Перехід суспільства до постіндустріальної стадії свого розвитку виявив значні суперечності в системах господарювання більшості розвинених країн. Якщо в індустріальному суспільстві спроможність підприємства досягти економічного успіху визначалася власністю на матеріальні та фінансові фактори виробництва й ґрунтувалась на багатстві в традиційному фінансовому його розумінні, основним критерієм якого виступали гроші, то в постіндустріальному - як на окремому підприємстві, так і в суспільстві в цілому виникає нове розуміння багатства, пов'язане з його поступовим відторгненням від традиційних критеріїв - грошей і власності.

Так, починаючи з 1982 року, витрати підприємств приватного сектору США на купівлю засобів виробництва індустріальної епохи - верстатів, двигунів, турбін, вантажно-розвантажувальних механізмів, обладнання для сфери послуг, нафтової та будівельної галузей, а також сільського господарства - більш-менш стабільно притримуються рівня 110 млрд. дол.

Водночас витрати на придбання інформаційної та телекомунікаційної техніки швидко зростають. Якщо в 1982 р. на купівлю комп'ютерів та телекомунікаційного обладнання американські компанії витратили 49 млрд. дол., тобто менше половини від витрат на традиційні засоби виробництва, то в 1987 р. ця сума підвищилась до 86,2 млрд. дол. та продовжує швидко зростати.

У 1991 р. витрати на придбання інформації та інформаційних технологій становили 112 млрд. дол. і таким чином перебільшили витрати на придбання основних фондів. Останні склали 107 млрд. дол. та практично не змінилися в 1996 р. при збільшенні інформаційних витрат до 212 млрд. дол. в цьому ж році [1].

Як зазначив Т. Стюарт [2], саме 1991 рік став першим роком інформаційного (постіндустріального) століття. Саме з цього часу витрати на обладнання, збір, обробку, аналіз та розповсюдження інформації почали перевищувати витрати на машини, верстати, турбіни та інші засоби індустріальної епохи.

Перехід суспільства до постіндустріальної фази свого розвитку характеризується відповідними змінами в системі факторів виробництва, зростанням значимості одних та зменшенням ролі інших, інтелектуалізацією виробництва, збільшенням питомої ваги інформаційних витрат в собівартості продукції, розвитком нематеріального сектору та ін.

Однак багато питань, пов'язаних з упровадженням заходів щодо збільшення рівня інтелектуаломісткості діяльності вітчизняних підприємств, залишаються невирішеними. Це обумовлює необхідність не тільки повного та детального розгляду інтелектуального капіталу в якості фактора виробництва, а й вирішення проблем його оцінки, формування та розвитку.

Загальновідомо, що виробничими ресурсами чи факторами виробництва називаються матеріальні та духовні цінності, які необхідні для виробництва товарів (речей і послуг).

Новому суспільству властива відповідна система цінностей, яка обумовлює цілком нове розуміння пріоритетності факторів виробництва та поступовий їх перерозподіл порівняно з індустріальною епохою (рис. 1.1).

Як видно з рис. 1.1., у сучасних умовах успіх у бізнесі базується вже не стільки на використанні природних ресурсів, скільки на розробці новітніх технологій, своєчасному одержанні необхідної інформації, продукуванні ідей. Тобто прибутковість та стабільність діяльності підприємств в умовах постіндустріального суспільства багато в чому залежить від використання в процесах виробництва інформації та знань.

Рисунок 1.1 - Піраміда цінностей в бізнесі [3]

П. Самуельсон при викладі своєї теорії капіталу розподіляє фактори виробництва на три групи: природні ресурси, ресурси людської праці та капітальні блага як головний фактор, що "опосередковує" перші два види ресурсів для того, щоб використати їх в якості факторів виробництва для подальшого виготовлення споживчих та інших товарів та послуг [4].

Із розвитком суспільства роль та значимість складових промислового капіталу поступово змінювалась, і в ХХ ст. як наслідок інформатизації та глобалізації суспільства вирішальними факторами досягнення підприємствами економічного успіху виявились інформація та знання, втілені в інтелектуальному капіталі підприємства.

Технологічні зміни обумовили і зміни в характері праці сучасного працівника та його становищі. В умовах постіндустріального суспільства вдосконалення технологій змінює працю, трансформуючи її в діяльність щодо використання, створення та збагачення знань. Якщо К. Маркс розглядав працівника підприємства з позицій найманого робітника, то тепер в дослідженнях провідних економістів сучасний співробітник займає позицію інвестора інтелектуального капіталу, а персонал підприємства розглядається в якості людського капіталу.

Загальне визначення людського капіталу дає Г. Беккер, який характеризує його як наявний у кожного запас знань, навичок, мотивацій [5].

Таким чином людський капітал можна визначити як сформований у результаті інвестицій і накопичений людиною певний запас здоров'я, знань, навичок, здібностей, мотивацій, що цілеспрямовано використовується в тій чи іншій сфері суспільного виробництва, сприяє зростанню продуктивності праці, а отже, впливає на зростання доходів (заробітків) даної людини.

Під людським капіталом слід розуміти економічну категорію, яка характеризує сукупність сформованих і розвинутих унаслідок інвестицій продуктивних здібностей, особистих рис і мотивацій індивідів, що перебувають у їхній власності, використовуються в економічній діяльності, сприяють зростанню продуктивності праці і завдяки цьому впливають на зростання доходів (заробітків) свого власника та національного доходу.

Стосовно підприємства представляється доцільним визначити людський капітал як сукупність знань, практичних навичок, інноваційних рис характеру, мотивацій і творчих здібностей всього персоналу підприємства, які можуть використовуватися протягом певного періоду часу з метою виробництва товарів і послуг.

У розвинених західних країнах завдяки теорії людського капіталу інвестиції в людину вже давно стали розглядатися як джерело економічного зростання, не менш важливе, ніж "звичайні" капіталовкладення. Можна виявити динаміку зміни структури сукупного капіталу в країнах Заходу (рис. 1.2).

Рисунок 1.2 - Динаміка структури сукупного капіталу в країнах Заходу

Як видно з рис. 1.2, наприкінці XVIII - на початку ХІХ ст. в загальному обсязі капіталу питома вага людського капіталу не перевищувала 0,2, а в 1913 р. піднялася майже до 0,3. Але й ці пропорції різко змінилися у другій половині ХХ ст. і особливо за останні два десятиріччя у зв'язку з інформатизацією суспільства та пов'язаними з нею змінами в технологіях виробництва товарів та послуг, набуттям людиною вирішальної ролі в процесі створення споживчих вартостей та самому характері діяльності сучасних підприємств. Зміни, які відбуваються на сучасному етапі, позначаються і на структурі собівартості більшості товарів та послуг: велика частина пов'язаних з ними витрат припадає на підготовчий період (НДДКР) та формування людського капіталу.

У країнах Заходу питома вага накопичених інвестицій у людський капітал у сукупному фонді їх капіталізованих витрат на розвиток піднялася, за мінімальними оцінками, до 0,6 у 1973 р. і 0,7 у 1997 - 1998 рр.

Така поведінка інвесторів, що вкладають кошти в розвиток людського фактора, цілковито пояснюється викладками лауреата премії пам'яті А. Нобеля з економіки 1992 р. Г. Беккера, які свідчать про те, що в США віддача вищої освіти знаходиться на рівні 10 - 15%, що перевищує показники прибутковості для більшості фірм [6].

Таким чином, перерозподіл факторів виробництва, що відбувається на сьогодні, та поступове зростання значення інтелектуального капіталу в системі факторів виробництва обумовлює необхідність визначення методологічних засад його формування.

У розвинених країнах підприємства поступово опановують практику управління інтелектуальним капіталом. Однак в Україні ще не створені передумови для перетворення інформації в загальний виробничий ресурс, а проблеми оцінки та формування інтелектуального капіталу залишаються невирішеними як на рівні підприємства, так і на державному рівні.

Вирішення цих проблем можливе завдяки опануванню та розвитку методичних засад провідних економічних теорій, оскільки просте застосування західних підходів до сучасних проблем управління вітчизняними підприємствами неможливе за умови розриву господарських зв'язків, перерозподілу прав власності та ін. Ці та інші перетворення економіки України характеризуються істотними протиріччями, що виникають в результаті взаємодії між ринком та іншими інститутами, що забезпечують координацію дій як окремих індивідуумів, так і господарюючих підприємств.

В неокласичній економічній теорії поведінка підприємства описується з застосуванням виробничої функції та зводиться до максимізації прибутку, а ринок стає в якості універсального механізму розподілу обмежених ресурсів між альтернативними напрямами їх використання. Представники цієї школи тривалий час намагалися точно описати дії індивідуумів, які здійснюють раціональний вибір ресурсів у будь-якій ситуації за їх обмеженості відповідно до закону попиту-пропозиції.

Ця теорія побудована на припущенні про обмеженість ресурсів. Конкуренція в неокласичних моделях - це досконалий механізм ціноутворення, який має здатність забезпечувати найвищу ефективність використання ресурсів та максимізацію суспільного добробуту. В цьому контексті права власності повністю і безкоштовно визначені, щодо інформації, то вважається, що її можна безкоштовно і легко здобути.

Перевірка цих припущень на практиці показала недосконалість неокласичного підходу, оскільки структура сучасного ринку не відповідає умовам досконалої конкуренції. Ринкова інформація розподіляється далеко не рівномірно; вибір і поведінка учасників угод не завжди підпорядковані вимогам раціональності. значні проблеми з'явились за дослідження особливостей використання в процесах виробництва таких ресурсів, як інформація та знання.

Ресурсам постіндустріального суспільства не властива обмеженість та рідкісність, вони не мають речовинної форми, тому для вирішення питань їх використання в процесах виробництва вітчизняними підприємствами необхідне застосування методологічних засад інших напрямків економічної теорії. Однією з них є інституціональна економіка.

Розвиваючи інституціональний напрям, нова інституціональна економічна теорія чи "теорія трансакційних витрат" досліджує проблеми впливу інститутів на ефективність використання обмежених ресурсів та економічне зростання, вводить поняття специфічності активів, інформаційних та трансакційних витрат. Інформаційні витрати пов'язуються з пошуком та отриманням інформації про умови угоди та ситуації на ринку, трансакційні - з укладанням та здійсненням цієї угоди.

нова інституціональна економіка акцентує увагу не тільки на резервах та можливостях посилення якості взаємодії інститутів та індивідів за рахунок інформаційних та трансакційних витрат, але й враховує існування когнітивних обмежень, здатності індивідів та організацій одержувати, переробляти та використовувати зростаючі обсяги інформації та знань.

Оскільки із розвитком інформатизації та комп'ютеризації знання почали застосовувати до трудової діяльності, це змінило сам характер виробництва. Таким чином було створено матеріальні передумови для перетворення інформації та знань у загальний виробничий ресурс, який поступово стає більш значущим порівняно з землею, працею та фінансовими ресурсами.

Розвиток економіки та суспільства в цілому, підвищення ролі та значимості науки та технологій в виробництві товарів та послуг сприяють більш повному проникненню інформації та знань в усі сфери діяльності людини. Здобуття інформацією та знаннями властивостей капіталу, перетворення цих ресурсів постіндустріального суспільства в особливий фактор виробництва досягається завдяки інтелектуальній діяльності людини на підприємстві, яка поступово замінює собою працю в її традиційному розумінні.

Ці обставини вимагають нового підходу до розуміння тих загальноекономічних процесів, які відбуваються в суспільстві, обумовлюють необхідність детального аналізу сутності та змісту інтелектуальної діяльності, її впливу на процеси формування інтелектуального капіталу, визначення його складу, суті та змісту.

1.2 Основні категорії та поняття інноваційної діяльності підприємства