Відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення: чинний порядок і напрями вдосконаленняями вдосконалення

- внесені пропозиції, щодо вдосконалення окремих норм Конституції та КПК, викладені у висновках відповідних розділів та у додатку до дисертації.

Удосконалено:

- понятійно-категоріальний апарат цих правовідносин. Зокрема, доведено, що оскільки слово “кримінальний” латинською мовою означає злочинний, то назва “Кримінальний процесуальний кодекс України” мала б бути замінена на “Кодекс судочинства у справах про кримінальні правопорушення”, а поняття “кримінальне провадження” - на “провадження у справах про кримінальні правопорушення”;

- підходи до змісту поняття “відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення”, який дає підстави розглядати його як окремий: правовий інститут та вид правовідносин, як процесуальне завдання та як юридичний акт;

- підходи до змісту та форми приводів відкриття провадження, тим, що оскільки “повідомлення” ознаками юридичного акта не відзначається, то воно потребує перевірки, за результатами якої наявні у ньому відомості можуть бути використані як вказаний привід лише у формі безпосереднього виявлення уповноваженою особою вчиненого правопорушення.

Набули подальшого розвитку:

- уявлення щодо значення інституту відкриття провадження, який є формою реалізації засади публічності й слугує захисту особи, суспільства і держави від кримінальних правопорушень та процесуальною гарантією засад верховенства права, законності, недоторканності та презумпції невинуватості особи, а також є організаційно-правовим механізмом: а) забезпечення права на звернення; б) захисту осіб від необґрунтованого залучення їх у сферу процесуальних правовідносин та здійснення щодо них кримінального переслідування; в) запобігання зайвому навантаженню, яке лягає на слідчих в зв'язку з безпідставним початком розслідування, марного витрачання на ці потреби часу та коштів, викривленню статистичних даних про правопорушення; г) встановлення наявності чи відсутності визначених законом підстав для початку розслідування й виконання завдань, передбачених ст. 2 КПК;

- враховуючи, що зазначена діяльність: а) врегульована КПК; б) має власну мету та завдання; в) здійснюється лише уповноваженими на це особами, у визначений законодавством спосіб та у визначених ним формах; г) в її ході надається оцінка наявним фактичним даним, на предмет наявності чи відсутності у них законних підстав для його відкриття або відмови у ньому; ґ) починається з виявлення відомостей про вчинене правопорушення і повинна завершуватись або ухваленням процесуального рішення про відкриття провадження або відмовою у цьому, то це дає підстави для висновку, що вона має ознаки самостійної стадії судочинства;

- уявлення щодо засобів забезпечення правомірності дій, пов'язаних з відкриттям провадження і, зважаючи на значення негативних наслідків рішення як щодо незаконної відмови у його відкритті, так і щодо незаконного його відкриття, обґрунтовано, що вказані дії мали б бути криміналізовані й передбачені у КК України в вигляді окремої норми як злочин проти правосуддя.

Практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що обґрунтовані в дисертації висновки і пропозиції можуть бути використані у: науково-дослідній роботі як підґрунтя для подальшого розвитку вчення про процесуальні правовідносини; правотворчій діяльності - для вдосконалення правової регламентації вказаних питань (акт впровадження Комітету Верховної Ради України з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності №04-29/15-1512 від 17.07. 2017 р.; довідка Інституту законодавства Верховної Ради України № 22/517-1-15 від 9.11. 2017 р.); практичній діяльності органів прокуратури, досудового слідства та судів; навчальному процесі - при викладанні курсів кримінального процесуального права, криміналістики та відповідних спецкурсів (акти впровадження: Білоцерківського національного аграрного університету від 15.10. 2017 р., Академії праці, соціальних відносин і туризму від 20.10. 2017 р.).

Особистий внесок здобувача. Дисертація виконана самостійно, а сформульовані у ній положення та висновки є результатами особистих досліджень автора. В публікаціях, виконаних у співавторстві з І. Котюком особистий внесок здобувача становить не менше 50 відсотків.

Апробація результатів дисертації. Результати дослідження доповідалися на таких науково-практичних конференціях, як: “Актуальні проблеми сучасного розвитку цивільного, міжнародного морського і транспортного права” (м. Київ, 2015 р.), “Проблеми реформування кримінальної юстиції України” (м. Чернівці, 2016 р.), “Криміналістика в адвокатській діяльності” (м. Київ, 2016 р.), “Актуальні проблеми сучасного розвитку цивільного, міжнародного морського і транспортного права” (м. Київ, 2017 р.), “Проблеми законодавчого регулювання порядку розробки та прийняття нормативно-правових актів” (м. Київ, 2017 р.).

Публікації. Основні положення дисертації відображено у 18 наукових публікаціях, 8 з яких - у національних фахових виданнях, 1 - у виданні занесеному до міжнародної науково-метричної бази Index Copernicus International (ICV 2015: 31.56, Польща), 1 - у закордонному виданні, 5 - у збірниках тез доповідей на наукових конференціях, 3 - у періодичних виданнях.

Структура дисертації. Робота складається зі вступу, трьох розділів, що містять 9 підрозділів, висновків, додатків та списку використаних джерел. Повний обсяг роботи - 255 сторінок, з яких - 193 основний текст, 20 - список використаних джерел (241 найменування) та додатки - 12 сторінок.

РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНІ ТЕОРЕТИКО-ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВІДКРИТТЯ ПРОВАДЖЕННЯ У СПРАВАХ ПРО КРИМІНАЛЬНІ ПРАВОПОРУШЕННЯ

1.1 Проблемні аспекти чинного порядку відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення

Слід відзначити, що традиційна національна процедура вирішення питань, пов'язаних з початком досудового розслідування фактично особливими проблемами не відзначалась. Але, з погляду засади законності в її структурі надто “уразливим” виявився інститут перевірки заяв і повідомлень про злочини, за результатами якого лише в п'ятій частині з них визнавалася наявність достатніх фактичних даних про вчинення злочину з прийняттям рішення про порушення кримінальної справи, а стосовно решти - ухвалювалися рішення (нерідко необґрунтовано) про відмову у ньому. Саме тому й вносилися пропозиції щодо вдосконалення зазначеного інституту. Але з урахуванням рекомендацій ради Європи, одним із завдань реформування кримінального судочинства в Україні була визнаною необхідність спрощення процедури його початкового етапу, згідно з якою уповноважені особи після отримання інформації про кримінальне правопорушення, зобов'язані невідкладно розпочати досудове розслідування. Саме цей підхід і відображений у ст. 214 КПК, згідно з якою слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин після подання заяви (повідомлення) про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть про це свідчити, зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування [99].

І хоча такий порядок нібито й спростив зазначені правовідносини, все ж відсутність у них стадії дослідчої перевірки первинної інформації про вчинені кримінальні правопорушення, виявила гострі організаційні проблеми.

Не випадково фахівцями зазначений порядок зумовив наукові дискусії, у яких взяли участь Ю. Аленін [1; 2], О. Баганець [11], І. Басиста [14], В. Берназ [16; 17; 19], О. Вакулік [25], В. Вапнярчук [26], І. Котюк [91; 93; 94], Л. Лобойко [108; 109], Є. Лук'янчиков [113], В. Маляренко [115], М. Погорецький [148; 151], В. Рожнова [172; 173], І. Статіва [185; 186], О. Татаров [209; 210], Л. Удалова [218], В. Фаринник [221], Д. Філін [222], С. Чернявський [225], М. Шумило [223; 224] та інші.

Зрозуміло, що ці дискусії виявили і прихильників, і противників зазначеного нововведення. Зокрема, на думку його прихильників, його метою було унеможливити конфлікт між державою і громадянами з приводу їхніх звернень до правоохоронних органів із заявою чи повідомленням про вчинене кримінальне правопорушення, запобігаючи їх неприйняттю або відмові у їх вирішенні, та створенню широких можливостей оперативного їх розгляду, застосовуючи при цьому весь арсенал процесуальних засобів [148, 93-103]. Відзначалося, що за таких умов громадяни матимуть змогу реалізувати право на захист своїх інтересів відразу після надходження їхніх заяв чи повідомлень про злочин, які негайно будуть розглянуті й щодо них буде прийняте відповідне рішення [221].

Однак ці сподівання виявились недостатньо обґрунтованими, оскільки зазначений порядок призводить до того, що після перших же слідчих дій більшість відкритих проваджень приходиться закривати в зв'язку з безпідставністю їх відкриття, оскільки у більшості випадків, як підстава для цього використовувалася неналежним чином перевірена або недостовірна інформація. А щоб уявити обсяг цієї роботи варто брати до уваги і величезну кількість цих заяв, і те, що вона щороку збільшується. Зокрема, як зазначають дослідники, у 2000 р. їх було 1.8 млн, у 2011 р. - 3.3 млн, у 2013 р. - близько 4 млн, а у 2016 році - понад 5 млн [225; 179].

А тим часом, загальний рівень розкриття злочинів в Україні становить біля 25%, а рівень розкриття тяжких і особливо тяжких злочинів - близько 10%. Зокрема, з вчинених у 2016 році убивств, розкрито лише кожне десяте [113, 59]. При цьому як найважливішу обставину, що суттєво вплинула на рівень результативності розслідування і вчені, і практичні працівники вбачають у суттєвому збільшенні навантаження на слідчого, яке сягнуло за сотні кримінальних проваджень, та зумовило зниження якості розслідування й стійку тенденцію до збільшення нерозкритих злочинів [16, 28-31].

Слід зазначити, що на істотне зростання навантаження на слідчих зверталася увага зразу ж після набрання чинності новим КПК України. Так, це констатувалось вже при підведенні підсумків роботи слідчого апарату МВС України за 9 місяців, ще у листопаді 2013 року. При цьому висловлювалось сподівання на те, що змінам на краще сприятиме ухвалення Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів (про кримінальні проступки)”, проект якого обговорюється експертними групами за участю представників МВС України [206, 86-90]. Проте зазначений проект продовжує обговорюватись й по нині, а, як справедливо зазначають вчені, питання про критерії, згідно з якими буде здійснюватися розмежування заяв та повідомлень на ті, у яких містяться відомості про злочин і кримінальний проступок, потрібний уже сьогодні [113, 59].

Водночас, як констатують судді, проблеми, пов'язані з бездіяльністю слідчого, прокурора, які полягають у невнесенні відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР, а відтак, і реалізація права на його оскарження, яке передбачене ст. 303 КПК, продовжують залишатися актуальними [227, 80-86].

Слід звернути увагу й на те, що реалізація процесуальних норм, якими регламентовані зазначені відносини, ускладнюється й використанням таких понять як: “кримінальне правопорушення” (ст. 2) і “кримінальний проступок” (гл. 25); “діяння, передбачене законом про кримінальну відповідальність” (п.10 ст.3); “відомості про кримінальне правопорушення” (п.5 ч. 1 ст. 3); “ознаки кримінального правопорушення” (ст. 25); “обставини, що можуть свідчити про вчинене кримінальне правопорушення” (ч. 1 ст. 214), які іноді безпідставно, а іноді без належної скоординованості використовуються у різних статтях КПК.

Адже поняття “кримінальне правопорушення”, яке введене чинним КПК при визначенні завдань кримінального провадження (ст. 2 КПК), на законодавчому рівні не визначене. Не визначені і його ознаки. Як наслідок, для внесення до ЄРДР за аналогією беруться за основу визначені у ККУ ознаки злочину, хоча така аналогія є не зовсім виправданою, оскільки згідно з п. 7 ч. 1 ст. 3 КПК поняття “кримінальне правопорушення” охоплює поняття “злочин” і “кримінальний проступок”, яке на законодавчому рівні не визначене також. Тобто, відбувається підміна понять, яка з методологічного погляду є неприпустимою, оскільки суперечить теоретико-правовій настанові, згідно з якою поки поняття, що є предметом кримінального права, не буде визначеним у ньому, його використання в інших його галузях є безпідставним.

Важливим є й те, що ст. 62 Конституції України проголошено презумпцію невинуватості згідно з якою “особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено у законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду”. Зазначена презумпція закріплена і в п. 10 ст. 7 та ст. 17 КПК. Водночас, виходячи з вимог ч. 1 ст. 214 КПК в Україні фактично запроваджується презумпція винуватості, оскільки вже за наявності будь-якої заяви чи інших фактичних даних про вчинення кримінального правопорушення, воно презюмується вчиненим, а тому ці дані перевірки не потребують, й зусилля прокурора і слідчого спрямовуються лише на те, щоб це офіційно довести. Саме з цією метою процедуру відкриття кримінального провадження й зведено до технічного акту, яким є занесення протягом 24 годин після отримання відомостей про вчинене кримінальне правопорушення до ЄРДР, а відмова у його відкритті КПК не передбачена.

Крім того, при аналізі зазначених правовідносин, як правило не враховується, що в їх структурі слід розмежовувати адміністративний та кримінально-процесуальний аспекти. Зокрема, не береться до уваги, що відносини щодо приймання інформації про правопорушення, які надходять до органів поліції є адміністративно-правовими і насамперед використовуються для “первинного реагування” на правопорушення, яке розглядається як реалізація всієї сукупності правових, організаційних, управлінських та інших елементів системи кримінальної юстиції, з метою забезпечення очікуваного результату під час прийняття, реєстрації повідомлень про кримінальні правопорушення та встановлення осіб, які їх учинили [121, 76-82; 175; 221, 26-34]. Саме тому ці відносини й регламентуються не КПК, а відомчими нормативними актами [226], особливе місце серед яких належить Інструкції про порядок ведення єдиного обліку в органах поліції заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, затвердженою Наказом МВС України № 1377 від 6.11. 2015 р. (Інструкція) [68; 69].

Згідно з Інструкцією, джерелом інформації про вчинені правопорушення та інші події, є: 1) заяви і повідомлення осіб, які надходять до органу поліції, особи, уповноваженої здійснювати досудове розслідування або особи, уповноваженої на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення; 2) самостійно виявлені слідчим або іншою посадовою особою органу поліції з будь-якого джерела обставини кримінального правопорушення; 3) повідомлення осіб, які затримали підозрювану особу при вчиненні або замаху на вчинення кримінального правопорушення, безпосередньо після його вчинення чи під час безперервного переслідування особи, яка підозрюється у його вчиненні; 4) інше.

Прийняття заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події незалежно від місця і часу їх учинення, повноти отриманих даних, особистості заявника, здійснюється цілодобово і невідкладно тим органом поліції, до якого надійшла заява чи повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення та іншу подію, або слідчим чи іншою уповноваженою особою органу поліції, якою самостійно виявлено з будь-якого джерела обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення та після їх надходження негайно вносяться до журналу єдиного обліку заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події (ЄО) та інформаційно-пошукової системи з усіма відомостями з журналу ЄО.

Повідомлення, отримані оператором телефонної лінії “102”, вносяться до робочого зошита і відразу ж передається до органів поліції для реагування.

Уповноважений працівник чергової частити органу поліції, отримавши заяву (повідомлення) про вчинене кримінальне правопорушення та іншу подію, відразу реєструє її (його) в журналі ЄО та направляє на місце події слідчо-оперативну групу чи групу реагування.

Заяви (повідомлення), які надходять до чергової частини, можуть бути усними або письмовими. Усні заяви оформляються відповідним протоколом, який підписують заявник і посадова особа, що прийняла заяву. Особа, яка подає заяву про кримінальне правопорушення під підпис попереджається про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину, передбачену ст. 383 КК України [92].

Про наявність письмових заяв про вчинені правопорушення, що надійшли до чергової частини органу поліції, та повідомлень, що надійшли усно, у яких наявні відомості, що вказують на вчинення кримінального правопорушення, після реєстрації в журналі ЄО уповноважений працівник чергової частини доповідає начальникові слідчого підрозділу для внесення слідчими відповідних відомостей до ЄРДР та інформує начальника органу поліції.

Що ж до заяв і повідомлень у яких відсутні відомості, що вказують на вчинення кримінального правопорушення, то після їх реєстрації в журналі ЄО, уповноваженим працівником чергової частини доповідається начальникові органу поліції або особі, яка виконує його обов'язки, для розгляду та прийняття рішення згідно із Законом “Про звернення громадян” або Кодексом України про адміністративні правопорушення. У разі встановлення начальником органу поліції в заяві (повідомленні) відомостей, які вказують на вчинення кримінального правопорушення, він за своєю резолюцією (не пізніше однієї доби з часу реєстрації заяви в журналі ЄО) повертає її (його) до чергової частини для негайної передачі начальнику слідчого підрозділу.

У разі, якщо заявник з заявою (повідомленням) звернувся до відділу поліції особисто, то після її реєстрації в журналі ЄО йому видається талон-повідомлення, форма якого визначена в додатку 4 до Інструкції.

Датою подання зазначених заяв і повідомлень до органів поліції вважається дата їх реєстрації в журналі ЄО органу поліції.

Анонімні листи, що містять відомості про вчинені кримінальні правопорушення, реєструються лише в підрозділах документального забезпечення і за резолюцією керівника органу поліції або особи, яка виконує його обов'язки, передаються до відповідних структурних підрозділів для використання у розкритті злочинів.

У журналі ЄО також реєструються: 1) заяви і повідомлення про зниклих безвісти осіб; 2) рапорти працівників органів поліції про виявлення ними з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення або іншу подію.

При реєстрації заяв і повідомлень про вчинені правопорушення та інші події, що надійшли в письмовій формі, уповноважений працівник чергової частини органу поліції на їх лицьовому боці проставляє спеціальний штамп.

Слідчий, який отримав у черговій частині для розгляду заяву або повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення, у журналі ЄО ставить відмітку про час та дату її (його) отримання, зазначає посаду, прізвище і ставить підпис, та невідкладно подає до чергової частини в письмовому вигляді відомості про реєстраційний номер журналу ЄО, номер кримінального провадження, дату та час внесення відповідних відомостей до ЄРДР.

Контроль за достовірністю внесених відомостей забезпечує працівник підрозділу інформаційно-аналітичного забезпечення.

Прихованими від обліку вважаються заяви і повідомлення про вчинені кримінальні правопорушення та інші події, які були відомі працівнику органу поліції, та відомості, які на час виявлення не внесено до журналу ЄО відповідного органу поліції, а самі заяви (повідомлення) про вчинені кримінальні правопорушення та інші події не отримали реєстраційного номера.

Контроль за дотриманням законності при веденні журналу ЄО покладається на керівників органів поліції.

Однак аналіз зазначеного порядку дає підстави для висновку, що він відзначається істотними недоліками. Так, експертна група “Поліція під контролем” дійшла висновку, що зазначена Інструкція відзначається підміною понять та нечіткістю термінів, невідповідністю положенням КПК, відсутністю механізмів захисту прав заявників та потерпілих, невиправданим уніфікованим підходом до змісту заяв і повідомлень, недосконалою логічно-структурною побудовою та наявністю корупційних механізмів і ризиків порушення прав людини [8]. Зокрема, у преамбулі наказу № 1377 від 06.11.2015, яким затверджена зазначена Інструкція, вказано, що однією з законодавчих підстав для її затвердження є статті 60, 214 КПК. Однак вказані статті регулюють питання реєстрації заяв про кримінальні правопорушення в ЄРДР, тоді як в Інструкції йдеться про їх реєстрацію в журналі єдиного обліку (ЄО).

Важливим є те, що до відання уповноважених працівників поліції (працівників чергових частин, їх керівників, керівників слідчих відділів тощо) належить самостійно визначати до якої категорії належить подана заява чи повідомлення. Тобто, це заява (повідомлення) про адміністративне або кримінальне правопорушення, чи про іншу подію. При цьому ні чітких критеріїв для прийняття рішення щодо віднесення заяв (повідомлень) до тієї чи іншої категорії, ні встановлених строків для вирішення таких питань Інструкцією не передбачено, що становить істотну загрозу правам заявників та потерпілих, а також є значним корупціогенним чинником. Адже за таких обставин заяви про кримінальні правопорушення замість їх реєстрації в ЄРДР (що означає автоматичний початок їх розслідування), можуть на розсуд поліцейських вноситися до відповідного журналу без жодної гарантії їх розслідування. Більше того, в Інструкції прямо не вказується, що саме відноситься до категорії “інші події”, лише з п. 5 розділу 3 побічно випливає, що це, вочевидь “адміністративні правопорушення” та “звернення громадян”.

А зазначена підміна понять дає підстави замість внесення відомостей до ЄРДР реєструвати їх в журналі, який може використовуватись як засіб відсіювання “зайвих”, “невигідних”, “неперспективних” заяв, та спосіб для “зняття навантаження” з відповідних органів у зв'язку з небажанням поліції проводити розслідування фактів, наведених у заявах. Тобто, Інструкцією створюється поле для маніпуляцій, зловживань та корупційних ризиків.

Відповідно до п. 6 розділу 3 та, начебто, на виконання ст. 60 КПК заявнику повинен видаватися талон-повідомлення. Однак він також не містить жодної інформації про внесення відповідних відомостей до ЄРДР, а сам він не може вважатися “документом, що підтверджує прийняття і реєстрацію заяви про вчинене кримінальне правопорушення”.

Важливим є й те, що Інструкція взагалі не передбачає порядку прийняття та реєстрації заяви безпосередньо від потерпілого, не випадково у ній жодним чином не вказується про його права, що передбачені КПК та про обов'язок уповноваженого співробітника поліції їх йому роз'яснити, хоча згідно з ч. 2 ст. 55 КПК вони виникають в особи з моменту подання нею відповідної заяви.

На відміну від положень КПК, КУпАП та Закону “Про звернення громадян”, у яких чітко встановлюється порядок прийняття та реєстрації заяв (повідомлень) про кримінальні правопорушення, недоліком Інструкції є й те, що у ній простежується намір штучно уніфікувати систему обліку різних за своєю правовою природою заяв (повідомлень), зокрема: про кримінальні правопорушення, про адміністративні та інші правопорушення, про інші події.

Зазначена уніфікація створює для органів поліції механізм “відсіювання” невигідних їм заяв про кримінальні правопорушення та не вносити відповідно до вимог ст. 214 КПК наявні у них відомості до ЄРДР, шляхом віднесення їх до адміністративних правопорушень чи інших подій.

А оскільки “жодних дієвих механізмів захисту прав заявників та потерпілих Інструкцією не передбачено, крім того деякі її положення обмежують встановлений КПК обсяг прав вказаних осіб, що свідчить про те, що ризики їх порушення внаслідок застосування положень Інструкції є значними” [9].

Проблемним аспектом зазначеної процедури початку розслідування є й те, що вона не передбачає механізмів визначення підслідності [151, 76]. Адже начальник слідчого підрозділу уповноважений визначати слідчого (слідчих), який здійснюватиме розслідування лише з кола своїх підлеглих, нехтуючи вимогами ст. 216 КПК щодо підслідності.

Характеризуючи зазначений порядок, слід привернути увагу до того, що якщо в заві чи повідомленні є достатні відомості про кримінальне правопорушення, то слідчий вносить відомості до ЄРДР, але у зв'язку з цим постає питання - яким чином йому слід поступити, коли підстав для проведення розслідування у заяві він не виявить. А оскільки у КПК відповідь на нього відсутня, то саме тому слушною є пропозиція вчених надати слідчому право у таких випадках направити таку заяву за належністю, що виключало б необхідність виконання ним зайвої роботи, заява швидше потрапила б до особи або органу, які уповноважені на її вирішення, а в підсумку були б дійсно забезпечені права заявника. Але для цього в КПК України мала б бути передбачена норма, яка б зобов'язувала слідчого приймати процесуальне рішення за заявами про правопорушення у формі відповідної постанови, а внесення відомостей до ЄРДР було б лише способом його реєстрації. Тим більше, що зазначена пропозиція узгоджується з вимогою ч. 6 ст. 214 КПК, відповідно до якої слідчий у письмовій формі повідомляє керівника органу прокуратури про початок розслідування, підставу початку та інші відомості [113, 62].

Слід відзначити й той факт, що саме з моменту отримання заяви (повідомлення) про вчинене кримінальне правопорушення слідчий повинен діяти згідно з приписами КПК, а це дає підстави для висновку, що саме з цього моменту і починаються кримінально-процесуальні правовідносини. Адже не випадково згідно з ч. 4 ст. 214 КПК заяву чи повідомлення про кримінальне правопорушення зобов'язані прийняти та зареєструвати слідчий, прокурор або інша службова особа. Але внести відомості до ЄРДР та розпочати розслідування згідно з ч. 1 ст. 214 КПК може лише слідчий чи прокурор. Причому тут йдеться не про будь-якого слідчого, а слідчого, який визначений керівником слідчого підрозділу і якому доручено відкрити провадження та провести розслідування.

Таким чином, перед тим як інформація про кримінальне правопорушення надійде до слідчого, вона підлягає перевірці з боку оперативного чергового відділення поліції та підпорядкованих йому осіб, а також керівника органу Національної поліції та начальника слідчого підрозділу, що ніби то сприяє зменшенню навантаження на слідчого та зосередженню його уваги безпосередньо на розслідуванні. Однак при аналізі зазначеної процедури роботи з заявами (повідомленнями) про кримінальні правопорушення та інші події стає очевидним, що поза процесуальною регламентацією виявляються дії: 1) уповноважених працівників поліції (чергових частин) за відсутності чітких критеріїв самостійно визначати до якої категорії належить подана заява чи повідомлення - про кримінальне правопорушення, чи про іншу подію, а отже, передавати її начальнику слідчого підрозділу чи ні; 2) начальника органу поліції (особи, яка виконує його обов'язки) який не зобов'язаний перевіряти наявність підстав для відкриття провадження і на власний розсуд приймає рішення про направлення чи не направлення відповідної заяви (повідомлення) начальнику слідчого підрозділу; 3) начальника слідчого підрозділу, який зобов'язаний лише передати отриману заяву слідчому для відкриття згідно з нею кримінального провадження і не уповноважений перевіряти наявність для цього належних підстав; 4) самого слідчого, який не уповноважений спочатку перевірити достатність підстав для відкриття провадження, а зобов'язаний лише внести відомості до ЄРДР та розпочати розслідування.

Дослідження чинної практики приймання та реєстрації заяв і повідомлень про правопорушення та інші події, було проведене О. Вакулік, яка на основі аналізу Положення про порядок ведення ЄРДР виявила окремі його норми також суперечать вимогам та КПК, зокрема: дефініція ЄРДР не розкривається у ст. 3 КПК; не визначено статус інформації, що міститься в ЄРДР; не закріплено обов'язок уповноважених службових осіб попереджати заявників про кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення про вчинення кримінального правопорушення. На основі узагальнення аналітичних і звітних матеріалів ОВС та прокуратури вона виявила, що типовими порушеннями під час ухвалення рішення про початок розслідування є: невнесення відомостей до ЄРДР зі складанням висновків відповідно до Закону України “Про звернення громадян” (78% опитаних); порушення 24-годинного строку внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР (15%); юридичні й технічні помилки під час реєстрації відповідних відомостей (7%). А головними причинами цих порушень опитані вважають законодавчу невизначеність: а) підстав прийняття рішень про початок розслідування (67%); б) порядку ухвалення таких рішень (25%); в) повноважень службових осіб органів розслідування (26%) [25, 10].

А опитані працівники прокуратури визначили такі найбільш поширені способи приховування кримінальних правопорушень від обліку: 1) ухилення від реєстрації інформації в базі єдиного обліку з невнесенням відомостей до ЄРДР (36%); 2) реєстрація інформації не в повному обсязі або внесення відомостей до ЄРДР не за всіма кримінальними правопорушеннями (16%); 3) приховування злочину шляхом складання протоколу про адміністративне правопорушення (16%); 4) безпідставна відмова заявникові в реєстрації його звернення та внесенні відомостей до ЄРДР (145); 5) долучення заяв і повідомлень до матеріалів кримінальних проваджень за іншими фактами (шляхом зміни фабули, розміру завданих збитків) - 11%; 6) незаконна передача матеріалів з ознаками кримінального правопорушення іншому органу розслідування без відповідної реєстрації в ЄРДР (75) [25, 10-11].

Надто важливим у зазначеному контексті є й те, що безумовне виконання вимог ч. 1 ст. 214 КПК часто виявляється неможливим й фактично, і не тільки тому, що хоча згідно з ч. 3 ст. 214 КПК “Здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність, встановлену законом”, згідно з цією ж нормою винятки з цього правила є. Зокрема, “огляд місця події у невідкладних випадках може бути проведений до внесення відомостей до ЄРДР, що здійснюється після завершення огляду”. А “у разі виявлення ознак кримінального правопорушення на морському чи річковому судні, що перебуває за межами України, розслідування розпочинається негайно, а відомості про нього вносяться до ЄРДР при першій можливості”, хоча зв'язок цих суден з Україною фактично не переривається.

Більше того, вимоги ч. 1 ст. 214 КПК іноді виконати неможливо й тому, що вони суперечать вимогам інших норм самого ж КПК. Зокрема, згідно з ст. 238 КПК самостійною слідчою дією визнано огляд трупа, який згідно з ч. 2 зазначеної норми “може здійснюватися одночасно з оглядом місця події, житла чи іншого володіння особи”. А згідно з ч. 3 ст. 238 КПК “після огляду труп підлягає обов'язковому направленню для проведення судово-медичної експертизи для встановлення причин смерті”.

Тобто, зазначені норми дають підстави для висновку, що хоча згідно з ч. 3 ст. 214 КПК до внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР може бути проведено лише огляд місця події, інші його норми фактично зобов'язують провести і огляд трупа, і судово-медичну експертизу.

Якщо ж взяти до уваги і те, що вимоги ст. 214 КПК суперечать й вимогам інших нормативно-правових актів, якими регламентовані ці правовідносин, то це взагалі ставить їх під сумнів.

Гострота і складність правовідносин, а також необхідність дослідчої перевірки наявних фактичних даних про вчинене правопорушення при визначенні підстав для відкриття кримінального провадження стає особливо очевидною у тих випадках, коли один і той же вид діяння відзначається ознаками і кримінального правопорушення, і адміністративного проступку, наприклад, у випадках оцінки фактичних даних, пов'язаних з порушенням правил безпеки дорожнього руху або експлуатації транспорту особами, які керують транспортними засобами, порушенням правил безпеки руху або експлуатації залізничного водного чи повітряного транспорту, порушенням правил техніки безпеки чи правил ведення будівельних робіт, забрудненням навколишнього природного середовища тощо.

Якщо ж є очевидним, що у зазначених випадках протягом 24 годин визначитися з наявністю чи відсутністю підстав для відкриття провадження фактично неможливо, а згідно з п. 5 ч. 5 ст. 214 КПК до ЄРДР необхідно внести відомості й про попередню правову кваліфікацію вчиненого діяння з зазначенням статті (частини статті) закону України про кримінальну відповідальність, то, як справедливо зазначає І. Басиста, змістом цієї норми законодавчо закладено підвалини для зловживань слідчих при прийнятті процесуального рішення про початок розслідування, внаслідок яких значна кількість інформації вноситься до ЄРДР взагалі без жодної кваліфікації. Це означає, що розслідування та доказування вимушено проводиться не по конкретному злочину, без належної кваліфікації або з помилками у ній. А про наслідки зазначених вимог та їх масштаби свідчить той факт, що згідно із оприлюдненими даними станом на березень 2013 р. лише по Івано-Франківській області до ЄРДР внесено 4283 кримінальних правопорушень, з них: 1546 - закрито, 42 - залишено без кваліфікації [14, 174].

Зазначені висновки стають особливо очевидними, якщо проаналізувати правову регламентацію і чинну практику правовідносин, пов'язаних з відкриттям кримінального провадження за результатами розгляду заяв та повідомлень, пов'язаних зі смертю людини, аналіз яких було проведено автором в контексті даного дисертаційного дослідження [189; 194; 196; 197;] і процедура яких визначена КПК та “Порядком взаємодії між органами внутрішніх справ, закладами охорони здоров'я та прокуратури України при встановленні факту смерті людини” від 28 листопада 2012 р. (Порядок) [155].

Зокрема, при перевірці фактів смерті людини з метою запобігання випадкам приховування насильницької смерті, зазначений Порядок визначає обов'язки та порядок дій працівників закладів охорони здоров'я, бюро судово-медичної експертизи (СМЕ) та органів поліції. Згідно з цим Порядком, працівники закладів охорони здоров'я за телефоном екстреного виклику (102) негайно повідомляють органи поліції про кожен випадок установлення ними факту смерті людини незалежно від місця її настання, за винятком смерті від захворювань у закладах охорони здоров'я. А подальші їх дії залежать від наявності чи відсутності ознак насильницької смерті або підозри на таку.

Так, у разі смерті людини за місцем її проживання без ознак насильницької смерті або підозри на таку на місце події обов'язково виїжджає лікар (а у випадках, передбачених наказом МОЗ України від 8 серпня 2006 р № 545, фельдшер) закладу охорони здоров'я, який констатує факт смерті, проводить зовнішній огляд трупа, за результатами якого інформує органи поліції і адміністрацію закладу охорони здоров'я про можливість встановлення причин смерті без патологоанатомічного розтину та видачі лікарського свідоцтва (фельдшерської довідки) про смерть.

Працівники поліції реєструють повідомлення про факт смерті людини та разом з лікарем, а за необхідності - з іншими спеціалістами, виїжджають на місце події. За результатами огляду трупа та після з'ясування обставин смерті, при відсутності ознак насильницької смерті чи підозри на таку, вони складають висновок щодо ненасильницької смерті людини за місцем проживання згідно з встановленою формою. Цей висновок в обов'язковому порядку погоджується з керівниками слідчого підрозділу та структурного підрозділу органу поліції, в якому працює особа, що його склала, затверджується його начальником у строк не пізніше семи днів з моменту надходження повідомлення про смерть людини і зберігається в підрозділах інформаційно-аналітичного забезпечення органу поліції.

У разі ж надходження до органу поліції повідомлення про смерть людини за наявності ознак насильницької смерті або підозри на таку або встановлення таких фактів під час огляду трупа людини за місцем її проживання негайно повідомляється прокурор, і на місце події негайно виїжджає слідчо-оперативна група за участю судово-медичного експерта або лікаря, а також інших необхідних спеціалістів. Відомості, що містяться в таких повідомленнях або виявлені під час огляду трупа підлягають внесенню до ЄРДР, що згідно з ч. 2 ст. 214 КПК визнається й моментом початку досудового розслідування. І саме з цього моменту й дії офіційних учасників зазначених відносин регламентуються КПК, що й дає підстави визнавати їх кримінально-процесуальними.

У таких випадках, слідчий (прокурор) проводять процесуальний огляд місця події і трупа в порядку передбаченому статтями 237, 238 КПК. До внесення відомостей до ЄРДР процесуальний огляд трупа можливий лише в ході огляду місця події, як єдиної слідчої дії, яка згідно з ч. 3 ст. 214 КПК у невідкладних випадках може бути проведена до початку розслідування.

Але важливим є й те, що згідно з ст. 242 КПК для встановлення причин смерті обов'язковим є не тільки процесуальний огляд трупа, а й проведення судово-медичної експертизи для встановлення причин смерті та тяжкості й характеру тілесних ушкоджень. Саме тому після проведення слідчого огляду за постановою слідчого (прокурора) труп в супроводі працівника органу поліції направляється для проведення судово-медичної експертизи.

Згідно з пп.7 п. 5 Порядку для її проведення обов'язково направляються трупи людей: а) з ознаками насильницької смерті (дія тупих предметів, у тому числі транспортна травма, падіння з висоти, дія гострих предметів, вогнепальної зброї), асфіксії, дії крайніх температур, електричного струму, променевої енергії, низького та високого атмосферного тиску, отруєнь тощо) або підозри на таку; б) смерть яких настала поза місцем їх проживання; в) особу яких не встановлено; г) віком до 60 років, які померли за місцем проживання, за відсутності диспансерного спостереження за хворим.

Не направляються для проведення експертизи трупи людей, які померли за місцем їх проживання за відсутності ознак насильницької смерті чи підозри на таку за наявності диспансерного спостереження за хворим, а також трупів людей віком понад 60 років (пп.8 п.5 Порядку).

Проте, вже на цьому етапі в учасників цих відносин виникають складнощі, які спричиняють відповідні порушення. Адже якщо врахувати, що згідно з даними Держстату в Україні щорічно помирає близько 760 тисяч осіб і лише в Києві щоденно фіксується до 150 смертей, і всі ці факти зобов'язують відповідні органи розібратись за якими з них відкривати кримінальне провадження, а за якими ні, що й зумовлює в зв'язку з цим їхню стурбованість. Прикладом цього є Постанова міжвідомчої наради керівників правоохоронних органів та представників закладів охорони здоров'я міста Чернівців щодо удосконалення взаємодії при встановленні факту смерті людини [156].

Як зазначалося на цій нараді, протягом року у районні відділи внутрішніх справ міста Чернівці надійшло 1656 заяв і повідомлень про факти смерті громадян, з яких 789, або 47,6% внесено до ЄРДР із кваліфікацією “умисне вбивство” (ст.115 ч.1 КК України). Проте в подальшому у 728 випадках, або 92,2% від загальної кількості від цих заяв було прийнято рішення про закриття кримінального провадження за ч.1 ст.284 КПК, тобто за відсутністю події кримінального правопорушення.

Виявлено й те, що ОВС, всупереч вимогам пп. 1,2,3 п. 5 Порядку, замість складання висновків щодо ненасильницької смерті людини, до ЄРДР було внесено 668 повідомлень про факти смерті громадян за місцем їх проживання без ознак насильницької смерті або підозри на таку, з яких 439 фактів про виявлення трупів людей віком понад 60 років.

За час дії Порядку правоохоронними органами міста направлено в Чернівецьке обласне бюро СМЕ 232 трупи людей для проведення судово-медичної експертизи, з яких 101 труп людей віком понад 60 років і лише 12 трупів з ознаками насильницької смерті. Тобто працівники ОВС часто направляли трупи людей на СМЕ й в порушення вимог пп. 8 п. 5 Порядку.

Головною причиною цих порушень стало те, що за відсутності передбаченого законодавством України правового механізму перевірки заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, у більшості випадків, як підстава для відкриття кримінального провадження, використовувалася неналежним чином перевірена чи недостовірна інформація.

Але причиною цього є й нехтування змістом п.1 ч. 2 ст. 40 КПК згідно з яким слідчий уповноважений “починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом”. Тобто, за наявності заяви чи повідомлення про вчинення кримінального правопорушення, що завжди визнавалось лише приводом для відкриття провадження, слідчий повинен розібратись, чи є для цього належні підстави, чи їх немає. Проте у КПК такі підстави не визначені, а, як засвідчує практика, слідчі ними вважають самі заяви і повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення.

Означені наслідки зумовлює й неналежне виконання працівниками закладів охорони здоров'я вимог п. 3 Порядку щодо видачі свідоцтв про смерть, а також неприбуття до померлих у вихідні дні та у нічний час. Зумовлене це тим, що ні зазначений Порядок, ні інші правові акти не зобов'язують дільничних лікарів, лікарів загальної практики сімейної медицини та фельдшерів чергувати на дому в нічний час, вихідні, неробочі та святкові дні, а також за відсутності фінансування закладів охорони здоров'я на вказані потреби.

З цих же причин медпрацівниками не виконуються вимоги пп. 4 п. 3 Порядку, згідно з яким у разі смерті людини за місцем її проживання без ознак насильницької смерті або підозри на таку на місце події обов'язково виїжджає лікар, який констатує факт смерті, проводить зовнішній огляд трупа за результатами якого інформує органи поліції і адміністрацію цього закладу охорони здоров'я про можливість встановлення причин смерті без патологоанатомічного розтину та видачі лікарського свідоцтва про смерть.

Відомі й випадки видачі лікарських свідоцтв про смерть людини із ознаками насильницької смерті в порушення вимог пп.2 п.3 Порядку.

Зрозуміло, що без допомоги спеціалістів (медиків) працівники органів поліції не можуть встановлювати причину смерті, а тому й позбавлені можливості у необхідних випадках складати висновок щодо ненасильницької смерті людини, що виключало б необхідність відкриття за такими фактами кримінального провадження. А це, у свою чергу, викривляє статистичну звітність щодо кримінальних правопорушень та спричиняє зайве навантаження на оперативно слідчі та експертні підрозділи [156].

Що ж стосується обсягів цього зайвого навантаження та фактичних можливостей його виконання, то їх неважко уявити, якщо взяти до уваги, що, наприклад у Дрогобицькому районі Львівської області щодоби помирає від 10 до 15 осіб. Якщо ж врахувати, що на території району розташовані 76 населених пунктів, окремі з яких знаходяться від районного центру на відстані більше 40 км у гірській місцевості, то стає очевидним, що працівники поліції фізично не в змозі негайно прибути на місце події по кожному повідомленню про смерть відповідно до вимог Порядку.

Все це створює додаткові незручності для родичів померлого у процесі підготовки до похорону і зумовлює справедливі нарікання людей [204].

Гострота зазначеної ситуації зумовила необхідність її обговорення на засіданні ради Асоціації сільських рад Дрогобицького району, за результатами якого було прийнято рішення скерувати відповідні звернення до Президента України, Прем'єр-міністра та Міністра юстиції з проханням розв'язати означену проблему. Як варіант Асоціація пропонує поширити дію Порядку тільки на випадки смерті людей з ознаками насильницької смерті або підозри на таку, самотніх громадян, осіб без певного місця проживання, громадян, від поховання яких відмовились рідні, знайдених невпізнаних трупів (за повідомленнями працівників закладів охорони здоров'я, органів місцевого самоврядування або інших осіб) [75].

Вказані та інші пов'язані з ними факти, з приводу яких вже приверталась увага громадськості в ході виконання даного дослідження [189, 65-71; 194; 196, 5], свідчать про необхідність вдосконалення зазначених правовідносин, проте йому повинен передувати їх науковий аналіз.

Отже, якщо прихильники скасування стадії дослідчої перевірки заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення аргументували свою позицію тим, що на цій стадії можна було відмовити у порушенні кримінальної справи і таким чином приховати скоєний злочин, то виявилось, що чинна процедура розгляду та проходження по інстанціях зазначених заяв і повідомлень свідчить про те, що цей аргумент, просто не працює. Адже згідно з новим КПК та зазначеною Інструкцією можливість такої відмови зберігається і в особи, яка приймає рішення про направлення чи не направлення заяви (повідомлення) органу досудового розслідування, що буде прихованою відмовою у відкритті кримінального провадження, і у слідчого, який при бажанні відкрите провадження може тут же закрити офіційно. А оскільки таких безпідставно відкритих проваджень, як вже констатувалось, закривається переважна більшість (іноді 92,2% від загальної їх кількості), то серед них такого неправомірного закриття легко й “не помітити”.

Крім того, означений аргумент на користь відмови від стадії дослідчої перевірки відзначається й очевидним лукавством. Адже як відомо, всі заяви і повідомлення, які надходили до ОВС, реєструвалися завжди в обов'язковому порядку, а відносини, пов'язані з їх реєстрацією та розглядом, КПК не регламентуються, оскільки є адміністративно-правовими і здійснюються згідно з, по-перше, ст. 40 Конституції України, якою передбачене не тільки право кожного звертатися до органів державної влади та їх посадових осіб, а й обов'язок цих органів та посадових осіб розглянути кожне з цих звернень і дати на нього обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк, по-друге, Законом “Про звернення громадян”, який визначає принципи зазначених відносин і орієнтує на те, що заяви і повідомлення про вчинені злочини розглядаються згідно з КПК; а, по-третє, подібною Інструкцією, яка й була прийнята в розвиток цих конституційних та процесуальних положень. А це означає, що зацікавлені особи результати реагування на їхні заяви і повідомлення про вчинений злочин могли перевірити і оскаржити завжди.

Важливим у зазначеному контексті є й те, що хоча внесення відомостей про кримінальне правопорушення до ЄРДР ознаками процесуального рішення не відзначається, воно використовується як підстава для початку розслідування, що передбачає можливість застосування “всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила” (ст. 25 КПК). А оскільки необхідність ухвалення відповідної постанови щодо відкриття провадження та початку розслідування КПК не передбачено, можливість оскарження зазначених рішень КПК не передбачена, а форма відомостей, які заносяться до ЄРДР не узгоджується з вимогами ч. 3 ст. 110 КПК, згідно з якою зазначені рішення приймаються у формі мотивованої постанови, то її відсутність також сприяє неможливості оскарження зацікавленими особами зазначеного рішення [100]. Саме тому справедливою є позиція вчених, які зазначають, що захист прав і свобод людини не може бути ефективним без наявності у зацікавлених сторін можливості на засадах змагальності оскаржити до суду окремі процесуальні дії (бездіяльність) та рішення посадових осіб, які проводять досудове розслідування [72].

Якщо ж взяти до уваги, що право на скаргу є складовою права на судовий захист (ч. 2 ст. 55 Конституції України), тобто є конституційним правом, яке не може бути обмежене, крім випадків, передбачених Конституцією України, а також є засадою кримінального провадження передбаченою ст. 24 КПК, то це дає підстави для висновку, що чинною процедурою початку розслідування зазначене право ігнорується. А з урахуванням викладеного, слушною виявляється позиція вчених щодо доцільності законодавчого удосконалення механізмів реалізації способів дослідчої перевірки заяв про кримінальні правопорушення, зважаючи на досвід країн пострадянського простору [25, 10], яку варто доповнити словами, “спираючись при цьому на елементи позитивного традиційного національного досвіду розв'язання зазначених проблем”.

При дослідженні правової регламентації зазначених правовідносин виявлено й недоліки понятійно-категоріального апарату, закладені в їх основу [190; 199; 200]. Насамперед це стосується того, що вони регламентовані кодексами, у назві яких ключовим є слово “кримінальний”, наслідком чого поняття “кримінальне провадження”. Але ж процесуальне провадження унаслідок того, що воно здійснюється за фактом злочину, кримінальним (злочинним) від цього не стає. Таким воно може стати лише тоді, коли ті, хто його здійснює, грубо порушують при цьому вимоги закону. От тому законом мав би визначатися не “порядок кримінального провадження”, як про це йдеться у ч. 1 ст. 1 КПК, а “порядок провадження у справах про кримінальні правопорушення”.

І хоча зазначений підхід іноді заперечується тим, що поняття “справа” у чинному КПК ніби-то не використовується. Однак ст. 317 КПК поіменована “Матеріали кримінального провадження (кримінальна справа)”, що і є підставою для висновку, що зазначене поняття у КПК зберігається.

А якщо предметом КПК є процедура кримінального судочинства, то й його назва “Кодекс судочинства у справах про кримінальні правопорушення” була б доречнішою. А замість назви “Кримінальний кодекс України” доречнішою була б і назва “Кодекс про кримінальні правопорушення”. І не випадково такою актуальною є проблема ухвалення Закону про кримінальну відповідальність (або про кримінальні правопорушення), про який йдеться у п. 10 ст. 3 КПК.

Тим більше прикрим є той факт, що згідно з оновленою у 2016 році ст. 124 Конституції України обвинувачення у вчиненні злочину вже й на конституційному рівні визнано “кримінальним обвинуваченням” [87].

Спірною є і поява в у ст. 131-1 Конституції України конструкції “підтримання публічного обвинувачення в суді” [87]. Адже в суді будь-яке обвинувачення, як і його спростування стороною захисту, є публічними завжди. Крім того, поява у зазначеному контексті слова “публічне” не узгоджується з тим, що главою 36 КПК передбачено провадження й у формі приватного обвинувачення, яке, як правило, також підтримує прокурор. Що ж до “приватного обвинувачення” у буквальному його розумінні, то воно є таким лише до того часу, поки у зв'язку з ним особа не звернулася до уповноважених органів. От тому провадження, передбачене у главі 36 КПК, мало б іменуватися “провадженням, яке здійснюється лише на підставі заяви потерпілого”.