Історія української журналістики

Г.Квітка був першим в Україні, хто дуже виразно відчув відповідність мови й предмета відображення (під яким розумів національне життя, національні характери тощо) і став на всю Росію знаменитим українським письменником. Як представник духовної еліти свого народу він просто не міг реалізуватися в іншій, позаукраїнській, сфері, втілити свій художній світ у творчості іншою мовою. Тому були для нього марними всі умовляння писати російською, що лунали з Москви і Петербурга.

«Утренняя звезда» була для Г.Квітки програмовою книжкою, тому її композицію він продумав з особливою старанністю.

Відкривала український том «Супліка до пана іздателя», яку можна вважати естетичним маніфестом Г.Квітки й водночас першим твором української літературної критики. «Супліка» була написана в бурлескному стилі, за формою наслідувала котляревщину. Г.Квітка виносив на люди свою приватну суперечку з П.Гулаком-Артемовським, надавав їй публічного, громадського звучання. Далі він перелічував здобутки українського письменства: І.Котляревський, П.Гулак-Артемовський, Є.Гребінка. Їхня творчість служила для критика важливим аргументом життєспроможності українського слова.

Г. Квітка висміяв ліквідаторів української літератури в образі «пана Усезная». Це назвисько з прозорою семантикою: це люди освічені, але такі, що зневажливо ставляться до рідної культури.

Як упорядник українського тому Г. Квітка згуртував на сторінках «Утренней звезды» провідних авторів молодої української літератури.

І.Срезневський виступив з циклом «Запорозькі пісні», опублікувавши уривки зі своєї знаменитої праці «Запорозька старовина», що саме тоді розпочала виходити першими випусками.

Є. Гребінка, поруч з двома байками «Будяк та Конопелечка» й «Пшениця», опублікував уривки з другої й третьої пісень поеми О.С.Пушкіна «Полтава», яку він тоді перекладав українською. Переклад, втім був недосконалий, з порушеннями граматичних норм української мови і схильністю до бурлескної лексики, яка дисгармоніювала з трагічністю відтворюваної картини.

Завершували другий том «Утренней звезды» твори І.Котляревського. Його добірка теж розпадалася на бурлескну й сентиментальну частини. Тут був опублікований уривок з шостої книжки «Енеїди», але на закінчення друкувалися пісні з «Наталки Полтавки».

Альманах «Утренняя звезда» мав велике значення в розвитку українського письменства та журналістики. Воно полягало в тому, що:

1) він об'єднав літературні й наукові сили краю, засвідчив могутній творчий потенціал Слобожанщини;

2) другий його том став першим окремим українським виданням у Харкові;

3) ця книжка продемонструвала народження прози в новій українській літературі, де до того часу існували лише поезія і драма;

4) засвідчила наполегливе прагнення ряду авторів вийти за межі традиції котляревщини (бурлескно-гумористичної творчості), що склалася на той час, і започаткувати новий сентиментально-романтичний (просвітницько-реалістичний) напрямок;

5) дала перший зразок української літературної критики, захисного спрямування, стала моментом згуртування українських авторів.

«Утренняя звезда» була по-справжньому видатним звершенням українського духу, помітним явищем.

Натомість дуже високо підноситься значення альманаху «Русалка Дністровая», виданого у 1837 році в Будапешті й підготованого до друку так званою «Руською трійцею», у чому виявляється, власне, вищий рівень національної самосвідомості, історично властивий західноукраїнській інтелігенції, звідки й більш шанобливе ставлення її до власних духовних скарбів.

Якщо про «Утреннюю звезду» можна прочитати лише у відповідних розділах історії журналістики і літератури як про прохідне явище, то «Русалка Дністровая» удостоїлася чотириразового перевидання: 1910 року в Тернополі, 1950 і 1972 років у Києві, 1961 року у Філадельфії (США).

«Русалка Дністровая» мала величезне значення для західноукраїнських земель, засвідчила їхню єдність з підросійською Україною, продемонструвала творчий потенціал підавстрійського українства.

Проте в розробці творчих питань діячі «Руської трійці» орієнтувалися на вже існуючі в Східній Україні зразки.

Відкривався альманах анонімним «Передслів'єм». У ньому названі «Енеїда» І.Котляревського (тричі видана в С.-Петербурзі в 1798, 1808 і 1809 роках) «Опыт собрания старинных малороссийских песней» кн. М.Цертелєва (1819), два видання українських пісень, зібраних М.Максимовичем (1827,1834), «Запорожская старина» І.Срезневського (1833-1834), «Малоросійські повісті» Грицька Основ'яненка (1834), твори Є.Гребінки, П.Гулака-Артемовського та деяких інших авторів. Цей перелік засвідчує, що «Руській трійці» були добре відомі видані на той час в Росії українські книжки.

Тож і свою працю автори «Русалки Дністрової» вписують у всеукраїнський контекст.

У «Русалці Дністровій», подібно до «Украинского альманаху» й «Утренней звезды», під однією обкладинкою були зібрані фольклорні записи й авторські твори, вірші й проза, наукові розвідки й красне письменство, переклади й оригінальні твори, художня творчість і літературна критика, тобто все те, що могла витворити фантазія упорядників.

Естетична програма «Руської трійці» цілком суголосна з поглядами представників Харківської школи романтиків: тут і боротьба за повноцінний літературний статус української мови, і пошук аргументації цієї можливості у народній творчості, і практичне здійснення мрії про українську літературу в своїй власній творчості, і навіть утвердження думки про легітимний характер появи нової писемності; адже саме так слід розуміти згадку про «добрих владнувателів».

«Русалка Дністровая» важлива передусім як свідчення єдності українців, розділених австрійсько-російським кордоном, як свідчення спільності духовних процесів національного пробудження й творення нової української літератури, що виявилися як на Сході, так і на Заході України. Але на загальноукраїнських обширах значення «Русалки Дністрової» не є більшим за значення «Украинского альманаху» і «Утренней звезды», виданих у Харкові.

Альманах Є.Гребінки «Ластівка».

Ознакою розвитку українського літературного процесу стала спроба української творчої інтелігенції видавати свій часопис.

Ініціатива створення українського періодичного видання належала мудрому Г.Квітці. Робота розгорнулася в 1838-1839 роках. Ще восени 1838 року Г. Квітка порадив Є. Гребінці вступити в переговори з Андрієм Олександровичем Краєвським (1810-1889), відомим російським журналістом, видавцем і редактором популярного журналу «Отечественные записки» (1839-1867), про видання при планованому ним з нового року журналі літературного додатку українською мовою. Краєвський підтримав ініціативу українських письменників. Є.Гребінка оповістив потенційних авторів і почав збирати матеріали.

У вересні 1839 року Михайло Олександрович Максимович (1804-1873), що був тоді деканом філософського факультету Київського університету (відкритого в 1834 році), звернувся до Г.Квітки з проханням дати для задуманого ним альманаху «Киевлянин» якийсь твір. Г.Квітка в листі від 3 жовтня 1839 року відповів, що жодного завершеного твору для публікації не має: усе відправив у Петербург до приятеля для надрукування в українському часописі.

Про створення періодичного видання стає широко відомо серед українських письменників. Але цим сподіванням не судилося здійснитися. Саме на 1839 рік припадає переїзд з Москви до Петербурга відомого російського критика Віссаріона Григоровича Бєлінського (1811-1848). В «Отечественных записках» він очолив літературно-критичний відділ, визначаючи одночасно ідейно-естетичну позицію журналу в цілому. Погляд цього діяча на українське письменство зводився до розуміння української мови як наріччя російської й утвердження думки про цілковиту безперспективність, непотрібність створення літератури на цьому обласному наріччі. Таким чином, слово, дане А.О.Краєвським українським письменникам, було забране назад.

Обманутий Є.Гребінка залишився з цілим портфелем вже поданих до українського часопису матеріалів, видавати який не було можливості після зміни позиції «Отечественных записок». І він видав альманах, названий «Ластівка». Він вийшов у 1841 року в Петербурзі як видання книгопродавця Василя Полякова.

«Ластівка» стала новим щаблем розвитку української альманахової журналістики. Це був перший спеціалізований на представленні художньої літератури альманах. У ньому були відсутні наукові статті, літературно-критичні праці, етнографічні та фольклористичні дослідження, публікації історичних документів і джерел. Українська журналістика прощалася із засадою універсалізму й переходила до спеціалізації: читачам була запропонована книжка для читання, тобто цілком складена з художніх творів. Крім того, упорядник орієнтувався виключно на українського читача у книзі були зовсім відсутні російські тексти.

Альманах «Ластівка» став унікальною книжкою в молодому українському письменстві, він був упорядкований з великим смаком, багато творів, опублікованих у ньому, увійшли в історію української літератури.

Вперше після «Кобзаря» (1840) тут публікувалися нові твори Т.Шевченка «Вітре буйний», «Причинна», «На вічну пам'ять Котляревському», «Тече вода в синє море», уривок з поеми «Гайдамаки», «Реве та стогне Дніпр широкий».

Доробок Т.Шевченка, представлений на сторінках «Ластівки», закріплював образ провідного поета України, а першодруки його знаменитих творів мали неперехідне значення й піднесли вагу альманаху.

Другим поетом, чий великий доробок друкувався в цій книзі, був Л.Боровиковський. Він надрукував твори двох жанрових напрямків романтичні балади та ліричні вірші і байки.

Представив на сторінках «Ластівки» Л.Боровиковський і свої фольклорні записи, але це були не традиційні пісні, а народні приказки, загадки (з відгадками). 86 приказок, подані поетом і байкарем, поклали почин публікації цього фольклорного жанру.

Л.Боровиковський надрукував у «Ластівці» твори, що писалися в різний час від 1834 року. Його добірка являла собою достойне надбання альманаху, всебічно представляла поета: і як автора стилізованих під народні твори романтичних балад і ліричних віршів, і як дотепного й своєрідного байкаря, і як оригінального фольклориста, що розширяє сам предмет фольклористики і пропонує читачам не традиційні пісенні, а оригінальні жанри, котрі дають новий матеріал для характеристики народного світогляду.

Упорядник «Ластівки» запросив до участі в альманасі і Олександра Степановича Афанасьєва. Під псевдонімом А.Чужбинський він опублікував тут два вірші: «Є.П.Гребінці» і «Прощання». Обидва вкладалися в романтичну концепцію «Ластівки».

Дебютував на сторінках «Ластівки» знаменитий український поет-романтик Віктор Забіла. Він опублікував тут три вірші: «Голуб», «Пісня» та «Повіяли вітри буйні», у яких постав як глибокий автор теми гіркого, нерозділеного кохання.

Сам Є.Гребінка опублікував у «Ластівці» три поетичні твори дві байки і один ліричний вірш.

Проза була представлена творами Г.Квітки-Основ'яненка та П.Куліша. Надрукований наприкінці альманаху «уривок з казки» «Циган» був літературним дебютом П.Куліша як українського письменника.

Є.Гребінка в альманасі «Ластівка» виконав поставлені перед собою завдання: дати книжку для читання, яка б всебічно задовольнила смаки українського освіченого читача, дала йому і прозу, і поезію, і фольклорні записи.

Багато творів «Ластівки» увійшли в історію української літератури. Альманах став невеликою компенсацією за провалену В.Бєлінським справу видання українського часопису.

«Ластівка» мала значно вищий художній рівень, ніж попередні (а почасти й наступні) українські альманахи, набула широкого поширення, авторитету серед читачів, а відтак на боротьбу з українським словом піднялася російська критика. Це був перший український альманах, виданий у столиці імперії, що сприяло його популярності, поширенню й авторитету. Діяльність в справі його збирання й упорядкування можна вважати журналістським подвигом Є.Гребінки.

Харківські альманахи О.Корсуна «Сніп» та І.Бецького «Молодик».

Тим часом у надрах Харківської школи романтиків зріли нові задуми. Від часу виходу «Утренней звезды» склад українського гуртка істотно змінився.

Альманах «Сніп» мав підзаголовок: «Український новорічник», тобто книжка для читання на новорічні святки.

Головним автором альманаху «Сніп» був М.Костомаров, який заповнив своїми творами трохи менше третини книжки. Відкривався альманах публікацією віршованої трагедії «Переяславська ніч». Це була перша в українській літературі віршована історична трагедія.

Закономірно, що М.Костомаров, прагнучи зробити свій посильний внесок у становлення нової української літератури, обрав за сюжети для своїх драм козаччину.

Набутком віршової частини альманаху «Сніп» була публікація сатиричної поеми Порфира Кореницького «Вечерниці». Цей твір виділяється в «Снопі» як найбільший і найкращий поетичний твір.

Відкриттям альманаху став літературний дебют у ньому поета-романтика Михайла Петренка. В альманасі «Сніп» були опубліковані вперше сім віршів цього поета «Дивлюсь я на небо...», «Вечірній дзвін», «Туди мої очі...».

У цілому «Сніп» у художньому відношенні виявився слабшим за «Ластівку». У ньому були представлені твори виключно харківських авторів. Але сказати, що книжка мала лише регіональний характер, не можна. Тут були опубліковані твори М.Костомарова, П.Кореницького, М Петренка, що увійшли в історію української літератури. Альманах засвідчив появу нових творчих сил в університетському Харкові, підживлення Харківської школи романтиків талановитою молоддю.

Приблизно в цей же час у Харкові розпочалася підготовка до здійснення ще одного великого літературного проекту видання альманаху «Молодик», який видавав Іван Єгорович Бецький (1818-1890) письменник, перекладач, видавець.

«Молодик» став новим оглядом сил літературного Харкова, засвідчив бурхливе зростання його творчого потенціалу. За короткий час було назбирано матеріалів на три томи. Вони одночасно пройшли цензуру 10 вересня 1842 року і вийшли в світ у Харкові з університетської друкарні в 1843 році.

Четвертий том, зібраний трохи згодом, був випущений з цензури 22 березня 1844 року і тоді ж надрукований, але вже в Петербурзі. У його кінцівці І.Бецький вмістив звернення «Від видавця», де розповів історію створення «Молодика», висловивши подяку усім учасникам альманаху, серед яких особливо виділив Г. Квітку й В. Каразіна.

Перші три томи альманаху складали цілісність, побудовану за єдиним логічним задумом. У першому томі друкувалися художні твори харківських письменників російською мовою; у другому, крім завершення драми Ю.Коженьовського «Горець», розміщався український відділ; третій том містив у собі наукові статті й матеріали з історії України.

Окрасою першого тому була повість Г.Квітки «Заснування Харкова». В її основі лежав родинний переказ Квіток про заснування їхнім пращуром Основи, Харкова та й взагалі організацію українського заселення Слобожанщини.

Сам І.Бецький опублікував тут свої переклади з німецької мови, представивши читачам два твори Жан Поля: «Спогади з кращих часів життя для останніх» та «Місяць удень».

Поезію першого тому альманаху «Молодик» представляло широке коло авторів. Безперечним його набутком була публікація столичних поетів: Ф.Глинки, Н.Кукольника, А.Фета, А.Дельвіга, В.Луганського (В.Даля). Вони дали для альманаху дрібні вірші, але сама їх участь свідчила про підтримку ними почину І.Бецького, надавала збірнику авторитетності, привертала до нього читацьку увагу.

Ширше була представлена творчість харків'ян та інших авторів з України: Я.Щоголева, Н.Щербини, О.Шаховського, А.Кульчицького, О.Афанасьєва-Чужбинського.

Була тут представлена й драматургія. В автоперекладі російською мовою надрукував у першому томі «Молодика» свою щойно написану драму «Карпатські верховинці» (1843) класик польської літератури Юзеф Коженьовський (1787-1863).

Другий том у головній своїй частині складався з «Малоросійського відділу», упорядкованого М.Костомаровим. З прози тут були опубліковані два класичні твори Г.Квітки «Перекотиполе» й «Підбрехач», а також обробки народних казок, зроблені М.Костомаровим, «Торба» і «Лови».

Традиційно для українських альманахів того часу багатшим за прозовий був відділ поезії, хоча б щодо участі залучених упорядником авторів. Тут було опубліковано три нових твори Т.Шевченка: «Думка» («Тяжко-важко в світі жити»), «Н. Маркевичу» і балада «Утоплена». Взагалі, твори Шевченка надавали «Малоросійського відділу» виразної романтичної орієнтації, підносили престиж альманаху.

А.Метлинський під псевдонімом «А.Могила» теж опублікував два нових вірші «Розмова з покійними» і «Рідна мова».

В альманасі «Молодик» відбувся літературний дебют Я.Щоголева. Він опублікував тут три вірші «Неволя», «На згадування Климовського» та «Могила», оповиті козацькою романтикою.

Поповнився завдяки «Молодику» й доробок М.Петренка. Тут були опубліковані два його вірші: «Вечір» і «Батьківська могила».

По одному віршу вмістили в «Молодику» О.Бодянський («Кирилові Розуму») та І.Левченко («Ранок осінній»).

Завершували другий том розділ записів народних пісень та стаття «Від видавця», де І.Бецький виклав засади українського правопису. Стаття мала важливе значення для орієнтації читача в справі адекватного сприйняття опублікованих текстів.

У цілому ж «Малоросійський відділ» справляв враження бурхливого розвитку українського письменства; кидалися у вічі розширення кола авторів, збагачення тематики творів, вдосконалення поетичної техніки.

Другий том «Молодика» практично засвідчив подолання в українській літературі бурлескно-гумористичної традиції й перемогу в ній романтичної течії. Сам альманах став фактом її наступного розвитку й збагачення.

Третій том мав виключно науковий характер. Тут теж було надруковано чимало класичних надбань. До них передусім слід віднести три праці М.Костомарова «Перші війни малоросійських козаків з поляками», «Російсько-польські вельможі. Стаття перша: князі Острозькі» та «Огляд творів, написаних малоросійською мовою».

Публікація «Огляду» М.Костомарова на сторінках «Молодика» стала видатною подією в історії української культури. Цією статтею була започаткована справжня, наукова літературна критика.

З інших матеріалів приваблювали статті В.Каразіна «Погляд на українську старовину», що являла собою нарис історії Слобожанщини, та К.Сементовського «Нарис малоросійських повір'їв і звичаїв, що стосуються свят» перший етнографічний нарис, де описано річний цикл, з виділенням найголовніших свят і способів їх святкування.

Важливе значення мали подані в третьому томі альманаху документальні матеріали про заснування Харківського колегіуму, опубліковані заповіт Генерального обозного Івана Ломиковського, датований 1711 роком, та листування щодо переходу І. Мазепи на бік шведського короля. Неординарні матеріали представив В.Каразін: зразки почерків кінця XVII століття та опис царської бібліотеки того ж часу.

У розділі «Суміш» були опубліковані вірші та листи О.Паліцина, листи Г.Сковороди, промова В.Каразіна перед харківським дворянством з нагоди царського дозволу на відкриття в цьому місті університету та протоколи дворянства і купецтва, спрямовані на фінансову підтримку цього рішення.

У третьому томі «Молодика» містилися ще деякі дрібніші історичні матеріали, він був дуже цікавим, істотно розширював читацькі уявлення з історії та культури України, переважно Слобожанщини, доповнював два попередні томи з художніми творами.

Том четвертий вийшов наступного, 1844 року, в Санкт-Петербурзі; він був більший за обсягом, ніж кожен з трьох попередніх томів, але включав у себе за універсальним принципом усе можливе.

Тут були опубліковані вірші О.Пушкіна, М.Лєрмонтова, П.Вяземського, В.Бенедиктова. Містилися і російські вірші українських авторів М.Щербини, Я.Щоголева, О.Шаховського, два українські вірші Є.Гребінки.

Для прози, однак, першорядних творів та авторів не знайшлося і довелося задовольнитися текстами маловідомих письменників М.Жукової, О.Кузьмича, О.Башуцького.

Науковий відділ також утратив попередню різноманітність і увесь був зайнятий розділами великої праці Максима Берлинського «Історія Малоросії».

У цілому ж чотири книги альманаху «Молодик» стали важливим явищем в українській журналістиці й літературному процесі. Значення альманаху полягало в тому, що:

1) був виразно засвідчений і реалізований потяг українських діячів до створення часопису літературно-наукового спрямування;

2) розширилося коло авторів, що цікавилися українською літературою та історією і самі писали по-українськи, активізувалася їхня діяльність;

3) побачили світ нові твори Т.Шевченка, Г.Квітки, М.Петренка, А.Метлинського, М.Костомарова, які увійшли в історію української літератури, в альманасі дебютував талановитий поет Я.Щоголів;

4) були опубліковані численні праці з української історії, етнографії і вперше з історії літератури;

5) а також численні джерела (листи, документальні матеріали) з історії України та Слобожанщини.

Але творчий потенціал Харкова поступово девальвувався, що позначилося й на характері харківської журналістики. «Молодик» став по суті передостанньою спробою (далі був тільки «Южный русский сборник» А.Метлинського 1848 року) харківської творчої еліти видавати свої періодичні чи хоча б альманахові видання.

Альманах М.Максимовича «Киевлянин».

А тим часом Михайло Олександрович Максимович все ж таки зреалізував задум видання в Києві альманаху «Киевлянин».

Усього вийшло три книги альманаху: у 1840,1841 і 1850 роках.

Перші два томи вийшли в Києві, останній у Москві.

Головна засада видання була сформульована в епіграфі з О.С.Пушкіна: «Да ведают потомки Православных Земли родной минувшую судьбу!», що виражав орієнтацію на місцеву, київську, або, принаймні, українську, тематику.

М.Максимович був без перебільшення легендою української культури того часу. «Українська літературна енциклопедія» кваліфікує його як «ученого-енциклопедиста».

У 1823 році Максимович закінчив Московський університет, з 1826 року став завідувачем ботанічним садом, а з 1833 року -- ординарним професором і завідувачем кафедри ботаніки.

У 1827 році він видав збірник «Малороссийские песни». В 1834 році Максимович видав другий фольклорний збірник «Украинские народньїе песни», а в 1849 третій «Сборник украинских песен». Він, по суті, започаткував українську наукову фольклористику.

У 1830 році М.Максимович виступив і як журналіст, упорядкувавши літературний альманах «Денница» (Москва). Цим виданням упорядник створив собі ім'я в літературних колах. Альманах мав успіх, який надихнув М.Максимовича продовжувати літературну працю.

У 1831 і 1841 роках вийшли друга і третя книги «Денницы». Кожна з них була помітним явищем у російській словесності того часу, бо друкувалися в них твори видатних письменників: О.Пушкіна, А.Дельвіґа, П.Вяземського, Є.Баратинського, Д.Веневітінова, М.Язикова тощо.

Літературна слава М.Максимовича призвела до того, що його колега, професор Московського університету М.І.Надєждін, розпочавши в 1831 році журнал «Телескоп» з додатком газети «Молва», запросив його до участі у своєму виданні.

М.Максимович опублікував у «Телескопі» багато статей з природничих наук та філософії, як-от: «Про людину» (1831, № 17), «Про ступені життя і смерті» (1833, № 4), «Лист про філософію» (1833, № 12), «Мис-ленне й тілесне буття в житті рослин» (1834, № 2) та ін. У 1833 році М.І.Надєждін створив у своєму журналі для М.Максимовича спеціальний відділ «Мікроскоп», у якому подавалася інформація «про помилки й погрішності в галузі природничих наук».

У 1834 році М.Максимовича переводять до щойно відкритого Київського університету і призначають завідувачем кафедри російської словесності. А з початком академічного року його затверджують на посаді ректора. Однак М.Максимович у грудні 1835 року попросився з цієї посади у відставку. Вище начальство задовольнило його клопотання, запросивши видатного вченого бути деканом філософського факультету.

У 1845 році М.Максимович вийшов у відставку і оселився на родовому хуторі Михайлова Гора. Але творчості не полишив; навпаки, ще більше розширив її діапазон, звертаючись до проблем історії, давньої української літератури та ін.

М.Максимович зробив величезний внесок у розвиток української журналістики, зокрема в Києві, бо в 1840-х роках періодики в цьому місті, за винятком офіційних «Киевских губернских ведомостей», не існувало. Він став і упорядником альманаху «Киевлянин».

Окрасою першої книги альманаху були твори самого М.Максимовича. Стаття «Огляд старого Києва» представляла цікаву реконструкцію старої частини міста з розглядом того, коли й ким побудована та чи інша споруда. До статті додавалася карта, що полегшувала орієнтацію читача.

Перу М. Максимовича належала й казка «Снігурка».

Стаття «Про надгробки в Печорському Монастирі» являє собою спробу того, що нині називається «Некрополь».

У статті «Спогад про міста Пересопницю і Дубровиці та про Князів, що ними володіли» викладено історію цих знаменитих населених пунктів. Пересопниця, наприклад, знаменита тим, що тут в 1556-1561 роках створено пам'ятку, яка сьогодні вважається нашою національною святинею: Пересопницьке євангеліє перший переклад чотириєвангелія українською мовою.

Упорядник запросив до участі в альманасі В.Бенедиктова, Ф.Глинку, В.Жуковського, В.Домбровського, які запропонували йому до друку свої твори. Це були відомі письменники того часу, публікація їхніх творів піднесла престиж альманаху.

Перша книжка «Киевлянина» прикметна й тим, що в ній відбувся літературний дебют Пантелеймона Куліша. Він опублікував тут цикл «Малоросійські оповідання», що складався з двох творів «Про те, від чого в містечку Воронежі пересох Пшевців ставок» і «Про те, що сталося з козаком Бурдюгом у Зелену неділю». Обидва оповідання являли собою художню єдність: вони були виконані в жанрі фольклорних оповідок з народних уст, торкалися української демонології, мали моралізаторський характер, тобто були просто повчальними.

Перша книжка «Киевлянина» засвідчила, що М.Максимович мав намір видавати альманах науково-белетристичного характеру, зосередити його на історичній тематиці й залучити до його створення усіх відомих йому літераторів і науковців, переважно з України. Прагнення упорядника актуалізувати альманах зазнало поразки найбільш гостра стаття М.Максимовича «Сказання про Коліївщину» була заборонена цензурою, а автору довелося давати з приводу неї пояснення міністру освіти С.С.Уварову.

Через свою здебільшого наукову проблематику перша книга альманаху «Киевлянин», зібравши позитивні відгуки в критиці, все ж не мала широкого попиту серед читачів, принесла матеріальні збитки друкарні і упоряднику. Але це не зупинило його.

Друга книга «Киевлянина» була гідним продовженням розпочатої справи. Крім віршів О.Хомякова, О.Подолинського, нарису В.Домбровського «Луцьк», кістяк книги складали вже добре відомі автори.

Повість «Огненний змій» опублікував тут П.Куліш.

Надіслав на прохання М.Максимовича твір і Г.Квітка. Він називався «Добрий пан» і відповідав звичному для пізнього Г.Квітки духові просвітницького реалізму.

Два нариси «Видубицький монастир» і «Про монастир Гнилецький» розповідали про найважливіші прикиївські монастирі: коли засновані, якими землями володіли, як будували стосунки з владою.

Великий інтерес становила стаття «Топографічні замітки “Киевлянина”», у якій М.Максимович встановлював сучасне місцезнаходження відомих з Початкового літопису топонімів: села Предславина, Турової Божниці, Вітичевого холма, Копиревого кінця. На завершення статті М. Максимович навів латинські вірші Феофана Прокоповича з описом місця розташування Києва.

Неперехідне значення мала стаття М. Максимовича «Про вірші червоноруські» один з небагатьох перших паростків української літературної критики.

Важливою була й праця М.Максимовича «Про правопис малоросійської мови. Лист до Основ'яненка», що являла собою першу наукову спробу розв'язати винесену в заголовок статті проблему. Стаття написана у вигляді листа до Г.Квітки тому, що саме він неодноразово піднімав у пресі і в приватному листуванні з М. Максимовичем питання про потребу створити єдиний правопис для книг, що друкуються українською мовою. Стаття М. Максимовича стала важливим етапом в становленні української правописної системи, виносила на обговорення її важливі аспекти, пропонувала на актуальні питання продуктивні відповіді, які пройшли перевірку часом і були використані науковцями в майбутньому.

Останні три історичні праці ММаксимовича «Волинь до XI століття (Уривок)», «Родослівні записки “Киевлянина”» і «Про пам'ятки Луцького Хрестовоздвиженського Братства» створені на різні теми, визначені в заголовках, але об'єднані спільним завданням: довести непольський характер тих земель українського Правобережжя, які ще півстоліття тому входили до складу Польської Речі Посполитої.

З другої книжки «Киевлянина» цензура також зробила деякі вилучення: були зняті окремі строфи з вірша О.Хомякова «Киев», стаття М.Надєждіна «Палладій Роговський, перший російський лікар». Цікаво, що в Петербурзі ці автори змогли провести свої твори через цензуру і згодом вони були опубліковані стаття М. Надєждіна, наприклад, у журналі «Сын отечества» ще того ж 1841 року.

Попри це друга книга закріпила успіх «Киевлянина» і позначила тенденцію до перетворення його на часопис. Але цей задум не здійснився: М.Максимович захворів, переїхав на постійне мешкання до свого маєтку.

Третю книгу альманаху він збирався видати в 1846 році, замисливши водночас журнал з паралельним накладом усіма слов'янськими мовами, який би стояв на програмових засадах Кирило-Мефодіївського братства. Але посилення політичної реакції в Росії, розгром Кирило-Мефодіївського братства та товариства петрашевців спаралізували діяльність М.Максимовича. Третю книгу «Киевлянина» йому вдалося видати лише через дев'ять років після другої, і не в Києві, а в Москві.

Упорядник розділив третій том на дві частини: наукової прози і віршів.

Другий відділ представляв твори І.Аксакова, М.Язикова, Ф.Глинки, Ф.Тютчева, О.Растопчиної, К.Павлової, тобто авторів, аж ніяк не пов'язаних з Україною. Їхні твори виразно засвідчили слов'янофільські симпатії М.Максимовича, що посилилися в цей час.

Розширився й склад наукового відділу, у якому виступили відомі російські історики того часу: С.М.Соловйов (нарис «Велика княгиня Ольга», с. 51-65), М.П.Погодін (нарис «Про російську торгівлю в удільному періоді», с. 68-81), кн. М.О.Оболенський («Про дві найдавніші святині Києва: мощі св. Климента і хрест великої княгині Ольги», с. 139-150), І.Д.Бєляєв («Великий князь Михайло Чернігівський», с. 82-116), В.Ф.Домбровський («Про Кременецький замок», с. 39-44), П.М.Дешко («Про Карпатську Русь», с. 19-31 і «Запис Анни Гойської на монастир Почаївський 1597 року», с. 32-38).

Якщо ці автори подали в основному по одній статті, то упорядник декілька: «Переяславські сказання», «Про місто Степан», «Книжкова старовина південноросійська», «Сказання про гетьмана Петра Сагайдачного», «Про побудову й висвячення Київської церкви св. Георгія» та ін.

Третя книга «Киевлянина» в науково-історичному відділі була представлена цікавими людинознавчими матеріалами.

У цілому ж три книги альманаху «Киевлянин» відіграли видатну роль у становленні української журналістики, особливо в Києві; послужили справі пробудження українських авторів, активізували інтерес до української історії, літератури, мови. Альманах згуртував наукові й мистецькі сили навколо творення української літератури й науки, але несприятлива політична ситуація і стан здоров'я упорядника не дозволили перетворити «Киевлянин» на повноцінне періодичне видання.

До даного видавничого проекту М.Максимовича прилягає віддалений у часі і відмінний за методом упорядкування другий його альманах «Украинец», перша книжка якого вийшла в Москві 1859, а друга в Києві 1864 року. У власному розумінні слова ці книжки вже не були альманахами, а лише збірниками творів самого упорядника.

Перша книжка, видана в друкарні Каткова, містила велику добірку віршованих перекладів українською мовою Давидових псалмів з Біблії, а також український переклад «Слова о полку Ігоревім» з передмовою й супровідними увагами; проза була представлена подорожніми нотатками про Полтаву й Золотоношу; завершувала книжку праця «Листи про Богдана Хмельницького до М.П.Погодіна». Літературні твори друкувалися в збірнику українською, а наукові російською мовами.

Друга книга мала назву «Украинец 1864 года». М.Максимович надрукував тут чотири невеликі наукові статті: «Дещо про землю Київську», «Замітка про землю Волинську», «Про литовського гетьмана князя Острозького» та «Сказання про Межигорський монастир». Без підпису були надруковані чотири вірші, стилізовані під усну народну пісенну творчість.

Друга книга збірника «Украинец» засвідчила, на жаль, вичерпання організаторського потенціалу упорядника й автора. Він прагнув створити щось на зразок персонального періодичного видання, але для цього йому забракло сил, здоров'я й коштів. Журналістський досвід М.Максимовича дав швидше негативний результат: засвідчив неможливість існування персонального наукового періодичного видання, присвяченого проблемам стародавньої історії, коли суспільство тягнулося до політичне актуальної, публіцистичної інформації. Цю ідею через десятиліття зреалізував Ф.Достоєвський, розпочавши в 1873 році серію публіцистичних виступів у журналі «Гражданин» під рубрикою «Дневник писателя», а з 1876 року видаючи під цією назвою свій персональний журнал.

«Южный сборник» А.Метлинського.

Цей альманах був останнім проявом діяльності Харківської школи романтиків. Видавцем альманаху виступив Амвросій Лук'янович Метлинський. На час виходу альманаху він був професором російської словесності Харківського університету.

В українській культурі А.Метлинський відомий не лише як упорядник «Южного русского сборника», але ще й як видавець книжки Л.Боровиковського «Байки і прибаютки», яку видав у Києві 1852 року зі своєю передмовою, та фольклорним збірником «Народные южнорусские песни», що вийшли в Києві 1854 року.

Видання «Южного русского сборника» в 1848 році слід розглядати як подвиг А.Метлинського. Після розправи російського царизму з учасниками Кирило-Мефодіївського братства та реакцією єдиним видатним явищем цього періоду є «Южный русский сборник».

Альманах складався з п'яти частин, які продавалися як окремо, так і переплетені в одну книжку. Це було, власне, п'ять книжок, зібраних під одну обкладинку. Кожна книжка містила великий літературний твір, що й уможливлювало її окреме самостійне існування.

«Южный русский сборник» став видатним явищем в українській культурі. Це була товста українська книжка, що демонструвала рух української літератури до серйозних тем, стильового вдосконалення, нової культури видання. Альманах закріпив потяг до спеціалізації, він не містив фольклорних записів, наукових статей, джерел з історії, а мав виключно літературний характер, будувався як художня книжка для читання з невеличкими довідками про авторів. Він мав якоюсь мірою підсумковий характер, був покликаний зберегти для нащадків твори тих письменників, яких уже не було між живими і самі вони вже не могли потурбуватися про опублікування свого доробку. З усіх боків альманах свідчив про зрілість української літератури і був фактом самого її існування.

6. “ЗОРЯ ГАЛИЦЬКА”, “РУСЬКИЙ СОБОР”, “ЛАДА”, “СЕМЕЙНАЯ БИБЛІОТЕКА”. ДІЯЛЬНІСТЬ ЯКОВА ГОЛОВАЦЬКОГО

Політичний часопис “Зоря Галицька”

Події навесні 1846 р., що принесли конституцію, були відгомоном революційного зриву в Європі. Українське населення земель, що входили до Австрійської держави, було в цей час національно і політично малосвідоме і до активної участі в політичному житті непідготоване. Це відбулося на всій поведінці його і на перших його органах. Але так чи інакше конституція таки доторкнулася й українців. Загальна політична ситуація вимагала і від них активного відгуку. Як наслідок, було створено „Раду народню руську", що потім перетворилася в „Руську Раду Головну".

Фактичним періодичним органом Ради став часопис під назвою „Зоря Галицька", а її редактором член Ради, правник Антін Павенцький. Був це тижневик, перше число якого появилося 15 травня 1848 р. в накладі 4.000 примірників.

На сторінках цього числа Рада оповістила свою відозву-маніфест, в якому писала: „...Ми, русини галицькі, належимо до великого руського народу, котрий одним говорить язиком і 15 мільйонів виносить, з котрого півтретя мільйона землю Галицьку замешкує".

Цей маніфест водночас був і програмою „Зорі Галицької", в якому далі говориться про завдання дбати про добро і щастя народу: боротися за мову, видавати свої часописи, поширювати „добрі і ужиточні книжки в язиці руськім", стояти на сторожі конституційних прав.

Часопис згуртував навколо себе представників літературного, наукового й політичного життя, серед яких був і останній член „Руської трійці" Яків Головацький.

Тут були А.Петрушевич, автор публікації на захист самостійності української мови; письменник А.Могильницький; поет і популярний промовець Р.Мох; Б.Дідицький; Гр.Шашкевич; Й.Лозинський, який був одним з перших, що зайняв щодо мови народовицьке становище; Йосип Левицький, автор першої друкованої в Галичині граматики української мови (німецькою мовою); Іван Гушалевич автор популярної пісні „Мир вам, браття"; М.Устиянович та інші.

Незважаючи на всі добрі бажання, редакція „Зорі Галицької" не в силі була впоратися з вимогами політичного життя,. зокрема кидалася в очі недостатність інформацій про події в світі, в самій Австрії, у своєму краю. Проте галицько-українське суспільство зустріло часопис із захопленням і одушевленням.

Для поширення часопису в краю „Руська Рада Головна" звернулася до окружних і деканальних рад. На її заклик відгукнулося духовенство і то в своїй більшості. Окружні ради звернулися до деканів, а останні до духовенства на місцях із закликом зі свого боку, „щоби духовенство... кожну громаду до передплати візвало"...

На народному всеукраїнському грунті „Зоря Галицька" вдержалася лише в 18481850 рр., коли виходила за редакцією А.Павенцького.

Всі часописи цього періоду і пізніші вказують на відсутність у їх провідників ясного погляду на те, яким мусить бути їх зміст, щоб притягнути увагу ширшого суспільства. Було це фатальною рисою всієї української журналістики того часу.

„Зоря Галицька", що ще 1852 р. нібито продовжувала йти за програмою попередніх років, намагаючись звертати увагу на своїх сторінках на політичне, національне і міжнародне життя, вже з 1853 р. стає часописом, присвяченим виключно „литературному, общеполезному й забавному читанню" з різнорідним змістом.

Б.Дідицький, ставши редактором „Зорі Галицької", бачив, що різкий тон супроти народного напрямку викликав, з одного боку, протести, а з другого ширив зневіру як в одному, так і в другому таборі читачів. Це вело до втрати поважної кількості передплатників. Тому він вирішив стати на інший шлях: щоб приєднати до себе навіть своїх ідейних противників, став на шлях згладжування полеміки, часом навіть хвалив того чи іншого українського письменника, приділяв у часопису дещо уваги навіть українському історичному минулому тощо. Це дало позитивні наслідки. Та через недугу у серпні 1854 р. Б.Дідицький примушений був залишити „Зорю Галицьку", а її редагування передати С.Шеховичу.

Значну частину часопису почали займати „общеполезныя сведенія", мало вдала гумористика, лікарськы поради тощо. Красне письменство було значно обмежено. Натомість поважне місце зайняли доволі нудні „Доверительныя письма из Будина" одного із стовпів русифікаторства в Угорській Україні І.Чаковського.

За редагування Шеховича перед видавництвом постало навіть питання про припинення часопису. У листопаді 1854 р. Ставропігія усунула Шеховича з редакторства „Зорі Галицької", яку було передано до рук М.Савчинського.

За нової редакції „Зоря Галицька" вже з першого ж (48) числа як програмовим напрямком, так і мовою, стала на народний український ґрунт. Цей зворот був ударом для москвофілів.

Оновлену „Зорю Галицьку" було зі всіх сторін суспільства привітано. Почали зголошуватися нові передплатники. Поверталися попередні визначні вже своєю літературою і науковою працею співробітники. Ставали до праці такі молоді публіцисти, як К.Климкович, Є.Згарський, Платон Костецький та інші.

Та поза збільшенням інтересу до часопису цього часу на нього чекало лихо. У серпні 1855 р. внаслідок холери, що охопила весь край, примушена була „Зоря Галицька" тимчасово припинитися.

Коли на початку 1856 р. „Зоря Галицька" починає виходити знову, то вже помічається її невиразний характер. На її сторінках знову з'являються імена І.Раковського, Гушалевича та ін. Вона починає популяризувати органи москвофільста „Семейную библіотеку" та „Церковную Газету". Це негативну викликає реакцію в колах народного напрямку. У 1856 р. кількість передплатників падає. Впродовж року кількість передплатників ще зменшується, а на 1857 р. їх кількість сягає вже ледве 100. Перед видавництвом стає завдання рятунку часопису. Воно хоче це робити зміною напрямку на народний. Та на цей раз урятувати вже не вдалося, і 9 квітня 1857 р. „Зоря Галицька" припиняє своє існування.

“Руський Собор” і часопис “Dnewnyk Ruskyj”

Того ж 1848 р. в противагу „Руській Раді Головній" у Львові виникло політичне товариство ,,Собор Руський". Його органом став “Dnewnyk Ruskyj”; редагував його член „Руської Трійці" І.Вагилевич.

Перше число появилося 18 серпня 1848 р. Своєю метою часопис ставив демонструвати приналежність галицьких українців до польської національності.

Виходив „Дневник Руський" у двох виданнях: одне було друковане латинкою, друге кирилицею. Протримався недовго; появилося тільки дев'ять чисел. Крім статей політичного характеру, були тут економічна розвідка І.Вагилевича, кілька оповідань гумористичного характеру та інші.

Інформація була тут представлена дещо ширше, ніж в “Зорі Галицькій”, але в політичних статтях і в питаннях культурно-національного життя часопис так само виявляв свою безпорадність і незорієнтованість.

Журнал С.Шеховича “Лада”

С. Шехович у червні 1853 р. почав видавати журнал під назвою „Лада". Журнал цей ставив своїм завданням йти назустріч інтересам та потребам жіноцтва з інтелігенції.

Зміст видання повна хаотичність. Тут були статті з фізики та наук природи, перевиті гумористичними оповіданнями, анекдотами, товариськими забавами. Тут же щось ніби з педагогіки з досить примітивними вказівками на теми виховання дітей, лікарські рецепти на біль зубів, голови тощо, вказівки, як поводитися в товаристві, як берегти красу, як одягатися та ін.

Появленням цього часопису зацікавлення, на яке сподівався видавець і редактор, не викликало. Відгукнулося на його вихід всього 83 передплатники. Але як програма журналу, так його пропаганда „общерусскости" викликали живий відгомін і жваву полеміку. Розвинулася ця полеміка навколо „Лади", з одного боку, в доброзичливому тоні, а другого в категоричній формі осуду.

Скептичними зауваженнями відгукнулася на вихід „Лади" і „Зоря Галицька".

Зрештою, траплялася в цих відгуках подекуди і сатира.

Не підтриманий суспільством, журнал цей скінчив своє існування на 15-му числі, а його редактор і видавець з половини 1854 р. перебрав редакцію „Зорі Галицької".

С.Шехович і “Семейная бібліотека”

Недовго протрималися органи москвофільського напрямку „Семейная Библіотека" та „Церковная Газета".

„Семейная Библіотека" почала виходити з початком 1855 р. старанням Я.Головацького, який запросив на її редактора С.Шеховича. Журнал почав виходити при участі І.Раковського, Ол.Духновича, Б.Дідицького, А.Петрушевича, І.Гушалевича, І.Головацького та інших.

Програма журналу складалася з таких відділів як красне письменство, історія, етнографія, природничі науки, різне. У переведенні цієї програми редакція (С. Шехович) виявила повне ігнорування елементарними засадами журналістської етики. Заповнюючи на дві третини сторінки журналу матеріалами з таких російських журналів, як „Москвитянин", „Очерки России”, „Отечественные достопримечания" та інших, вона не вважала потрібним подавати не тільки джерела (звідки передруковано), видаючи тим їх за власні, а також і імен авторів, задовольняючись часом їх ініціалами.

Натомість під російськими перекладами творів українських письменників (наприклад, Квітки-Основ'яненка та інших) редакція подає ім'я авторів повністю, але без зазначення, що це є переклад. „Семейную библіотеку" суспільство зустріло прохолодно: у 1855 році у неї було 98 передплатників, а у наступному, 1856 їхня кількість упала до 70. Тож, 27 червня 1856 р. видання „Семейної библіотеки" припиняється.

Видавнича діяльність Якова Головацького

На східноукраїнських землях в українському суспільстві, на світанку народження української преси, мовного питання, власне, не існувало. Коли ж на сторінках часописів і порушувалася справа мови, то лише як вияв змагання за рідну мову проти сторонніх національних чинників та політики російського уряду.

Інакше сталося на західних українських землях. Довгий час мовна боротьба в самому українському суспільстві займала сторінки часописів, відсовуючи набік часом дуже пекучі справи національно-політичного характеру. Вилилася вона в поділ суспільства на три табори, які дали представникам польської політичної ради відому зброю “поділяй і пануй”. На початку цієї війни виявилося три наступні течії:

народної української мови;

староруської і церковпослов 'янської;

російської (чи московської) літературної мови.

З часом з другої течії витворилося так зване „язичіє”, тобто мішанина з мов церковнослов'янської, московської, польської, подекуди мадярської (Закарпаття) та місцевих говірок (локалізмів).

Початки активізації цієї течії можна помітити вже на початку 1849 р., а розвиток припадає на добу політичної реакції. Впродовж десяти років вона всіма засобами намагається поборювати кожний вияв українського національного руху та підбити широкі маси населення під свій вплив.

Центром цієї акції стає останній з членів „Руської трійці" Яків Головацький. Створюється гурток людей, захоплених ідеями російського історика Погодіна, який під гаслом „русскости" ширив думки єдності української нації та її культури з російською.

У практичній діяльності з 1850 р. висунувся брат Якова Іван Головацький. Нав'язавши ближчі зв'язки з агентами російського уряду за кордоном протоієреєм о. Раєвським у Відні і Родолинським у Будині (Будапешті), він вже з початку 1850х років, коли став редактором “Вестника”, і впродовж цілого десятиліття виконував роль зв'язкового між „Руською трійцею" і осередком російської пропаганди, яким був дім о. Раєвського.

6. УКРАЇНСЬКА ЖУРНАЛІСТИКА В РОСІЇ В ДОБУ «ВЕЛИКИХ РЕФОРМ»

Альманахи Пантелеймона Куліша «Записки о Южной Руси» і «Хата».

Після поразки Росії в Кримській війні необхідність реформування усіх боків життя стала самоочевидною. Підготовкою і проведенням реформ і зайнявся новий імператор Росії Олександр II, що розпочав царювання 19 лютого (3 березня) 1855 року, вступивши на престол після смерті свого батька Миколи І. Його коронація була ознаменована реабілітацією декабристів, новий цар почав утілювати в життя важливі елементи їхньої програми.

Перше десятиріччя царювання Олександра II увійшло в історію під назвою «епоха великих реформ». Після визволення селянства від кріпацької залежності в 1861 році далі були проведені військова, судова й земська реформи, що згодом вирішальним чином змінили обличчя Росії.

Політичним потеплінням, демократизацією суспільного життя скористалися й українці. Після десятилітнього антракту почала відновлюватися й українська журналістика, спочатку в альманаховій, а потім і в справжній часописній формі.

Наслідком розвитку демократичних процесів стала поява в Росії соціалізму в його народницькому зразкові. Соціалістичні гуртки й організації розпочали розхитувати Росію з метою домогтися негайного результату соціалістичного повстання або, принаймні, народної селянської революції. Але змінити ґвалтовно природну течію життя виявилося неможливо. Пересвідчившись у цьому, соціалісти-народники стали на шлях терору проти царя, членів царської родини та високопоставлених урядовців. Кількаразові спроби завершилися успіхом: 1 березня 1881 року Олександра II Визволителя було вбито. У Росії запанувала доба реакції. Настала епоха «загвинчування гайок», що в першу чергу позначилося на становищі російської й української журналістики.

З 1863 року в Росії була заборонена українська журналістика. Згодом (1866) найбільш прогресивні, читабельні журнали західницького спрямування «Русское слово» і «Современник» також були заборонені. Але якщо для російських діячів культури залишалися варіанти легітимної діяльності (наприклад, у 1868 році відновлено західницький журнал поміркованого спрямування «Вестник Европы»), то для українських діячів варіантів не було: українське слово в Росії знову було загнане в альманахи або й узагалі випхане за кордон, в Австрію. Першою ластівкою нового літературного руху стали «Записки о Южной Руси» Пантелеймона Куліша (1856-1857) видання переважно етнографічне.

«Записки о Южной Руси» вийшли в С.-Петербурзі з друкарні П.Куліша. Це був двотомовий альманах, перша книжка якого з'явилася 1856, а друга 1857 року.

П.Куліш не був новачком в етнографії.

Перший том «Записок о Южной Руси» був складений з матеріалів дванадцятирічної давнини, тобто 1844 року. У 1853 році він познайомив з ними свого нового приятеля Льва Михайловича Жемчужникова. Будучи сугубо російською людиною, Л.Жемчужников прийшов у захват від прочитаних йому Кулішем записів українського фольклору. Він і зажадав від П.Куліша створити книгу, у якій би фольклорні записи супроводжувалися коментарями й роз'ясненнями упорядника та розповідями про виконавців і умови запису.

Лев Жемчужников (1828-1912) брат російських поетів Володимира, Олександра та Олексія Жемчужникових, відомих як співтворці Козьми Пруткова. Під впливом дружби з П.Кулішем він наблизився до українського культурного руху, полюбив Україну, пізніше співробітничав в «Основі».

У кінці 1855 року перший том збірника був закінчений і відправлений до цензури.

У передмові видавця П.Куліш заявив про свій намір здійснити у невизначеній кількості томів «Записки о Южной Руси», у яких би кожна освічена людина мала енциклопедію розмаїтих відомостей про народ, що говорить мовою південно-руською. Отже, видання замислювалося як неперіодичний альманах.

Потяг до енциклопедичності особливо виразно виявився в другому томі, але й перший том став новаторським явищем в українській етнографії.

Відкривалася книжка твердженням про важливість збереження духовних скарбів народу і розповіддю про перший власний досвід збирання фольклору в Києві. Далі йшов запис «Легенди про Золоті Ворота» з часів «віддаленої татарщини». Далі йшли частини ліричного щоденника етнографа.