Відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення: чинний порядок і напрями вдосконаленняями вдосконалення

От тому слушним є висновок М. Погорецького, який констатував, що у наявних визначеннях вчені не показали сутність приводу з гносеологічного боку та єдність його юридичної та гносеологічної сторін, а також не розкрили такого приводу як безпосереднє виявлення ознак злочину (п.5 ст. 94).

За результатами власного дослідження він дійшов висновку, що ознаками приводу є те, що він повинен: а) бути актом вольової дії особи, що містить дані про ознаки злочину, адресованим уповноваженим суб'єктам кримінального провадження, чи вольовим актом уповноваженого суб'єкта, спрямованим на виявлення ознак злочину в ході реалізації ним своїх функцій; б) передбачатися кримінально-процесуальним законом; в) містити достатні дані, що вказують на ознаки злочину (за КПК 1960 р.) чи містити обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення (за КПК 2012 р.); г) мати визначену законом процесуальну форму (якщо вона встановлена); д) являти юридичний факт, що породжує кримінально-процесуальні правовідносини; є) бути початком кримінально-процесуальної діяльності [148, 88].

Слід визнати й те, що аналіз проблем, які стосуються приводів і підстав для відкриття провадження та початку розслідування лише на основі змісту ст. 214 КПК без урахування інших його статей, що присвячені цим питанням, як це робить більшість сучасних вчених, є спрощеним, а тому й контрпродуктивним. А його наслідком є, наприклад, позиція М. Погорецького, на думку якого чинним КПК передбачені такі приводи для початку досудового розслідування, як: а) заява про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; б) повідомлення про обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення; в) самостійне виявлення слідчим чи прокурором з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення [148, 86].

Проте цей перелік є спірним тому, що кожен з перерахованих трьох приводів зводиться до того, що їх змістом є “обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення”. В той час як буквальне тлумачення ч. 1 ст. 214 КПК дає підстави для висновку, що нею передбачено лише два приводи, зокрема: 1) подання заяви, повідомлення про вчинене кримінальне правопорушення; 2) безпосереднє виявлення слідчим, прокурором обставин, що можуть свідчити про його вчинення. Причому імперативний характер змісту зазначеної норми свідчить про те, що обидва вони мають однаково безумовне значення.

Не враховується М. Погорецьким й необхідність системного тлумачення норм КПК, оскільки хоча саме ст. 214 орієнтує слідчого та прокурора на те, за яких обставин і як вони повинні діяти починаючи досудове розслідування, але не варто залишати поза увагою зміст його ст. 2, якою визначені як завдання кримінального провадження, що зумовлюють зміст цих правовідносин, так і осіб, які його здійснюють. Визначення цих завдань зобов'язує учасників цих відносин сприяти їх реалізації й узгоджувати з їхніми вимогами свою поведінку в ході кримінального провадження. І саме обґрунтованим його відкриттям й розпочинається їх розв'язання.

Крім того, ототожнення відкриття провадження і початку розслідування зумовило те, що у проведених дослідженнях з даного питання залишилась непоміченою ст. 25 КПК, яка, з метою реалізації закріпленої нею засади публічності, зобов'язує прокурора та слідчого розпочати розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за винятком випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила.

Про важливість цієї вимоги свідчить те, що хоча зазначена засада у раніше чинному законодавстві України офіційно не проголошувалась, все ж фактично вона була закріплена у ст. 3 Основ кримінального судочинства [132, 21] та ст. 4 КПК України 1960 р., які зобов'язували суд, прокурора, слідчого і орган дізнання “порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину”. Тобто, у цьому аспекті традиційні підходи до розв'язання означеної проблеми у чинному КПК збережені й до певної міри розвинуті. А це означає, що для прокурора та слідчого вимоги ст. 25 КПК є, з одного боку, - незалежним від їхнього власного розсуду обов'язком, а з іншого - процесуальною підставою для вжиття всіх передбачених законом заходів для встановлення факту кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила. А такими заходами і є відкриття кримінального провадження та проведення відповідного розслідування.

Водночас, зі змісту цієї норми, якою по суті врегульовані ці ж відносини, що й ч. 1 ст. 214 КПК, випливає, що навіть безпосереднє виявлення прокурором чи слідчим кримінального правопорушення не є підставою для початку розслідування, якщо згідно з ст. 477 КПК, провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого в порядку приватного обвинувачення. Тобто, за такого підходу для початку розслідування по даній категорії справ достатньо, щоб потерпілий сам виявив ознаки правопорушення і кваліфікував його, незалежно від того, чи вбачають їх у фактичних даних, що є змістом такої заяви, слідчий або прокурор.

Але оскільки такий підхід суперечить засаді законності, однією із вимог якої є те, що дослідження та оцінка фактичних даних, які стосуються правопорушення покладається на лише на визначених законом осіб, то означена колізія у цих питаннях є лише доказом недосконалості як ст. 25, так і ч. 1 ст. 214 КПК, у яких традиційні уявлення про приводи для порушення справи, ототожнюються з підставами для початку розслідування. Як наслідок, без врахування вимог ст. 25 КПК категоричність вимог ч. 1 ст. 214 КПК є безпідставною і сама провокує осіб, які її застосовують, на порушення засади законності, і засади верховенства права.

Що ж до системного та буквального тлумачення і ст. 25 і ч. 1 ст. 214 КПК, то виявляється, що ними для початку розслідування фактично передбачено чотири рівноцінні приводи, якими є: 1) безпосереднє виявлення прокурором, слідчим ознак кримінального правопорушення (ст. 25); 2) самостійне виявлення слідчим, прокурором з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення (ч.1 ст. 214); 3) надходження (подання) зави (повідомлення) про вчинене кримінальне правопорушення (ст.25, ч.1 ст.214); 4) подання заяви про вчинене кримінальне правопорушення потерпілим у формі приватного обвинувачення (ст. 25).

Тобто, із переліку приводів, передбачених ч. 1 ст. 94 КПК 1960 р., у зазначеному переліку відсутні лише такі з них як явка з повинною та повідомлення, опубліковані в пресі. І хоча явку з повинною можна розцінювати як заяву про вчинене правопорушення, таке ототожнення буде не зовсім коректним. Те ж стосується й повідомлень, опублікованих в пресі, які також є особливою формою фактичних даних про вчинене правопорушення. А це означає, що відсутність цих приводів у ст. 25, і у ст. 214 КПК є сумнівною.

Саме тому позитивним є визначений у п. 1.2. розділу 1 Інструкції про порядок ведення ЄО їхній перелік, яким передбачено: повідомлення фізичних або юридичних осіб та самостійно виявлені слідчим або іншою службовою особою органів поліції з будь-якого джерела обставин кримінальних правопорушень; повідомлення представників влади, громадськості або окремих громадян, які затримали підозрювану особу на місці вчинення кримінального правопорушення; повідомлення, про вчинення кримінального правопорушення, опубліковані в засобах масової інформації; інформація, що надійшла засобами телефонного або іншими засобами зв'язку про вчинення кримінального правопорушення; повідомлення працівників медичних установ про звернення за медичною допомогою осіб з тілесними ушкодженнями, отриманими внаслідок учинення стосовно них кримінальних правопорушень [68].

І хоча буквальне тлумачення Інструкції дає підстави для висновку, що й у ній поняття “приводи” і “підстави” ототожнюються, але, як відзначають вчені, важливість вказаного переліку зобов'язує до того, щоб він був закріплений в окремій частині ст. 214 КПК [14, 172].

Водночас, незважаючи на різні підходи до переліку приводів, всі вони, незалежно від їхньої форми, є джерелом фактичних даних про вчинене правопорушення, а тому й мають однакове процесуальне значення. А їхня обов'язковість означає лише те, що без приводу не може бути відкрите провадження. Водночас, оскільки жоден з них не може вважатися безспірним, то провадження відкривається лише тоді, коли його змістом є фактичні дані, що є очевидною підставою для висновку про вчинене правопорушення. А з огляду на це, кожен привід для відкриття провадження тим і відзначається, що він повинен був бути перевіреним уповноваженими на це особами з використанням при цьому визначених законом засобів.

Що ж до чинного КПК, то він фактично такої перевірки не передбачає і зобов'язує починати розслідування, й перевіряти обставини, викладені у зазначених приводах лише в його ході, використовуючи для цього всі процесуальні засоби, передбачені КПК. Проте такий підхід суперечить засаді верховенства права, оскільки, як відомо, і слідчі (розшукові) дії, і заходи забезпечення провадження, відзначаються елементами примусу, прикладом яких є затримання особи та утримання її під вартою. А якщо так, то чи не призводитиме їх застосування до порушення прав та законних інтересів учасників цих правовідносин? Адже, як відомо, в результаті застосування таких заходів, за наявності презумпції невинуватості у слідчому ізоляторі одночасно перебувають і ті, хто справді скоїв злочин, і ті, хто утримується у ньому без належних підстав. А про те, що означає перебування у ньому, свідчить той факт, що на законодавчому рівні було визнано необхідним один день перебування у ньому зараховувати, за два, проведених у місцях відбування покарань. Саме це й дає підстави для висновку, що якщо КПК розширив процесуальні можливості правоохоронних органів, то він звузив гарантованість загальновизнаних прав і свобод інших учасників кримінального провадження.

Тобто, ототожнення приводів для початку розслідування з його підставами суперечить засаді правової визначеності, яка є складовою засади законності, і згідно з ст. 7 КПК є полягає не тільки у дотриманні його вимог у практичній діяльності, а й у належному його тлумаченні. Адже перш ніж неухильно додержуватися вимог актів законодавства, як це визначено ч. 1 ст. 9 КПК, насамперед необхідно належним чином з'ясувати їх зміст і не допускати ні розширювального, ні звужувального їх тлумачення, що є однією із основних методологічних настанов та окремою стадією [178, 391-395] правозастосування.

Слід, однак, підкреслити, що у традиційній практиці цих правовідносин принципово важливою була й вимога згідно з якою справа могла бути порушена лише “коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину”. Тобто, закон вимагав, щоб відкриття кримінального провадження було обґрунтованим. Це означає, що змістом приводу повинні бути не слухи, а конкретні й достатні фактичні дані. А те, наскільки вони є достатніми, у кожному випадку вирішується уповноваженою особою, внаслідок чого, вона й бере на себе відповідальність за наслідки власних дій.

Що ж до характеристики зазначених приводів, то у цьому контексті необхідно врахувати, що “заяви і повідомлення” фактично є формами звернення громадян, право на які передбачене ст. 40 Конституції України і згідно з якою “усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, які зобов'язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк”. Докладно ці відносини регламентовані Законом України “Про звернення громадян” згідно з ст. 3 якого під такими зверненнями слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги [160].

Важливим є й те, що кожна з цих форм визначена у Законі. Зокрема, згідно з ч. 3 ст. 3 Закону “заява (клопотання) - це звернення громадян із проханням про сприяння реалізації закріплених Конституцією та чинним законодавством їх прав та інтересів або повідомлення про порушення чинного законодавства чи недоліки в діяльності підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, народних депутатів України, депутатів місцевих рад, посадових осіб, а також висловлення думки щодо поліпшення їх діяльності. Клопотання - це письмове звернення з проханням про визнання за особою відповідного статусу, прав чи свобод тощо. А скарга - це звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об'єднань громадян, посадових осіб [160].

І хоча згідно з ст. 12 цього Закону його вимоги не поширюється на порядок розгляду заяв і скарг, встановлений кримінально-процесуальним, цивільно-процесуальним, трудовим законодавством і законодавством про захист економічної конкуренції, все ж, він мав би бути методологічним орієнтиром й у зазначених відносинах, а його понятійно-категоріальний апарат за аналогією мав би бути орієнтиром і при врегулюванні питань, пов'язаних зі зверненнями щодо вчинення кримінальних правопорушень. От тому було б виправданим якби його ст. 12 доповнити вимогою, згідно з якою “положення законодавства, що стосуються порядку розгляду заяв і скарг в усіх видах правовідносин, не повинні суперечити засадам, визначеним цим законом”.

В організаційному аспекті необхідність уважного ставлення до такого виду приводів як заяви, з одного боку, зумовлюється тим, що вони є способом реалізації загальновизнаного права особи на звернення, а, з іншого - тим, що не всі вони є чіткими та обґрунтованими, іноді виявляються помилковими, а іноді - й завідомо неправдивими. От тому для ухвалення щодо них правильного процесуального рішення часто виникає необхідність їх перевірки та з'ясування їх правдивості та обґрунтованості. Причому метою такої перевірки є з'ясування лише одного питання - чи достатніми є отримані фактичні дані для відкриття кримінального провадження та початку розслідування.

З урахуванням цього, при аналізі понятійно-категоріального апарату, що використовується у чинному КПК, слід звернути увагу на те, що:

по-перше, ні у КПК, ні у Законі “Про звернення громадян” такої самостійної форми звернення як “повідомлення” не передбачено, що свідчить про його особливий статус у кримінально-процесуальних правовідносинах;

по-друге, важливим у цьому контексті є й те, що при визначенні учасників провадження згідно з ч. 1 ст. 60 КПК “заявником є фізична або юридична особа, яка звернулася із заявою або повідомленням про кримінальне правопорушення до органу державної влади, уповноваженого розпочати розслідування, і не є потерпілим”. А оскільки такий підхід дає підстави для висновку, що у цьому контексті поняття “заява” і “повідомлення” ототожнюються, то, враховуючи попереднє зауваження, з техніко-юридичного погляду логічнішим виглядів би підхід, за якого б про повідомлення у цій статті не згадувалось взагалі;

по-третє, особливо важливим у цьому контексті є й наявність у чинному КПК глави 6 “Повідомлення” у ч. 1 ст. 111 якої визначено, що “повідомлення у кримінальному провадженні є процесуальною дією, за допомогою якої слідчий, прокурор, слідчий суддя чи суд повідомляє певного учасника кримінального провадження про дату, час та місце проведення відповідної процесуальної дії або про прийняте процесуальне рішення чи здійснену процесуальну дію”.

А з урахуванням цього й постають питання, що означає поняття “повідомлення” у контексті ст. 25, ч. 1 ст. 60 та ч. 1 ст. 214 КПК, та чи варто в рамках одного й того ж кодексу одне й те ж поняття в одному випадку тлумачити як інформацію про вчинене правопорушення, без будь-якого пояснення його форми та змісту, а в іншому - як процесуальну дію, зміст, мета, форма та процедура вчинення якої визначена нормами цього ж кодексу?

А оскільки визначення, що являють собою повідомлення у контексті ст. 25, ч. 1 ст. 60 та ч. 1 ст. 214 КПК і яких форм вони можуть набувати, у КПК не дається, то орієнтиром у цьому питанні може бути лише ст. 95 КПК 1960 р. згідно з якою “заяви або повідомлення представників влади, громадськості и окремих громадян про злочин можуть бути усними або письмовими” (ч. 1), “повідомлення підприємств, установ, організацій і посадових осіб повинні бути викладені в письмовій формі”.

Проте оскільки ці вимоги стосувались не змісту, а форми повідомлень, то фактично письмове повідомлення за своїм змістом являло собою різновид офіційної заяви. Але з техніко-юридичного погляду ототожнення цих понять є безпідставним, оскільки під поняттям “повідомлення” може маскуватися й: 1) оперативна інформація відповідного агента, офіційна письмова форма якого традиційно починалася словами “доношу до Вашого сведения”, що давало підстави для іменування його словом (“донос”), або “сигнал”; 2) усне анонімне повідомлення, наприклад, про замінування певного об'єкта тощо. А оскільки такі повідомлення являють собою джерела неофіційної інформації, то за таких обставин постає закономірне питання, чи можуть вони визнаватися юридичним фактом, а отже - бути підставою для виникнення відповідних правовідносин в цілому і приводом для відкриття кримінального провадження, зокрема? Та й взагалі - чи може воно бути процесуальною категорією? Адже, як вже зазначалось, правові наслідки можуть мати лише юридичні акти і вчинки, що вчинені суб'єктами правовідносин і у спосіб, визначений законом. А це означає, що ініціатором виникнення процесуальних відносин, пов'язаних з відкриттям кримінального провадження може бути не анонімне повідомлення, а конкретна особа, ініціатива якої з цього приводу повинна бути реалізована у формі, визначеній законом. Саме такий підхід і закріплений у ст. 8 Закону “Про звернення громадян”, згідно з яким письмове звернення без зазначення місця проживання, не підписане автором (авторами), а також таке, з якого неможливо встановити авторство, визнається анонімним і розгляду не підлягає [160].

Що ж до розгляду зазначених джерел інформації органами поліції, то, як вже зазначалось, його порядок визначений “Інструкцією про порядок ведення єдиного обліку в органах поліції заяв і повідомлень про вчинені кримінальні правопорушення та інші події”, затвердженою Наказом МВС України № 1377 від 6.11. 2015 р. [68], згідно з якою анонімні листи, що містять відомості про вчинені правопорушення, реєструють лише в підрозділах документального забезпечення і передають за резолюцією керівника органу поліції або особи, яка виконує його обов'язки, до структурних підрозділів для використання у розкритті злочинів. Тобто, фактично воно використовується в адміністративно-правових відносинах.

Якщо ж кожне джерело інформації розцінювати як юридичний факт, що породжує відповідні правовідносини, то це не відповідатиме методологічним настановам теорії права, згідно з якими такий юридичний факт має бути вчинений у спосіб визначений законом, що, зокрема, стосується і його форми, і його змісту, тобто бути юридичним актом. А оскільки такою визначеною законом формою звернення є відповідна заява, то з урахуванням цього слід визнати, що поняття “повідомлення”, яке використовується у тексті ст. 25, ч. 1 ст. 60 та 214 КПК ознакам юридичного акту могло б відповідати лише тоді, коли б воно було оформлене відповідним протоколом, посвідченим підписами і особи, яка зробила це повідомлення, і особи, яка склала з цього приводу цей протокол. Але за таких обставин, воно б набуло форми офіційної заяви.

От тому як письмові анонімні, так і усні повідомлення ознакам юридичного факту не відповідають і по своїй суті є лише формою оперативної інформації, яка потребує перевірки. А якщо вона відбудеться, то її результати будуть не чим іншим як безпосереднім виявлення уповноваженою особою фактичних даних про вчинене кримінальне правопорушення і саме у такій формі воно може бути використане як привід для відкриття кримінального провадження.

До цієї обставини привертав увагу М. Погорецький на прикладі матеріалів ОРД, який зазначав, що такі матеріали можуть бути підставою для початку розслідування лише в разі наявності у них відомостей про обставини, що можуть свідчити про вчинене кримінальне правопорушення. Але вони повинні бути легалізовані оперативним підрозділом та передані у встановленому порядку слідчому чи прокурору. А реалізовані вони можуть бути лише через такий привід, як самостійне виявлення слідчим або прокурором обставин, що можуть свідчити про вчинене кримінальне правопорушення [150, 26-40].

Водночас, цей висновок потребує уточнення, оскільки те, що матеріали ОРД можуть бути підставою для відкриття провадження є безсумнівним, але безпідставним виглядить те, що ніби-то вони виявлені безпосередньо слідчим або прокурором. Адже, по-перше, це не так фактично, а, по-друге, саме тому не кожен слідчий чи прокурор погодиться визнавати, що він їх виявив самостійно.

Отже, поняття “повідомлення” як привід для відкриття провадження із КПК повинне бути вилучене.

Що ж до змісту заяв та повідомлень, то ним є відповідна інформація.

В зв'язку з цим слід зазначити, що такий підхід законодавця у цьому питанні в цілому є слушним, але лише до заяв та повідомлень, як вважали окремі автори [84, 366], приводи до порушення справи не зводились, оскільки ч. 5 ст. 94 КПК 1960 р. окремим з них визнавалось й безпосереднє виявлення уповноваженими особами ознак злочину. Проте у зв'язку з цим слід відзначити, що фактично уповноважена особа безпосередньо може виявити не ознаки злочину, а його матеріальні сліди та відомості про нього.

Що ж стосується інформації про вчинене кримінальне правопорушення, то уповноважена особа може виявити не тільки безпосередньо, а й з інших джерел, наприклад, з заяв, повідомлень, в ході іншого провадження чи розгляду його матеріалів в суді, з повідомлень засобів масової інформації тощо.

В зв'язку з цим варто зазначити, що змістом заяви чи повідомлення може бути інформація не тільки “про кримінальне правопорушення” в цілому, а й про окремі його ознаки та обставини. От тому не випадково у ч. 2 ст. 94 КПК 1960 р. визначалось, що “справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину”.

Що ж до того, що у ч. 1 та ч. 5 ст. 214 КПК йдеться про безпосереднє виявлення “обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення”, то по-перше, використання поняття “обставини” суперечить ст. 25 КПК у якій, як вже зазначалось, йдеться про безпосереднє виявлення “ознак кримінального правопорушення”, а такий різнобій при використанні базових понять у врегулюванні одного й того ж питання, і з методологічного, і з техніко-юридичного погляду є недопустимим.

Крім того, якщо врахувати, що у цьому контексті головним є наявність чи відсутність самого факту правопорушення, то обставини, за яких воно було вчинене мають другорядне значення, а тому й не можуть бути головним орієнтиром у питаннях що стосуються відкриття кримінального провадження. Адже не випадково у ККУ визначається поняття “злочин” і обставини, які його можуть супроводжувати, в тому числі, ті що виключають злочинність діяння (Розділ 8), пом'якшують або обтяжують покарання (ст. 66, ст. 67) тощо.

Що ж до КПК то його ч. 2 ст. 9 орієнтує на необхідність “всебічно, повно і неупереджено дослідити обставини кримінального правопорушення, виявити як ті обставини, що викривають, так і ті, що виправдовують підозрюваного, обвинуваченого, а також обставини, що пом'якшують чи обтяжують його покарання”. А згідно з ст. 91 доказуванню підлягають такі обставини: 1) подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення); 2) винуватість обвинуваченого, форма вини, мотив і мета вчинення кримінального правопорушення; 3) вид і розмір завданої ним шкоди, та розмір процесуальних витрат; 4) обставини, які впливають на ступінь тяжкості вчиненого правопорушення, характеризують особу обвинуваченого, обтяжують чи пом'якшують покарання, які виключають кримінальну відповідальність або є підставою закриття провадження; 5) обставини, що є підставою для звільнення від відповідальності або покарання.

Водночас, хоча поняття “обставини” у КПК використовується й в іншому контексті. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 65 свідком є фізична особа, якій відомі або можуть бути відомі обставини, що підлягають доказуванню. Ст. 75 визначає обставини, що виключають участь слідчого судді, судді або присяжного в кримінальному провадженні. У ст. 84 при визначенні доказів йдеться про факти та обставини, що мають значення для кримінального провадження та підлягають доказуванню. У ст.ст. 98, 99 при визначення понять “речові докази” та “документи” використовується поняття “доказ факту чи обставин, що встановлюються під час кримінального провадження”. У ч. 5 ст. 110 йдеться про те, що мотивувальна частина постанови слідчого, прокурора повинна містити зміст обставин, які є підставами для прийняття постанови.

Поняття “обставини” використовується й у ст.ст. 150, 155, 160, 178, 196 тощо. А також у нормах, що стосуються проведення слідчих (розшукових) дій. Так, огляд проводиться “з метою виявлення та фіксації відомостей щодо обставин вчинення кримінального правопорушення” (ст. 237), освідування - з метою виявлення слідів кримінального правопорушення або особливих прикмет (ст. 241), експертиза - для з'ясування обставин, що мають значення для кримінального провадження (ст. 242) тощо.

Отже, поняття “обставини вчинення кримінального правопорушення” є значно ширшим і за поняття “кримінальне правопорушення” і за поняття “ознаки кримінального правопорушення”, а тому безумовним орієнтиром при вирішенні питання про відкриття чи відмову у відкритті провадження бути не може.

З урахуванням зазначеного, у даному контексті з формально-юридичного погляду недопустимим є те, що у ст. 25 КПК йдеться про “безпосереднє виявлення прокурором або слідчим ознак кримінального правопорушення”, а у ч. 1 ст. 214 КПК про “самостійне виявлення ними з будь-якого джерела обставин, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення”.

Отже, наведений аналіз приводів дає підстави для висновку, що якщо при відкритті провадження послуговуватись при цьому лише ст. 214 КПК, то означені нюанси можна й не помітити.

Важливою складовою відкриття провадження завжди визнавалась і необхідність перевірки наявності для цього визначених законом підстав, але у чинному КПК про перевірку приводів навіть не згадується, а ч. 1 ст. 214 КПК встановлена імперативна вимога, щодо того, що уповноважені особи зобов'язані розпочати досудове розслідування не пізніше 24 годин після отримання приводу. І хоча окремі вчені роблять висновок, що ці 24 години й відведено на перевірку приводів, а 64% опитуваних слідчих та 58% прокурорів вважають, що зазначений строк для цього є недостатнім й пропонують його збільшення [13], все ж логічнішим є висновок М. Погорецького, який зазначає, що за чинним КПК 24-х годинний термін законодавцем встановлено не для перевірки заяв та повідомлень про кримінальне правопорушення, а лише для внесення відповідних відомостей до ЄРДР [148,93].

А урахування зазначеного і є підставою для висновку, що за необхідності перевірки інформації, що є змістом відповідного приводу, вона повинна бути проведена в межах розумного строку.

Таким чином, відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення є неможливим без наявності для цього визначених законом приводів і підстав, а тому вимога щодо їх обов'язкової наявності, їх перелік і зміст та обов'язковість їх перевірки мали б бути закріплені у КПК.

2.4 Підстави відкриття провадження у справах про кримінальні правопорушення

Як вже зазначалось, оскільки порушення кримінальної справи в національній теорії доказів завжди визнавалось юридичним фактом, який породжує складну систему кримінально-правових і кримінально-процесуальних правовідносин, то саме це зумовлювало значення наявності для цього належних підстав, наявність яких визнавалась безумовною вимогою. Зазначені методологічні підходи й були закріплені у ч. 2 ст. 94 КПК 1960 р. згідно з якою “Справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину” [101]. Водночас, оскільки поняття “достатні дані” є оцінним, то це створювало певні труднощі для практичних працівників і породжувало наукові дискусії, які, однак, стосувалися в основному змісту цього поняття.

Так, О. Михайленко зазначав, що підстави стосуються питань наявності ознак злочину в події, що стала відомою уповноваженій особі та наявності достатніх даних, на підставі яких встановлюються ці ознаки [124, 56]. Іноді зміст підстав розкривався через коло обставин, про які слід мати відомості та рівень знань про ці обставини (імовірність вчиненого злочину) [217, 353].

А В. Зеленецький виходив з того, що підставою в усіх випадках є те, на чому ґрунтується рішення, яке лежить у його основі. Але оскільки у даному контексті йдеться про правову сферу, то характеристика названих підстав повинна ґрунтуватися на відповідних нормах законодавства, тобто достатні дані мають вказувати на наявність ознак злочину, передбаченого конкретною нормою кримінального закону. А так як в диспозиції цієї норми йдеться про фактичні дані та ознаки злочину, тобто юридичні елементи, то лише їх єдність утворює ту якісну визначеність, що іменується підставою до порушення кримінальної справи. Однак їх роздільне згадування в законі вже саме по собі свідчить про їхню відносно самостійну визначеність, що вказує на можливість самостійної характеристики кожного з них.

При цьому він підкреслював, що фактичні дані існують у реальній дійсності об'єктивно, тобто незалежно від органів і осіб, що ведуть процес. Але для того, щоб у кримінальному процесі їх можна було використовувати, вони повинні бути відображені у відповідних процесуальних актах. А для досягнення цієї мети потрібні певні зусилля уповноважених органів, які відповідно до закону зобов'язані вступити у взаємодію з носіями інформації про ознаки конкретного злочину і, таким чином, одержати необхідні й достатні дані, що в підсумку й утворюють підставу до порушення кримінальної справи [67, 56].

Але, як вже зазначалось, оскільки у чинному КПК поняття “відкриття кримінального провадження” навіть не використовується, то закономірним виглядить і той факт, що обов'язкова наявність підстав для його відкриття ним не передбачена, а офіційне їх визначення у ньому відсутнє.

Що ж до початку розслідування, то оскільки у ст. 214 КПК обов'язкова наявність для цього підстав не задекларована, все ж, наприклад, В. Берназ зазначав, що “від обов'язку встановлювати достатні підстави для початку досудового розслідування та прийняття з цього приводу доленосного процесуального рішення ніхто слідчого не звільняв” [17, 36].

І цей висновок заслуговує на підтримку, оскільки він базується на системному тлумаченні норм КПК, і, насамперед, зобов'язує брати до уваги, що згідно з його вимогами прокурор (п. 1 ч. 2 ст. 36) та слідчий (п. 1 ч. 2 ст. 40) уповноважені розпочинати досудове розслідування “за наявності підстав, передбачених цим Кодексом”. Саме це й свідчить про те, що розслідування повинне починатися лише “за наявності підстав, передбачених цим Кодексом”. А оскільки відсутність прямої вказівки про їхню обов'язковість у ст. 214 КПК, лише свідчить про техніко-юридичну недосконалість зазначеної норми, то, як зазначає М. Шумило, про наявність приводів і підстав до початку досудового розслідування має бути вказівка у ст. 214 КПК України [233, 235-236].

Слід відзначити, що зазначеній проблемі у радянський період були присвячені праці В. Зеленецького [67], М. Жогіна [62] тощо. А в контексті КПК 2012 р. вона привертала увагу таких вчених як П. Андрушко [10], В. Вапнярчук [26], І. Гора [41], Л. Лобойко [109], М. Погорецький [148], М. Шумило [233] тощо.

Однак при визначенні підстав для початку досудового розслідування одні з них рекомендували орієнтуватись на наявність ознак злочину [149, 378-380], інші - на дані, що вказують на ознаки злочину у вчиненому діянні і на реальність самого діяння [183, 195], треті - на наявність елементів складу злочину [10, 66-80], четверті - на наявність ознак кримінального правопорушення та ознак його складу [109, 82], п'яті - на єдність доказових даних про те, що: 1) саме кримінальне правопорушення, про яке надійшла заява (повідомлення), мало місце в дійсності; 2) це діяння містить ознаки складу злочину чи кримінального проступку, тобто передбачене кримінальним законом [97, с. 283] тощо.

Але найгостріші суперечки точаться навколо того, що є орієнтиром у даних питаннях - ознаки злочину, чи ознаки складу злочину. Так, М. Жогін зазначав: особливо слід підкреслити, що факт, за яким відкривається кримінальне провадження, повинен містити ознаки конкретного складу злочину [62, 126]. Цього погляду притримується й П. Андрушко, на думку якого тут має йтись не про наявність ознак злочину, а про наявність ознак складу злочину, посилаючись при цьому на ст. 98 КПК 1960 р. яка зобов'язувала уповноважених осіб винести постанову про порушення кримінальної справи, вказавши при цьому не тільки те, що послугувало приводами і підставами для цього, а й статтю кримінального закону, за ознаками якої вона порушується [10, 66-80].

А, наприклад, М. Погорецький можливість використання при цьому ознак складу злочину заперечує взагалі. Зокрема, за чинності КПК 1960 р., у ч. 2 ст. 94 якого зазначалось, що “справа може бути порушена тільки в тих випадках, коли є достатні дані, які вказують на наявність ознак злочину”, він робив висновок, що підставою для порушення кримінальної справи є достатні дані, що вказують ознаки злочину (суспільну небезпечність, протиправність, винуватість та караність) [148, 90-91; 149, 378-380]. А орієнтуючись на положення ч. 1 ст. 214 КПК 2012 р., він доходить висновку, що підставами для початку досудового розслідування є “виявлені з будь-кого джерела обставини, що можуть свідчити про вчинене кримінальне правопорушення”. Свою позицію він мотивує тим, що 1) у практичній діяльності проблематичним є визначення необхідного обсягу знань про всі елементи складу злочину, 2) на цьому етапі досудового розслідування можливо встановити не всі елементи складу злочину, а тим більше з відповідним ступенем імовірності, а лише окремі з них [149, 378-380].

З урахуванням такої різноманітності поглядів з даного питання, передбачене ч. 1 ст. 214 КПК, поняття “обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення”, які й визнаються підставами початку розслідування, потребує подальшого дослідження, а аргументи прихильників саме такого підходу у вирішенні цього питання, - докладного аналізу.

В обґрунтування того, що визнання зазначених обставин як належної підстави для початку досудового розслідування є спірним, насамперед слід привернути увагу до того об'єктивного факту, що зазначених підстав лише на основі ст. 214 КПК, без урахування інших його норм, присвячених цим питанням, є спрощеним, а тому й контрпродуктивним.

Тобто, хоча ч. 1 ст. 214 КПК й орієнтує слідчого та прокурора на те, за яких обставин і як вони повинні діяти розпочинаючи досудове розслідування, не варто при цьому залишати поза увагою й зміст ст. 2 КПК, якою визначені завдання кримінального провадження, що зумовлюють зміст означених правовідносин, і яка, крім іншого, зобов'язує уповноважених осіб, щоб в його ході жоден невинуватий не був обвинувачений або засуджений, жодна особа не була піддана необґрунтованому процесуальному примусу і щоб до кожного його учасника була застосована належна правова процедура.

Крім того, при вирішенні будь-яких питань, що виникають в зв'язку з кримінальним провадженням, важливо спиратися й на його загальні засади, що визначені ст. 7 КПК і, зокрема, ст. 25 КПК, яка, з метою реалізації закріпленої нею засади публічності, зобов'язує прокурора та слідчого в межах їхньої компетенції “розпочати досудове розслідування в кожному випадку безпосереднього виявлення ознак кримінального правопорушення (за виключенням випадків, коли кримінальне провадження може бути розпочате лише на підставі заяви потерпілого) або в разі надходження заяви (повідомлення) про вчинення кримінального правопорушення, а також вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події кримінального правопорушення та особи, яка його вчинила”.

А якщо взяти до уваги, що при визначенні підстав початку розслідування у ч. 1 ст. 214 КПК йдеться про “обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення”, а у ст. 25 КПК - про “ознаки кримінального правопорушення”, то стає очевидним, що або законодавець ці поняття також ототожнює, або вказані норми, якими регламентоване одне й те ж питання, суперечать одна одній. Тобто, зазначена ситуація свідчить, по-перше, про суперечність, закладену законодавцем у ці норми, а, по-друге, про конкуренцію зазначених норм, в той час як вони мали б бути скоординовані.

Якщо ж врахувати, що аналіз зазначених норм дає підстави для висновку, що попри їхню важливість, вони містять й інші недоліки методологічного, процесуального і техніко-юридичного характеру, то це свідчить про те, що вони потребують докладного дослідження та відповідного коригування.

Отже, якщо й визнати, що підставою початку розслідування є “обставини, які можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення”, що випливає зі змісту ч. 1 ст. 214 КПК, то що означає це поняття, і чи є воно тотожним поняттю “ознаки кримінального правопорушення”, передбаченому ст. 25 КПК?

Зрозуміло, що у цьому питанні насамперед слід спиратися на правила філологічного тлумачення правових норм [92, с. 120], й враховувати, що поняття “обставина” тлумачиться як: 1. Подія, факт, явище і т. ін., які пов'язані з чимось, супроводять чи викликають щось, впливають на що-небудь. 2. Сукупність, спільність умов, за яких щось відбувається. 3. Другорядний член речення, який вказує на час, місце, причину, мету і спосіб дії чи характеризує якість, міру, або спосіб вияву ознаки [207, с. 880]; явище, яке супроводжує яке-небудь інше явище і з ним пов'язане; умови, які визначають положення, існування кого-, чого-небудь, обстановка [141, с. 351]. А поняття “ознака” тлумачиться як: “риса, властивість особливість кого-, чого-небудь” [3, 655; 25, 665]; “певний показник, прикмета, знак, за яким можна взнати, визначити що-небудь” [141, 480].

От тому, якщо поняття “ознаки” і “обставини” за змістом не одне й те ж, то це означає, що й поняття “ознаки кримінального правопорушення” та “обставини, що можуть свідчити про його вчинення” також не одне й те ж. А з урахуванням цього стає очевидним, що у цьому аспекті зазначені норми КПК не скоординовані, внаслідок чого суперечать одна одній, і вже тому при вирішенні питання про підстави початку досудового розслідування належним орієнтиром бути не можуть.

Що ж до змісту поняття “обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення”, то оскільки його офіційне визначення відсутнє, то це зумовлює наукові дискусії, в ході яких виявилось, що під ним вчені розуміють і “ознаки кримінального правопорушення” [26, с. 180], і “достатні дані, що вказують на ознаки кримінального правопорушення” [40, с. 282], і “ознаки складу правопорушення” [10, с. 78], і “ознаки кримінального правопорушення та ознаки складу правопорушення” [109, с. 82] тощо.

А якщо так, то означені підходи потребують аналізу, в ході якого, насамперед, слід враховувати те, що, як вже зазначалось, й саме поняття “кримінальне правопорушення“, запроваджене чинним КПК, також ні у ньому, ні в жодному іншому правовому акті не визначене. Якщо ж діяти за аналогією і, орієнтуватись на поняття “злочин”, то можна було б припустити, що кримінальне правопорушення має відзначатись такими ж ознаками, як і злочин. Але слід при цьому брати до уваги, що, по-перше, поняття та ознаки злочину визначені Кримінальним кодексом України (ККУ), а про кримінальний проступок у ньому й не згадується. Що ж до закону про кримінальні проступки, про який йдеться у п. 7 ст. 3 КПК, то він до цього часу не ухвалений. По-друге, ототожнювати поняття “злочин” та “кримінальне правопорушення” не слід ще й тому, що, виходячи і з теоретико-правових підходів до їх розуміння, і зі змісту самого ж КПК, поняття “кримінальне правопорушення” за обсягом є ширшим за поняття “злочин”, оскільки охоплює і поняття “злочин”, і поняття “кримінальний проступок”. А, по-третє, саме ці відмінності зазначених правопорушень й зумовлюють те, що згідно з п. 4 та п. 6 ст. 3 КПК їх розслідування має здійснюватись у різних процесуальних формах.

Крім того, аналіз змісту поняття “обставини, що можуть свідчити про вчинення правопорушення”, а тим більше перелік цих обставин, дає підстави для висновку, що вони є настільки розпливчастим і всеохоплюючими, що їх визначення стає ще проблемнішим, а відтак, ще складнішою є можливість їх належного використання в ході правозастосування.

Теоретико-прикладні труднощі зумовлює й те, що якщо врахувати, що у ст. 25 КПК йдеться про ознаки кримінального правопорушення, то це наштовхує на висновок, що при тлумаченні ч. 1 ст. 214 КПК за аналогією необхідно орієнтуватися на те, що у ній йдеться не про обставин, що можуть свідчити про його вчинення, а про обставини вчинення правопорушення, тим більше, що їх коло, є значно вужчим. Але, оскільки і ці обставини також можуть бути найрізноманітнішими, а ні саме це поняття, ні їх перелік на законодавчому рівні в узагальненому вигляді не визначені, то, як правило, ними визнають час, місце, спосіб та обстановку (ситуацію) вчинення злочину [228, с. 100].

Важливим у зазначеному контексті є й те, що окремі обставини вчинення злочину в одному випадку можуть мати кримінально-правове значення, а в іншому - ті ж обставини можуть його й не мати. Наприклад, спричинення смерті пішоходу, внаслідок випадкового наїзду на нього транспортним засобом під час ожеледиці, - це одне, а пограбування особи під час ожеледиці - зовсім інше. Хоча обставина одна й та ж. От тому, якщо врахувати, що обставини вчинення правопорушення це те, що його супроводжує, та має ситуативний і другорядний характер, то, з одного боку, визначальними при з'ясуванні змісту правопорушення не є. А з іншого - якщо врахувати, що при вирішенні питання про наявність підстав початку розслідування насамперед підлягає встановленню те, чи відбувся сам факт правопорушення, а вже при його кваліфікації та при призначенні покарання беруться до уваги й обставини його вчинення, то, як наслідок, ці обставини орієнтиром при вирішенні питання про відкриття кримінального провадження взагалі бути не можуть і за своєю суттю.

Якщо ж врахувати й те, що, по-перше, самі поняття “обставини вчинення кримінального правопорушення” і “обставини, що можуть свідчить про його вчинення” за змістом також не одне й те ж, то і використання їх за аналогією виявляється недоречним, а, по-друге, оскільки обставини кримінального правопорушення можуть бути найрізноманітнішими, в тому числі й такими, що принципового значення не мають, то належним орієнтиром при вирішенні питання про відкриття кримінального провадження вони бути не можуть.

Крім того, запропонована законодавцем конструкція ч. 1 ст. 214 КПК є неприпустимою й з огляду на її неоднозначність, оскільки згідно з правилами логіки, якщо обставини “можуть свідчити” про вчинення правопорушення, то вони в такій же мірі можуть про це і не свідчити. А якщо так, то за наявності таких обставин початок досудового розслідування може виявитися й безпідставним. Саме тому у ч. 1 ст. 214 КПК словосполучення “які можуть свідчити” мало б бути замінене словосполученням “які свідчать”. Хоча і це не є виходом із створеного законодавцем лабіринту, оскільки обставини взагалі, про що б там не було свідчити не можуть. Вони можуть бути лише підставою для висновку. І кому б як не процесуалістам знати, що означає слово “свідчити”. А якщо слово “свідчити” у зазначеній нормі використовується у непрямому значенні, що з техніко-юридичного погляду для процесуальної норми є неприпустимим, то виявляється, що воно тут взагалі є недоречним.

Більше того, при прийнятті рішення про початок розслідування уповноважена особа оперує не обставинами, що можуть свідчити про вчинення правопорушення, а фактичними даними (відомостями), наявними у неї з цього приводу. Саме такої позиції притримується й М. Шумило, який під зазначеними підставами розуміє відомості, що можуть свідчити про вчинення не будь-якого, а саме кримінального правопорушення [233, 235-236].

Отже, якщо виходити з того, що, по-перше, з зазначених у ч. 1 ст. 214 КПК джерел виявляються не обставини, а відомості (фактичні ані), про вчинення кримінального правопорушення, а, по-друге, навіть з морально-етичного погляду є недоречним без будь-яких аргументів відмовлятись від традиційної загальновизнаної аксіоми національної теорії доказів щодо того, що це мають бути не будь-які, а “достатні фактичні дані”, то стає очевидним, що у ч. 1 ст. 214 КПК словосполучення “обставини, що можуть свідчити про вчинення кримінального правопорушення” є хибним і мало б бути замінене поняттям “достатні фактичні дані про вчинене кримінальне правопорушення”.

Методологічне значення належного розуміння поняття “обставини” полягає у тому, що його врахування сприяє виявленню недоліків й інших норм КПК.

Зокрема, наприклад, якщо через призму цього висновку розглянути п.1 ч. 1 ст. 91 КПК згідно з яким у кримінальному провадженні підлягає доказуванню “подія кримінального правопорушення (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення кримінального правопорушення)”, то виявиться, що з техніко-юридичного погляду ця конструкція також є некоректною. Адже згідно з традиційними національними теоретико-правовими настановами підставами виникнення правовідносин є діяння і події. При цьому діяння це те, що залежить від волі особи, а подія - це те, що від її волі не залежить. А це означає, що якщо подія й трапилась, то незалежно від того, де, коли, в який спосіб та за яких інших обставин це відбулося, воно не може ні визнаватися кримінальним правопорушенням, ні зумовлювати кримінальну відповідальність, а тим більше - бути підставою для відкриття кримінального провадження.

Якщо ж при цьому й скористатися поняттям “подія кримінального правопорушення” в розумінні факт його вчинення, то, як вже зазначалося, такі його обставини як час, місце, спосіб тощо, є лише тим, що супроводжує цей факт, а тому визначальними при з'ясуванні його сутності не є. От тому п. 1 ч. 1 ст. 91 КПК мав би бути сформульований так: “у кримінальному провадженні підлягає доказуванню факт кримінального правопорушення, а також час, місце, спосіб та інші обставини його вчинення”.

З урахуванням наведених аргументів щодо некоректності поняття “обставини, що можуть свідчити про вчинене кримінальне правопорушення”, може скластися враження, що при вирішенні питання про відкриття кримінального провадження потрібно орієнтуватися на наявність чи відсутність саме ознак кримінального правопорушення, як про це йдеться у ст. 25 КПК. Але виявляється, що у зазначеному контексті й поняття “ознаки кримінального правопорушення” також є не бездоганним.

У зв'язку з цим насамперед слід відзначити популярність використання у процесуальних правовідносинах поняття “виявлення ознак злочину” пов'язане з ухваленням Основ кримінального судочинства Союзу РСР і союзних республік згідно з ст. 3 яких на уповноважених осіб покладався обов'язок в межах їхньої компетенції “порушити кримінальну справ в кожному випадку виявлення ознак злочину, вжити всіх передбачених законом заходів для встановлення події злочину, осіб, винних в скоєнні злочину та до їх покаранню”, а ч. 2 ст. 29 на органи дізнання - вжити необхідних заходів для “виявлення ознак злочину і осіб, які їх вчинили” [64, 49-55]. Саме ця конструкція й була закладена у відповідні статті КПК союзних республік, в тому числі й у ст.ст. 4, 93, 103 КПК УРСР і зберігалася у ньому до ухвалення чинного КПК.

Слід, однак зазначити, що за результатами розробки і ухвалення відповідних КПК союзних республік, виявилось, що одностайності у цьому питанні у республіканських законодавців не було.

Зокрема, якщо у статтях КПК союзних республік, які зобов'язували до порушення кримінальної справи та розкриття злочину поняття “виявлення ознак злочину” було використане у кожному з них, то у статтях, які визначали підставу для порушення кримінальної справи виявився різнобій. Так, хоча конструкція “справа може бути порушена лише за наявності достатніх даних, які вказують на ознаки злочину” була використана у КПК більшості республік, все ж у відповідних статтях КПК таких республік як Азербайджанська, Естонська, Киргизька, Латвійська та Туркменська, була використана конструкція “справа може бути порушена лише за наявності достатніх даних, які вказують на вчинення злочину”.

Що ж до того, який з цих підходів був правильний, то зазначена проблема уваги вчених не привернула і всесоюзної дискусії з цього питання не відбулося. Але, наприклад, М. Строгович, виходячи з того, що КПК РРФСР на органи дізнання було покладено обов'язок “виявлення злочинів та осіб, які їх скоїли”, писав, що таким чином положення Основ було уточнене, оскільки обов'язок органів дізнання - виявлення самих злочинів, розкриття фактів вчинення злочинних дій, а не просто їхніх ознак [206, 29]. Тобто, поняття “виявлення ознак злочину” було піддане сумніву зразу ж після закріплення його в Основах.

Але використання поняття “виявлення ознак кримінального правопорушення” як підставу початку розслідування у ст. 25 КПК України виявляється сумнівним ще й тому, що оскільки ні введене чинним КПК саме поняття “кримінальне правопорушення”, ні його ознаки офіційно не визначені, то тут необхідно орієнтуватись на ознаки злочину. А ними, як відомо, є визначені кримінальним законом юридично значимі ознаки діяння, за вчинення якого передбачена кримінальна відповідальність. І хоча згідно з ч. 1 ст. 11 ККУ такими ознаками є кримінальна протиправність, суспільна небезпечність та винність, все ж оскільки ці ознаки є загальними і стосуються кожного злочину, то не випадково згідно з ст. 2 ККУ “підставою кримінальної відповідальності є вчинення особою суспільно небезпечного діяння, яке містить склад злочину, передбаченого цим Кодексом”.