Історія української журналістики

Передумови виникнення української журналістики, особливості її функціонування на початковому етапі розвитку. Становлення радикально-соціалістичної преси. Преса політичних партій і рухів доби української революції. Журналістська діяльність П. Куліша.

Рубрика Журналистика, издательское дело и СМИ
Вид реферат
Язык украинский
Дата добавления 25.10.2013
Размер файла 303,1 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Показово, що зі сторінок місцевих газет під час "хрущовської відлиги" майже повністю зникли публікації про заходи, вжиті після критичних виступів преси.

Кінець невдалої демократизації був зовсім недемократичним. Внаслідок таємної змови партійної верхівки в центрі й на місцях Хрущов був усунутий з поста Першого секретаря ЦК КПРС та інших вищих постів.

Преса періоду застою

Партію і країну очолив Л.Брежнєв. Він відновив посаду Генерального секретаря ЦК КПРС та скасував прийняту Хрущовим заборону на суміщення її з посадою Голови Верховної Ради. Було відмінено ряд особливо непопулярних рішень попереднього керівництва.

Газети майже ніяк не відреагували на зміну керівництва: надрукували портрети й біографії нового вождя та обійшлися кількома публікаціями щодо шкідливості волюнтаризму в партії.

Перші роки "епохи застою" були насичені досить динамічними реформами в економіці. Прийняті у 19651967 рр. постанови ЦК КПРС, уряду мали на меті впорядкувати хід розпочатих перемін, посилити госпрозрахункові засади виробництва, включити механізми економічного інтересу. На сторінки газет повернувся певний оптимізм. Здавалося, відновлюється нормальне життя і партії, і суспільства.

Партія пожвавила роботу по керівництву пресою. У ряді постанов ЦК було піднято фундаментальні проблеми розвитку ЗМІ: "О повышснии роли районных газет в коммунистическом воспитании трудящихся" (1968), "Об освещении вопросов социалистического сорсвнования в печати Литовской ССР"(1973), "О мерах по улучшснию подготовки й переподготовки журналистских кадров" (1975), "О руководстве Томского обкома КПСС средствами массовой информации й пропаганды" (1977), а також важлива постанова "О дальнейшем улучшении идеологической, политико-воспитательной работы" (1979) та інші.

Щоразу після виходу постанови в Москві республіканський ЦК приймав власну постанову з цього ж питання, за ним обкоми і далі вниз по сходах партійної ієрархії.

Організаційно світ партійно-радянської преси України лишався незмінним в тому вигляді, як його було створено у 1923-1930 рр. та відновлено у 1943-му: згідно з принципом "один партком одна газета". Переважною більшістю видань лишалися загальнополітичні газети. Подекуди було засновано нові багатотиражні заводські, будівельні, колгоспні чи вузівські газети.

Але приблизно з 1970-1972 р. почався зворотній хід соціального життя. З газет зникли "живі" матеріали про живих людей, замість них заявилися "парадні портрети" передовиків виробництва з рішучими обличчями. Нариси ставили як найпершу особистісну якість ставлення героїв до соціалістичного змагання, перевиконання планів на певну кількість відсотків тощо. Політичне життя театралізувалося, партійні збори, пленуми і з'їзди розписувалися до окремого слова, де у кожного делегата була своя роль. Це позначилося і на пресі: вона не повинна була показувати життя таким, яким воно є, їй треба було відображати його таким, яким його бачили партійні керівники.

Вже досить розвинені на той час українське телебачення й радіо опинилися набагато більше, ніж газети, затиснутими в лещатах компартійного керівництва. Після закінчення першого етапу створення обласних телерадіостудій в Дніпропетровську, Луганську та ряді інших обласних центрів України в 1957-1958 рр. відбувається реорганізація мовлення в цілому в СРСР. Об'єктивно вона зіграла негативну роль: у обласних станцій забрали для центральних програм ефірний час, залишивши їм невеликі "вікна", це загальмувало і творчий, і матеріально-технічний розвиток українського телебачення, зате полегшило керування всією телемережею величезної країни.

Настає епоха "застою". Робота не для результата, а для рапортування начальству заформалізовує всілякі соціальні відносини. Під забороною завжди були критичні виступи на адресу армії, КДБ, міліції. Війна в Афганістані була замовчана, лише після 1986 року дозволили висвітлювати в місцевій пресі бойові дії в масштабі не більше взводу без вказання місця, часу і т. п.

Розвинена структура Головліту мала свої управління в кожній області, а уповноважених практично в кожному місті та районі. Кожен редактор мав знати напам'ять товстий "Перечень сведений, запрещенных к упоминанию в открытой почати" з численними додатками, в яких, окрім дійсних таємниць, були й такі вимоги, як заборона негативних характеристик військовослужбовців.

Слабшають, зникають традиції видатних українських публіцистів, таких як Ярослав Галан; професія журналіста перетворюється на службу, з неї потроху щезають мужність репортажів М.Кольцова, політична загостреність памфлетів І.Еренбурга, щирий патріотизм нарисів К.Симонова. Творчі рубежі прагнули утримати Анатолій та Валерій Аграновські, плеяда публіцистів "Литературной газеты" нарисовці О.Чайковська, А. Ваксберг.

На українському небосхилі в ці часи світили видатні публіцисти Дмитро Прилюк, Сегій Плачинда, Анатолій Москаленко, Микола Подолян та інші. В межах партійної ідеології вони відстоювали пріоритети загальнолюдських цінностей, людської гідності, здорового глузду, відповідальності за долю країни тощо.

Важке враження справило на світ преси звільнення О.Твардовського з посади головного редактора популярного "товстого" журналу "Новый мир". Вигнання за кордон О.Солженіцина та цькування його в усіх газетах, навіть в "Літературці" докінчило справу. Преса працювала на холостих обертах.

В газетах майже перестають друкувати фейлетони, які ще траплялися в хрущовські часи: фейлетоністи вважали за краще перекваліфікуватися на більш безпечні ділянки редакційної роботи. Найбільш талановиті московські публіцисти перебираються в міжнародну журналістику, бо там лишається невеличке поле для творчості. Певну свободу з огляду на потреби інтелігентської аудиторії зуміла залишити за собою московська "Литературная газета".

Для українських авторів і такої можливості було: республіканські газети, такі як "Правда України", "Радянська Україна", "Робітнича газета" та "Сільські вісті", хоч і містили в своїх структурах відділи міжнародного життя, проте не мали власкорів за кордоном та майже не випускали своїх працівників за кордон. Натомість на газетних шпальтах дедалі гостріше розпалювалася ідеологічна боротьба і контрпропаганда, головним чином навколо радянського способу життя, прав людини, а пізніше міжнародного тероризму, у пітримці якого ворожо налаштовані журналісти західних газет звинувачували СРСР.

Зацікавленість місцевої преси в міжнародних подіях, захоплення ідеологічною боротьбою та контрпропагандою були своєрідною втечею від нагальних проблем оточуючої реальності, які в межах партійної ідеології не знаходили свого вирішення. У критиці імперіалізму самореалізація журналістських здібностей здавалася незрівнянно легшою.

Зовні в партійно-радянській пресі України все лишалося без змін. В галузевих виданнях поліграфічний бік справи забезпечувало керівництво відповідного міністерства, залізниці чи профспілки, а політичний лишався за парткомом відповідного відомства.

Подекуди відкривалися нові багатотиражні заводські, колгоспні чи вузівські багатотиражні газети.

СРСР був країною з найбільш читаючою публікою. В 1970-1980 роки кожна радянська родина виписувала не менше 5 газет, журналів. Причиною були, по-перше, дуже низькі ціни на передплату. По-друге довіра в суспільстві до друкованого слова, яка дивним чином поєднувалася з цікавістью до заборонених "ворожих радіостанцій" "Голос Америки", "Німецька хвиля", "Бі-Бі-Сі".

Важливим є й те, що парткоми організовували і коніролювали передплату, нав'язували трудящим офіційні пропагандистські видання (скажімо, "Комуніст України" чи "Трибуна лектора") як додаток до популярних журналів чи дефіцитних книжкових серій.

Власне українська преса, тобто така, що видавалася українською мовою, була кількісно в меншості та несла на собі помітну печатку меншовартості. Якщо в області виходили дві обласні газети, то головною серед них обов'язково була російськомовна. Так було в Дніпропетровську ("Днепровская правда" та "Зоря") або у Ворошиловграді ("Ворошиловградская правда" та "Прапор перемоги"). Це було наслідком того, що неофіційно, але реально мовою партії була саме російська. Районні газети були переважно україномовними, а видання крупних промислових центрів виходили російською.

Але найголовніше те, що на теренах України центральні всесоюзні газети мали тиражі набагато більші, аніж власне місцеві. Так, "Правда" або "Комсомольская правда" мали понад три мільйони передплатників, не враховуючи продажу в роздріб, а найпопулярнішітоді "Сільські вісіті" лише близько двох мільйонів, інші ж республіканські газети близько півмільйона кожна.

Причини цього полягали, по-перше, в певній провінціальності місцевої преси: центр влади знаходилися в Москві, найважливіші рішення приймалися там, отже, першочергову увагу читацький загал пріділяв саме союзній пресі. По-друге, в ній було більше цікавих матеріалів звідусіль. По-третє, центральна преса акумулювала в своїх редакціях кращі творчі сили з усіх республік. Запрошення на роботу в Москву було надзвичайно престижним, сприймалося як свого роду вище творче визнання, і в кінцевому рахунку це відбивалося на різниці рівнів роботи московських і київських журналістів.

Партія завжди приділяла величезну увагу власним кадрам, і журналісти були в числі тих, на кого зверталася пильна увага. Так, у вищих партійних школах були відкриті відділення журналістики. Численні конкурси Спілки журналістів СРСР мали на меті стимулювати творче ставлення підручних партії до дорученої справи.

Одним з головних "правил гри" була обов'язкова приналежність до КПРС. Якщо працівник редакції навіть районної ланки не був членом партії, йому не слід було розраховувати на успішну кар'єру в журналістиці.

Заїзди партії регулярно, раз у п'ять років, розглядали стан справ у країні та в світі, приймали масштабні програми розвитку. Але в житті мало що змінювалося на краще. Відрив слова від діла, який давно став помітним як відмінна риса партійного керівництва, на початок 1980-х років набув помітних розмірів, охопив майже всі сторони життя.

Виходили розумні, виважені, ідеологічно бездоганні постанови щодо керування пресою, де вказувалося на необхідність "покращення", "поглиблення" та "вдосконалення" різних боків її діяльності. Але насправді у редакційних колективах відчували, що реальні зміни нікому не були потрібні.

Журналісти, які не мирилися з обстановкою застою, вступали в неминучий конфлікт з владою. Кінець цих конфліктів міг бути різним: або винний каявся та приймав "правила гри" і вже ніколи їх не порушував, або лишався без роботи, а в разі продовження активного опору опинявся серед "дисидентів" та мусив виїхати з СРСР в еміграцію чи стати в'язнем.

Розбещеність партійних кадрів при Брежнєві набула надзвичайно небезпечних для соціалізму форм і стала зрештою одним з найпотужніших чинників розладу в КПРС та розвалу Радянського Союзу й всього "соціалістичної о табору". Зрозуміло, всі ці теми були заборонені для центральної і місцевої преси.

Відрив слова від діла набув при Брежнєві надзвичайної гостроти. І преса своєю активною бездіяльністю наближала крах системи.

Відрив соціалістічної ідеї від економічного інтересу виробника буквально трощив саму цю ідею. Тогочасні комуністи виявилися вкрай поганими марксистами, і про цс преса теж мовчала.

Неприродність, безперспективність такого стану суспільства дедалі краще розуміли всі трудящі верстви населення. Всі чекали на зміни, бажали свіжого повітря в атмосфері задухи, слова щирої правди серед океану напівбрехні. І лише дехто з журналістів наближав ці переміни.

Оскільки у середині 1960-х років почався новий відтинок часу історії української журналістики, період стагнації, застою, постільки реакцією політичної, національно свідомої опозиції в Україні був перехід до створення власних газет. Але дійсна ситуація в країні була такою, що видавати щось легальне, або навіть напівлегальне, не було ніякої можливостгі. І друкувати в партійно-радянській пресі статті на підтримку національної ідеї теж було нереально. Вважалося на той час, що Україна є самостійною державою (вона була членом ООН, мала власний парламент, уряд, міністерство іноземних справ. Єдине, чого в неї не було, власного міністерства оборони). Вона мала всі ознаки держави гімн, прапор. Дисиденти ж не мали можливостей для оприлюднення своїх думок і тому мусили висловлюватися або в пресі діаспори, яка не потрапляла на територію України, або в українській редакції радіо "Свобода".

Найпослідовніші прибічники національної української ідеї вдалися до відчайдушних спроб видавати за брежнєвських часів підпільну пресу, і найяскравішим явищем стало видання у 1972 р. нелегального журналу "Український вісник".

Українська самвидавна, підпільна преса зв'язала історичні пласти вітчизняної журналістики різних епох. Вона виникла не на пустому місці. За нею були і часописи Центральної Ради, УСС та УГА, постаті М.Грушевського, В.Винниченка, М.Тиктора та інших видатних публіцистів. Ця спроба знову заявити про себе, безперечно, була приречена на розгром але й на те, щоб залишитися в історії яскравим прикладом нескореності духу.

Отже, перша хвиля репресій проти національне мислячої інтелігенції прийшлася на 1965 рік. Вона, незважаючи на арешти й судові процеси, не досягла мети. Кульмінацією подій став вихід позацензурної книги публіцистики В.Чорновола "Лихо з розуму", яку він уклав та написав до неї передмову. Книга мала певне поширення в Україні, у 1968 р. її було видано у Франції.

Такою була передісторія появи власне підпільної преси.

Відрізняються два періоди власне її історії.

Перший 19701972 рр., коли було здійснено шість випусків позацензурного журналу "Український вісник", редактором якого став В'ячеслав Чорновол. Проблеми екології рідного краю, ставлення до певних подій історії свого народу все це поєднувало підпільних публіцистів з самвидавними поетами В.Симоненком, В.Стусом, М.Холодним, Ігорем Калинцем, С.Тельнюком, В.Голобородьком та іншими.

Наслідком припинення виходу журналу стали репресії. Але у 1974 р. новий етап історії самвидавної преси починається відновленням виходу "Українського вісника" та випуском його 7-8 чисел. Підписані вони були псевдонімом "Максим Гайдамака", а крився під ним, як припускають дослідники цих подій, відомий в 1990-х роках політичний діяч Степан Хмара.

Приблизно в ті ж часи на Західній Україні почали виходити, також нелегально, "Воля і Батьківщина" Зеновія Красивського, "Поступ" Зоряна Попадюка (тут часто друкувалася позацснзурна публіцистична поезія Симоненка, Стуса), "Скриня" Григорія Чубая.

З 1974 р. по 1987 р., коли на Україні настав пік застою, видання позацензурної преси припиняється.

У 1976 р. була створена українська група сприяння Хельсінським угодам. Заключний документ Хельсінської угоди передбачав, що всі держави, які підписалися під ним, а отже й СРСР, надають своїм громадянам рівні права й свободи. Отже, за Хсльсінськими угодами у громадян України були такі самі права, як у громадян Франції або Великої Британії. Насправді цього не було. Лідери української хельсінської групи почали боротися за те, щоби документ почав діяти. Українська хельсинська група не створила власної преси, але певна кількість відозв, звернень, протестів та інша інформація йшли через радіо "Свобода" це був єдиний і досить надійний канал.

Водночас в українській радянській пресі розгорнулася боротьба проти порушень прав людини в Америці, в Західній Європі. Ця пропагандистська кампанія тривала десять років. Боротьба за права людини стала полем міжнародної ідеологічної боротьби протягом 1976-1986 рр. Це була постійна тема і українських радянських газет, і преси української діаспори, і передач радіо "Свобода".

З 1987 по 1990 рр. починається новий етап випуску "Українського вісника" та інших видань, але вже не позацензурної, а напівлегальної преси.

Журнал знову очолив В'ячеслав Чорновіл, до редакції увійшли відомі політичні діячі "першої хвилі перебудови" Михайло Горинь, Іван Гель, Павло Скочок, Михайло Осадчий.

Квітневий пленум ЦК КПРС (1985) привів до влади реформаторське крило верхівки партії на чолі з Михайлом Горбачовим, які дійсно розпочали реальні зміни в суспільстві. Оголошена ними політика перебудови і гласності означала, що оновлюються партія, держава, ідеологія. Було проголошене право на власну думку, на слово, право на вільне обговорення назрілих питань. Але рішення партійних з'їздів не давали ще права видавати позапартійні газети. Тому певний час такі видання були напівлегальними: за їхній випуск вже не заарештовували, але й права виходити на законних підставах ще не давали.

Згодом М.Осадчий почав видавати журнал "Кафедра" як орган української асоціації незалежної творчої інтелігенції (грудень 1987).

Нарешті, у 1989 р. було засновано Всеукраїнський народний Рух за перебудову. Почалася відкрита політична боротьба за незалежність України, до якої включились київська рухівська "Народна газета", львівське видання крайової організації Руху "Віче". Рух почав створювати низові ланки власної преси.

Цікавий досвід: у 1987 р., ще до створення Руху, було організовано групу "Євшан-зілля", від якої увійшла на зразок альманаху газета "Євшан-Зілля" з культурно-просвітним та історикознавчим ухилом. Створена вона була Іриною та Ігорем Калинцями і теж залишила певний слід в історії позацензурної української преси.

20. «ПЕРЕБУДОВА» В КРАЇНІ Й ПРЕСІ

У 1982 р. пішов з життя Л.Брежнєв, людина, яка уособлювала собою неосталінізм. Протягом п'ятнадцяти років, за винятком розстрілів і масових тортурів, практично все лишалося, як було при Сталіні. За неповні два десятиліття в країні було відновлено й зміцнено командно-адміністративну систему управління всіма сторонами суспільного життя. Вона не передбачала ні в економіці, ні в культурі, ні, тим більше, в пресі ніяких дій, які не були б узгоджені з керівництвом. Ініциатива дозволялася лише в межах того, як краще виконати вказівки партії.

Преса являла собою інструмент виконання партійних рішень. Наслідком цього стало припинення зростання продуктивності праці, в економіці, в політичному житті все більше наростали кризові явища, викликані саме відсутністю свободи й ініціативи.

Новий Генеральний секретар Ю.Андропов, прагнув "затягнути гайки" і, як багаторічний голова комітету держбезпеки, взявся не за демократизацію життя, а впорядкування насильства, яке мало покласти край розпаду соціалістичного суспільства. Серед заходів, до яких вдалося керівництво країни, були і дуже непопулярні. Так, було дано команду зупиняти людей на вулицях та в кінотеатрах за те, що вони в робочий час перебували не на роботі. Журналісти, які також гостро реагували на приклади недисциплінованості, безгосподарності, стали на бік андроповських реформ, почали активно викривати негативні явища в повсякденному житті, визнаючи їх як відступ від ленінського стилю роботи, від ідей соціалізму. Потім, у роки перебудови, це прагнення журналістського "розгрібання бруду" набуло надзвичайних розмірів і форм, буквально охопило всю пресу від центральної до низової.

Наступний Генеральний секретар ЦК КПРС К.Черненко повернув країну назад, на рейки застою, до брежнєвських часів. Знову суспільство охопила апатія, а економіка і соціальна сфера продовжували втягуватися в повномасштабну кризу.

Врешті в квітні 1985 р. до найвищої партійної влади в СРСР прийшов новий Генеральний секретар ЦК КПРС М.Горбачов. Квітневий пленум знаменував собою докорінний поворот в історії і компартії, і Радянського Союзу, і України, і української преси, і в цілому всього світу.

В лютому-березні 1986 р. пройшов XXVII з'їзд КПРС. Вперше в політичній доповіді на було поставлено діагноз нашому суспільству: його державна й політична система застаріла, не відповідає вимогам сучасності. Зокрема, було наголошено на проблемі "відірваності слова від справи".

На цьому з'їзді було визнано, що газети відстали від життя, зкотилися до "політичного базікання". Зокрема, критика їхньої роботи у попередньому періоді полягала в тому, що редакції віддавали понад половину газетної площі матеріалам на економічні, партійні теми, а повсякденні потреби трудящих відійшли на задній план.

XXVII з'їзд КПРС зробив спробу повернути партію обличчям до людини.

Почалися процеси, які спочатку мали на меті пристосувати партію до нових умов, позбутися застойних явищ, оживити, прискорити, активізувати партійну роботу і відтак перевести економіку на режим оздоровлення.

Стратегічний курс на перебудову соціальних відносин було визначено на кількох наступних пленумах і затверджено у новій редакції Програми партії. Це сталося на XXVII з'їзді КПРС, а згодом було підтверджено та поглиблено на XIX Всесоюзній партійній конференції.

Метою бурхливих перемін у соціально-економічній та політичній сферах жіття було визнане вирішення назрілих соціальних проблем на основі розвитку планово-ринкового господарства, звільненого від бюрократичних пут.

В економіці було проголошено відмову від командно-адміністративної системи управління й проголошено економічні методи управління господарством, визнано необхідність переходу до ринкових відносин, що означало скасування планового принципу розвитку промисловості й сільського господарства.

В соціальній сфері було проголошено відмову від так званого залишкового принципу, за яким на освіту, культуру, медицину, екологію тощо витрачається те, що лишається після пріоритетних витрат.

У політиці було взято курс на різку політизацію народних мас, на розділення функцій партії і держави, перехід від монополії КПРС у сфері ідеології, зокрема ЗМІ, до плюралізму, становлення багатопартійності.

Чим далі просувалася перебудова, тим менше редакції оглядалися на чиїсь дозволи та узгодження.

Оскільки преса спочатку лишалася за ідеологічною орієнтацією та за формою власності суто партійною, то гаслом "нових вітрів" у партії, в суспільстві стали слова гласність і плюралізм.

Реформаторське крило в партії побачило в пресі той інструмент, який може змінити масову свідомість, а за нею й реальну обстановку в країні. Одна за другою були прийняті постанови ЦК КПРС:

"О фактах грубого администрирования и зажима критики в отношении редакций газет "Воздушный транспорт" и "Водный транспорт" (1986 г.),

"О статье "Волокита в разрезе"(" Правда" за 29 июля 1986 г.), "О статье "Сколько брать на себя?" (май 1986 г.), "О журнале "Коммунист" (август 1986 г.),

"О некоторых вопросах перестройки центральной партийной печати",

"О газете "Правда" (квітень 1990 р.)

В них підтверджено активну роль, яку мають відігравати ЗМІ в реалізації курсу партії на оновлення радянського суспільства, відображено досвід участі преси в перебудові, в утвердженні гласності, відвертості, правдивості, розвитку критики й самокритики. Кілька разів за ті роки М.Горбачов проводив дискусійні зустрічі з керівниками центральних ЗМІ, на яких намагався обгрунтувати нову роль преси в оновлюваному суспільстві: проводити рішення й ідеї не тільки від керівництва до мас, а й в зворотньому напрямку.

Таким чином, над пресою партія востаннє розкрила захисну "парасольку". Водночас редакції партійних газет залишилися в зоні, вільній від критики, в тому розумінні, що ніхто, крім партії, все ще не міг їх критикувати.

Саме цей "парніковий ефект" надав вихованим у покорі й партійній дисципліні журналістам і редакторам такої небаченої сміливості, енергії та наснаги, що й зробило пресу одним з найголовніших, найефективніших засобів руйнування старого ладу, а значить, і партії.

В цьому механізмі руйнування була й ще одна рушійна сила протиріччя між проголошенням соціалізму вищою формою цивілізації, найсправедливішим, найгуманнішим устроєм всіх часів і брутальним обмеженням основних свобод на практиці. Партійні журналісти дуже довго сприймали відхилення реального соціалізму від ідеї, від ідеалу як шкідливе, але тимчасове порушення, і щиро прагнули відчистити цей лад від нанесеного бруду, створити "соціалізм з людським обличчям". Але вийшло, що разом з брудом вони нищили й сам соціалізм.

Таким чином, "золота доба" журналістки містила в собі зерно власного закінчення. Розвалилася КПРС, і всі без виключення редакції лишилися один на один з власними проблемами.

В партійних рішеннях тих часів зазначалося, що ЗМІ потребують вдосконалення й перебудови. Але події вже переростали рамки виконання рішень партійних пленумів, що й засвідчив перший з'їзд народних депутатів СРСР.

Виявилося, по-перше, що настрої неприйняття комуністичної ідеології в суспільстві значно більші, ніж розраховували в кабінетах ЦК. По-друге, виявилося, що недооцінені були настрої націоналізму. По-третє, було недооцінено партійними низами волю верхівки партії повернути країну від соціалістичного до капіталистичного ладу. По-четверте, відрив слова від діла продовжував нищити будь-які процеси, які розпочинала й вела партія:

Помітною є роль в історії української преси визначних подій в місцевих, республіканських, обласних партійних організаціях, де теж розгорнулися неоднозначні події. Однак епіцентр перебудови все ж знаходився в Москві.

XIX Всесоюзна партійна конференція визначила історичний вирок руками самої партії в документі "Про розділення партійної і державної влади". До цього призвів розкол КПРС, який намітився між старими консервативними силами і демократичною платформою КПРС. Шосту статтю Конституції СРСР, яка визнавала партію політичним ядром радянського суспільсіва, на 3му з'їзді народних денутатів було скасовано.

КПРС вперше після 1917 року лишилася державної влади.

Прийнятий в ті ж часи закон СРСР "Про засоби масової інформації (преси)" встановив порядок, за яким не тільки парткоми могли відкривати друковані органи. Політична опозиція в Україні відразу скористалася цією унікальною можливістю.

З травня 1990 року події почали розвиватися в якісно протилежному напрямку: не на підтримку і оновлення КПРС, а на її усунення та заміну всього політичного устрою України. Особливо яскраво це виявилося у західних областях.

Ради народних депутатів тут почали вимагати створення власних газет. Всі розуміли: хто володітиме пресою, той і переможе.

25 травня 1990 р. обласна львівська партійна газета "Вільна Україна" виступила зі статтею "Узурпатори і узурповані", яка відбивала звинувачення у нібито небажанні КПУ поділитися пресою, поліграфічними потужностями тощо з політичною опозицією. У відповідь 27 травня у Львові на сесії нової обласної ради було розглянуто питання "Про узурпацію районної, міської і міськрайонної преси партійними комітетами Львівської області". Розпочався процес розділення газет. Спираючись на право приймати такі рішення, численні райради пішли на створення альтернативних ЗМІ.

Справжня боротьба розгорнулася навколо кожної багатотиражки: як тільки якийсь заіводський чи вузівський партком випускав з рук контроль над ними, їх відразу перетворювали на органи "Руху". Все це відбувалося в контексті гострої міжконфесійної боротьби між православними та греко-католиками за повернення останнім храмів, відібраних у них у 1946 році.

Протистояння проходило і по інших численних проблемах, до яких відносилися: ставлення до вояків ОУН-УПА, ветеранів дивізії "Галичина", до масової депортації галичан до Сибіру, повернення земель, підприємств та житла тим, хто постраждав у 1939 р. від більшовиків тощо. Боротьба за пресу була в цьому контексті в числі вирішальних.

Так, в Стрию, де раніше існувала одна газета "Строитель коммунизма", тепер почали виходити дві, абсолютно несумісні за політичними орієнтаціями, ціннісними пріоритетами тощо: компартійна "Голос Стрийщины" та україномовна, підконтрольна ДБУ (Демократичний блок України, виборча платформа "Руху") "Голос свободи".

Невдовзі почався процес розділення та видання нових газет на обласному рівні. У Львові паралельно газеті "Вільна Україна" почала виходити цілком опозиційне налаштована "За вільну Україну", в Івано-Франковську почала виходити "Галичина" як орган облради поруч з комуністичною "Прикарпатська правда".

Вплив партійних комітетів слабшав, ради перебирали контроль над ЗМІ від парткомів. Прискорювачем подій тут ставали страйки робітників, особливо шахтарів, які вимагали і добивалися виведення парткомів з шахт або їх повної ліквідації. Перша хвиля цих страйків припала па літо 1989 р. Хвиля страйків прокотилася й в Краснограді та інших містах Львівсько-волинського вугільного басейну, і там преса теж розділилася у своєму ставленні до подій.

Ситуцією, що склалася в країні, вміло скористалися лідери демократичних сил, які в Росії очолив Б.Єльцин. Їхні дії спочатку були спрямовані на очищення партійних рядів. Але потім орієнтації змінилися, і демократи як у партії, так і в опозиції взяли курс на остаточне повалення влади КПРС. М.Гобачов протистояв цілому блоку сил оновлення, в якому об'єдналися відроджені соціалісти, соціал-демократи, кадети, монархісти, анархісти і навіть "чорна сотня". Як писали західні політологи, центр міжнародного антикомунізму перемістився до СРСР.

Цей водорозділ перетнув і світ преси. Пушкінська площа в центрі Москві нагадувала собою під літа 1990 до літа 1991 рр. газетний базар, де з-під поли продавали видання антибільшовицького Демократичного союзу В.Новодпорської, Демократичної платформи КПРС В.Шостаковського, інших політичних організацій.

Натомість партія почала створювати повсюдно, в тому числі й в Україні, клуби друзів газети "Правда", проводила гучні фестивалі цієї газети. Однак тиражі цих видань стрімко падали. Консервативні ідеї не малі підтримки в громадській думці, натомість суспільство бажало оновлення.

Все це відбивалося і на обстановці в Україні, однак на заході республіки події неодмінно набували відтінку національно-визвольної боротьби, а на сході класової боротьби між партбюрократами та робітниками.

З електронних ЗМІ на бік Руху та ДБУ скоріше й відвертіше стало українське радіомовлення. Телебачення, як більш підконтрольне та опікуване ЦК, ще й після 24 серпня продовжувало прокомуністичну лінію, і цю інерцію вдалося зломити кількома місяцями пізніше, коли було замінено консервативне керівництво Держтелерадіо України.

Влітку 1991 р. протистояння партійних та демократичних сил набуло непримиренного характеру. Постало питання: або повертати до старого, або рушити вперед, до ринкової економіки, багатопартійності тощо.

19 серпня 1991 р. консервативні сили зробили відчайдушну спробу повернути назад перебіг подій. У Москві, скориставшись відсутністю М.Горбачова, група високопоставлених чиновників створила так званий "ГКЧП", оголосили себе верховною владою в країні і намагалися заборонити всяку діяльність, що носила антикомуністичний характер.

Два дні існувала влада "ГКЧП" в Москві. Спроби розповсюдити її на Україну наштовхнулися на опір тогочасного голови Верховної ради УРСР, згодом першого президента України Л.Кравчука, проте були ліквідовані. Однак частина періодичних видань стала на бік путчистів, публікувала їхні відозви та матеріали на їхню підтримку.

Проте рішучі дії опозиції дозволили вже на 22 серпня ліквідувати московський заколот. Його керівники були заарештовані. Було заборонено КПРС, а за нею КП України. Кілька газет, що відверто стали на бік 'ГКЧП", і серед них газета "Правда", були тимчасово закриті. Подібне сталося і в Києві, де серед заборонених була, скажімо, газета "Радянська Україна", що згодом почала виходити під назвою "Демократична Україна".

21. Українська преса часів незалежності

Наслідки цих подій, які дотепні журналісти назвали Великою серпневою капіталістичною революцією мали всесвітньо-історичне значення.

Завершився розпад "соціалістичного табору". Із зони радянського впливу вийшли Східна Німеччина, Польща, Угорщина, Румунія, Чехословаччина, Болгарія. Розвалилася на окремі держави Югославія.

Почався розпад СРСР. 24 серпня Україна рішенням Верховної ради проголосила повну державну незалежність, було створено Українську Республіку. Згодом внаслідок прийняття подібних рішень іншими республіками, підписання лідерами Росії, Бєларусі й України Біловежського договору федеративний Радянський Союз було замінено на Співдружність Незалежних Держав.

Це означало й кінець вагань та боротьби у світі преси. Всі партійні ЗМІ України в один день втратили свого засновника. Відтак довелося шукати виходу і в організаційному, і в ідейно-тематичному аспектах. Багато з них виголосили себе виданнями трудових колективів редакцій, як, наприклад, "Луганская правда", інші визначилися як газети відповідних органів місцевої влади. Однак це не означало кінця тяжких випробувань для української преси, втім, як і російської.

Скасування жорсткого та економічно неефективного планування і надання економічної свободи означало водночас і скасування стабільних цін на папір, послуги поліграфістів, зв'язківців тощо.

Ринок реклами в перші роки стрімко розвивався й давав певні можливості для забезпечення прибутків редакцій. Але з поглибленням економічної кризи це джерело дедалі менше задовольняло потреби ЗМІ. Крах ринку реклами в серпні-вересні 1998 року значно погіршив ситуацію як з друкованими, так і з електронними ЗМІ. Втрата тиражів, нестача грошей навіть на найперші потреби поставили сотні редакцій за межу виживання. Останній "товар", який вони ще могли продати, була їхня свобода, гарантована Конституцією, але не забезпечена економічно. З кожною тисячею "умовних одиниць", отриманих редакціями у вигляді "рятівних заходів" від бюджетів органів влад чи від фінансово-промислових угруповань, реальна свобода прийняття рішень у них почала стрімко котитися вниз. А з нею і функція "четвертої влади". Політичні проблеми у тому вигляді, у якому вони склалися на середину 1991 року, протягом наступного року були вирішені. Велика країна, велика партія, велика ідея зазнали повного краху. Разом з ними зазнала історичної поразки й велика преса, яка їх обслуговувала.

Такий стан болюче позначився на світі масової комунікації. Незалежній Україні дістався спадок у 2609 газет та журналів. На 1 травня 1995 р. їх було вже 4229 та близько 500 телерадіокомпаній. Кількісне зростання супроводжувалося різким падінням тиражів. Практично всі видання знаходилися у важкому економічному стані. Перехід від повного забезпечення редакцій всім необхідним, яке існувало при КПРС, до ринкових відносин з друкарнями, телерадіоцентрами, зв'язком, постачальниками паперу робили їх нерентабельними. Сподіване й очікуване процвітання на західний манер не відбулося. Причиною стала жорстока економічна криза, що вразила Україну, як тільки було скасовано всі ґрунтовні засади планово регульованої економіки. Крах ринку реклами дрібний епізод цієї кризи, але саме він прирік українську пресу на неприпустиму залежність від влади та грошей.

Ідейна криза теж виявилася важким випробуванням не тільки для колишніх комуністів, а й для націонал-демократів, їхніх головних опонентів. Здобута влада зобов'язувала брати на себе і відповідальність за хід історії, а це передбачало нагальну необхідність консолідувати суспільство на кількох головних напрямках. Масова свідомість, звикла до існування в межах однієї ідеології, вимагала силою власної інерції чогось такого ж масштабного й зрозумілого на кшталт будівництва комунізму. Але такої єдиної ідеї в обстановці роздробу й розбрату суспільству запропоновано не було.

Західна Україна швидко й майже одностайно перемінила полярність та почала активно розробляти тему національного відродження, уславляючи імена Бандери, Мельника, Коновальця тощо. В цьому сказався історичний досвід регіону останніх століть, переважно аграрна економіка, яка передбачала певну економічну незалежнісгь від колишніх радянських республік.

Натомість Східна Україна історично тяжіла до Росії. Великі підприємства, потужна промисловість вимагали для свого існування підтримки мільйонів зв'язків з суміжниками, постачальниками, сировинними базами в усіх колишніх радянських республіках. Преса за новою звичкою насамперед висвітлювати болючі проблеми суспільства фактично роз'ятрювала цю проблему.

Після того, як до початку 1993 року виявилися перші наслідки історичного повороту 1991 року, реалії виявилися такими, що фактично країною правили старі партбюрократи, нові фінансові угрупування та карпатські вожді. Це підкріплювало розділеність, дезінтегрованість і політичного життя, і світу ЗМІ, і, відповідно, масової думки. В обстановці ідейної невизначеності, плюралізмом думок, відсутністю єдиної інтегруючої ідеї для всіх територій і верств населення частина преси почала інстинктивно тулитися до владних структур, друга свідомо від них віддалятися.

Однак обидві лишалися у вкрай скрутному економічному становищі. Стрімке кількісне зростання (2263 назв газет у 1992 р., понад б тисяч у 1998; майже 850 ТРК та 800 видавництв) не означало ніякою мірою успіху, адже сумарно аудиторія друкованих ЗМІ зменшилась у 8-10 разів, а "електронна преса" через брак кадрів для створення власного програмного продукту та нестачу грошей для придбання обладнання і високоякісних ліцензованих закордонних програм перебивалися довготривалими музичними "марафонами" та копіями нізькопробних американських фільмів. Місцеві студії ТБ фактично зайнялися перенесенням репертуарів відеосалонів на масову аудиторію.

Вибухоподібне зростання кількості осередків преси вкрай загострило проблему кадрів. Ті люди, які, скориставшись наданим за законом правом, заснували власні видання чи ТРК, у більшості своїй не мали ні спеціальної освіти, ні досвіду творчої роботи в редакціях чи керування ними. Колишні вчителі, клубні працівники, у кращому випадку журналісти низових структур старої преси взяли на себе відповідальність за власні видання, студії і швидко збанкрутували, якщо не фінансово, то професійно. Найгіршими виявилися три їхніх невміння:

політичне: будувати стосунки з владою,

професійне: робити якісний, конкурентоспроможний продукт,

наукове: розібратися на теоретичному рівні в проблемах, які життя поставило перед ЗМІ, тобто невміння будувати стосунки з наукою.

Решта помилок випливала з цього, поглиблюючи кризові явища. Тож, саме підготовка журналістів стає одним з центральних моментів при подоланні спадщини надмірно централізованої держави.

Багато редакторів і досвідчених журналістів виявилися неспроможними вистояти й перемогти в умовах боротьби з кризою та у конкурентному протистоянні. "Демократична Україна" втратила тираж від блізько півмільйона в середині 1980-х, коли вона виходила як "Радянська Україна", республіканське офіційне видання Верховної Ради УРСР, до 12 тисяч примірників.

"Літературна Україна" протягом перебудови була володаркою дум національно-демократичної опозиції і зуміла підняти на цій хвилі тираж до 200 тисяч. Через два роки після відновлення незалежності вона лишилася з 45 тисячами читачів, і процес її занепаду тривав.

Натомість виникли та швидко завоювали ринок, особливо молодіжний, еротичні видання, яких цнотлива історія української преси взагалі не знала до цього. "Лель", "Лель-рсвю", "Пан + пані" та подібні, по-перше, нездатні конкурувати в цьому сегменті ринку з французькими і американськими виданнями, а по-друге, не вміють приховувати за наукоподібністю свої справжні цілі, як це робить російський "СПИД-Инфо".

Позитивним в цілому слід вважати процес створення в Україні кількох десятків цілком конкурентоздатних газет, які зуміли подолати всі перешкоди та негаразди, зміцніли організаційно, фінансово і тепер оперують на ринку масової інформації як дійсні лідери. Початок цьому процесу дала газета "Посередник", а потім з'явилися "Експрес-об'ява" (Київ), "Экспресс-клуб" (Луганськ), "Событие" (Дніпродзержинськ) та інші. Спочатку вони існували як суто рекламні видання, а потім почали віддавати частину газетної площі висвітленню суспільно-політичного життя.

Україна пішла в 1993 році важким і довгим шляхом формування розгалуженої системи підготовки висококваліфікованих кадрів для ЗМІ. На підтримку Київському інституту журналістики, Львівському факультету журналістики випустив перших спеціалістів у 1996 р. журфак у Дніпропетровську. Було відкрито нові кафедри та відділення в класичних державних університетах (Харків, Луганськ, 1995) і недержавних вищих навчальних закладах (Сімферополь, Донецьк, 1993) тощо.

Рішення, закладені у підґрунтя створення нових осередків підготовки журналістів, дадуть реальні результати вже у наступному столітті. А тим часом преса потерпає від засилля псевдо журналістів. Це - одна з причин того, що й досі високим лишається в Україні рейтинг російських телепрограм "ОРТ", "РТР", "НТВ". Справа тут не тільки в традиційній відданості аудиторії московським телезіркам та здавна улюбленим передачам. Українські програми, в тому числі багатьох обласних державних телерадіокомпаній, в творчому плані часто неконкурентоздатні і за дуже рідкими виключеннями несуть на собі печатку другосортності, необов'язковості. Створення спільних студій, з європейським капіталом ("1+1") та російським ("Інтер") просунула справу, але не настільки, щоб вважати інформаційний простір України надійно захищеним вільним вибором самих глядачів.

Але інформаційна небезпека загрожує Україні не стільки ззовні, скільки зсередини. Драматичні історії із закриттям у 1996-1998 рр. телепрограм "Вікна", "Післямова", "7 днів", газети "Правда України" показують, що сили опору поступовому звільненню преси не складають зброю.

Головна причина полягає в тому, що оновлена українська преса, виступивши в 1992-й рік впливовим чинником процесу демократизації суспільства, в наступні роки поволі почала втрачати позиції. Найбільший поступ, у порівнянні з ідейним, організаційним та фінансово-матеріальним напрямками, проявився в світі ЗМІ у законотворчому процесі. В СРСР не було прийнято жодного закону щодо преси. Всім керували постанови й рішення партії. Українському парламенту, уряду, а згодом президенту довелося розпочинати справу фактично з нуля, причому в обстановці вже існуючої кризи, яка поглиблювалася.

Тож, на кінець 1997 року склався цілий правовий простір з розвиненою системою, що включала в себе: конституційні положення, зокрема статті 15, 34, 54, 85 та інші;

15 законів з численними додатками та поправками, і серед них чільні: "Про друковані засоби масової інформації (пресу)", "Про телебачення та радіомовлення", "Про інформацію", "Про Національну раду України з питань телебачення і радіомовлення", "Про систему суспільного телебачення в Україні", "Про видавничу справу", "Про рекламу" тощо;

указів Президента, таких як "Про Державну програму розвитку національного книговидання і преси на період до 2000 року" (1995);

постанов Верховн. Ради, наприклад, "Про створення телерадіоорганізації Суспільного мовлення У";

постанов Кабінету міністрів, таких як "Про державну реєстрацію друкованих засобів масової інформації, інформаційних агентств та розміри реєстраційних зборів" (1997) або "Про тарифи на розповсюдження періодичних видань" (1996) та ін.;

підзаконних актів Міністерства інформації. Міністерства праці тощо;

рішень Національної ради з питань телебачення та радіомовлення, антимонопольного комітету, Державної податкової адміністрації, постанов пленумів Верховного суду, роз'яснення Вищого арбітражного суду тощо.

Разом з тим визначилися й нові проблеми у процесі розвою інформаційного права в Україні.

Перша з них зумовлена незавершеністю процесу законотвороння. Все ще лишаються певні зони, що вимагають правового регулювання. Наприклад, закон встановив відповідальність за ненадання журналістам інформації посадовими особами, але міри цієї відповідальності не визначив. Частина положень юридичних актів носить скоріше характер рекомендацій чи побажань, аніж суворого й справедливого закону.

Друга визначена недосконалістю механізмів запровадження законів. По-перше, частина з них носить скоріше характер побажання, аніж правової норми, не передбачає санкцій за порушення. По-друге, закон не встановив у ряді випадків механізму запровадження цих норм в життя. Третьою проблемою є те, що впливовими чинниками лишаються юридично невігластво працівників ЗМІ, правовий нігілізм, традиції нехтування законами, "телефонне право" та інші негативні й асоціальні явища.

ВИСНОВКИ

1. Історія української журналістики це частка вітчизняної, європейської, світової історії; з іншого боку, вона є фрагментом історії друкованого слова слов'янських народів, Європи, взагалі історії журналістики.

2. Українська журналістика, маючи переконливо національний характер, набула планетарного характеру, її глобальність стала незаперечливою через наявність розвинутої мережі українських та іншомовних часописів в Європі, Азії, Америках, Австралії. Вони, ставши чинниками культури країн діаспори, не втратили своєї українськості, вносили кожна свою дещицю в історію свого народу.

3. Українська журналістика має майже безвинятково загальнонародний характер, глибока народність вберегла її від класового розшарування в тому розумінні, що ми не маємо прикладів панської, аристократичної, крупнобуржуазної преси, як це мало місце у сусідніх державах.

4. Невирішеність корінних державницьких проблем визначила ще одну особливість української преси: її близькість до політичних подій, партій, включеність саме у високу політику, націленість на вирішення основних національних проблем.

5. Вражаючою є самозасновність української преси і на сході, і на заході українці не чекали дозволу влад, швидко організовувалися та починали випуск часописів. Власне університетських кафедр чи шкіл, курсів журналістки видавничої справи і редагування Україна не знала до середини ХХ століття, і журналістику творили представники народної інтелігенції і прості трудівники.

6. За винятком Семиренка, Чикаленка, братів Шеметів та ще кількох осіб, українська преса не знала меценатів (а нині практично не зпає спонсорів); усі матеріальні витрати лягали на плечі тих, хто брався до видання часописів. Водночас це показує вміння українських видавців вести справу прибутково, вкладати прибутки саме в розвиток преси.

7.Партійнорадянська преса стала своєрідним явищем в цій історії: вона містить в собі і численні приклади справжнього професіоналізму, незаперечної участі у перемогах як військових, так і мирних: у розбудові економіки, вирішенні соціальних проблем країни і вкрай негативний досвід підтримки тоталітарного режиму.

8. Прикрим є досвід безкомпромісної ворожнечі між українськими виданнями різної політичної спрямованості. Прикрими були й підсумки такого протистояння, яке завжди приводило до послаблення позицій всіх учасників конфліктів, навіть якщо одна з сторін виходила з них переможницею на певний час.

Тож, якщо ми хочемо побудувати квітучу й незалежну Україну, ми мусимо все робити саме для об'єднання всіх сил, які наявні в її соціальному організмі.

Цю справу і намагалася виконувати українська преса протягом своєї історії.

22. ХХІ століття

Мас-медіа та демократія

На загальне переконання, відносини з мас-медіа стали вирішальним фактором успіху або поразки учасників політичного процесу. З'являються терміни, що негативно оцінюють поточні тенденції.

Так, під "медіакратією" (або "телекратією") розуміють не менш як заміну влади народу, тобто демократії, владою мас-медіа або, зокрема, телебачення, вірніше тих, хто має доступ до телевізійної трибуни, телекратії.

Інший термін "американізація" політичних кампаній так само відображає, по-перше, домінуючу роль телебачення серед інших комунікаційних каналів, по-друге, підкреслює персоналізацію політичного процесу, перевагу іміджу конкретного політика над пропонованою ним програмою.

Зростає професійність у виробленні стратегії щодо залучення ЗМІ.

Нарешті, політики змушені не лише шукати уваги і підтримки мас-медіа, а й учитися задовольняти потреби преси. «Саунд-байти», тобто короткі і влучні фрази, здатні бути легко зацитованими, прийшли на зміну довгим промовам. Триває постійний пошук фотоможливостей тобто шансів постати на телебаченні або на фото у пресі у виграшному ракурсі. Це все елементи політичного маркетингу сфери, яка динамічно розвивається, в якій зосереджуються величезні фінансові, технічні та людські ресурси.

Політичний маркетинг ми визначаємо як дії у сфері політичних кампаній, що застосовуються як особою, так і організацією, прибутковою або неприбутковою; дії, що заохочують, забезпечують і поліпшують обмін політичною інформацією для задоволення потреб усіх сторін.

Вважається, що політичний маркетинг поліпшує політичну комунікацію в суспільстві, оскільки намагається максимально зблизити виборців і тих, хто бореться за виборну посаду. Завдяки політичному маркетингу кандидати мають змогу довідатися про потреби виборців і відповідно до їхніх потреб скласти власну політичну програму. Ті, хто зосереджується на негативному боці політичного маркетингу, передусім вказують на агресивну політичну рекламу, яка захоплює виборців лише зовнішньою ефектною обгорткою, але ігнорує зміст програм рекламованих політиків. Тож, політики за допомогою мас-медіа маніпулюють виборцями заради досягнення власних владних імбіцій. Популярним стало порівнювати політика із шматком сала: вони рекламуються абсолютно однаково, а сама реклама мало що каже про дійсні переваги цього товару (політика) порівняно з іншим.

Суперечливою проблемою є застосування владою прийомів паблік рілейшнз. (Нагадаємо, що паблік рілейшнз це функція управління, яка, зокрема, виробляє та реалізує програму дій, спрямованих на досягнення суспільного розуміння і схвалення. У даному випадку, йдеться про урядовий паблік рілейшнз, а саме, коли уряд намагається дістати суспільну підтримку своїм акціям.)

Засоби масової інформації відіграють вирішальну роль у досягненні цієї мети.

На загал, урядовий паблік рілейшнз в Україні розвиватися не в напрямку всебічного задоволення потреб ЗМІ в отримаци інформації з уряду, а навпаки, переймає ті методи, що служать дня маніпулювання пресою. Передусім це створення владою так званого медіа-істеблішменту привілейованої касти журналістів, акредитованих у владних структурах, які мають першочерговий доступ як до самих можновладців, так і до урядової інформації. Наприклад, у США такою кастою є кореспонденти, акредитовані у Білому Домі. Їхній пільговий доступ до президента і його оточення накладає на них число неписаних обмежень в інтерпретації повідомлень, зрозуміло, в бік позитивного висвітлення. Так само зрозуміло, що порушення цього кодексу поведінки призводить до виключення із привілейованої групи.

Незважаючи на традиційну практику прямого тиску на ЗМІ і журналістів, рух до створення подібної касти спостерігається і в Україні (тобто політика батога і пряника). Увага зосередилася якраз на формально незалежних ЗМІ, які мають солідну репутацію і популярність серед аудиторії. Саме із представників цих ЗМІ влада формує новий медіа-істеблішмент. Вони не лише отримують першочерговий доступ до інформації. Вони також отримують доступ на так звані "тіньові зустрічі" з лідерами. Це не офіційні наради з редакторами видань і телерадіокомпаній, звіти про які потім з'являються у пресі, а приватні зустрічі, здебільшого на дачах, де у неформальній атмосфері із провідними журналістами ведуться відверті розмови і пояснюються ті чи інші політичні акції з метою переконати запрошених у правильності цих дій і заздалегідь отримати позитивну інтерпретацію.


Подобные документы

  • Передумови розвитку журналістики в ХХ ст. Видання україномовної преси на прикладі найбільш яскравих представників періодики, які виникли в добу Першої російської революції 1905-1907 рр. Вплив наддніпрянської преси на розповсюдження української мови.

    курсовая работа [42,2 K], добавлен 15.05.2014

  • Визначення та функції політичної журналістики, історія її розвитку в Україні. Зародження незалежної української журналістики. "Кланізація" українських ЗМІ, втрата свободи. Утиски опозиційної преси, поява цензури. Вплив на ЗМІ зміни влади та курсу країни.

    доклад [68,0 K], добавлен 25.08.2013

  • Структурно-хронологічна періодизація журналістського процесу за Животком. Формування історії журналістики як науки в Україні. Наукове вивчення історії української преси та видавничої справи на початку 90-х років. Принципи партійності та правдивості преси.

    статья [20,1 K], добавлен 12.10.2009

  • Становлення та розвиток жіночої української преси. Риси формування образу жінки на сторінках преси для жінок. Основні характеристики оформлення видань. Аналіз тематичних аспектів публікацій. Аудиторія жіночої української преси та рівень її зацікавленості.

    курсовая работа [47,9 K], добавлен 18.05.2016

  • Тенденції становлення та перспективи розвитку інтернет-журналістики в Україні. Специфіка блогосфери як виду журналістики. Аналіз діяльності українських блогерів на сайті "Української правди", висвітлення соціальної проблематики, форма і зміст текстів.

    курсовая работа [145,6 K], добавлен 09.06.2013

  • Нормативні моделі взаємодії ЗМІ і держави. Модель незалежної преси, соціальної відповідальності, демократичного представництва. Лібертаріанська теорія журналістики. Допомога громадянам у знаходженні істини, у вирішенні політичних та соціальних проблем.

    реферат [35,3 K], добавлен 08.09.2014

  • Загальна характеристика понять "свобода людини" і "свобода слова". Моральні та юридичні аспекти у журналістиці. Історія розвитку свободи преси. Цензура як контроль за діяльністю журналістики. Юридичні гарантії свободи преси. Свобода преси в Україні.

    курсовая работа [35,6 K], добавлен 27.03.2009

  • Комунікативні дії та їх форми. Структура та завдання діяльності прес-служби установ, організацій і інших структур. Проблеми свободи преси в Україні, її відповідальність, вплив на свідомість суспільства. Роль місцевої преси у розвитку сучасної української.

    дипломная работа [72,0 K], добавлен 19.05.2011

  • Історія виникнення та розвиток перших європейських газет. Поява професії журналіста та спосіб подачі газетних новин. Нова система обміну інформацією і передумови до створення англійських інформбюро. Становлення перших журналів та використання реклами.

    курсовая работа [338,8 K], добавлен 31.08.2010

  • Зародження і розвиток журналістики в Європі та Україні. Становище журналістики в тоталітарному суспільстві. Журналістика в демократичному суспільстві як засіб виховання та розвитку особистості. Функціонування ЗМІ в сучасному демократичному суспільстві.

    курсовая работа [52,0 K], добавлен 02.01.2013

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.