Цивільна та адміністративна відповідальність за порушення чинного законодавства України в галузі електроенергетики

Аналізуючи українське законодавство, визначимо, що за скоєння адміністративних проступків до адміністративної відповідальності можуть бути притягнуті наступні особи:

- громадяни з досягненням 16-річного віку на момент вчинення правопорушення (в тому числі й неповнолітні особи віком від 16 до 18 років);

- іноземці та особи без громадянства;

- спеціальні суб'єкти - посадові особи; військовослужбовці, працівники органів внутрішніх справ, Служби безпеки України, прокуратури та інші (у порядку, визначеному діючим законодавством); особи, які здійснюють професійну діяльність у сфері, що підлягає адміністративно-правовому регулюванню (працівники транспорту, торгівлі, сільського господарства, землекористувачі, мисливці тощо); народні депутати України [94] та інші. Крім того, у зв'язку зі спробами розширити поняття адміністративної відповідальності, ряд вчених пропонує віднести до кола її суб'єктів юридичних осіб [53,с.110;70,с.65-91].

Суб'єктом дисциплінарної відповідальності є дієздатний працівник, статус якого залежить від посади, яку він займає, від його кваліфікації, виконуваної роботи тощо. При цьому до них можна віднести як рядових працівників, так і посадових осіб. А також існують спеціальні суб'єкти, які притягаються до дисциплінарної відповідальності на підставі законодавчих актів, Дисциплінарних статутів чи Положень про дисципліну (наприклад, судді, державні службовці, працівники зв'язку, залізничного транспорту, прокуратури тощо) [34;82].

Характеризуючи суб'єктів адміністративних та дисциплінарних правопорушень, слід мати на увазі, що при дисциплінарній відповідальності існує службова підпорядкованість, тобто суб'єктом дисциплінарного проступку є член трудового колективу, а суб'єктом контролю та примусу - власник або уповноважений ним орган. В той же час, при адміністративній відповідальності така підпорядкованість відсутня, оскільки відсутні стійкі організаційні зв'язки між правопорушником та суб'єктом контролю й примусу.

Що стосується суб'єктивної сторони адміністративних та дисциплінарних правопорушень, то необхідно відмітити, що в обох випадках цей елемент їх складу являє собою психічне відношення правопорушника до скоєного проступку та його наслідків. Складовими суб'єктивної сторони проступку є вина, мотив та мета.

У цілому адміністративна відповідальність відрізняється від дисциплінарної за найменуванням самих стягнень, їх характером, ступенем їх ваги. Відмежування адміністративної відповідальності від дисциплінарної за специфікою процедур її здійснення та застосування санкцій полягає у наступному. Провадження у справах про адміністративні правопорушення вирізняється серед інших проваджень за низкою критеріїв. До них належать особливості органів, які здійснюють провадження, специфіка актів, якими оформлюється процесуальна діяльність, процедури їх оформлення, його швидкість та економічність.

Процесуальна діяльність розвивається послідовно і має відповідні стадії, які чітко регламентовані в чинному адміністративному законодавстві, а саме: порушення справи про адміністративне правопорушення; розгляд справи й винесення щодо неї постанови; оскарження й опротестування постанови; виконання винесеної постанови [6,с.153]. В той же час, дисциплінарне провадження не формалізоване. Вибір санкції залишається за керівником. Крім того, в дисциплінарному провадженні встановлення факту проступку здійснюється не на основі протоколів, а достатньо пояснення винної особи. Менш виражені в дисциплінарному провадженні стадії руху справи, іншим є порядок накладення стягнень, що оформлюється наказом, і т. ін..

Якщо адміністративне стягнення може бути накладено в стислий термін - негайно чи не пізніше двох місяців з дня скоєння проступку, то дисциплінарне законодавство розрізняє терміни з дня скоєння й з дня виявлення проступку.

Таким чином, виходячи з порівняльного аналізу адміністративної та дисциплінарної відповідальності, можна зробити висновок, що вони якісно відрізняються одна від одної і чітко розмежовуються за всіма вказаними властивостями.

1.2 Правова сутність цивільної відповідальності. Види цивільно-правової відповідальності

Цивільна відповідальність -- це самостійний вид юридичної відповідальності, який полягає у застосуванні державного примусу до правопорушника шляхом позбавлення особи певних благ чи покладення обов'язків майнового характеру. До правопорушника застосовуються санкції майнового характеру, які спрямовані на відновлення порушених прав та полягають у відшкодуванні збитків, стягненні неустойки чи пені.

Особливості цивільно-правової відповідальності:

-майновий характер;

-стягується на користь потерпілої сторони;

-компенсаційна природа, тобто спрямованість на відновлення майнової сфери потерпілого.

Цивільно-правова відповідальність виконує такі функції:

-компенсаційну, сутність якої полягає у відновленні стану, що існував до порушення суб'єктивного права, а у разі неможливості такого -- грошового чи іншого відшкодування заподіяної шкоди;

-виховну, яка спрямована на попередження таких цивільно-правових порушень у майбутньому, як з боку правопорушника, так і інших учасників цивільних правовідносин;

-стимулюючу, що розкриває позитивний аспект відповідальності та полягає в тому, що встановлення у законодавстві цивільно-правової відповідальності стимулює інших учасників до належної поведінки.

Цивільно-правову відповідальність можна класифікувати за різними критеріями.

Залежно від підстави виникнення цивільно-правова відповідальність буває договірна та недоговірна. Договірна відповідальність настає у разі порушення договору однією із сторін. Позадоговірна відповідальність має місце у разі заподіяння шкоди чужому майну чи здоров'ю, а також в інших випадках заподіяння шкоди, якщо між заподіювачем шкоди і потерпілою стороною не існувало договірних правовідносин. Залежно від кількості осіб, які беруть участь у виконанні зобов'язання, застосовують часткову (дольову), солідарну чи субсидіарну (додаткову) відповідальність. Часткова (дольова) відповідальність полягає в тому, що кожен із учасників зобов'язання несе відповідальність у межах своєї частки. Солідарна відповідальність настає лише у випадках, прямо вказаних в законі чи договорі, і при цьому кредитору надається право вимагати виконання обов'язку частково або в повному обсязі від усіх боржників разом або від одного із боржників. Субсидіарна (додаткова) відповідальність має місце у разі, якщо її прямо передбачено в законі чи договорі, вона не може перевищувати обсягу повної відповідальності [109,с.45].

Залежно від обсягу відповідальності виділяють повну, обмежену та підвищену (кратну) відповідальність. За загальним правилом, цивільно -правова відповідальність настає в повному обсязі, а це означає, що розмір відшкодованої шкоди не повинен перевищувати суму заподіяних збитків, тобто відшкодування не повинно призводити до збагачення потерпілого. Проявом обмеженої цивільно-правової відповідальності може бути встановлення у договорі правил про залікову, виключну або альтернативну неустойку (ст. 624 ЦК). У певних випадках законом може бути передбачено застосування підвищеної цивільно-правової відповідальності, яка полягає у застосуванні до правопорушника додаткових санкцій у порядку та розмірах, визначених законом. Наприклад, у разі визнання недійсним правочину, який учинено під впливом насильства, винна сторона (інша особа), яка застосувала фізичній або психічний тиск до другої сторони, зобов'язана відшкодувати їй збитки у подвійному розмірі (ст. 231 ЦК).

Цивільно-правова відповідальність настає за умови, якщо дія чи бездіяльність, якими заподіяно шкоду, є протиправними чи заборонені законом. Протиправною поведінкою визнається така поведінка, яка порушує приписи правової норми, незалежно від того, знав чи не знав правопорушник про неправомірність своєї поведінки.Особливістю цивільно-правової відповідальності є те, що в окремих випадках допускається відповідальність за дії інших осіб. Наприклад, якщо шкода завдана особою, яка не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними через психічний розлад або недоумство, суд може постановити рішення про відшкодування цієї шкоди її чоловіком (дружиною), батьками, повнолітніми дітьми, якщо вони проживали разом із цією особою, знали про її психічний розлад або недоумство, але не вжили заходів щодо запобігання шкоди (ст. 1186 ЦК).

Цивільну відповідальність також визначають через поняття юридичної відповідальності, тобто як вид юридичної відповідальності, якому властиві всі загальні ознаки, а також низка власних особливостей, які дозволяють відокремлювати цю відповідальність від інших видів відповідальності.

Сучасний етап розвитку цивільного законодавства України характеризується посиленням процесу його гармонізації та уніфікації, що полягає у спрямованості на використання кращих досягнень цивілізованих країн у правовій сфері, які відповідають національним інтересам держави і громадянського суспільства, так В. Ф. Яковлєв підтверджує тезу про взаємозв'язок категорій методу і правового механізму, вказуючи, що дозвільна сутність цивільно-правового методу має свій вираз в усіх елементах механізму цивільно-правового регулювання, у тому числі, в юридичних фактах, мірах захисту і мірах відповідальності [116,с.92], О. О. Красавчиков запропонував розглянути дане питання дещо інакше. Він вважає, що у механізмі правового регулювання необхідно розрізняти "ряд взаємозалежних і взаємовизначаючих рівнів, на які розповсюджується правова матерія за відповідними структурними групами" [60,с.5-16]. До вищого рівня автор відносить рівень правових норм, середнього - правосуб'єктність і нижчого - правовідношення.

Взаємозв'язок механізму захисту цивільних прав і механізму правового регулювання ґрунтується на визначенні захисту цивільних прав в якості складового елементу механізму правового регулювання. Крім того, на думку деяких цивілістів, право на захист є реальною правовою можливістю, яка з'являється у разі правопорушення і реалізується у межах охоронного цивільного правовідношення [25,c.94]. Виходячи з вищенаведеного, можна зробити висновок, що потреба у реалізації права на захист виникає при настанні відповідного юридичного факту - правопорушення. Тобто, реалізація або здійснення права на захист не існує сама по собі, а зумовлена відповідними правовими передумовами і втілюється в правовідношенні. Думається, що реалізація права на захист проходить скрізь усі рівні механізму правового регулювання, правову норму, правосуб'єктність та правовідношення, що виникає внаслідок правопорушення. У такому розумінні можна стверджувати про існування окремого механізму захисту відповідних цивільних прав і в тому числі, прав споживачів.

Стосовно встановлення співвідношення категорій "право на захист" і "правовий захист", то думається, що це не тотожні поняття. Так, на думку В. М. Коссака, правовий захист являє собою "акт, змістом якого є заходи, передбачені законом" [61,с.205]. Захист же порушених прав, зазначає автор, пов'язаний з правозастосовною діяльністю правоохоронних та інших державних органів. Тому захист порушеного права здійснюється в рамках певної процедури [61,с.206]. Погоджуючись у цілому з таким поглядом, необхідно разом з тим зазначити, що захист порушеного цивільного права може здійснюватися і без звернення до відповідних правоохоронних та інших державних органів (самозахист, заходи оперативного впливу), хоча, безумовно, можливість пред'явлення позову чи скарги завжди є. На нашу думку, є більше підстав підтримати позицію автора вважати правовий захист певним актом, тобто дією, що, характеризує категорію правового захисту як динамічну категорію, на відміну від "права на захист", яка відрізняється своєю "статикою".

Визначення правового захисту з точки зору його "динамічності" міститься у деяких наукових дослідженнях цієї проблеми. Зокрема, Г. М. Стоякін зазначає, що правовий захист включає три моменти:

- видання норм, які встановлюють права та обов'язки, визначають порядок їх здійснення, захисту та застосування санкцій;

- діяльність суб'єктів із здійснення і захисту своїх суб'єктивних прав;

- попереджувальна діяльність держави і громадських організацій, а також діяльність з реалізації правових санкцій [102,с.34].

На нашу думку, автор застосовує категорію захисту в широкому розумінні, яка уявляє собою, по суті, охорону цивільних прав. З цього питання в цивілістичній науці висловлюються різні думки.За твердженням Т. Є. Абової, термін "охорона" охоплює усю сукупність заходів, що забезпечують нормальний хід реалізації прав, а "захист" забезпечує відновлення порушених або оспорених прав та інтересів [1,с.20].Деякі вчені розуміють під охороною права заходи, що можуть бути застосовані до моменту порушення прав і обов'язків, а під захистом - міри, що застосовуються після правопорушення для поновлення порушеного права [50,с.59]. Охорону права прийнято також розглядати як єдину функцію регулятивних і власне охоронних норм, які у свою чергу поділяються на міри захисту і міри відповідальності [33,с.100].

Таким чином можна дійти висновку, що "охорона права" є більш широким поняттям, порівняно із "захистом права".

О. П. Сергеєв, зокрема, зазначає, що "у відповідності з існуючою у науці традицією, поняттям "охорона цивільних прав" охоплюється уся сукупність мір, що забезпечують нормальний рух реалізації прав". На його думку, до правових заходів охорони відносяться такі, за допомогою яких забезпечується як розвиток цивільних правовідносин в їх нормальному, непорушеному стані, так і відновлення порушених або оспорюваних прав [99,с.101].

Для з'ясування і виокремлення проблемних питань захисту прав споживачів необхідно чітко визначити структурний зміст такої категорії, як охорона права споживачів. В літературі висловлено точки зору про те, що у межах інституту цивільно-правової охорони прав споживачів існують та активно застосовуються два види правових норм: регулятивні і охоронні. Реалізація цих норм відбувається відповідно через регулятивні та охоронні правовідносини [113,с.92].

Слід зазначити, що в юридичній літературі звертається увага на функціональний аспект права, у зв'язку з чим вказується на наявність у права двоєдиної функції: регулятивної та охоронної, що обумовлює відповідну структуру системи права у вигляді поєднання регулятивного та охоронного права [101,с.103].

Охоронна функція цивільного права, що поряд з регулятивною функцією виступає як один з додаткових критеріїв відособлення галузі права, (зокрема, цивільного права) і визначає її положення у якості елемента загальної системи права, характеризується, насамперед, своєю спрямованістю на підтримку майнового стану добросовісних суб'єктів у тому положенні, яке існувало до порушення їх прав і законних інтересів, а також у стимулюванні і організації такої поведінки учасників цивільних відносин, що виключало б безпідставне порушення чужих інтересів [27,с.54]. Під охоронною функцією розуміється також спрямованість правового впливу на охорону пануючих суспільних відносин, їх недоторканість [5,с.22].

З наведеного можна зробити висновок, що незважаючи на існування самостійної регулятивної функції цивільного права (з її характерними ознаками самоорганізації та саморегуляції), охоронній функції цивільного права також притаманні риси регулятивності, що знаходять свій вираз у реалізації превентивних завдань, тобто організації такої поведінки учасників цивільних відносин, яка виключала б безпідставне порушення чужих прав та інтересів. Категорії "охорони" та "захисту" необхідно розрізняти, на нашу думку, при реалізації правових норм.

Деякі вчені розглядають охорону як своєрідне забезпечення суб'єктивних прав у межах регулювання. Здійснюючи дослідження проблеми охорони права власності, О. С. Йоффе зазначав, що коли мова іде про галузеву охорону, необхідно визначати її у широкому та вузькому розумінні. У широкому розумінні охорона здійснюється за допомогою всіх норм права, застосування яких забезпечує нормальний і безперечний розвиток економічних відносин у суспільстві, у вузькому розумінні охорона являє собою сукупність лише тих способів і засобів, які застосовуються у зв'язку із здійсненням проти цих відносин правопорушення [51,с.106]. З метою уникнення термінологічної плутанини було запропоновано охорону у вузькому розумінні визначати як захист цивільних прав, що дійсно відповідає сутності даної правової категорії.Таке широке розуміння захисту цивільних прав було піддане в українській цивілістиці справедливій критиці багатьма авторами, які вважають, що такий підхід відводить дослідників у сторону від справжньої сутності цієї правової категорії [31,с.77], що "захист" має характер активної протидії сторонньому втручанню, а "охорона" передбачає захист і збереження того, що охороняється [75,с.39]. На жаль, у споживчому законодавстві не розмежовується правова охорона і правовий захист.

Правовим захистом, на нашу думку, слід вважати діяльність суб'єктів із здійснення захисту фактично вже порушених своїх суб'єктивних прав, яка може здійснюється ними як самостійно у передбачених законом випадках, так і за допомогою засобів державного примусу. З урахуванням такої позиції, категорія "правовий захист" наближається у своєму значенні до категорії "реалізація права". Адже відповідно до теорії права, реалізація права являє собою здійснення юридично закріплених і гарантованих державою можливостей, проведення їх у життя діяльністю людей та їх організацій [103,с.150]. Відтак право, і у тому числі право на захист, як певна можливість реалізується у діях, тобто активній поведінці суб'єктів.З врахуванням вищенаведеного, можна зробити висновок, що правовий захист є реалізацією права на захист, являє собою динамічну категорію, впровадження якої здійснюється шляхом застосування відповідного механізму захисту цивільних прав, у тому числі захист прав споживачів.

Правовий захист як реалізація права на захист здійснюється за допомогою відповідного механізму захисту, а право на захист є його передумовою, певною можливістю. Таким чином механізм захисту, правовий захист і право на захист є окремі аспекти захисту цивільних прав.

Слід зазначити, що в сучасній цивілістичній доктрині існує декілька теорій, які розкривають сутність права на захист. Більшість вчених вважають, що право на захист є елементом, правомочністю, що входить до змісту будь-якого суб'єктивного права [27,с.222].На думку інших вчених, право на захист уявляє собою самостійне суб'єктивне право [62,с.66]. "Як і будь яке інше суб'єктивне право, право на захист містить з одного боку, можливість здійснення управомоченою особою власних позитивних дій та, з іншого боку, можливість вимагати певної поведінки від зобов'язаної особи" [26,с.49], - зазначає А. П. Сергеєв. Третя позиція щодо правової природи права на захист пов'язана з категорією правосуб'єктності. Зокрема, Я. Р. Веберс вказує на те, що можливість захисту входить до змісту правосуб'єктності. Слід зазначити, що дана точка зору пов'язана, на нашу думку, з визначенням правосуб'єктності як категорії, тотожної правоздатності, яку запропоновано у працях С. М. Братуся, який вважає, що для того, щоб бути суб'єктом більшості цивільних прав достатньо мати правоздатність; правоздатність і правосуб'єктність - це рівнозначні поняття" [11,с.93]. Проте, у сучасній цивілістиці існує погляд, згідно якого цивільна правосуб'єктність пов'язується з наявністю в осіб таких властивостей як правоздатність та дієздатність [63,с.114].

На відміну від чинного ЦК України, ЦК УРСР 1963 року встановлював перелік майнових та особистих немайнових прав, які складали зміст правоздатності [107]. Аналогічний підхід пропонує і ЦК РФ у ст.18 [20]. Проте у цих законодавчих актах не зазначається про включення до змісту правоздатності права на захист своїх прав. Вважаємо, що така можливість повинна бути включена до змісту правоздатності.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, зазначено у ч.1 ст.15 ЦК України, а спосіб такого захисту залежить від характеру порушеного суб'єктивного права [106].

Суб'єктивні права споживачів характеризуються досить детальною законодавчою регламентацією, що здійснюється за допомогою імперативних норм, незважаючи на договірні підстави їх виникнення. Правам споживачів кореспондують обов'язки їх контрагентів - суб'єктів підприємницької діяльності (суб'єктів господарювання), обсяг яких чітко окреслений законом. Їх невиконання є підставою для застосування споживачами необхідних механізмів захисту. Як справедливо зазначає В. В. Богдан, "організація захисту прав споживачів побудована на принципах цивільного права. Проте внаслідок правової нерівності учасників споживчого ринку регулювання відносин...вона здійснюється в основному за допомогою імперативних норм, які забезпечують пріоритет споживача" [13,с.25-27]. Це стосується всіх відносин за участю споживачів, у тому числі і у сфері надання послуг. Відтак, можна зробити висновок про наявність особливостей механізму захисту прав споживачів, порівняно з іншими суб'єктами цивільного права, завдяки забезпеченню додаткових гарантій їх захисту з боку держави і встановленню додаткових обов'язків для їх контрагентів - суб'єктів підприємницької діяльності (суб'єктів господарювання).

Механізм захисту цивільних прав і, зокрема, прав споживачів складається з певних елементів.

Як підкреслює Корельський В. М., діяльність суб'єкта і відповідних органів, юридичні норми, що регулюють цю діяльність створюють у сукупності складний і багатоаспектний механізм реалізації права [26,с.99]. Тобто захист суб'єктивних цивільних прав здійснюється у певній формі із застосуванням відповідних засобів і способів захисту. Чи є вони елементами захисту? Щоб відповісти на це питання необхідно, на нашу думку, з'ясувати співвідношення і правову сутність вказаних категорій.

Так, А. П. Вершинін розглядає "засоби", "форми" і "способи" захисту прав як "окремі дії, спрямовані на захист прав, тобто різні елементи (або частини) діяльності із захисту суб'єктивних прав" [14,с.31-33]. Д. М. Чечот стверджує, що існують "певні форми, в яких здійснюється захист прав, засоби, за допомогою яких заінтересовані особи захищають свої права або права інших осіб, способи, які застосовуються юрисдикційними органами для захисту порушених прав" [95,с.36].

Більшість цивілістів є прихильниками такої позиції, згідно з якою існують різні елементи захисту цивільних прав [26,с.205]. Кожен з цих елементів заслуговує додаткового вивчення, оскільки їх визначення залишається на сьогодні дискусійним. Крім того, захист прав споживачів, і, зокрема, у сфері надання послуг, має певну специфіку у застосуванні вказаних елементів.

Отже, формою захисту прийнято вважати комплекс внутрішньо узгоджених заходів із захисту суб'єктивних прав і охоронюваних законом інтересів [26,с.207], певний процедурний і процесуальний порядок [26,с.208].

А. П. Вершинін вважає, що під засобом захисту слід розуміти "первісну дію із захисту права, яким розпочинається провадження по справі", а під формою - "порядок або різновид юрисдикційної діяльності із захисту прав", під способом - "завершуючий акт захисту"[14,c.35]. В. П. Грибанов не надавав визначення правовій категорії "форма захисту", але визначав її правову сутність та внутрішню структуру. Так, на його думку, особливості тієї чи іншої форми захисту знаходять своє відображення у специфіці того чи іншого порядку розгляду спору [28,с.123]. Автор підкреслював, що, виходячи з цього, необхідно розрізняти позовну форму захисту права, захист цивільних прав в порядку особливого провадження в суді, адміністративний порядок захисту цивільних прав і специфічну, суспільно-правову форму захисту цивільних прав, що властива діяльності суспільних організацій в сфері розгляду цивільно-правових спорів. Незважаючи на ґрунтовність зазначених вище поглядів на сутність форми захисту цивільних прав, існують також і критичні зауваження щодо вказаної проблематики.

Зокрема, А. А.Родіонов підкреслює, що "абсолютно безпідставно застосовуєть- ся термін "форма захисту права" як визначена законом діяльність компетентних органів, оскільки таке визначення підпадає під поняття "порядок захисту" [95,с.36]. Відносно категорії "форма", автор зазначає, що існують певні закономірності, встановлені філософією, згідно яким, якщо є форма, то повинен бути зміст, поняття "форма захисту" не передбачає можливості встановити у даному випадку зміст такої форми. Тому, на його думку, при характеристиці правових явищ не слід відкидати філософські концепції, що мають узагальнюючий характер. З такою позицією не можна беззастережно погодитись, зважаючи на те, що вона не враховує передбачені цивільним законодавством форми та способи захисту цивільних прав та інтересів. Так, захист може відбуватися із зверненням до уповноважених державою органів по захисту порушених прав і без такого звернення, тобто у юрисдикційній та неюрисдикційній формі. У той же час у межах юрисдикційної форми виділяють декілька способів захисту. ЦК України [106] встановлює: 1) судовий порядок захисту (ст.16 ЦК України); 2) спеціальний порядок захисту: а) адміністративний порядок захисту (ст.17 ЦК України); б) захист цивільних прав нотаріусом (ст.18) ЦК України. Таким чином, юрисдикційною формою захисту слід вважати звернення до уповноважених державою органів за захистом цивільних прав. До неюрисдикційної форми захисту відноситься самозахист цивільних прав (ст.19 ЦК України).

Отже, з врахуванням викладених позицій, можна встановити наступне співвідношення понять: форма захисту, порядок захисту та спосіб захисту. Форма захисту передбачає відновлення порушеного права через вжиття особою, право якої порушене, активних дій до особи-порушника шляхом звернення за захистом до відповідних державних органів (юрисдикційна форма) або самостійно (позаюрисдикційна форма). Відповідно всі форми захисту можна поділити на судову та позасудову. За чинним законодавством захист прав споживачів може здійснюватися як в судовій, так і в позасудовій формах. Порядок захисту залежить від обраного виду органів захисту, відтак він проявляється у процедурі та умовах звернення до цих органів для застосування способів захисту, передбачених цивільним, адміністративним, кримінальним та іншими галузями права. Так, відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, яке вона може реалізувати шляхом звернення до суду. Порядок такого звернення визначається Цивільним процесуальним кодексом України [108], яким передбачається наказне, позовне та окреме провадження. Виходячи з правової природи спорів за позовом споживачів про захист порушених майнових прав, можна дійти висновку, що споживач повинен пред'явити позов шляхом подання заяви до суду першої інстанції (ст. 118 ЦПК України [108]). Відповідно до п. 10 ст. 26 та п. 6 ст. 28 ЗУ "Про захист прав споживачів"[38] з таким позовом можуть звертатися також визначені цим Законом органи влади.

Однак Законом не визначено порядок звернення споживачів за захистом своїх порушених прав до органів влади. Тут очевидно має застосовуватися загальноприйнятий порядок, тобто подання споживачем відповідної заяви, скарги тощо. Власне ЗУ "Про захист прав споживачів" (ст. 30) надає споживачам право подавати скарги на рішення органів виконавчої влади, що здійснюють захист прав споживачів, їх службових осіб. Перелік органів, що можуть здійснювати захист прав споживачів передбачено в ст. 5 Закону України "Про захист прав споживачів", згідно з якою ними є: спеціально уповноважений центральний орган виконавчої влади у сфері захисту прав споживачів та його територіальні органи, Рада Міністрів Автономної Республіки Крим, місцеві державні адміністрації, органи і установи, що здійснюють державний санітарно-епідеміологічний нагляд, інші органи виконавчої влади, органи місцевого самоврядування згідно з законодавством, а також суди. Така структурна побудова переліку органів, покликаних захищати права споживача викликає заперечення, адже відповідно до ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються насамперед судом [65а]. У наведеному ж переліку суд зазначений на останньому місці, чим безпідставно принижена роль суду у механізмі захисту прав споживачів. Безумовно, суд у ст. 5 ЗУ "Про захист прав споживачів" має бути визнаний основним юрисдикційним органом захисту прав споживачів. Власне так зроблено в новому ЦК України, в якому у ст. 16 насамперед передбачено захист цивільних прав та інтересів судом, а в наступних статтях (17, 18, 21) визначаються інші органи захисту цивільних прав та інтересів. За таким же принципом має бути побудований перелік органів захисту прав споживачів.

Спосіб захисту - це обраний особою-споживачем, право якої порушене, конкретний вид вимог, з яким споживач може звернутися до уповноваженого органу для їх примусового задоволення, спрямованих на відновлення порушеного права або конкретний вид самостійних дій, спрямованих на захист порушеного права.

Загально-цивілістичні способи захисту цивільних прав та інтересів, складовою частиною яких є права та інтереси споживачів, визначені в ст. 16 ЦК України (в ст. 6 ЦК УРСР щодо цих відносин вживався термін "засоби"). За цією статтею такими способами можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов'язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

В принципі, перераховані загально-цивілістичні способи захисту порушених прав та інтересів можуть застосовуватися також в споживчих правовідносинах, але з можливими особливостями. Необхідно при цьому враховувати, що зазначений перелік способів захисту цивільних прав та інтересів не є вичерпним, адже в тій же ст. 16 ЦК міститься застереження про те, що суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом. Такі способи умовно можна назвати інституційними та спеціальними. Аналіз норм ЦК України та інших актів законодавства України свідчить, що інституційні та спеціальні способи не є рідкісним явищем для правової системи. Так, інституційні способи містяться в нормах окремих договірних правових інститутів ЦК, а спеціальні - в Законі України "Про захист прав споживачів", інших актах законодавства (захист прав споживачів в галузі електроенергетики буде розглянуто в розділі 2).

Цивільні правовідносини- юридична форма суспільних відносин, що регулюються цивільним правом. Громадяни та організації вступають у різні цивільно-правові відносини. З метою індивідуалізації окремих цивільно-правових відносин наука цивільного права окреслює їх елементи: суб'єкти і об'єкти, суб'єктивне цивільне право та суб'єктивний цивільний обов'язок, а також юридичні факти.

Суб'єкти цивільно-правових відносин. У цивільно-правових відносинах мають брати участь принаймні дві особи, бо це відносини між людьми (відношення людини до речі не є правовим). Особи, які є учасниками цивільно-правових відносин, називаються суб'єктами. Суб'єкт цивільно-правових відносин, якому належить право, називається активним суб'єктом, або суб'єктом права. Суб'єкт цивільних відносин, на якого покладено обов'язок, називається пасивним суб'єктом, або суб'єктом обов'язку. Проте таких цивільно-правових відносин, у яких є лише суб'єкт права і лише суб'єкт обов'язку, дуже мало. Як правило, в цивільно-правових відносинах кожен з учасників має суб'єктивні права і несе суб'єктивні обов'язки. Наприклад, у правовідносинах, що виникають з договору купівлі-продажу, підряду, перевезення, комісії, кожен із суб'єктів правовідносин має права і несе обов'язки.

Суб'єктами цивільних правовідносин можуть бути: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи (державні підприємства та установи, кооперативи, громадські організації, акціонерні товариства, орендні підприємства), Українська держава, інші організації (наприклад, релігійні організації, спільні підприємства за участю українських та іноземних юридичних осіб, іноземні підприємства й організації)[110], Стефанчук Р. О. суб'єктами цивільних правовідносин вказує: фізичних та юридичних осіб, державу Україну, Автономну Республіку Крим, територіальну громаду [109].

Громадянам, юридичним особам як суб'єктам цивільно-правових відносин притаманні такі суспільно-юридичні якості: цивільна правоздатність і цивільна дієздатність. Називаються вони суспільно-юридичними тому, що стосуються саме громадян та юридичних осіб і передбачені законом (статті 11 і 26 ЦК України).

Цивільна правоздатність -- це здатність мати цивільні права та обов'язки. Вона є необхідною передумовою правоволодіння у правовідносинах.

Цивільна дієздатність -- це здатність громадянина своїми діями набувати цивільних прав і створювати для себе цивільні обов'язки. На відміну від правоздатності, яка виникає у момент народження громадянина, набуття дієздатності залежить від віку і стану здоров'я. Вона виникає у повному обсязі з настанням повноліття, тобто після досягнення 18-річного віку.

Юридичні особи як суб'єкти цивільних правовідносин також мають цивільну правоздатність і цивільну дієздатність.

Правоздатність юридичних осіб називається спеціальною, оскільки встановлюється відповідно до цілей кожної юридичної особи, тоді як громадяни мають однакову для всіх правоздатність. Дієздатність юридичних осіб виникає водночас з правоздатністю.

Учасники цивільно-правових відносин мають суб'єктивні права та обов'язки. Ознакою правових відносин є те, що здійснення суб'єктивних прав та виконання суб'єктивних обов'язків можуть забезпечуватися засобами державного примусу. Цивільно-правовим відносинам властива ця ознака.

Особливості цивільно-правових відносин:

а) це майнові (відносини власності і товарно-грошові) і особисті немайнові відносини, врегульовані нормами цивільного права;

б) їхні учасники характеризуються майновою відокремленістю і юридичною рівністю;

в) суб'єктивні права та суб'єктивні обов'язки учасників цивільно-правових відносин виникають, змінюються і припиняються на підставі юридичних фактів.

Такими є загальні та галузеві ознаки цивільно-правових відносин.

В підручнику за ред. О. В. Дзери [110] дається таке визначення об'єкта:

«Об'єкт цивільно-правових відносин -- це те, на що спрямовано суб'єктивне право і суб'єктивний обов'язок з метою задоволення інтересів громадян та організацій. Тобто об'єктами цивільних правових відносин є: а) речі; б) дії, у тому числі послуги; в) результати духовної та інтелектуальної творчості; г) особисті немайнові блага», Р. О. Стефанчук [109] дає трохи інше визначення об'єкту: «Об'єктом цивільних правовідносин є те, на що дане правовідношення спрямоване та вчиняє певний вплив. До об'єктів цивільних правовідносин відносять речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага (ст.177 ЦК України). Цивільні правовідносини у своїй сукупності складають певну систему і можуть поділятись на відповідні види, залежно від тих чи інших обставин.

1) За підставою виникнення правовідносин вирізняють регулятивні та охоронні правовідносини. Регулятивні правовідносини - це правовідносини, які призначені для опосередкування (регулювання) зв'язків нормального торгового обороту, і виникають переважно на підставі правомірного юридичного акту, як правило правочин. Охоронні правовідносини - це правовідносини, які виникають у випадках необхідності захисту інтересів учасників цивільного обороту, і виникають, переважно на підставі цивільного правопорушення [109].

Таким чином, цивільно-правові відносини -- це майнові та особисті немайнові відносини (врегульовані нормами сучасного цивільного права) між майнова відокремленими, юридичне рівними учасниками, що є носіями суб'єктивних цивільних прав та обов'язків, які виникають, змінюються, припиняються на підставі юридичних фактів і забезпечуються можливістю застосування засобів державного примусу.

Юридичні факти є підставами виникнення, зміни і припинення цивільних прав та обов'язків. Їх особливості в цивільному праві характеризують метод цивільно-правового регулювання суспільних відносин. Специфіці юридичних фактів у цивільному праві присвячено праці О. О. Красавчикова та інших учених-правознавців.

Найпоширенішими юридичними фактами у цивільному праві є угоди, винаходи, раціоналізаторські пропозиції, створення наукових праць, творів літератури і мистецтва, заподіяння шкоди, події [110]

Отже, цивільно-правова відповідальність - це різновид юридичної відповідальності за цивільний проступок (делікт).

1.3 Загальні та відмінні та риси цивільної та адміністративної відповідальності: порівняльно-правовий аспект

Адміністративна відповідальність та цивільна відповідальність мають як схожі, так і відмінні ознаки. Перші обумовлені їхньою належністю до одного правового явища - юридичної відповідальності, видами якої вони є, а ознаки, які їх відрізняють, відображають особливості соціального та юридичного змісту кожного із зазначених видів юридичної відповідальності. Слід відмітити, що питання розмежування адміністративної та цивільної відповідальності є важливим в теоретичному плані. Не менше важливо встановити також зв'язок між цими двома видами юридичної відповідальності, виявити ознаки, які дозволяють їм доповнювати один одного.

Визначення спільних ознак та відмінностей адміністративної та цивільної відповідальності можна здійснити шляхом їхнього порівняння за окремими елементами юридичної відповідальності - підставою, покаранням, суб'єктами, які притягують до відповідальності, процедурою притягнення, порядком розгляду справи про вчинення правопорушення та накладення заходів відповідальності. Такі елементи юридичної відповідальності виділяються більшістю авторів [67,с.131;76,с.242-243;32,с.12-13].Більшість адміністративістів [17,с.99;18,с.56;94] та цивілістів [73,с.68;111,с.59-62] згодні з тим, що правопорушення є підставою як адміністративної, так і цивільної відповідальності. В обох випадках правопорушення має однакову структуру, тобто складається з об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта та суб'єктивної сторони [73,с.70]. В той же час між ознаками складів адміністративних та цивільних правопорушень існує суттєва різниця.

Згідно з чинним Цивільним кодексом України цивільними правопору- шеннями є порушення зобов'язання - його невиконання або неналежне виконання однією чи обома сторонами договору (глава 51 ЦК) [106], а також заподіяння моральної або фізичної шкоди фізичній чи юридичній особі або її майну (глава 82 ЦК). Можна стверджувати, що об'єктивна сторона цивільного правопорушення полягає у бездіяльності або здійсненні неналежних дій за часом, якістю тощо, внаслідок яких була спричинена моральна, фізична або матеріальна шкода фізичній особі, моральна чи матеріальна шкода юридичній особі. Ознакою об'єктивної сторони цивільного правопорушення є наслідок (шкода, заподіяна особі чи організації), а також причинний зв'язок між діянням і шкодою.

Об'єктивна сторона адміністративного правопорушення формується по-іншому. Це може бути порушення нормативно закріплених вимог, правил чи порядку здійснення певної діяльності ( ст. ст. 41, 50, 78, 92, 122, 186-2, 203 КпАП тощо) або невиконання дій, передбачених нормативно - правовими актами (ст. ст. 41 - 2, 54, 90 - 1, 122 - 2, 166 -5 КпАП тощо); вчинення самовільних дій (ст. ст. 53 -1, 60, 70, 97, 132, 151, 186 КпАП тощо); вчинення суспільно шкідливих діянь тощо. Переважна більшість складів адміністративних правопорушень включають в якості ознак об'єктивної сторони порушення, невиконання або неналежне виконання правил здійснення певної діяльності, встановлених законом або підзаконними нормативно - правовими актами. Основною ознакою об'єктивної сторони в цих складах виступає саме діяння (дія або бездіяльність) зазначеного характеру. В якості обов'язкових ознак об'єктивної сторони зазначаються: предмет (ст. ст. 42-2, 42-3, 51-2, 66, 101, 169 КпАП та інші), спосіб (ст. ст. 65, 72, 82-3, 89, 155-2, 164-3, 166-3 КпАП тощо), місце (ст. ст. 173, 174, 179, 181, 182, 185-9, 202 КпАП тощо), обстановка (ст. ст. 45-1, 58, 59-1, 78, 135, 174, 185-1 КпАП тощо) вчинення діяння. Особливістю об'єктивної сторони адміністративних правопорушень є те, що вони не включають спричинення безпосередньої шкоди, а створюють загрозу настання такої шкоди у майбутньому [97,с.196]. Взаємозв'язок, взаємодоповнююча роль двох видів юридичної відповідальності, які розглядаються, нормативно закріплений у двох основних формах. По-перше, у КУпАП спеціально передбачена можливість покладення обов'язку відшкодовувати незначну шкоду, заподіяну внаслідок скоєння адміністративного правопорушення, безпосередньо в ході адміністративного провадження по справі (ст.40 КУпАП). Таким чином, законодавець у зазначених випадках поєднує застосування адміністративної і цивільної відповідальності. Друга форма полягає у застосуванні адміністративної відповідальності за ухилення від відшкодування майнової шкоди, заподіяної злочином підприємствам, установам, організаціям або громадянам, особи, зобов'язаної за вироком або рішенням суду відшкодовувати таку шкоду (ст. 51-1 КпАП). Тобто, в даному випадку адміністративна відповідальність виступає як засіб забезпечення реалізації цивільної відповідальності.

Об'єктом цивільного правопорушення є суспільні відносини, які становлять предмет регулювання цивільного права, тобто майнові і пов'язані з ними особисті немайнові відносини (ст. 1 ЦК), які ґрунтуються на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності та широкій свободі їх учасників у визначенні своїх прав та обов'язків[110,с.828]. Цивільне правопорушення скоюється в сфері приватно-правових інтересів громадян та організацій.

Адміністративне правопорушення, як зазначено у ст. 9 КУпАП, посягає «на громадський порядок, власність, права і свободи громадян, на встановлений порядок управління”. З цього визначення випливає, що адміністративні правопорушення посягають на суспільні відносини в різних сферах життєдіяльності суспільства - охорони праці і здоров'я населення, використання власності, охорони природи, використання природних ресурсів, охорони пам'яток історії та культури, дотримання громадського порядку та інші. Загальний об'єкт адміністративних правопорушень становить порядок діяльності у цих сферах, закріплений державою у відповідних нормативно - правових актах, тобто це сфера публічно - правових, загальнодержавних інтересів. Оскільки деякі адміністративні правопорушення порушують не тільки встановлений державою порядок діяльності в певних сферах, але й можуть завдавати шкоди громадянам та організаціям (наприклад, обман покупця чи замовника - ст. 155 - 2 КпАП, недобросовісна конкуренція - ст. 164 - 3 КпАП, завідомо неправдивий виклик спеціальних служб - ст. 183 КпАП тощо), їхнім додатковим об'єктом можуть бути суспільні відносини, які є об'єктом цивільних правопорушень.

З наведеного видно, що об'єкти двох видів правопорушень, що аналізуються, становлять різні сфери суспільних відносин. Разом з тим, додатковим об'єктом адміністративних правопорушень можуть бути приватно-правові інтереси осіб та організацій, тобто сфера цивільно-правових відносин. Маються на увазі всі адміністративні правопорушення, пов'язані із спричиненням шкоди державному або приватному майну, про які йшлося вище, а також з порушенням законних прав та інтересів громадян (наприклад, ст. 149 - порушення порядку взяття на облік та строків заселення жилих будинків і жилих приміщень; ст. 155-2 - обман покупця чи замовника тощо).

Суб'єктом цивільного правопорушення може бути дієздатна фізична особа, яка досягла 18 років (ст. 34 ЦК). Згідно зі ст. 1179 ЦК суб'єктом цивільного правопорушення, пов'язаного із заподіянням шкоди, може бути також особа віком 14 до 18 років. Суб'єктами цивільної відповідальності можуть бути як громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства. Дипломатичний імунітет від цивільної відповідальності не встановлюється, тобто посадові особи, дипломатичні представники іноземних держав можуть бути суб'єктами цивільної відповідальності.Крім фізичних осіб, суб'єктами цивільної відповідальності можуть бути юридичні особи приватного та публічного права - організації, які мають відокремлене майно, можуть від свого імені набувати майнових і особистих немайнових прав і нести обов'язки, бути позивачами і відповідачами в суді загальної юрисдикції, господарському або третейському суді, тобто підприємства, установи та організації усіх форм власності (ст.ст. 80, 92 ЦК). Юридична особа може бути належним суб'єктом цивільної відповідальності за умови її легалізації та реєстрації у встановленому нормативно-правовими актами порядку. Юридична особа несе відповідальність за всі різновиди цивільних правопорушень.

В ряді статей ЦК передбачена відповідальність за вчинення цивільних правопорушень спеціальними суб'єктами. Виділяються, такі спеціальні суб'єкти заподіяння шкоди, як органи державної влади та місцевого самоврядування, посадові та службові особи цих органів (ст.ст. 1172-1175 ЦК), органи дізнання, попереднього (досудового) слідства, прокуратури або суду (ст. 1176 ЦК) тощо.

Адміністративна відповідальність для фізичних осіб, за загальним правилом, настає на два роки раніше, ніж цивільна - з 16 років (ст. 12 КУпАП). Суб'єктом адміністративної, як і цивільної відповідальності, може бути лише осудна особа (ст. 20 КУпАП). Іноземці і особи без громадянства притягуються до адміністративної відповідальності на загальних підставах з громадянами України. Питання про відповідальність за адміністративні правопорушення, вчинення іноземцями, які згідно з чинним законами та міжнародними договорами України користуються імунітетом від адміністративної юрисдикції України, вирішуються дипломатичним шляхом (ст.16 КпАП). В багатьох адміністративних правопорушеннях суб'єкт їх вчинення має спеціальні ознаки, тобто є спеціальним, що закріплене у ст. 14 КпАП. В конкретних складах адміністративних правопорушень спеціальними суб'єктами є посадові особи різних рівнів та сфер державного управління. Також передбачений особливий порядок адміністративної відповідальності військовослужбовців, призваних на збори військовозобов'язаних, осіб рядового і начальницького складів органів внутрішніх справ (ст. 15 КпАП).

Окремо слід зупинитися на питанні про можливість бути суб'єктом адміністративного правопорушення юридичної особи. Якщо в сфері цивільної відповідальності це питання давно і однозначно вирішене, то в сфері адміністративної відповідальності остаточне рішення ще не знайдене. Після прийняття Указу Президії Верховної Ради СРСР «Про подальше обмеження штрафів, що накладаються в адміністративному порядку» від 21.06.1961 року в радянському та українському адміністративному законодавстві панівним стало положення щодо неможливості притягнення до адміністративної відповідальності юридичних осіб. Загальна частина КУпАП була спрямована на забезпечення притягнення до адміністративної відповідальності тільки фізичних осіб. Виходячи з цих положень були побудовані конкретні склади адміністративних правопорушень в Особливій частині КУпАП. У 1990-х рр. в теорії та нормотворчій практиці почала застосовуватися доцільність визнання в якості суб'єктів адміністративної відповідальності юридичних осіб.

Таким чином, ознаки суб'єктів цивільної та адміністративної відповідальності є досить схожими. Деякі відмінності в їхніх характеристиках пов'язані з особливостями об'єктивної сторони та об'єкту обох видів правопорушень.

Досить схожими є також ознаки суб'єктивної сторони цивільного та адміністративного правопорушення. І цивільна, і адміністративна відповідальність за вчинення правопорушення настають лише за наявності вини особи, яка його скоїла, у формі умислу або необережності (ст.ст. 614, 1166 ЦК та ст.ст. 9, 10, 11 КУпАП), тобто вина є необхідною умовою настання відповідальності. Нормативні положення щодо поняття вини та її форм в обох кодексах співпадають. Склади цивільних та адміністративних правопорушень сформульовані таким чином, що форма вина, її ступінь не впливають на тяжкість покарання. В окремих складах цивільних та адміністративних правопорушень прямо зазначається форма вини (умисел або необережність), за наявності якої відповідні дії є правопорушеннями (ст.ст. 616, 853, 858, 950 ЦК; ст.ст. 41-1, 46, 46-1, 77, 116, 121, 164-3, 198, 211 КУпАП).

Разом з тим, між ознаками суб'єктивної сторони обох видів правопорушень є також істотні відмінності. Перш за все, при скоєнні зазначених видів правопорушень істотно розрізняється зміст вини правопорушника. Для цивільних правопорушень характерним є умисне скоєння діяння і необережне ставлення до його наслідків. При скоєнні адміністративних правопорушень винна особа умисно чи необережно ставиться саме до протиправних дій. Інші ознаки суб'єктивної сторони правопорушення - мета та мотив - не мають суттєвого значення для розмежування цивільних та адміністративних правопорушень.

Особливістю адміністративної відповідальності є наявність обставин, що пом'якшують або що обтяжують відповідальність за адміністративне правопору- шення (ст. 34 та 35 КУпАП). В якості таких обставин законом закріплені певні об'єктивні та суб'єктивні ознаки адміністративного правопорушення. Характерно, що добровільне відшкодування збитків або усунення заподіяної шкоди, тобто, суспільно-небезпечних наслідків, характерних для цивільних правопорушень.

На основі порівняльного аналізу ознак складів правопорушень обох видів можна розглянути особливості їхніх загальних ознак, притаманних всім видам правопорушень - суспільної шкідливості, протиправності, винності та каранності.Вже зазначалося, що суспільна небезпека визнається в теорії права як основна ознака правопорушення. Окремі автори заперечують суспільну небезпеку як адміністративних, так і цивільних правопорушень, вважаючи, що ця ознака притаманна тільки злочинам [97,с.186;12,с.134-135;8, с.6; 117, с.163]. Враховуючи умисний характер більшості адміністративних правопорушень, спричинення або можливість спричинення ними шкоди як публічно-правовим, так і приватно-правовим відносинам, можна стверджувати, що ступінь їхньої суспільної шкідливості дещо вищий, ніж цивільних правопорушень.