Історія української журналістики

Перший український щоденний орган під Росією „Громадська Думка".

У зв'язку з оповіщенням нових правил друку Є.Чикаленко подав до Київського губернатора заяву про проект видання з 1 січня 1906 р. української щоденної газети під назвою „Громадське Слово". Ознайомившись з програмою, цензура повідомила губернатора, що з таким напрямком видання газети дозволити не можна.

Тож, треба було здобувати новий дозвіл і подбати й про запасовий. В.Леонтович подав заяву на газету під назвою „Громадська Думка", а Б.Грінченко на „Раду". Приблизно за два тижні В.Леонтович дістав дозвіл. А 31 грудня вже появилося ч. 1 щоденної української газети „Громадська Думка".

Щодо програми, то в головному залишилася вона такою ж, як було прийнято для „Громадського Слова", але на цей раз її вже не публіковано. Видавцями були Є.Чикаленко, В.Симиренко та В.Леонтович. Редактором запрошений був Ф.Матушевський, секретарем В.Козловський. До редакційного комітету ввійшли: Б.Грінченко, С.Єфремов, М.Левицький, В.Дурдиковський, М.Грінченкова. До співробітництва було запрошено поетів, письменників, наукові сили з різних кінців України. Але, як в редакції, так і серед всіх співробітників, майже не було підготованих журналістичних працівників, а тим більше в щоденному органі.

Крім щоденних вісток, дописів (К.Лоського, М.Лозинського, О.Маковея та інших), а також телеграм та бібліографічних заміток, „Громадська Думка" містила значну кількість статей популярно-наукового характеру. Між ними в першу чергу статті проф. М.Грушевського, Б.Грінченка на теми української історії та інші.

Статті В.Доманицького мали історичний, громадський і літературний характер.

Зі статей історично-літературного характеру були тут такі, як замітки до нового видання Шевченкового „Кобзаря" або „Святе Письмо українською мовою", де подано історично-літературний огляд перекладів від другої половини XVI ст. Тут же статті на теми журналістичні: огляд української преси в Росії або дві статті В.Доманицького про „Украинский Вестник" (Петербург).

У відділі красного письменства появилися тут поезії В.Сивенького (В.Самійленка), Хр. Алчевської, М.Чернявського та ін. З прози В.Винниченка, Б.Грінченка, П.Капельгородського, Є.Чикаленка та інших.

Спочатку „Громадська Думка” зацікавила досить широкі кола громадянства. Але далі виявилося, що зі всіх тих, на кого часопис міг опертися, отже, річних передплатників ледве назбиралося до 500. Решта передплачувала на місяці (в ліпшому випадку на півроку), після чого відпадали.

Причини занепаду полягали в тому, що, з одного боку, газеті дорікали на те, що вона подає відомості запізнено, з другого читач ще не звик до української газетної мови, термінології та фонетичного правопису.

Врешті, чимало поміркованих чи консервативних людей, заляканих радикалізмом „Громадської Думки” в соціальних справах, вважали її за орган, скерований головно проти заможної частини українського народу. Це, до певної міри, відбилося навіть на внутрішньому житті газети та спонукало відійти від неї В.Леонтовича, після чого видання перейшло цілком до рук Є.Чикаленка.

Як тільки вийшло перше число „Громадської Думки”, як йогобуло сконфісковано. В дальшому безперестанно сипалися на неї конфіскати, грошові кари, тимчасові відкладання терміну тощо і нарешті заборона. На вимогу уряду видання газети було припинено. По всій Україні в багатьох передплатників зробила поліція ревізії, багатьох заарештовано. Є.Чикаленко спробував був клопотатися про відновлення газети, але дозволу не дістав.

“Рада”.

Через місяць (з 15 грудня 1906 р.) “Рада” стала спадкоємцем „Громадської Думки", стоячи на засадах, покладених в її програмі. До неї ж перейшли і передплатники, яких нараховувалося майже 1500.

Вступивши в 1907 р., редакція в програмовій статті першого числа зазначила, що надалі більш братиме на увагу українську інтелігенцію.

У внутрішньому житті газети було переведено деяку реорганізацію. Саме на цей час припав приїзд до Києва М.Грушевського, який став в ній активно співпрацювати. Фактичним редактором став М.Павловський. Він був редактором до 1913 р., коли його заступив А.Ніковський. Секретарем редакції було запрошено С.Петлюру (пізніше - голова Директорії, головний отаман військ УНР), який в цей час одночасно був редактором органу Української соціал-демократії під назвою „Слово".

Фахових журналістів як „Громадська Думка", так і „Рада", не мали. Найближче зв'язаний був з „Радою" С.Єфремов. Як публіцист, виступив тут С.Петлюра. Талановиті огляди й фейлетони давав С.Черкасенко. Красне письменство заступлене було В.Винниченком, С.Васильченком, О.Олесем, М.Левицьким та іншими. Передові статті звичайно писали С.Єфремов, Ф.Матушевський, іноді М.Грушевський, Д.Дорошенко, М.Павловський та інші.

За допомогою цих сил „Рада" ставала речником і дзеркалом українського життя на всіх землях, стежила за його розвитком, формувала національну думку.

Найменший прояв культурного чи політичного життя знаходив тут той чи інший відгук.

Ідеологічна диференціація та її органи. „Українська Хата".

Ідеологічна диференціація політичної думки, що виявилася вже з початком революції (1905), вимагала, крім часописів, розрахованих на широкого читача, також ідеологічно-провідних органів. Першу спробу до певної міри в цьому напрямі робить петербурзька „Вільна Україна”. Після того в 1909-1913 рр. появляються журнали, що приносять розроблення ідеологічних основ визвольного руху та національного і соціального світогляду.

У 1909 р. з'являється журнал, що займає в цьому питанні виразно радикальне становище. Був ним місячник молодих сил під назвою „Українська Хата” за редакцією П.Богацького і при найближчій участі Микити Шаповала.

Виникнення журналу пов'язується з альманахом „Терновий Вінок” та гуртком, який зібравсяколо нього. Були тут крім згаданих О.Коваленко, В.Скрипник, Ю.Будяк, Ю.Сірий (Тищенко) та інші. Внаслідок полеміки, яка розгорнулася в 1908 р. між цим гуртком та передплатниками поміркованих напрямків, речником яких у першу чергу була „Рада”, постало питання створення свого друкованого органу. Спочатку була думка обмежитися альманахом. Потім було вирішено використати дозвіл на видання тижневого журналу, який вже мав Г.Коваленко. Зміну періодичності та назви пощастило перевести без великих перешкод. 24 березня 1909 р. появилася перша книжка журналу під назвою „Українська Хата”.

„Українська Хата”виступила з гострою критикою традицій дрібних діл та психології решток так званого українофільства з його поміркованим лібералізмом, поверховим демократизмом, лояльністю, угодовством та орієнтацією в національно-визвольній справі на чужі суспільні сили. Натомість вона висувала вимогу поглиблення національно-політичного світогляду, його викристалізування у формі рішучої боротьби в напрямі соціального і національного визволення, в основу якого клала погодження особи з суспільством. Завершенням цього погодження вона вбачала у відродженій Україні, в якій мусили б знайти свою синтезу соціалізм і індивідуалізм.

Найгарячіші виступи проти „Українська Хата” були на сторінках газети „Рада” та в її колах. Пізніше відгукувався „Дзвін” та інші. Між „Радою” та „Українською Хатою” розвинулася гостра і жива полеміка, що не вгавала впродовж всього часу, витворивши два кола прихильників: „радян” і „хатян”.

Навколо „Української Хати” гуртувалася переважно молодь, чимало народних учителів, подекуди дрібні урядовці.

З молодих сил склався і перший кадр співробітників: літературний критик М.Євшан (Федюшка), публіцист А.Товкачевський, О.Олесь, Г.Чупринка, О.Коваленко, Галина Журба. Тут же роблять свої перші виступи М.Рильський та П.Тичина. На його сторінках зваляються такі імена, як О.Кобилянська, В.Винниченко, М.Вороний, С.Черкасенко. Проте світова війна 1914 р., не минула й „Українську Хату", обірвавши її існування.

12. Вільна українська преса (березень 1917 р. березень 1918 р.)

В кінці лютого на початку березня 1917 року історія України і всієї Європи повернула свій хід вбік від століттями наїждженого шляху. В Росії було повалено самовладця. Цар Микола ІІ, а за ним великий князь Михайло зреклися престолу. Створений революційним шляхом Тимчасовий уряд проголосив у Росії широкі демократичні зміни.

Україна, яка, за виключенням західних земель, входила до складу Російської імперії, отримала історичний шанс відновити свою незалежність. Вже у перші дні революції у Петрограді було створено Український революційний комітет та петроградський відділ Товариства українських поступовців. Почався стрімкий розвиток політичних партій і в Україні.

17 березня 1917 року в Києві була створена Центральна Рада, яка прийняла на себе державну владу в Україні та, в числі інших демократичних свобод, проголосила свободу слова.

Розпочався надзвичайно цікавий і важливий, багатий на події період історії української журналістики. Деякі дослідники називають березень 1917 р. "медовим місяцем" розвитку вітчизняної преси: краще назвати "медовим роком" період від цього березня до наступного. Становлення української демократії, парламентаризму, багатопартійності закладали чудове підґрунтя для створення й розквіту небувалої за кількістю й різноманітністю преси в Україні. Нічого подібного в її історії не буде до 1990-1992 рр., тобто до розквіту горбачовської "перебудови" та початків відновлення незалежності України.

В перші ж дні з метою кращого інформування населення про свою діяльність та ситуацію в країні Центральна Рада організувала прес-бюро. Основою його діяльності було збирання, опублікування в виданнях, які вже існували, декретів, відозв, офіційних повідомлень "по всіх проявах українського життя" тощо. На це ж бюро було покладено й обов'язки "сприяти розвитку української преси та поширювати відомості про неї". Представники бюро працювали в багатьох містах України.

Вже через день від заснування Центральної Ради, 19 березня, почав видаватися інформаційний бюлетень під назвою "Вісти Української Центральної Ради". Цей бюлетень, зрозуміло, підгримував політичну лінію нового керівництва України, в ньому друкувалися всі укази, вказівки, положення, а також повідомлення представників прес-бюро. Офіційні, директивні матеріали з нього мали бути обов'язково передруковані в усіх українських часописах.

Крім офіційних повідомлень та інформації з місць, на його сторінках вміщали й численні листи, звернення на підтримку Центральної Ради та її діяльності по відновленню державності України.

Із створенням українського уряду починається вихід другого офіційного видання "Вісника Генерального Секретаріату України", який теж мав численну читацьку аудиторію.

Березень 1917 року історики справедливо називають "медовим місяцем" української преси саме через її вибухоподібний розвиток. У той революційний час організувалися або відновили своє існування численні політичні партії. Наслідком цього було відродження політичної преси.

Так, Революційна Українська партія видавала від 25 березня щоденну газету в межах "Товариства підмоги літературі, науці й штуці", заснованого ще до 1917 р. Це фактично було відновлення видання «Ради» під назвою "Нова Рада". Склад редакції та політичні позиції газети, де з перших номерів брали участь М.Грушевський, С.Єфремов, Є.Чикаленко та ін., свідчили про її близькість до Центральної Ради та загалом про ліву, соціалістичну і національно-визвольну орієнтацію. Вона стала офіційним виданням УПСФ (Українська партія соціалістів-федералістів), лідером якої був С.Єфремов. Ця партія патронувала й кілька місцевих газет "Рідний край" у Гадячі, її редагувала Олена Пчілка, уманська "Вільна Україна", хоч на місцях вони відчували значний вплив есерів.

Вже у першому числі "Нової Ради" М.Грушевський виступив зі статтею "Велика хвиля", в якій викрив марні сподівання щодо взаємовідносин нового російського уряду і України. В інших публікаціях ("Повороту нема" тощо) проводиться думка про необхідність об'єднання всіх українських сил та розбудови сильної, багатої і незалежної України.

Редакція значно покращила свої можливості тим, що придбала друкарню, а відтак під вмілим редагуванням А.Ніковського почала стрімко набувати популярності. Газета виходила на гроші, заповідані саме на ці цілі відомим меценатом української журналістики В.Симеренком. З появою "Нової Ради" почалася ідейна конкуренція між нею та газетами "Киевлянин" і "Киевская мысль", що переважно залишилися на старих, промосковських позиціях.

Головною політичною темою "Нової Ради" в березні та квітні 1917 року була тема проведення лінії на автономізацію України у відносинах з Росією. В газеті піднималися проблеми не тільки відновлення українського культурного життя, а й задоволення потреб національних меншостей.

Не тільки в цій газеті, а й в цілому в пресі в той період з власними статтями нерідко виступали не тільки політичні лідери, а й тогочасні чи майбутні голови держав і урядів, зокрема, голова Центральної Ради, відомий вчений, публіцист, редактор, організатор преси М.Грушевський, а також голова Генерального Секретаріату, письменник і видатний публіцист В.Винниченко, голова Директорії, також публіцист С.Петлюра, політичний діяч, вчений, публіцист С.Єфремов. Разом з основною автурою "Нової Ради" вони відстоювали передусім інтереси української нації, але й ідею гармонізації національних відносин в українській державі, займали позиції боротьби проти "зоологічного" націоналізму, в перші місяці виступали за автономні права України на федералістських засадах.

В.Винниченко писав на перших порах, віддзеркалюючи загальний стан ейфорії від успіхів російської революції:

"За 250 років перебування в спілці з Росією українство вперше в ці дні почуло себе в Росії дома, вперше інтереси цеї колишньої в'язниці стали близькими, своїми. Ми стали частиною, органічною, активною, живою, охочою частиною єдиного цілого. Всякий сепаратизм, всяке відокремлення себе від революційної Росії здавалось смішним, абсурдним, безглуздим. Ні про який сепаратизм, самостійність навіть мови не могло бути".

В червні 1917 тон статей змінюється: "Перший ляпас" ("Робітнича газета", 1017 р., 1 червня), "Переляк" (там же, 2 червня). Вже потім, після прояснення політики більшовицького уряду щодо України, після походу на Київ червоних російських військ під проводом М.Муравйова, послідовно переходили українські політики від ідей першого та другого Універсалів Центральної Ради до рішень третього й четвертого Універсалів про державну незалежність України що й відображала преса.

"Нова Рада" також широко друкувала документи, протоколи Центральної та Малої Рад. Тут же були опубліковані історичні Універсали Центральної Ради.

В цей час починає швидко розвиватися українська політична публіцистика високого ґатунку. Для цього в країні існували наявні можливості у вигляді, по-перше, пекучих потреб боротьби за державність України та, по-друге, зрослої кількості газет різної політичної орієнтації.

УСДРП (Українська соціал-демократична робітнича партія, одна з найвпливовіших у Центральній Раді) видавала з 30 березня часопис "Робітнича газета". Він виходив як орган центрального комітету партії.

Тематично газета стояла на позиціях виховання політичної свідомості пролетаріату, підкреслювала пригнічений стан робітничого класу та прагнула посилити його свідомість і волю до боротьби за краще життя. Політично "Робітнича газета" була за автономізацію України у федерації з Росією.

В той період загальному тону преси була притаманна загострена полемічність, а політичний фейлетон був дуже поширеним жанром публіцистики. "Робітнича газета", як і інші газети лівої орієнтації, полемізувала з "Киевлянином" і "Киевской мыслью". Так, на своїх сторінках "Робітнича газета" надрукувала політичний фейлетон одного з керівників Української держави, лідера УСДРП В.Винниченка "Імперіалістичне шило в пролетарському мішку", де була їдко висміяна дворушницька політика змовників-зрадників, які волиш під новими, революційними гаслами зберегти старий суспільний лад.

Тематичний діапазон "Робітничої газети" не був всеохоплюючим, вона висвітлювала соціальні проблеми переважно робітників промисловості, діяльність профспілкового та кооперативного рухів. Це наближувало її до більшовицьких видань, але в тогочасному політичному спектрі вона займала дещо ширший сектор. Дивним чином поєднувало їх те, що мало роз'єднувати. І перш за все ставлення до національного питання:

"На Україні живе 80% українців, є велика промисловість, але майже уся вона знаходиться не в руках українців, а росіян, хоча робітники в основному українці. Отже, вся праця українців йде на чужу культуру, освіту. А при автономії усе іде на користь Україні".

Як бачимо, пролетарська нетерпимість, прагнення вирішити проблему не шляхом реформ, не з урахуванням усіх обставин, чинників та інтересів, а в революційному ключі, через розпалення соціальної заздрості, споріднює їх не тільки з їхніми, а й з нашими сучасниками, але вже з праворадикального політичного крила. Ці спадкоємці в наші дні підраховують, скільки українців серед банкірів, чиновників, та проголошують необхідність встановлення національної диктатури на заміну диктатурі пролетарській, з якою вони так запекло боролися.

"Робітнича газета" піднімала найболючіші питання розбудови України. Високий рівень публікацій забезпечувався авторитетною автурою. Тут виступав В.Винниченко з гострими політичними статтями "Українська Центральна Рада", "Український мілітаризм" тощо, а також відомий публіцист, син засновника української емігрантської журналістики С.Драгоманов.

Вміло й широко користуючись свободою слова, "Робітнича газета" завоювала чималий авторитет у суспільстві. Один з найактивніших авторів "РГ" Є.Касьяненко проаналізував ще у 1917 р. причини занепаду соціалістичної і навіть більшовицької преси в Україні. "Перш за все, зіграв свою роль характер тодішнього моменту революції... Революція живе тільки тоді, коли розвивається... Тодішня революція потрапила у тісні сутички, де перед нею війна до "победного конца" невідомо над ким, з боків економічний розлад та буржуазний клич "багатіймо", ззаді чорний дим контрреволюції. Не знаючи, куди ступити, продовжує Є.Касьяненко, революція падає духом, а першою жертвою цього падіння стає політична і всяка інша преса".

Жовтневу революцію газета зустріла насторожено. Висвітлюючи події жовтня 1917 р. в Петрограді, вона опублікувала статтю "Сподіване сталося!" але з її тексту випливало, що сталося саме те, чого читачі найбільше боялися. Газета попереджала, що зі встановленням влади комуністів розпочнеться широке застосування політичного насильства.

Проте ліві пролетарські позиції наближали її до більшовиків. Політичні опоненти і навіть союзники не раз критикували її за поступки то лібералізму, то більшовизму.

З жовтня 1917 року почався занепад "Робітничої газети", який тривав, доки її випуск не взяв на себе Київський комітет більшовиків уже в радянській Україні. "Нова Рада" пояснювала цей занепад тим, що газета "скочила була в гречку з більшовиками". Їхня влада, що невдовзі знову встановилася в Україні, дійсно заборонила всі опозиційні газети і партії і дозволяла виходити лише пресі більшовиків та як виключення лівих есерів.

Деякі газети виходили російською мовою або були двомовними, як, наприклад, київська "Воля народа", що вперше вийшла життя 31 березня 1917 р.

Не можна не згадати й есерівських газет за межами України, і серед них перша "Наше життя", що видавалася в Петрограді спочатку як машинописний журнал, а потім, з 24 березня 1917 р., як звичайна газета з широкою аудиторією не тільки в російській столиці, а й за її межами.

Інші видання УСДРП харківські "Робітник" та "Голос робітника", полтавський "Вільний голос", "Вільне життя", що видавалося в Хоролі на Полтавщині наслідували політичну лінію свого центрального органу, але збагачували передруки з центрального органу місцевими матеріалами. На початку 1918 р. видавалося 46 часописів цієї політичної платформи.

Есери (Українська партія соціалістів-революціонерів), найвпливовіша політична сила в Центральній Раді, мала серед своїх прихильників самого М.Грушевського. На відміну від соціал-демократів, вони орієнтувалися не на пролетаріат, а па селянство як на рушійну силу української революції. Раніше, ще перед революцією, вони видавали журнал "Боротьба", в якому займалися пропагандою своєї партії серед інтелігенції й селян. 1 травня 1917 року журнал перетворився на газету "Боротьба", орган ЦК партії.

Редактором став відомий публіцист М.Шрага. Серед публіцистів відомі імена М.Шаповала, П.Христюка.

Тематично газета виступала за конституційні свободи, за політичну свободу хліборобів, за право будувати новий громадський та економічний лад, зрозумілий і вигідний селянам.

Ближче до жовтня 1917 року політичний тон газети змінюється, бо есери не були в захваті від очікуваного приходу до влади комуністів, у яких вони небезпідставно бачили політичних ворогів селянства. Під час першого захоплення Києва більшовиками під командуванням Коцюбинського ця газета виступила зі статтею під красномовною назвою "Кара, якої світ побачив" (1918, 21 березня).

Газета відверто пише не тільки про політичні реалії свого часу, а й вдається навіть до висвітлення внутрішніх проблем своєї партії, що взагалі і це було притаманним партійним часописам в обстановці гострої міжпартійної боротьби влітку і восени того року. Розкол, який партійна верхівка спочатку не бажала виносити за межі організації, почав висвітлюватися на шпальтах есерівської газети. Вона ж відокремлює політичні інтереси українських соціалістів-революціонерів від інтересів їх російських однодумців. Про це, зокрема, писав провідний публіцист газети М.Шаповал ("Ні, ми не віримо російській демократії!").

В провінції есери теж видавали кілька газет: "Земля і воля" у Катеринославі, "Рух" та двомовну "Земля і воля" у Харкові, "Соціалісг-революціонер" у Полтаві. Вдалим організаційним рішенням керівництва цієї партії було видання преси від Української Селянської Спілки. Ціла низка газет, очолювана "Вістями Української Селянської Спілки" та "Народною волею", вела широку роботу в Києві і провінції, і серед них "Селянська Спілка" у Полтаві, Катеринославі, Таращі тощо. У Сквирі так видавалася "Спілка", у Чернігові "Народне слово", у Слов'яносербську вийшов перший і певний час єдиний на Луганщині та найсхідніший на теренах України україномовний часопис "Слав'яносербський хлібороб" з листопада 1917 р. по 1918 р. його видавали Слов'яносербські повітова селянська спілка та спілка кредитних і позиково-ощадних товариств. Дослідники визначають політичну ефективність побудови провінційної ланки есерівської преси та певні її особливості: спрощена мова, "заземленість" проблем, місцеві новини тощо.

В січні 1918 року газета "Боротьба" теж була закрита більшовиками. Через місяць цю газету вже видавали "боротьбісти" ліве крило есерів, що в Росії вступило в політичний союз з урядом В.Леніна.

Інша газета есерів мала традиційну для їх політичних попередників назву - "Народна воля". Цікаво, що це теж не була власне партійна газета, принаймні за складом її засновників: з 4 травня 1917 року її видавали Українська селянська спілка та Український кооперативний комітет. Їхнім гаслом було: "Нехай живе федеральна демократична республіка та автономна Україна", цю ж політичну лінію підтримував і їх часопис. Головний лозунг партії "Земельна реформа" знаходив відгук в селянських масах, тому газета мала значну аудиторію і вплив на перебіг подій.

В цій газеті нерідко виступав з важливими політичними публікаціями М.Грушевський. Щодо найгосгрішого питання того часу стосунків з Росією це видання стояло на федеративних позиціях до самої Жовтневої революції в Петрограді.

Робили газету молоді люди, що позначалося на загостреній, полемічній манері висловлювань, різких оцінках політичних супротивників тощо. Їхнім прагненням було дати українським силам пресу європейського рівня.

До початку наступу муравйовців з півночі на Україну газета дотримувалася девізу: "За народну республіку Україну у складі Російської Федерації!". Перед захопленням Києва більшовиками та закриття ними газет редакція виїхала з міста в Житомир, з цими подіями втратив актуальність і згадуваний девіз.

Окрему сторінку в історії преси України займають часописи меншовиків правого крила російських соціал-демократів, нібито однопартійців Леніна, з якими ленінці вели постійну боротьбу з питань тактики, чи не більш непримиренну, аніж з кадетами чи іншими відкритими ворогами. Як і російські соціалісти-революціонери, вони, а отже і їхня преса, зневажливо, з відтінками великоруського шовінізму ставилися до української проблематики, політики, держави та її діячів. Центр меншовиків знаходився в Петрограді, а в Україні виходило кілька газет: київська "Без лишних слов", харківські "Социал-демократ", "Возрождение", "Наш Юг", "Новьій луч", катеринославські "Наша борьба", "Рабочая борьба", "Начало", а також "Сумской вестник" та інші. Загалом їх можна було б і не включати до історії української преси, як і інші російські видання в Україні, скажімо, монархістського, чорносотенного сорту, таких, як "Киевлянин", якби вони не мали певного впливу на російськомовних робітників великих міст Лівобережжя та Півдня, оскільки ідеї більшовизму серед них спочатку не були поширені. На шпальтах цих газет велася полеміка з російських проблем, в які українські справи включалися саме в контексті повернення "юга России" до складу метрополії.

13. Початок занепаду вільної української преси

Квітневий переворот 1918 року, що усунув з історичної сцени Центральну Раду та привів до влади під прихильним поглядом німецького генштабу гетьмана Скоропадського, дав політичному настрою українства і його пресі новий водорозділ. Чи вже Центральна Рада вичерпала себе, а колишній царський генерал всіх врятував від брутальної німецької окупації, чи ЦР ще лишалася головною народною надією, бо щойно обрала президентом УНР М.Грушевського, майже прийняла конституцію УНР, а узурпатор посів з допомогою германських багнетів найвищу державну владу в нещасній Україні?

Оскільки власних видань гетьманці ще не мали, преса, що тяжіла до Центральної Ради, надала подіям негативного висвітлення. Зокрема, С.Єфремов у "Новій Раді" надрукував 9 травня статтю "Хресною путтю...", де пророкував настання невдовзі нового акту народної трагедії.

Уряд Скоропадського, "наводячи порядок", розпочав гоніння як на більшовиків, так і на націонал-демократів та анархістів: запровадив цензуру, заборонив есерівські газети "Боротьба" та "Народна воля", піддав утискам "Нову Раду". Нові, після більшовицьких, переслідування дедалі сильніше дезорганізували український рух. 70 відсотків газет в Україні виходили російською мовою, писали про російські справи і в кращому разі ніяк не переймалися українськими проблемами або навіть вели запеклу боротьбу проти "планів українізації". Натомість осередки вітчизняної преси наполягали на запровадженні української мови ("Нова Рада" від 20, 24, 25 вересня та ін.). Газета "Самостійник" гостро критикувала гетьмана за його пронімецьку політику, яка завдавала шкоди батьківщині.

Потребу у власній пресі гетьман Скоропадський задовольнив, перш за все, створенням офіційного "Вісника Ради народних міністрів" та часопису "Україна" з ілюстрованим додатком. Та створити повноцінну пресу цьому режиму не вдалося: революція у Німеччині в листопаді 1918р. позбавила його підпори, і в грудні гетьман зрікся влади та втік до Німеччини.

Директорія на чолі з С.Петлюрою, шляхом повстання січових стрільців-галичан та селянських напівпартизанських загонів, перебрала владу в Києві 14 грудня 1918 р.

Починається новий "медовий місяць" української преси. Прийняти Директорією закон "Про державну мову в УНР" встановив обов'язкове її вживання. Як політична спадкоємиця Центральної Ради, Директорія спиралася на створені попередниками засоби масової інформації.

Але військово-політична обстановка в Україні стрімко ускладнювалася. Похід "визвольної" Добрармії Денікіна, висадка Францією численних військ в Одесі та інших портах півдня, зайняття більшовиками лівобережної України призвели до того, що влада УНР поширювалася у 1919-1920 рр. лише на Поділля та Волинь. Війна з білополякамн ще більше поглибила кризу української преси: варшавські шовіністи стояли на тому, що української держави "нє било, нєма і не бєндзє". Остаточне вирішення європейських проблем після світової війни державами-переможницями знову розділило український народ, і цей розділ простягнувся ще на один історичний етап: Галичина відійшла до Польщі, Східна Україна до Радянської Росії.

У перший рік після громадянської війни й численних окупацій, тобто у 1922 р., тільки 7 відсотків від загального тиражу часописів УСРР (перша назва УРСР, тобто Українська соціалістична радянська республіка) припадає на українські видання.

Починається становлення компартійної преси в Радянській Україні та української преси в Польщі.

ЗАРОДЖЕННЯ ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКОЇ ПРЕСИ УКРАЇНИ

Преса більшовиків спочатку, від ленінської "Искры", завозилася в Україну, здебільшого з Росії. Але невдовзі після Лютневої (1917 р.) революції в Києві, Харкові, Катеринославі, Луганську почали виходити перші газети комуністів. Зокрема, в червні 1917 р. розпочала єною історію газета "Донецький пролетарій", що, змінивши кілька разів назву, виходить і в наші дні як "Луганская правда", одна з провідних газет Донбасу. Першим редактором її став К.Ворошилов.

Але "першою ластівкою" слід вважати харківську газету "Пролегарий", яка вийшла в світ 10 лютою 1917 р. і випускалася до кінця вересня, де закриття через нестачу коштів після ряду невдалих спроб зібрати, за прикладом російських видань, гроші з робітників. Від початку й до кінця вона витримувала ленінську лінію "Правды", на відміну від деяких інших видань, що допускали "хитання" в бік націонал-комунізму. Так, київський "Голос социал-демократа" дозволяв собі не передруковувати ленінські статті з петроградських видань, натомість видрукував так звану Київську платформу, що містила сумнівні, з точки зору ортодоксальних комуністів, положення.

Несхибну правдистську лінію обрала від 4 квітня катеринославська "Звезда". Вона, перейменована згодом на "Зорю", лишилася до наших днів одним з флагманів обласної преси Придніпров'я.

Перші ж видання зіткнулися з шаленим опором газет всіх політичних партій України, їм відмовляли друкувати тиражі, чинили перешкоди у їх розповсюдженні. Несприйняття більшовизму як ідеології та особливо як способу вирішення політичних проблем відразу було в Україні дивуюче одностайним. Це добре знав В.Ленін, який не раз писав щодо масштабів усієї Росії: "Ми працюємо в кільці ворогів", адже всі можливі союзники відсахнулися від них.

Недемократизм, непримиренність, схильність до масового насильства відштовхнули від них українську громадську думку. Але ці ж якості допомогли їм вихопити перемогу у 1921-му хоч саме вони спричинили крах держави реального соціалізму у 1991-му. Розгроми в редакціях і друкарнях, арешти і навіть розстріли редакторів і журналістів у Сумах, Полтаві, Харкові не додали повага в демократичних колах країни. В.Антонов-Овсієнко, сам організатор і учасник багатьох революційних подій, від командування штурмом Зимового палацу в Петрограді до розгрому селянських повстань на Тамбовщині під час першого походу більшовиків на Україну збагнув, яку жахливу "скриню Пандори" було відкрито, і надіслав В.Леніну листа, в якому описав масовий терор і. звинуватив особисто вождя революції у потуранні злочинам.

Кількісно видання більшовиків у 1917-1918 рр. значно поступалися часописам інших партій. В Одесі у 1917 р. з 117 часописів лише 4 підтримували більшовиків, у Києві з березня по серпень того ж року з 106 періодичних видань лише "Голос соціал-демократа", та й то нечітко, відстоював ленінську лінію.

Єдиного центрального видання в Україні більшовики довгий час не мали. Нетривалий час виходила газета першого українського радянського уряду ЦИКУК (Центральный Исполнительный комитет Украины) "Вісник Української Народної Республіки" на двох мовах, спочатку у Харкові, а потім у Києві, обидва випуски очолювали правдисти, і "диригували" виданням через вірну соратницю Є.Бош з ЦК РКП(б).

Основною темою більшовицької преси були критика буржуазних урядів, пропаганда марксистсько-ленінських ідей та захоплення політичної влади, відомості про робітничий рух, Найвпливовішим гаслом було припинення І світової війни, мир без анексій та контрибуцій. Постійно тут друкувалися матеріали про необхідність переходу політичної влади в руки пролетаріату, керованого партією більшовиків, та про єдність історичних доль пролетарів України і Росії, про необхідність возз'єднання їх в новому інтернаціоналістичному пролетарському союзі.

Втім, ні ідеї більшовизму, ні преса цієї партії поки що великого впливу на перебіг подій в Україні не мали.

Певна аудиторія була у більшовицької преси у великих промислових центрах, але головними рушійними силами історії в Україні були селянство та армія, отже редакції цих видань наполегливо шукали контактів з ними, друкували корисну для себе інформацію з сіл, з війська.

Весною 1918 року в Таганрозі й Москві проходив перший з'їзд компартії України. Па ньому стало очевидно, що серед українських комуністів існувало дві платформи, помітним став розкол ще не створеної партії на ленінців-інтернаціоналістів і комуністів-націоналістів, яких московські ортодокси вважали "хитрими українцями" та закликали уважно пильнувати за їхніми діями, оскільки вони у будь-яких обставинах все одно повертали до питання про встановлення й зміцнення незалежності України. Врешті перемогла лінія інтернаціоналістів, і з тих часів організаційно КП(б)У трактувалася в Москві як обласна організація РКП(б). Відповідним було ставлення й до преси.

Українська комуністична преса внаслідок цього складалася як несамостійна, підпорядкована центральним партійним виданням. Наприклад, у 1917 році в Харкові виходила газета "Пролетарий", в Катеринославі "Звезда", які непохитно трималися політичної лінії "Правды" та інших російських видань ленінської платформи.

Як відомо, перший номер "Правды" вийшов 5 травня 1912 року. Вже в ньому містилися рядки, що дозволяли передбачити майбутні політичні рішення їх авторів: "Мы должны быть непримиримы к врагам,... Война врагам рабочего движсния".

Тривалий час, за умов царизму, ця газета виходила нелегально. 5 березня 1917 року стотисячним накладом виходить легальна "Правда" за рахунок коштів, зібраних на фабриках, заводах. Газета "Правда" виходила як орган центрального комітету партії.

В квітні 1917 року "Правду" очолив В.Ленін. Редакція повертає вістря пропаганди на підготовку до захоплення політичної влади в країні, на перехід від буржуазно-демократичної до соціалістичної і революції'. Цю тему газета заносить і на українську територію, тут її розвивають і місцеві комуністичні видання.

Справи "Правды" значно поліпшилися, коли газета придбала власну друкарню. Однак 3-4 липня в Росії настав кінець "двовладдю", тобто одночасній владі Тимчасового уряду та Рад. В цей день у Петербурзі та Москві відбувся розгон демонстрацій на підтримку більшовиків.

З 6 липня "Правда" знов переходить у підпілля. Друкарня її була розгромлена. Використовуючи доволі вільні можливості видання нових газет, надані Тимчасовим урядом, газета реєструвалася щоразу як нібито нове видання ("Листок правди", "Пролетарий", "Рабочий", "Рабочий путь", "Рабочий солдат" назви "Правды" в підпіллі). З жовтня 1917 р. вона стає газетою № 1, флагманом і взірцем для всієї преси величезної країни. Все, що було героїчного і трагічного, відбувалося за безпосередньою участю цієї щоденної газети.

На жовтень 1917 року в Росії виходило більше 100 соціал-демократичних, тобто переважно комуністичних, газет. В Україні видавати таку кількість газет ця партія не могла. Треба було застосовувати іншу тактику. Більшовики прагнули контролювати профспілки а тому перехоплювали вплив на профспілкові видання і в такий спосіб посилювали свій вплив на маси.

З перемогою більшовиків у жовтні 1917 р. в Росії докорінно змінюється політична ситуація. Ця партія стає правлячою. Першими ж декретами нового уряду (Ради народних комісарів) було заборонено діяльність "буржуазної" контрреволюційної преси, яка робітничоселянської революції не сприйняла і тому є "наймогутнішою зброєю буржуазії... вона не менш небезпечна в такі критичні хвилини, ніж бомби й кулемети".

Беззаперечному закриттю піддягали ті органи преси, які закликатимуть до відкритого опору радянській владі, але вирішувати, що і як трактувати в текстах, належало самій радянській владі.

Згодом було видано декрет про державну монополію на оголошення, і це сильно погіршило позиції недержавної преси. В Росії існували певний час від січня 1918 р. навіть революційні трибунали преси, які мали право припиняти вихід газет за власним рішенням. Партійні комітети завжди дуже багато уваги прагнули приділяти саме, пресі, добре знаючи її силу, особливо в екстремальних умовах.

Про надзвичайно жорстке ставлення їх до преси й поліграфії свідчить історія "чорного тижня" у Києві, коли 31 жовтня 1917 року рішенням пробільшовицьких профспілок було бойкотовано роботу друкарень, де видавалися монархічна газета "Киевлянин", буржуазні "Последние новости" та "Южная копейка". В цей день не вийшла навіть "Нова Рада". А вже 5 листопада на цих друкарських потужностях почала виходити "Пролетарская мысль".

Преса Східної України зі встановленням на цій території радянської влади стає виключно більшовицькою, партійно-радянською.

Історія іцєї преси від 1918 р. по 1939 р. складається з кількох періодів:

газети часів громадянської війни та встановлення радянської влади (1918 1921 рр.);

видання періоду нової економічної політики (1921 1929 рр.);

ЗМІ років прискореного соціалістичного будівництва, перекручень культу особи, масових репресій.

Перший період відзначений закриттям часописів, які існували до встановлення радянської влади в Україні, та водночас створенням перших партійно-радянських видань, а саме армійської преси та "Известий рабочих, крестьянских (солдатских, казачьих) советов депутатов".

Ці газети починали видавати в обстановці загальної кризи. Громадянська війна призвела до страшної скрути в друкарській справі. Не було запасів паперу, фарби, поліграфістів, енергії, поліграфічного обладнання. Газети 1919 1920 рр. мали вигляд листівок: надруковані на сірому папері, збитими шрифтами, саморобною фарбою, що зсипається зі шпальт.

Період відбудови країни після громадянської війни охопив і поновлення друкарської бази. Партія приділила цій справі надзвичайну увагу, проблеми відновлення в повному обсяги роботи друкарень обговорювалися на двох її з'їздах.

З початком непу, у 1922 році політика диктатури пролетаріату дещо слабшає. Втім, саме у цьому році українська некомуністична преса цілковито зникає. Починає зростати партійна преса. До речі, у 1922 р. на 222 органів російською мовою, органів українською мовою було 173, з яких на комуністичну пресу припадає 21 назва.

Але навіть під час непу, тобто після дозволу, за певних умов, капіталістичної форми власності (держкапіталізму), та з відновленням ринкових відносин в СРСР не відбувається послаблення партійного контролю над пресою. Однак неп привів до загального пожвавлення життя в містах і селах, і це, в свою чергу, не могло не позначитися і на стані журналістики.

В 1925-1926 роках починається поступове піднесення україномовної радянської преси. З'являються місцеві газети в численних невеликих містах, сільських районах, а також нові видання: спеціалізовані часописи окремо для робітників, селян, кооператорів, інженерів, для вчителів і молоді, жінок, але, на відміну від подібних численних видань 1917-1918 рр., вони знаходилися під партійним контролем і вели пропаганду виключно комуністичних ідей.

Швидкими темпами створюється всеохоплююча мережа партійно-радянських газет. Деякі з них від початку друкуються українською мовою, інші були переведені на неї під час політики українізації. З 1927 року починає свою історію масове радіомовлення.

З 1923-1924 рр. по 1930-1931 рр. преса брала активну участь у політиці українізації, коли вживання української мови, в тому числі і в засобах масової інформації, було форсовано. В цей час навіть було розроблено та запроваджено у повсякденний ужиток нову українську граматику, засновану на галицькому діалекті, який погано розуміли в центральних областях та на сході України саме через її перенасиченість полонізмами та діалектизмами.

Газети переводили на українську мову за авторитарними рішеннями і не завжди обґрунтовано. З часом, після відповідних змін в національній політиці, що почалися у 1930-х роках, зокрема посилення позицій російської мови в союзних республіках, все повернулося їй свої місця. Зокрема, обласна газета "Луганська правда" знову почала виходити російською мовою. Однак слід відзначити, що саме радянська влада створила розгалужену мережу україномовних газет, переважно районних, у південних і східних областях України, хоч і робилося це не стільки для розвитку української мови, культури і т.п., скільки для піднесення рівня комуністичної пропаганди і агітації.

У цей період формується і заводська багатотиражна преса. Окрема постанова ЦК з цього питання визначила, що кожен колектив, який має більше 1000 робітників, повинен випускати свою газету. Перший секретар парткому ставав особисто відповідальним за її випуск.

У всій справі керівництва пресою встановлюється надмірна централізація. І ідейно-політично, і організаційно, і в плані матеріально-технічного забезпечення редакції стають повністю підлеглими відповідним парткомам. Багато чого в ідейній сфері, в політичному устрої країни опиняється поза критикою преси. Свободі слова на багато десятиліть був покладений край однак це подавалося як вища форма пролетарської демократії: в якій обмежувалася лише "буржуазна" свобода боротьби з цією "вищою" свободою. А відтак ворожою пропагандою оголошувався кожний неузгоджений з партійним комітетом критичний виступ.

Як неспростовний доказ справедливості цього вироку можна навести той факт, що в газетах 1932-1933 років ані слова не було сказано про страшний голодомор в Україні лише на нараді в Москві у виступі народного комісара сільського господарства, зміст якого наводився в "Правді", визнавалася наявність "труднощів" з харчуванням.

Згодом за різних політичних обставин радянсько-партійній пресі дозволялися більші чи менші ступені свободи але власне вільною вона не була ніколи. По-перше, через повну і принципову відсутність законодавчої бази такої свободи (вона лише проголошувалася в конституціях СРСР та УРСР), а по-друге, через те, що партія ніколи не випускала ключових важелів керівництва пресою, зокрема підготовки й розстановки кадрів, ідеологічного та матеріального забезпечення, вимагаючи за це повної політичної, ідеологічної та всякої іншої покори з боку журналістів і редакторів.

14. Преса Західної України між світовими війнами

СЕЛЯНСЬКА ПРЕСА ГАЛИЧИНИ Припинення війни на території Польщі і встановлення державного кордону між "Совдепією", як тоді казали, тобто Українською соціалістичною радянською республікою, і Польшею по річці Збруч означало встановлення миру й початок повоєнного життя. Від 1923 р. західноукраїнські галиіцькі землі рішенням держав-переможниць у першій світовій війні відійшли до Польщі. На них відновилася і, попри спротив польських влад, почала активно розвиватися українська преса.

Східна Галичина останні сто років була подвійною колонією, перебуваючи водночас під цісарською владою австро-угорської імперії та під місцевим порядкуванням польських панів. Економічно нсрозвинена, вона являла собою сільськогосподарські райони, які не можна було порівняти з районом, скажімо, Лодзі, де було багато фабрик з численним і розвиненим пролетаріатом. Вона відрізнялася в етничному плані від західної Галичини, де жили здебільшого поляки і де метрополія виділяла набагато більше коштів на освіту, культуру тощо.

Населення Західної України і, зокрема, Галичини було переважно сільським, це були землероби й вівчари-гуцули з верховин, а українська інтелігенція була представлена священниками, вчителями початкових шкіл, діячами культури, досить нечисленними. Це й була аудиторія, на яку українська преса повинна була працювати в першу чергу.

Умови, в яких довелося існувати українській пресі з перших днів польської влади, характеризуються низкою фактів ліквідації поодиноких органів та ув'язнення редакторів і тими конфіскатами, що сипалися з боку прокуратури. Польською жандармерією було розгромлено редакцію і друкарню "Діла" у 1918 р., потім ще раз у 1922 р., тоді було заарештовано його головного редактора Ф.Федорцева та провідних співробітників, а газету закриго.

Такі обставини обумовили досить помітний розвиток української преси саме для селянства. Вона була провідною за обсягом аудиторії до середини 1930-х років, коли набрала силу українська інтелігенція і почали розвиватися видання саме для неї.

Найбільш інтенсивним був вихід сільських газет в таких містах, як Львів (фактично столиця Галичини), Коломия, Кам'янець-Подільськ, Станіслав (нині Івано-Франківськ), Рівне, Ужгород, Мукачеве, Чернівці, Стрий. У Львові, зокрема, у 1919-1939 рр. виходило друком 26 назв часописів для селян. Помітною подією в розвитку друкарства і преси того часу було створення видавничого концерну Івана Тиктора "Українська преса" у Львові. Він був заснований на початку 1920-х рр. і до другої світової війни (1939 р.) працював дуже інтенсивно; це був дійсно самостійний український видавничий центр.

Окрім випуску великої кількості книжок, і серед них таких відомих нині, як "Велика історія України" чи "Історія українського війська", тут виходило кілька видань для селян, жінок, молоді тощо. Серед них "Народна справа" (1928-1939 рр.), місячники "Сільський господар" (1926-1944 рр.), "Нове село" (1930-1939 рр.). З 1932 р. туг починають випуск ілюстрованого двотижневика "Наш прапор".

Періодичність виходу більшості часописів, як бачимо, була незадовільною, дослідники називають лише шість щоденних газет за весь період, серед них "Народ" (газета УРН) та "Нове життя" у Станіславі. Для сільського читача почали виходити як загальнополітичні видання "для всіх", так і вузькоспеціальні часописи.

Тематично газети для селян поділялися на такі, що переважно приділяли увагу:

політичним, громадським, соціальним, культурним подіям;

публікаціям "ужиткового" характеру, перш за все практичним порадам по веденню сільського господарства рільництва, тваринництва, молочарства тощо.

Від того, які публікації у виданні переважали, газети відносять до "універсальних" та вузькоспеціальних.

Скажімо, двотижневик "Народня справа" або орієнтований на молодого читача місячник "Молоде село" слід віднесіи до таких, що видавалися саме для широкого читання. Тут друкували інформацію і коментарі про політичні, економічні події в Україні та за її межами, культурно-просвітницькі проблеми, юридичні й економічні поради тощо. Вони розширювали коло селянських інтересів, орієнтували людей у бурхливому потоці подій, сприяли згуртуванню господарів у боротьбі з експлуатацією, порушеннями законів тощо.

Натомість інші газети займалися суто господарськими справами як, наприклад, місячники "Сільський світ" (1934-1937 рр.) або "Український агрономічний вісник" (1934-1935 рр.). З 1930 по 1939 роки тут виходила газета "Нове село". Вузькоспеціальні газети відповідали потребам селян-газдів: це "Сільський агроном", "Український пасічник" (1928-1944 рр.), місячник "Шовківництво" (1928-1929 рр.).

Слід відзначити порівняно великі тиражі цих газет. Скажімо, для Польші того часу видання українських газет тиражем 5-10 тисяч екземплярів це була велика подія.

Зазначимо як приклади залучення читачів та розширення аудиторії досвід редакції часопису "Нове село", яка обіцяла "300 зл. (чимала в тій валюті сума - авт.) допомоги на випадок втрати працеспособності від нещастя при умові виплачення цілорічної передплати".

Інша впливова газета, "Народня справа", видавала будь-кому з своїх 30 тис. передплатників допомогу в разі пожежі чи падіння худоби.

Такі заходи посилювали цілеспрямовану роботу редакцій по пропаганді української преси (зауважимо, не окремих видань, що прагнули зробити собі рекламу, а преси в цілому).

Сільська преса Галичини в умовах міжвоєнної Польщі, режиму диктатури Ю. Пілсудського та національного гноблення українців, виконувала такі соціальні завдання:

формувала світогляд українського селянина: селяни, об'єднуючись навколо газет, відчували себе згуртованою масою, а отже соціальною силою;

в умовах фактичної окупації краю Польщею вони допомагали селянинові, пригнобленому, пригніченому не тільки з класового, а й з національного боку, подолати відчуття власної меншовартості і як бідного трудівника, і як українця, тобто представника національної меншини у Польщі;

піднімала культурний і освітній рівень українського населення.

Селянська преса в Галичині була досить розвиненою і дійсно відповідала своєму соціальному покликанню добиватися поєднання, просвіти, піднесення культури, економіки сільськогосподарських родин і піднесення добробуту всієї української спільноти.

За оцінками сучасників, газети вказували "дорогу правди", куди і як іти, щоби не наймитами вічними бути, але господарями вільними, щоби наше селянство почувало за собою право і силу, і хребет випростувало, щоби знало, що в світі рахуються тільки з свідомими і зорганізованими.

З цього випливає, що досить розвинена селянська преса Галичини завдячувала своєму успіху тим, що була орієнтована і на цілий суспільний прошарок, і на конкретного читача, мала як загальнокультурний, так і прикладний, господарський характер, т об го за ступенем свого розвитку наближалася до сучасної преси.

Видавалася преса і для сільських дітей, наприклад, "Різдвяна зірка".

Молодіжна преса для села була представлена кількома часописами: цс двотижневик "Молодий плугар" (1935-1936), місячник "Хліборобська молодь" (1934-1939), який відрізнявся від інших молодіжних газет тим, що постійно проводив тему створення української інтелігенції, навчання селянської молоді в гімназіях, в університетах з тим, щоб з неї виходила народна українська інтелігенція.

Наявність окремого прошарку сільської преси зовсім не означає, що інші часописи усунулися від роботи з галицьким селянством. Цю тематику висвітлювали львівські газета "Діло", "Свобода", соціал-демократична "Вперед" і політична "Земля і воля".

Місцева, "провінціальна" преса, що ближче знаходилася до народу, теж приділяла селянським питанням першочергову увагу: "Наша земля" у Чорткові, "Золочівське Слово", "Покутський вістник" (Коломия), щомісячні видання в Бродах, Городенці, Яворові тощо.