Історія української журналістики

У концепції П.Куліша з усією очевидністю затрималися провідні положення естетичної програми Харківської школи романтиків. І це зрозуміло: нерозв'язані завдання ще довго залишаються актуальними для роботи представників української духовності.

Другий том мав істотні відмінності від першого й засвідчив тенденцію до переростання видання в універсальний журнал. Тут теж вміщувалися й фольклорні матеріали, але вони вже не домінували. Натомість були представлені художні твори, наукові праці та документи з історії України.

Перший розділ другого тому був продовженням першого тому й мав назву «Казки й казкарі». Він складався із ліричного щоденника, чию ефективність було відкрито й апробовано в першій книзі альманаху.

Другий фольклорний матеріал розміщений у кінці другого тому нарис «Похорони, списані зі слів поселянина в Харківській губернії».

У томі були опубліковані два художні твори: поема Т.Шевченка «Наймичка» та ідилія П.Куліша «Орися». Великий розділ другого тому складали нотні записи О.Маркевича українських народних пісень. І хоча тексти цих пісень були переважно відомі раніше, з інших збірників, вони вперше були опубліковані з нотами, що мало велике значення і навіть відкривало новий етап в українській фольклористиці.

Історичні дослідження й документи були представлені перекладом видавця рукопису польського пана Симона Закревського «Оповідання сучасника-поляка про походи проти гайдамаків», запискою члена Малоросійської колегії Григорія Теплова «Про непорядки, які походять від зловживань прав і звичаїв, грамотами підтвердженими Малоросії» та статтею Іоана Могилевського «Про давність і самобутність південно-руської мови».

На завершення тому П.Куліш помістив свою дискусію з польським письменником Михайлом Грабовським з приводу публікації універсалу гетьмана Остряниці. Усі подані в томі історичні матеріали розширювали знання про Україну, сприяли пізнанню тих соціальних і психічних механізмів, що творили українську історію.

«Записки о Южной Руси» зібрали позитивні відгуки в критиці. З розглядом двотомного альманаху виступили О.Пипін, М.Костомаров. Високо оцінив працю П.Куліша Т.Шевченко.

Сам П.Куліш готував до друку третій том. Тоді ж, у 1858 році, він звернувся з клопотанням до міністра освіти Є.Ковалевського про дозвіл видавати замість «Записок о Южной Руси» журнал «Хата». Проте міністр відмовив П.Кулішеві в дозволі видавати періодичне видання. Повторилася історія двадцятирічної давності, коли Є.Гребінка, зібравши матеріали для журналу, мусив їх видати альманахом. Тоді з'явилася «Ластівка». П.Куліш теж, потримавши трохи матеріали, у 1860 році видав альманах «Хата».

Після першого видання, яке з'явилося 25 лютого і швидко розійшлося, 11 травня довелося випустити другий наклад, ідентичний з першим.

«Хата» являла собою збірку творів провідних українських письменників. П.Куліш запросив до участі в ній усіх помітних авторів, що писали на той час українською мовою. У рубриці «Кобзарський гостинець» були опубліковані десять віршів Т.Шевченка, написаних на засланні й після нього. Для публікації були відібрані твори баладного типу (як наприклад з циклу «В казематі»: «Чого ти ходиш на могилу...», «Рано-вранці новобранці...») та автобіографічні («Доля»). Ці вірші значно розширили уявлення про Шевченкову поетичну творчість, сприяли зростанню Шевченкового авторитету як одного з найбільших поетів слов'янства.

Друкувалося в «Хаті» й оповідання «Чари» Марка Вовчка, яку Т.Шевченко називав своєю донею і яка сприймалася як нова зірка в українській літературі. Потім вона включила цей твір у свою класичну збірку «Народні оповідання».

П.Куліш представив на сторінках «Хати» й іншого класика української літератури Є.Гребінку, опублікувавши десять його «приказок».

З поетичних творів варто також відзначити публікації віршів Якова Щоголева та Петра Кузьменка. Перший з них належить до числа значних українських ліриків XIX століття. Зате твори другого друкувалися мало й ніколи не виходили окремими виданнями. Добірка «Хати» просто дала змогу здійснити читацьке знайомство з цим автором.

Проза була представлена двома оповіданнями Ганни Барвінок «Лихо не без добра» і «Восени літо». Це було зображення гармонійного в собі світу українського народу.

Із своїх творів П.Куліш опублікував тут оповідання «Сіра кобила» та драму «Колії». Оповідання являло собою белетризований народний анекдот з образом немудрого, але щирого й дотепного хуторянина в центрі. Драма «Колії» була невеличка за розміром, мала всього дві дії, і може розглядатися не як повнометражна п'єса, а праобраз жанру драматичного етюда, що набув поширення в епоху модернізму (М.Метерлінк, Леся Українка, О.Блок).

До багатьох розділів П.Куліш написав коротенькі літературно-критичні нариси про письменників.

Програмовий характер мала вступна стаття до альманаху «Переднє слово до громади (Погляд на українську словесність)». Український читач, твердив упорядник, повинен задовольняти свої духовні потреби не за допомогою сусідніх літератур, а своєї рідної словесності. Причому позиція автора була далекою від культивування національної замкнутості, від пропозицій виключити художній досвід інших народів зі своїх власних духовних шукань.

«Хата» стала першим українським альманахом, у якому літературна критика набула значення не доважку до художніх творів, а самостійної частини книжки. Вагоме значення мали й програмова вступна стаття, яка гідно репрезентувала українську літературу і пояснювала завдання альманаху, і літературно-критичні нариси, що супроводжували добірки окремих авторів. І завдяки гарному підбору літературних творів і їх глибоким критичним інтерпретаціям альманах «Хата» мав великий успіх, свідченням чого стала потреба упродовж короткого часу двох його накладів.

Нарешті, слід відзначити те, що об'єднує «Записки о Южной Руси» і «Хату». Насамперед це новий український правопис, запропонований П.Кулішем.

У загальних висновках відзначимо наступні аспекти значення Кулішевих альманахів кінця 1850-х років:

1) ними після великої перерви була, власне, відроджена українська журналістика, засвідчено, що репресії й переслідування не знищили її;

2) П. Куліш виступив в альманаховій журналістиці як новатор, запропонувавши в першому томі «Записок» жанр етнографічного щоденника, а в «Хаті» новий тип літературно-критичного збірника;

3) важливою була публікація нових творів Т.Шевченка («Наймички», ліричних віршів), Марка Вовчка, самого П.Куліша, Я.Щоголева;

4) альманахи спричинилися до відкриття нових імен в українській літературі (Ганни Барвінок, П.Кузьменка) та етнографії (Льва Жемчужникова);

5) продемонстрували зростання української словесності, збільшення числа її авторів і читачів; стійкий потяг в суспільстві до створення українського журналу, який і з'явився невдовзі.

Журнал «Основа» та його роль в розвитку української літератури.

Журнал «Основа» являє собою кульмінацію в сюжеті розвитку української журналістики першого періоду. Він почав виходити в 1861 році. Наприкінці 1850-х років у С.-Петербурзі зібралося велике українське тріо кирило-мефодіївців: Т.Шевченко, М.Костомаров, П.Куліш. Їїхня спільна праця й уможливила появу «Основи».

Відмова міністра освіти задовольнити клопотання П.Куліша про видання журналу українського спрямування лише посилила діяльність петербурзької громади в цьому напрямі. Тож, 29 лютого 1860 року було отримане право видавати журнал.

«Основа» замислювалася за типом російського «толстого» журналу того часу. Журнал обіцяв друкувати твори українською мовою або такі, що відображають життя й природу України; історичні дослідження та джерела з її історії; праці з етнографії; статті, присвячені проблемам виховання й освіти; обіцялося широко висвітлювати питання землеробства, сільського господарства, промисловості й торгівлі; подавати урядові постанови, які стосуються південно-руського краю; вміщувати критику й бібліографію з україніки.

Перший номер журналу вийшов з друку 12 січня 1861 року. На його обкладинці стояли слова: «Основа южно-русский литературно-ученый вестник». Часопис проіснував майже два роки і припинився на десятому числі 1862 року.

Друкувався він українською й російською мовами. Перша вживалася переважно для публікацій художніх творів, друга наукових досліджень, публіцистичних праць; нею ж писалися полемічні статті, спрямовані на обґрунтування української ідеї й захист позицій журналу в різноманітних питаннях. Але з часом, у міру тривалості видання й формування кола його читачів, питома вага української мови відчутно зросла: нею друкувалися листи читачів, хроніка, природничі дрібні статті. Тобто тут намічалася стійка тенденція до перетворення «Основи» на український журнал не лише за напрямком, але й за мовою.

На відміну від попередніх українських часописів, у яких домінувала наукова частина над художньою, в «Основі» ці два відділи були зрівноважені.

Найголовнішим автором «Основи» слід вважати Т.Шевченка, твори якого друкувалися щономера.

Другою постаттю в літературно-художньому відділі була Марко Вовчок. Марко Вовчок стала знаменитою в 1858 році, коли з'явилася її книжка «Народні оповідання», котра відразу вивела її на чільне місце в українській літературі. Найважливішими є дві її повісті: «Три долі» (1861, № 1) і «Від себе не втечеш» (1862, № 1), пізніше перейменована авторкою за ім'ям головного героя й названа «Павло Чорнокрил».

Третім (після Т.Шевченка й Марка Вовчка) з найбільш знаменитих авторів художнього відділу «Основи» був Олекса Стороженко (1806-1874), який опублікував у журналі переважну більшість творів, що згодом склали його знамениту двотомну збірку «Українські оповідання» (1863).

Дещо осібно стоїть ще один твір О.Стороженка, опублікований на сторінках «Основи», «Гаркуша. Драматичні картини у трьох діях» (1862, № 8, № 10). Попри драматургічну жанрову природу цей твір також був уведений автором у збірку «Українські оповідання».

Четвертим автором, який визначав характер белетристичного відділу журналу, був Пантелеймон Куліш. Він взагалі був дуже плідним письменником «Основи», дуже часто виступав у ній як з російськими, так і з українськими творами; як з прозою, так і з віршами, як з белетристикою, так і з публіцистикою й літературною критикою.

Спочатку він інтенсивно друкувався в «Основі» як російський прозаїк, опублікувавши повісті «Другой человек» (1861, № 2), «Старосветское дворище» (1861, № 3). Лише в № 4 за 1861 рік з'явився перший його український твір в «Основі» казка для дітей «Півпівника», переказ з іспанського фольклору за підписом «Панько Казюка». В історії російської літератури все ж відсутній такий письменник, як Пантелеймон Куліш. На тлі панівного в російській літературі критичного реалізму він виглядав стороннім явищем зі своїм романтичним українським світобаченням.

З інших авторів «Основи» варто відзначити Леоніда Глібова. У журналі були опубліковані його класичні твори: байки «Вовк та Кіт», «Вовк та Мишеня» (1861, № 2), «Вовк і Вівчарі», «Жаба й Віл» (1861, № 4), «Вовк та Ягня», «Лев та Миша» (1861, № 8), ліричні вірші «Вечір», знаменита «Журба» («Стоїть гора високая»), що стала народною піснею (1861, № 1).

Кілька творів опублікував в «Основі» Данило Морд овець (наприклад, оповідання «Солдатка» (1861).

Степан Руданський опублікував в «Основі» ліричні вірші, серед них знамениту «Пісню» («Повій, вітре, на Вкраїну...»), що стала народною, та вірш «Гей, бики!» (1861, № 1).

Публікував журнал і «шухлядні» твори. Так, у № 11-12 за 1861 рік вперше вийшла друком у світ драма Якова Кухаренка «Чорноморський побит на Кубані», написана ще в 1836 році.

Наукові, публіцистичні та літературнокритичні матеріали «Основи».

Другу рівнозначну частину журналу (поруч з художньою літературою) складали наукові розвідки, публіцистика та літературна критика. Серед наукової частини журналу, безумовно, лідерство захопили історичні праці. Головними їх авторами були М.Костомаров і П.Куліш. Лідером, зрозуміло, виглядав М.Костомаров, який саме в цей час займав кафедру російської історії Санкт-Петербурзького університету.

Головна властивість історичних праць М.Костомарова, опублікованих в «Основі», їхня історіософічність. З першого ж номера 1861 року М.Костомаров захопив читачів великою працею «Думки про федеративне начало в давній Русі», у якій доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно монолітну державу, а вже тоді складала федерацію племен, які й були підставою і головною причиною утворення українців, білорусів і росіян.

З праці М.Костомарова виходило, що українці й росіяни за типом національного характеру виглядали такими відмінними, що не лишалося сумнівів у тому, що це два різних народи. До того ж автор розпочав свій нарис з викладу географічних та давніх історичних обставин формування росіян і українців, обґрунтувавши цілком об'єктивний характер їхнього існування.

Праця «Дві руські народності» сприяла становленню української національної самосвідомості, формуванню уявлень про окремішність українського народу, а відтак і потреби для нього самостійно розв'язувати питання організації свого національного життя.

З цієї концепції виросла ідея української державності, хоча сам М.Костомаров не тільки до неї не доходив, але був противником її. Він був федералістом, сподівався на демократичне розв'язання національного питання в самій Росії, а свою концепцію розглядав як обгрунтування необхідності такого демократичного розв'язання, запровадження федеративного усторою Російської держави.

Цю ж мету мав на увазі науковець і в праці «Думки про федеративне начало в давній Русі». Але історія довела утопічність його сподівань: імперія не може бути демократичною.

Третя велика праця М.Костомарова, опублікована в «Основі», «Риси народної південноруської історії» (1861, № 3; 1862, № 6) являла собою викладену за стародавніми літописами історію України Київського періоду. Але аспект висвітлення обраний новаторський: це історія не князівських дворів, а народних рухів, глибоко споріднена з іншими «основ'янськими» працями М.Костомарова, спрямованими на опис українського національного характеру і узалежненого від нього історичного розвитку народу.

Праця складається з трьох частин. Перша охоплює час від легендарної давнини до держави Ярослава Мудрого, яка розглядається як найвищий вияв державотворення в часи Київської Русі. Другий розділ присвячений періодові міжусобиць і удільної роз'єднаності давньоукраїнських земель. Третій історії західноукраїнських територій після захоплення Київської держави монголо-татарами.

З праці М.Костомарова випливали важливі висновки:

1) його південноруси були українцями, принаймні протоукраїнцями, їх національний характер відповідав тому взірцю, що був змальований у статті «Дві руські народності»;

2) був відкритий механізм становлення національного характеру: він походив від особливостей географії, землі, яку заселяв даний народ;

3) історія південноруського краю виявлялася реалізацією українського національного характеру, прихід варязького княжого дому лише на короткий час уповільнив його дію, але через кілька поколінь варяги зукраїнщилися, і знову були приведені в дію відцентрові сили, заґрунтовані на засаді індивідуалізму;

4) головною особливістю Київської землі, що сформувала костомарівських південноросів, були природні багатства, родючість грунтів даного краю, це породжувало добродушність і терпимість, індивідуалізм і волелюбність, яскраво виявлені в характері українців як у давню, так і в нову добу.

Праця М.Костомарова «Риси народної південноруської історії» стала окрасою журналу, розглядалася в ньому як програмова, як така, що формує його ідеологічне обличчя.

Історичні праці М.Костомарова стали вагомим здобутком журналу «Основа». За різного тематичного спрямування вони були об'єднані спільною історіософською концепцією: утвердити самобутність українського народу, показати його відмінність від російського етносу, засвідчити цю відмінність у глибинах нашої давньої історії, показати захист своєї національної свободи в добу козацтва.

Виступив М.Костомаров в «Основі» і як літературний критик, опублікувавши працю «Спогад про двох малярів» (1861, № 4). Це мало не перший мемуарний твір про Т.Шевченка, тобто написаний невдовзі після смерті великого поета.

Тоді, в 1861 році, М.Костомаров уперше заговорив не лише про всеукраїнське, але й про всеросійське, всеслов'янське і світове значення Шевченка, показав глибинний зв'язок його творчості з народним світобаченням і світорозумінням. Ця стаття мала програмовий характер для шевченкознавства.

Важливу методологічну роль відіграли дві полемічні статті М.Костомарова, спрямовані на захист спадщини Г.Сковороди.

Шукаючи нових форм роботи з читачем, з п'ятого номера 1862 року «Основа» розпочала вести рубрику «Думки південноруса», у якій надавалося слово різним авторам з питань політичного й культурного життя українського краю. Розпочала цю рубрику стаття М.Костомарова «Про викладання південно-руською мовою». Цей твір є взірцем прагматичної, ужиткової журналістики, а його наслідки хрестоматійним прикладом дієвості та ефективності журналістських виступів.

Українська народність відроджується, вказував публіцист, свідченням чого є прикметні успіхи в галузі нашого слова, поява самої «Основи». А відтак необхідний розвиток української освіти. М.Костомаров був першим, хто заговорив про те, що для повноцінного українського відродження замість повістей, комедій, віршів потрібні наукові книжки. Вони повинні забезпечити українську освіту.

Далі публіцист накреслив план початкового виховання, що включало, на його думку, дві групи творів. Першу групу повинні скласти коротка священна й церковна історія, катехизис, уривки з повчань святих отців церкви, з житій улюблених народом святих і пояснення богослуження. Другу групу книжок мають скласти ті, що забезпечать для народу знайомство з природою, арифметика, космографія, географія і легкі для читання твори, які б знайомили його з найважливішими сторонами природознавства.

М.Костомарова був одним з провідних авторів «Основи» і опублікував на її сторінках видатні свої історичні та публіцистичні праці.

Другим видатним публіцистом «Основи» і взагалі видатним її автором був П.Куліш. Його часто протиставляють М.Костомарову, називаючи саме М.Костомарова публіцистом, а П.Куліша провідним літературним критиком «Основи». В журналі були опубліковані видатні літературно-критичні твори М.Костомарова («Спогад про двох малярів»), а також видатний публіцистичний твір П.Куліша «Листи з хутора» (1861, №№ 1-4, 11-12). Саме тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника.

Важливе місце в концепції П.Куліша займала проблема освіти. Вона була монополією міста, тобто, за концепцією П.Куліша, не відповідала народним потребам і запитам.

Так само критично оцінювалася в системі «хутірської філософії» П.Куліша й книжна культура, література. Замість книжності П.Куліш проголошував орієнтацію на правдиве слово «Учителя всеблагого» (тобто Ісуса Христа). Український національний одяг свитка стає для публіциста символом істинності українського світу.

У числі 2 1861 року в «Основі» П.Кулішем була опублікована програмова стаття «Характер і завдання української критики», у якій була сформульована концепція стосунків української літератури й критики, висловлювалися слушні й актуальні судження про розвиток художнього слова.

Головне гасло П.Куліша народність, під якою він розуміє вірне відображення в літературі не лише етнографічних подробиць, а передусім морального світу народу, його філософії, світосприймання і світобачення.

Запропонована й обґрунтована П.Кулішем програма була взята на озброєння українською літературною критикою. Вимогливість у ставленні до художнього слова, боротьба з літературним графоманством, низькою якістю літературних творів стали для неї важливою стороною її діяльності.

Другою програмовою працею П.Куліша в «Основі» стала стаття «Простонародність в українській словесності» (1862, № 2), присвячена визначенню національного обличчя української літератури й багато в чому споріднена концептуально з попередньою статтею.

П.Куліш, безумовно, намагався практично втілити свої теоретичні настанови, але короткочасність існування «Основи» спричинила зредукованість цього виду його діяльності. Віддаючи перевагу теоретичній, програмовій критиці, він все ж опублікував у другий рік існування часопису в ньому дві рецензії. На відміну від програмових статей, написаних хоч і про українську літературу, але російською мовою, практичну літературну критику з розглядом українських книжок П.Куліш пише українською мовою, здається вперше створюючи подібний прецедент.

Перша рецензія «Казки і байки з сусідової хатки, перелицьовані і скомпоновані Придніпрянцем» (1862, № 1) розглядає два випуски книжки, що вийшла в Києві в 1850 і 1860 роках. Це відверте графоманство.

А в № 3 1862 року П.Куліш започаткував цілу критичну рубрику «Перегляд українських книжок», оглянувши в першій рецензії відразу три видання: анонімну збірку «Скарб» (К., 1859), збірку віршів М.Юркевича «Разок намиста» (СПб., 1861) і драму Марка Онука «Мотря Кочубеївна» (К., 1861). Низький художній рівень цих книжок приводить до того, що в П.Куліша замість аналізу виходить пародійний переказ і цитування. Обидві рецензії швидше можуть правити за зразок літературного фейлетону з усіма властивостями цього жанру: висміюванням бездарності і претензій авторів, рясним цитуванням текстів для аргументації своїх думок, використанням знижувальної лексики тощо.

В цілому діяльність П.Куліша теоретика й історика літератури була кориснішою для «Основи», ніж його праця на терені власне практичної літературної критики. У своїх роботах він виклав головні засади розвитку української літератури, ставлення до неї літературної критики, створив початковий нарис історії української словесності. Якщо додати до цього художню творчість та публіцистику П.Куліша, то він виявиться мало не провідним автором журналу, у всякому разі одним з основних його діячів.

Прикладом плідного впливу «Основи» на становлення української громадянської свідомості стали виступи в журналі молодого покоління українських діячів, що приходило на зміну кирило-мефодіївцям. Серед них найбільшої уваги заслуговує стаття Володимира Антоновича «Моя исповедь», опублікована в першій книжці журналу 1862 року.

Журнал «Основа» припинив своє існування на десятому числі 1862 року. Причини його занепаду крилися в складній суспільно-політичній та літературній боротьбі того часу в Росії, були неоднозначними й розмаїтими.

Отже, причини припинення видання «Основи» були такі:

1) вичерпання коштів, що були виділені на видання журналу меценатом. Це був час бурхливого розвитку журналістики в Росії, коли саме приватні, а не урядові часописи становили головну частку її корпусу. Отримавши перший поштовх за допомогою меценатського стартового капіталу, видання міцніли, завойовували місце на ринку преси і далі продовжували існувати за рахунок читацької передплати. Розраховували на це й організатори «Основи», але їхні очікування не виправдалися. У долі журналу фатальну роль відіграв другий чинник;

2) брак передплатників. Сприйнявши «Основу» спершу з ентузіазмом, українське громадянство з часом почало змінювати ставлення до неї, позбавляючи її своєї моральної й фінансової підтримки. 3) погана організація роботи редакції, яка взяла за правило не відповідати на листи читачів і навіть не повідомляти авторів про долю надісланих матеріалів. Це викликало численні нарікання з боку багатьох відомих діячів того часу, починаючи від визнаних авторитетів, яким була, наприклад, Марко Вовчок, і кінчаючи початківцями, яким тоді почувався А.Свидницький. Розпочавши писати для «Основи» свою знамениту повість «Люборацькі» й надіславши до журналу її перші розділи, він так і не дочекався ні їх публікації, ні будь-яких роз'яснень редакції про її наміри щодо рукопису, сповнився гіркої образи і припинив стосунки з часописом;

4) внутрішні суперечності в редакційному колективі. Суперечності між В.Білозерським, реальним редактором, який ніс відповідальність за всі матеріали, надруковані в ньому, і П.Кулішем, який прагнув стати неофіційним лідером журналу, дедалі поглиблювалися. Усе це ускладнювало й без того складне становище «Основи» і, можливо, негативно позначалося й на роботі редакції з іншими авторами;

5) у ситуації революційного піднесення, коли в центрі суспільного життя опинилася демократична, переважно студентська молодь, явно помилковою була орієнтація «Основи» на українське заможне панство, яке виявилося не готовим до згуртування навколо свого журналу, не сприйняло ідей українського відродження, покинуло часопис, що міг би стати його органом; з другого боку, революційно-демократична молодь була негативно налаштована на постановку національних проблем, вбачала своє завдання (під впливом дедалі ширше проникаючого в Росію марксизму) в соціальному визволенні народу. «Основа», зайнявши свою позицію, що визначалася її українським національним спрямуванням, виявилася ніби поза головними суспільними протиборствуючими таборами, від яких могла б дістати надійну підтримку;

6) негативне враження на читачів та передплатників справляла несвоєчасність виходу номерів «Основи», їх систематична затримка іноді на кілька місяців. В Росії того часу склалася стійка практика виходу в світ чергової книжки журналу першого числа поточного місяця. Навіть невелика затримка з виходом ставала помітною і призводила до втрати журналом популярності, затримка ж на місяць або кілька перетворювала журнал на факт уже не журналістики, а книжкової торгівлі. Це й сталося з «Основою». Щоправда, затримувалася вона з виходом до читача не з власної вини, а через безкінечні цензурні утиски. Жоден журнал в Росії того часу не вів такої виснажливої війни з цензурою, як «Основа». Пропускаючії в «Современнике» і «Русском слове» досить різкі, хоч і алегоричні, вислови й цілі матеріали, цензура буквально прополювала «Основу», практично з кожного номера знімаючи кілька статей. Щоб їх замінити й у повному обсязі видати журнал, необхідно було затримати його вихід. Часто цензура знімала й вставлені на заміну статті, і тоді вихід номера запізнювався ще більше.

7) прихована війна здійснювалася за допомогою прямих політичних доносів до центрального жандармського управління.

Сама ідея вичерпаності «Основи» поступово ставала очевидною і для її організаторів. Ще 15 листопада 1862 року В.Білозерський подав до С.-Петербурзького цензурного комітету клопотання про реорганізацію журналу на двотижневу газету на три аркуші з додатком двох літературно-художніх збірників на рік (по 20 аркушів кожний) та періодичного видання при газеті додатка для народного читання (від 5 до 10 аркушів). На це звернення В.Білозерський 20 листопада 1862 року отримав відповідь, з якої становилося ясно, що існування періодичного українського друкованого органу (а така ідея раз у раз виникала в колах української інтелігенції) в Росії стало юридичне неможливим.

Тож, не одна якась певна причина, а цілий комплекс несприятливих обставин і подій призвів до припинення видання журналу «Основа». Проте, незважаючи на його короткочасне існування часопис мав величезне значення в історії української журналістики, та й українського суспільства в цілому. Найголовніші аспекти значення журналу зводяться до такого:

1) «Основа» гідно підсумувала перший період розвитку української журналістики, стала знаком переходу від інстинктивного українства до свідомого українофільства, тобто ознаменувала й засвідчила появу нової якості в українському суспільному і літературному русі;

2) «Основа» відіграла важливу організаторську функцію, об'єднавши навколо себе, особливо в перший рік свого існування, практично всі сили української орієнтації; енергійно піднімала питання про розвиток української освіти, створення підручників для української школи, розширення українського книгодрукування та ін.;

3) «Основа» продемонструвала рівень сучасної української літератури, представивши на своїх сторінках практично всі скільки-небудь значні імена. Від прагнення бути просто всеукраїнським журналом відсутність певного політичного напрямку і неприєднання до певних протопартійних об'єднань того часу. Це був загальний журнал з представленням на його сторінках усього, що так чи інакше стосувалося України. У ньому сусідили критичний реалізм Марка Вовчка і фольклорний романтизм О.Стороженка, видатні класичні твори Т.Шевченка і прохідні, загублені в часі через свою художню невиразність вірші В.Кулика та П.Кузьменка. В «Основі» усім знаходилося місце;

4) «Основа» пробудила громадянство до української творчості, стимулювала й активізувала діяльність О.Стороженка, С.Руданського, О.Кониського А.Свидницького, Т.Рильського, В.Антоновича. Дехто з майбутніх громадівців (В.Антонович, Т.Рильський, О.Кониський) встиг виступити на сторінках «Основи», хоча це вже було інше, нове покоління українських діячів;

5) журнал мав величезний вплив на розвиток української літературної мови, яка до «Основи» розвивалася майже виключно в межах стилю художньої літератури. Тут же з'явилися і успішно розвивалися публіцистичний, науковий і навіть епістолярний стилі. Причому щодалі, то питома вага українських текстів зростала. Не лише відомі діячі, але й рядові читачі дописували до журналу українською мовою, і їхні листи час від часу друкувалися в журналі;

6) «Основа» відіграла роль прикладу, якоюсь мірою навіть недосяжного ідеалу художньої творчості, публіцистичної майстерності, наукової глибини, полемічної пристрасності. Друкуючи твори класиків (Т.Шевченка, Марка Вовчка, П.Куліша, О.Стороженка, М.Костомарова), «Основа» високо підняла творчу планку, запропонувала взірець для навчання. Показово, що народовська українська журналістика в Галичині, сприймаючи «Основу» за взірець, почала з численних передруків з неї, і не змогла рушити вперед, аж поки весь обсяг журналу не був засвоєний у духовний досвід місцевого громадянства. На підросійській же Україні українська журналістика ще довго не могла піднятися до рівня «Основи» і рушити далі;

7) «Основа» створила взірцевий ідеал єдності українських діячів, консолідації їхніх сил задля українського національного відродження. Як неприпустиме лихо сприймала вона внутрішній розбрат і викохувала мрію про повернення до «основ'янської» єдності. Тому за зразком «Основи» як загальні консолідуючі видання замислюються і створюються і «Правда», і «Зоря», і, нарешті, справжній спадкоємець «Основи» «Літературно-науковий вісник»;

8) «Основа» спричинилася до різкого зростання української національної свідомості в усій Росії, бурхливого поштовху в розвитку української літератури, публіцистики, літературної критики, історичної науки. Внаслідок здійснення різноманітних репресивних заходів існування української журналістики в Росії стало неможливим. Центр її розвитку перемістився за кордон, розпочалася нова, австро-українська сторінка в її історії.

Журнал «Основа», безперечно, входить до числа класичних надбань не лише історії української журналістики, але й у цілому української духовної культури, а значення різноманітних творів і журналістських матеріалів, опублікованих у ньому, виходить далеко за межі його епохи.

Газета Леоніда Глібова «Черниговский листок».

Видання щотижневої газети «Черниговский листок» можна розглядати як приклад благотворного впливу журналу «Основа» на українське громадянство й українську журналістику.

Навесні 1861 року він подав до Київського цензурного комітету клопотання про дозвіл видавати в Чернігові щотижневу газету. У газеті передбачалося друкувати літературні твори невеликого розміру; новини й повідомлення зі столиці губернії та повітових міст; популярні статті з сільського господарства, домоводства, промисловості, торгівлі, медицини, освіти тощо; бібліографічні повідомлення та короткі відгуки про книжки; а також об'яви приватних осіб та офіційних установ.

Ціна «Черниговского листка» встановлювалася на 1861 рік два карбованці сріблом. На цей час Л.Глібов уже був відомим письменником, автором поетичної книжки російською мовою, численних українських байок, опублікованих у газеті «Черниговские губернские ведомости», а також публікації великої добірки віршів в «Основі».

12 липня 1861 року Л.Глібов розпочав видання «Черниговского листка». У серпні 1863 року його видання було припинене у зв'язку з процесом над членом народницької організації «Земля і воля» І.О.Андрущенком, який був товаришем і автором Л.Глібова. Незважаючи на те, що, крім дружніх листів, ніяких компрометуючих матеріалів знайти не вдалося, Л.Глібову не лише було заборонено видавати газету, але його було звільнено з посади вчителя й вислано адміністративним порядком до Ніжина.

Наприкінці життя він став відомий як дитячий письменник, друкуючи в народовському дитячому журналі «Дзвінок», що почав виходити з 1890 року, багато дитячих віршів, загадок, акростихів тощо.

Видання «Черниговского листка» на початку 1860-х років було журналістським подвигом Л.Глібова. Чернігів у ті роки, хоч і був невеликим провінційним містом, але в ньому жили відомі діячі свого часу: Павло Чубинський, Опанас Маркевич, Степан Ніс. До участі в газеті йому вдалося залучити П.Куліша, О.Кониського, П.Кузьменка, П.Сфименка, М.Вербицького, М.Номиса, О.Лазаревського, І.Андрущенка.

Через брак коштів і невелику кількість читачів регіонального! видання Л.Глібову так і не вдалося налагодити більш-менш тривалий випуск газети, у її виданні раз у раз траплялися великі перерви. Так, у 1861 році вийшло лише 11 чисел часопису, у 1862 36, а в 1963 14 (усього було видано 61 число газети). Це не дозволяло залучити до сталого співробітництва відомих діячів, участь яких у газеті мала принагідний характер. З цих же причин не вдавалося створити й кореспондентську мережу хоча б у повітових містах Чернігівщини. Проте видання було помічене місцевою інтелігенцією.

Переважну більшість матеріалів доводилося писати самому редактору, який і був єдиним співробітником «Черниговского листка», виконуючи в ньому функції кореспондента, коректора й навіть кур'єра.

Його захопила журналістика так, що стало неможливим займатися власне художньою творчістю. За 1861-1863 роки він опублікував на сторінках «Черниговского листка» всього дві українські байки, два давніх (з 1846) перероблених вірша російською мовою, а також 13 нових російських віршів. Тож, газета створювалася не для публікації художніх творів, а для виконання чисто журналістських, інформативних функцій.

В кожному номері газети друкувалися власні матеріали Л.Глібова, статті і нариси, де він описував місцеві події, подавав хроніку культурного життя міста, створював картину тутешніх звичаїв і порядків.

Видання «Черниговского листка» велося з великими перервами, що були спричинені постійними матеріальними труднощами, які відчувала редакція.

Незважаючи на матеріальну скруту, байдужість місцевої публіки, розхолоджуючі перерви у випуску, Л.Глібов продовжував видавати газету. Зрозуміло, що заробітку вона йому не приносила, а збитки він змушений був покривати з власних коштів, але пекуча потреба розмови з читачами, висловлення власних думок і оцінок, формування суспільної думки спонукали його до продовження справи, аж поки видання не було заборонене урядом.

Найбільш охоче Л.Глібов писав про освіту, культуру, але не обминав і політичні події, створював цікаві описові подорожні нотатки, звичаєві нариси. Також охоче писав «Черниговский листок» про місцеві події культурного життя.

На сторінках «Черниговского листка» Л.Глібов постав не просто як письменник, що з нудьги заблукав у журналістику, а як цілком професійно сформований журналіст. Його матеріали розмаїті, охоплюють всі сфери життя, цікаві спостереженнями, оригінальні і яскраві за поетикою. Л.Глібов виявив себе й політичним аналітиком, і вимогливим рецензентом, і, нарешті, просто глибоким оглядачем місцевого життя.

Виявив себе редактор і як гарний організатор. Незважаючи на всі перешкоди, що виникали на шляху видання газети, Л.Глібов зумів залучити до співпраці у «Черниговском листке» багато відомих діячів. У газеті друкувалися П.Куліш (вірші, уривки з прозових творів, статті, наукові праці), О.Кониський (вірші, статті, кореспонденції, рецензії, подорожні нариси), О.Лазаревський (історичні розвідки, наукова публіцистика, полемічні замітки), П.Єфименко, П.Кузьменко, О.Маркевич, О.Тищинський, М.Олександрович, І.Андрющенко та ін.

Орієнтуючись на «Основу», Л.Глібов запровадив у своїй газеті рубрику «Из уст народа», де друкував українські народні казки, пісні та оповідання. З історико-етнографічними та фольклористичними розвідками виступали П.Чубинський, М.Номис, О.Маркевич, О.Тищинський.

З власне інформаційних журналістських матеріалів Л.Глібов обирав суголосні зі своїми власними поглядами статті. «Заметка о г. Остре» (30 червня 1862) М.Александровича нагадувала власний нарис Л.Глібова про Ніжин.

Проблемам народної освіти, зокрема запровадженню в неї української мови, була присвячена стаття О.Лазаревського (2 липня 1863). З'явившись після Валуєвського циркуляра і заборони діяльності недільних шкіл, вона аргументовано доводила неможливість заборони живої мови, якою розмовляє багатомільйонний народ і успішно створюється література.

Цій же меті захисту освіти українською мовою була присвячена стаття І.Лашнюкова «Чеські народні школи і педагогічний інститут для приготування вчителів народних шкіл у Празі» (28 травня, 4,11 червня 1863), яка розповідала про корисний досвід розв'язання національного питання в Австрії, до складу якої тоді входила Чехія.

Л.Глібов-редактор був досить поміркованим, вів свою газету так обережно, що вона продовжувала виходити й після Валуєвського циркуляра. Лише арешт народовольця І.Андрущенка, у якого були виявлені цілком безневинні листи Л.Глібова, відчутно зашкодив репутації редактора й призвів до непередбачуваних наслідків. Міністр внутрішніх справ П. Валуєв у розпорядженні від 10 серпня 1863 року категорично вимагав від губернського начальства відібрати в Л.Глібова право на видання газети.

Залишившись без засобів до існування, Л.Глібов виїхав до Ніжина, де жив кілька років на утриманні свого тестя. Після цього в умовах самодержавної Росії ні йому, ні комусь іншому здійснити видання українського періодичного органу не вдавалося.

«Черниговский листок» завершив перший період історії української журналістики. Газета була видатним явищем української провінційної преси свого часу, гідним супутником столичного журналу «Основа». Тижневик виносив на суд громадськості важливі проблеми суспільного життя, був тим дзеркалом, у якому чернігівське громадянство могло бачити свій реалістичний образ.

Репресивні заходи проти українського слова і перенесення української журналістики до Австрії.

Появі Валуєвського циркуляра, який остаточно законодавче закріпив заборону української журналістики в Росії, передували кілька важливих суспільно-політичних чинників.

Першим стало українське відродження, яке розпочалося наприкінці 1850-х років унаслідок загальнополітичного потепління в Росії, пов'язаного з «епохою великих реформ».

Виникнення громад; заснування недільних шкіл для народу з українською мовою навчання;

активізація творчої діяльності українських письменників і українського книговидавництва;

перехід у журналістиці від ненадійних і несталих альманахових спроб до справжніх періодичних видань усе це стало ознаками того великого процесу, який призвів до бурхливого розвитку національної самосвідомості, поклав початок перетворенню українського етносу з етнографічного матеріалу на свідому своєї гідності й духовної величі історичну націю.

Стаття М.Костомарова «Про викладання малоросійською мовою», опублікована в п'ятому числі журналу «Основа» в 1862 році в рубриці «Думки південноруса», виявилася максимально актуальною. Вона узагальнювала вже існуючий досвід будівництва національної освіти, підсумовувала його перший етап, окреслювала шляхи дальшого поступального руху. Публіцист пропонував створити для національної освіти міцну методологічну й навчальну базу, покінчивши з її стихійним характером. Навчальні книжки українською мовою, яких перед тим не знала Росія, стали цілковитою реальністю. Це викликало негативну реакцію их російських діячів, які раніше співчували ідеї української освіти (наприклад, у редакції «Московских ведомостей» М.Катков оголосив збирання пожертв для видання українських книжок), раптом усвідомили можливі кінцеві наслідки цього процесу і зайняли ворожі щодо українства позиції.

Процес українського відродження загрожував цілісності й неподільності Росії, з погляду імперського мислення він повинен був бути негайно зупинений.

У 1863 році в Польщі розпочалося національно-визвольне повстання, метою якого була реставрація Польської Речі Посполитої в кордонах 1772 року, тобто до першого розподілу цієї держави до того часу, коли вона включала в себе й велику кількість українських земель.

Перед Російською імперією постала реальна загроза прецеденту відторгнення національних окраїн. Уся військова й дипломатична могутність імперії була кинута на придушення повстання. Лише в травні 1864 року польське повстання було розгромлене Росією за допомогою військ Прусії та Австрії.

Польське повстання було другою причиною репресій російського уряду проти українського руху. Воно засвідчило перед російською громадською думкою, якою могутньою силою володіє будь-який національно-визвольний рух.

Особливо обурювалися слов'янофіли, активно використовуючи для боротьби свою друковану трибуну газету «Московские ведомости». На чолі слов'янофільства в цей час стояв російський журналіст і громадський діяч Михайло Никифорович Катков (1818-1887). Його ім'я стало символом реакції і великодержавного шовінізму. У 1850-1855 і в 1863-1887 роках він редагував газету «Московские ведомости», а у 1856 -1887 роках журнал «Русский вестник». Зі сторінок цих видань він і розпочав боротьбу проти українського національного відродження.

Крім неофіційного шляху полеміки з опонентами в пресі, яка доходила часто й до використання жанру публічного доносу, був використаний і офіційний шлях безпосередніх доносів на українофілів до політичної поліції. Для Росії це був типовий шлях боротьби з політичними опонентами чи економічними конкурентами.

18 липня 1863 року з'явилося за № 364 розпорядження міністра внутрішніх справ міністру народної освіти «Про книги, що видаються для народу малоросійським наріччям». Воно увійшло в історію під назвою «Валуєвський циркуляр (обіжник)». Його зміст може бути зведений до таких трьох головних положень:

1) уже давно в пресі йдуть дискусії про можливість існування самостійної української літератури. Останнім часом це питання різко політизувалося. Раніше твори українською мовою були зорієнтовані на освічені верстви Південної Русі, але тепер призначаються для «маси неосвіченої». Під виглядом поширення освіти ці твори переслідують злочинні політичні задуми (сепаратизм);

2) у С.-Петербурзі вже збираються пожертви на видання дешевих книжок українською мовою. Цензура відчуває утруднення, адже в усіх без винятку навчальних закладах Росії до використання українська мова не допущена, а питання про її використання для цього викликає обурення в самих малоросів... ;

3) по цензурному відомству віддавався такий наказ:

друкувати українською мовою тільки твори художньої літератури;

заборонити пропускання книжок українською мовою:

а) духовного змісту,

б) навчальних,

в) призначених для початкового читання народу.

Дане розпорядження віддавалося як тимчасове, що має діяти до остаточного розв'язання в законодавчому порядку питання про навчання грамоті на місцевих наріччях. Але це питання в Росії так ніколи й не розглядалося, а відтак дія тимчасового локального розпорядження нічим не була обмежена, а його наслідки були фатальними для укр. Журн. й літератури. У цілому вони можуть бути зведені до такого:

1. Це був сигнал для цензури полювати на будь-яку українську книжку. Навіть твори художньої літератури, нібито дозволені до друку Валуєвським циркуляром, опинилися під прискіпливою увагою контрольних органів. Унаслідок чого одна з десяти художніх книжок дозволялася до друку. Вихід у світ українських книжок катострофічно скоротився. Так, у 1866 році їх не було видано зовсім.

2. Після Валуєвського циркуляра під забороною опинилася українська журналістика в Росії.

Замість відміни тимчасового Валуєвського циркуляру українство в Росії дочекалося від царського уряду вже постійної заборони українського слова. 30 травня 1876 року російським імператором Олександром II Визволителем у німецькому місті Емсі був підписаний документ, який ще далі посилив репресії проти української духовної культури і ввійшов в історію під назвою «Емського указу».

Підписанню Емського указу предувало пожвавлення українського культурного руху, центр якого перемістився з С.-Петербурга в Київ. У 1869-1870 роках була здійснена знаменита етнографічна експедиція Павла Чубинського, матеріали якої оброблялись і друкувались кілька наступних років. 1872 року в Києві було відкрите Південно-західне відділення Імператорського російського географічного товариства, яке розгорнуло систематичні дослідження краю і стало праобразом української академії наук.

У Києві того часу в «Громаді», що нараховувала коло ста членів, зосередилися видатні наукові сили: В.Антонович, М.Драгоманов, І.Білик, П.Житецький, К.Михальчук, О.Русов, П.Чубинський, Б.Кістяківський та ін. Поруч з ними працювали митці: М.Лисенко, М.Старицький, І.Нечуй-Левицький, Панас Мирний. Цей колектив розгорнув дослідження з історії літератури й мови, фольклористики, етнографії, відбувалися цілком легальні зібрання, на яких обговорювалися наслідки наукової праці, читалися літературні твори, знову пробивала собі дорогу українська книга.

Саме тоді по українському відродженню знову було завдано нищівного удару. Не обійшлося тут без ганебного доносу до політичної поліції. Його автором став Михайло Юзефович (1802-1889), ініціатор слідства в справі Кирило-Мефодіївського братства в 1847 році. Він і виступив ініціатором антиукраїнського указу 1876 року, тому його іноді ще називають «законом Юзефовича».

Це був дуже конкретний документ, який містив лише розпорядчу частину, аргументаційної преамбули, як у Валуєвському циркулярі, в ньому не було. Уряд Росії вже вважав зайвим теоретично обґрунтовувати придушення українського слова відсутністю української мови чи інтригами поляків. У тексті указу містилася лише сама постанова, стисла й афористична; тому її доцільно навести цілком. Отже, Емський указ оголошував:

1. Не допускати ввезення в межі імперії без особливого дозволу головного управління в справах друку будь-яких книг і брошур, що видаються українським наріччям.

2. Друкування й видання в імперії оригінальних творів і перекладів тим же наріччям заборонити, за винятком лише:

а) історичних документів і пам'яток і

б) творів красного письменства, але з тим, щоб при друкуванні історичних пам'яток безумовно утримувався правопис першоджерел; у творах же красного письменства не було допущено ніяких відступів від загальноприйнятого російського напрямку і щоб дозвіл на друкування творів красного письменства давався не інакше, як після розгляду в головному управлінні в справах друку.

3. Заборонити сценічні вистави і читання українською мовою, а також друкування нею ж тексту до музичних нот.

Перший пункт Емського указу знищував комунікаційний канал підросійських українців з Галичиною та іншими зарубіжними центрами української культури.

Галичина перетворилася на столицю української журналістики й літератури. Там видавалися українські газети й журнали, друкувалися книжки, в тому числі й авторів з підросійської України. Тому в Емському указі і з'явився пункт про заборну ввозити українську друковану продукцію з-за кордону в Росію.

Третім пунктом указу знищувався іще не народжений український театр, українське слово взагалі виносилося за межі публічного вжитку. Від часу припинення «Основи» усі спроби українців мати своє періодичне видання українською мовою визнавалися в Росії «не подлежащими удовлетворению». До 1905 року на теренах величезної Російської імперії не існувало жодного українського періодичного видання. Лишалася тільки можливість для проукраїнськи налаштованих російських журналів і газет, як-от: «Киевский телеграф», «Киевская старина», чи видання знову ж таки альманахової журналістики («Рада», «Степ», «Складка» тощо) українською мовою.

Перший же, російсько-український, період характеризується такими провідними ознаками:

1. Українська журналістика в цей час проходить період становлення. Хронологічно цей етап має виразні чотири складові:

а) львівська журналістика кінця XVIII початку XIX століть французькою, німецькою й польською мовами, що лише територіально (але не інформаційно) належить Україні;

б) харківська журналістика 1810-1820-х років, що створюється російською мовою, але з окремими вкрапленнями українських творів;

в) альманахова журіналістика 1830-1840-х років, що пройшла шлях від універсальності до галузевої (літературної) спеціалізації, від переважно російських до власне українських за мовою й духом видань;

г) журналістика кінця 1850 початку 1860-х років як синтез розмаїтих пошуків попередніх періодів і взірець поєднання публіцистичної активності й гостроти, наукової глибини й досконалості, художньої довершеності та активного використання української мови в журнальній практиці.

2. Українська журналістика в системі суспільної свідомості розглядалася як важливе завдання в духовній праці національної інтелігенції, тут працювали найвидатніші українські діячі літератури й науки;

3. Українська журналістика з'являється не стільки з інформаційних, скільки з літературних потреб українського громадянства, яке вбачало в літературі спосіб виховання національної свідомості в позбавленому державності народі, покладало на літературу націобудівну функцію. Звідси велика кількість в даному періоді літературних альманахів та журналів і зовсім незначна кількість власне інформаційних видань. До того ж видаються вони іншими мовами. Це вказує на слабкорозвиненість українського суспільства, відсутність у ньому читацьких інтересів до україномовної інформації за наявності можливості задовольняти інформаційні потреби іншими мовами.

4. Як тільки з'явився журнал «Основа», розвиток української журналістики було штучно зупинено репресивними заходами російського уряду; цей крок унеможливив дальший розвиток української журналістики в Російській державі; її центр перемістився в Галичину, де й перебував до початку нового періоду її історії, який умовно можна назвати «Австрійсько-українським».

8. «КИЕВСКАЯ СТАРИНА»

Альманахи 1880х рр.

Життя ставило свої вимоги, треба було шукати виходу, і його знаходили у виданні альманахів, що мали тенденцію стати періодичними органами. Зміст їх був переважно з красного письменства, подекуди з'являлися тут матеріали бібліографічного характеру, іноді етнографічного і подібних.