджету

Питання доцільності державних запозичень лежить в основі багатьох і багатьох теоретичних досліджень економістів. Без розуміння, навіщо держава здійснює запозичення, без визначення цілей цих запозичень неможливо ефективне управління державним боргом, тому що неясні самі принципи, на основі яких можна зробити висновок про ефективність або неефективність такого управління.Всі цілі державних запозичень можуть бути структуровані тим або іншим способом. Більшість теоретичних робіт в області державного боргу останнього часу опирається на класифікацію цілей державних і муніципальних запозичень, що припускає наступні групи цілей:

- фіскальні цілі, або цілі розподілу доходу;

- економічна стабілізація й економічне стимулювання;

- оптимізація розподілу суспільних ресурсів.

Досягнення фіскальних цілей припускає, що уряд здійснює свою боргову політику таким чином, щоб. по-перше, забезпечити фінансування необхідних державних програм, спрямованих на підтримку прийнятного рівня доходів, рішення інших соціальних проблем. По-друге, уряд має на меті досягнення найбільш вигідних умов здійснення запозичень у рамках загальної оптимізації державних фінансів. Для цього орган державної влади, уповноважений управляти державними запозиченнями, постійно формує оптимальний портфель державних позик.

Дві інші групи цілей державного запозичення односпрямовані - їхнє виконання формує умови для росту економіки. Якщо стабілізаційна мета - це ціль формування "нормальних" умов для розвитку економіки на сьогодні, то оптимальний розподіл ресурсів в економіці сьогодні формує базу для завтрашнього економічного росту.

Досягнення цілей економічної стабілізації й економічного стимулювання засновано на взаємозв'язку різних макроекономічних характеристик, на більшість із яких держава має можливість впливати як прямо, так і побічно. При цьому в багатьох випадках такий вплив припускає використання можливостей державних запозичень. Оптимізація розподілу суспільних ресурсів вимагає втручання держави в тих випадках, коли сам ринок недостатньо ефективно здійснює такий розподіл, тобто має місце ринкова неефективність. Формування передумов економічного росту вимагає певних фінансових ресурсів, які держава займає на фінансовому ринку.

З останньою метою пов'язана також проблем перерозподілу ресурсів між поколіннями. Залучаючи фінансові ресурси па довгостроковій основі держава здійснює такий перерозподіл - адже погашення сьогодні взятих позик буде здійснюватися за рахунок податків, що стягуються в майбутньому. Крім чисто етичного аспекту даної проблеми існують і значні економічні наслідки того або іншого поводження держави в частині довгострокових запозичень. Розподіл боргового тягаря (а отже, з огляду на, що цей тягар державного боргу, - і податкового тягаря) між поколіннями істотно впливає на сучасні й майбутні співвідношення між споживанням і заощадженнями.

На практиці ці теоретичні цілі здобувають більше конкретні форми, що зводяться, як правило, до цілям фінансування якої-небудь дії в області державного фінансового управління. Із цього погляду держава здійснює запозичення на фінансовому ринку для:

- фінансування поточного бюджетного дефіциту;

- погашення раніше розміщених позик;

- згладжування нерівномірності надходження податкових платежів;

-забезпечення комерційних банків ліквідними резервними активами;

-фінансування цільових державних інвестиційних і соціально-економічних програм;

- впливу на кон'юнктуру фінансового ринку;

- підтримки соціально значимих установ і т.д.

З розвитком фінансових ринків з'являються й нові цілі запозичень. З відносно недавнього часу у Великобританії випускаються UK ECU Bonds для поповнення валютних резервів. Тенденцією останнього років стала активізація випуску індексованих державних облігацій, привабливих для нових категорій інвесторів.

Сучасний стан економічного розвитку в Україні показує, що в умовах ринкової економіки збільшується роль державних фінансів: бюджет держави, державний кредит, державний борг. Усе більш актуальним стає питання про використання ефективних і доцільних у сучасних умовах джерел фінансування дефіциту бюджету і виплати державного боргу України.

З проблемою бюджетного дефіциту України, тобто перевищенням витрат бюджету над його доходами, що є фінансовим явищем, у різні періоди історії зіштовхувалися всі держави світу. Сучасне відношення до бюджетного дефіциту неоднозначно. Бюджетний дефіцит - небажане для держави явище: його фінансування на основі грошової емісії веде до інфляції, за допомогою не емісійних засобів - до росту державного боргу. Але дефіцит може бути зв'язаний з необхідністю здійснення державних вкладень у розвиток економіки, і тоді він не є відображенням кризової течії суспільних процесів, а стає наслідком прагнення держави забезпечити прогресивні зрушення в структурі суспільного відтворення.

Розбалансованість державних фінансів та перманентні бюджетні дефіцити стали однією із найактуальніших проблем XX - початку XXI століття. Проблематика дефіцитних фінансів тією чи іншою мірою привертала увагу у багатьох класиків світової економічної думки, зокрема. С. Брітена, Дж. М. Кейнса, В. Парето, П Самуельсона, М Фрідмена та інших. Серед сучасних вітчизняних науковців питаннями наслідків незбалансованих бюджетів займались М Алексеєнко, В. Андрущенко, О. Василик, Т. Вахненко, В. Опарін, С. Юрій. Сучасні дослідження О. Барановського, І Бінька, М. Єрмошенка, Я. Жаліло, В.Мунтіяна, В. Шлемка аргументовано доводять визначальний фактор-ний вплив бюджетного дефіциту на стан фінансової безпеки держави. Вагомий внесок у розроблення питань бюджетної політики й методів збалансування державного бюджету зробили О.Д. Василик, А.О. Єпіфанов, Ю.В, Пасічник, І.В. Сало, СІ. Юрій. Щодо аналізу явища бюджетного дефіциту, актуальними є статті Т. Бурлай, 1. Дьяконової, Н. Радіної, І. Радіонової, радника з економічних питань Центру політичних досліджень "Нова хвиля" Л. Виткович, аналітичні публікації Н. Яценко. Заслуговують на увагу матеріали І.Я. Чугунова, Р.В. Луценко, О.А. Самошкіної стосовно зовнішніх запозичень як джерел покриття бюджету.

Проблема наявності державного боргу досліджувалася ще у XVIII-XIX ст., хоча деякі економісти були категорично проти його існування (Д. Юм, А. Сміт, Ж-Б. Сей та ін.), тоді як інші вважали можливим і навіть необхідним державне боргове фінансування (Дітцел, А. Вагнер) [3].

"Політика державної заборгованості поступово послабляла кожну державу, яка, у свою чергу, користувалася нею. Там, де державний борг якось перевищив певну межу, майже ніколи не вдавалося, як мені відомо, справедливим чином його погасити”, -- писав А. Сміт у своїй роботі [4]. Податки і державний борг, за Д. Рікардо, відрізняються лише формою, а їхня економічна субстанція одна й та сама [5]. Економісти німецької школи кінця XIX--початку XX ст. (наприклад, А. Вагнер) визнавали державну діяльність як здебільшого продуктивну, а фінансування державних витрат за рахунок запозичень не лише вважалося позитивним, а й рекомендувалося. Теоретична доцільність існування дефіциту й державного боргу обґрунтована Дж. М. Кейнс у роботі "Загальна теорія зайнятості, проценту і грошей" (1936 рік) [6].

Відомий економіст М. Туган-Барановський зазначав: "Податки шукають грошей там, де їх нема, а запозичення залучають вільні капітали, що добровільно позичаються державі або у разі відсутності доцільного місця їх розміщення або зважаючи на умови, їло їх пропонує держава” [7].

Кошти, залучені за допомогою запозичень, дають змогу державі здійснювати стабілізаційний вплив на економіку шляхом протидії інфляційним впливам, впливати на політику й динаміку економічного зростання через стимулювання додаткового попиту [3].

Незважаючи на сформовані продовж багатьох років вітчизняною та зарубіжною фінансовою наукою концептуальні підходи до управління бюджетним дефіцитом, нагромаджений практичний досвід, проблеми зниження та подолання дефіциту бюджету залишаються невирішеними, що зазвичай негативно відбивається на соціально-економічних процесах як у розвинутих країнах, так і у державах з перехідною економікою. Особливого значення дані проблеми набувають в Україні, яка обрала курс на формування ринкової економіки, демократизацію та інтеграцію у європейський простір [2].

Проте частина економістів звертають увагу на позитивний вплив, який може справляти на економіку політика дефіцитного фінансування. З цієї точки зору, дефіцитне фінансування розширює сукупний попит, що, у свою чергу, детермінує зростання виробництва і зайнятості.

Слід зазначити, що державні бюджети західних країн з розвиненою ринковою економікою продовжують залишатися хронічно дефіцитними. Нормальним в економічно розвинених країнах вважається дефіцит бюджету, що приблизно відповідний рівню інфляції в країні і коливається в діапазоні 2 -3 % ВВП [8]. Такий або більший дефіцит державного бюджету фінансується за рахунок емісії державних цінних паперів, прибутковість яких звичайно нижча, ніж середня прибутковість на фінансовому ринку, оскільки, на відміну від інших видів доходів, доходи по державних цінних паперах не оподатковуються. В умовах відносно стійкого економічного стану та економіки, що динамічно розвивається, використовування даного інструменту бюджетно-фіскальної політики дійсно сприяє зростанню ВВП.

Соціально-економічна природа дефіциту характеризується переважно негативними наслідками, оскільки грошові кошти, привернуті для його компенсації, не принесуть віддачі, а будуть просто проїдені [9].

Проблема вибору способу фінансування дефіциту бюджету є складною, адже дефіцит неодмінно пов'язаний з ризиками і не дозволяє уникнути негативних наслідків.

Саме мінімізація ризиків, має бути одним з ключових принципів при формуванні дефіцитного бюджету.

При цьому уряду необхідно керуватися національними інтересами, аби не допустити негативних впливів на стан фінансової безпеки держави (надавати пріоритет внутрішнім запозиченням над зовнішніми, вибирати більш „дешеві” джерела фінансування тощо) [2]. Інщі економісти вважають, що з позицій інтересів національної економіки ефективнішим джерелом фінансування бюджетного дефіциту є зовнішні позики і кредити, оскільки вони не відволікають фінансові ресурси з внутрішнього грошово-кредитного обороту [9].

Безумовним є те, що Уряд повинен контролювати розмір бюджетного дефіциту. Інакше останній безпосередньо буде здійснювати дестабілізуючий вплив на соціально-економічний розвиток країни.

Запобігання нарощуванню обсягів дефіциту державного бюджету створює необхідність інтенсифікації аналітичної роботи, розширення монетарного інструментарію, більш комплексного і диференційованого його застосування, скоординованості між складовими фінансової політики.



Рисунок 1.1 Бюджетна політика та її складові

Інвестиційну складову витрат і привертаючи для цього дешеві позикові ресурси, Україна може одержати додатковий каталізатор економічного зростання. В той же час, якщо бюджетний дефіцит і далі формуватиметься як результат політики електоральної доцільності, то переросте в проблему вищого порядку -- неконтрольованого зростання боргових зобов'язань України перед іноземними кредиторами [8].

Отже, світ сьогодні рухається у напрямку посилення законодавчого контролю над бюджетом. США, багато країн Європи які вважаються колискою демократії, в такий спосіб намагаються обмежити і мінімізувати крайні її прояви.

Запровадження подібних законодавчих обмежень в Україні сприяло б підвищенню політичної культури, мінімізації суб'єктивних впливів на бюджетний процес, дотриманню системних заходів з економії державних бюджетних коштів, посиленню суспільного контролю над бюджетом [2].

В країнах ЄС сукупний дефіцит бюджету у 2005 році скоротився з 2,7% від ВВП до 2,3% у 2004 році, причому найбільш значний дефіцит мали Угорщина, Португалія, Греція й Італія.

Дефіцит бюджету Угорщини збільшився до 6,5% від ВВП у 2005 році (проти 5,3% у 2004 р.), дефіцит бюджету Португалії збільшився до 6,0% (3,2% у 2004 р.), дефіцит Італії збільшився до 4,1% (3,4% у 2004 р.). Дефі-цит бюджету Греції в 2005 році скоротився до 5,2% від ВВП із 7,8% у 2004 році.

Таблиця 1.2 - Напрямки бюджетної політики

Напрямки	Заходи
1. Збалансування бюджету	Пониження податкового навантаження та диверсифікація бази оподаткування; Примушення урядом НБУ передавати частину своїх доходів до бюджету; Фінансування дефіциту бюджету за рахунок розпродажу держмайна при обмеженні зростання соціальних програм; Збільшення інвестиційної складової витрат з привертанням для цього деше-вих позикових ресурсів (додатковий каталізатор економічного зростання); Збільшення неемісійних джерел фінансування дефіциту бюджету; Встановлення держмонополії на виробництво і продаж алкогольних напоїв та тютюнових виробів; Збільшення капіталізації державних банків; Стимулювання інвестицій через механізм здешевлення кредитів; Продаж державних капітальних активів з метою покриття дефіциту бюджету.
2. Оптимізація джерел покриття дефіциту бюджету	Утримання зростання соціальних програм; Збільшення обсягів державних інвестицій; Звільнення від „дрібної” власності, здійснення розширеного акціонування та інвестування інших об'єктів як на території України, так і за її межами; Поліпшення управління державним майном (це приведе до зменшення кількості підприємств державної форми власності, які одержують дотації).
3. Реалізація боргової політики	Застосування зовнішніх кредитів, як найефективніших джерел фінансування бюджетного дефіциту; Активізація співпраці з міжнародними фінансовими інститутами, розширюючи кредитні лінії для держсектора економіки; Розміщення ОВДП; Використання державних запозичень, як метод покриття бюджетного дефіциту.
4. Зменшення рівня інфляції	Зниження видатків уряду на соціальні виплати, які є однією з причин високої інфляції; Зниження інфляційної напруги, яка створює економічні стимули для відкладання плати податків у бюджет; Застосування монетизації дефіциту, при якому держава отримує сеньйораж; Зростання попиту на гроші; Поступове зміцнення гривні; Посилення антимонопольних важелів; Зростання заощаджень населення; Стабільне зростання ВВП; Стимулювання сукупної пропозиції та зниження обсягів соціальних виплат (стимулювання сукупного попиту), що знизить інфляційну різницю між сукупним попитом та пропозицією.
5. Корегування законодавчої та нормативної бази	Адаптація українського бюджетного законодавства до вимог ЄС; Створення відповідної інформаційної бази для розрахунку дефіциту державного бюджету; Здійснення моніторингу за зростанням соціальних видатків; Ефективність соціального бюджету - подолання бідності, рівний доступ усіх верств населення до базових соціальних послуг освіти, охорони здоров`я, житлово-комунальних та культурних послуг; Передбачення побудови системи бюджетного контролю; Розширення монетарного інструментарію та більш комплексне і диференційоване його застосування; Скоординованість між складовими фінансової політики; Передбачення ефективного використання бюджетних коштів; Інтенсифікація аналітичної роботи; Реалізація середньострокового планування бюджету (складання не тільки бюджету на один календарний рік, а й фінансового плану на найближчі роки); 11. Встановлення законодавчих обмежень щодо дефіцитного фінансування державної діяльності.

Відповідно до звіту Eurostat, державний борг країн ЄС у 2005 році виріс у порівнянні з 2004 роком та у дев'ятьох країнах ЄС він перевищив ліміт, що складає 60% від ВВП. На першому місці по обсягу державного боргу серед країн ЄС виявилася Греція, борг якої в 2005 році склав 107,5% від ВВП, тоді як (у 2004 р. - 108,5%).

Негативне сприйняття бюджетного дефіциту в Україні зв'язано, у першу чергу, з 15-літнім досвідом маніпулювання розміром дефіциту держбюджету. Профіцит бюджету в Україні спостерігався тільки в 2000 і 2002 р., і досяг максимальної оцінки в 2002 р. - 1,60 млрд. грн. (0,30 млрд. дол.).

Проблема росту дефіциту бюджету стала знову актуальною в 2004 році і була спровокована дворічною виборчою кампанією.

У проекті Держбюджету України на 2007 р. уряд визначив дефіцит фінансових ресурсів у розмірі 15,1 млрд. грн., що складає 2,55% ВВП [2]. Таким чином, у 2007 р. дефіцит Державного бюджету України наблизиться до оцінки в 3% до ВВП країни. Даний факт у черговий раз актуалізував дискусію про негативні наслідки бюджетного дефіциту.

Якщо бюджетний дефіцит зберігається протягом тривалого періоду, постійно збільшуючи розмір державного боргу, то можливості уряду в проведенні стабілізаційної політики скорочуються. При значних розмірах державного боргу виплати на його обслуговування можуть стати головною причиною дефіциту бюджету, замикаючи коло. Тому досить велике значення необхідно приділяти джерелам фінансування дефіциту бюджету.

Фінансування бюджетного дефіциту можна здійснювати наступними шляхами: запозичати в населення шляхом продажу облігацій; використовувати валютні резерви; проводити емісію грошей; використовувати зовнішні джерела фінансування.

Фінансування бюджетного дефіциту шляхом збільшення внутрішнього боргу стримує поява інфляційного податку, оскільки дозволяє уряду покривати дефіцит без утрати резервів чи збільшення пропозиції грошей. Якщо відбувається запозичення за рубежем чи у НБУ, то всі запозичення відбуваються з-за кордону, навіть якщо уряд намагається робити позики в НБУ, оскільки будь-яка спроба запозичати в нього веде до збільшення грошей високої ефективності і до утрати валютних резервів.

В Україні джерелом покриття дефіциту держбюджету 2007 року стануть доходи від приватизації. У Фонді держмайна вважають, що це можливо тільки за умови продажу об'єктів держвласності разом із землею, а також реалізації акцій на іноземних біржах. Таким чином, такий ресурс є недостатнім для щорічного покриття дефіциту бюджету, тому Україні вже в нинішньому році необхідно буде шукати нові джерела фінансування. Ще одним джерелом фінансування дефіциту державного бюджету є розміщення ОВДЗ. Однак темпи залучення засобів інвесторів є вкрай низькими, оскільки бажаючих придбати державні боргові папери небагато. Провал розміщення облігацій викликає стурбованість, оскільки фінансування дефіциту загального фонду бюджету в 2007 р. планується також за рахунок зовнішніх і внутрішніх державних запозичень.

Запозичення, як метод мобілізації фінансових ресурсів, є звичайним, загальновизнаним інструментом регулювання економіки та фінансових відносин в державі. В 2007 році Україна здійснить зовнішніх запозичень на суму понад 1.5 млрд. діл. З них близько 60% складуть кредити від міжнародних фінансових організацій, інші - виторг від продажу чергової серії єврооблігацій [17].

Таким чином, необхідно визначити які джерела фінансування дефіциту бюджету необхідно використовувати в сформованій економічній ситуації в Україні. Існують дві думки економістів про доцільність політики заміщення зовнішнього боргу внутрішнім. Перші говорять, що вигідно займати за рубежем, щоб вкладати в розвиток економіки й одержувати істотний приріст валового внутрішнього продукту. Тоді істотно не збільшується співвідношення борг/ВВП, а гроші усередині країни не відволікаються на обслуговування держборгу. Однак у цієї політики є дві вади. Насамперед, потрібно вміти вкласти гроші так, щоб ВВП виріс. Крім того, виникає валютний ризик.

Друга група економістів припускає, що більш доцільно дотримуватися політики яка передбачає переорієнтацію на внутрішні запозичення. Така політика не несе валютних ризиків. Однак у неї є недолік - так званий ефект витиснення, що виражається в тім, що замість вкладень в економіку суб'єкти господарської діяльності й фінансових посередників воліють купувати низькоризикові зобов'язання держави. У результаті на реальні проекти коштів направляється менше й ВВП росте повільніше [16].

З позицій інтересів національної економіки найбільш ефективним джерелом фінансування бюджетного дефіциту є зовнішні позики й кредити, тому що вони не відволікають фінансові ресурси із внутрішнього грошово-кредитного обороту. Однак притягнуті кошти повинні бути спрямовані винятково під інвестиційні проекти. Це зробить грошові ресурси більш дешевими, і не буде сприяти сповзанню України в боргову яму. Дефіцит соціального бюджету доцільніше фінансувати за рахунок подальшого розпродажу держмайна, але при обмеженні темпів росту соціальних програм. Державного майна повинне вистачити на 3-4 роки. За цей час уряд зобов'язаний скорегувати структуру видатків бюджету й привести темпи росту соціальних видатків у відповідність із ростом ВВП.

При рішенні проблем, пов'язаних з дефіцитом бюджету, Україна повинна опиратися на досвід тих держав, які більш успішно здійснили перехід від планової економіки, тобто, у першу чергу, забезпечити, збалансованість бюджету. Таким чином, існує кілька шляхів рішення проблеми бюджетного дефіциту:

- необхідно ефективніше проводити приватизацію для того, щоб залучати нові гроші в бюджет;

- потрібно також увести більше твердий контроль над державним боргом і державними цінними паперами;

- притягнуті зовнішні позики й кредити направляти переважно на інвестиційні проекти.

Таким чином, для української економіки небезпечний не стільки 3%-й бюджетний дефіцит, скільки непродумана політика управління їм.

1.3 Види та наслідки державних запозичень

Державний борг - загальна сума непогашених безумовних та умовних бор-гових зобов'язань України перед кредиторами та нарахованих за ними відсотків, оформлених відповідно до чинного законодавства України.

Державний борг складається з державного внутрішнього боргу, державного зовнішнього боргу та відсотків за ними. Внутрішній і зовнішній державний борг є суверенним боргом і являє собою абсолютне й безумовне зобов'язання держави.

Державний зовнішній борг - частина державного боргу, що підлягає сплаті іноземним кредиторам (нерезидентам України) за строковими зовнішніми борговими інструментами та умовними борговими зобов'язаннями держави.

Основна сума боргу - сума державного боргу без урахування відсотків та супутніх платежів. Максимальний розмір державного зовнішнього боргу - граничний розмір номінального зовнішнього державного боргу, встановлений Законом України про Державний бюджет України на рік.

Валові зобов'язання державного сектора економіки України економічний показник, що розраховується з метою визначення безпечних величин державного боргу для забезпечення боргової безпеки країни.

Платежі з обслуговування та погашення державного боргу здійснюються відповідно до постійних асигнувань із Державного бюджету і не потребують додаткового узгодження на їх затвердження (санкції на здійснення) у видатковій частині Державного бюджету.

Усі зобов'язання, які складають внутрішній та зовнішній державний борг, рівні за статусом, незалежно від дати виникнення та юридичної форми. Визнання одних зобов'язань пріоритетними щодо інших забороняється.

Управління державним боргом - сукупність заходів органів вищої державної влади щодо: забезпечення оптимального фінансування дефіциту Державного бюд-жету; оптимізації структури державного боргу; оптимізації вартості обслугову-вання державного боргу; управління ризиками, пов'язаними з цим боргом; спри-яння розвитку внутрішнього фінансового ринку (ринку державних запозичень); приведення умов обслуговування та погашення державного боргу у відповідність із фінансовими можливостями держави; виконання боргових зобов'язань держави в повному обсязі; підтримання обсягу та структури державного боргу на безпечному для країни рівні; формування вимог для здійснення запозичень;

Погашення державного боргу - здійснення платежів на виконання боргових зобов'язань перед кредиторами щодо погашення основної суми боргу;

Обслуговування державного боргу - здійснення платежів за зобов'язаннями перед кредиторами щодо сплати відсотків, та супутніх платежів, крім сплати основної суми боргу;

Боргові інструменти - державні цінні папери, векселі, міжнародні угоди про позику, ратифіковані Верховною Радою України укладені згідно з чинним законо-давством, що мають визначену суму, термін та умови погашення;

Основною метою здійснення державних запозичень є забезпечення достатнього рівня фінансування потреб сектора загального державного управління публічної влади.

Державний борг України утворюється в наслідок здійснення запозичень Кабінетом Міністрів України в особі Міністерства фінансів України шляхом вико-ристання боргових інструментів у межах, визначених законодавством України, вступу в силу державних гарантій, а також після ратифікації Верховною Радою України міжнародних угод про позики, укладених Міністерством фінансів на підставі Постанови Кабінету Міністрів.

До складу державного боргу не включаються зобов'язання, пов'язані з використанням інструментів Національного банку України. До останньої категорії не відносяться цінні папери державної внутрішньої позики, по яким, відповідно до законодавства України, головним агентом Мінфіну на відкритих ринках виступає Національний банк України і які одночасно є інструментом НБУ.