Історія української журналістики

Спостерігається і явище рекрутизації владою провідних журналістів, тобто запрошення їх на роботу в урядові структури, передусім на посади речників.

Так, у свій час американський президент Роналд Рейган призначив керівником свого впливового офісу комунікації Білого Дому впливового консервативного журналіста Пета Б'юкеннена. Речником британського прем'єра-лейбориста Тоні Блера став Алістер Кемпбел, редактор найпопулярніпіої газет "The Sun", яка відверто агітувала за лейбористів на виборах 1997 р.

Інший метод паблік рілейшнз, який все частіше застосовується владними структурами, витоки інформації, тобто формально не санкціонована передача в ЗМІ певної інформації, здебільшого таємної. Як свідчить світова практика, переважна більшість таких випадків свідома акція самих урядовців, які керуються власними політичними переконаннями (наприклад, незгода з пануючою генеральною лінією) або переслідують амбіційні цілі (приміром, викликати удар на свого шефа або суперника). Окремий вид таких витоків передача пресі неправдивої інформації або ж попросту фальшивок.

У Британії класичним приюіадом фальшивки дня преси вважається опублікований у 20-х рр. напередодні виборів лист керівника Комінтерну Зінов'єва про нібито сприяіння британським лейбористам у підготовці збройної соціалістичної революції. Цей лист, який згодом був визнаний фальшивкою, став головною зброєю консерваторів у передвиборчій кампанії.

У свою чергу, американський президент Роналд Рейган визнав, що свідомо говорив неправду журналістам про підготовку удару по Ливії, звинуваченій у підтримці міжнародного тероризму, оскільки хотів, щоб диктатор Муамар Каддафі "не міг спокійно спати", очікуючи увесь час американської атаки. Ще одним прикладом негативного впливу на мас-медіа є фальшивки, що закидаються в пресу. Так, в одному з сюжетів на американському телебаченні ридаюча кувейтка розповідала про те, як іракські солдати вдерлися до її лікарні, грабували й вбивали дітей. Тільки згодом з'ясувалося, що ця очевидиця донька кувейтського посла у Вашингтоні, а матеріал підготовлений відомими кліпмейкерами. В іншому разі, кадри на яких американські солдати висаджуються на дах замінованого іракцями посольства США, мали свідчити про ризикованість акції і самовідданість армії, були блефом, бо виявилося, що за два дні тут вже побували парашутисти-мінери і ніяких мін не виявили.

Практика організації витоків для преси засвідчила свій згубний вплив на мас-медіа під час відомого секс-скандалу "Моніка Левінскі президент Клінтон" у 1998 р. Виявилося, що дві супротивні сторони і незалежний слідчий Кеннет Старр, який намагався довести факт сексуальних стосунків американського президента з практиканткою в Білому Домі, і команда Клінтона систематично постачали в пресу у вигляді витоків неправдиву інформацію. Федеральний суддя змушений був відкрито звернутися до обох сторін з вимогою припинити цю практику. Зрозуміло, що репутація американської преси в цілому зазнала чималої шкоди, оскільки аудиторія побачила її слабкість у змозі протистояти маніпуляції властями.

Водночас необхідно зазначити (всупереч твердженням багатьох оглядачів), що висвітлення пресою скандалу КлінтонЛевінскі засвідчило якреальну свободу американської преси, так і виконання нею функції "сторожового пса демократії", перед яким не захищена навіть перша особа держави, яку підозрюють у протиправних діях (у випадку президента Клінтона це неправдиві свідчення у суді і примус інших брехати під присягою).

Є підстави говорити й про подібні дії властей в Україні. Так, у 1997 р. у газеті "Всеукраинские ведомости" під редагуванням О.Швеця, відомої своєю активною пропрезидентською позицією, з'явилася публікація "Убрать президента Кучму" з нібито таємним листом заступника міністра закордонних справ Росії до радника російського президента про необхідність усунення Л.Кучми від влади з огляду на його активний захист українського суверенітету. Російська влада негайно спростувала факт існування такого листа, а в Україні деякі політики та оглядачі побачили в цій публікації спробу президентського оточення підняти рейтинг Кучми як твердого захисника незалежності. У січні 1998 р. газета "Факты" під редагуванням того ж О.Швеця передрукувала замітку із російськомовного додатку до грецької газети про план замаху на президента Кучму та прем'єра Пустовойтенка. Показово, що коли опозиційні газети провели розслідування існування такого плану, то компетентні органи на відповідні запити, по суті, спростували факт підготовки замаху.

Новітнє комунікування

Щодо впливу нових масових комунікацій, передусім інформаційної мережі Інтернет, можна прогнозувати наступні явища як позитивного, так і негативного характеру.

Щодо плюсів, то Інтернет не лише розширює можливості отримання і передачі інформації, а й зменшує залежність індивідума від традиційних мас-медіа, через які намагаються маніпулювати аудиторією. Більш того, завдяки Інтернету будь-хто може виступити в ролі журналіста, тобто знищується певна елітарність, кастовість і відносна замкнутість тих, хто працює в журналістиці.

Інтернет сприяє участі громадян у демократичному процесі. Можна очікувати, що з певним рівнем комп'ютеризації виникне можливість проведення на постійній основі електронних референдумів з тих чи інших суспільних проблем. Нарешті, Інтернет здатний змінити сам стиль життя пересічного громадянина від побутових "дрібниць", коли електронні гроші замінять не лише готівку, а й пластикові картки, до організації виробничого процесу, коли помешкання стане і робочим місцем.

Репресивні режими втрачають можливість контролювати інформаційні потоки, не говорячи вже про їх фізичне придушення (можна згадати "глушіння" радіо- і телестанцій). Головний міністр Сингапуру Лі Кван Ю, якого вважають засновником країни, що досягла, зокрема, вражаючого прориву в інформаційних технологіях і водночас зажила слави невільної преси, визнав, що ці технології позбавили власті контролю над ЗМІ.

Щодо мінусів, це передусім необмежені і неконтрольовані можливості поширення через Інтернет інформаційної продукції людиноненависницького змісту (пропагандистські твори фашистів та расистів, звернення маніяків, садистів і тому подібних) та порнографії, передусім дитячої.

Слід зазначити, що противники контролю застерігають проти порушення права приватності, оскільки розповсюдження інформації здійснюється через телефонні лінії, отже, обмін інформацією в Інтернеті є, по суті, телефонною розмовою, з усіма правами на конфіденційність. Більш того, в они доводять, що вільне поширення такої інформації дасть можливість відстежувати і контролювати дії зловмисників. Вже сьогодні очевидне розшарування суспільства на тих, хто має матеріальні можливості користуватися Інтернетом, і тих, хто не може цього собі дозволити. Згадані телефонні референдуми, застерігають критики, можуть при, звести до ігнорування думки меншості.

Впровадження новітніх інформаційних та комунікаційних технологій спричинило різкий поштовх до створення інтегрованих об'єктів, коли персональний комп'ютер надає споживачеві широкі послуги водночас телебачення, телефонії, радіоелектронних газет, телеконференцій, візуальної освіти, торгівлі тощо.

Так, японська компанія SANYO розпочала випуск Інтернет-телевізора, який через телефонні мережі стане мандрувати в WЕВ-просторі, а також зможе швидко переключатися на звичайне ТБ, або прийматиме інформацію з відеоканалу ОN-ТV компанії Vіеw Саll Аmеrіса. В свою чергу, корпорація Сurtis Маthеs Ноiding запропонувала нові послуги, які передбачають пошук інформації в Інтернет і її переведення в телевізійний формат, що дозволятиме продивлятися графіку на домашньому телевізорі.

Проте нерідко фахівці скаржаться на низький рівень переданої візуальної інформації. Тому нещодавно Місrоsоft інвестувала чималі кошти для розробки нових технологій в галузі Інтернет-ТБ, що має покращити передачу відеозображення по стандартних телефонних мережах. На початок 1999 р. заплановано випуск телевізійної приставки, яка дозволятиме працювати в Інтернеті, використовуючи звичайний телевізор, а також конвертор, який «перетворює» телевізор в додатковий монітор.

Інтегровані об'єкти вже нині допомагають розв'язувати найрізноманітніші проблеми. Наприклад, ірландські школярі, які проживають на невеличкому острові до 1000 осіб мають змогу навчатися за звичайною шкільною програмою, спілкуючись через двосторонній аудіо- та відеозв'язок з вчителем на материку. Проте останні технологічні досягнення навіть в індустріально розвинених країнах поки що доступні не кожному громадянину. Тому інтегровані комунікаційні об'єкти впроваджуватимуться і застосовуватимуться набагато ширше вже в нинішньому тисячолітті.

Разом з тим об'єднання широких можливостей комунікування зумовлює й пошук спільних площин для об'єднання тих, хто працює в галузі ЗМІ та комунікацій, і поєднання можливостей супутникової, кабельної та телефонної передачі інформації. Так відома телефонна корпорація «Ей-Ті-Енд-Ті» купивши другу за величиною компанію кабельної о телебачення США «Ті-Сі-Ай», створила проект підключення комп'ютерів до кабельної ТБ-мережі. Це, на думку фахівців, не тільки покращить якість зв'язку, але й відкриє перспективи для відеотелефони.

Останні соціологічні дослідження свідчать, що більшість провідних американських і європейських політиків, членів уряду і парламенту користуються Інтернетом і електронною поштою.

Депутат британського парламенту Беррі Ширмен запропонував створити інтерактивний «віртуальний Європарламент», що дасть змогу парламентаріям не тільки швидко спілкуватися один з одним, але й дискутувати і обмінюватися матеріалами з керівництвом Комісії Європейського Союзу. Проте нові інформаційні технології, на думку вчених, загрожують можливостями маніпулювання громадською думкою і розповсюдженням дезінформації.

З іншого боку, технологічні проблеми сучасного комунікування вже нині стають планетарними питаннями, як назвав комп'ютерну проблему 2000-го року журналіст "Економіста" і автор книги "Смерть відстані" Френсіс Кейнкрос. Вона вважала, що "проблема 2000" відрізнялася від стихійного лиха тим, що громадяни знають коли і де це відбудеться, але не можуть передбачити ступінь збитків. Уряд США виділив на проведення попереджувальних заходів щодо цієї "глобальної біди" понад 5 млрд. доларів. Проте, як ми пам'ятаємо, ніяких особливих неприємностей збоку комп'ютерів людство не мало.

Правові норми глобальних інформаційних мереж потребують стандартизації. Нині в світі триває гаряча дискусія щодо регулювання змісту, дотримання авторських прав, захисту приватної інформації, кодування та знищення матеріалів суспільно небезпечного змісту. При обговоренні правових проблем нових видів засобів масових комунікацій виникає низка запитань, що потрібно додати і змінити у вже існуючих стандартах права і як зберегти баланс між вільним розвитком Інтернету і потребами законодавчого регулювання.

Оскільки мережа Інтернет потужно розвиватиметься і надалі руйнуватиме усталені схеми інфюрмаційного обміну та державні канони, ще не раз виникатиме проблема захисту приватної інформації. Адже тільки в останні роки в США, Бельгії, Нідерландах, ФРН широко дискутувалася потреба законодавчого забезпечення роботи WWW. У Росії за ініціативою Федеральної служби з телебачення та'радіомовлення навіть розроблено пропозиції щодо надання спеціальної ліцензії кожному власнику інтернетівського сайту, тим самим прирівнявша будь-яку вебівську сторінку до засобу масової інформації. І хоча на такі дії одразу надійшла відповідна реакції провайдерів та користувачів, в свою чергу, російські спецслужби підготували інший проект із досить оригінальною назвою "Технічні вимоги до засобів оперативно-пошукових заходів на мережах документального електрозв'язку". Цей документ передбачає, що російська ФСБ за допомогою спеціальних виділених ліній зв'язку приєднаних до провайдерів "зніматиме" абсолютно всю інформацію про всіх користувачів глобальної мережі. Це б порушило Конституцію РФ, де громадянам гарантовано право на таємницю листування, телефонних переговорів, поштових, телеграфних та інших повідомлень.

Разом з тим проведення слідчих заходів, які обмежують права громадян на приватну кореспонденцію, допускається за рішенням суду. Проте спецслужби хочуть саме максимально контролювати мережі і "копіювати" весь обсяг інформації, а вже з нього вибирати те, що їх цікавить.

За такою схемою "електронного" підслуховування відбуватиметься потрошіння "скриньок", електронної пошти, перегляд маршрутів подорожей громадян по мережі, відстеження банківських операцій тощо. Спостерігачі вважають, що ці підходи нагадують схему, за якою громадяни добровільно встановлювали б підслуховуючі пристрої у власних домівках, відповідні органи вибирали, що їм слухати, а що ні.

На противагу росіянам в Сполучених Штатах слідчі для проведення відповідного підслуховування мають подати офіційні підстави і переконливі аргументи про те, що всі інші можливі засоби спостереження вичерпано. Раз на два тижні спецслужба має повідомляти суд про свої дії і контрольовані обсяги інформації.

Введення в дію російського проекту закону дало б змогу всім "зацікавленим" ще одним шляхом одержувати компромат на своїх супротивників, як це вже робилося за допомогою подібних механізмів операторів мобільного зв'язку. Як результат компромат знайшов своє місце на шпальтах московської преси.

Ще один подібний скандал вже відбувся на міжконтинентальному рівні. Комітет з оцінки основних напрямків наукового та технологічного розвитку Європарламенту звинуватив Сполучені Штати в тотальному прослуховуваниі світової системи супутникового зв'язку. Європейські експерти вважають, що на локаторних станціях, розташованих на військових базах США у Великобританії, ФРН, Австралії, Новій Зеландії, американська система електронного прослуховування під назвою «Ешелон» протягом місяця перехоплює понад 100 мільйонів приватних і держаних повідомлень, надісланих телефоном, факсом чи електронною поштою через супутники Інтелсат та інші системи супутникового зв'язку. Представник Європарламенту Ален Помпіду повідомив, що система використовується передусім для промислового шпигунства і працює за принципом просіювання за ключовими словами. Роботи тривають з початку 80-х років за ініціативою американського Агентства національної безпеки.

Хоча таке прослуховування є порушенням прав і свобод громадян, проте міжнародне право поки що не передбачає покарання за несанкціоноване підключення до супутникових мереж.

У свою чергу, керівник одного з аналітичних проектів американського Центру стратегічних і міжнародних досліджень Арнаудде Борчгрейв (колишній редактор "Washington Times") нещодавно заявив, що близько 30 країн вже здійснили електронний напад на США у формі екологічного і військового шпигунства.

Новітні технології, як це не парадоксально, не тільки сприяють швидкому становленню інформаційної епохи, але й збільшують прірву між групою індустріальних країн та решти світу. Депутат Європарламенту Ніколя Абу вважає, що нині ні в якому разі не можна допустити, щоб «всесвітнє селище» перетворилося на техноджунглі, де найбагатші, яким доступні засоби зв'язку, могли експлуатувати бідність та слабкість інших.

Європейський Союз має намір виділити значні кошти на чотирьохрічну кампанію по очищенню Інтернету від ресурсів, вільне розповсюдження яких заборонено законом. Уряди країн ЄС сподіваються застосувати системи фільтрування і моніторингу. За ініціативою ЄС в Європі створюються «гарячі лінії», по яких користувачі Інтернет зможуть оперативно повідомляти про порушення провайдерів чи власників ресурсів.

Всесвітня торгова організація свого часу прийняла рішення звільнити від митних податків програмні продукти, придбані з допомогою Інтернету, це дасть поштовх для розвтку електронної торгівлі. В майбутньому розвиток ідеї "великої супермаркету" надасть можливості традиційним мас-медіаі пошуку рекламодавців та споживачів.

Актуальні загрози свободі преси

Пошуки властями юридичних підстав для переслідуванні преси є сучасною ознакою взаємин преси та влади. У світі залишилося лише кілька диктаторським режимів, де пресу переслідують без формально визначених підстав.

Доповідь Американської о Комітету захисту журналістів "Напади на пресу у 1997 році" дає можливість отримати повну картину репресій проти журналістів під гаслами захисту національної безпеки.

З формулюваннями про необхідність захисту національної безпеки законодавче обмежена свобода мас-медіа у Білорусі (указ кабінету міністрів від 18 березня 1997 р.), Чилі (закон про державну безпеку, введений ще диктатором А.Піночетом, передбачає відповідальність за наклеп на збройні сили), у Китаї (закон про пресу від лютого 1997 р., забороняє публікації матеріалів, які "шкодять національній безпеці"), в Малайзії (акт внутрішньої безпеки), в Пакистані (антитерористичний акт), у Сингапурі та Південній Кореї (закон про національну безпеку), Алжирі (міжміністерський указ від березня 1994р., забороняє публікувати матеріали, що стосуються проблеми безпеки, якщо вони попоходять із державного ін4юрмагентства), Іран (закон про пресу забороняє публікації матеріалів, які "шкодять національній безпеці"). Закон про пресу, ухвалений у 1993 р. в Йорданії, визначає наступні заборони: образа короля або збройних сил, зневага до релігії, підрив національній єдності, підрив довіри до національної валюти, образа керівників дружніх держав.

Урядова риторика про необхідність захисту національної безпеки служить підставою для переслідувань журналістів у Туреччині, в Аргентині (президент Карлос Менем публічно назвав журналіста Хорасіо Вербіцкі "одним із найбільших терористів в Аргентині, який судцть чесних благородних людей" за публікації про офіцерів, які заплямовані репресіями проти дисидентів у період диктатури), у Вірменії (журналістів з незалежного прес-агентства допитували у Раді безпеки), у Хорватії (закриття радіостанції за звинуваченням у відсутності патріотизму).

Репресивна практика судів, спецслужб та армії за звинуваченням у створенні загрози для державної безпеки має місце в Ерітреї (арешти), Гвінеї (конфіскація видавничих матеріалів), Нігерії (арешти, ув'язнення, страти), Того (ув'язнення), Кубі (ув'язнення), Перу (позбавлення громадянства власника телестанції "Латіна - Канал-2" Баруха Івчера за шкоду іміджу та престижу армії), Ізраїлі (заборона книги Майкла Ельдара про загадкове зникнення військового підводного човна).

Ряд режимів використовує ефектні евфемізми: "загроза стабільності" у Бірмі та Індонезії, "намагання змінити природу держави" в Тунісі, "порушення громадського спокою" в Ботсвані, "порушення громадського порядку" в Марокко, "розпалювання страху та тривоги" у Гамбії та Уганді, "розпалювання насилля та бунтів" у Гвінеї, "налаштування народу проти уряду" у Свазіленді, "зрив миру" у Замбії, "шкода іміджу країни" у Домініканській республіці та Словаччині, "спричинення ускладнень" у Самоа, "використання іноземців для критики країни" у В'єтнамі, "розпалювання ненависті" в Єгипті, "порушення громадського спокою та національного примирення" в Ливані, "шкода ісламським принципам побудови держави" в Мавританії, "суперечність ісламу" в Афганістані.

В Урагваї статут преси від 1989 р. передбачає дворічне ув'язнення за "образу нації, держави та влади". В Нікарагуа ст. 68 конституції зобов'язує мас-медіа "служити національним інтересам". А в Ерітреї закон про пресу покладає на журналіста кримінальну відповідальність "за шкоду, яку він або вона може причинити".

Новий закон про пресу в Сербії, прийнятий за ініціативою сербськоїрадикальної партії на чолі з віце-прем'єром Воіславом Шешелем, забороняє публікацію матеріалів "пропагандисько-політичного характеру", що можуть завдати шкоди національним інтересам. Місцевому радіо та телебаченню заборонено транслювати та використовувати передачі Бі-Бі-Сі, Німецької хвилі, Вільної Європи та Голосу Америки.

За порушення законодавчих норм головних редакторів очікуватиме штраф до 15 тисяч доларів, а власників ЗМІ до 30 тисяч доларів. Раніше сербські власті вдалися до закриття щоденних газет "Дневни телеграф", "Наша борба", "Данас", а також популярних радіостанцій "Радіо Індекс" та "Радіо Сента". Той же В.Шешель попередив журналістів, що вони відповідатимуть за бомбардування сербських територій літаками НАТО: "Ми не зможемо збити всі літаки НАТО, але зможемо захопити їхніх агентів, які у нас під рукою". Представник ОБСЄ з проблем свободи ЗМІ Фреймуг Дуве наголосив, що Белград не тільки ігнорує заяви міжнародних організацій, але ще активніше використовує репресивні заходи.

Україна перебуває у цьому переліку, передусім, завдяки ст. 34 Конституції, за якою свобода слова "може бути обмежена законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров'я населення, для захисту репутації або прав інших людей...».

Але під захистом національної безпеки у сфері інформації необхідно визначити лише виправдане і законне засекречування на визначений термін тієї інформації, яка дійсно становить державну або військову таємницю.

Практика демократичних країн довела універсальність принципу саме конкретного переліку таких відомостей (США, Швеція та інші).

Водночас не всі розвинуті демократії витримують цей іспит.

Колишній редактор англійської газети «Тhe Sunday Times» Гаролд Іванс зазначив, що «у Британії напіввільна преса», оскільки «домінуюча виконавча гілка» влади має необмежені законом можливості засекречувати будь-яку інформацію на власний розсуд. Більш того, коли така засекречена інформація, яка у дійсності має вагоме значення для суспільства, тобто зачіпає права, свободи та інтереси громадян, через засоби масової інформації стає надбанням громадськості, власті починають переслідувати журналістів у суді, звинувачуючи їх у підриві національної безпеки.

Педалювання владою необхідності захисту національних інтересів, а тому і контролю діяльності мас-медіа часто супроводжуються сентенціями, які не лише не викликають настороги у пересічного громадянина, а й можуть викликати певну підтримку через уявну «користь» такого контролю заради вищих національних інтересів.

Подібна риторика спрацьовує у суспільствах, де відсутні або слабкі демократичні норми, нерозвинене або неструктуроване громадянське суспільство. Україна належить саме до цього числа. Тому не випадкова популярність тези про користь авторитаризму у тому сенсі, що правитель має право робити будь-що в ім'я державних інтересів.

У випадку України загрозливими для зародкової демократії виглядають заснування нових державних структур та їхні дії у сфері інформації та засобів масової інформації, а саме міністерства інформації з безпосереднім підпорядкуванням президенту, Ради національної безпеки та оборони, Комісії з питань інформаційної безпеки при президенті.

За влучним визначенням американських науковців, ми маємо справу з "необраним урядом", тобто владою, яка приймає важливі рішення, але непідзвітна і неконтрольована.

Ухвалена Верховною Радою України (січень 1997 р.) «Концепція (Основи державної політики) національної безпеки України» містить чимало сумнівних положень, які можна вільно тлумачити на користь жорсткого контролю над засобами масової інформації.

Як загрози національній безпеці визначаються «невиваженість державної політики та відсутність необхідної інфраструктури в інформаційній сфері; інформаційна експансія з боку інших держав». А одним з напрямків державної політики визначається «усунення негативних факторів розповсюдження інформаційного простору; розробка та втілення необхідних засобів і режимів отримання, зберігання, розповсюдження та використання суспільне значущої інформації».

Спроби влади обмежувати під наведеними гаслами свободу преси не дістають підтримки самих громадян. Так, за результатами опитування Фонду "Демократичні ініціативи" та службою "Соціс-Геллап" на тему "За друкування яких матеріалів можна забороняти газети?", 54 відсотки опитаних відповіли, що жодна з причин не може бути приводом для закриття газети. 23 відсотки вважають, що такою причиною можуть послужити "думки людей, які висловлюють образливі твердження на адресу національних меншин"; 21 відсоток "думки людей, які ображають мораль у сфері сексуальних стосунків", 19 відсотків матеріали, в яких ставиться під сумнів державна незалежність України"; 13 "матеріали, що в них критикують ся окремі релігії"; 10 відсотків "думки людей, які пропагують відмову від демократичної системи".

Разом з тим можна спостерігати нові загрози свободі преси. Зокрема, відбуваються кардинальні зміни у відносинах "пресарекламодавець". Ще двадцять років тому, на переконання дослідників, американська преса завдяки порівняно невеликій чисельності могла диктувати свої умови, як фінансові, так і морально-естетичні, рекламодавцям. Натомість сьогодні уже рекламодавці опинилися у привілейованій меншості: активно зростає число друкованих видань, з'являються нові медіуми (кабельні канали, Інтернет, ТБ на замовлення тощо).

Компанія "Крайслер", яка витрачає щорічно 370 мільйонів доларів на рекламу в пресі і посідає п'яте місце серед рекламодавців, вимагала право попереднього ознайомлення із статтями та "письмового огляду щодо головних тем або статей у наступних номерах". Відчасопису "Есквайєр" компанія домогалася вилучення статті з проблеми гомосексуалістів з номера за квітень 1997 року.

Занепокоєні подібними випадками, об'єднання "Видавці журналів Америки" та Американське товариство редакторів журналів у вересні 1997 року випустили спільну заяву з рекомендацією своїм членам не давати право попереднього розгляду рекламодавцям. Лише тоді "Крайслер" зняв свою вимогу повідомляти "про будь-який зміст, який стосується сексуальних, політичних, соціальних проблем та будь-який коментар, що може бути розглянутий як такий, що провокує або ображає". Водночас, за твердженнями, "Крайслер" домігся вилучення з квітневого числа часописа "Есквайєр" статті Девіда Левітта про проблеми гомосексуалізму хоча часопис заявив, що то було редакційне рішення.

Компанія "Хаггі" виробник памперсів вимагає від дитячих часописів вміщувати рекламу продукції поряд з редакційними матеріалами про "білих і чорних щасливих малюків".

За новою схемою управління, розробленою в газеті "ЛосАнджелес Таймс", редактори і спеціалісти з маркетингу спільно вирішують долю редакційних матеріалів, передусім через потребу досягнути більшого продажу газети. Більш того, колишній керівник відділу маркетингу став керівником відділу новин.

У багатьох країнах церква переживає справжній ренесанс свого впливу на суспільство.

Зокрема, в Україні результати численних соціологічних досліджень неодмінно свідчать про першість церкви у показниках довіри населення до існуючих державних і суспільних інститутів.

Митрополит Ювеналій Російської православної церкви закликав росіян 9-го листопада 1997 року вимкнути свої телевізори у час, коли телеканал НТВ показуватиме скандаль ний фільм Мартіна Скорсезе "Остання спокуса Христа". Російська церква заявила, що кінострічка, яка зображує Ісуса Христа звичайною людиною і містить сміливі сексуальні сцени, нівечить християнські та моральні цінності. До цього РПЦ двічі блокувала показ фільму, який вже спричиняв бурі емоцій в багатьох країнах світу. Керівництво НТВ на третій раз вирішило не відступати перед церквою, заявивши, що канал сповідує ліберальні цінності. Більш того, на думку експертів, протести церковників лише допомогли збільшити кількість глядачів.

Не менш вагомий вплив на мас-медіа чинять і неурядові або ж громадські організації. Передусім слід зазначити, що цей вплив, як правило, позитивний. Саме завдяки ініціативі "знизу" було створено освітнє, а згодом громадське мовлення у Сполучених Штатах. Елізабет Кемпбел, яка працювала вчителькою, на початку 50-х років, спостерігаючи, як діти захоплюються телебаченням, дійшла висновку, що телебачення це інструмент, який може творити дві речі, які робить освіта: надавати потрібну інформацію і водночас заохочувати до навчання.

Об'єднавши навколо себе однодумців, першим з яких був чоловік пані Кемпбел, а також вчителів, зацікавлених батьків, меценатів, Елізабет Кемпбел створила Вашингтонську Освітню Телевізійну Асоціацію (WЕТА). Асоціація звернулася до громадськості з проханням робити грошові внески на розвиток освітнього телебачення, переконуючи людей у доцільності і важливості такої діяльності. Федеральна Комісія Комунікацій (FСС) надала Асоціації 26-й канал для ведення мовлення. У 1965 році активісти освітнього мовлення привернули увагу Президента США Ліндона Джонсона, який опікувався сферою освіти.

На їхнє прохання, приватна корпорація Карнегі створила Комісію Карнегі, яка протягом двох років вивчала ситуацію з освітніми станціями та їх потреби. У 1967 році Комісія зробила звіт під назвою "Громадське Телебачення: програма дій", у якому принциповим положенням було визначення Громадського мовлення як інституції, що задовольняє громадські потреби, а тому потребує бюджетного фінансування.

Розроблені Комісією рекомендації були ухвалені на слуханнях у Конгресі СІІІА, і 7 листопада 1967 року президент Л.Джонсон підписав Акт про Громадське мовлення. Таким чином, освітнє мовлення одержало державну фінансову підтримку. Президент Джонсон вирішив і питання управління Громадським мовленням, для чого було засновано Корпорацію Громадського Мовлення (СРВ), знову ж таки недержавну і неприбуткову за своїм характером.

Набуття нашою країною атрибутів державності, створення власних державних інститутів стали пріоритетними завданнями одразу після 1991 року. Саме політики національно-демократичної хвилі ввели в обіг і досі активно вживають такі категорії, як "державотворення", "розбудова і зміцнення української держави", "державницьке мислення" тощо.

Чимало філософів ще до Маркса визначали державу як інструмент примусу, придушення і т. д. для забезпечення існуючого суспільно-економічного устрою. Натомість, держава знаходиться в системі складних відносин виробництва, громадянського суспільства та міяснародних відносин. Сучасна західна ліберальна думка також грунтується на визначенні держави як узаконеного застосування фізичної сили на певній географічній території. Наголосити на силі як головній ознаці та головному чиннику держави потрібно ще й тому, щоб підкреслити постійну суперечність між правами особи та державою. Але це зовсім не апелювання до абсолютної свободи абстрактної особи і не анархістські заклики до знищення держави як організації. Немає потреби переконувати в необхідності не лише її існування, а й належного функціонування. Але треба свідомо визнати, що держава не лише забезпечує безпеку для особи, правам якої може загрожувати уявна абсолютна свобода іншої особи або групи індивідумів; вона держава є джерелом загроз уже визнаним правам особи або групи осіб в межах держави або нації. Показово, що як марксисти (неомарксисти), так і прихильники ліберальної теорії одностайні в таких застереженнях.

Триває постійний переговорний процес між державою та її громадянами щодо того, яким ступенем свободи готові поступитися ці громадяни в обмін на безпеку, гарантовану їм державою (Джон Локк назвав такі угоди соціальним контрактом).

Жодна теорія демократії не може обминути фундаментальної дихотомії "держава громадянське суспільство". Ще Гегель протиставляв державі громадянське суспільство, розглядаючи його як антитезу або альтернативу державі. Громадянське суспільство, тобто добровільні об'єднання громадян з метою самоврядування, для захисту прав і свобод, сприяння вільному обміну ідеями, покликане запобігати зловживанням владою з боку держави.

Не можна обійти увагою негативні факти тиску з боку громадських об'єднань на пресу. У 1997 році виробники нової кіноверсії роману В.Набокова "Лоліта" зіткнулися з проблемами у прокаті фільму через небажання дистрибюторських компаній займатися розповсюдженням фільму у США. Дистрибютори побоювалися протестів з боку сімейних організацій, які б розцінили фільм як порнографічний та такий, що виправдовує, навіть заохочує педофілію. Фільм побачили лише критики, але їхні рецензії лише додали масла в вогонь: вже за самим своїм сюжетом комерційно вигідний фільм (професор середнього віку зваблює свою 12-річну падчірку) у новій версії виглядав "менш поетичним і значно єретичнішим і цинічнішим, аніж версія режисера Стенлі Кубріка 1962-го року".

Функціонування ЗМІ в суспільстві

У середовищі теоретиків і практиків утвердився погляд на діяльність мас-медіа як, передусім, економічну діяльність, а не ідеологічну, як все ще спостерігається в Україні. Загальноприйнятою стала і вимога дерегуляції як економіки в цілому, так і мас-медіа, зокрема: мінімум законів, мінімум втручання властей. Зрозуміло, каменем спотикання є визначення цього мінімуму. Прихильники ліберального погляду на економіку для засобів масової інформації обстоюють відомий принцип "залишити в спокої": мас-медіа, як і будь-яка інша галузь, діють на ринку і за всіма його законами з метою отримання прибутку, чому не слід перешкоджати; мас-медіа здатні саморегулюватися. Їхні опоненти справедливо вказують на недоліки такого погляду, оперуючи фактами якщо не намагань відомих медіа-магнатів отримати монополію на ринку, то принаймі наявністю високого рівня концентрації преси в одних руках (особливо часто посилаються на Руперта Мердока).

Сьогодні інтернаціоналізація, тобто вільний рух капіталу, робочої сили та матеріальних ресурсів в ЗМІ стала природнім явищем у світі. Очевидно, що відчутного прогресу в українському ефірі досягнуто тільки завдяки іноземному капіталу, оскільки лише для технічного оснащення загальнонаціонального телеканалу потрібно близько 15-ти мільйонів доларів. Тому надуманими і шкідливими виглядають обмеження, встановлені українським законодавством, на присутність іноземного капіталу у вітчизняних мас-медіа.

Риторика властей про захист національного інформаційного простору має на меті не лише контроль за інформаційними потоками, а й забезпечення чиновництву можливості отримувати матеріальні вигоди від монополії держави на інформаційні послуги, що на прикладі надання урядом трьом державним компаніям виключного права забезпечувати клієнтам доступ в Інтернет доводить Євген Захаров з Харківської правозахисної групи ("День", 13.06.98).

Інша тенденція сучасного етапу пошук гармонійного поєднання комерційних та громадських ЗМІ. На жаль, в Україні як через брак знань, так і свідомо, через політичну заангажованість, плутають громадське мовлення з державним, вважаючи ці поняття мало не тотожними. Державне мовлення як таке (тобто державне фінансування, призначення керівної складу урядом, втручання у програмну політику тощо) є явищем тоталітарних та авторитарних країн.

Демонополізація, роздержавлення та дерегуляція у сфері засобів масової інформації розглядаються як провідні чинники у становленні демократичного суспільства.

У колишніх соціалістичних країнах Східної Європи, які мають досвід успішних реформ, визнано за необхідне створити так звану дуальну систему, за якої функціонують громадське або суспільне теле- і радіомовлення, покликане забезпечувати універсальний доступ усіх членів суспільства до об'єктивної та неупередженої інформації, освітніх програм, загальновизнаних здобутків культури, з одного боку, та приватні засоби масової інформації з іншого.

Водночас заперечується саме право існування державних мас-медіа, тобто засобів масової інформації, фінансованих владою і підзвітних їй.

Першочерговим заходом демократично обрані після повалення комуністичного режиму уряди Чехії, Польщі, Угорщини визначили перетворення державного теле- і радіомовлення на громадське та приватизація (показово, що за участі іноземного капіталу) державних друкованих видань.

Перше визначення громадського (або суспільного) мовлення в Україні було зроблено в новій редакції закону "Про телебачення та радіомовлення" від 2 червня 1995 р.: "Суспільне мовлення мовлення на одному каналі мовлення за єдиною програмною концепцією, що фінансується за рахунок держави (з правом на контрольний пакет акцій) та громадських об'єднань, телерадіоорганізацій, приватних осіб, частка участі кожного з яких не може перевищувати 10 відсотків. Управління суспільним каналом здійснюється Громадською радою через уповноважений нею виконавчий орган." Таким чином, з самого початку було ухвалено не роздержавлення каналу УТ-1, який де-факто є пропагандистським рупором виконавчої влади, а створення нового контрольованого владою каналу.

Окремої уваги і розгляду потребує аудиторія ЗМІ. Судження, що аудиторії ЗМІ не слід розуміти лише як споживачів, які пасивно приймають будь-що, пропоноване мас-медіа, натомість, це активні індивідуми і члени соціальних груп, які споживають продукцію ЗМІ в контексті своїх особистих і соціальних цілей", виглядає дороговказом у дослідженні сучасної аудиторії мас-медіа.

Пильна увага засобів масової інформації примушує кандидатів в президенти "більше хизуватися перед камерами, ніж торкатися реальних проблем". Таку точку зору про роль преси у передвиборній кампанії в США виголосили 83% учасників соціологічного опитування.

Згідно дослідження, 77% американців вважають, що ЗМІ "мають великий вплив на формування головних тем кампанії", 76% учасників опитування висловили переконання, що преса приділяє "невиправдано багато уваги лідерам" у боротьбі з Білим домом на шкоду іншим кандидатам, а на думку 67 % респондентів нинішні методи висвітлення передвиборчої гонки "відбивають у хороших людей бажання брати в ній участь".

Найвищі оцінки з точки зору об'єктивності висвітлення президентських виборів і підготовці до них американців виставили телекомпанії Сі-Ен-Ен: 76 відсотків респондентів назвали її репортажі "збалансованими". На другому полюсі опинився консервативно настроєний ведучий загальнонаціонального радіо-шоу Раш Лімбо: його програми вважали безпристрасними лише 29 відсотків учасників дослідження.

Можна сміливо говорити про утвердження принципу "суверенітет споживача". Це, передусім, повна відмова від поблажливого ставлення до запитів і потреб аудиторії. Натомість триває як постійна сегментація аудиторії за запитами, так і пошук шляхів задоволення запитів кожної специфічної групи.

Відмова від уніфікації та потяг до самовираження окремо взятої особи (інша прикмета сучасного етапу явища постмодернізму) ставить не менш складні проблеми перед мас-медіа.

Все рішучіше заявляють про своє право мати трибуну в ЗМі не лише расові, етнічні та сексуальні меншини, а й особи із своєрідним життєвим стилем та досвідом, які прагнуть публічно розповісти про це.

Наприклад, телевізійне ток-шоу Джеррі Спрінгера збирає щоденну аудиторію у сім мільйонів глядачів. Засуджене як прояв повного занепаду американської культури, це так зване "смітникове" шоу успішно продається в Канаду, Британію, Бельгію, Австралію і навіть у деякі країни Близького Сходу. Ось теми лише кількох програм: "Моя сестра переспала з усіма моїми трьома чоловіками", "Я вагітна, але не від свого чоловіка", "Я спокусила друга своєї 12-річної дочки", "Я відтяв собі чоловічі атрибути", "Я збираюся одружитися на трансексуалі". Щоденно на телестанцію дзвонять чотири тисячі глядачів, які хочуть взяти участь у програмі.

Ефір подібного шоу в Німеччині популярної ведучої Арабелли Кісбауер (теми: "Секс моє хоббі", "Як отримати кращий оргазм" і таке інше) на вимогу контрольних органів перенесений з полуденного на вечірній час.

Подібного гатунку шоу вже з'явилися і в російському теле-ефірі, зокрема на каналі НТВ "Про це", "Шоу для чоловіків", “Вікна” з темами на кшталт "Я сплю з подругою дружини". Адепти такої продукції захищаються високим рейтингом та аргументом, що аудиторія самостійно вирішує, що дивитися.

Поміж тим деякі теоретики як Франсуа Піньє вказують на загрозу перевантаження ЗМІ і, зокрема, телебачення сценами вбивств, насилля та іншими аномальними явищами, які ніби то є абсолютною складовою щоденного людського буття. Споживачеві все більше нав'язується думка, що високотехнологічне суспільство нерозривно пов'язане з ескалацією жорстокості. Це свого роду пожертва на вівтар цивілізаційного розвитку.

В свою чергу, низка американських соціологів та психологів серед яких Сеймур Фешбах, Бруно Боттельгайм, Лео Богарт не раз у своїх роботах стверджували, що перегляд сцен насилля може давати позитивний ефект, бо глядач таким чином "звільнюється через субінститути від внутрішньої агресивності", яка потенційно могла б проявитися в реальному житті.

Вплив мас-медіа на зовнішню політику

У січні 1898 р. різко загострилися відносини між Сполученими Штатами Америки та Іспанією щодо Куби, яка була іспанською колонією. Американська преса вимагала війни. Газета "Нью-Йорк Джорнел" друкувала з номера в номер про нібито звірства іспанських вояків на острові. Її власник Вільям Рендолф Герст відрядив до Гавани художника, який мав надсилати малюнки злочинів іспанців. Коли той не знайшов на Кубі чогось подібного, Герст надіслав йому телеграму, зміст якої став широко відомим: "Перебувайте на місці. Ви забезпечите малюнки, а я забезпечу війну". І досі багато дослідників використовують цей факт як приклад впливу американської преси на владу і політику.

У дійсності, Герст діяв в унісон з американським урядом, оскільки достеменно знав, що війни з Іспанією бажає правлячий істеблішмент і сам президент Мак-Кінлі. Влада потребувала підтримки громадськості і намагалася сформувати потрібну громадську думку через засоби масової інформації. Та ж "Нью-Йорк Джорнел" надрукувала і секретний лист шефа дипломатичної місії Іспанії у Вашингтоні, в якому про американського президента говорилося образливим тоном: МакКінлі було названо "слабким" та "ручним" президентом.

Тож, до 60-х рр. західна преса була служницею уряду, його пропагандистським рупором, коли справа стосувалася зовнішньої політики. Тобто правляча еліта використовує засоби масової інформації для поширення лише тої інформації, оприлюднення якої вигідне цій еліті. Головною причиною такого становища був мізерний громадський інтерес до подій на міжнародній арені. Таким чином, американські мас-медіа не були зацікавлені, передусім через причини комерційної недоцільності (мізерна аудиторія не заохочує до співпраці рекламодавців), розвивати висвітлення міжнародних процесів.

Нарешті, не варто забувати про американську специфіку, що визначається тривалим періодом ізоляціонізму, відсутністю загальнонаціональної преси у звичних європейських формах.

Таким чином, американський уряд виступав не лише майже єдиним джерелом зовншіньополітичної інформації, а й її тлумачем.

Подібні оцінки інформації на той період були справедливими і для європейських мас-медіа. Показова історія із впливовою британською газетою "Таймс" у 30-ті роки, коли її редактором був Джеффрі Даусон. Його дружба з прем'єр-міністром та міністром закордонних справ Британії не були ні для кого секретом. Тому у самій Британії, так і за її межами на "Таймс" дивилися як на урядовий голос.

7 вересня 1937 р. "Таймс" опублікувала редакційну статтю, присвячену гострій проблемі судетських німців, які за підтримки нацистської Німеччини вимагали відокремлення Судет від Чехословаччини. У статті був такий пасаж: "Можливо, чехословацькому уряду слід подумати (...) над перетворенням Чехословаччини у більш однорідну державу шляхом виключення чужого населення..."

Ця стаття, як стало відомо згодом, була суто редакційним судженням. Уряди ж європейських країн розтлумачили її як офіційну позицію, а саме так, що Британія не буде заперечувати проти анексії Німеччиною чехословацьких Судет. Укладання сумнозвісного мюнхенського пакта тільки підсилило впевненість у тому, що британський уряд використав "Таймс" як неофіційний канал для оприлюднення необхідної владі формації.

В той же час, оскільки уряд дещо залежав від новин (мається на увазі інформаційна діяльність ЗМІ), преса була учасником формування зовнішньої політики. За точку відліку змін, які сталися, можна узяти війну США у В'єтнамі. І це справедливо. За загальним переконанням, спершу американський уряд програв ту війну на телевізійних екранах самої Америки. Згідно досліджень, більше 90 відсотків усіх показаних матеріалів на трьох головних каналах Ей-Бі-Сі, еН-Бі-Сі та Сі-Бі-еС негативно оцінювали американську політику у В'єтнамі.

Яскравою ілюстрацією ворожості позицій уряду та мас-медіа щодо в'єтнамської війни може служити історія з сюжетом в програмі новин телемережі Сі-Бі-еС 3-го серпня 1965 р. Молодий журналіст Морлі Сейфер передав репортаж про каральну акцію, яку американські військові провели у селі Кам Не. Запідозривши селян у посібництві партизанам, солдати вигнали в'єтнамців з домівок і прямо на їхніх очах спалили все село. Репортаж завершувався словами Сейфера: «Потрібно буде щось більше, аніж обіцянки президента, щоб переконати іших селян, що мн на їхньому боці».

Наступного ранку президента новин Сі-Бі-еС Френка Стентона розбудив телефонний дзвінок: «Френк, ти що, зібрався мене трахати?» «Хто це?» спантеличено спитав Стентон. "Френк, голос бринів від гніву, це говорить твій президент". У трубці дійсно був голос президента США Ліндона Джонсона, який вів далі: «Вчора твої хлопці випорожнювалися па американський прапор».

Погляди на мас-медіа як слухняного передавача зовнішньополітичної інформації подекуди зустрічаються і сьогодні, коли той чи інший автор вибирає кілька прикладів, коли уряд та ЗМІ діють в унісон, приміром, повна підтримка американськими мас-медіа бомбового удару по Ливії у 1988 р., коли адміністрація президента Роналда Рейгана вирішила показово покарати цю країну за її підтримку тероризму. Але тут скоріше має місце збіг позицій уряду та мас-медіа.

Які фактори сприяли разючій зміні у відносинах уряду та преси у зовнішній політиці? Як уже наголошувалося, це глобалізація засобів масової інформації та новітні технології. Спершу телебачення перетворило світ, за крилатим висловом Маршала Маклюена, у "глобальне село".

Телесигнал, так само як і радіо, не лише здатний проникати у найвіддаленіші куточки Землі, але мало що здатне перешкодити йому. Диктаторські режими у більшості своїй позбавлені можливості контролювати і вирішувати, що дивляться громадяни.

Так, не дивлячись на заборону супутникових антен в Ірані, населення встановлює їх ночами, щоб дивитися зарубіжні канали. Ісламістський рух Талібан, чиєю метою є створення "чисто ісламської держави" в Афганістані, у липні 1998 р. наказав громадянам позбутися телевізорів, відео та супутникових антен. Щоб домогтися виконання, релігійна поліція та служба безпеки вдиралися до помешкань афганців і трощили апаратуру. Талібану довелося потім оголосити, що спецслужби не вповноважені чинити такі рейди, що засвідчило вагання серед ісламістів.

Сумновідомі в радянські часи "глушилки" є надзвичайно дорогим знаряддям. Рішення радянського керівництва на чолі з Михайлом Горбачовим у 1987 р. припинити глушіння західних радіостанцій було продиктоване не лише політикою гласності, а посиленням економічних негараздів. На разі, лише комуністичний режим Куби, попри економічну кризу, дозволяє собі глушити телесигнал американської телестанції "Ті-Ві Марті". Проте свого часу під час протестів проти ядерних випробувань на атолі Моруроа військово-морські сили Франції активно "глушили" радіопередачі екологічних організацій.

Інший прийом застосувала комуністична влада у Корейській Народно-Демократичній Республіці, де існує суворий облік самої кількості теле- і радіоприймачів, але це стало можливим завдяки повній примітивізації матеріально-технічного та культурного життя всього суспільства, включно з неподільно правлячою елітою, яка, здавалося, мала б повною мірою насолоджуватися передовими інформаційними технологіями. Показова фотографія посла КНДР в Україні, опублікована разом із інтерв'ю в газеті "Голос України" у 1997 р.: посол сидить у робочому кабінеті, а на столі стоїть старенький радянський радіоприймач ВЕФ.

І досі для багатьох жителів планети телебачення і радіо є хіба єдиним вікном у світ. Населення багатьох сільських районів Індії та Пакистану дізнаються про події у власних країнах завдяки радіопрограмам британської Бі-Бі-Сі, яка веде мовлення місцевими мовами.

Розвиток новітніх технологій і, зокрема, телебачення задає шалений темп для усіх ЗМІ. Нова інформаційна епоха зробила в деяких випадках з журналіста простого спостерігача. Так, перші трансляції Сі-Ен-Ен під час бомбардування авіацією союзників Багдада, якнайкраще засвідчили відблиски вибухів у вікнах готелю "Аль-Мансур" і кулеметні черги в нічному небі, а у 1993 р. розстріл танками будинку російського парламенту.

Чимало спостерігачів досить схвально оцінюють матеріали типу "nо соmment". Проте піддають сумніву можливість в такий спосіб повного інформування через брак технічними можливостями всебічного охоплення події. Разом з тим тільки цензоруванням можна пояснити, чому при сучасному обладнанні Сі-Ен-Ен такими скупими були повідомлення з Іраку.

Але чи краще це того, коли журналістів зовсім не пускають на місце події, як це було під час американських акцій в Іраку, Афганістані, Сербії або висадки британців на Фолклендах?

Глобальну аудиторію для телебачення забезпечила і відносна дешевизна послуг споживачам.

Американський дослідник Петрік О'Теффернан узагальнив роль, яку ЗМІ відіграють у зовнішній політиці. Вона полягаєв наступних функціях:

по-перше, засоби масової інформації служать як швидке джерело інформації;

по-друге, вони представляють і ставлять на порядок денний громадського обговорення глобальні проблеми, серед яких екологія, права людини, роззброєння, СНІД, біженці, нарко-бізнес. Але О'Теффернан у своєму переліку не вказав на права людини, і цей недогляд слід виправити;

по-третє, ЗМІ визначають порядок денний обговорення і вирішення зовнішньополітичних проблем урядом;

по-четверте, мас-медіа служать сигнальною системою для інших країн про плани і наміри конкретної держави.

Нарешті, ЗМІ служать засобом впливу неурядових організацій, а також терористів на дії урядів і міжнародної спільноти.

Події останніх років дають підстави стверджувати, що ЗМІ представляють новоутворені держави. Приклади країн колишніх СРСР та Югославії свідчать про необхідність отримання новими країнами визнання світових ЗМІ, що сприяє визнанню їх світовою спільнотою.

Українська журналістика на міжнародну тематику порівняно молода сфера з огляду на її кількарічний розвиток після проголошення незалежності України. Тому у процесі її розвитку позначається відсутність кваліфікованих кадрів, менша, порівняно з минулим, зацікавленість аудиторії у міжнародній інформації, нарешті, тиск властей.