Історія української журналістики

Першим з таких альманахів називався „Луна", що появився на 1881 р. у виданні Л.Ільницького.

У 1882 р. у Києві планувалося видавати український місячник під назвою „Рада". Проте М.Старицький не дістав дозволу на видавання. Замість часопису 1883 р. вийшов під тією ж назвою альманах. В Одесі появився 1885 р. український літературний збірник під назвою „Нива". У наступному, 1886 р. вийшов херсонський збірник красного письменства під назвою „Степ" (СПб - Херсон). Врешті, 1887-1888 рр. український письменник В.Олександрів випускає у Харкові альманах під назвою „Складка".

“Киевская Старина”. В той же час справа видання періодичного органу залишалася актуальною. У 1881 р. вона набрала конкретних форм. Це збіглося з такими фактами:

1) саме цього року В.Симиренко передав на українські справи 25000 рублів. Це був власник цукроварні, близький до „Київської Громади", що пізніше постійно підтримував український національний рух і зокрема українську пресу. Частину з цих грошей було покладено на заснування місячника, присвяченого, головним чином, українській історії, етнографії та почасти літературі;

2) цього ж року повернувся з Холмщини до Києва колишній співробітник „Основи" Т.Лебединцев. Він заходився коло видання науково-історичного журналу. З тією метою зв'язався з представниками „Київської Громади" та визначнішими українськими науковими силами.

Наприкінці січня 1881 р. відбулося підготовче засідання, в якому взяли участь В.Антонович, П.Житецький, О.Лазаревський та інші, де опрацьовано програму журналу, назвавши його „Киевская Старина". Т.Лебединцев після цього розпочав клопотатися про дозвіл на безцензурне видання. 23 жовтня 1881 р. дозвіл було дано, але з умовою, що журнал підлягатиме цензурі.

У січні 1882 р. появилася перша книжка часопису, що, протримавшись без перерви 25 років, відігравши в історії українського національного відродження поважну роль.

Три доби “Киевской Старины”. Час існування „Киевской Старины" можна поділити на три доби:

1) доба Т.Лебединцева від 1882 до 1888 рр.;

2) доба керування О. Лашкевича 1888 і 1889 рр.;

3) коли журнал став фактично органом „Київської Громади" за ред. Є.Кивлицького та В. Науменка від 1890 р. до 1906, перетворившися потім у журнал під назвою „Україна".

Перша доба визначається напруженою працею самого Т.Лебединцева, який був і видавцем, і редактором, і секретарем, а часто і коректором, а крім того співпрацею з В.Антоновичем та М.Костомаровим. В.Антонович часто виконував обов'язки редактора. Згуртувавши навколо журналу визначніші наукові і літературні сили, Т.Лебединцев підкреслював його громадський характер.

За перший рік існування журнал подав немалі надії. Передплатників назбиралося десь коло тисячі, що для журналу такого характеру було вже досить показним.

Але в наступних роках передплата почала падати. Щоб підтримати фінансове становище журналу, Т.Лебединцев у 1883 р. звернувся через куратора шкільної округи С.Голубцова до міністра внутрішніх справ з проханням про субсидію для „Киевской Старины" в розмірі 6.000 рублів, щорічно на п'ять років.

Міністр фінансів Н.Бунге, колишный київський професор пообіцяв одноразову субсидію в розмірі 2.000 рублів. В цьому розмірі Лебединцев і дістав її. Але вона не могла вивести журнал з тяжкого фінансового стану. Це привело до того, що з кінцем 1885 р. Лебединцев заявив, що має намір припинити видання. Але співробітники та члени „Громади" спротивилися тому і приобіцяли енергійну підтримку та безплатне співробітництво. Так „Киевская Старина" продовжувала виходити.

Та в другій половині 1887 р. Лебединцев остаточно заявив, що з наступного року він видавати журналу не буде. Спричинився до того, крім фінансового становища, тяжкий стан здоров'я Лебединцева, який помер 12 березня 1888 р. Прихильники та найближчі співробітники „Киевской Старины" були поставлені перед тяжким завданням знайти нового видавця. Ним став землевласник зі Стородубщини, учень Київського університету, мировий посередник 1860-х рр. і колишній голова з'їзду мирових суддів на Чернігівщині Олександр Лашкевич. У самому кінці 1887 р. Т.Лебединцев перепродав Лашкевичу право на видання та непродані примірники „Киевской Старины" за 2.000 рублів.

У березні рішено було видати замість тримісячних книжок один том в 30 аркушів друку. Зовнішній вигляд журналу став також новим: ліпший папір, обсяг кожної книжки щораз збільшувався, замість 1012 аркушів новий видавець давав 1820, а то й більше аркушів, не збільшуючи передплатної ціни.

Передплата майже подвоїлася. Проте О.Лашкевич захворів і через якийсь час помер. Перед співробітниками знову стала спроба продовження видання.

Було вирішено тимчасово доручити редагування „Киевской Старины" Є.Кивлицькому. В той же час розпочато акцію про перебрання видання до рук „Старої Громади". У грудні 1889 р. „Киевскую Старину" було відкуплено від родини Лашкевича К.Гамалієм.

З кінця 1890 р. постійним редактором було обрано історика, члена „Старої Громади” В.Науменка.

За час свого існування „Киевская Старина" об'єднала навколо себе найвизначніші українські наукові сили та створила широке коло співробітників, що охоплювало не лише східні й західні українські землі, але сягало і далеко поза їх межі. Досить назвати тут хоч би такі імена, як В.Антонович, П.Житецький, О.Лазаревський, М.Костомаров, Д.Багалій, Беренштам, Б.Грінченко, М.Грушевський, М.Драгоманов, О. і П. Єфименки, О.Яворницький, А.Кримський, І.Левицький (Нечуй), О.Левицький, Г.Мачтет, К.Михальчук, В.Перетц, Б.Познанський, О.Потебня, Т.Рильський, О.Русов, С.Русова, М.Сумцов, М.Старицький, І.Франко (Мирон), Я.Шульгін, Ф.Щербина та багато інших.

Впродовж 25 років „Киевская Старина" в 97 томах видала багато різноманітних праць з історії та археології України, історії красного письменства, етнографії, а також листування визначних людей, спомини, бібліографії й т. п.

Так, були надруковані: „Уманский сотник Йван Гонта", „Киев, его судьбы и значение с XIV по XVI столетие" В.Антоновича; „Займанщина в Левобережной Украине XVII й XVIII в." та „Генеральная опись Малороссии" Дм. Багалія; з праць М.Грушевського „Волынский вопрос 1097-1102 г."; М.Драгоманов опублікував тут між іншим також „Украинский вопрос в его историческом освещении"; П.Єфименко надрукував дослыдження „Ссыльные малороссияне в Архангельской губернии"; М.Костомаров дав „Материалы для истории Колиивщины"; О.Лазаревський „Отрывки из фамильнаго архива Полетик", „Описание старой Малороссии", „Суды старой Малороссии", „Запорожье в конце XVII в." та інші; з праць О.Левицького „Очерки народной жизни Малороссии во второй половино XVII в.".

Тут же кілька праць і матеріалів до історії української журналістики. Зокрема, С.Русової „Харьковская журналистика начала настоящего столетия"; Г.Вашкевича „Неосуществившийся журнал Кулиша „Хата", дещо до історії „Основи" тощо.

З історії української літератури: В.Антоновича „К вопросу о галицко-русской литературе"; Д.Багалія праці про Квітку-Основ'яненка та Г.Сковороду; С.Єфремова про Грабовського („Позт-гражданин"), про І.Франка („Поэт борьбы й контрастов"); з історії української мови: П.Житецького „Очерки истории Малорусского наречия в XVII в.", „О языке й поэтическом стиле малорусских дум"; М.Костомарова про П.Куліша та його останню літературну діяльність; Мирона (І. Франка) про І.Вишенського; М.Сумцова „Слободское украинское дворянство в произведениях Г.Квитки" та інших; врешті, низка статей і заміток про Котляревського та Шевченка, подані М.Василенком, Б.Грінченком, В.Доманицьким, С.Єфремовим, П.Житецьким, Науменком, Павловським, О.Русовим та іншими.

Особливо багато дала „Киевская Старина" матеріалів з етнографії, як також інших цінних праць.

О.Левицький дав такі праці, як „Очерк старинного быта Вольїни и Украины, „Обычные формы заключения браков в Южной Руси", „Обычай помилования преступника, избранного девушкой в мужья" та інші. І.Левицький дав нарис „Украинские юмористы и шутники"; В.Милорадович подав 16 праць про Лубенщину; П.Несторовський матеріали про бессарабських українців…

Серед праць і матеріалів, що торкаються біографії та характеристики, можна згадати О.Лазаревського „Люди старой Малороссии", В.Шенрока „Життя П.Куліша" та інші. Серед бібліографічних матеріалів покажчик праць П.Чубинського.

Врешті, спомини, денники, записки: В.Беренштамата Г.Вашкевича про М.Костомарова, О.Кістяковського, Б.Познанського („Картини моего прошлого", „Воспоминания о польском восстании в Украине"), М.Старицького, М.Чалого, тут же записки М.Чайковського („Садик-Паша"), „Дневник" Ханенката та інших.

У 1890 „Киевская Старина" отримала дозвіл на друкування творів красного письменства. Одночасно з ініціативи В. Доманицького поповнився відділ заміток відомостями поточного життя. Починає звучати і публіцистична нота, порушуватися пекучі питання сучасного життя і потреб українського народу.

Так українське суспільство отримало свій орган, що став притулком української літератури та вперше органом критики і публіцистики. Першим органом, що відгукнувся на „Киевскую Старину", був журнал „Киевлянин", який зустрів дозвіл на видання „Киевской Старины" гумористичним фейлетоном у віршах. По виході ж журналу не залишив його без своєї уваги, що найяскравіше виявилося у виступі в числі за 4 січня 1884 р., в якому було підкреслено, що в редакції треба було б принаймні вживати загальноруського („общерусского") правопису.

Інакше зустріли „Киевскую Старину" поважніші російські журнали. Так, „Вестник Европы" підкреслив, що це видання повинно знайти місце в історичній літературі. Відгукнулися прихильним словом також „Новое Время", „Русь" І.Аксакова, а пізніше „Исторический Вестник".

9. 18601905 роки

Коли український рух і українське життя під Росією після 1863 р. почало зазнавати особливо тяжких утисків, на західних українських землях, завдяки новій австрійській конституції, політична ситуація дещо змінилася і полегшала. У зв'язку з цим тут відроджується українська преса і починає розвиватися в двох напрямках: староруському і москвофільському, з одного боку, та народовецькому і радикальному (українському) з другого.

Літературно-політичний часопис „Слово”.

Першим політичним і літературним часописом цього часу стає „Слово”, що починає виходити з 25 січня 1861 р. двічі на тиждень. За своє появлення зобов'язаний він був громадському діячеві, судді М.Качковському, який забезпечив існування часопису не тільки внесенням застави в розмірі 3.000 гульденів, але і щомісячним утриманням редактора, найближчих співробітників і, нарешті, постійною пенсією в розмірі 300 гульденів для редактора, на якого покликав Б.Дідицького. Через три місяці „Слово" мало вже 1.500 передплатників.

Такого успіху часопис здобув завдяки тому, що його редактор, залишаючись сторонником москвофільства, прибрав свій орган ніби в народний український одяг. Побіч з „язичієм" почали тут час від часу з'являтися твори і праці українською мовою, а серед співробітників можна було побачити представників українських наукових сил і письменників та звичайних дописувачів. Але такий стан потривав недовго. Невдовзі „Слово" стало відверто москвофільським. Того ж характеру були і додатки до нього, а саме: „Галичанин" (1867) та „Слово до громад", потім „Письмо до громад" (1867).

З оригінальних праць можна згадати праці Я.Головацького („Об изследовании памяткников русской старины, сохранившихся в Галичини й Буковини", „Литературные известія из Украйны", „Червоно-русская литература"), його спомини про Достоєвського, А.Петрушевича та інші; його ж низка розвідок та статей, наприклад, про Волинсько-галицький Літопис, про Пилипа Орлика, Ф.Скорину, про „Слово о полку Ігоревім" та інші. На різні теми дав довгу низку статей В.Площанський. Зокрема його „Возваніе к благополезному подвигу" (в справі збирання матеріалів з історії, етнографії і статистики Червоної Русі).

Національно-політична частина обіймала питання поточного суспільно-політичного життя, звертаючи велику увагу на питання церковно-обрядового характеру.

В перших роках добре поставлений був відділ красного письменства, що визначався багатством творів таких авторів як Верниволя (О.Кониського), Куліша, Федьковича, Кралицького та інших. Пізніше твори українських авторів зникають. На їх місці з'являються твори К.Аксакова, Язикова та інших.

У 1887 р. „Слово”перестало виходити.

Народження української народовецької преси. “Молода Русь”, “Нова Трійця”.

Ідеєю національного відродження захоплюється молодь і починає гуртуватися в „Громади". Створюється організація „Молода Русь", що довший час стає живчиком національного відродження. Побіч з молоддю стають і поодинокі представники старшого громадянства, як Ю.Лаврівський, Заячківський, Т.Ревакович та інші.

Речником молодої громади стає її самостійна преса, а першим її органом часопис „Вечерниці", що починає виходити з 1 лютого 1862 р. за редакцією Федора Заревича.

У вересні 1862 р. „Вечерниці" з ч. 34 внаслідок тяжкого фінансового стану припинитися. Але з 1 листопада почали виходити знову. Перейшовши до другого року видання (1863), ,,Вечерниці" відводять більше місця творам і працям авторів з українських земель з-під Росії. Та брак матеріальних засобів знову ставить видавців перед необхідністю припинення видання, на цей раз вже остаточно, що і сталося на 17 числі з 15 червня 1863 р.

Наступником „Вечерниць" став часопис „Мета".

Цікавий, різноманітний зміст цього журналу, дописи про українське життя під Росією, цінні статті на політичні теми, зокрема К.Климковича все це викликало не лише зацікавлення ширших кіл, але і глибоку симпатію до часопису.

Серед творів красного письменства, що появилися на його сторінках, крім Шевченка, звертають увагу твори П.Куліша („Дума про Саву Кононенка, 1637, та інші), Гребінки, Маринчука (В.Антонович), Мордовцева, Гургурдядька (псевдонім), який дав поему під назвою „Могильні сходини".

З публікацій національно-політичного характеру визначається стаття К.Климковича під назвою „Становище Руси супроти ляцько-московської борби".

Цікавий відділ дописів, зокрема з українських земель під Росією.

У січні 1864 р. видання „Мети" було перервано на п'ятому числі. Але в березні 1865 р. К.Климкович відновлює її, на цей раз вже як чисто політичний часопис, двотижневик.

Вихід відновленої „Мети", як органу „народовців", викликав великий гнів серед противників.

Протримавшись до листопада, з ч. 18 „Мета" перестала виходити.

“Нива”.

Одночасно з виходом „Мети", як політичного часопису, задоволення літературних потреб перенесено було народовцями на спеціально „науково-літературний" часопис під назвою „Нива".

Перше число цього часопису появилося 10 січня 1865 року як додаток до „Слова". Після того виходив самостійними декадними випусками (10, 20, 30 дня) за редакцією і виданням проф. гімназії Костя Горбаля.

Але вже в липні з матеріальних причин на 20-му числі видання довелося припинити. Ккрім матеріальних труднощів, відбився на долі „Ниви" ще й брак досвіду у веденні літературного часопису. Не пощастило „Ниві" і нав'язати ширші зв'язки з українським літературним світом, зокрема з українськими письменниками східноукраїнських земель під Росією.

Але і те, що спромоглася дати в цей час „Нива", було цінним внеском до національної скарбниці молодого українського руху.

Спадкоємець “Мети” і “Ниви” літературний часопис “Русалка”

Появилася „Русалка" як тижневик у січні 1866 р. Духовим батьком її можна вважати О.Кониського. Вже наприкінці 1865 р. в листі до Федьковича поклав він на неї надії та закликав до співпраці. З появленням „Русалки" він став найактивнішим її співробітником. Крім нього, серед співробітників були Д.Млака, К.Климкович, В.Ільницький, О.Левицький та інші.

Та надії О.Кониського не справдилися, головним чином, через редактора, який занедбав часопис.

Протримавшись три місяці, „Русалка" була примушена припинити своє існування на 12 числі.

Український селянський часопис „Батьківщина".

Сталося так, що єдиним громадсько-політичним органом на західноукраїнських землях мало залишитися „Слово". Представники українського народовецького напрямку бачили в цьому загрозу. Це викликало необхідність мати свій політичний орган.

Тим часом з ініціативи і старанням Ю.Романчука народжується новий український орган, що скеровує свою увагу на українське село, часопис під назвою „Батьківщина", що починає виходити з 1 жовтня 1879 р.

На початку за редакцією М.Желіховського він виходить раз на два тижні, потім тижнево, а з 1886 р. старанням київської студентської організації почав виходити місячний літературно-науковий популярний „додаток" до „Батьківщини".

У 1888 р. редакцію перебрав М.Павлик, повівши її в радикальному дусі. Симпатії до часопису серед ширших кіл українського суспільства зростали. Був він дійсно селянським часописом, в якому село само брало участь, писало про своє життя, про свої громадські порядки, про злидні, кривди і потреби.

Зміст „Батьківщини" являв собою захист селянських інтересів, інформації і літературний та популярно-науковий матеріал.

Стара ж інтелігенція вбачала в „Батьківщині" впливи радикального і соціалістичного духу, хоча її організатор і провідник (Ю.Романчук) і співробітники в той час не були ані радикалами, ані тим більше соціалістами.

Та вже зовсім неприхильне становище зайняла ця громада до „Батьківщини" з приходом до редакції М.Павлика. Під впливом цього незабаром М.Павликові було відмовлено в співробітництві. Це, в свою чергу, викликало незадоволення на місцях. Почулися голоси протесту, а серед них голоси Василя Стефаника та Леся Мартовича (1889 р.) Після того „Батьківщина" протрималася ще якийсь час, виходячи побіч з іншими органами, що почали вже набирати сили, і серед якої не останнє місце почала займати і преса українського радикального напрямку.

“Діло”.

Незабаром по виході „Батьківщини" появляється новий часопис громадсько-політичної думки. Названо його було „Ділом" в противагу „Слову”, тобто не словом, а ділом до ліпшого в народі.

Перше часло „Діла" появилося 1 січня (14.1) 1880 р. за фактичною редакцією В.Барвінського.

Спочатку „Діло" виходило двічі на тиждень (1880-1882), потім тричі (1883-1887).

Вже в перших місяцях свого існування „Діло” звернуло на себе увагу і здобуло 600 передплатників. Ця кількість в дальшому зростала. Разом з тим при матеріальній жертвенності найближчого гуртка громадян, при зразковій організації адміністративної видавничої праці Д.Гладиловича, з 1888 р. „Діло" стає вже щоденним органом української політичної думки. І таким залишається воно поверх п'ятдесяти років.

По смерті В.Барвінського (1883) другим редактором „Діла" стає кандидат адвокатури А.Горбачевський, пізніше сенатор, при найближчій співпраці І.Белея. Белей назабаром перебрав до своїх рук фактичне редагування. На цьому становищі перебув він як третій редактор 18 років.

Ближчими поза редакційними співробітниками „Діла" за І.Белея були: І.Франко, К.Устиянович, В.Навроцький, В.Коцовський, як також ціла група гімназійних професорів Ю.Романчук, Ю.Целевич, А.Вахнянин, О.Барвінський, правники К.Левицький, Є.Олесницький та інші.

ПісляІ. Белея редакцію „Діла" перейняв В.Охрімович.

Був це час, коли „Діло”, залишаючи свій компромісовий шлях, підносить бойовий тон у боротьбі з польським і москвофільським таборами. До співробітництва стають нові молоді сили, що оживлюють зміст часопису, М.Лозинський та Л.Цегельський.

По відході В.Охримовича редакцію перебирає Є.Левицький, яку провадив в 19021906 рр.; його на короткий час замінює В.Охримович. У 1907 р. головним редактором стає Л.Цегельський.

У 19081911 рр. редактором був Я.Весоловський, який зміг поставити часопис на дійсно високий журналістичний рівень. Після Весоловського прийшов не менш вправний журналіст В.Кушнір і врешті В.Панейко, за редакції якого „Діло" застала перша світова війна.

З четвертого річника в „Ділі" появляються імена декого з українських земель з-під Росії М. Грушевського (псевдонім М.Заволока), О.Кониського, І.Нечуй-Левицького, М.Комарова.

Ця співпраця зміцнювала всеукраїнський характер єдиного українського громадсько-політичного часопису, що розвинувся і зміцнів у пізніших часах та заслужив признання на сторінках інших часописів.

Українська радикальна і соціалістична преса перед її народженням.

Роль Драгоманова. „Друг”.

Народження української радикальної і соціалістичної преси зв'язане з іменем Михайла Драгоманова.

Течія, на чолі якої став М.Драгоманов, виступила з гаслом організації української національної політичної думки. Знайшла вона свій вираз і в тезах, поставлених М.Драгомановим для журналістичної діяльності. Як спеціальні завдання для тогочасної української журналістики ці тези ставили:

1. Оборону національності та її волі й збудження потреби національної єдності в усіх ділянках нашої країни.

2. Вишукання в минулому і теперішньому ознак національної сили, змагання до волі й самостійності, організуючих інституцій і т. п., вишукання найпрактичніших способів до осягнення вищої цілі.

3. Наповнення рамок національності здобутками всесвітньої культури в громадському житті, письменстві й мистецтві.

М.Драгоманов підносив засади національного визволення, зв'язуючи їх із соціальним визволенням шляхом національної політичної самоорганізації. Були це засади, до яких тогочасне українське суспільство в переважаючій більшості ставилося не лише із застереженням, але часом і відверто вороже. Тому вони не могли знайти місця на сторінках української преси того часу. Для поставлення і розгорнення їх потрібні були нові органи.

Увага М.Драгоманова звернулася до молоді, що видавала в той час свій орган під назвою „Друг". Це був орган „Академічного Кружка". Почав він виходити з 13 квітня 1874 р. двічі в місяць як „Письмо для белетристики і науки" за редакцією Ієрона Кордасевича, а потім Алексія Зофіовського та Л.Павлиша.

Серед співробітників були тут такі представники москвофільства, як Осип Марко, О.Авдиковський, І.Наумович, тут були М.Павлик, який виступив з поезіями та статтями на літературні та етнографічні теми, та І.Франко (Мирон Джеджалик), з творів якого появилися тут такі як „Наймит", оповідання „Борислав", „Казка", повість „Петрії і Довбушуки" та інші.

Зв'язавшись з І.Франком та М.Павликом, М.Драгоманов опублікував на його сторінках три листи, в яких виступив проти москвофільства. Наслідком цього сталося те, що українська молодь почала відходити від москвофільства. З 1877 р. зі сторінок „Друга" зникли імена представників москвофільства. Це був останній рік для „Друга", після якого, при активній праці І.Франка і М.Павлика, народжується українська радикальна і соціалістична преса.

„Громадський Друг” та його спадкоємці. Збірник “Дзвін" і „Молот".

Першим таким органом стає літературний і політичний місячник під назвою „Громадський Друг”. Цю назву запропонував був М. Драгоманов, як би нав'язуючи до попереднього „Друга".

Приступаючи до видання, І.Франко і М.Павлик поставили завданням створити часопис типу товстого журналу. Проте появилося всього двоє чисел. Перше 13 квітня 1878 р., друге 11 травня того року.

Серед співробітників, крім М.Павлика, були М.Драгоманов, який дав низку дрібніших нотаток, переважно під різними криптонімами та статтю під заголовком „Пригода Д.Іловайського в Галичині", маленька картина із слов'янської патології та інші, Євген Борисів („Самогубство російського ряду на Вкраїні", „Дещо про релігійні секти на Україні", „Як живеться українському народу" та інші). Хв. Вовчок, Ф.Василевський (Софрон Круть), що був добровольцем у Сербії, дав більшу працю про Сербію та кілька дрібних нотаток про балканську справу, О.Терлецький, І.Франко (Мирон), що дав низку поезій.

Обидва числа „Громадського Друга" підпали конфіскації. Перше частково, друге в цілості.

Редактора М.Павлика було засуджено на шість місяців арешту. Постало питання перетворення часопису на двомісячні збірники. Ця форма позбавляла від безпосередньої цензури та забезпечувала від можливої конфіскації.

Перший такий збірник вийшов під назвою „Дзвін". Появився він замість „Громадського Друга". Другий збірник називався „Молот".

Тут було позакінчувано розпочаті в „Громадському Другові" матеріали та опубліковані нові: І.Франка „Каменярі", „Критичні письма о галицькій інтелігенції", „Література, її завдання і найважніші ціхи" та популярний виклад соціалістичних думок „Моя зустріч з Олексою" та інші, М.Павлика, Старицького „До молодіжі", О.Пчілки та інші. Зокрема принесли ці збірники низку розвідок та статей про соціально-економічне становище українського селянства і робітництва.

“Світ”.

Часопис “Світ” почав виходити у Львові з 10 лютого 1881 р. за редакцією І.Белея. Різноманітний за своїм змістом, він відбивав радикальну думку представників всіх українських земель.

Серед співробітників “Світу” були М.Драгоманов, О.Терлецький, В.Коцовський, Хв. Вовк, Є.Борисів. Тут же виступив і О.Кониський, який надіслав початок своєї праці про історію української літератури, в якій подав недруковані ще тоді твори Гулака-Артемовського, Куліша, Костомарова у супроводі літературної характеристики письменників.

З красного письменства перше місце займає тут повість І.Франка „Борислав сміється". Були надруковані сатиричні нариси О.Кониського та І.Белея („І ми люде"), сатиричний нарис Р.Розмарина (І.Белея) під заголовком „В один час" та інші.

З поезій твори і переклади І.Франка, твори В.Лашанського, Є.Борисіва, О.Кониського, Перекотиполя (Б.Грінченка) та інших.

На науково-публіцистичні теми появилися тут „Мислі о еволюції в історії людства" І.Франка, його ж праці з шевченкознавства, в яких особливу увагу присвячує поемам „Сон" і „Кавказ".

В цілому часопис був цікавим і різноманітним. Але, скажімо, М.Драгоманов, визнаючи початок часопису добрим, все ж гостро критично поставився до його редагування. Хибою вважав випадковість матеріалу та поділ статей на дрібні шматки.

Вдержати „Світ" на новий, 1883 р. не пощастило. Причиною став, з одного боку, відхід І.Белея до „Діла", а з другого вживання часописом фонетичного правопису, що вважалося тоді революційним чином і відстрашувало передплатників.

Наприкінці 1882 р. з ч. 20/21 видання було припинено.

„Товариш".

В середині 1888 р. у Львові появляється перше число органу університетської молоді радикального напрямку під назвою „Товариш”. Видання було літературнонаукове, за фактичною редакцією І.Франка і з підписом відповідального редактора С.Козловського. Виходити мав двічі на місяць.

Зміст першого числа склався як з творів красного письменства, так публіцистичних і наукових статей. Щодо перших, то передусім треба згадати „Домашній промисл” І.Франка. Далі - поезії Гетьманця „З України” та О.Маковея „На самоті”, переклад Мирона (І.Франка) „Із епіграм К.Гавличка-Боровського” та інших. Тут же дві статті М.Драгоманова „Науковий метод в етнографії” та „Сміх і горе”.

Врешті, вісті, матеріали, серед яких: лист Т.Шевченка до О.Герцена, лист Ю.Федьковича до Д.Танячкевича та інші.

По виході першого числа Франко почав підготовлювати матеріал до другого. Але серед молоді виявилося незадоволення часописом. Хиби, на думку опозиції, були в тому, що він майже не мав праць „молодших", та що часопис був занаціоналістичний, реакційний, що дещо в ньому було „не на місці" і т. д. До всього того, на її думку, часопис мусив би бути менше практичний, а більш теоретичний, науковий, європейський. Внаслідок всього цього редакцію було від Франка відібрано. Перейшла вона до рук молодих політиків. Це призвелоя до того, що „Товариш" завмер і зійшов зі сцени суспільного життя.

Літературно-журналістичні сили радикалів після того зробили ще спробу співробітництва з народовецькою пресою („Правда", „Батьківщина"). Але розбіжність у поглядах на зміст українського національного відродження та на завдання в ньому преси стала на перешкоді, і спроба знову була невдала.

Консервативні погляди не могли погодитися з радикальними думками, речниками яких на сторінках народовецької преси виступили І.Франко, М.Павлик та інші. Це призвело до нового розриву, що особливо виразно виявився у зв'язку з відходом М.Павлика з редакції „Батьківщини".

Відновлення радикальної преси. „Народ” офіційний орган радикалів. Часопис “Хлібороб”

Назріла необхідність у створенні власної газети. Нею став двотижневик “Народ” (видавали І.Франко та М.Павлик). По створенню Української радикальної партії (УРП) він став її офіційним органом.

Зміст „Народу" складався з таких відділів: 1) суспільно-економічні справи; 2) селянсько-робітниче життя в Європі; 3) соціалістичний рух; 4) просвітянський рух; 5) життя на східноукраїнських землях та українське життя за океаном.

З'явилося на його сторінках чимало цінних праць і статей публіцистичного характеру. Опубліковано тут М.Драгоманова „Австро-руські спомини", його ж „Листи на Наддніпрянську Україну", „Чудацькі думки про українську справу" та інші. Звертає на себе увагу праця В.Охримовича про Карпатську Україну („Угорська Русь"). Тут же огляди соціалістичного і робітницького руху Ганкевича, праця І.Франка про Я.Коляра, праці молодого радикала О.Колесси, К.Студинського, низка публіцистичних статей М.Павлика, „Спомини" Повестюка, „Волинські образки" Л.Українки та низка дописів співробітників селян.

Думки і слово „Народу" знаходили гучний відгук в народних масах, але разом з тим викликали проти нього виступи з боку народовців. Поруч з ними виступило проти „Народу" і вище духовенство, забороняючи ширення його з огляду на „шкідливий" зміст. Подібне виявилося на східноукраїнських землях та в українській колонії в Петербурзі. Активно вороже становище зайняли москвофіли в Галичині і за океаном.

Але витворився і фронт прихильників, які вважали, що такий часопис був давно потрібний русинам. Прихильно відгукнулася на вихід „Народу" чернівецька „Буковина". Симпатії „Народ" здобув, головним чином, завдяки ясно поставленій меті та поважному становищу щодо національних інтересів народу.

У першому році мав „Народ" 251 передплатників. Крім передплати, він розходився і в дрібному продажі. Врешті, в кількості 15 примірників пробивався „Народ" до своїх земляків і прихильників поза українські землі в Росії, навіть на заслання (Якутська область).

Проіснував „Народ" до 1895 р. 15 квітня 1895 р. вийшло число 2 в жалобі і з повідомленням про смерть М.Драгоманова. Три місяці по тім всі свої числа присвятив він пам'яті покійного, закінчуючи його праці, публікуючи незакінчені, друкуючи вислови співчуття, що зі всіх кінців надходили до редакції. А на третій місяць в ч. 17 редактор М.Павлик повідомив, що припиняє видавництво часопису.

“Життє і слово”.

Перше число журналу „Життє і Слово" появилося 1 листопада 1894 р. (видавав І.Франко). Впродовж трьох років в цьому журналі було опубліковано багато цінних матеріалів, розвідок, листування та визначних творів красного письменства.

Вперше появилися тут такі твори І.Франка, як „Основи суспільности", „Для домашнього вогнища" та „Зів'яле листя". Тут же були надруковані твори Л.Українки („Давня казка"), М.Коцюбинського, А.Кримського та інших. Чимало було матеріалів на історичні та літературні теми М.Драгоманова, О.Терлецького та інших. Багатий відділ суспільно-політичних праць та статей на політичні теми („Нова ера", москвофільство, польсько-українські стосунки тощо), які подавали І.Франко, В.Гнатюк, М.Павлик та інші. Тут же була поміщена низка цінних листів М.Драгоманова, Огоновського, Куліша, С.Руданського, Костомарова, В.Барвінського, Борковського. Багатим був відділ етнографічний і, врешті, критика.

Особливою увагою журнал користувався серед молоді. Серед старшого громадянства журнал такою увагою не користувався. Через це в першому році кількість передплатників сягала ледве 220, що було недостатньою для самооплатності такого видання. Та, незважаючи на це, журнал вступив до другого року видання. Але в цьому році відчув він тяжку моральну втрату - смерть М.Драгоманова. По цій втраті, закінчивши рік, „Життє і Слово" вступило до третього року вже не як періодичне видання, лише як збірник.

Цей збірник, як і сам журнал, відіграв роль гідного попередника такого органу як „Літературно-Науковий Вісник".

„Радикал". Злиття з „Життєм і Словом".

Після припинення „Народу" якийсь час поруч з „Життєм і Словом" виходив під веденням В.Будзиновського часопис „Радикал".

Вказавши на те, що український народ галицьких земель є лише часткою українського народу, що в головній масі живе під Росією, „Радикал" вважав своїм обов'язком брати діяльну участь у визвольній праці й боротьбі українського народу східних земель.

Виступаючи проти централістичних намагань російських політичних партій, він вважав своїм обов'язком провадити з ними боротьбу, не зважаючи на їхній консерватизм, радикалізм чи навіть революціонізм. В цій боротьбі часопис ставав на захист української національної самостійності під охороною федеративного устрою Східної Європи. По припиненню „Радикала" його спадщину перебрало „Життє і Слово", поширивши свої рамки на справи політичні по лінії, що її було визначено „Радикалом".

Літературнонауковий вісник.

„Літературно-Науковий Вісник" мав виходити щомісяця за такою програмою:

1) Оригінальна белетристика і переклади з чужих літератур;

2) Оригінальні і перекладні статті про найважніші здобутки вселюдської науки і наш науковий рух;

3) Критично-літературні студії з нашого і чужого письменства;

4) З літератури і життя: хроніка літератури і культурного життя українсько-руського народу в Австрії і Росії;

5) Огляди літератури і культурного життя в світі слов'янськім і загальнолюдськім;

6) Бібліографія.

Підписувати часопис мав проф. М.Грушевський, а до редакційного комітету входили, крім М.Грушевського, ще О.Борковський, О.Маковей та І.Франко.

Перша книжка появилася в січні 1898 р.

М.Грушевський зробив з „Літературно-Наукового Вісника" орган, який зайняв гідне місце в історії розвитку українського літературно-наукового життя національно-суспільної думки.

М. Грушевському вдалося зробити один з найповажніших органів української журналістики, який звернув на себе увагу широкого культурного світу.

Впродовж існування часопису він притягнув до редакційної праці людей, що визначилися своєю активністю та працездатністю на українському літературному, науковому і національно-громадському ґрунті, таких як В.Гнатюк, О.Олесь, Ю.Тищенко (Ю.Сірий). Серед співробітників були представники зі всіх українських земель.

Тут друкувалися твори М.Вороного („Євшан-зілля”), Лесі Українки („Зимову ніч на чужині”, „Мрії”), Дніпрової Чайки, Б.Грінченка, О.Кониського, У.Кравченко, А.Кримського, П.Куліша („Маруся Богуславка” та інші), Б.Лепкого, О.Маковея, В.Мови (Лиманського), С.Павленка (С.Шелухина), В.Пачовського, Ст. Руданського, В.Сивенького (В.Самійленка), М.Старицького, І.Франка, Я.Щоголева, М.Рильського, Г.Чупринка, П.Стаха (С.Черкасенко) та багато інших.

У відділі прози і драми „Літературно-Науковий Вісник” зібрав твори визначних авторів ГанниБарвінок, В.Винниченка, Т.Бордуляка, Б.Грінченка, М.Грушевського, О.Кобилянської, Н.Кобринської, О.Кониського, М.Коцюбинського, А.Крушельницького, М.Левицького, Б.Лепкого, Л.Українки, В.Стефаника, І.Тобілевича (Карпенка-Карого), І.Франка та інших.

Поважне місце займають тут праці на теми українського письменства, критичні замітки, огляди тощо.

Не менш багатим був публіцистичний відділ. Тут знайшли місце праці з різних галузей поточного національно-громадського життя. Безперечно, чільне місце належить М.Грушевському, який скеровував думку українського суспільства, організовував її в єдине національне ціле, цементував її для боротьби за національні інтереси.

Тут же друкувалися багаті огляди українського поточного життя, які провадив С.Черкасенко.

Все це створювало той ґрунт, на якому виховувалися й зростали українські національно-культурні і визвольні сили, на якому зростала ідея національної єдності та ширився серед української громади національно-суспільний світогляд.

10. Українська преса за океаном

Початок й розвиток преси в США. Гноблені соціально-економічно і політично упосліджувані українські народні маси західних українських земель вже в другій половині 1860-х рр. починають шукати виходу у виїзді до США, а пізніше до Канади і Бразилії.

Але власно еміграція почалася в другій половині 1870 рр., головним чином з Карпатської України та Лемківщини і тільки в 1890-х рр. в більшій кількості з Галичини й Буковини. Біля половини 1880-х рр. в США було вже до 1млн укр емігрантів. Це була національно і соціально малосвідома маса. Вона була безсила в боротьбі з тим же лихом, від якого втікла з батьківщини, вдавалася до асиміляції. Досить минуло часу, поки українська еміграція за океаном стала на шлях самозахисту та національно-культурного піднесення. Зв'язано це було з початками української преси, а перші відомості про Україну і український народ тут пов'язуються з іменем українського політичного емігранта із східних українських земель (Київщина), священника Агаліта Гончаренка, що прибув до Америки десь коло 1865 р. У 1868 р. він почав видавати англійською і російською мовами часопис під назвою „Аляска Геральд".

По припиненні цього часопису о. А.Гончаренко заходився видавати у Сан-Франціско часопис ( російською мовою) під назвою „Свобода" (1873), в якій відбилася його глибока любов до України і до свого народу та ненависть до його ворогів. Це був голос попередника української журналістики за океаном. Ті початки зв'язані з іменами інших двох священиків з західноукраїнських земель о. І.Волянського та Г.Грушки. Першим українським органом стала газета під назвою „Америка" (почала виходити з 15 серпня 1886 р.). Виходила вона двічі на місяць за редакцією І.Волянського, а пізніше В.Сіменовича. Виходила „Америка" впродовж трьох з половиною років. У 1890 р. з Риму було розіслано заборону перебувати в Америці жонатому духовенству. Отця І.Волянського було відкликано до краю.

По його від'їзді припинилося і видання часопису, останнє число якого вийшло 22 листопада 1890 р.

Місце „Америки" заступило „Руське Слово", яке почав 1881 р. видавати о. К.Андрухович, виходило один рік. Тоді ж о. Грушка почав видавати „Новий Світ", що появлявся двічі на місяць. Вийшло кілька чисел, після чого з 15 листопада 1893 р. він же приступив до видання в Джерсі-Сіті нового часопису-газети під назвою „Свобода". „Свобода" почала виходити як двотижневик. Пізніше, через тижневик і тричі в тижні, з 1921 р., стала вона щоденником. Хоч в 1894 р. перша Конвенція Українського народного союзу визнала цей часопис за свій орган, власниками його аж до 1908 р. залишилися О. Грушка, Дмитрів, І.Ардан.

Напрям часопису було визначено як український радикально-національний. Він став на захист економічних інтересів української робітничої еміграції. Звернув увагу на москвофільство, ведучи полеміку з його органами. Зв'язувалася „Свобода" і з українською еміграцією в інших країнах за океаном, зокрема в Бразилії, в Канаді. До появлення місцевої преси в Канаді була вона органом, що ніс національно-освідомлюючу думку та зв'язував канадських українців з українською еміграцією в США. Давала вона інформацію про життя на українських землях. Звертала увагу на культурно-національний рух на українських землях під Росією, організуючи допомогу, зокрема, започаткувала збірку на Революційну Українську партію (РУП).

Ставши на ґрунт всеукраїнства, вважаючи, що розв'язання української справи може бути лише на східноукраїнських землях з центром у Києві, „Свобода" зустрілася зі спротивом з боку певної частини членів Союзу. Він ішов у першу чергу від його москвофільствуючого крила, а потім і з боку консервативно-клерикальних членів, які впливали на першого єпископа в Америці Ортинського в напрямі перебрання Союзу і обмеження його в рамках греко-католицьких. Ця спроба здобула перевагу на конвенції, внаслідок чого поступовіші члени відійшли і заклали свою організацію. Залишаючи якийсь час попередню назву організації, змінено було її на „Український Робітничий Союз". Органом цієї нової організації на печатках 1910--1911 рр. став часопис під назвою „Шершень".

Це був літературно-просвітній та політичний тижневик за видавництвом В.Грушки, редактора перед тим сатирично-гумористичного часопису, що виходив під тією ж назвою („Шершень"). До співробітництва стають члени Союзу: Е. Гвоздик, М. Бєля, І. Ардан та інші.

У першому числі, ставши органом нового Союзу, часопис цей підкреслив загальну позицію українського народу та поставив своїм завданням організацію українських мас за океаном, Її освідомлення та зв'язок і допомогу старому краю. Присвячує свої сторінки полеміці з так званим греко-католицьким Союзом. Починає засновувати різні фонди і, зокрема, фонди допомоги українським землям. Містить статті на просвітні теми та твори українських письменників з українських земель.

У травні 1911 р. відбулася головна Конвенція цього Союзу. На цій конвенції було ухвалено купити друкарню та почати видання своєї газети. На внесення М.Семенюка (обраного потім головою) було ухвалено дати цій газеті назву „Народна Воля".

Головну увагу звернула вона на організаційні та просвітні справи. Чимало було в перших роках тут полеміки з іншими українськими часописами Америки, а головне зі „Свободою". Поза полемікою присвячує вона увагу старо-крайовим справам, огляду світових подій, економічному становищу українського робітництва. Тут же відводилося місце для популярних викладів з української історії. Літературний відділ скидався в цей час головно з передруків творів визначних українських письменників (Васильченко, Куліш, Шашкевич, Левицький та інші) та з перекладів. Часом траплялися твори і місцевих авторів, переважно вірші, часом новели. З бігом часу ведення газети удосконалювалося, а зміст починав набирати виразнішого характеру поступового органу.

З 1912 р. в США починає виходити новий орган тижневик (газета) Запомогового товариства „Провидіння" під назвою „Америка". Виходив за редакцією о. Павляка. Видавала Католицька спілка.

З інших часописів, що виходили в США до 1917 р., треба згадати такі як газета „Хлопський Параграф", яку двічі на місяць у 19081909 рр. видавало українське соціалістичне Товариство „Поступ". Присвячена була ця газета в першу чергу захисту інтересів українського робітництва та його політичному освідомленню. Врешті, такі газети, як „Робітник" в Нью-Йорку (1906), „Гайдамаки”, що виходила в 19091916 рр. спочатку раз в місяць, а пізніше тижнево за редакцією фабричного робітника М.Хандоги, з часом редактора „Народного Слова", яке з 1920 р. почало виходити у Пітсбурзі.

В цілому, за добу від 1886 р., коли появилася перша „Америка”, до першої світової війни в США було 32 назви різних часописів. Одні з них виходили довший час, інші коротший. Деякі пережили світову війну і дійшли до наших днів („Свобода”, „Народна Воля”, „Америка”, та інші). За першої світової війни крім того виходили в США ще три часописи: „Робітник” (Детройт), „Слово”, що виходило у Скрентоні за редакцією співробітника і редактора „Шершня” і „Народної Волі” Е.Гвоздика та орган Запомогового товариства „Вільна Україна” під назвою „Україна”, що виходить тижневе у Вільке Берри.

Українська преса в Канаді. До Канади українська еміграція масово почала йти у 1890 роках.

Першим українським часописом, що появився у Вінніпегу 1903 р., був тижневик „Канадійський Фармер”. Ця газета служила інтересам англійської ліберальної партії. Проте її редакція завжди була в українських руках. Вона перейшла роки першої та другої світової війни й перестала існувати 1981 р., злившись з „Українським Голосом”. З ліберальної партії взяли приклад і політики консервативної партії, засновуючи подібний часопис українською мовою під назвою „Слово”, що почав виходити у Вінніпегу в 1904-1905 рр., а пізніш „Канада”.

Довгий час канадські українці були неспроможні мати свою, самостійну і незалежну від сторонніх політичних чинників пресу. Тільки на початку 1910-х років вона починає з'влятися, спираючись на українські організації або установи. Першим такого роду часописом стає „Український Голос”, що з 1910 р. почав виходити у Вінніпегу. Як просвітньо-економічна, політична і поступова газета-тижневик, проіснувала вона до наших днів. Побіч з оглядами місцевого характеру, організаційних справ чи полеміки, цей орган з перших же років присвячує свої сторінки боротьбі на українських землях та світовим подіям. Провадить регулярно відділи: просвітньо-організаційний, господарський і лікарських порад. Має куток для дітей. Містив упродовж усього часу різного роду дописи, що подавали широку інформацію з історії та сучасного життя українського народу. Щодо літературного відділу, то тут містилися головним чином передруки творів старокрайових письменників.

Тоді ж (1911 р.) у Вінніпегу почав виходити тижневик греко-католицької церкви (єпископ Будка) під назвою „Канадійський Русин”. Відтак постає тут соціалістична преса. Першим завився 1907 р. у Вінніпегу тижневик соціалістичної партії Канади під назвою „Червоний Прапор”.

По припиненню „Червоного Шляху” (8 березня 1908) з 1909 р. у Вінніпегу почав виходити раз на місяць орган українських соціалістів у Канаді та США під назвою „Робочий Народ”. З 1910 р. він став органом української соціал-демократії, а з 16 лютого 1911 р. в Едмонтоні „Робітнича Видавнича Спілка” почала видавати свій центральний орган федерації української соціал-демократії в Америці під назвою „Нова Громада”, що виходила за редакцією Кремаря, а потім Томашевського до 1913 р.

Упродовж часу до першої світової війни виходило в Канаді 24 назви різних часописів. Крім згаданих, решта мало чим різнилася від себе, хіба що більш чи менш виразніше відбивала на своїх сторінках ті чи інші напрямки місцевих груп, а тим часом і поодиноких осіб, що намагалися взаємно себе поборювати.

Українська преса в Бразилії. Приблизно в ті часи, що і в Канаді, появляється українська преса в Бразилії. Першим органом стає двотижневик „Зоря", який 1907 р. почало видавати Товариство „Просвіта" в Курітібі. У першому числі зазначував цей часопис, що його програма є „ніщо інше, як моральна, просвітня й екон. робота, ніщо інше, як єдинити і просвіщати, через то назвались товариством „Просвіта".

Своїм змістом цей перший українсько-бразилійський часопис мало чим різниться від своїх побратимів Канади і США. Серед літературних творів (переважно поезії) приносив він твори таких місцевих авторів як Г.Тандри, М.Бірецького, Г.Чорнія та передруки творів українських письменників зі старого краю.

В 1909 р. „Зоря" внаслідок фінансових негараздів примушена була припинити своє існування, її місце зайняв „Прапор". Це теж був двотижневик, який впродовж двох років видавав „Комітет Народної Друкарні" спочатку в Курітібі, а потім в Придентополісі за редакцією колишнього редактора „Зорі" С.Петрицького та Клима Гутковського (19101911).

Врешті, 1913 р. в Придентополісі „Видавнича Спілка" почала видавати просвітній двотижневик під назвою „Праця", що з деякими змінами в напрямі та деякими перервами дожив до першої світової війни.

11. 19051912 роки

Революція 1905 р. викликала серед українського суспільства надію на створення національної преси українською мовою. Дехто вже планував видавати тижневик для селянства (Є.Чикаленко), інші думали про перетворення „Киевской Старины" на журнал українською мовою під назвою „Київська „Основа", беручи за зразок колишню „Основу" петербурзьку. Тим часом почали надходити до Києва вимоги з провінції, щоб кияни взялися за видання щоденної газети. Внаслідок цього Є.Чикаленко заручився обіцянкою фінансової підтримки з боку відомого мецената українського культурного руху В.Симиренка і почав підготовчу працю з тим, щоб з нового, 1906 р. приступити до видання української щоденної газети.

Маніфест 17 жовтня. „Хлібороб" перший національний часопис українською мовою

Революційні події в Російській державі розгорталися. Це призвело до оголошення Маніфесту 17 жовтня 1905 р. Разом з іншими свободами маніфест оповіщав також волю друку. Цензурні обмеження відпадали. Цим пунктом маніфесту скористалася Лубенська (на Полтавщині) українська „Громада" на чолі з братами Шеметами. Вона приступила до видання першої під Росією національної газети українською мовою, назвали її „Хлібороб селянський часопис".

Перше число появилося 25 листопада 1905 р. За відповідального редактора підписував наймолодший з братів Шеметів, фактичним же редактором був старший В.Шемет, колишній член „Братства Тарасівців", пізніше посол до 1-ої Державної Думи від Полтавщини, а з 1919 р. співробітник Української Академії наук.

У першому числі подано було Маніфест 17 жовтня та статтю „Про вольності громадянські". З матеріалів у дальших числах треба згадати статтю про Переяславську умову (1654). Та чи не найцікавішими були тут відомості про те, як прокидалося українське життя та про український рух на західноукраїнських землях.

Її появлення все національно свідоме українське суспільство зустріло з ентузіазмом. Розходилася в кількості 5.000 примірників, продавалася також на вулицях.

Довше проіснувати „Хліборобу" не довелося. Після ч. 5 його було заборонено. Та незважаючи на це, „Хлібороб" встиг і в такий короткий час виконати важливе завдання організатора ще недавно розпорошених українських сил.

У вересні 1905 р. Українська народна партія (УНП) почала видавати свій часопис під назвою „Самостійна Україна". Появилося тільки одно число. Було в ньому опубліковано між іншим проект української конституції, зладжений М.Міхновським.

Нові правила про друк. Перші спроби дістати дозвіл на видання українських часописів. Тижневик „Рідний Край”.

Нові правила про друк було оголошено 24 листопада 1905 р. Зараз же по різних містах роблено спроби дістати формальний дозвіл на видавання українських часописів. Але влада спочатку відкидала ці прохання. Так, не було дано дозволу на видання щоденника „Вільне Слово" у Києві, потім на „Нове Життя", що мало виходити за редакцією С.Єфремова, далі на „Працю" за редакцією Дятлова та інші.

Тоді ж з 24 грудня у Полтаві починає виходити другий український часопис під назвою „Рідний Край". Це був політично-економічний і літературний тижневик, який із захопленням привітали українські кола. Він відбивав настрої і думки української радикальної інтелігенції.

Ініціатором і першим головним редактором-видавцем „Рідного Краю" був популярний у Полтаві український діяч М.Дмитрієв. Співредактором Панас Рудченко (відомий письменник Панас Мирний), який і редагував літературно-художню частину часопису. Другим редактором (він же і секретар) був Г.Коваленко. Серед співробітників - О.Пчілка, О.Коваленко, І.Нечуй-Левицький, Д.Дорошенко та інші.

З ч. 16 за 1907 р. видання „Рідного Краю" було адміністрацією заборонено. М.Дмитрієву довелося зазнати чимало неприємностей. Причиною переслідування був, зокрема, виступ його на суді в ролі оборонця селян, що брали участь у революційних подіях 1905 р.

З 20 жовтня 1907 р. видання було перенесено до Києва, де й виходив цей часопис до 31 липня 1910 р. за веденням О.Пчілки (О.Косачевої). По перенесенню видання до Києва перший його редактор-видавець М.Дмитрієв брав якнайактивнішу участь до самої трагічної смерті, тобто до б.липня 1908 р., коли він, рятуючи дівчину, що потопала, утонув у ріці Пслі біля містечка Яресьок.