Відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення: чинний порядок і напрями вдосконаленняями вдосконалення

Таким чином, правозастосовна діяльність являє собою процес перетворення інформації про фактичні обставини в докази, їхній юридичній оцінці та кваліфікації, тобто співставленні інформації про ці обставини з їхньою юридичною моделлю, яка закріплена у юридичній нормі, і ухвалення на цій основі процесуального рішення про визнання зазначених обставин юридичним фактом. А оскільки встановлення, доказування та оцінка юридичних фактів є однією з найскладніших проблем юридичної науки і практики, то з урахуванням цього юридичні факти повинні являти собою єдність змісту і форми (зовнішнього прояву змісту), що й дає підстави визнавати їх юридичними актами, які найчастіше набувають форми відповідних документів.

Не випадково у юриспруденції аксіомою є правило, що неналежне ставлення до оформлення документів є полем діяльності злочинців.

Назва “юридичний акт” походить від латинських слів actus - дія, actum - документ і тлумачиться як: 1) вчинок, дія; 2) офіційний документ [48].

При характеристиці юридичних актів їх класифікують за різними підставами, зокрема: а) за ступенем обов'язковості - нормативні (загальні) та індивідуальні (зокрема, правозастосувальні); б) за характером регульованої діяльності - поведінкові (регламентують фізичну поведінку) та роз'яснювальні (регламентують інтелектуальну діяльність); в) за суб'єктами видання - законодавчі, президентські, виконавчі, судові та ін.; г) за способом зовнішнього вираження - усні (вербальні), письмові (документальні), діяльнісні (конклюдентні); д) за юридичною формою - закони, укази, постанови, вироки, рішення, ухвали, накази, інструкції [166, 80; 7]. За широтою охоплення суспільних відносин - нормативні акти (встановлюють загальні правила поведінки - норми права), індивідуальні (стосуються конкретного випадку) та інтерпретативні (акти офіційного тлумачення законів [239, 22].

А якщо підставою класифікації юридичних актів є й коло суб'єктів, які їх вчиняють, то з урахуванням цього розрізняють й слідчі акти, тобто, передбачені процесуальним законодавством форми фіксації прийнятих слідчим рішень чи здійснених ним дій в ході відкриття провадження та розслідування.

За змістом серед зазначених актів розрізняють: 1) постанови - акти слідчого щодо прийнятого ним рішення з правових і процесуальних питань, які виникають в ході розслідування. Їхніми ознаками є те, що вони являють собою форму висловлення владного веління слідчого, зумовлюють виникнення, зміну або припинення процесуальних правовідносин, підтверджують наявність або відсутність кримінально-правових (матеріальних) відносин; 2) протоколи процесуальних дій слідчого, у яких фіксується її хід та результати; 3) такі акти слідчого в яких він вважає за необхідне повідомити інших осіб про певні юридично значущі обставини, що вимагають їхніх дій. Їх прикладами є подання слідчого, письмове заперечення на вказівки прокурора, письмове доручення чи вказівки про проведення окремих процесуальних дій, вимога про надіслання (передачу) певного документа тощо [137, 84-85].

Отже, якщо з практичного погляду процесуальна діяльність являє собою систему передбачених законом процесуальних дій і рішень уповноважених суб'єктів, то у теорії кримінального процесу загальновизнаним є те, що будь-яка процесуальна дія завжди є або юридичним фактом, який породжує кримінально-процесуальні відносини, або дією, якою учасник цих правовідносин здійснює своє право або виконує свій обов'язок. Що ж до теоретичної оцінки зазначених дій, то як зазначав ще М. Строгович, кожна така дія вчинена у процесуальній формі та закріплена у процесуальному документі є процесуальним актом [205, 200].

Що ж до поняття “рішення”, то воно є одним із необхідних моментів вольової дії, який полягає у виборі її мети і способів її досягнення. Його політико-правове значення у тому, що воно є не тільки логічним висновком, а й державно-владним приписом, який висловлює авторитет держави [7, 286].

Характеризуючи структуру механізмів ухвалення рішень, вчені зазначають, що кожна вольова дія передбачає попереднє усвідомлення її мети і засобів, здійснення дії у думці, яка передує фактичній дії, обмірковування у думці підстав, які свідчать “за” і “проти” її виконання і т.п., що й закінчується прийняттям рішення [89]. Саме тому рішення й визначаються як: твердий намір зробити що-небудь; висновок, результат, що досягається шляхом обговорення, обмірковування [141, 677]; свідомий і вольовий акт особи, обраний нею з можливих варіантів її поведінки у процесі досягнення певної мети.

Ю. Грошевий в структурі механізму прийняття рішення, розрізняє об'єктивні та суб'єктивні фактори. Зокрема, об'єктивними факторами він визнає: нормативні приписи, фактичні обставини вчиненого злочину, сукупність доказів, встановлених і досліджених у справі. А суб'єктивними - рівень професійної свідомості його суб'єкта, соціальну спрямованість його особистості, особливості його психологічного стану і процесів, пов'язаних з розглядом справи [44, 61].

Різноманітність видів людської діяльності зумовлює необхідність прийняття відповідних рішень. Так, в суспільній практиці поширеними є управлінські рішення, які визнаються соціальними актами суб'єктів управління [212, 33], актами організаційної діяльності керівника [12, 141] тощо.

З урахуванням цього зазначене рішення визначається як: заснований на законах і підзаконних актах, аналізі та оцінці оперативної обстановки акт відповідного керівника, що містить постановку цілей, обґрунтування засобів їх здійснення, прийнятий в установленому порядку і забезпечує організаційну сталість та вдосконалення діяльності ОВС при виконанні покладених на них завдань [147, 397-398]; або прийнятий у відповідності до чинного закону правовий акт, у якому уповноважений орган чи уповноважена посадова особа вирішує правові питання і виражає владне волевиявлення по конкретній юридичній справі у межах своєї компетенції [179, 73].

Основними вимогами, що ставляться до управлінських рішень, є: всебічна обґрунтованість, своєчасність, необхідна повнота змісту, повноважність, узгодженість з раніше прийнятими рішеннями, що й забезпечує їхню якість, під якою слід розуміти рівень його відповідності характеру вирішуваних завдань функціонування і розвитку певних соціальних систем [51, 111-114].

Отже, з зумовлених різноманітними видами людської діяльності рішень, специфіка процесуальної діяльності у сфері судочинства і є підставою для виділення та визначення особливостей й такого виду рішень як процесуальні.

В свою чергу серед рішень, які ухвалюються в ході процесуальної діяльності, розрізняють: за змістом - рішення по суті справи, ті, що супроводжують й забезпечують їх прийняття і супутні рішення [56, 54]; за їх завданнями - процесуальні, організаційні й тактичні рішення [18, 62-88]; залежно від етапу провадження - початкові, прийняті в ході розслідування і кінцеві [19, 1] тощо. Водночас найважливішими серед них є процесуальні рішення, що підтверджується й назвою ст. 110 КПК “Процесуальні рішення”.

А оскільки в структурі правовідносин процесуальні рішення є юридичними актами, які зумовлюють їх виникнення, зміну або припинення, то специфіка кримінального процесу зумовлює необхідність розрізняти серед них “акти-дії” та “акти-документи”, що й відповідає етимологічному значенню терміна “акт”. А юридичне значення процесуальних актів визначає необхідні вимоги як щодо підстав їх ухвалення, так і щодо їхнього змісту та форми.

Саме тому акти-дії вичиняються на підставі рішень, найчастіше не втілених у письмову форму. Прикладом таких рішень є тактичні рішення. Про те, що такі рішення приймаються, можна судити лише виходячи з факту здійснення і отримання результатів провадження конкретної дії. Так, прийняття слідчим рішення по проведення якогось із видів допиту не потребує його закріплення у відповідному попередньо складеному письмовому документі - рішенні. А про те, що така дія проведена на підставі раніше прийнятого рішення, стає очевидним із самого факту і результатів її проведення [32, 20-21].

Однак провідне значення у процесуальній діяльності належить актам застосування права, які за своєю суттю являють собою певного роду веління, вимоги, накази, в яких висловлюється воля уповноваженого органу чи особи, яка її здійснює. Ці акти ухвалюються в ході виконання завдань кримінального процесу, і набувають статусу юридичних актів, спрямованих на виникнення, зміну або припинення процесуальних правовідносин. Основними з таких актів і є процесуальні рішення, які згідно з законом можуть ухвалюватись у формі постанов, ухвал, вироків, санкцій, згод тощо.

Враховуючи юридичний зміст рішень у сфері судочинства, вони розглядаються як: індивідуальні акти застосування права [135; 6; 30] правові акти, які встановлюють нові, змінюють чи скасовують чинні правові норми [238, 335]; підзаконні правові акти (вироку суду, постанова) [13, 83]; правові акти, видані в установленій законом процесуальній формі, в яких уповноважені особи та органи в межах своєї компетенції, у визначеному законом порядку дають відповіді на питання, що виникають у справі [114, 11].

Що ж до вимог, яким ці акти повинні відповідати, то традиційно вони виводилися із засади законності. А тому вчені зазначали, що процесуальний акт у кримінальному судочинстві може бути визнаний законним, якщо його ухвалення передбачено КПК; він ухвалений уповноваженим органом; ухвалений за наявності для того умов, визначених законом; його ухвалення відбулось у визначеній законом процесуальній формі; він містить всі необхідні для нього реквізити [115]; є законним, обґрунтованим та вмотивованим [172, 130].

З урахуванням суб'єктів, які ухвалюють зазначені рішення, розрізняють і процесуальні рішення слідчого, які визначаються як: правовий акт, у якому слідчий, у межах своєї компетенції, у визначеному кримінально-процесуальним законом порядку, висловлює в вигляді державно-владного веління висновки про виконання (або невиконання) конкретних процесуальних дій, що зумовлено необхідністю досягнення завдань судочинства і вимогами закону щодо фактичної ситуації яка склалася [56, 40; 18, 62]; це оформлена відповідно до вимог КПК, всебічно обґрунтована, своєчасна, змістовна, владна, узгоджена з раніше прийнятими та реальна для виконання програма дій, яка вимагає глибоких психологічних знань суб'єкта - слідчого та отримує своє закріплення у процесуальному документі [14, 52] тощо.

Водночас, різноаспектність процесуальної діяльності зумовлює необхідність поряд з актами застосування права розрізняти й акти в вигляді: а) юридично значимих волевиявлень, що здійснюються у формі заяв, скарг, повідомлень, клопотань; б) дій (виклик свідків, запрошення понятих тощо).

За загальними правилами процесуальне рішення відзначається точною назвою, яка вказується в заголовку, містять такі необхідні атрибути як: дату і місце ухвалення, повне найменування органа, який ухвалив даний акт, підписи особи або осіб, які ухвалили дане рішення. Але головною складовою процесуального рішення є чітко визначений його зміст, та докладно мотивовані підстави його ухвалення. А з урахуванням цього в його структурі розрізняють вступну, мотивувальну та резолютивну частини.

Іншу групу процесуальних актів складають протоколи слідчих і судових дій, якими посвідчується факт здійснення, зміст і результати відповідних слідчих і судових дій (огляд, обшук, допит, порядок проведення підготовчої частини судового засідання тощо). Їхні форми, вимоги до змісту, правила їх підписання і внесення зауважень, детально регламентовані законом [5, 22].

На думку вчених основними ознаками процесуальних рішень є те, що вони: 1) є правовими актами, які можуть бути ухвалені тільки державними органами і посадовими особами, в межах їхньої компетенції; 2) висловлюють їхні владні веління щодо виникнення, зміни чи припинення процесуальних правовідносин; 3) відзначаються владно-розпорядчим характером, який виявляється в тому, що у них не тільки реалізуються владні повноваження суб'єктів, що ведуть процес, але й містяться певні вказівки, що детермінують поведінку інших учасників процесу; 4) мають обов'язковий характер для усіх фізичних і юридичних осіб, яких вони стосуються; 5) мають пізнавально-посвідчувальний характер, який полягає в тому, що вони не лише виражають певний рівень пізнання тих чи інших обставин на момент їх винесення, а й фіксують результат досягнутого рівня пізнання; 6) спрямовані на вирішення конкретних кримінально-правових, кримінально-процесуальних і кримінологічних завдань; 7) повинні бути ухвалені в установленому законом порядку та формі [115, 86-88; 14].

Але, як вже зазначалось, наведені ознаки, а відтак, і вимоги, яким повинні відповідати процесуальні рішення, виводились лише на основі засади законності, з приводу якої й були офіційні настанови. Так, пленум Верховною Суду визначав, що рішення є законним, якщо воно ухвалене згідно з нормами матеріального права, які належить застосувати у справі, і при неухильному дотриманні норм процесуального права. У ньому повинні бути вказані норми матеріального і процесуального права, якими керувався суд при вирішенні справи [157, 20]. Саме тому зазначені вимоги і ознаки потребують уточнення з урахуванням засади верховенства права, змістом якої є їхня правомірність.

А правомірними процесуальні рішення можуть бути визнані лише за умов: 1) ухвалення їх уповноваженою на це особою; 2) наявності для цього належних фактичних та процесуальних підстав; 3) ухвалення їх у визначеній законом формі, з дотриманням при цьому визначеної законом процедури; 4) ухвалення їх з дотриманням загальновизнаних прав, свобод і законних інтересів учасників процесу, яких вони стосуються, а також з чинного законодавства та інших загальновизнаних соціальних регуляторів суспільних відносин; 5) створення умов кожній особі, якої вони стосуються для вільного висловлення власної думки щодо їх змісту, а також для їх оскарження.

Що ж до дотримання зазначених вимог в ході відкриття провадження ц справі про кримінальне правопорушення, то воно проявляється у дотриманні належної правової процедури щодо: 1) безумовного прийняття і реєстрації заяв (повідомлень) про вчинені правопорушення; 2) належної їх оцінки і реагування на них по суті; 2) обов'язкового встановлення наявності підстави для відкриття або відмови у відкритті провадження; 3) чіткого і обґрунтованого мотивування прийнятого з цього приводу рішення; 4) своєчасного інформування з приводу прийнятого рішення осіб, які здійснюють організаційне і процесуальне керівництво зазначеною діяльністю; 5) повідомлення інших зацікавлених осіб про прийняте рішення за відповідною заявою (повідомленням) та надання їм можливості для його оскарження; 6) наявністю чітких процесуальних механізмів реагування на зазначену скаргу.

Водночас слід брати до уваги, що при вдосконаленні правової регламентації означених правовідносин, варто було б враховувати ті теоретико-правові орієнтири визначення правомірності підстав прийняття процесуальних рішень, що використовуються в інших видах судочинства. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 2 КАС у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб'єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: 1) на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; 2) з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надане; 3) обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); 4) безсторонньо (неупереджено); 5) добросовісно; 6) розсудливо; 7) з дотриманням засади рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; 8) пропорційно, тобто з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); 9) з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; 10) своєчасно, тобто протягом розумного строку [76, 3-4].

З урахуванням цього, стає очевидною необхідність передбачити у КПК офіційне визначення основних вимог не тільки до підстав, а й до випадків ухвалення, змісту та форми відповідного процесуального рішення.

Якщо ж порівняти зазначені настанови з чинною процедурою ухвалення процесуальних рішень щодо відкриття кримінального провадження та розслідування, то його результати дають підстави для висновку, що положення і ст. 110, які стосуються процесуальних рішень в цілому, і ст. 25, які стосуються ухвалення рішення щодо його відкриття, і ст. 214 КПК, які стосуються ухвалення рішення щодо початку розслідування, а також окремі висновки, висловлені з приводу них вченими, зазначеним вимогам не відповідають.

От тому заслуговує на підтримку висновок С. Чернявського і О. Татарова, які зазначають, що “потребує подальшого правового та організаційного забезпечення реалізація закріплених у КПК України гарантій законності й обґрунтованості прийняття процесуальних рішень на початковому етапі досудового провадження, при розгляді клопотань і скарг учасників процесу, в ході прокурорського нагляду, судового та відомчого контролю” [225, 85-93].

Зазначені аргументи й свідчать про актуальність подальшого дослідження зазначених питань, що й буде предметом наступного підрозділу роботи.

3.2 Чинний порядок та напрями вдосконалення правової регламентації ухвалення рішення про відкриття провадження у справі про кримінальне правопорушення

Якщо стадія відкриття кримінального провадження чинним КПК не передбачена, то закономірним виглядить і те, що у ньому відсутня й вимога ухвалення з цього приводу відповідного процесуального рішення. Що ж до початку розслідування, то ст. 214 КПК він передбачений і його процедура визначена. Зокрема, у випадках, передбачених ч. 1 ст. 214 КПК, слідчий, прокурор невідкладно, але не пізніше 24 годин “зобов'язаний внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування”.

Важливим є й те, що, по-перше, згідно з ч. 2 ст. 214 КПК “досудове розслідування розпочинається з моменту внесення відомостей до ЄРДР”, а згідно з ч. 3 цієї статті “здійснення досудового розслідування до внесення відомостей до реєстру або без такого внесення не допускається і тягне за собою відповідальність встановлену законом”, а, по-друге, зазначеною нормою визначені й обов'язкові при цьому дії слідчого та прокурора. Так, “слідчий невідкладно у письмовій формі повідомляє прокурора про початок і підставу розслідування та інші відомості, передбачені ч. 5 цієї статті (ч. 6). А якщо відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР внесені прокурором, він зобов'язаний невідкладно але не пізніше наступного дня з дотриманням правил підслідності передати наявні в нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення розслідування.

Такий докладний виклад положень ст. 214 КПК зумовлений необхідністю використовуючи буквальне їх тлумачення відповісти на питання, - чи може хоча б якийсь їхній аспект бути підставою для висновку, що цією нормою з приводу початку розслідування передбачена необхідність ухвалення відповідного процесуального рішення? А якщо жоден, то це свідчить про те, що чинним КПК така необхідність не передбачена також.

Зазначена констатація є важливою з огляду на те, що на думку окремих вчених внесення відомостей до ЄРДР, все ж слід розглядати як процесуальне рішення щодо початку розслідування [100]. Але чи є цей висновок правильним?

Зрозуміло, що з використанням лише методу буквального тлумачення вимог, закріплених в окремій правовій нормі, концептуальні підходи до врегулювання певного аспекту правовідносин можуть бути й не розкриті, а тому у таких випадках використовується метод системного тлумачення правових норм, якими ці правовідносини регламентовані в цілому. А оскільки питанню початку розслідування у чинному КПК інші норми не присвячені, то єдиним способом виявлення тенденцій, закладених законодавцем у процедуру зазначених правовідносин, є аналіз повноважень основних їх суб'єктів.

У зв'язку з цим слід послугуватись ч. 2 ст. 36 КПК, якою визначено повноваження прокурора, і згідно з якою у даному контексті він зобов'язаний: “починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом” (п.1 ч.2), та “приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених цим Кодексом” (п. 9 ч. 2).

Це ж повторюється у ст. 40 КПК, якою визначені повноваження слідчого, і згідно з якою він уповноважений: “починати досудове розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом” (п. 1 ч. 2) та “приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених ст. 284 цього Кодексу” (п.8 ч. 2).

Але, якщо врахувати, що поняття “починати досудове розслідування” і “приймати процесуальні рішення” не одне й те ж, а вимога “приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом” на ст. 214 КПК не поширюється, оскільки, як вже зазначалось, необхідність ухвалювати процесуальне рішення з приводу початку розслідування нею не передбачена, то з урахуванням цього, потребують відповіді й питання: 1) чи є правильною позиція законодавця у підходах до вирішення даного питання; 2) чи є підстави занесення відомостей до ЄРДР визнавати процесуальним рішенням, тим більше якщо брати при цьому до уваги пряму вказівку ч. 3 ст. 110 КПК згідно з якою “рішення слідчого, прокурора приймається у формі постанови”; 3) якщо оскарження рішення щодо початку розслідування КПК не передбачене, то як це узгоджується з ст. 24 КПК, якою передбачено засаду “забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності” і згідно з якою “кожному гарантується право на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності суду, слідчого судді, прокурора, слідчого в порядку передбаченому КПК”?

А відповідь на ці питання можна отримати в результаті не лише системного аналізу законодавства, а й теоретико-правових настанов, щодо виникнення зміни і припинення правовідносин, традиційних підходів до розв'язання зазначених питань та висловлених з приводу цього поглядів вчених.

В зв'язку з цим насамперед слід відзначити, що більшість вчених визнає, що чинна процедура вирішення даного питання і за змістом, і за формою є надто спрощеною й відкриває можливості для порушення прав, свобод і законних інтересів як фізичних, так і юридичних осіб, а тому не сприяє виконанню завдань, визначених у ст. 2 КПК [19, 62-67; 14, 30; 196, 5].

Крім того, оскільки внесення відомостей про вчинене кримінальне правопорушення до ЄРДР ознаками процесуального рішення не відзначається, то воно не може бути й надійною гарантією запобігання приховування кримінальних правопорушень, оскільки фактично являє собою ту ж дію, якою було так зване виставляння статистично-облікової карточки про порушення кримінальної справи за “формою 1” згідно з КПК 1960 р., яке, з одного боку, було засобом забезпечення статистичної звітності, а з іншого - засобом запобігання приховування факту порушення справи.

На думку В. Берназа, перевагою цієї новели можна було б вважати те, що на один документ (постанову) в матеріалах розслідування стало менше. Але якщо відповідно до ч. 6 ст. 214 КПК слідчий невідкладно у письмовій формі повинен повідомити прокурора про початок розслідування, його підставу та інші відомості, передбачені ч. 5 цієї статті, а також їхній зміст та кількість, то виявиться, що таке повідомлення - це документ на кількох сторінках, у той час як постанова про порушення справи викладалася, як правило, на одній сторінці, а її копії для прокурора було достатньо.

Крім того, відсутність постанови про початок розслідування зумовлює й такі питання: “Який процесуальний документ, у якому розкривається зазначене рішення, повинен бути долучений до його матеріалів? А якщо для цього є підстави, то яке необґрунтоване, незаконне процесуальне рішення може скасувати прокурор? Яке рішення можна оскаржити до суду, і що саме скасовує за необхідності суд?” Але відповіді на них у КПК немає [19, 63-66].

Тобто, виявляється, що перехід на спрощену процедуру початку розслідування виявив не тільки її істотні недоліки, а й те, що теоретико-правовим настановам з цього приводу вона не відповідає.

Зокрема, загальновизнаним є те, що оскільки початок розслідування зумовлює систему складних і соціально гострих правовідносин, а проведення розслідування здійснюється з використанням процесуальних засобів, застосування яких неодмінно пов'язане з обмеженням прав і свобод людини, то для прийняття рішення про їх застосування уповноважені особи повинні мати достатні підстави. Та й за загальними правилами правовідносин кожне процесуальне рішення та дія уповноважених органів та осіб повинні бути законними і вмотивованими. Їх законність забезпечується дотриманням вимог законодавства як при прийнятті відповідного рішення, так і в ході діяльності, яка передує його прийняттю та супроводжує його. А їх вмотивованість означає їх обумовленість наявністю достатніх і достовірних фактичних даних, які отримані, досліджені та оцінені уповноваженою особою (органом) в установленому законом порядку.

Тобто, якщо при цьому спиратися на загальновизнані теоретико-правові настанови щодо виникнення, зміни і припинення правовідносини, то, як відомо, їх зумовлюють відповідні юридичні факти. А якщо відкриття провадження є юридичним актом, спрямованим на виникнення з одного боку, складних, а з іншого - доленосних правовідносин, то він повинен відповідати і засаді законності, і засаді правомірності. От тому, хоча зміст ст. 25 КПК й дає підстави для висновку, що відкриття провадження нею не передбачене, а приводи і підстави для ухвалення рішення щодо початку розслідування у ній ототожнюються, все ж згідно з її вимогами, його умовою є або безпосереднє виявлення прокурором чи слідчим ознак кримінального правопорушення, або надходження заяви (повідомлення) про його вчинення.

Але ще більше суперечностей випливає зі змісту ст. 214 КПК, якою регламентовано початок розслідування. Зокрема, якщо згідно з її ч. 1 слідчий протягом 24 годин з моменту отримання заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення зобов'язані внести відповідні відомості до ЄРДР та розпочати розслідування, то ця вимога суперечить другому реченню цієї норми, згідно з якою “слідчий, який здійснюватиме досудове розслідування, визначається керівником органу досудового розслідування”. Адже за буквального тлумачення даної норми, слідчий сам себе може уповноважити на досудове розслідування без відома зазначеного керівника.

Крім того, на очевидну суперечність у регулюванні зазначених правовідносин звернули увагу і Є. Лук'янчиков та Б. Лук'янчиков, які зазначають, що якщо у ч. 1 ст. 114 КПК йдеться про слідчого та прокурора, а у її ч. 4 - про слідчого, прокурора та іншу службова особу, що уповноважені на прийняття та реєстрацію заяв і повідомлень про кримінальні правопорушення, і які зобов'язані прийняти та зареєструвати таку заяву чи повідомлення. А згідно з Інструкцією про порядок ведення ЄО заяв і повідомлень про вчинені правопорушення та інші події, їх прийняття, незалежно від місця і часу їх учинення, повноти отриманих даних, особистості заявника, здійснюється цілодобово негайно тим органом поліції, до якого надійшла заява чи повідомлення, або самостійне виявлення слідчим або іншою службовою особою органу поліції з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення. Тобто, зазначений припис Інструкції слід розглядати як конкретизацію ч. 4 ст. 214 КПК, в якій визначається коло осіб, на яких покладається обов'язок приймати та реєструвати заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення.

Водночас, співставлення змісту ч. 1 і ч. 4 ст. 214 КПК спонукає до відповіді на ряд запитань. По-перше, у чому полягає відмінність “внесення” відомостей до ЄРДР від “реєстрації” цих відомостей? По-друге, чому в частинах з першої по третю, п'ятій та сьомій даної статті йдеться про внесення відомостей, а в частині четвертій - про прийняття та реєстрацію? По-третє, чому вносити відомості до ЄРДР можуть тільки слідчий та прокурор, а приймати та реєструвати - слідчий, прокурор, та інша службова особа, уповноважена на це?

А, оскільки відповіді на ці питання у КПК відсутні, то за таких обставин можна лише зробити припущення, що законодавець передбачив обов'язок визначених у ч. 4 ст. 214 КПК осіб приймати та реєструвати заяви і повідомлення про кримінальні правопорушення, що відповідає сучасній практиці. Адже переважна більшість заяв і повідомлень про правопорушення (діяння) та інші події надходить до чергової частини органів поліції (очевидно це і є службова особа, уповноважена на їх прийняття та реєстрацію), хоча певна частина з них не містить ознак злочину, а вказує на інші правопорушення (адміністративні, дисциплінарні тощо). Як наслідок, в результаті первинної перевірки, відомості, що у них містяться, не підтверджуються і заяви не передаються слідчим для прийняття рішення про необхідність досудового розслідування та внесення відповідних відомостей до ЄРДР [113, 60].

Саме це і є підставою для висновку, що не всі заяви та повідомлення про вчинення кримінальних правопорушень вносяться до ЄРДР, а відповідно, не завжди за ними розпочинається розслідування [186, 86-90].

Істотне уточнення у зазначеному контексті робить Л. Лобойко, який зазначає, що реєстрація заяв про злочини і реєстрація злочинів є різними поняттями [109, 89]. А якщо встановлювати наявність підстав до початку досудового розслідування за допомогою матеріальних засобів пізнання заборонено законом, то їх слід “шукати” винятково у первинних відомостях про діяння, а не “кримінальне правопорушення” [109, 79-84].

Тобто, ч. 4 ст. 214 КПК фактично врегульовує питання, які стосуються лише реєстрації заяв і повідомлень у ЄО, який здійснюється органами поліції, а тому складовою кримінального провадження не є. А оскільки у зазначених заявах (повідомленнях) про вчинення правопорушення, підстави для відкриття кримінального провадження, можуть бути відсутніми, то це й передбачає необхідність їх “аналітичного опрацювання” [186, 86-90], яке необхідне як для визначення різновиду (галузі) юридичного процесу, у межах якого будуть встановлюватися обставини фактично вчиненого діяння, так і для його правової кваліфікації, яка має бути встановлена обов'язково [109, с. 82]. А з урахуванням важливості і юридичного, і соціально-політичного значення зазначеного опрацювання, пропозиція О. Вакулік, щодо того, що одним з можливих шляхів розв'язання проблеми перевантаження слідчих вважається наділення оперативних підрозділів та інших уповноважених осіб ОВС (дільничних інспекторів міліції, інспекторів з розшуку дорожньо-патрульної служби та ін.) правом розпочинати кримінальне провадження за зареєстрованими заявами та повідомленнями про кримінальні правопорушення невеликої та середньої тяжкості та вносити відповідні відомості до ЄРДР [25, 10], є спірною.

Тобто, питання щодо наявності у первинних відомостях підстав для відкриття провадження повинні були б вирішуватися уповноваженою на це особою, і лише після цього передаватися керівнику органу досудового розслідування, який зобов'язаний доручити розслідування конкретному слідчому. А вже цей слідчий і діятиме згідно з ст. 214 КПК.

Що ж до обґрунтованості дій, визначених законодавцем у цій ситуації для слідчого як обов'язкові, то до цієї проблеми привернула увагу І. Басиста, яка зазначає, що якщо у ч. 5 ст. 214 КПК фактично визначено необхідні реквізити хоча й не передбаченого законом процесуального рішення про початок розслідування, то чим можна пояснити вимоги ч. 6 зазначеної статті, згідно з якою слідчий зобов'язаний невідкладно у письмовій формі повідомити прокурора про початок розслідування, його підставу та інші відомості, передбачені ч. 5 цієї статті. Адже зазначена вимога створює нову правову дилему: у якій процесуальній формі, з дотриманням яких реквізитів повинно відбуватися таке “письмове інформування”, який процесуальний документ, в якому виражається рішення слідчого про внесення до ЄРДР інформації повинен бути долучений до матеріалів кримінального провадження? І що найважливіше, чи не будуть порушені права особи, щодо якої має здійснюватись кримінальне переслідування, на оскарження цього процесуального рішення до суду, що ефективно реалізувалося відповідно до КПК 1960 р?

От тому практика пішла шляхом вирішення частини з цих проблем у власний спосіб. Так, виходячи із зразків оформлення матеріалів кримінальних проваджень, що розроблені ГСУ МВС України та розміщені на закритому відомчому форумі, слідчий готує письмовий документ - повідомлення про початок розслідування, який адресується прокурору та містить інформацію про: дату отримання доручення від начальника слідчого підрозділу, початок розслідування; номер провадження та дату його початку; дані про заявника та зміст заяви; правову кваліфікацію кримінального правопорушення; дані про слідчого, який вніс відомості до ЄРДР.

Водночас, є очевидним, що така законодавчо пролонгована додаткова формалізація діяльності слідчого є зайвою. Адже згідно з Положенням “Про порядок ведення ЄРДР”, Держателем Реєстру є Генеральна прокуратура України, а виконання функцій адміністратора Реєстру покладається на її органи. А це означає, що з моменту внесення слідчим відомостей в ЄРДР прокурор будь-якого рівня має не лише можливість, а й обов'язок відстежувати всі дані, які визначені у ч.5 ст. 214 КПК. Направлення ж письмового повідомлення прокурору є нічим іншим, як невиправданим дублюванням в процесуальній діяльності та зайвим формалізмом, що є підставою для виключення вимог ч. 6 із ст. 214 КПК [14, 180].

А поки що, хоча запровадження ЄРДР і є прогресивним кроком в організації зазначених правовідносин, оскільки відзначається якісно новим порядком обліку кримінальних правопорушень і сприяє підвищенню ефективності й об'єктивності аналізу стану злочинності на регіональних і загальнодержавному рівнях, все ж слід визнати, що нинішня нормативно-правова регламентація порядку його ведення відзначається істотними недоліками. І, насамперед, тим, що правовий статус і самого факту занесення відомостей до ЄРДР, і відомостей, які до нього занесені не визначені, то такий підхід у його функціонуванні суперечить засаді правової визначеності.

А оскільки занесення відомостей до ЄРДР не відзначається й ознаками процесуального рішення, а необхідність ухвалення такого рішення і щодо відкриття провадження, і щодо початку розслідування КПК не передбачена, то це суперечить і методологічним настановам щодо виникнення правовідносин, і засаді забезпечення права на оскарження процесуальних рішень, дій чи бездіяльності визначеній ст. 24 КПК.

От тому слушною у цьому контексті є пропозиція О. Вакулік, щодо необхідності розроблення проекту Закону України “Про Єдиний реєстр досудових розслідувань” з використанням при цьому досвіду інших країн [25, 15].

Що ж до строків ухвалення рішення про відкриття кримінального провадження, то, за наявності для цього належних підстав, воно має бути ухвалене негайно. Якщо ж для цього необхідно повести відповідну перевірку, то зрозуміло, що для цього необхідний відповідний час. Водночас, пропозиції щодо того, що такі дії повинні бути виконані у строк, наприклад, що не перевищує 7 або 10 днів , не відповідає вимогам засаді “розумні строки” передбаченою п. 21 ч. 1 ст. 7 і ст. 28 КПК і згідно з якою й повинні вирішуватися подібні питання.

От тому ст. 25 КПК мала б бути доповнена окремою частиною такого змісту: “Якщо наявні відомості про вчинення правопорушення потребують перевірки, то вона повинна здійснюватись у межах “розумних строків”.

Водночас непослідовність підходів законодавця проявляється і у визначенні повноважень прокурора та слідчого й в інших аспектах цих правовідносин.

Зокрема, згідно з ч. 2 ст. 36 КПК прокурор зобов'язаний “приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених цим Кодексом” (п.9 ч. 2). Це ж повторюється у ст. 40 КПК, якою визначені повноваження слідчого, і згідно з якою він уповноважений “приймати процесуальні рішення у випадках, передбачених цим Кодексом, у тому числі щодо закриття кримінального провадження за наявності підстав, передбачених ст. 284 цього Кодексу” (п.8 ч. 2). Так, згідно з ч. 3 ст. 284 КПК “про закриття кримінального провадження слідчий, прокурор приймає постанову, яку може бути оскаржено у порядку, встановленому цим кодексом”.

У цьому контексті слід відзначити, що про закриття провадження йдеться й у ст. 511 згідно з якою досудове розслідування у провадженні щодо застосування примусових заходів медичного характеру закінчується закриттям провадження про яке прокурор приймає постанову, яка може бути оскаржена в порядку, передбаченому цим Кодексом.

Тобто, якщо необхідність закриття провадження є очевидною і його випадки та процедура у КПК визначені, то постає питання, чому про поняття “відкриття кримінального провадження” у загальній частині КПК навіть не згадується, а в особливій - про нього згадали лише у ст. 464 в контексті “Відкриття кримінального провадження за нововиявленими обставинами”.

Адже за таких обставин складається враження, що за логікою законодавця не те що стадія відкриття провадження, не те що юридичний акт з якого починаються кримінально-процесуальні відносини в цілому або окрема їх стадія, а й саме поняття “відкриття кримінального провадження” у КПК може бути й відсутнє, але його закриття ним передбачене.

Тобто, як можна закривати те, що не було відкрите?

А з урахуванням цього слід констатувати, що: по-перше, відсутність у КПК настанови щодо обов'язковості ухвалення процесуального рішення, з приводу відкриття провадження, яке є юридичним актом, тобто юридичною підставою виникнення зазначених правовідносин, є його істотним недоліком; по-друге, його недоліком є й те, що ним не передбачена необхідність ухвалення процесуального рішення й щодо початку досудового розслідування, яким мала б розпочинатися окрема стадія зазначеного провадження.

Тобто, як зазначає І. Басиста, процесуальне рішення слідчого щодо прийняття провадження після отримання доручення керівника слідчого підрозділу упущене законодавцем не тільки у КПК, а й у відомчих документах, хоча воно повинно бути єдиною правовою підставою для подальшого розслідування. Як наслідок, яким чином після внесення відомостей до ЄРДР слідчим повинні прийматися провадження - залишається не зрозумілим. Як бути у випадку, коли відомості до ЄРДР вніс один слідчий, а своїм дорученням про проведення розслідування керівник його органу визначив іншого слідчого? У ч. 7 ст. 214 КПК міститься вимога про те, що у випадку, якщо відомості про кримінальне правопорушення до ЄРДР внесені прокурором, він зобов'язаний невідкладно, але не пізніше наступного дня, з дотриманням правил підслідності передати наявні у нього матеріали до органу досудового розслідування та доручити проведення досудового розслідування. Проте, знову ж таки, якою повинна бути процесуальна форма рішення слідчого, яке необхідно долучати до матеріалів провадження про те, що він приступив до розслідування, не вказано.

Зазначена невідповідність настанов чинного КПК загальновизнаним правилам виникнення правовідносин є настільки очевидною, що навіть ті, хто й доходить висновку, що внесення слідчим відомостей до ЄРДР слід розглядати як процесуальне рішення, змушені визнавати, що його форма не узгоджується з вимогами ч. 3 ст. 110 КПК, згідно з якою рішення слідчого приймаються у формі мотивованої постанови, тим більше, що її відсутність робить неможливим оскарження факту початку досудового розслідування [14, 185].

От тому слушною є пропозиція про необхідність імплментувати до чинного КПК положення щодо необхідності винесення слідчим постанови про прийняття кримінального провадження, що зумовлюється необхідністю ухваленням слідчим таких початкових рішень як: щодо внесення відомостей до ЄРДР та початку розслідування; прийняття провадження після отримання доручення керівника слідчого підрозділу в порядку ч. 1 ст. 214 КПК та рішення про виділення матеріалів розслідування в окреме провадження, яке буде початковим для провадження що отримає інший реєстраційний номер, і якими закладаються підвалини проведення ефективного, обґрунтованого, вчасного розслідування, яке, в свою чергу, є процесуальною гарантією прийняття слідчим правильних кінцевих процесуальних рішень [14, 185].

Якщо ж при цьому врахувати ще й важливість рішення щодо відкриття провадження і підпорядкованість йому рішення про початок розслідування, то, як вже зазначалось, є очевидною необхідність уповноважити на його ухвалення, щодо вчинених злочинів - прокурора, а щодо кримінальних проступків - керівника слідчого підрозділу.

Зазначене рішення у формі відповідної постанови для слідчого було б процесуальною, а її зміст, тобто обґрунтування уповноваженими особами наявності достатніх даних про вчинене кримінальне правопорушення, - фактичною підставою для початку розслідування. А з урахуванням цього, слідчому не потрібно було б виконувати й вимоги ч. 6 ст. 214 КПК.

І хоча, наприклад, І. Басиста пропозицію щодо того, що такі суто обвинувальні процесуальні дії та рішення, як порушення справи та відмова в її порушенні, визнання особи підозрюваною та обвинуваченою, пред'явлення обвинувачення та складання обвинувального висновку повинні здійснюватися лише прокурором [139, 254], не підтримує, оскільки вважає, що така вона суперечить вимогам ст. 121 Конституції України, де функція підтримання державного обвинувачення повинна реалізовуватися прокуратурою лише в суді, а не на стадії досудового розслідування. Все ж вона змушена визнати, що у чинному КПК законодавець частково фактично вже узаконив такий підхід, ліквідувавши процедуру підготовки відмовних матеріалів і стадію порушення справи із всіма процесуальними рішеннями, які на ній приймалися, в цілому. А оскільки відповідно до ч. 2 ст. 42 КПК обвинуваченим (підсудним) є особа, обвинувальний акт щодо якої переданий до суду [14, 30], то на стадії досудового розслідування тепер такий учасник як обвинувачений фактично відсутній, а тому не ухвалюється й процесуальне рішення про притягнення особи як обвинуваченого та пред'явлення обвинувачення. І у цьому вона права. Але в доповнення до цього слід додати, що згідно з КПК 1960 р. якщо інші повноваження прокурора поширювались на всі стадії процесу, то функція обвинувачення здійснювалася ним лише в ході судового провадженні. Що ж до слідчого, то він ніколи не належав до сторони обвинувачення, а його повноваження не виходили за межі попереднього розслідування.

Водночас, згідно з чинним КПК функція обвинувачення починає здійснюватись вже на стадії початку розслідування, більше того, стороною обвинувачення є не тільки прокурор, а й слідчий. І єдине, що залишилося від традиційного розподілу зазначених повноважень, це те, що якщо функції слідчого продовжують обмежуватись лише стадією досудового розслідування, то обвинувальні повноваження прокурора поширюються на все кримінальне провадження. А якщо так, то це є ще одним аргументом на користь того, що саме прокурор повинен ухвалювати рішення щодо відкриття провадження, а слідчий мав би ухвалити процесуальне рішення щодо початку розслідування та докласти зусиль до виконання завдань, визначених ст. 2 КПК.

З урахуванням цього, по-перше, п. 4 ст. 22 КПК повинен би бути доповнений словами “відкриття провадження у справі про кримінальне правопорушення”, й в цілому мав би бути викладений так: “Відкриття провадження у справі про кримінальне правопорушення, повідомлення особі про підозру у вчиненні кримінального правопорушення, звернення з обвинувальним актом та підтримання державного обвинувачення у суді здійснюється прокурором”, а, по-друге, п. 1 ч. 2 ст. 36 КПК мав би бути сформульований так: “відкривати провадження у справі про кримінальне правопорушення та розпочинати розслідування за наявності підстав, передбачених цим Кодексом”.

Що ж до невідповідності чинної форми ухвалення рішення і щодо відкриття кримінального провадження, і щодо початку розслідування, настановам КПК з приводу цих питань, то свідченням цього є те, що серед рішень, які ухвалюються в його ході, найважливішими серед них є процесуальні рішення, що підтверджується й назвою ст. 110 КПК “Процесуальні рішення”.

А якщо врахувати, що їхніми ознаками є те, що вони: передбачені законом, ухвалюються уповноваженою особою, згідно з визначеною законом процедурою і у визначеній законом формі, спрямовані на розв'язання визначених законом завдань і, таким чином, - досягнення конкретного процесуального результату, то зазначеними ознаками повинні відзначатися й рішення щодо відкриття кримінального провадження та початку розслідування.

Водночас істотними недоліками відзначається й ст. 110 КПК, якою регламентовані питання, пов'язані з ухваленнями процесуальних рішень.

Так у ч. 1 ст. 110 КПК, згідно з якою “процесуальними рішеннями є всі рішення органів досудового розслідування прокурора слідчого судді, суду”, не враховано, що з огляду на наявність різноманітних видів рішень, не можуть визнаватися процесуальними “всі рішення” зазначених органів та осіб. А доказом цього є та обставина, що складовими провадження у справі про кримінальне правопорушення є не тільки процесуальний, а й криміналістичний аспекти, в ході якого ухвалюються, наприклад, тактичні рішення.

З урахуванням цього стає очевидним, що у ч. 1 ст. 110 КПК, якою визначено суть процесуального рішення, відсутні такі з головних його ознак, як його письмова форма та вмотивованість, що зумовлює необхідність викладення цієї норми так: “Процесуальними є всі письмові та вмотивовані рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді і суду”.

А поки що вимоги ст. 214 КПК суперечать вимогам ч. 3 ст. 110 КПК, згідно з якою “рішення слідчого, прокурора приймаються у формі постанови”, яка “виготовляється на офіційному бланку та підписується службовою особою, яка прийняла відповідне процесуальне рішення” (ч. 6). Відсутність такої постанови ставить під сумнів можливість виконання вимог ч. 7 ст. 110 КПК, згідно з якою “постанова слідчого, прокурора, прийнята в межах компетенції згідно із законом, є обов'язковою для виконання фізичними та юридичними особами, прав, свобод чи інтересів яких вона стосується” й унеможливлює її оскарження.

Спірним є й положення ч. 3 ст. 110 КПК згідно з яким постанова приймається не тільки у випадках, передбачених цим Кодексом, а й “коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне”, оскілки такий підхід суперечить принципу обмеження дискреційних повноважень при прийнятті державними органами і посадовими особами рішень на власний розсуд, спрямованому на запобігання свавіллю при їх прийнятті. Якщо ж врахувати, що згідно з Конституцією України діяльність слідчого та прокурора, як представників органів державної влади, має здійснюватись “у встановлених Конституцією межах та відповідно до законів України” (ст. 6) “на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України” (ст. 19), то це означає, що можливість ухвалення процесуального рішення на власний розсуд суперечить вимогам Конституції України.

От тому у ч. 3 ст. 110 КПК словосполучення “коли слідчий, прокурор визнає це за необхідне” - потребує вилучення.

Якщо ж врахувати, що процесуальними можна визнати лише ті рішення, ухвалення яких прямо передбачені в законі, то відсутність у КПК настанови щодо обов'язковості ухвалення процесуального рішення як щодо відкриття кримінального провадження, так і щодо початку розслідування суперечить теоретико-правовим настановам, згідно з якими офіційними підставами виникнення, зміни і припинення правовідносин є юридичні акти.

Саме тому, ч. 1 ст. 110 КПК мала б бути сформульована так: “процесуальними є лише ті рішення органів досудового розслідування, прокурора, слідчого судді, суду, ухвалення яких передбачене цим Кодексом”.

З урахуванням цього, ст. 25 КПК потребує доповнення частиною другою такого змісту: “Прокурор невідкладно, а за необхідності в межах розумного строку, після подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення або після самостійного виявлення ним з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про його вчинення, зобов'язаний ухвалити мотивоване рішення про відкриття кримінального провадження, або відмову у ньому у формі відповідної постанови. Відомості про відкриття провадження у справі про кримінальне правопорушення заносяться до ЄРДР, а копія відповідної постанови негайно надсилається керівнику органу розслідування для організації розслідування, а у разі відмови у відкритті кримінального провадження - надається заявникові”.

Зазначене рішення у формі відповідної постанови для слідчого було б процесуальною, а її зміст, тобто обґрунтування уповноваженою особою наявності достатніх даних про вчинене кримінальне правопорушення, - фактичною підставою для початку розслідування.

Непослідовність законодавця у регламентації зазначених правовідносин проявляється й у поіменуванні ним дій, що є змістом ухвалення процесуальних рішень і до зазначеної проблеми вчені увагу вже привертали [190; 193; 199; 200].

Так, найчастіше у нормах КПК йдеться про те, що процесуальні рішення “приймаються”. Зокрема, згідно з ч. 1 ст. 5 КПК “процесуальне рішення приймається згідно з положеннями цього Кодексу”. Згідно з п. 2 ст. 110 КПК “Судове рішення приймається у формі ухвали або вироку”.

Проте з цими нормами не узгоджується те, що згідно з ч. 7 ст. 27 КПК судове рішення “ухвалюється”, а згідно з ч. 3 ст. 44, ч. 4. ст. 244, ч. 2 та ч. 3 ст. 513, ч. 2 ст. 515 КПК суд, слідчий суддя ухвалу “постановляє”. Згідно з п. 9 ч. 2 ст. 36 КПК прокурор уповноважений “приймати” процесуальні рішення. Згідно з п. 3 ст. 110 КПК “Рішення слідчого, прокурора “приймається” у формі постанови. Згідно з ч. 3 ст. 284, п. 2 ст. 511 КПК прокурор постанову “приймає”. А вже згідно з ч. 3 ст. 44 та ч. 2 ст. 503 КПК слідчий, прокурор постанову “виносить”. Тобто, всупереч ст. 110 КПК, яка виконує функцію методологічного орієнтиру у даному питанні, згідно з іншими нормами КПК судове рішення може “прийматися”, “ухвалюватися” та “постановлятися”, а рішення слідчого, прокурора - “прийматися” та “виноситися”, що свідчить про неузгодженість цих норм і з правилами української мови, і між собою.

Що ж до гносеологічного аспекту зазначених проблем, то до нього привертає увагу І. Котюк, який зазначає, що використання в офіційних документах конструкції “приймати рішення”, позбавлене логіки. Адже в буквальному значенні слова “примати” можна: приймати до гурту, приймати зі столу, бути приймаком, проводити прийом громадян, приймати пологи, старостів, ліки, замовлення, бог приймає душу, а земля - тіло тощо. За такого підходу не враховується й те, що якщо рішення особа приймає для себе, то їй для цього навіть не потрібно нічого “приймати”, вона просто вирішує і для неї цього достатньо, оскільки це є приватним рішенням. Але якщо приймаються публічні рішення, якими, по суті, є всі колективні рішення, а також рішення уповноважених на це осіб, то вони повинні набути відповідної форми, яка б сприяла можливості сприйняття їх іншими особами, тобто легалізувати їх. А якщо так, то одна справа вирішити чи прийняти рішення, і зовсім інша - надати йому статусу юридичного акта [91, 3].