Криміналістичне забезпечення доказування у кримінальних провадженнях про злочини у сфері наркобізнесу

Доказування в кримінальному провадженні, будучи різновидом пізнання, підпорядковується законам гносеології і логічним правилам, роль яких в його здійсненні надзвичайно важлива. Закони логічного мислення ефективно використовуються для побудови різноманітних криміналістичних версій, складання на їх основі планів досудового розслідування і розшуку, під час підготовки й проведення слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, формулювання висновків і прийняття рішень, тобто скрізь, де потрібна сувора логічна послідовність, доказовість і обґрунтованість суджень та дій. Але, на відміну від інших видів пізнання, доказування в кримінальному провадженні підпорядковується ще й жорстким правилам (нормам права), які в своїй сукупності виступають як процесуальна форма. Остання виступає гарантією того, що докази будуть отримані без порушення прав і законних інтересів учасників процесу, а також будуть належними і достовірними. Для того, щоб процес збирання, перевірки, оцінки й використання доказів забезпечив встановлення фактичних даних, які мають значення для кримінального провадження і разом з тим здійснювався швидко, без зайвої витрати сил і засобів, цей процес повинен бути цілеспрямованим і організованим. Сприяти цьому повинні належні й науково обґрунтовані криміналістичні засоби та рекомендації з їх застосування і в цьому полягає одне із завдань науки криміналістики.

Внутрішня організація доказування в кримінальному провадженні забезпечується своєчасним і правильним висуненням криміналістичних версій, які слугують основою планування розслідування. З точки зору логіки це означає, що теза і аргументи (засоби доказування) повинні бути вираженими однозначно, не повинні припускати різних тлумачень, до того ж, аргументи повинні бути істинними. Протягом всього процесу доказування те, що підлягає доказуванню, повинно залишатися тим самим. Ця вимога витікає з логічного закону тотожності: кожна думка, яка наводиться в умовиводі, при повторюванні повинна мати той самий і усталений зміст. В іншому випадку матиме місце "підміна тези" і обставини або факти залишаться недоведеними. Перевірка версії здійснюється за допомогою засобів доказування і з логічного боку полягає у виведенні з неї наслідків та зіставлення цих наслідків з доказами, які виявляються за ходом досудового розслідування. Підтвердження наслідків полягає у виявленні такого доказу і долученні його до матеріалів кримінального провадження. Спростування наслідку полягає в тому, що виявляється конкретний доказ, який суперечить наслідку, котрий виведено із даної версії. Щоб досягти правильності доказування, слідчому треба досконало володіти мистецтвом правильної побудови думок, суджень. Відомо, що окремі докази, а в особливості - побічні, становлять собою лише окремі, не пов'язані між собою дані щодо деяких подій, дій чи предметів. Поєднання їх в одне ціле, внутрішньо пов'язане міркування, вимагає великої послідовності мислення, глибокого розуміння логічних правил виведення одних думок з інших [225, с.16].

Доказування становить собою не просто пізнання, яке може здійснюватись з будь-яких джерел і будь-якими засобами, а специфічну пізнавальну діяльність, що здійснюється лише з використанням передбачених законом джерел і засобів. Засвідчувальний бік доказування проявляться в посвідченні даних, отриманих в ході кримінального провадження з тією метою, щоб підтвердити їх достовірність та правильність зроблених на цій основі висновків.

Збирання доказів - це необхідний елемент процесу доказування. Найбільш активно проблеми збирання доказів досліджувалися в працях криміналістів і процесуалістів у середині минулого століття. Суть збирання доказів по різному визначалась і визначається сьогодні науковцями. Одні вважають, що це діяльність з виявлення, фіксації, вилучення і збереження різних доказів [28, с.61]. Інші розуміють його як виявлення, збирання, фіксацію і дослідження доказів [61, с.33, 116, с.61; 193, с.6]. Ще одна точка зору, що була висловлена в 60-х роках минулого століття, зводиться до того, що пошук і виявлення доказів, а також їхнє закріплення (фіксація) складають самостійні стадії процесу доказування [98, с.43]. В процес збирання доказів також включають їх виявлення, розгляд та процесуальне закріплення [188, с.302.]. Під ним розуміють пошук, виявлення доказів і отримання інформації, яка в них міститься, або як пошук сприйняття і закріплення доказової інформації [214, с.18]. Збирання доказів часто поєднують з їх перевіркою і визначають як передбачену процесуальним законом систему дій уповноважених осіб, що полягає в пошуку, виявленні, одержанні, закріпленні, дослідженні фактичних даних певного виду [36, с.156].

Можна наводити ще низку точок зору щодо розуміння збирання доказів, кожна з яких має своє обґрунтування. Але, узагальнюючи їх та висловлені науковцями аргументи, видається правильним погодитись з тим, що збирання доказів структурно включає в себе такі складові етапи: виявлення, фіксацію, вилучення та дослідження фактичних даних, які мають значення для доказування в кримінальному провадженні. Кожен із зазначених етапів збирання доказів вимагає забезпечення діяльності осіб, які його здійснюють, відповідними криміналістичними засобами. Водночас варто звернути увагу на те, що на цьому етапі збираються не докази в їх кримінально-процесуальному розумінні, а фактичні дані, які за результатами проходження визначених законом процедур можуть стати доказами в конкретному кримінальному провадженні.

Фіксація доказів полягає в їхньому закріпленні в процесуальних документах та додатках до них. Це одна з якостей, за якими фактичні дані набувають процесуальної форми і можуть в подальшому виступати як докази. Порядок фіксації доказів регламентовано кримінальним процесуальним законом, а здійснюють її з дотриманням правил і застосуванням відповідних технічних засобів та прийомів, що розроблені криміналістикою. І цей результат відображення доказів у процесуальних документах повинен давати максимально повне уявлення про об'єкт, який він характеризує, передати його властивості, ознаки, які власне і роблять його доказом. Тому завжди повнота відображення буде залежати від умов і засобів відображення, рекомендації із застосування яких розробляє криміналістика. З кримінально-процесуальної точки зору фіксація доказів виступає як засвідчувальна діяльність суб'єкта доказування. Основними об'єктами фіксації в процесі доказування виступають фактичні дані та відомості щодо шляхів їх отримання.

Вилучення доказів покликано забезпечити можливість їх збереження для органів досудового розслідування і суду та використання в подальшому під час доказування в кримінальному провадженні. Воно відбувається зазвичай в рамках проведення слідчих (розшукових) чи негласних слідчих (розшукових) дій або коли учасники судочинства, зокрема й підозрювані чи їхні захисники самі подають їх слідчому, прокурору, суду. В окремих випадках фізичне вилучення предметів, які можуть виступати речовими доказами, не можливе зважаючи на їхній розмір, місце розташування, швидкоплинність змін, що з ними відбуваються та за інших причин. За кримінальними провадженнями про наркобізнес такими речовими доказами може виступати громіздке промислове обладнання, що використовується для виробництва наркотичних засобів, хімічні речовини як вихідні продукти або сировина для виробництва наркотичних засобів, посіви наркомістких рослин тощо. В таких випадках вилучення заміняється фіксацією речового доказу в процесуальних документах або вилученням його частин. І хоч весь доказ в даному випадку не вилучається, але при цьому вилучаються, переносяться, переходять на новий об'єкт його доказові властивості. При неможливості вилучення доказів або їхніх частин, вони можуть зберігатись у місці свого знаходження. Для цього здійснюються спеціальні заходи по їхньому збереженню, наприклад, опечатуються приміщення, передаються під розписку на відповідальне збереження певним особам, виставляється фізична охорона тощо.

Крім зазначеної мети вилучення речових доказів також забезпечує можливість проведення їх подальших досліджень слідчим, прокурором або спеціалістами, оскільки не завжди всі їхні доказові якості, властивості очевидні. В деяких випадках виявлення доказових властивостей речових доказів потребує залучення експерта і проведення експертних досліджень.

З приводу терміну "дослідження" відносно доказів у кримінальному провадженні серед науковців все ще не склалось єдиної думки. Одні його включають як складову перевірки доказів [188, с.302], інші вважають дослідження частиною оцінки доказів [199, с.86-89]. Ще одна точка зору полягає в тому, що дослідження доказів розглядають як пізнання суб'єктом доказування їхнього змісту [10, с.177]. На нашу думку, дослідження доказів в межах кримінального провадження є діяльністю уповноважених на те процесуальних осіб з виявлення у встановлених джерел доказів нових якостей, властивостей, фактичних даних (нових знань), які в подальшому виступають як похідні докази від основних.

Доказування - це діяльність суб'єктів кримінального провадження із збирання (формування), перевірки та оцінки доказів і їхніх процесуальних джерел, а також формулювання на цій основі певних тез і наведення аргументів на їх обґрунтування [119, с.117]. Водночас доказування - це пізнавальна й засвідчувальна діяльність уповноважених державних органів та процесуальних осіб, яка є основою досудового розслідування і потребує відповідних криміналістичних розробок з його забезпечення.

Криміналістичне забезпечення доказування у кримінальних провадженнях про злочини в сфері наркобізнесу можна визначити як раціональну й доцільну практичну діяльність уповноважених процесуальних осіб, спрямовану на оптимізацію процесу доказування під час досудового розслідування, що має на меті встановлення фактичних обставин, які входять до предмету доказування, котра полягає у використанні криміналістичних знань з питань застосування засобів криміналістичної техніки, прийомів криміналістичної тактики й рекомендацій з методики розслідування окремого виду злочинів.

Кримінальна ситуація, яка склалася у сфері незаконного обігу наркотичних засобів та використання коштів, здобутих від їх реалізації, вимагає прийняття невідкладних законодавчих, організаційно-управлінських заходів, вкладання значних матеріальних ресурсів на оснащення правоохоронних органів та підвищення професіоналізму слідчих, прокурорів у формуванні ними системи доказів за кримінальними провадженнями, пов'язаними з наркобізнесом. Результати опитування слідчих та суддів показали, що труднощі в доказуванні за кримінальними провадженнями, пов'язаними з наркобізнесом, викликані низкою причин, серед яких найважливішими респонденти називають такі: відсутність методичних рекомендацій, пов'язаних з формуванням системи доказів за кримінальними провадженнями (65% слідчих, 40% суддів); низький рівень взаємодії органів досудового розслідування та оперативних підрозділів правоохоронних органів (82% слідчих%, 36% суддів); недостатній рівень використання спеціальних знань із застосування технічних засобів для виявлення й фіксації слідів злочину самим слідчим (75% слідчих); несвоєчасне призначення судових експертиз та недоліки в їх підготовці (55% слідчих, 80% суддів); низький рівень кваліфікації слідчих (33% слідчих, 90% суддів) [Додаток Б].

Змістовний аналіз цих причин показує, що вони прямо або опосередковано відносяться до складної проблематики функції доказування та його криміналістичного забезпечення в кримінальному судочинстві. Недостатність теоретичних розробок із зазначеної проблематики зумовлює потребу поглибленого наукового дослідження питань забезпечення криміналістичними засобами процесу доказування у кримінальних провадженнях про злочини, пов'язані з наркобізнесом. Таке дослідження повинно спиратися на усталені наукові методи й водночас враховувати специфіку предмету самого дослідження.

В сфері вивчення діяльності органів досудового розслідування з розслідування таких злочинів як: контрабанди наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів; незаконного виробництва, виготовлення, придбання, зберігання, перевезення, пересилання чи збуту наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; викрадення, привласнення, вимагання наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; посіву або вирощування снотворного маку або конопель як сировини для виробництва наркотиків; викрадення, привласнення, вимагання обладнання, призначеного для виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів чи заволодіння ним шляхом шахрайства або зловживання службовим становищем; організація або утримання місць для незаконного вживання, виробництва чи виготовлення наркотичних засобів, психотропних речовин або їх аналогів; незаконне виготовлення, підроблення, використання чи збут підроблених документів на отримання наркотичних засобів, психотропних речовин або прекурсорів, завданням якої є доказування у кримінальному провадженні, такі методи повинні враховувати загальні завдання судочинства, завдання досудового розслідування й судового розгляду конкретних кримінальних проваджень, проведення окремих слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, метою яких є збирання доказів та оцінки їх результатів, порядок, принципи й правила використання доказів, підготовку слідчих, прокурорів до виконання професійних обов'язків та визначення їх готовності до виконання поставлених завдань.

Як різновид процесу кримінально-процесуального пізнання, доказування в кримінальному провадженні здійснюється у встановленому законом порядку у вигляді діяльності уповноважених державних органів та їх працівників, метою дій яких є збирання, дослідження і оцінка фактичних даних щодо обставин, встановлення яких потрібне для правильного вирішення кримінального провадження. Норми кримінального процесуального права, якими регламентовано мету, порядок, межі і зміст такої діяльності, складають сутність доказового права. Але доказування - це не просто процесуальна діяльність, це процесуальна пізнавальна діяльність, спрямована на пізнання обставин злочину і встановлення осіб причетних до його вчинення, та доведення їхньої вини або невинуватості. Водночас завдання доказування вужчі від завдань пізнання, а саме доказування виникає як результат пізнання, його елемент, який не може замінити собою все пізнання. Якщо в процесі пізнання відбувається виявлення і відбір інформації для процесуального використання, то в доказуванні здійснюється відбір відомостей з різних джерел інформації для наступного процесуального закріплення як доказів. Лише на певному етапі розвитку пізнавальної діяльності виникає об'єктивна потреба трансформації значної частини результатів процесуального пізнання в доказування. Саме на цьому етапі слідчому, прокурору потрібні надійні криміналістичні засоби, що дають змогу забезпечити як процес доказування загалом, так і отримання й оцінку окремих доказів.

Згідно з вимогами чинного кримінального процесуального законодавства, слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення, зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування (ч.1 ст. 214 КПК України). У кримінальних провадженнях про вчинення злочинів в сфері наркобізнесу такі відомості стають відомими слідчому, прокурору з матеріалів, які збираються співробітниками оперативних підрозділів під час здійснення ними оперативно-розшукової діяльності. Такий вид діяльності є окремим видом діяльності правоохоронних органів, спрямованої безпосередньо на виявлення фактів підготовки чи вчинення злочинів.

Оперативно-розшукова діяльність, яка передує початку досудового розслідування, є своєрідною первинною формою перевірки сигналів про злочин і тому в ході її здійснення вирішується лише питання щодо початку викриття злочинців. Такий порядок вирішення питання про початок кримінального провадження є цілком правомірним, адже серед завдань оперативно-розшукової діяльності ст. 1 Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність" визначає "... пошук і фіксацію фактичних даних про протиправну діяльність осіб та груп ... з метою припинення правопорушень та в інтересах кримінального судочинства ...", а в ст. 10 вказаного Закону зазначається, що матеріали оперативно-розшукової діяльності використовуються в тому числі і як приводи та підстави для початку досудового розслідування, для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальному провадженні, для розслідування злочинів [53]. І вже на цьому етапі повинні вирішуватися питання доказування у кримінальному провадженні. Доказування як специфічна форма пізнання виникає після початку досудового розслідування і починає свій розвиток засобами кримінальних процесуальних правовідносин. У зв'язку з цим початковим етапом доказування, що може наставати за етапом оперативно-розшукового пізнання, є початок досудового розслідування. Особливістю є те, що процесуальні особи, які здійснюють таке доказування, мають обмежені можливості щодо збирання, перевірки, оцінки доказів на цьому етапі доказування. Оперативно-розшукова діяльність у значній мірі відображає опосередкований зв'язок між етапом пізнавального руху до встановлення фактичних обставин вчинення злочину. Знання про подію злочину можуть лежати за межами кримінального процесу, але доказування як процесуальна процедура може розпочинатися лише після початку досудового розслідування. Ми поділяємо думку С.С.Овчинського стосовно того, що предмет пізнання в оперативно-розшуковій діяльності в разі встановлення обставин злочину сконцентровано навколо предмету доказування, який визначено КПК, проте за змістом він значно ширший, насичений подіями, що вказують шлях до отримання доказів і розкривають доказове значення фактів, документів, слідів. Оперативно-розшукова інформація містить знання про причинний зв'язок між подіями і фактами, ланцюг яких веде до встановлення обставин злочину, кола його співучасників [140, с.59-60]. Завдяки використанню оперативно-розшукових даних визначається перспектива майбутнього кримінально-процесуального доказування, будуються прогнози, припущення, створюються оптимальні моделі доказування, обов'язок здійснення якого покладено на органи досудового розслідування. Отже, і діяльність працівників оперативних підрозділів, які створюють своїми діями можливості для отримання доказів, також потребують відповідного криміналістичного забезпечення, яке слугує отриманню якісних доказів.

На момент прийняття процесуального рішення про початок досудового розслідування в розпорядженні слідчого, прокурора ще немає доказів, формування яких може бути розпочатим тільки після початку здійснення кримінального провадження. рішення про початок такого провадження не потребує підкріплення доказами. З цього приводу М.А.Погорецький вказує на те, що кримінальний процесуальний закон цілком правильно визначає підстави для порушення провадження у кримінальній справі (початок досудового розслідування - А.П.) як достатні дані, що вказують на ознаки злочину (суспільна небезпека, протиправність, винуватість та караність). Законом допускається на цій стадії процесу прийняття рішення на підставі ймовірних знань через об'єктивну неможливість встановлення вірогідних [153, с.379-380]. В кримінальному процесуальному законі йдеться про виявлення обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. Закон не визначає змісту і кількості ознак, які вказують на вчинення правопорушення, крім того він не вказує на склад злочину чи кримінального проступку як на підставу для прийняття рішення про початок досудового розслідування. Ознаки кримінального правопорушення і ознаки складу кримінального правопорушення - це різні за своїм змістом поняття, хоча вони й взаємопов'язані. Наслідком встановлення певних ознак злочину є встановлення окремих елементів складу злочину, а встановлена сукупність певних елементів складу злочину створює можливість для визначення окремих ознак злочину. Визначення підстав для початку досудового розслідування про злочини у сфері наркобізнесу як ознак складу злочину є недоцільним.

При визначенні обставин, які необхідно з'ясувати, а також доказати після початку досудового розслідування кримінального провадження про злочини в сфері наркобізнесу необхідно визначитися з ознаками конкретного злочину, за фактом виявлення якого чи фактом підготовки до виявлення якого розпочате кримінальне провадження. Ст. 11 КК України надає загальне визначення злочину і розкриває його основні ознаки. Соціальною ознакою злочину є його суспільна небезпека. Суспільна небезпека полягає в тому, що діяння заподіює шкоду відносинам, які охороняються кримінальним законом або містить у собі реальну можливість заподіяння такої шкоди. Це - об'єктивна властивість злочину, реальне порушення відносин, що склалися в суспільстві. У ч. 1 ст. 11 КК України суспільна небезпека як обов'язкова ознака злочину тільки зазначається, її змісту закон не розкриває. Оцінка суспільної небезпеки діяння як ознаки злочину відбувається на двох рівнях: по-перше, на законодавчому, коли законодавець криміналізує певне суспільно небезпечне діяння, встановивши за нього кримінальне покарання; по-друге, на правозастосовному, коли орган досудового розслідування (слідчий), прокурор, суддя за власним переконанням оцінюють суспільну небезпеку вчиненого конкретного злочину. Тому, суспільна небезпека відноситься до оціночних понять. В разі прийняття рішення слідчим, прокурором про початок досудового розслідування оцінка суспільної небезпеки діяння відбувається на законодавчому рівні. Суспільна небезпека злочинів у сфері наркобізнесу визначається насамперед поширенням незаконного обігу наркотичних засобів та згубним впливом наркоманії і токсикоманії на свідомість психічно несталих людей, а надто - молоді, що спотворює їх мораль і спосіб життя. Це і визначає суспільну небезпеку діянь як злочинів у сфері наркобізнесу. Інші ознаки злочину: нормативна - діяння (дія або бездіяльність), передбачене кримінальним законом; внутрішня - винність діяння та його носія - суб'єкта злочину.

На початковому етапі досудового розслідування злочинів у сфері наркобізнесу необхідним є встановлення й доказування нормативних ознак конкретного злочину, пов'язаного з незаконним обігом наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів чи використання коштів, здобутих від їх незаконного обігу як діяння, передбаченого кримінальним законом, та ознак, що вказують на віднесеність цього злочину до такого суспільно небезпечного явища як наркобізнес. Доказуванню підлягають обставини, які пов'язані з встановленням події злочину, кримінальна відповідальність за вчинення якого встановлена конкретною статтею Глави ХІІІ КК України.

Наприклад, законодавець встановлює перелік таких обов'язкових ознак, що підлягають доказуванню, і на підставі встановлення яких злочин може бути кваліфіковано за ст. 305 КК України як контрабанда наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів чи прекурсорів: дії злочинця повинні полягати в незаконному переміщенні зазначених об'єктів через митний кордон України. Ця ознака пов'язана з предметом злочину та способом його вчинення. Предметом злочину виступають: наркотичні засоби, психотропні речовини, їх аналоги; прекурсори. Спосіб визначається незаконністю дій щодо переміщення таких об'єктів через митний кордон: поза межами здійснюваного контролю, з приховуванням, з наданням неправдивих документів, відомостей тощо.

Суб'єкт будь-якого злочину і злочину в сфері наркобізнесу також є необхідним елементом складу злочину. Питання про суб'єкта злочину, по суті, є питанням про особу, яка вчинила злочин і підлягає кримінальній відповідальності. Це випливає і з назви Розділу IV Загальної частини КК України "Особа, яка підлягає кримінальній відповідальності (суб'єкт злочину)". Суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов'язковими ознаками: це фізична, осудна, яка досягла певного віку особа. Цей висновок фактично закріплений у ст.ст. 6,7 і 8 КК України, в яких йдеться про те, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Саме ці обставини підлягають доказуванню під час досудового розслідування в першу чергу. Водночас безумовним слід визнати те, що достатність даних для внесення відомостей до ЄРДР і початку досудового розслідування не означає доведеність факту події злочину та винуватості особи у вчиненні даного злочину. Ці дані не доказують, а лише вказують з певним ступенем вірогідності на подію злочину, але не обов'язково на конкретну особу, яка його вчинила.

Однією із злободенних проблем, яка досі не вирішена на теоретичному рівні, є проблема прийняття рішення про початок досудового розслідування за окремими видами злочинів, коли для встановлення ознак злочину необхідні спеціальні, а по суті - експертні дослідження. І в першу чергу це стосується злочинів у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів або прекурсорів. Адже для розслідування факту незаконного обігу таких речовин необхідно переконатися, що виявлені в обігу речовини є забороненими і за їхній обіг без надання відповідного дозволу встановлена кримінальна відповідальність.

На практиці у випадку виявлення співробітниками оперативно-розшукових підрозділів ознак вчинення злочину, пов'язаного з незаконним обігом наркотичних речовин, до передачі матеріалів ОРД органам досудового розслідування співробітники оперативного підрозділу доручають провести попереднє дослідження виявлених речовин спеціалістам експертно-криміналістичних підрозділів. За результатами такого дослідження спеціалістами складається експертний висновок, який разом з іншими матеріалами оперативно-розшукової справи передається слідчому, прокурору для прийняття ними рішення в порядку ч.1 ст. 214 КПК України. Сили окремого джерела доказів такий висновок спеціаліста не має, бо не витримана процесуальна форма залучення експерта і призначення експертизи. Тому після початку досудового розслідування слідчий знову змушений звертатись до того ж чи іншого фахівця, залучаючи його як експерта і призначаючи йому судову експертизу наркотичних засобів, але вже в рамках кримінальної процесуальної діяльності. Підготовка матеріалів оперативним співробітником для призначення експертного дослідження в межах здійснення ОРД, формулювання запитань спеціалісту, вибір експертної установи чи конкретного фахівця як експерта здійснюються за загальними правилами призначення судової експертизи. Оцінка попереднього висновку спеціаліста оперативним співробітником, слідчим, прокурором здійснюється за тими ж критеріями, що й висновку експерта за результатами судової експертизи і це дає підстави для прийняття відповідного рішення про початок досудового розслідування або відмову в реєстрації отриманих відомостей в ЄРДР. Отже, такого експертного висновку, яким встановлено, що вилучена з незаконного обігу речовина є наркотичним засобом, психотропною речовиною або їх аналогами чи прекурсорами достатньо, щоб розпочати кримінальне провадження, але не достатньо, щоб доказати винуватість особи під час досудового розслідування, спираючись на окреме джерело судових доказів - висновок експерта. Проте, виходячи із загальних положень кримінального процесуального закону, якщо експертний висновок, отриманий під час здійснення ОРД розглядати як матеріали, в яких зафіксовано фактичні дані про протиправні діяння окремих осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами з дотриманням вимог Закону України "Про оперативно-розшукову діяльність", то такий висновок експерта можна розглядати як документи і використовувати в кримінальному провадженні в порядку, встановленому ст. 99 КПК України.

В ході перевірки, що здійснюється під час проведення оперативно-розшукових заходів, можуть бути встановлені певні фактичні дані, які можуть мати ключове значення для доказування. Але процесуальний статус таких фактичних даних конкретно не визначений, що стає перешкодою на шляху їхнього повноцінного використання в інтересах досудового розслідування і доказування. Формально законодавець надав право усі матеріали, отримані під час проведення оперативно-розшукових заходів, якщо вони містять відомості, які вказують на фактичні дані, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню, розглядати як документи і використовувати їх в порядку, передбаченому ст. 99 КПК України. В таких випадках виникає теоретичне питання щодо якісної характеристики фактичних даних, які отримані експертом як спеціалістом в ході проведення оперативно-розшукових заходів ще до початку кримінального провадження, і тих, які здобуваються вже після початку досудового розслідування і за зверненням сторони кримінального провадження, дорученням слідчого судді чи суду (ст. 242 КПК України). Кримінально-процесуальну оцінку матеріалів оперативно-розшукової діяльності можна розглядати на предмет їх безпосереднього використання в доказуванні як джерел доказів у кримінальному провадженні чи для створення процесуальних умов здійснення доказування органами досудового розслідування: як приводів і підстав для внесення відомостей до ЄРДР та прийняття рішення про початок досудового розслідування; як приводів і підстав для проведення окремих слідчих (розшукових) чи негласних слідчих (розшукових) дій або опосередковано як для обрання тактичних прийомів проведення процесуальних дій, забезпечення оперативними силами й засобами процесу доказування.

Чинне кримінальне процесуальне законодавство України прямо вказує на можливість використання результатів оперативно-розшукової діяльності в доказуванні, але це не змінює загального підходу науковців і практиків, які звертають увагу на потребу особливої виваженості у прийнятті рішення про використання матеріалів оперативно-розшукової діяльності в доказуванні і, зокрема, протоколів оперативно-розшукових заходів в кримінальному провадженні, оскільки процедура надання дозволу на проведення оперативно-розшукових заходів, а так само і надання дозволу на використання їх результатів у кримінальному судочинстві, - це суто законодавчий рівень правового регулювання [152, с.36].

Оперативно-розшукова і кримінальна процесуальна діяльність відносяться до різних видів правоохоронної діяльності, навіть в межах діяльності одного державного правоохоронного органу. Протоколи слідчих (розшукових) дій і протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них як джерела інформації формуються різними за своїм статусом особами і на час їх створення вже мають різне правове значення. Перші виникають в межах кримінального провадження, а другі - за межами такої діяльності і лише однакова назва не дає підстав для їх ототожнення та встановлення рівності у призначенні. Поняття перевірки і оцінки доказів у кримінальному провадженні передбачає принципову можливість для особи, яка приймає рішення про визнання їх судовими доказами, ознайомитись з усім шляхом формування таких доказів від їх виявлення, фіксації і зберігання до передачі органу досудового розслідування чи суду. Матеріали оперативно-розшукової діяльності у вигляді документів і також протоколи чи інші за назвою документи, складені за результатами оперативно-розшукових заходів, повинні використовуватись як докази в процесуальному доказуванні не безпосередньо, а лише після того, як будуть введені у кримінальний процес, стануть матеріалами кримінального провадження і лише після всебічної, повної й об'єктивної перевірки, як це і передбачено вимогами щодо формування певного виду доказів. Принципово важливим є те, що вітчизняний кримінальний процесуальний закон в ст. 99 КПК України не робить стосовно цих матеріалів оперативно-розшукової діяльності як документів жодних винятків щодо формування, перевірки й оцінки доказів. Подібної точки зору дотримуються й зарубіжні фахівці коли ведуть мову про те, що під час доказування в кримінальному провадженні вільній оцінці належать насамперед засоби доказування [233,с.469].

Мова повинна йти про оцінку доказів та їх процесуальних джерел, яка полягає у визначенні їх належності, допустимості, достовірності і достатності. Ці якості, напрацьовані теорією доказів, сьогодні є сталими і не викликають ніякої дискусії серед фахівців. З таких позицій і варто розглядати оцінку доказів у кримінальних провадженнях про незаконний наркобізнес. Враховуючи специфіку отримання фактичних даних у даній категорії кримінальних проваджень, оцінці будуть підлягати такі джерела інформації:

1) докази як встановлені фактичні дані та їх процесуальні джерела, отримані під час проведення слідчих та негласних слідчих (розшукових) дій;

2) матеріали, в яких розкриваються відомості про фактичні дані, отримані правоохоронними органами інших держав, як результати проведених оперативно-розшукових чи процесуальних дій за запитом вітчизняних органів досудового розслідування;

3) результати оперативно-розшукових заходів, що відображені в наданих органам досудового розслідування матеріалах, які розкривають фактичні дані, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню.

Щодо першої категорії інформаційних джерел, то в даному випадку оцінка відбувається за загальними правилами. Доказів повинно бути достатньо, щоб зробити однозначний висновок щодо наявності кримінально-правових ознак злочину та причетності певної особи до його вчинення. Якщо з окремих обставин, що мають значення для кримінально-правової оцінки і впливають на кваліфікацію злочину, доказів не достатньо щоб зробити однозначний висновок, то можна вести мову про недостатність доказів.

Допустимість доказів оцінюється з точки зору способу отримання та правил оформлення. Як правило, недопустимими можуть визнаватись такі докази та їх процесуальні джерела, які отримані в ході проведення процесуальної дії з порушенням визначеної законодавством процедури чи з допущенням інших порушень закону, наприклад, отримання показань під примусом чи загрозою життю або здоров'ю особи. Належність доказів оцінюється за їх здатністю підтверджувати чи спростовувати наявність чи відсутність обставин вчинення злочину у сфері незаконного обігу наркотичних засобів, що мають значення для вирішення кримінального провадження. Достовірність доказів означає, що вони адекватно, повно й правильно відображають обставини, які мали місце при вчиненні злочину.

Зважаючи на міжнародний характер значного числа злочинів у сфері наркобізнесу, набагато складніше оцінити процесуальні чи оперативно-розшукові матеріали, які надходять від правоохоронних органів зарубіжних держав. Навіть якщо докази були отримані слідчими зарубіжних правоохоронних органів відповідно до вимог їх законодавства, у вітчизняному кримінальному процесуальному законі відсутні чітко визначені норми, за якими такі докази можна використати в доказуванні. Це є значною перешкодою на шляху ефективного доказування факту, наприклад, міжнародної контрабанди наркотичних засобів, використання коштів, здобутих від незаконного обігу наркотичних засобів з їх розміщенням в закордонних банківських установах та вини причетних до цих злочинів осіб, що проживають постійно за кордоном. Адже такі злочини за своєю суттю є транснаціональними, оскільки вони як мінімум стосуються двох держав: з території якої наркотичний засіб (незаконно отримані кошти) вивозиться та на територію якої він ввозиться. І якщо оцінювати докази лише фактом переміщення наркотичних засобів через митний кордон України у відриві від визначення ролі й притягнення до відповідальності організаторів злочинних картелів, котрі здійснюють виготовлення і збут наркотичних засобів, то така боротьба приречена на поразку. Ось чому вітчизняні науковці вказують на те, що в сучасних умовах міжнародна співпраця відіграє важливу роль у зміцненні і розвитку міжнародного співробітництва між державами. Значним також є вплив можливостей такої допомоги на охорону законних інтересів, прав і свобод особи, суспільства і держави, на зміцнення міжнародного правопорядку та боротьбу зі злочинністю [209, с.114].

В цьому контексті є лише один шлях - це необхідність об'єднання зусиль правоохоронних органів зацікавлених держав. Для цього виникає потреба в уніфікації законодавства, яке регулює провадження в кримінальному судочинстві, що є питанням доволі складним, але можливим. Складність вирішення цього питання полягає в історії та традиціях формування правових систем різних держав. Така уніфікація в окремих випадках потребує надто кардинальних змін не лише окремих законодавчих актів, а низки законів, відомчих нормативних документів, що не можливо. Тому ми пропонуємо в Розділі ІХ "Міжнародне співробітництво під час кримінального провадження" КПК України передбачити норму, якою допустити можливість використання в разі розслідування транснаціонального злочину доказів, отриманих відповідно до процесуальних та інших норм законодавства тієї держави, на території якої проводилось розслідування.

Це може бути зроблено в такій формі. Статтю 550 КПК України "Доказова сила офіційних документів" може бути доповнено частиною 4 такого змісту: "Фактичні дані, що викладені в офіційних документах, наданих іноземною державою, можуть бути визнані доказами, якщо на їх підставі слідчий, прокурор, слідчий суддя, суд встановлять наявність чи відсутність фактів та обставин, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. Такі докази належать перевірці на загальних підставах як й інші, що зібрані уповноваженими на те процесуальними особами в Україні." Тільки така оцінка доказів може дати повномасштабну картину злочину і визначити ступінь його небезпечності. Очевидно, це може потягнути за собою зміни не лише в кримінальному процесуальному, а й в кримінальному законодавстві.

Отже, в криміналістичному розумінні доказування - це діяльність уповноважених кримінальним процесуальним законом осіб з реалізації взаємопов'язаних практичних та розумових операцій з доказами, яка забезпечує перехід ймовірнісних відомостей про вчинене кримінальне правопорушення в достовірні факти і поряд з нормативно-процесуальними розв'язує також криміналістичні завдання, до яких відносять: збирання, перевірку, оцінку та використання доказів під час проведення досудового розслідування та судового розгляду матеріалів кримінальних проваджень.

Доказування в кримінальному провадженні про злочини в сфері наркобізнесу потребує належного забезпечення теоретичними розробками й практичними рекомендаціями криміналістів за окремими напрямами: техніко-криміналістичним, тактико-криміналістичним й методико-криміналістичним, у кожному з яких мають бути врахованими загально теоретичні ідеї та окремі вчення цієї науки, зокрема, криміналістична ідентифікація й діагностика, криміналістична версія, теорія криміналістичного прогнозування, теорія прийняття тактичного рішення й тактичного ризику та ін. Найбільш глибокого наукового дослідження й розв'язання найбільшої кількості проблемних питань вимагає напрям методико-криміналістичного забезпечення досудового розслідування злочинів цієї категорії. Це має бути розроблення криміналістичної характеристики наркобізнесу, визначення типових слідчих ситуацій, типових слідів насамперед, початкового етапу досудового розслідування злочинів, і типових версій, розроблення окремих тактичних прийомів, комбінацій, операцій проведення певних слідчих (розшукових) дій та алгоритму дій слідчого для різних ситуацій, що мають місце як на початку здійснення досудового розслідування, так і на його завершальному етапі. Важливе значення має встановлення особливостей підготовки й проведення окремих слідчих (розшукових) та негласних слідчих (розшукових) дій, визначення особливостей взаємодії сторони обвинувачення з оперативними і експертними підрозділами, питання міжнародного співробітництва вітчизняних правоохоронних органів і слідчого з відповідними інституціями зарубіжних країн та ін. Широта спектру та важливість таких питань вказують на потребу здійснення окремого й цілісного дослідження проблеми методико-криміналістичного забезпечення доказування у кримінальних провадженнях про наркобізнес. В даному дослідженні, зважаючи на поставлені завдання та враховуючи певну обмеженість обсягами викладення матеріалу, ці проблеми лише зазначені та розкриваються окремі з них, як наприклад, типові сліди, типові версії, типові способи вчинення злочину й характеристика окремих рис особи-злочинця, причетного до вчинення злочинів у сфері наркобізнесу. Іншою причиною, чому не зупиняємось на докладному висвітленні проблем методико-криміналістичного забезпечення доказування під час досудового розслідування злочинів у сфері незаконного наркобізнесу є те, що злочини у цій сфері становлять собою сукупність декількох відносно самостійних компонентів кримінально караних діянь, які можуть бути вчиненими окремо одне від одного і водночас бути елементами єдиної системи організованої злочинної діяльності. Розгляд кожного із таких елементів можна здійснити лише в межах саме методики, а це потребує і значного місця і звуження завдань дослідження. Але багато які з проблем методики розслідування кожного з структурних елементів злочинності у сфері наркобізнесу мають спільні характеристики і є збіжність їх наукової оцінки. Тому певні з питань методики розглядаються у поєднанні і співвідношенні з питаннями техніко-криміналістичного й тактико-криміналістичного забезпечення доказування під час досудового розслідування злочинів у сфері наркобізнесу в розрізі використання спеціальних знань, техніко-криміналістичних засобів, підготовки й прийомів проведення окремих слідчих (розшукових) дій. Саме цим двом напрямам криміналістичного забезпечення вважаємо за доцільне приділити більш прискіпливу увагу в наступній частині даного дослідження.

2.2 Техніко-криміналістичні засоби й методи, що використовуються для збирання доказів у кримінальних провадженнях про злочини в сфері наркобізнесу

В теоретичних дослідженнях питанням застосування науково-технічних засобів в протидії злочинності та їх використання з метою виявлення, фіксації, вилучення й дослідження доказів значну увагу приділили відомі вітчизняні й зарубіжні вчені, фахівці в галузі криміналістики, зокрема, проблемам використання техніко-криміналістичних засобів в боротьбі із протиправними діяннями, нормативного встановлення порядку й правил застосування науково-технічних засобів під час проведення слідчих та негласних слідчих (розшукових) дій й використання отриманих результатів в інтересах кримінального провадження присвячені праці Р.С.Бєлкіна, В.Г.Гончаренка, І.В.Гори, Є.П.Іщенка, В.А.Колесника, В.В.Лисенка, М.М.Лисова, А.А.Леві, М.А.Погорецького, Т.А.Сєдової, О.О.Ексархопуло, П.С.Елькінд, В.С.Кузьмічова, М.Є.Шумила та інших вчених. З огляду на те, що правовий аспект використання техніко-криміналістичних засобів у кримінальному провадженні не входить до безпосередніх завдань нашого дослідження, ми не будемо докладно зупинятися на ньому, але вважаємо за потрібне зазначити, що повністю поділяємо висловлену з цього приводу білоруським криміналістом Г.І.Грамовичем думку стосовно того, що застосування спеціальних знань і науково-технічних засобів можна визнати правомірним лише тоді, коли воно прямо передбачено або рекомендовано законом, або не суперечить закону за своєю сутністю і здійснюється в формах, котрі передбачені кримінально-процесуальним законодавством або відомчими нормативними актами, чи ж хоча прямо й не передбачено законом і підзаконними актами, але не суперечить їм і загальним завданням кримінального процесу [41, с.35]. Подібної точки зору дотримуються й багато хто з фахівців у галузі кримінального процесу, зокрема, П.С.Елькінд ще в 70-х роках минулого століття вказувала на те, що проблема застосування даних природничих і технічних наук в боротьбі із злочинністю потребує з'ясування необхідності й меж нормативного закріплення використання в кримінальному судочинстві науково-технічних засобів, встановлення процесуальних гарантій захисту особи від їх незаконного застосування [226, с.110].

До критеріїв правового регулювання використання криміналістичних засобів і методів з метою збирання й дослідження доказів в кримінальному провадженні слід віднести: законність; допустимість; наукову обґрунтованість; процесуальні гарантії від незаконного застосування; відповідність використання засобів криміналістики статусу учасників кримінального провадження, їх повноваженням; вказівку на мету й умови, а за необхідних випадків і на порядок застосування цих засобів у відповідних процесуальних документах, в яких зафіксовано отримані результати; належну оцінку результатів їх застосування суб'єктом доказування. Отже, досліджуючи питання використання криміналістичних засобів і методів в протидії незаконному наркобізнесу та пропонуючи шляхи підвищення результативності їх використання, ми вважатимемо, що така криміналістична діяльність повинна повністю відповідати правовим основам застосування техніко-криміналістичних засобів у межах кримінально-процесуальної діяльності. Водночас, з огляду на те, що відповідно до вимог ч.2 ст. 99 КПК України джерелами доказів можуть бути визнані і документи як матеріали, в яких зафіксовані фактичні дані про протиправні дії осіб та груп осіб, зібрані оперативними підрозділами, то в разі отримання таких даних оперативними працівниками з використанням техніко-криміналістичних засобів їх використання повинно здійснюватись з дотриманням відповідних вимог законів та відомчих нормативних актів, які регулюють такий вид діяльності правоохоронних органів [150, с.189].

Враховуючи різноманітність підходів до визначення поняття "криміналістична техніка" як науково-технічних засобів, що використовуються з метою виявлення й фіксації доказів, допускаючи можливість її поділу на техніку для слідчих, експертів, оперативних працівників, розроблену спеціально в криміналістиці та залучену з інших галузей знань, практичної діяльності, не можна не помітити єдності природи і джерел її походження, організаційних і правових основ застосування в кримінальному провадженні, методології її пізнання та розвитку [149,с.98]. Вітчизняні криміналісти І.В.Гора та В.А.Колесник зазначають, що технічні засоби збирання криміналістичної інформації - досить широке поняття, до нього належать будь-які технічні засоби, що використовуються як знаряддя праці співробітниками правоохоронних органів, які досліджують події злочину. Техніко-криміналістичні засоби та методи, що їх використовують для виявлення слідів та інших об'єктів, також досить різноманітні. Сучасні техніко-криміналістичні засоби й методи базуються на новітніх досягненнях не лише криміналістичної науки, а й неорганічної, органічної, квантової хімії, фізики, фізики твердого тіла, теплофізики, кристалографії, загальної і молекулярної біології, математики, інформатики й кібернетики, а також інших наук [37, с.71, 73]. З метою уникнення плутанини і впорядкування мови науки, доцільно розмежовувати поняття "криміналістичні методи" та "криміналістичні засоби". Під криміналістичними методами слід розуміти систему способів теоретичного дослідження або пізнавальних процедур (методи науки) та практичного дослідження (наприклад, речових доказів в разі проведення експертизи). Криміналістичні засоби - це комплекс розроблених на основі наукових положень спеціальної апаратури, матеріалів, інструментів, методичних і тактичних рекомендацій, прийомів і способів дій, що застосовуються для виявлення, розкриття і запобігання суспільно-небезпечним діянням [204, с.7].

Для кримінального процесуального закону й практики його застосування учасниками кримінального провадження не має значення, яку техніку використав слідчий, прокурор або спеціаліст-криміналіст, а також експерт - запозичену з інших галузей науки і техніки або винайдену в криміналістиці; з конструктивними змінами чи без них. Важливим є те, щоб така криміналістична техніка відповідала критеріям допустимості у кримінальному провадженні, щоб її використання не створювало загрозу життю і здоров'ю людей, не принижувало честі й гідності особи, не порушувало встановлених законом прав та свобод. Не менш важливим є й достовірність одержуваних результатів, що використовуються в доказуванні, та можливість їхньої перевірки й підтвердження процесуальним шляхом. Для забезпечення цих умов застосування криміналістичної техніки повинно ґрунтуватись на спеціально розроблених криміналістичних методиках і тактичних прийомах, знати про які й володіти якими повинні слідчий, прокурор, спеціаліст, експерт, адвокат, який бере участь в провадженні як захисник і представник сторони захисту.

В науці криміналістиці розроблено й використовується декілька класифікацій техніко-криміналістичних засобів. Питанням їх класифікації присвячені праці Р.С.Бєлкіна [13, с.104-105], А.І.Вінберга [27, с.32], Є.П.Іщенка [58, с.12], М.Б.Вандера [22, с.106], О.Ф.Волинського [32, с.28-32] та багатьох інших вчених. Такою, що заслуговує на увагу з огляду на практичне значення, вважаємо класифікацію техніко-криміналістичних засобів, запропоновану Г.І.Грамовичем. На його думку, техніко-криміналістичні засоби можна класифікувати залежно від виконуваних за їх допомогою функцій і тому він поділяє їх на такі групи: науково-технічні засоби виявлення слідів та інших об'єктів; науково-технічні засоби фіксації; науково-технічні засоби вилучення; науково-технічні засоби дослідження доказів; науково-технічні засоби, що використовуються в діяльності з попередження злочинів; науково-технічні засоби, що використовуються в діяльності з організації боротьби із злочинністю [41, с.53-54]. Такий підхід білоруського вченого до класифікації науково-технічних засобів носить яскраво виразний криміналістичний характер і має конкретне практичне значення в разі їх вибору для застосування з метою збирання доказів.

Окремі техніко-криміналістичні засоби можуть бути використані як слідчим, прокурором під час досудового розслідування, так і оперативним працівником під час проведення оперативних заходів та експертом під час його участі в слідчих (розшукових) діях як спеціаліста або під час проведення експертизи. Такі технічні засоби використовуються як в кримінальній процесуальній, так і в оперативно-розшуковій діяльності і тому класифікація за підставами "суб'єкт застосування" та "сфера застосування" не має істотного практичного значення. Також маємо певні сумніви щодо можливості, а головне - потреби виокремлення техніко-криміналістичних засобів як обов'язкових для застосування. Не можна ставити нормативний обов'язок і тим самим законність проведення певних процесуальних дії в залежність від наявності чи відсутності, справності, уміння процесуальної особи користуватись певним технічним засобом. Спірною вважаємо і класифікацію техніко-криміналістичних засобів за доказовим значенням результатів їх застосування, оскільки оцінка доказів здійснюється в кожному конкретному випадку слідчим, прокурором, слідчим суддею, судом за своїм переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й неупередженому дослідженні всіх обставин кримінального провадження, оцінюючи кожний доказ з точки зору належності, допустимості, достовірності, а сукупність зібраних доказів - з точки зору достатності та взаємозв'язку. До того ж жоден доказ не має наперед встановленої сили, як це передбачено вимогами ст. 94 КПК України. Отже, доказове значення можуть мати результати застосування як фізичних, так і хімічних засобів, як тих, що застосовані слідчим чи оперативним працівником, так і тих, що застосовані спеціалістом або експертом, як вузькоспеціалізованих, так і універсальних. Водночас, порушення процесуальної процедури застосування таких засобів нівелює і позбавляє доказового значення та можливості використання в доказуванні будь-які отримані за їх допомогою докази. Спільним у використанні техніко-криміналістичних засобів є те, що вони можуть і з успіхом використовуються для збирання доказів і забезпечення доказування під час досудового розслідування будь-яких злочинів, а звідси - і злочинів, пов'язаних з наркобізнесом [149, с.99]. Аналіз стану використання науково-технічних засобів в діяльності органів досудового розслідування й оперативних підрозділів органів МВС, що здійснюють протидію незаконному обігу наркотиків, вказує на те, що за комплексом експлуатаційних і технічних вимог, які висувають до чисельних видів науково-технічних засобів для виявлення й діагностики наркотичних засобів, психотропних речовин, їх аналогів та прекурсорів, такі науково-технічні засоби можна поділити на три основні групи.