Історія української журналістики

На селянську аудиторію зважали й клерикальні видання, що знаходилися під опікою митрополита Шептицького: "Неділя", "Мета", "Українська Обнова".

Прокомуністична, прорадянська преса, з діяльністю якої мирилися і польські влади, і українська громада, теж, за відсутністю пролетаріату, зверталася до селянської аудиторії. Це газети "Наша земля", "Сель-Роб", "Світло", "Наше слово", "Сила" тощо.

ЖІНОЧА ПРЕСА ПРИКАРПАТТЯ

Взагалі жіноча преса в Галичині розвивалася здавна: у 1887 р. вийшов перший номер жіночого альманаху "Перший вінок" (видавець і редактор, засновниця Товариства руських жінок Наталія Кобринська). Велику допомогу в його випуску надала прогресивна газета "Діло" і особисто І.Франко та М.Павлик. У випуску активну учасгь взяла також Олена Пчілка: запропонувала назву, листувалася з українками Наддніпрянщини, надала фінансову допомогу. Публіцистика першого числа альманаху відображала "вбоге й злиденне життя сільських жінок".

Згодом Н.Кобринська випустила власним коштом три номери "Нашої долі".

Тут у 1893,1895,1896 рр. виходили збірки "Жіноча доля", які вже тоді ставили проблеми емансипації жінок, зокрема показували високий рівень жіночоїлітературної творчості. В цих часописах друкувалися і публіцистичні твори українок.

Плани феміністок видавати власний журнал в ті роки не були реалізовані.

Проте зміст перших періодичних жіночих видань "Мета" (1909) був глибоким та різноманітним. Останнє з них, зокрема, видавалося на європейському рівні не тільки з погляду поліграфії, а із ставлення до проблем освіти, культури, досить високого літературного рівня та змісту публікацій, розраховані на дійсно інтелігентну жінку того часу.

В роки визвольної боротьби українського народу виходила "Наша мета" вона відбила настрої й прагнення, що панували у жіночій масі в 1919-1920 рр.

Як окремий напрямок національної преси, жіночі видання починають відокремлюватися у 1920 1930 рр. Їхній стрімкий розвиток, особливо у Коломиї, пов'язаний з діяльністю О.Кисілевської. Нею з допомогою брата були засновані часопис "Жіноча доля" (1925 1939) та альманахи до нього у 1926-1930 рр. та в 1936 р.

Двічі на місяць тут виходила "Жіноча воля" для сільських господинь (1932-1939 рр.) та, в ті ж роки, щомісячне видання для сільських дівчат "Світ молоді".

Помітний слід в ісгорії української преси залишив і часопис " (1925 1939) видання для, як тоді писали, "інтелігенток за професією або за одруженням", в художньо оздобленій обкладинці, що активно пропагувало народне мистецтво та творчість визнаних митців.

О.Кисілевська вважала, що жінки повинні отримати доступ до політики, до участі у громадському житті, до освіти, і у своїх часописах вона показувала конкретні шляхи до вирішення цих проблем.

Слід відрізняти пресу для жінок, тобто матеріали щодо проблем жіноцтва, написані чоловіками та видруковані в чоловічих виданнях, і власне жіночу пресу, зроблену й видану самими жінками.

І тут треба відзначити, що високий професійний рівень публіцистики у кращих творчих доробках, зокрема, О.Кисілевської та її колежанок не поступається за суспільною загостреністю тем, вишуканою літературною формою від кращих зразків тогочасної творчості чоловіків, а подекуди й перевершуючи їх у войовничості. Це полемічні виступи "На шляху розбудови особистості" Марії Струтинської та "Жінка і нація" Мілени Рудницької ("Жінка", 1935 р.).

Розвиток цієї галузі преси отримав відчутну підтримку від створених в ті ж роки жіночих об'єднань, які дійсно переймалися проблемами розвитку культури, освіти жінок та мали іроіні на видання часописів.

Інтенсивний розвиток жіночих об'єднань в Галичині припав на 1920-1930 роки. Конгрес Союзу українок, який з великим успіхом було проведено в Станіславі, дав новий поштовх і до подальшого розвитку жіночої преси. Так, було вирішено видавати двотижневик "Жінка" для більш освічених читачок (1935 - 1939 рр.), згодом почав виходити часопис "Українка" для широкого жіночого загалу. Це була своєрідна відповідь українок на загрозу національної асиміляції з боку польського уряду, яка мала на меті поглинання української нації польською.

Посилення боротьби між ОУН та польським урядом, наслідки насильницької державної політики "пацифікації" щодо українського населення та його організацій привели до тимчасового припинення виходу "Жінки" та "Українки" але замість них почали виходити "Громадянка" та "Світ українки" (1938).

Серед організацій засновників жіночої преси треба відзначити також Союз працюючих українських жінок, що в 1931-1939 роках видавав газету "Жіноча громада". Він перебував під впливом української соціалістично-радикальної партії і тому в першу чергу відстоював інтереси працівниць.

У 1939 році на теренах Галичини було встановлено радянську владу, вихід всіх українських видань було швидко припинено. В Україні починає виходити журнал "Радянська жінка", який цілковито перебуває під компартійним контролем. Навіть оглядове знайомство з історією жіночої преси України дає підстави для певних висновків.

Загальне піднесення національно-визвольної боротьби в західній Україні мало яскраву сторінку й дієвий громадсько-політичний напрямок у вигладі жіночого руху. Справі виникнення, об'єднання, зміцнення його значною мірою сприяла жіноча преса. Українська громада зверталася до жінки як до берегині української культури, духовносгі. Цьому руху стало замало використання "чоловічих" часописів, в результаті було створено й ефективно діяло кілька часописів власне жіночих, які збагатили громадсько-політичне життя тогочасного суспільства, історичний досвід української преси непересічними зразками редакторсько-видавпичої та публіцистичної вправності українок.

український журналістика преса політичний

14. УКРАЇНСЬКА ПРЕСА ПІВНІЧНОЇ БУКОВИНИ ТА ЗАКАРПАТТЯ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Північна Буковина протягом першої світової війни постійно була театром воєнних дій. Тому по закінченні війни у 1918 р. вона було значною мірою зруйнована і дезорганізована. Українське населення постраждало від війни найбільше. Культурна, освітня робота занепала, українська преса майже не видавалася. В роки війни тут виходили тимчасові часописи "Нова Буковина", "Борба". У 1918 р. вони були закриті.

За підсумками війни ця територія була віддана Румунії. Але в її населених пунктах проживало близько 320 тисяч українців. У цей час посилювався утиск з боку влади щодо української мови і преси. Жорсткий, фактично окупаційний режим, заборона навіть зборів і мітингів та цензура преси в Румунії вкрай негативно позначалися на стані української преси краю. Випуск газет без дозволу влади вважався злочином, а поширення в них національно-демократичних ідей подвійним, за це, як за зраду державі, могли присудити до страти.

У 1922 р. влади розгорнули роботу по сприянню виїзду українців з Буковини та заселенню вивільненої землі румунами.

Газета "Голос Буковини" виходила з січня 1919 року. Це був додаток до офіційної румунської газети "Glasal Bucovinei". Газета, наприклад, друкувала підручник румунської мови. Ця газета існувала лише рік, бо не цікавила аудиторію.

Українські вчителі на загальних зборах в Чернівцях у 1920 р. вирішили відновити закритий у 1914 р. двотижневий часопис "Каменярі". Суто педагогічне видання, журнал у більшості номерів мав на сторінках білі плями після втручання цензури та напис "Цензуровано": викидалося все, що не відповідало політиці "румунізації" українських шкіл, судів, інших державних усганов. Преса навіть за тих умов знаходила можливий ь виступати проти цієї політики.

Певний вплив на діяльнісгь преси в Буковині мала соціал-демократія, причому буковинські есдеки існували як секція Румунської СДП. Вони ввдавали цілу низку газет вщ 1919 по 1928 рр. Першу з них "Воля народа" (1919-1920 рр.) редагував видатний публіцист Сергій Канюк. Вона починалася як двотижнева, через рік стала щотижневою, втім, мала невеликі тиражі. Газета спілкувалася з румунськими та віденськими соціал-демократами. В ній подавалися новини про громадянську війну в Україні, потім про життя цієї радянської республіки.

Згодом у протидії з сигуранцею румунською службою державної безпеки з'являлися замість закритих видання "Громада", "Боротьба", "Земля і воля", "Борець". Всі вони являли собою фактично один і той самий часопис, який відповідав ідеологічним засадам однієї паргії. Їх автори й редактори не сприймали політики українських націоналістів, бачили в ідеалі єдину і неподільну радянську Україну, наполегливо роз'яснювали буковинцям положення марксизму-ленінізму.

В 1920 році С.Канюк був відсунутий від редагування правою фракцією партії ("соціал-угодівцями"), політичні позиції часопису були різко змінені, як і назва тепер це став "Робітник". Очолив газету її найактивніший автор Кость Кракалія, що стояв на позиціях антибільшовизму. Виходила вона щочетверга на чотирьох сторінках. Ідейним стрижнем номерів ставали передові статті, наприклад, "Спільний фронт світового пролетаріату". Після закриття виходила під назвою "Вперед", а з 1927 р. як "Боротьба".

Умови, в яких видавалися ці політичні часописи, характеризує така деталь: кожен номер їх цензурувався, політичні матеріали знімалися безжально. Опозиційність владі по багатьох позиціях ще більше ускладнювала їхнє становище. Так, газети виступають проти проведення аграрної реформи, яка б ще більше збіднила українське селянство Буковини і збагатила б румунських поміщиків. Крім того, за умов реформи передбачалося, що землю дадуть тим, хто доведе свою належність до румунської національності. Ясно, що ці шовіністичні дії влад погіршували становище в суспільстві та ускладнювали роботу українських часописів.

Під впливом соціал-демократів Румунії перебувала газета "Громада" (1921) Сергія Канюка. В ній із симпатією подавалися події Радянської України, висвітлювалося повсякденне життя трудящих українців Буковини. "Громада" гостро полемізувала з "Робітником" саме в питаннях ставлення до радянського ладу.

Газета "Боротьба" (1925-1928) від перших номерів зайняла антикоролівську позицію, закликала до створення робітничо-сслянського фронту боротьби з владою. Її аудиторією були робітники і селяни.

Головною темою було поєднання селян та робітників заради втілення соціалістичних ідей. Здавалося б, есдеки не повинні б були робити плани щодо підтримки селянства, в Європі це були партії промислового пролетаріату. Але серед буковинського населення 80 відсотків були саме селяни, і це позначалося і на діяльності органів преси. Ця ж газета бере участь у міжнародному соціалістичному русі в межах створеної в 1927 р. Федерації соціалістичних партій Румунії. Водночас вона учасниця ідейної боротьби з іншими українськими партіями Буковини соціал-хліборобської партії та української національної партії, які вона звинувачувала у співробітництві з румунськими владами. Незалежна газета "Рідний край", яку редагував Когут, один з лідерів національної партії, відкидала ці звинувачення.

В 1928 році українські соціал-демократи відокремилися від румунських однодумців. Редактор "Борця" (1929-1930). І.Стасюк став секретарем новоствореної внаслідок розколу Партії українських працюючих Румунії "Визволення". Девізом обрано гасло: "Пролетарі всіх країн, єднайтеся!", її виступи відрізнялися різкістю, непримиренністю, вона не шукала співпраці, а вела жорстку боротьбу не тільки з владою, а й з есдекамн.

Подекуди зустрічається різка критика на адресу сігуранци, жандармерії, і це викликає подив: в умовах становища облоги, фактично окупації Буковини українські газети дозволяли собі публікації, які були абсолютно неможливі в підрадянській Україні: ніякої критики на адресу НКВС, чекістів там ніхто б не дозволив.

Газета ця, як і її попередники, також гостро полемізувала з іншими українськими партіями Буковини, виступаючи з антирумунських і прорадянських позицій. У 1933 р. подібну ж позицію зайняв їхній спадкоємець часопис "Народ" за редакцією С.Канюка.

Чернівецьким друкарям забороняли їх тиражування, тому окремі номери були випущені в приватних друкарнях. Виглядали вони поліграфічне дуже бідно, однак в політичних суперечках поводилися безкомпромісно.

В Північній Буковині на той час існувало декілька незалежних газет, що тяжіли до так званого народовецького, тобто націоналістичного, табору, наприклад, газета "Зоря" (1924-1925). Вона зайняла серед споріднених видань більш нейтральні позиції, прагнула до об'єднання українських національних сил, виступала проти розділення української спільноти Буковини на ворожуючі партії, за об'єднання всіх навколо "Зорі" (статті "Гуртуймося", "Непорозуміння" тощо).

Українська інтелігенція краю підновила у 1921 р. вихід довоєнного часопису "Народній голос", що стояв на різко антикомуністичних і антирадянських позиціях, що видно, зокрема, в статті "Московський рай та комуністичне пекло".

Газета "Земля" (редактор М.Чепечук) боролася із занедбанням української справи, викривала роз'єднаність українського населення краю.

Політична національна газета "Рідний край" (1926-1930) підтримувалась національною українською партією з центром у Чернівцях. В 1930 році об'єдналася з видавництвом "Час" і почала виходити щоденно.

Часопис прагнув об'єднати, згуртувати такі освітньо-громадські осередки, як "Народний дім", "Руська бесіда", "Жіноча громада", "Українська школа", "Міщанський хор". Саме на єднанні, якого так бракувало українцям за тих умов, постійно й енергійно наполягала газета "Рідний край".

Хліборобська партія видавала газету "Хліборобська правда" (1923-1938). Редактор і видавець її Кость Кракалія, посол (депутат) румунського парламенту, перейшов сюди з позицій соціал-демократа. Це була аграрна газета і за змістом, і за аудиторією, і за політичними орієнтирами, і за складом авторів-дописувачів.

Єдиний журнал "Промінь" (32 сторінки) з літературними додатками друкував літературні доробки місцевих авторів, матеріали на теми мисіедтва, зі студентського життя, а також вміщував рекламу.

Новий відтинок історії Румунії починається від скасування стану облоги в Буковині у 1928 і триває до 1937 рр. Королівський уряд надає нові можливості для національного відродження української преси Буковини. Українська народна партія, національна преса добилися деяких прав для рідної мови, шкіл. В цей період тут видаються національний часопис "Час", селянські газети "Правда" та "Народня сила", сатиричний "Будяк", соціал-демократичний тижневик "Нове життя" та інші.

Але у 1937 1940 рр., тобто напередодні і в перший рік другої світової війни, в Румунії встановлюється королівська диктатура та авторитарно-профашистський режим і військовий стан. У 1937 р. тут відбувся суд над українськими націоналістичними діячами. Було ліквідовано політичні партії й профспілки. Всю владу в Північній Буковині зосередив у своїх руках комендант 8-ї дивізії генерал Дімітрів, який відновив стан облоги, цензуру тощо. Для преси українського населення настають знову важкі часи. Лише через рік було дозволено вихід часопису "Рада" незалежної газети української думки в Румунії. Вона мусила стати на позиції лояльності диктатурі. Створення профашистського тижневика "Християнське слово" показує атмосферу, що склалася в країні і в регіоні.

Вижити в цих умовах зуміло єдине українське видання "Час", і то за рахунок збільшення оголошень та відповідно зменшення власних матеріалів.

Прикладом переслідувань українських журналістів став у 1937 р. судовий процес над Іваном Григоровичем, редактором газети "Самостійність", яка займала послідовні державницькі позиції. За вироком військового суду його було ув'язнено на три роки.

28 червня 1940 р. Червона армія всіупила в Північну Буковину і Бессарабію. Почалася зовсім інша доба української преси краю партійно-радянська. Щоденна газета "Час", яку не закрили навіть сігуранца і фашисти, припинила вихід. Пройшла перша хвиля арештів і а заслань української інтелігенції, взагалі помітних осіб у житті краю.

Теріторія Закарпаття за підсумками першої світової війни була передана Угорщині та Чехословаччині (1919 1938). Вона мала назву "Підкарпатська Русь". Від жовтня по березень 1938р. тривало автономне існування краю.

Народно-просвітницька преса в перші повоєнні роки була представлена тут газетами української інтелігенції.

Серед них чільне місце посідає народно-просвітпицька газета "Слово народу" (19311932, відповідальний редактор-письменниця Ірина Невицька). Тут писалося, що народовецький (український) напрям обстоює єдність "русько-українського народа" на Словаччині і Підкарпатській Русі в Чехословаччині, в Галичині під Польщею, на Буковині і в Бессарабії в Румунії і на "Руси-України загальною кількістю 42 млн. душ.

Інтелігенція цього краю за своїми коріннями та політичними й економічними інтересами поділяється на україно-, москво- та мад'ярофілів. Найбільші політичні суперечки точилися між першими та другими.

Українська преса охоплювала всі галузі й вимоги життя. Суспільно-політичні газети тут, як і в інших регіонах, переходили від однієї назви до другої, лишаючись по суті одним і тим же виданням: "Наука", потім щотижневик "Свобода", далі щоденник "Нова свобода". Під час автономії під редагуванням С.Довгаля, а потім В.Гренджі-Донського цей щоденник набув великої популярності.

З 1920 по 1924 рр. тут видається тижневик Руської хліборобської партії "Руська нива", що ратував за господарчий розквіт краю та за єдність русинів з усім українським народом.

Соціал-демократична преса представлена була тижневиком "Народ", а з 1922 по 1938 рр. він виходить під назвою "Вперед" за фактичним редагуванням С.Довгаля.

Аграрна партія з 1934 по 1938 рр. випускає в Ужгороді тижневик "Земля і воля". З 1932 по 1938 рр. виходить орган науковців та юристів "Українське слово", що прагне стати над внутрішньорусинськими суперечками.

В контексті політичної боротьби часописи українського напрямку відверто проголошують і прагнуь досягти своєї мети, а видання інших це приховували.

18 років від 1920 р. тривав випуск комуністичного органу "Карпатська правда", але треба зазначити, що комуністична преса Закарпатгя з фахового боку як професійна періодика не утвердилася.

Москвофільські газети найстаріша "Руська земля" (1919-1938), "Русский народний голос", "Карпаторусский голос", "Наш путь" були налаштовані ворожо до української ідеї.

Деякі газети друкувалися латиницею, наприклад, "Новое время", хоча були москвофільськими. Декілька газет навіть видавалося "язичієм", тобто малозрозумілою сумішшю з кількох мов з претензісю на статус мови літературної.

Щотижневик "Русин" як напівофіційний орган першого губернатора краю, згодом перший в Закарпатті щоденник "Русин", що виходив на початку 1920-х рр., консолідували русинів навколо державницьких ідей, хоч перший варіант часопису діяв сміліше і послідовніше та видавався більш професійно.

Досвід закарпатської преси 1920 -1930 рр. найбільше наводить на думку про те, що в цьому регіоні, як і в інших, преса була політизована, а отже розділена на окремі групи та групки, що вели між собою запеклу боротьбу, втрачаючи сили та час, замість того, щоб спільною працею та пошуком причин для єднання замісгь політичних баталій сприяти розвитку всієї української справи.

15. Ленінський період

Перемога більшовицької революції в Росії у жовтні 1917 року справила величезне враження на українське суспільство, адже переважна кількість національної території країни відносилася до Росії, а отже, події в метрополії прямо впливали на долі її населення. Ідейно-політичне розшарування у зв'язку з новим поворотом революції, політичні гасла та звернення, надії і сподівання, що друкувалися на сторінках тогочасних газет, віддзеркалюють реальний стан суспільства, збудженого не тільки можливістю, а й необхідністю прийняття історичних рішень.

Врешті і з перебігом історичних подій ситуація в Україні радикально змінилася. "Друга людина" після Леніна, Л.Троцький, очоливши наркомат військових справ, разом зі Сталіним зумів поставити в Червону армію 10 мільйонів пролетарів і селян, використовуючи одночасно і пропаганду, і терор. А Червона армія вирішила майже всі національні проблеми Росії, в тому числі й українську.

Компартійна влада в Україні встановлювалася тричі, і щоразу в ході громадянської війни, тобто насильницьким шляхом. Червона армія приходила в населені пункти, які були зруйновані й спалені, в яких не було продуктів, промисловості, де було дезорганізоване населення. Тобто радянська влада встановлювалася на руїні. Це позначалося й на розвитку преси. Значну роль в її становленні відіграли військові газети Червоної армії.

Почалася історія цієї армійсько-партійної преси від видань, які ще не визначали навіть місця свого виходу в світ: "Бюллетень Военно-революционного комитета Х армии", київського "Бюллетеня комитета Юго-Западного фронта" або у 1918 р. "Известия армейского иснолкома 1-й армии" чи "Борьба с контрреволюцией".

Згодом цей загін преси був упорядкований і перейшов на регулярну основу: видавати газети було доручено відповідним політвідділам та штабам, як, наприклад, "Борец за коммунизм" або "Борец за свободу". У Катеринославі в 1919 р. видавався "Бюллетень Военного совета Екатеринославского крепостного района". В Одесі видавався в 1919 р. "Голос красноармейца" видання політвідділу реввоєнради 1-ї Української радянської армії.

Часописи видавалися навіть під окремі воєнні кампанії наприклад, "Долой Деникина" (1919 р.) орган політвідділу Червоної армії або "Добьем Врангеля!" (1920 р.), що друкувалася в Купянську.

У 1919 р. під однією назвою "Красная звезда" виходило кілька видань: газета Харківського губкому КП(б)У і політуправління Харківського окружного військового комісаріату, видання Політвідділу Н-ської стрілецької дивізії, орган Київського Воєнно-Окружного Агітаційно-просвітницького управління, орган реввоєнради Н-ської Радянської Армії, орган реввоєнради Південного фронту.

Почала видаватися головна армійська газета щоденна "Красная Армия", орган народного комісаріату у військових справах.

Зміст пересічного номера складали розпорядження й накази командування, політвідділу, поради у справі вивчення марксизму, повідомлення з передової, листи чсрвоноармійців, пропагандистські матеріали щодо міжнародного становища, положення в тилу тощо.

1920-1921 роки принесли порівняно більше розмаїття у світ преси збройних сил. Почалася певна спеціалізація: замість загальноармійських видань почали виходити "Красный кавалерист", "Красный моряк", "Красный Черноморско-Азовский флот".

Від тих часів розпочалася й історія чекістської преси, зокрема, від газети із зловісною назвою "Красный меч" орган Політвідділуа Особого корпусу війск ВУЧК.

Згодом, при повній підтримці з боку партії, яка першою від цієї організації й постраждала, зросла ціла низка відповідних "галузевих" газет, тобто видань НКВС "На варті Жовтня", "На страже социализма" (Сталінська область), "Радянський вартовий" (Харківська область) тощо.

Екзотичним на цьому тлі здається "Пулемет" "Листок сатиры и юмора. Приложсние к газете "Красный боец", на сторінках якого у 1920 р. знайшлося місце для глузування з ворогів революції, але справжні проблеми воєнного будівництва його редактори порушувати не насмілювалися.

Поряд з щотижневиками, такими як "Красный боец" (Луганськ), почали видаватися щоденники: "Красньїй боец. Ежедневная газета Политотдела Реввоенсовета 6-й армии".

Наближалося закінчення громадянської війни в Україні і це також позначилося на армійській пресі. Тон її матеріалів став іншим. Замість бойових назв газет типу "Только вперед. Фронтовая газета Политотдела 14-й армии" з'явилися мирні, наприклад, "Часовой труда".

Велике значення як перша українська більшовицька офіційна газета (хоч і з дуже короткою історією) мав харківський, а потім київський двомовний "Вістник Української Народної Республіки", орган Центрального виконавчого комітету Ради робітничих, солдатських та селянських депутатів України першого більшовицького уряду України. Згодом, у 1919 р. ту ж роль відігравали "Известия Временного Рабоче-Крестьянского Правительства Украины", їх місце у 1920 р. перебрала чільна двомовна газета "Комуніст" орган Центрального і Харківського комітетів КП(б)У.

З 1921 р. починається бурхливий розвиток галузевої преси. Серед перших були засновані у Харкові щотижнева "Продовольственная газета. Орган Наркомпрода Украины, Всеукрконторы хлебопродпункта" та "Хозяйство Украины. Издание Народного Комиссариата продовольствия й Вукоопспилки".

Виданням "Трудівниці", щотижневого органу Відділу по роботі серед жінок при ЦК КП(б)У починається жіноча партійна преса. А "Молодой пролетарий", орган Київського губернського комітету Комуністичної спілки молоді, започатковує молодіжну гілку тієї ж партійно-радянської преси України.

У вирі перших місяців революції у 1917 р. виникали досить незвичні видання, такі як "Вдасть народа" щоденна одеська газета, орган "прогрессивных профсссоров", або "Голос революции. Орган сьезда Румынского фронта".

Видання починали виходити на поганому папері, надруковані нестійкою, неякісною фарбою. Дуже бракувало досвідчених газетярів, поліграфістів.

Переважно ліво-соціалістичний та прорадянський настрій громадської думки в Україні відображали та формували такі газети, як "Боротьба. Орган губерніального комітету Херсонщини Української партії соціалістів-революціонерів (комуністів)" або з тією ж есерівською назвою орган київського міськкому Української партії лівих соціалістів-революціонерів. "Вперед". "Единая Русь" видавалася в Одесі як щоденна національно-прогресивна газета.

Драматична історія партії українських більшовиків відбилася у протиставленні дуже мирної, патріархальної назви друкованого органу Конотопського комітету Української партії комуністів (більшовиків) "Деревенская жизнь" на відміну від газети "Голытьба" органу Роменського виконкому та комітету КП(б)У, або "Селянська біднота" органу Полтавського губернського, повітового та міського комітету партії. "Незаможний селянин", "Незаможник" такі газети видавалися у 1920 р. в Миколаєві, Кременчузі, Валках, Ізюмі тощо. Їхнє політичне спрямування слід розглядати як фрагмент класового підходу комуністів до селянства, точніше як засіб, нацькувавши одну частину селян на іншу, забрати з села продовольство.

Цікавим явищем стало видання у 1919 р. у Києві (поряд з двомовною газетою "Більшовик", органом Крайового комітету партії) щоденної "газети робітників і селян" "Галицький комуніст", органу тимчасового комітету комуністів Східної Галичини. Ці приклади доводять прагнення більшовицької преси охоплювати своїм впливом нею територію країни.

Варто згадати й намагання українців за межами рідної землі в межах колишньої Російської імперії видавати власні газети, такі як "Наше життя" орган Петроградського комітету УСДРП, "Український голос" національно-демократична і соціалістична газета у Пскові, "Українець на Сибіру" в Омську або навіть "Хвиля України" в Хабаровську, "Українська амурська справа" в Благовіщенську, владивостоцький часопис "Українець на Зеленому Клину" та інші.

Почала формуватися й партійно-радянська преса Донбасу. Її початки - у виданнях 1919 р. "Донецкая коммуна" (Бахмут, нині Артемовськ), "Донецкий коммунист", "Донецко-Криворожский коммунист".

Механізм тотального управління й надмірної централізації, так званий "апарат", дуже швидко запанував і в світі преси.

Проголошені радянською владою свободи, в тому числі й свобода слова, виявилися несумісними з такою владою і дуже скоро були фактично скасовані шляхом заборони "контрреволюційних" видань, заснування революційних трибуналів преси. На всій підрадянській Україні встановилася однотипна модель преси, тоталітарна, керована з центру, бездоганно пристосована до виконання головного завдання забезпечувати виконання рішень компартійної верхівки. У 1919 році секретаріат ЦК КП(б)У заснував "Бюлетень" - і бюлетені відразу почали почали видавати в Лохвиці, Славянську, Ізюмі, Кролсвці тощо.

Організаційним проривом стало створення та досить успішне розгортання спочатку Пресового бюро України, а у 1921 р. Радіотелеграфного агентства України РАТАУ та його корпунктів-відділень на місцях.

Ленінська доба історії преси

В компартійних газетах цього часу слід відмітити винахідливість ще не дуже досвідчених журналістів політичної преси, котрі проводили несподівані навіть для нашого часу акції. Надзвичайно важкий та сповнений протиріч час підказував їм нові форми роботи. Наприклад, висвітлення голоду на Україні в 1920.

Це був суворий екзамен для преси того часу на правдивість та гуманізм. Газети брали участь у конкретних акціях. Вони не тільки змальовували крайню ступінь злиднів та здичавіння в голодних районах, але й друкували, що треба робити, навіть самі брали участь у конкретних акціях.

Важливою акцією радянської преси була участь у відродженні вугільної промисловосги Донбасу. Місцева преса щономера привертала увагу до неї. Газетою "Киевский пролетарий" в кінці 1920 р. було проведено акцію: по республіці організовували збір пожертвувань для робітників шахт і заводів.

Але ніде й ніколи в компартійній пресі не знайти критики на адресу ЦК чи в цілому партії за її історичні провини перед народом. Чільне гасло більшовиків "Мир народам!", завдяки якому вони, власне, й отримали масову підтримку восени 1917 року призвело їх до війни проти частини свого народу. Під гаслом "Вся влада Радам!" вони перебрали реальну владу у Рад, перетворивши їх на підручних вдасноі безмежної і неконтрольованої диктатури. Гасло "Фабрики робітникам" дуже скоро перетворилося на пустий звук, адже робітники залишились найманими працівниками, а власником виробничих потужностей лишилася держава.

"Мир народам!" завдяки цьому гаслу, в кінцевому рахунку, більшовики й притягли до себе симпатії в змученій довгою світовою війною країні. Але через кілька місяців після Жовтневої революції розпочалася громадянська війна, відповідальність за яку лежить не тільки на білій гвардії, націоналах-сепаратистах чи інших, а у першу чергу на правлячій партії. Головним питанням кожної революції є питання про владу. Його більшовики вирішили, націоналізувавши банки, фабрики, заводи і землю. Тому в роки революції та громадянської війни головною "мирною" темою газет була проблема продовольства.

Земельна політика більшовиків до краю загострила існуючі труднощі, протиставивши із зброєю в руках місто і село. Відмова протягом січня-липня 1918 року від зрозумілого селянам гасла "Землю селянам", прагнення монополізувати хлібну торгівлю та швидко перейти до сільськогосподарських комун, нехтування особливостями тогочасної України призвели до громадянської війни, масового голоду та політичної кризи нової влади у 19211922 роках.

Преса більшовиків всіляко виправдовувала дії центральної та місцевих органів влади, наголошувала на вимушеному й тимчасовому характері політики "воєнного комунізму", при якій продовольчі загони забирали у селян-виробників увесь хліб, так звані "надлишки", за винятком того, який необхідний, щоб не вмерти з голоду. Політика воєнного комунізму залишила помітний слід в історії української партійно-радянської преси. Але й перехід до непу мало що змінив у справі партійного керівництва пресою.

Від перших років це керівництво мало вигляд суворої опіки й всебічного контролю. В той час складалася теорія компартійної преси як колективного пропагандиста, агітатора й організатора мас для забезпечення потреб будівництва соціалістичного суспільства. Та привабливі в теорії ідеї на практиці перекручувалися на злочинницькі дії. Так, газети почали розповсюджувати досвід експропріації під гаслом "Грабуй награбоване". Досвід цей не був засуджений газетярами, бо відповідав загальній політичній лінії ЦК на класове насильство та на встановлення диктатури пролетаріату.

Ось неповний перелік тих рішень центральних органів партії, прийнятих у дуже стислому терміні часу, якими мали керуватися у своїх діях всі працівники партійно-радянських газет, в тому числі й на Україні:

"О программе местных газет". Циркуляр ЦК РКП(б);

"Об обращении серьезного внимания на периодичсскую печать";

"Об усилений мсстной псриодической печати";

"О периодической печати";

"О типе рабочих й крестьянских газет";

"О рабочей печати";

"О крестьянской печати";

"О формах связи газет с рабочими й крестьянскими читателями".

Незважаючи на таку велику кількість постанов, їх масове прийняття, XI з'їзд РКП(б) у 1922 р. констатував, що партійне-радянська преса перебуває в стані "тягчайшего кризиса", а резолюці VIII з'їзду та наступні рішення "в большинствс случаев не проводились в жизнь". Адміністративно-командна система керування суспільством ще тільки набувала досвіду, ще траплялися її холості оберти.

Політичні цілі партії більшовиків вимагали значного збільшення підтримки в масах. Малочисельність членів партії порівняно з громадянами, якими треба було керувати всупереч їхнім прямим інтересам, звичкам, попередньому життєвому досвіду та їхньої відчуженості щодо комуністичної доктрини, становила величезну загрозу перспективам утримання влади й посилення комуністичних структур. Редакції газет з масовими тиражами становили впливові осередки, навколо яких повинні були концентруватися симпатики, активісти ы так званы "попутчики". Приблизно ту ж роль відігравали на перших етапах становлення нової влади комсомол, профспілки, жіночий рух тощо.

Протиставивши себе масі народу під час здійснення політики воєнного комунізму, партія пошкодила двосторонній інформаційний зв'язок з масами. Брак достовірної інформації з місць заважав виконувати один з обов'язків, які перебрала на себе РКП(б) знати настрій маси, щоб очолювати її.

Тому на рівні інформаційному тогочасні часописи не приховували надзвичайно важкого стану країни і в офіційній інформації з центру, і в повідомленнях з місць. Проблема продовольства до 1922 р. була найважчою, поки не почала приносити плоди нова економічна політика.

Ситуація в нових соціально-економічннх та політичних умовах повертала в бік здорового глузду.

Газети інформували читачів про створення й зміцнення житлових кооперативів у великих промислових центрах Одесі, Миколаєві, Катеринославі, Києві.

Вже перші компартійні журналісти добре розуміли, що таке політична кон'юнктура. Там, де перетиналися найгостріші проблеми, там найпомініше виглядало прагнення дати читачу лише частину правди, вигідну саме сьогодні. До продовольчого питання додавалося національне, і пропагандистські спекуляції навколо них тривали в інтересах партії, а газети працювали не заради правди як такої чи задля народних потреб, а тільки для партії.

Підвладність, підкореність преси владі була причиною неадекватної о висвітлення газетами реального стану справ на селі. Але із уведенням непу мінялася ситауція в країні, мінялася партійна установки, і саме внаслідок змін партійних оцінок мінявся зміст партійної преси.

Аграрний сектор в умовах нової економічної політики поволі виводив переважно селянську країну з багаторічної скрути. Це позначилося й на загальному тоні газет. У 1923 році закінчився період воєнного комунізму не тільки в економіці, а й в історії партійно-радянської журналістики.

Характерною ознакою ленінського періоду стало не обіцяне у 1917 році вождем мирового пролетаріату визволення некомуністичних органів преси, а деяке послаблення диктатури однієї галузі комуністичної ідеології в межах тієї практики, що вже існувала. Втім, і це відбувалося переважно у центральних газетах, де більшу свободу легше було контролювати.

Центральна "Правда" дозволяла собі друкувати різні політичні думки щодо шляхів подальшого розвитку суспільстві Подекуди на її перших сторінках з'являлися навіть елементи політичної дискусій між прибічниками більшовизму, тобто й критика на адресу тодішніх вождів, траплялися навіть доброзичливі карикатури па Леніна, Троцького та інших партийних лідерів і керівників радянської держави. У сталінські часи подібне "свавілля" було вже неможливе. Після 1929 року критиці не могла бути піддана політика партії або її наслідки. Дозволялося, за узгодженням з партійними комітетами критикувати окремих партійних працівників низових ланок.

Місцева преса подібних "привілеїв" не мала, а отже продовжувала друкувати матеріали про зміцнення радянської влади в країні, зокрема, про хід весняних робіт, відновлення роботи промисловости, необхідність зниження цін тощо. У короткому ленінському періоді бере витоки ще одне потужне громадське явище робсількорівський рух. Спираючись на заповіт вождя мати в кожній редакції на 5 штатних працівників 50 або 500 дописувачів з числа робітників і селян, редакції почали не просто надавати можливість читачам друкуватися в газетах, а й всіляко заохочувати їх до цього. В партійно-радянській пресі редакції були зобов'язані віддавати щонайменше 60 відсотків газетної площі саме під публікації робітничих і селянських кореспондентів.

З кінця 1923 року справу з робсількорами редакції почали піднімати на новий організаційний рівень. Редакції починають давати їм редакційні завдання, причому всеукраїнська компартійна преса ставить їх в широкому аспекті. Поставало питання про підвищення рівня підготовки робсількоровських матеріалів.

Значне збільшення кількості робсількорів почало вимагати вдосконалення організаційних форм і методів роботи. Із зростанням кількісних показників робсількорівський рух зазнавав певних якісних змін. Головною з них слід вважати перехід від "сигналізування" до реальної політичної боротьби.

По-перше, реорганізується робота редакцій у напрямку досягнення дієвості виступів робсількорів. Наприклад, у харківських "Вістях..." заявляється нова постійна рубрика "Отклики на статьи и заметки "Вістей".

По-друге, зміст виступів партійно-радянських газет все більше повертав у бік посилення класової боротьби. Замість вирішення проблем розбудови суспільства, курс партії все більше повертав на розпалення класової ненависті, цькування однієї частини народу на другу, на те, щоб утримувати населення в рівній злиденності. Робсількори, маса яких була саме пролетарями та незаможниками, з ентузіазмом взялися до знайомої справи викриття "класового ворога". Один з тематичних напрямків - висвітлення тяжкого стану бідняків.

Другий тематичний напрямок розпалення нової хвилі класової боротьби, соціальної заздрості, жадоби експропріації замість пошуку ефективних шляхів загального заможного господарювання.

Третій напрямок традиційний для комуністів заклик до єднання пролетарів, але в багатьох випадках без вказання на те, яким чином воно має відбуватися, без висвітлення економічного механізму, питань власності, розподілу прибутку тощо.

Отже, внаслідок запровадження комплексу жорстких і термінових заходів у руслі нової економічної політики у 1923-1924 рр. почалося неупинне підвищення якості та кількості партійних та радянських газет. Це відбувалося шляхом "максимального сближения между нашими газетами й рабоче-крестьянской массой" спочатку через посилене друкування листів з місць, потім через виділення постійних авторів з числа дописувачів і, врешті, через створення все більшої кількості робітничих та селянських кореспондентів.

Редакції, виконуючи пряму настанову партії, в цілому пішли шляхом всебічного розширення авторського активу. Газети дають конкретні завдання своїм добровільним помічникам а це на той час було нове явище в журналістиці.

Час відновлення мирного життя після громадянської війні почав змінюватися на період прискореного розвитку СРСР, час масового трудового ентузіазму та надексплуатації людини державою. Одним з найефективніших засобів створення цієї хвилі загального піднесення були саме газети. Партія покладала велику відповідальність за стан справ у містах і районах на обласну й місцеву пресу.

Повідомлення робсількорів подавалися як неспростовна інформація, зміст якої не підлягав сумнівам чи критиці. Вказані в них факти відразу виносилися на розсуд громадської думки. Дії робкорів партійні комітеті координували з діями інших органів пропаганди. Так, у театрах проходили судові засідання над "зажимщиками критики", їх дошкульно висміювали агітбригади.

Підтримка цього громадського руху була офіційно проголошеною політикою партії, не дотримуватися її було неможливо і навіть небезпечно.

В такій обстановці фактичної безвідповідальності ї безкарності робсількорів у керівників підприємств, організацій, у широкої аудиторії складалося викривлене розуміння соціальної ролі і завдань преси, надмірний острах перед критикою в газеті, ставленні до друкованого слова, як до "істини в останній інстанції".

Рух робкорів, сількорів, юнкорів викликав неоднозначну реакцію суспільства. Те, що будь-який напівписьменний автор критичної замітки ставав, "за класовим принципом", хазяїном ситуації, викликало незгоду з боку "зажимщиков критики", які нерідко були праві по суті, але програвали конфлікт саме "з політичних міркувань". Здоровий глузд та економічні вимоги відступали перед логікою класової боротьби.

Розпочалася перебудова робсількорівського руху: від масових, але стихійних виступів партійні комітети та редакції перейшли на початку 1930-х років до створення всеросійських та всеукраїнських організацій робсількорів. Зміцнення позицій робсількорівського руху вимагало в умовах диктатури пролетаріату прийняття жорстких рішень партії.

Особливе становище було у сільських кореспондентів. Рівень грамотності та політичної свідомості на селі був незрівнянно нижчим, аніж у промислових центрах, прошарок членів партії тонким, партійні організації в більшій мірі перебували під впливом місцевих інтересів. Водночас СРСР, як країна на той час переважно аграрна, залежала більше від селян, аніж від пролетарів.

Сількорівський рух був формою класової боротьби. В той час бідняки, при нейтралізації, а згодом при допомозі середняків, повинні були подавити, знищити як клас кулаків. Вони вбивали сількорів, тоді НКВС та пропаганда починали розкручувати "політичну справу" про озброєний опір ворогів народу.

Сількори в такій ситуації ставали водночас і провідниками політики комуністів у сільській місцевості, і їхніми інформаторами про реальний стан справ та настрої серед селянства.

Подальший розвиток робсількорівського руху призвів до розуміння необхідності його координації та управління ним. У 1930 р. за ініціативою газети "Правда" відбулася Всесоюзна нарада робсількорів. А в 1931 р. Всесоюзний конкурс низових газет.

Під час непу спостерігаються певні зрушення в жанрах газетних публікацій. Від 1924 року відроджуються репортаж, фейлетон

Серед наслідків розвитку газет в умовах непу треба відзначити появу на їхніх сторінках численних повідомлень про заходи, вжиті після опублікування критичних матеріалів та зміцнення практики повертання до тем, піднятих раніше. Редакції навіть розпочинають самотужки проводити крупні газетні акції, виявляють наполегливість у розробці актуальних проблем соціалістичного будівництва, добиваються прийняття конкретних заходів по реальній зміні стану справ на краще у його комуністичному розумінні.

Відновлена економіка з елементами госпрозрахунку та ринкових відносин вимагала від керівних органів партії постійно і наполегливо вдосконалювати форми і методи роботи і пресі у цих планах вдводилася одна з провідних ролей.

Партійно-радянська преса України стала активним чинником і водночас жертвою створення спочатку тоталітарного суспільства, а потім і культу особи Сталіна.

16. Преса періоду культу особи

Нова економічна політика допомогла суспільству вирішити проблеми у тому вигляді, у якому вони склалися після громадянської війни, та вибратися з розрухи. Піднявся рівень добробуту й на селі. Водночас у великих містах загострилися соціальні проблеми, це викликало обурення й гнів робітників, а отже, створювало відповідну базу для суспільної підтримки відмови від непу і встановлення тоталітарного режиму.

Далі перед країною постала проблема: йти далі шляхом поглиблення ринкових відносин, запровадження їх у промисловому, а не лише в аграрному секторі економіки, чи повертатися до жорстко централізованого управління економікою, політичною сферою. Перший шлях уособлювався у постаті Бухаріна, другий Сталіна. Сталін не міг не перемогти, він був більш послідовним комуністом, до того ж як генеральний секретар керував усією партією, усіма її зв'язками з суспільством, тобто і партійною пресою.

В 1928 р. стався неврожай, а отже дрібний сільський виробник у своїй масі не дав хліба державі за нав'язуваними йому цінами. Сталін, виступаючи в газеті "Правда" вказував на головного ворога: "Мелкий собственник не дает хлеба армии и городам".

Восени 1928 р. виникла реальна загроза голоду при, як писала тоді преса, "переполненных кулацких закромах". Комуністична ідеологія вимагала загальної державної власності на засоби виробництва, планового ведення господарства. Некерований одноосібник ставав на заваді реалізації політичних планів. Натиск на селян викликав їхню зворотну реакцію: вони ховали хліб. Класова боротьба знову загострилася. Владі знадобилася машина насильства. Партія, органи внутрішніх справ, преса, профспілки, комсомол стають її опорою. І це означає новий етап у розвитку преси України.

Не вирішені у 1917-1918 рр. соціальні проблеми в країні знову загострилися, виникли в черговий раз продовольчі труднощі. Неврожай 1928 року вкрай їх загострив. Була введена карткова система розподілу продовольства. Промислових робітників знову було протиставлено економічно більш самостійному селянству, переважну кількість якого на той час складали середняки. Супутники непу злочинність, безробіття, проституція, жебрацтво настроювали трудящих проти непу. Розпочата індустріалізація країни вимагала мільйонів робітничих рук для некваліфікованої праці на будмайданчиках першої п'ятирічки.

"Великий поворот" 1929 року якраз і означав у економіці відмову від залишків ринкового механізму, остаточне скасування свободи виробника, а в суспільно-політичній сфері повернення суспільства на шлях тоталітаризму. Різка зміна політики від непу до сталінізму просліждується на сторінках газет з точністю до місяця. Ще на початку літа в публікаїцях йшлося про необхідність матеріального заохочення робітників, створення для них сприятливих побутових умов, харчування на виробництві тощо. У вересні на шпальтах газет почала з'являтися інформація про репресії, численні арешти, обшуки тощо.

Тема постачання на рубежі 1930-х знову стає однією з провідних для преси. По-перше, об'єктивно до цього вели труднощі з забезпеченням міст усім необхідним, а по-друге, саме на цій болючій для населення темі краще всього було "розкрутити" маховик переслідування політичних противників.

12 вересня "Вісти..." опублікували постанову ЦК ВКП(б) з питань постачання. Поступово нарощувалися обсяги публікацій, їхня періодичність, гострота критики, глибина висвітлення проблем. Політичний механізм попередньої проробки проблеми в пресі з наступним прийняттям відповідного рішення партії "за вимогами трудящих" вже був відпрацьований.

Тож, преса знову виступила покірним "гвинтиком" у жорсткому механізмі утвердження нового порядку, заснованого на страху й репресіях. Партійна преса УРСР ревно взялася до справи.

Одна за одною друкуються тематичні полоси, де розслідуванню піддаються торгівля м'ясом, рибою, хлібом, рибними виробам, хлібопекарській справі.

Це був якісно новий рівень політичної кампанії. Новою була й практика послідовного, наполегливого повернення газети до теми. Початок "холодної" громадянської війни в СРСР у 1929-1938 і., прямим жертвами якої стали мільйони безневинних репресованих громадян, спричинило сприйняття селянством нового повороту аграрної політики уряду. Розгром селянсгва, кардинальні зміни усталених форм його існування, мав наслідком голодомор 1931-1933 рр.

Замовчування голодомору, і не тільки 1932-1933 рр., а й всіх наступних, стало однією з ганебних сторінок історії партійно-радянської преси України.

Партійно-радянська преси зіграла в цих трагічних подіях ганебну роль пропагандиста, агітатора й колективного організатора жорстоких політичних катаклізмів. Відступаючи від загальнолюдських цінностей, згодившись із спекулягивним протиставленням інтересів робітничого класу і всього суспільства, ця преса стала на шляхи самознищення.

СРСР стрімко втягувався в одну з найважчих продовольчих криз за свою історію, але партійне керівництво вдавало, ніби воно керує не тільки поточними обставинами, а й економічними законами.

Спираючись на тезу про необхідність посилення обліку і контролю з боку партії і держави по відношенню до всіх боків суспільного життя, пленум ЦК ВКП(б) прийняв 30 жовтня 1931 р. резолюцію "О развертывании советской торговли и улучшении снабжения рабочих", дія якого поширювалася і на Радянську Україну. Редакції газет заходилися виконувати його, маючи вже чималий досвід висвітлення саме цієї проблематики. Проводилися власні місячники, огляди, газетярі брали активну участь у подібних заходах, що проводили профспілкові, кооперативні органи. При цьому командний стиль, імператив ставали врівень зі звичними для будь-якої преси тоталітарного типу менторськими, наставницькими семантичними структурами.

Тим часом компартійна преса продовжувала нарощувати форми й методи своєї діяльності та дбати про їхню дієвість. У порівнянні з редакційною практикою на рубежі 1930-х років з'явилися принаймні дві нових тенденції.

По-перше, більше уваги газети почали приділяти позитивному досвіду вирішення проблем. В "Луганской правде" з'явилася постійна рубрика "Використовуємо досвід кращих", під якою, наприклад, 22 січня 1932 р. було висвітлено роботу по прийманню попередніх замовлень магазину та робкоопу "Паровозник". По-друге, за прикладом центральної преси місцеві редакції приступили до об'єднання своїх можливостей для вирішення окремих проблем, важливих для кожного з учасників спільних акцій.

Зразки для наслідування давала "Правда", яка, наприклад, проводила з 21 по 26 жовтня 1931 р. п'ятиденник перевірки, в якому під її керівництвом об'єднали свої зусилля газети Південного Кавказу та західних областей. В окремих заходах редакцій одночасно брали участь до 5 тисяч кореспондентів та робсількорів. Одночасно в "Правді" й кількох інших газетах виходила низка публікацій про причини неякісної роботи певного обладнання чи машини. Місцева преса об'єднувалася з низовою та стінною, а також з подібними виданнями інших регіонів.

Газетярський світ став нагадувати добре відмобілізовану армію. Ця дуже помітна особливість усієї партійно-радянської преси як типу ЗМІ тоталітарної моделі виявилася вже у перші роки радянської влади. Так, 1 травня 1920 р. кілька впливових газет центральні "Вісти..." й "Більшовик" та київський часопис "Галицький комуніст" випустили спільне число газету "Червоний стрілець". У 1921 р. під час продовольчої кризи одночасно виходили газети "На голод!" у Бердичеві, Богуславі, Борзні, Києві (як вечірня газета), Новгород-Сіверському, Сквирі, Сосниці, Чернігові, Шостці тощо; у Херсоні "На борьбу с голодом!".