Історія української журналістики

З плином часу в практиці газет, особливо місцевих, з'явилися нові ознаки посилення тоталітарного тиску різке зменшення критики та майже повне зникнення повідомлень про заходи, вжиті після опублікування критичних матеріалів.

Надмірна централізація влади в партії й суспільстві відбивалася у сфері преси відривом, дистанціюванням центральної "Правди" від місцевої преси, приниженням суспільної ролі останньої.

Так, активну позицію зайняв центральний орган партії у здійсненні Звернення уряду та ЦК ВКП(б) до всіх партійних, радянських, господарських та професійних організацій від 29 вересня 1931 року "Про розвиток м'ясної й консервної промисловості". "Правда" організувала низку публікацій, в яких було поставлено серйозні проблеми. Це, втім, не зупинило голоду, що насувався на країну. Газета називає причини цього, що здаються редакції головними: безгосподарність, невміло поставлена праця, невміння заводських "трикутників" (директор, парторг, профорг) організувати справу.

В цей же час місцева преса України не розгорнула систематичної роботи з організації виконання Звернення. Так, Луганськ було названо в числі міст, де має бути вжито особливих заходів але "Луганская правда" за перше півріччя присвятила зазначеній проблемі всього 2 матеріали - й ті у другому кварталі. На цей час остаточно склалася структура партійно-радянської преси як в цілому в СРСР, так і в Україні. Кожен партійний комітет розгорнув власні газети. Відповідали духу епохи їхні назви: "Більшовицький штурм", "Ленінське слово", "Сталінська перемога", "Колгоспне життя".

В обласних центрах до географічної назви додавалося слово "правда", і такі газети були переважно російськомовними. Так були засновані "Киевская правда", "Днепровская правда", "Луганская правда" тощо.

Виконуючи вимоги центральних органів, до початку 1930-х років усі районні та міські комітети партії заснували власні друковані видання. Цікаво, що, попри надзвичайну централізацію управління в усіх сферах життя в тоталітарному суспільстві та підпорядкування низів верхам, місцеві газети не підпорядковувалися обласним газетам. Але вони були певною мірою підлеглі обкому партії, зокрема, відділу пропаганди, сектору преси хоча їх засновниками були районні, міські комітети партії. Щороку в кінці грудня редакції звітували про основні результати своєї роботи саме перед вищестоящими партійними комітетами, а перед засновниками звітували раз па два-три а то й більше роки на засіданнях бюро, пленумах тощо. Тож, це був зразок авторитарної моделі преси, керованої з єдиного центру, з всесоюзного ЦК, рішення якого конкретизували та реалізовували партійні комітети на місцях.

IX з'їзд партії у 1922 році зафіксував у окремій резолюції положення про те, що партійна, радянська преса знаходиться у стані важкої кризи. Було запропоновано програму її подолання. Але через рік делегатами XI з'їзду було визнано: рішення навіть VIII з'їзду в цій галузі не були проведені в життя.

З розвитком непу якісно змінюється ситуація в країні: з'являється надлишок сільгосппродукції при катастрофічній нестачі виробів важкої та легкої промисловості. Внаслідок запровадження ринкових відносин в аграрному секторі виникає криза перевиробництва. Преса відповідно реагує на ці зміни. На шпальтах газет з'являються теми прискорення індустріалізації, боротьби з надвисокими цінами на промислові товари.

На цей час в редакціях вже складається певний штат редакторів, журналістів, здатних адекватно відповідати на вимоги часу, підвищується їхній професійний рівень. З'являєтьсі жанрове різноманіття, відроджуються забуті журналістські жанри: репортаж, фейлетон (найкраще почав піднімати цей жанр Остап Вишня). Журналісти опановують крупні газетні форми, наприклад, наскрізні теми висвітлення однієї актуальної проблеми з номера і номер.

В 1928-1929 рр. розпочався період якісно нової політичної та економічної кризи СРСР та зокрема Радянської України, який закінчився встановленням тоталітарного режиму й культу особи Сталіна. Криза зародилася в протиріччі між величезною дрібновласницькою стихією селянства та соціалістичним ладом організованого робітничого класу великих промислових виробництв.

В числі соціальних груп, підданих Сталіним найжорстокішому винищенню, були саме партійні журналісти, і перш за все публіцисти ленінської школи. Разом із так званими "старими більшовиками" їх знищила створена й відлагоджена ними ж в роки громадянської війни машина класової боротьби. Такою була розплата за поступки диктатурі та відступ від загальних законів буття задля щвидкого вирішення проблем часу.

Цей переворот в журналістиці стався тихо, практично без шумних процесів, подібних до тих, які були організовані над Зинов'євим, Каменевим, Бухаріним та іншими політичними діячами. Навіть колишні керівники каральних органів Ягода, Єжов зникали з політичної сцени після великих політичних шоу із викриттям "злочинницької діяльності" і тому подібними, .розрахованими на масу неосвідчених і напівграмотних робітників епохи індустріалізації.

З журналістами такого не було. Вони були поставлені перед драматичним вибором: або прийняти диктатуру вождя та вірно служити йому, або йти з редакцій та й з життя.

Так на протязі кількох років на початку 1930-х було замінено склад провідних працівників центральних та місцевих редакцій. Решта газетярів та новоприбульці з числа молодих членів партії сталінського призову продовжували робити газети, брати участь у соціалістичному будівництві, розвивали форми й методи роботи, грунтуючись на вже досягнутих рівнях майстерносгі.

Більше того, загальна радість від історичних (значною мірою вигаданих) перемог радянського народу у першій п'ятирічці спричинила хвилю трудового ентузіазму, масової боротьби за нове життя.

За ініціативою редакції "Правди" у 1930 р. була проведена всесоюзна нарада робсількорів. Ця ж газета організувала у 1931 році всесоюзний конкурс низових газет, де серед показників одне з чільних місць мало саме розгортання робсількорівського руху в тому числі і задля боротьби за "правильность распределения доходов".

У відповідь на це республіканська газета "Комуніст" випустила тематичну полосу під імперативним заголовком "Пресу й робсількорівську армію на боротьбу за організаційно-господарське укріплення колгоспів" (1931 р. 31 жовтня). Це був логічний наступний крок у трактуванні преси як "гвинтика", який в разі потреби можна прилаштувати до потрібного місця суспільного механізму. Кінець 1920-х років був для газет періодом підвищеної дієвості, часом справжнього її всесилля: після критичних виступів у газеті винні потрапляли у скрутне становище. У 1930-1932 рр. із зміцненням реальної влади карних органів, в цілому з тоталітаризацією громадського життя ця робота преси почала різко зменшуватися.

Зниження дієвості преси почалося протягом 1930-1932 рр. Нові господарі країни почали поволі усувати місцеві газети з активного суспільно-політичного життя. Подібна "розкіш" лишилася припустимою тільки для центральної "Правди".

Невдачі першої п'ятирічки, попри вся намагання пропаганди створити міф про "грандіозні успіхи індустріалізації", відобразилися на шпальтах тогочасних газет. Нестача коштів привела урад до необхідності у 1930 році згорнути темпи будівництва.

1934 р. новий рубіж у розвитку партійної преси, віха в історії країни. Закінчилася індустріалізація, колективізация. СРСР через величезні втрати почав виходити з кризи. В 1935 р. в "Правде" вийшла знаменна стаття "Хлеб без карточек". Сталінська Конституція проголосила: "Социализм в СССР победил окончательно й бесповоротно".

Водночас країна починає втягуватися в геополітичні процеси підготовки до другої світової війни.

Починається передвоєнний період, котрий характеризується для країни подвійною ситуацією. З одного боку, соціалізм через всі кризи й катаклізми, реально привів до покращення життя. На XVII з'їзді партії було відзначено: "Для трудящихся в СССР исчезла угроза бсзработицы, нищеты и голода". Це, підкреслювалося, було досягнуто на рейках соціалістичного будівництва.

З іншої о боку, почали розгортатися не менш страхітливі соціальні процеси, спричинені сталінським вченням про те, що по мірі зміцнення соціалізму зростає накал класової боротьби. Преса того часу чимало зробила для пропаганди цієї тези, покликаної для дальшого розкручування масових репресій, постачання наддешевої робочої сили через систему ГУЛАГа, забезпечення безумовної політичної монолітності радянського народу навіть ціною знищення його частини. Саме під цим гаслом проходили масові репресії 1937-1938 рр. Країна продовжувала розвиватися не за об'єктивними законами розвитку суспільства, а за волею однієї людини Сталіна, за законами культу особи.

Передвоєнна партійна преса України демонструвала кілька тематичних напрямків: вивчення основних положень сталінізму, прославлення успіхів, досягнутих на шляху побудови соціалізму, боротьби з ворогами народу. Газети стають все більше й більше тенденційними та ангажованими. Преса починає повністю працювати на диктаторський режим. Водночас центральні газети буквально розквітають видатними газетярськими талантами, найяскравішим з яких були у 1930-ті роки М.Кольцов, луганчани-правдісти Б.Горбатов, Ю.Жуков та інші.

До початку Великої Вітчизняної війни в Радянській Україні було створено новий тип преси компартійний. Він відрізнявся від так званих буржуазних періодичних видань, що виходили тут раніше та продовжували виходити в ці роки за кордоном, кількома принциповими ознаками.

Характерні риси компартійної преси:

1. Ця преса була створена більшовиками задля захоплення й утримання за будь-яку ціну політичної влади в колишній Російській імперії та в світовому масштабі.

2. Вона була одним з найважливіших оплотів тоталітарного суспільства, забезпечуючи:

ідейну однорідність суспільства в межах відданості справі побудування соціалистичної держави;

абсолютну керованість суспільства в усіх його складових з єдиного партійного центру;

подавлення будь-якого опору в будь-якому вигляді діям центру.

3. Спрямованість її виключно на будівництво соціалізму і комунізму.

4. Непримиренна ворожість її іншим соціальним ідеям поза межами комуністичної ідеї і навіть в межах її іншим варіантам, окрім ленінсько-сталінського типу монопартійного, команднадміністративного, казарменного соціалізму.

5. Незаперечною є участь цієї преси в організації репресій або масових (часів культу особи Сталіна, коли критика в газеті зі звинувачуваннями у підривній діяльності фактично дорівнювалась вироку), або вибіркових (часів неосталінізму, проти так званих. дисидентів).

6. Наявність численних "табу", тобто соціальних явищ, сфер, тематичних пластів чи персон, які не могли бути піддані критиці, й зорієнтованість на обмежене коло питань, завданих позаредакційними та навіть позажурналістськими факторами такими, як рішення заїздів комуністичної партії, вказівки партійних лідерів тощо.

7. Безпосередня участь у будівництві соціализму: пропаганда панівної ідеології, агітація за більшовизм і проти його ворогів, організаторська робота по виконанню рішень центру.

8. Крім нав'язаності тематики, відчувалася завданість і в цілях, взагалі не притаманних ЗМІ: участь у підвищенні продуктивності праці, якості продукції, ефективності виробництва.

9. Вся преса дуже ретельно цензурувалася.

10. Таким чином, стають зрозумілими складові того соціального механізму, у якому партійно-радянська преса була безвідмовним "гвинтиком" у механізмі партійного контролю за суспільством та впливу на нього з метою керування всіма його ділянками.

Водночас не можна не визнавати, що історія партійно-радянської преси СРСР та, зокрема, Радянської України збагатила багатьма новими і цікавими явищами творчий досвід світової журналістики, стала своєрідним неповторним явищем в історії культури. Зокрема, мається на увазі:

широке застосування масових форм редакційної роботи: "переклички", огляди, рейди;

масова участь добровільних кореспондентів у діяльності редакцій та у суспільному житті,

координація творчих сил багатьох ЗМІ території, галузі тощо на вирішенні злободенних соціально-економічних проблем;

в безлічі конкретних життєвих ситуацій преса приносила реальну користь у розв'язанні проблем підвищення продуктивності праці, якості продукції, вирішенні соціальних проблем тощо;

хоч в історичному масштабі соціалістичний спосіб господарювання й довів свою безперспективність.

17. ПРЕСА УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ У МІЖВОЄННИЙ ПЕРІОД

Таборова преса

Кінець першої світової війни застав багато українців в таборах військовополонених. Ще більше їх туди потрапило по закінченню громадянської війни в Україні. В 1920 отримали статус військовополонених і колишні січові стрільці бійці Української Галицької Армії, і петлюрівці вояки Української Народної Республіки, і бійці колишньої австро-угорської армії, яких посилали воювати в Італію. Одним з таких таборових центрів була Чехія (4 тисячі військовополонених були розміщені в таборах міст Ліберці, Йозефів). Всі вони були чужі в Радянській Україні, в Польщі. Тому вони тікали подалі й шукали якусь нейтральну державу, яка б їх прийняла на проживання і на роботу. Такою державою стала Чехія.

У 1920-1923 рр. в цих таборах було засновано кілька газет, чи не єдине видання української таборової преси в Чехії була газета "Український скиталець" (у північній Чехії). Спочатку вона виходила як щомісячна газета, а потім як двотижневик. З 1924 р., після закриття таборів стала виходити під назвою "Об'єднання". За змістом це був таборовий щоденник. Одна з постійних рубрик "З життя-буття в таборі в Йозефові". Коли редактором став Петро Будз, газета почала виходити за межі табору і розвилася до значної події культурного життя цілої української діаспори.

Почали виходити спогади про славні військові походи українських січових стрільців Галицької армії. Воєнна мемуаристика прийшла на сторінки газети. Це відразу повернуло до на увагу. Газета піднялась від 300 до 1000 примірників (на 4 тис. полонених). Газету почали і обмінювати з іншими осередками української діаспори (США, Франція, Італія, Німеччина, Австрія). Газета підтримувала основи дітячої школи. На професійному рівні газета виконувалася на низькому рівні щодо її оформлення. Вона брала своєю наближеністю до життя і відвертістю. Після 2їI світової війни українська журналістика зазнала нової хвилі таборової преси. Маса українських військовополонених в останні місяці війни в Європі та в перші роки після другої світової війни складалася з трьох джерел:

1. Українські вояки з Войська Польського, які потрапили в німецький полон ще в 1939 р., або з польської армії В.Андерса, створеної на території СРСР після подій вересня 1939 р., які, за рішенням емігрантського уряду Польщі, відмовилися воювати на радянсько-гсрманському фронті та майже мільйонною кількістю були випущені Сталіним разом зі зброєю через Близький Схід у Північну Африку. Вони билися з фашистами під Ель-Аламейном, Монте-Кассіно та брали участь у вирішальних битвах "другого фронту". Після закінчення війни вони з різних причин відмовилися від репатріації до Радянської України і залишилися в Європі;

2. "Дивізійники" це решта української дивізії "Галичина", яка була розбита Червоною армією. Приблизно 8 тисяч бійців відступили на захід, здалися в полон британцям, які вивезли частину їх на острови до таборів військовополонених.

3. Цивільні особи, колишні "остарбайтери" та в'язні німецьких концтаборів, які були визволені союзниками і потрапили до англійської, французької чи американської зон окупації.

Таким чином, на Британських островах у 1947 р. опинилося 60 відсотків від усіх українських військовополонених (приблизно 35 тисяч). За юридичним статусом вони були європейськими добровільними робітниками і мусили відпрацювати три роки під керівництвом державних британських установ.

У Великій Британії виходило 7 часописів українською мовою, три з них виходило латиницею, тому що в друкарнях не було кирилиці. Головним чином займалися цією справою лише дивізійники. Наклад цих часописів дуже малий від 20 до 100 примірників. Серед них "Відгук", "Другий етап", "Мета", "Наші будні", "Нове життя", "Скиталець", "Таборовик". В цей час виходила у Великій Британії і не таборова українська газета "Наш клич", сатирична газета "Оса".

Теми таборових газет: життя табору, життя діаспори, збереження національної пам'яті, сатира, гумор, політичні і культурні події в Україні і Європі. Таборова преса нової хвилі була більш войовничою, налаштованою антикомуністично.

Українська преса у Франції

Франція приймала українську еміграцію ще з давних давен. В 1709 р. до Франції втекла решта мазепинців. На рубежі століть тут існувала чимала українська еміграція, як із заходу, так і зі сходу України. Після першої світової війни Париж став одним з найбільших центрів еміграційного українського життя.

На відміну від еміграційної преси в Америці, періодика української громади в Європі була наскрізь політична. В 1918-1921 рр. у Франції було створено близько десяти політичних організацій, які видавали 8 періодичних видань (загалом українських часописів у цій країні було понад 30 у ті роки), з яких головними стали "Тризуб" (тижневик Симона Петлюри) і "Українське слово" (тижневик, орган Головного проводу українських націоналістів у Парижі). Генеральна рада союзу українських емігрантських організацій у Франції видавала журнал "Скоб" як журнал українського пласту у Франції. Журнал "Ватра" видавався Пластовим куренем ім. Міхновського. Певний час тут існувала військова преса. Цікаво, що журнали видавали генерали. Управа товариства бувших вояків УНР у Франції в 1927-28 рр. видавала журнал "Військова справа" (генерал-хорунжий О.Удовиченко). В 1938 р. почав виходити "За збройну Україну" (генерал-хорунжий М.Капустянський). Українська еміграція в Європі за своїм складом поділялася на два прошарки та ідейно була відповідно двох напрямків: політична (з них виходили видавці та публіцисти українських часописів) та заробітчанська (вона складала більшість читацької аудиторії).

Виходило кілька англомовних газет, серед них "The Ukrainian Quarterly. Journal of Ukrainian & International Affairs" ("Український щоквартальник. Журнал українських та міжнародних подій").

Українська преса Китаю та Далекого Сходу

Українська діаспора в Китаї почала створюватися в 1870-1880 рр. перша хвиля еміграції була організована царським урядом, який вирішував таким чином два питання: |

1) заселяв землі справжніми фермерами, які могли підняти самотужки Манджурію;

2) знесилював етнічну українську націю на її території, послаблював національний опір на її рідних теренах.

До 1917р. української преси в Китаї не було, була лише російська преса. На 1917 р. в Манджурії проживало 20 тис. родин українців (70-80 тис. людей). Як і повсюди в світі, вони прагнули об'єднання і тому розпочали випускати власну пресу, не раз проявляючи справжню підприємливість та публіцистичний талант. Лютнева революція в Росії різко змінила ситуацію і в Китаї. В червні 1917 р. вийшов перший інформативний бюлетень "Вісти українського клюба в Харбіні", який інформував про події в Петрограді, Києві.

В листопаді 1917 р. почав виходити двотижневик "Засів" (літературний, політичний, економічний часопис). Виходив рік (випущено 30 номерів). Від 1917 р. до 1920 р. період занепаду української мови і в видавництва, пов'язані з перебігом громадянської війни та іноземної інтервенції на Далекому Сході.

В 1920 р. відновилося видання української преси: в Харбіні почали виходити газети "Добробут", "Поступ", "Вимоги життя". На вихід газет дуже негативно впливала проросійська орієнтація дирекції КСЗ (Китайська східна залізниця). Тому до 1931 р. української преси в Харбіні, взагалі в Манджурії не було. Лише в 1925 р. виходила газета "Українське життя", тому що її видавцем був японець і видання не підпадало під китайські закони.

В 1931 р. японці створюють маріонеткову державу Манджу-Го. В цьому ж році починається нове відродження української преси:

двотижневик "Листи з Далекого Сходу" (5 номерів);

1932 р. - "Манджурський вісник", який існував п'ять років за підтримки українського підприємця Івана Шевченка. Випустили 200 номерів, однак через прихильність до незалежної національної позиції видання припинило своє існування;

1937 р. в Шанхаї, в Ціндао виходила газета "На Далекому Сході" під редагуванням М.Мілька, кошти на яку дав меценат В. Мігулін;

часопис "Далекий Схід" виходив у Харбіні у 1937 1938 рр. як орган Української національної колонії.

Вже під час другої світової війни у листопаді 1941 р. під редакцію М.Мілька починає виходити двотижневик "Український голос на Далекому Сході". Він не був політично заангажований і брав до висвітлення місцеві матеріали, висвітлюючи їх з незалежних позицій.

Отже, українські родини, що мешкали в Манджурії, мали де прочитати "рідне слово правди і національної надії". Вступ Радянської армії в Харбін у 1945 р. призвів до арештів і заслання українських журналістів, з тим історія вітчизняної преси тут закінчилася.

Заокеанська преса

Поза межами України по першій світовій війні зріст української преси йде в першу чергу за океаном. Деякі органи тут продовжують виходити з минулих часів такі як "Свобода", що від 1920 р. появляється вже як щоденна газета тиражем у 16.500 примірників; "Народна Воля" (тричі на тиждень); "Америка".

Народжуються нові органи, переважно газетного типу. У 1923 р. почав виходити тижневий орган поступового, демократичного напрямку як орган Товариства "Оборона України" під назвою "Українська Громада". Пізніше під проводом д-ра М.Мандрики виходить орган соціалістично-революційного напрямку під назвою "Правда і Воля", що з газетного типу переходить потім на журнал.

У Детройті виходить орган поступово-демократичний під назвою "Пора", а потім "Нова Пора" (пізніше "Нова Громадська Пора" під проводом Н.Григоріїва). Далі орган націоналістичної думки "Новий Шлях" (Саскатун, Канада), "Націоналіст" (Нью-Йорк) і його продовження "Україна"; так само "Україна" в Буенос-Айресі, там же "Наш Клич", "Січовий Клич" та інші.

Органами, що відбивали думки і національно-політичне становище гетьманського руху, були "Наш Стяг" (під проводом О.Шаповала), "Січ" (Чікаго), "Український Робітник" (Торонто).

Тижневик "Праця" виходив впродовж десятиліть, і це найстаріша з досі існуючих газет в Бразилії. Почалося її видання в грудні 1913 р. в місті Парана, де й досі існує найбільший в цій країні за чисельністю й розвинений організаційно український осередок. У перші роки видання вона мала підзаголовок "Одинока українська часопись в Бразилії". Видавник видавнича спілка василіян. Це був фінансово потужний інформаційно-просвітницький та релігійно-католицький журнал; в 1936 р. тут навіть видавали додаток "Недільне слово", який роздавали безкоштовно.

Основні теми журналу: ідея соборності України; ідея збереження національної свідомості в діаспорі; ідея підтримання мови; історія українського народу, культури, літератури; друкування літературних пам'яток, зокрема творів Маркіяна ПІашкевича.

Газета відрізнялась жанровим багатством та професійністю журналістів. Вона обмінювалася матеріалами з іншими газетами України, такими як "Українське діло", "Українське слово". Життя етнічної батьківщини газета висвітлювала широко і агресивно по підношенню до комуністичного режиму, зокрема переслідувань українських діячів у СРСР. Завдання, які вирішувала ця газета:

згуртування українців Бразилії навколо пресового органу, який зв'язує їх між собою, з етнічною батьківщиною та з українськими осередками в інших країнах;

національне виховання молоді;

зусилля до визнання українського народу в світі як етнічної одиниці.

Втім, "Праця" не відчужувалася й від суспільного життя своєї країни. В газеті була постійна рубрика "Бразилійські вісті", яка велася цілком професійно. Незважаючи на те, що більшість матеріалів подавалася без підписів, серед відомих редакторів, авторів були П.Карманський, С.Дністрянський, Г.Хомишин. Виходили також органи комуністично-совєтофільського напрямку, такі як "Щоденні Українські Вісті", "Українські Робітничі Вісті" (Вінніпег); "Фармерське життя" (Вінніпег).

Виходить кілька газет церковно-релігійного характеру.

Пізніше робляться спроби видавати журнали. Один з перших ілюстрований загальноосвітній місячник під назвою "Заморський Вістник". Видає його з 1920 р. "Робітнича Книгарська і Видавнича Спілка" в Торонто за редакцією П.Крата. Незважаючи на добре ведення як освітнього органу, що приносив багату і різноманітну лектуру, він протримався лише рік і припинив своє існування через брак фондів.

Після того з'являється декілька журналів популярно-літературно-громадського характеру: "Воля України", "Нова Україна", "Рання Зоря" в Нью-Йорку. Всі вони мали короткий вік.

Більш поважного характеру набирає ілюстрований місячник, присвячений культурним і економічним справам українців в Едмонтоні (Канада) під назвою "Західні Вісти", що 1928 р. виходять за редакцією Я. Крета. Тоді ж появляється журнал, присвячений для робітничої самоосвіти під назвою "Світло" (19281929; Нью-Йорк). Там же (Нью-Йорк) виходить "Вістник ОДВУ" як центральний орган Організації Державного Визволення України націоналістичного напрямку (19231933 рр.). У Вінніпегу виходить комуністичний журнал "Робітниця" та того ж напрямку журнал для молоді "Молодий Світ".

В 19201921 рр. в Нью-Йорку виходить місячник для справ промислу, торгівлі і просвіти, що його видає "Січовий Базар" під назвою "Базар" (1934). У Пітсбургу "Жіночий Світ" (19331934), а у Саскатуні з 1918 р. орган "Студенського Кружка" при Інституті ім. П.Могили під назвою "Каменярі". Органом української молоді був також місячник організації "Мазепинці". Виходив він латинкою під назвою "Мазепинець" в Чікаго (19311932).

З органів церковно-релігійного змісту були такі часописи: "Сіяч" Української Автокефальної Православної Церкви в ЗДА, що почав виходити в Чікаго з 1921 р., і "Віра та Знання", часопис євангельського християнства (Торонто, 19231924 рр.).

Та найширше розвинулися тут органи гумору і сатири. Крім "Молота", що виходив у Нью Йорку в 19191924 рр., виходили також такі часописи, як двотижневик "Оса" (Чікаго, 1918--1921), "Батіг" (Чікаго, 1921), "Перець" (Нью-Йорк, 1924), "Пугач" (Нью-Йорк, 1925), "Сміх і Правда", що почав виходити у Нью-Йорку 1939 р.

Преса бачванських українців

Першим органом бачванських українців (Югославія) стає тижнева газета під назвою "Руски Новини", що виходила в 19241939 рр. місцевою говіркою в Керестурі-Дякові. Там же виходила українською мовою двічі на тиждень газета під назвою "Рідне Слово", яку видавав о. М.Фірак. Протрималася до 1939 р.

В 19361938 рр. в Керестурі виходив місцевою говіркою журнал "Думка", а з 1939 р. літературною українською мовою як націоналістичний орган під проводом М.Бучка (Раєво Село). Товариство "Просвіта" у Загребі видавало загальноосвітній орган "Вістник", що виходив в 19361939 рр.

18. Преса у роки 2ї світової війни

Український народ включився у нову світову війну одним з перших. 1 вересня 1939 р. розпочалися бої на німецько-польському фронті, а 17 вересня Червона армія розгорнула так званий "визвольний похід" на захід, взявши, згідно з планом "Молотова Ріббентропа" участь у розподілі Польщі.

Західна Україна відійшла до СРСР. Трудящі Галичини у багатьох випадках радо зустрічали червоноармійські підрозділи, сподіваючись на покращення власної долі у возз'єднаній Україні та у державі робітників і селян.

Цей обережний оптимізм відобразила частина західноукраїнських газет, здебільшого прокомуністичної орієнтації. Націоналістично налаштовані видання побачили в подіях, що розгорнулися, нову загрозу звільненню України. Зрештою, через кілька місяців НКВС почали переслідування і тих, і інших. Націоналістичні кола відразу стали до процесів совєтизації західних областей у безумовну опозицію. Ці процеси в першу чергу охопили стороння нових органів влади, переміни навчальних програм у школах, а поволі почали переходити й у світ преси.

Всьому процесу переведення соціально-політичної о життя краю на радянський спосіб життя потрібні були нові відносини в сфері масової інформації. Всі видання, що були надбані галицькою інтелігенцією до 1939 р., виявилися непотрібними і шкідливими. Замість них почали виходити об'єднані органи обласних та міських партійних комітетів "Радянська Волинь", львівська "Вільна Україна", тернопільська "Вільне життя", станіславська "Радянська Україна", дрогобицька "Більшовицька правда".

Згодом, після перебрання у Румунії Північної Буковини, у Чернівцях почалося видання обласної "Радянської Буковини". Розгорнулася мережа районних газет: "Сталінська перемога" (Рава-Руська), "Червоний прапор" (Коломия) тощо.

В перші дні війни редакції перебудовували роботу на новий лад. Основними тематичними напрямками місцевої преси стали повідомлення з фронтів, пропаганда справедливого характеру війни, розгортання мобілізаційних ресурсів, переведення промисловості на виробництво військової продукції, евакуаційні проблеми.

У діючій армії почали розгортатися фронтові, армійські, дивізійні газети, штати яких комплектувалися з робітників місцевих органів преси. Типові назви цих російськомовних газет "За Родину!", "В бой", "За победу!".

В умовах "дивізіонки" редакція та друкарня складали єдиний комплекс і пересувалися разом згідно з переміщеннями штабів.

Війна породила і новий тип преси компартійно-фронтовий. Він відрізнявся від "мирних" типів певною романтикою надзвичайних, історичних подій, газети створювали атмосферу ненависті до ворога, волі до перемоги, прагнення військового подвигу, подолання страшних труднощів і принесення жертв задля захисту Батьківщини та кінцевої перемоги.

Це певною мірою ріднить такі газети з пресою січових стрільців або з підпільними журналами, газетами й листівками української повстанської армії. Але абсолютно протилежна ідеологія комуністична, інтернаціональна замість демократичної, національної породжує особливості теми, проблем, заголовків, лексики тощо.

Подібними були й організація та методи підпільної журналістської роботи. В бойових ланках були призначені дописувачі з числа колишніх вчителів, активістів тощо, вони конспиративно передавали матеріали до редакцій, які мали прямий контакт з військовим командуванням та політичним центром.

Порівнюючи пресу ОУН-УПА та червоних партизанів, слід мати на увазі, що перші спиралися на підтримку обмеженого населення на порівняно невеликій території тоді як за другими була величезна країна з потужною економікою, армією, був зв'язок з Великою землею. За документами, партизанам було відправлено літаками 84 похідні друкарні. Кількість друкарень УПА, вірогідно, сягала 10-20.

Для ефективного забезпечення діяльності фронтовоїпреси у надзвичайних умовах фронту й тилу ЦК партії було вжито ряд термінових заходів. Було змінено структуру управління засобами масової інформації: керівні функції були передані Управлінню пропаганди й агітації ЦК ВКП(б), яке направляло до редакцій інструкції: про що писати, як само писати, на які особливості теми звертати увагу.

У перші місяці війни гітлерівці захопили Україну. Випуск партійно-радянських газет на цей час припинився повністю, за виключенням листівок підпільників та друкованих видань крупних партизанських з'єднань під командуванням Ковпака, Федорова ("Партизанская правда" тощо). Ці газети виходили в лісових друкарнях на обладнанні, що доставлялося з Великої землі разом зі зброєю, вибухівкою та пачками "Радянської України" і центральних московських газет. У формуванні бойових загонів та веденні ними воєнних дій вони зіграли надзвичайно важливу роль.

ЦК КП(б)У та радянський уряд евакуювалися на схід. Радіостанція ім. Шевченка вела передачі українською мовою з Саратова, "Радянська Україна" з Москви, а фронтова радіостанція "Дніпро" була наближена безпосередньо до місць ведення боїв. Орган ЦК КП(б)У та Верховної Ради УРСР газета "За Радянську Україну!" в 1942 році виходила навіть без зазначення місця її випуску.

Вигнання німецько-фашистських окупантів з українських земель почалося з Ворошиловградської області. Невдовзі, у 1943 р., тут почався випуск центральної української партійно-радянської газети "Советская Украина", згодом її редакція перебралася до Харкова, а вже звідти повернулася до Києва восени 1943 р.

Почалося відновлення й низових ланок партійно-радянської преси. Вже в перші тижні після відновлення райкомів партії почали виходити "Під прапором Леніна" (Мілове), "Ленінський заклик" (Рубіжне), "Ленінська перемога" (Містки).

Згодом, із просуванням лінії фронту на захід, почали виходити обласні газети "Соціалістичний Донбас" (Сталіне), "Соціалістична Харківщина", "Зоря" (Дніпропетровськ). Вони знаменували початок мирного життя. Так, "Днепровская правда" (Дніпропетровськ) в перших жовтневих номерах 1943 р. друкувала розпорядження міськвиконкому, вісті з фронтів, міжнародну інформацію.

"Ворошиловградская правда" повідомляє про стан шахт області та перші дії по відновленню вуглевидобутку.

Натомість у великих містах окупаційні влади почали випускати колабораціоністські газети, як, наприклад, "Нове життя" у Харкові втім, ці видання не мали широкого розповсюдження серед населення. За змістом вони являли собою зуміш офіційних повідомлень військових комендатур, управ бургомістрів, та передруки з геббельсівських видань у Німеччині.

Дещо поіншому складалася доля української преси в західних областях.

17 вересня 1939 року Червона армія розпочала так званий визвольний похід згідно з пактом МолотоваРіббентропа, за яким территорію Польщі було розділено між Германією та СРСР. Результатом цього походу стало приєднання Галичини до Великої України. Встановлюється радянська влада на Львівщині, Івано-Франківщині, Тернопільщині, Волині тощо.

Відразу розпочинають вихід ноні обласні газети, органи відповідних обкомів КПУ: "Вільна Україна", "Львівська правда", "Прикарпатська правда". Майже одночасно починають виходити низові партійно-радянські газети органи міських і районних комітетів комуністичної партії та виконкомів новостворених рад.

До початку Великої Вітчизняної війни в Галичині розпочалося створення колгоспів, у відповідь на репресії НКВС розгортається рух національного опору. Відбувається відтік національно мислячих кадрів у підпілля ОУН-УПА, на чолі якого стояв Степан Бандера.

22 червня 1941 року друга світова вітова війна перекидається на територію Радянського Союзу. За кілька днів було припинено видання партійно-радянських газет в Галичині внаслідок поразки Червоної армії на першому етапі війни. До кінця 1941 року практично вся Україна була окупована. 30 червня 1941 року у Львові було проголошено встановлення незалежності у вигляді Української Самостійної держави, яку очолив Ярослав Стецько. Тут стала виходити газета "Самостійна Украіїна" (у Станіславі вийшло 4 номери). Крайові управи німецької окупаційної влади починають видавата офіційні газети. Поруч з ними деякий час існувала незалежна українська преса.

Через півтора місяці Гітлер скасував самостійну Україну, створивши на її місці генерал-губернаторство.

Від червня по серпень військову владу в Галичині утримувало командування угорських військ. Їхній режим був порівняно м'якішим, аніж гітлерівський, що прийшов йому на заміну. На перебіг подій значний вплив мав і факт проголошення та існування протягом майже двох місяців Українського уряду на чолі з Ярославом Стецьком, скасованого згодом за наказом з Берліну. Я. Стецько потрапив до концтабору.

З кінця липня практично вся газетна періодика Галичини виходила як пресові органи місцевої влади. Серед цих видань слід особливо відзначити дрогобицьку газету "Вільне слово", "Золотий тризуб" (Калуш), "Тризуб" (Чортків), "Воля" (Копичинці).

На початку серпня 1941 р. владу на Галичині перейняли у угорців німці. Відразу почалися більш жорсткі порядки, зокрема, ряд незалежних низових газет та "Самостійна Україна" були закриті. Замість неї почала виходити газета "Українське слово". Провідною темою цієї газети, як і решти інших, стає антибільшовизм.

Водночас газетярі друкували історичні розвідки, літературні твори, критичні статті щодо творчості Лесі Українки, Богдана Лепкого, Миколи Хвильового.

Німці поставилися до справи створення нової мережі засобів масової інформації на підкорених землях дуже серйозно. Зокрема, передбачили постачання свіжої інформації до Львова спочатку поїздом з Берліна та Відня, а потім телеграфом. Тим самим було вирішено питання забезпечення всіх часописів одноманітною офіційною інформацією щодо подій в Німеччині, в світі, на фронтах тощо.

Для керування цією справою створили прес-службу генерал-губернаторства. Шеф преси призначив виголосити, що державна мова на території Галичини німецька. Окремо дозволявся вихід офіційної преси українською й польською мовами. Протягом короткого часу було уніфіковано інформаційне життя в пресі. Окупаційна влада вела політику зменшення кількості українських видань, тому протягом перших місяців 8 газет перестали виходити.

Деякі редакції прагнули пристосуватися до нових умов і вижити, зберегги свою корисність і новій владі, і читачам, наприклад, друкували "Самоучку німецької мови", що теж може бути розцінено як поступка в національній справі та колабораціонізм з нацистами..

Під командою шефа прес-служби Лемана було створено інформаційне агенство "Телепрес".

Всі газети друкували офіційні матеріали, інформацію про стан на фронтах.

Місцеві газети виходили з дозволу окупантів за умови повної підтримки нової влади, наприклад, "У бій" (Косів) і "Воля Покутя" (Коломия), "Рогатинськс слово". В Станіславі існувала обласна газета "Вісник Станіславської обласної управи", у Львові "Щоденні вісті".

В 1941-1943 роках починає знову виходити українська преса в діаспорі. В Бухаресті Дмитро Донцов видавав журнал "Батава", в Берліні "Український вісник".

Зростає популярнісгь підпільної преси ОУН-УПА (листівок, прокламацій, які друкувались на машинці, переписувались від руки). Вони містили заклик до боротьби і проти Сталіна, і проти Гітлера, за відродження національно і державно незалежної України. Ця преса проіснувала до приходу в Галичину Червоної армії, продовжувала працювати й пізніше, знову в підпіллі.

Прогітлерівська тенденційність відштовхнула від колабораціоністських видань широкий читацький загал. А підпільна преса ОУН-УПА в період від 1942 по початок 1950 рр. набуває великого впливу та авторитету. Тому поруч з часописами "За самостійну Україну", "До зброї", "Самостійник" та ін. видаються неперіодичні "Чорний ліс", "Маківка". В підпіллі випускалися офіційні видання "Вістник УГВР", "Бюро інформації УГВР", "Самостійність". Серед провідних публіцистів П.Полтава, О.Горновий, П.Дума, Л.Кужіль та ін.

Історичний досвід виходу української періодики в Галичині під час гітлерівської окупації дозволяє зробити кілька висновків:

за будь-якої найменшої можливосгі, зміни історичних обставин українська інтелігенція, населення відновляли вихід незалежних друкованих видань національно-патріотичного, самостійніцького характеру;

до кінця 1930-х років українська преса опинилася під сильним впливом і відверто співпрацювала з ОУН, а потім і з УПА, отримуючи від них підтримку та вбачаючи в них реальну силу, що може відстояти українську ідею та захистити інтереси місцевого населення. Наступний історичний досвід показав, що на той час такої сили не було;

окупаційний німецько-фашистський режим встановив структуру керування пресою, що мало чим відрізнялася від "партійного керівництва" нею під час встановлення радянської влади: механізми розподілу кадрів, цензурування, забезпечення папером і друкарськими послугами і навіть експедиювання були схожі між собою. Різниця полягала лише тому, що компартійна пропаганда видавала свої дії як заходи боротьби з буржуазно-націоналістичним рухом на користь трудящих Галичини і тому мала певну підтримку, а гітлерівська окупаційна влада не прикривала своїх намірів надто складними пропагандистськими вигадками;

прислужництво гітлерівському окупаційному режиму привело друковані часописи до втрати народного довір'я.

19. ПАРТІЙНО-РАДЯНСЬКА ПРЕСА ПІСЛЯ ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

З 1943 року Радянська армія вже почала визволення України.

Місцеві газети Радянської України понесли значні збитки внаслідок окупації, практично "з нуля" відновлювали роботу. В перші ж дні після взяття крупних населених пунктів, починали виходити місцеві газети.

Спочатку місцевій пресі було дуже важко ефективно вести роботу на звільнених від окупації територіях. Натомість центральна преса у Москві системно й широко показує досвід ведення цих робіт як у тилу, так і в місцевостях, недавно звільнених від тимчасової окупації.

Красномовні назви газетних статей того часу: "Возрождаются освобожденные районы области", "Народ берегся за работу с боевым пылом", "Задача коммунистов - организовать советских людей", "Настоящие хозяева Сталинской области".

Характерна прикмета того часу партія затверджувала народногосподарські плани щодо видобутку вугля, вирощення зерна, виплавки сталі. Вона ж вирішувала, яким бути газетним шпальтам.

Багато уваги приділяли газети післявоєнної доби висвітленню виконання "Закону про п'ятирічний план відбудови і дальшого розвитку народного господарства УРСР на 1946-1950 роки". Фактично це була програма дій для кожної редакції: в плані було перелічено головні напрямки роботи, форми і методи, кінцеві цілі тощо. Крім того, закон у кожній області було конретизовано, в кожному районі чи місті складено подібні плани, а отже, власну програму мала кожна ланка ЗМІ країни від всеукраїнських до низових.

У післявоєнний час партійне керівництво пресою стало більш вимогливим. Не змінився політичний режим, це був той самий культ тієї самої особи з притаманними йому ознаками жорсткого керівництва.

Партійній номенклатурі треба було повертати країну до старих порядків. Для цього були обрані художня література, театр і журналістика.

Дістали своє й вчені, зокрема в рамках боротьби з всйсманістами-морганістами. Кібернетика була визнана "служанкой буржуазной науки". Партія оголошувала цілі напрямки в науці шкідливими.

Преса не давала можливості для боротьби ідей, вільного обігу різних думок, пропозицій тощо.

Всі рішення приймалися кулуарно, виносилися через пресу у готовому вигляді й виконувалися через систему партійної дісципліни. Преса так само лишалася тільки "гвинтиком" великої машини.

Плюси й мінуси "хрущовської відлиги"

З 1956-го року починається новий етап історії СРСР. Після смерті Сталіна та кількох невеличких кремлівських "переворотів" до влади в країні прийшов М.Хрущов, з ім'ям якого пов'язують цілий історичний етап, названий у порівнянні з епохою відвертого тоталітаризму "відлигою" саме через спробу відкинути практику культу особи.

Яскрава сторінка цього періоду прискорення темпів житлового будівництва в СРСР, що принесло і нові повороти газетярських тем: реконструкція будіндустрії, розширення бази фінансування галузі, зведення цілих мікрорайонів дешевих п'ятиповерхових будинків. Було поставлено завдання в найближчі 10-12 років покінчити з житловою проблемою в країні.

Проте чотири десятиліття преса виявляла байдужість до сільського житлового будівництва. Мільйони селян самотужки будували собі хати, згодом будинки, а преса ніяк не реагувала на такий потужний суспільний рух. Партія ставилася до селянського самобудівництва нейтрально: не заперечувала, але і не допомагала. В першу чергу будувалися заводи, а отже пріоритет був у міського будівництва. На селі цей процес ішов ніби поза межами діяльності структур соціального управління. Отже, прямих вказівок преса не мала, а без них рушити справу головні редактори не вважали за доцільне.

Неспроможність досягти кінцевої мети в конкретній справі зросла до неможливості досягти і кінцевої цілі побудови комунізму. Коли це стало зрозумілим, саме преса мала за власним покликанням підняти тривогу. Але партійна дисципліна, неможливість виступити проти лініі партії без її дозволу не давали змоги критикувати партію, її ЦК, їхню політичну лінію.

Тож, компартійна преса, точніше, жорстке керування нею стали одним з чинників загибелі всієї партії, повалення соціалістичного ладу в СРСР, розвалу величезної світової імперії, самоспростування великої ідеї поєднання рівності та свободи.

Між тим керівництво партії намагалося вирішити й саме стратегічне питання розвитку країни та й всього "табору соціалізму". XXI і XXII з'їзди КПРС в порядок денний питання практичної побудови комуністичного суспільства. Замість п'ятирічного був прийнятий семирічній план розвитку країни, і семирічка мала просунути СРСР по цьому шляху. Партія урочисто проголосила, що вже нинішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі, визначила час настання "світлого майбуття" 1980-й рік.

Великий ентузіазм в суспільстві викликало обговорення й прийняття нової Програми партії програми побудови комунізму. Повсюдно в газетах, на радіо висвітлювали й вивчали визначний документ епохи "Моральний кодекс будівника комунізму". Велику хвилю послідовників мало заснування бригад комуністичної праці. Все це накладалося на реальні досягнення радянської науки і техніки в підкоренні космосу, освоєнні цілинних і перелогових земель та успіхи на численних гігантських новобудовах Сибіру тощо.

Преса брала найактивнішу участь у кожній з цих політичних кампаній. Створення в суспільстві атмосфери соціального оптимізму, впевненості у справедливості й непереможності справи побудування комунізму один з яскравих прикладів високої ефективності партійно-радянської преси.

Замість застарілих назв низових газет "Більшовицький штурм", "Сталінська перемога" тощо прийшли нові: "Комуністичний шлях", "Шлях до комунізму", "Будівник комунізму" та подібні.

Журналісти часів "відлиги" в масі своїй щиро вірили в те, що писали, дійсно прагнули додати й свою дещицю до історичних звершень свого народу. Газетні сторінки були сповнені оптимістичними заголовками: "Наші цілі ясні, завдання вирішені до роботи, товариші!", "Партія вирішила народ виконає!", "Новий блюмінг працює на комунізм!". Усміхнені, щасливі обличчя "маяків виробництва" обов'язково прикрашали перші полоси газет і обкладинки журналів. Жодного матеріалу щодо труднощів з постачанням хліба в магазини, нічних черг за продовольством там немає.

Проте саме під час "хрущовської відлиги" ( 19561964 рр.) партійно-державна машина почала буксувати. Невиконання настанов партії при Хрущові вже не тягло за собою покарання арешту, тюрми або й розстрілу. Те, що трималося на страху, не було ефективно замінено на інші соціальні мотивації. Саме тому невдовзі на зміну "відлизі" прийшов неосталінізм брежнєвського типу.

Відмова від жахливого наслідства тоталітарного суспільства не була належним чином підготовленою ні партією, ні пресою, ні особисто Хрущовим. Його розвінчувальна доповідь на XX з'їзді КПРС була несподіваною навіть для членів ЦК. Наступна політика волюнтаристського керування країною і партією (розподіл обкомів партії на промислові й сільськогосподарські, нав'язування хімізації та вирощування кукурудзи тощо) не були зрозумілі й підтримані суспільством.

Далася взнаки негативна реакція всередині партії на надто сміливі розвінчування її минулого. Не лишилися без наслідків і конфлікти з інтелігенцією, в яких Перший секретар ЦК зазнав очевидної політичної поразки. Преса взяла активну участь у розкручуванні пропагандистської кампанії надзвичайних розмірів, але це проходило на фоні дедалі важчих продовольчих проблем, розладу й погіршення рівня життя. Пропаганда відірвалася від суспільного життя, історична мрія від економічного інтересу.

І все ж 60ті роки похитнули сталінську монолітність компартійної влади. Адже перебудову кінця 1980-х. розпочинали саме "шістдесятники", розбуджені першою нестійкою хвилею демократизації радянської о суспільства.

Преса тих часів спочатку показує певну розгубленість на фоні звичної рутинної роботи та емоційно піднесених матеріалів щодо швидкого настання комунізму. Журналісти в масі своїй починають розуміти, що писати так, як вони це робили ще вчора, сьогодні вже не обов'язково. А як слід це робити по-новому ніхто команди не давав. В деяких редакціях розпочинається складний пошук шляхів пристосування життя ЗМІ до несподіваного ступеня свободи. Настанов з цих проблем не було, а йти власним шляхом, як правило, не наважувалися: це могло бути розцінене "вгорі" як рух проти лінії партії.

Отже, особливість і головне протиріччя "хрущовської відлиги" полягає перш за все в тому, що не було вірно знайдено межу між необхідною ступінню керованості суспільства і партії.

По-друге, творчі сили суспільства не були насправді пробуджені до життя й боротьби. Тобто комуністичну свободу реформатори проголосили, але не дозволили. Тож, в історичній поразці "відлиги" є доля відповідальності й преси.

Головним для розуміння динаміки ролі й значення партійно-радянської преси в період 19561964 рр. є те, що вся система управління пресою залишилась незмінною. Не можна було засновувати позапартійні часописи, не кажучи вже про некомуністичні видання. Зв'язаними партійною волею лишалися поліграфічні потужності, запаси паперу.

Тодішня свобода ретельно дозувалася у кожному конкретному випадку. Тому в світі преси "відлига" більше зачепила центральні, тобто московські видання, передусім такі як "Известия", "Комсомольскую правду", "Литературную газету", журнали "Новый мир", "Москва", "Нева", "Наш современник", "Юность" тощо. Саме там журналісти зрозуміли, що у них тепер є право на вільне слово і навіть на вільну думку (в межах комуністичної ідеї, певна річ), на влучний епітет, на нетривіальний сюжетний хід.

На сторінки деяких центральних газет прийшла жива особистість з власними роздумами. Більше того, позитивний герой, виявляється, був з сумнівами, з правом на власну точку зору, відмінну від точки зору більшості.

Місцевій пресі ця практика давалася надзвичайно важко: "відлига" не зачепила низові ланки партійного контролю над пресою.

Згодом, на початку 1960-х, протиріччя в партії й суспільстві почали набувати дедалі більш гострих форм. Чим більше свободи давав суспільству Хрущов, тим довшими ставали черги за хлібом в магазинах. Негативне враження на суспільство справив "м'який" голод 1961 року. Все більше виявлялося ознак того, що нова політика не була органічно притаманною соціалістичному суспільству. Оскільки жорсткість, острах, масове насильство були усунуті, з'явилися нарівні з елементами свободи й відчутні елементи розхлябаності, безгосподарності, безвідповідальності.

Створення територіальних раднаргоспів замість звичних обкомів ще більше децентралізувало управління суспільством. Преса, затиснута в лещата звичного суворого контролю, з цих процесів взагалі була вилучена. До реформ у світі ЗМІ ніхто під час "відлиги" і не приступав, а після двох конфліктних зустрічей Хрущова з представниками художньої інтелігенції це стало неможливим.