Стан та розвиток професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні в 1958-2008 рр.

Свідченням цього може бути робота Херсонського текстильного комбінату, який на посади майстрів виробничого навчання направив училищу - 33 робітники, Одеського швейного виробничого об'єднання імені Боровського, яке також направило 7 робітників. Крім того на Луцькій фабриці були підібрані досвідчені наставники, які знайомили учнів з технологією виробництва, допомагали їм опануванні професією, передовими прийомами та методами праці [44, 54].

З метою усунення існуючих недоліків, поліпшення процесу організації та проведення виробничої практики в середніх професійно-технічних училищах було затверджено наказом Державного комітету Ради Міністрів СРСР з професійно-технічної освіти від 27.01.1986 року №21 Положення про виробничу практику учнів середніх професійно-технічних училищ, що готують кваліфікованих робітників для промисловості, торгівлі та галузей, що обслуговують населення, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1. Дане положення визначало чіткий механізм взаємодії СПТУ та підприємств у цей період навчального процесу. Особлива увага в документі зверталась на вивчення учнями передового виробничого досвіду, а також враховувались соціальні аспекти їхньої захищеності під час виробничої практики [47].

У результаті було порушено питання про оплату праці учнів під час виробничої практики. Робітники професійно-технічних закладів були не згодні з тим, що учні отримували за свою працю 50% грошей (друга половина залишалася в розпорядженні училища) [25]. Тому реагуючи на проблему, що виникла був виданий наказ Державного комітету Ради Міністрів СРСР з професійно-технічної освіти від 13.08.1991 року № 380 “Про внесення в рішення уряду СРСР змін з питань виплати учням професійно-технічних училищ сум, зароблених ними в період виробничого навчання та виробничої практики” [25], де було визнано зняття обмежень з виплати учням професійно-технічних училищ сум, зароблених ними в період виробничого навчання та виробничої практики.

Характерним недоліком того часу, була надмірна за політизованість навчально-виховного процесу, орієнтація на застарілі технології виробництва, централізація системи керування навчальними закладами. Це не давало змогу враховувати можливості самих навчальних закладів, обмежувало впровадження в процес навчання інновацій відповідних зростанню науково-технічного прогресу.

Отже, другий етап існування професійно-технічної освіти можна схарактеризувати в цілому як результативний, оскільки було зроблено багато позитивного на користь її розвитку, а саме створення соціальних, економічних та правових засад, що виражалось у виданні законів, постанов, положень, якими регулювались відносини навчальних закладів профтехосвіти з державою, підприємствами, іншими освітніми та науковими установами. У сформованих умовах на даному етапі існування професійно-технічної освіти відбулось кваліфіковане кадрове забезпечення закладів, їх матеріально-технічне оснащення, були розроблені методи та засоби навчання, методика та структура навчально-виховного процесу, зокрема і виробничої практики з урахуванням наукової організації праці. Важливу роль у поліпшенні цього процесу відігравали введення плануючої документації, організація методичної роботи та результативної взаємодії училищ з підприємствами. Внаслідок чого у навчально-виховному процесі остаточно визначились роль та місце виробного навчання й виробничої практики, процес здійснення яких послідовно удосконалювався і набув наповненості, що позитивно відбивалося на підсумках навчання.

Таким чином, система профтехосвіти набула уніфікації, що відповідала стрімкому, але однобічному розвитку виробництва, спрямованому на вироблення однотипних товарів та збільшення їх кількості, що не співпадало з вимогами та інтересами споживача й суспільства в цілому. В результаті централізоване управління господарчою діяльністю як навчальних закладів, так і підприємств спричинило занепад даної системи правління та господарювання.

З кінця 80-х років було змінено підходи щодо організації праці підприємств та їх господарської діяльності, що суттєво вплинуло і рівень розвитку професійно-технічної освіти. Так, аналіз періодичної преси [18, 42, 67] свідчить, що легка промисловість у цей період здійснила серію економічних експериментів, відпрацьовуючи економічні методи управління в нових умовах господарювання, з урахуванням специфіки виробництва, товарі народного споживання.

Вивчення та аналіз роботи швейних підприємств дозволяє відзначити, що згодом намітились деякі зрушення в організації виконання договірних обов'язків, використання резервів росту прибутку. Для цього на підприємствах здійснилися позитивні зміни в підході до асортиментної політики, відбулися перебудова системи планування, виходячи з реального попиту населення на товари народного споживання легкої промисловості, а також переведення виробничих об'єднань (підприємств) легкої промисловості на прямі тривалі господарчі зв'язки з підприємствами суміжних галузей та торгуючими організаціями.

Зміни, що здійснилися у швейній промисловості спричинили пошуки нових шляхів розвитку професійної освіти, способів раціонального ведення господарчої діяльності та удосконалення навчально-виховного процесу у професійних закладах.

В умовах переходу суспільства до ринкових відносин професійно-технічні заклади виявилися неконкурентоспроможними. Фінансування освітніх закладів було скорочено більш ніж на 60%, припинилось матеріально-технічне оснащення освітніх закладів, а також надання їм технічної та фінансової допомоги з боку підприємств, що в цілому спровокувало перебудову системи професійної освіти та руйнування існуючих взаємовідносин училищ з підприємствами [25].

Так, начальник департаменту розвитку професійно-технічної освіти В.В. Томашенко основними причинами, які викликали необхідність реформування професійно-технічної освіти вважав: зміна типу економіки та перехід до ринкових відносин; загальний спад виробництва та нестійке функціонування економіки; функціонування ринку робочої сили та нових вимог до кваліфікації і компетенції виконавців робіт; відставання змісту професійно-технічної освіти від динамічних змін, що відбуваються в суспільстві та економіці; обмеження фінансування професійно-технічних навчальних закладів; недосконалість законодавчих та нормативних актів, що регулюють освітню діяльність цієї ланки освіти [1, 23].

У цих умовах закладам профтехосвіти довелось вирішувати питання щодо функціонування навчально-виробничого процесу та поновлення грошових надходжень до фонду училищ.

Для функціонування навчально-виробничого процесу у професійно-технічних закладах на підставі прийняття постанови Державним комітетом Ради Міністрів СРСР з професійно-технічної освіти та Державним комітетом праці СРСР від 11.03.1987 р. №149 “Про затвердження типових договорів між професійно-технічним училищем та об'єднанням (підприємством, організацією) на підготовку кваліфікованих робітників та перепідготовку і підвищення кваліфікації робітників на умовах господарчого розрахунку” [14]; винесення рішення Міністерством народної освіти УРСР від 24.10.1990 року №9/61 “Про впровадження в профтехучилищах Хмельницької області нових прогресивних форм навчально-виробничої діяльності та підготовки учнів до роботи в умовах ринкової економіки” [31, 58]; видання наказу Державним комітетом СРСР з народної освіти від 14.03.1991 року №128 Про створення асоціацій профтехучилищ швейного, будівельного профілів, галузей з переробки сільськогосподарської продукції [34] склалися нові форми співпраці: училище-підприємство, училище-училище, галузеві асоціації професійно-технічних училищ. У результаті чого відбулись наступні нововведення:

- здійснився перехід на прямі договори з підприємствами [27];

- постало питання планування підготовки кадрів, якість їх навчання, оптимальне співвідношення інтересів підприємства та училища, про створення для цього належних матеріально-технічних умов [11];

- навчальний процес в училищах (наприклад Хмельницької області) здійснювався за експериментальними навчальними планами, які враховували сучасні передові технології [25];

- у процесі виробничого навчання учні виготовляли складну за технологією продукцію, виконували послуги, що користувалися попитом у населення [14].

- на основі між училищної кооперації було створено обласне навчально-виробниче об'єднання профтехосвіти, до складу якого входили магазини для реалізації продукції ПТУ та інші навчально-виробничі структури профтехосвіти (наприклад, в ПТУ № 12 м. Біла Церква організоване навчально-виробниче об'єднання “Покликання”, в ПТУ № 4 м. Луганська - навчально-виробниче об'єднання “Молодість [7], в ПТУ № 32 м. Львова - фірма ” Престиж ”);

- головна асоціація здійснювала координацію роботи колективів навчальних закладів з удосконалення підготовки робочих кадрів та підвищення її якості, зміцнення матеріальної бази профтехучилищ та комплексно-методичного забезпечення професійної підготовки робітників; сприяла посиленню практичної спрямованості навчання, а також захисту прав та інтересів трудових колективів училищ та учнів [10].

Як свідчить проведене дослідження, у результаті світового прогресу та змін, що відбулися у суспільстві вимагалась подальша реорганізація та удосконалення професійно-технічної освіти. У цей період часу було скорочено кількість навчальних закладів за рахунок ліквідації чи реорганізації тих професійно-технічних училищ, що втратили економічну перспективну в регіонах, або мали застарілу матеріально-технічну базу, проводилась робота з їх спеціалізації, а також почалась підготовка кваліфікованих робітників з нових напрямків інтегрованих професій (наприклад, кравець-закрійник) [18].

За роки незалежності в Україні, за умов централізованого управління і фінансування з державного бюджету, профтехосвіта втратила 335 професійно-технічних навчальних закладів (1992 році було 1255 профтехучилищ, яким навчають учнів. З 647 тисяч у 1992 році до 410 тисяч у 2008 році скоротився контингент учнів [2, 18].

Зі зміною 1991 р. соціально-економічних і політичних орієнтирів, у зв'язку зі становленням нової незалежної держави з ринковою економікою, розпочався новий етап у розвитку профтехосвіти. Починаючи з 1992 р., на Харківщині інтенсивно збільшується обсяг освітніх послуг у закладах профтехосвіти. Щорічно започатковується підготовка з 10-15 нових професій і ліквідуються ті, що не знаходять попит на ринку праці. Майже вдвічі зросла кількість інтегрованих професій, втричі - тих професій, що потрібні в малому та середньому бізнесі, сфері послуг. Засновано 2 вищі професійні училища. 2 великі центри професійно-технічної освіти. У перші роки незалежності в Харківській області створено перший в Україні обласний навчально-методичний центр професійної освіти 1992 р. Центр здійснив великий обсяг досліджень з таких актуальних питань, як розробка методології та моделі державного стандарту профтехосвіти, концепції управління якістю ПТО, нової моделі побудови науково-методичної служби на загальнодержавному рівні, а також у регіонах, науково-методичного супроводження моніторингу структури та якості підготовки робітничих кадрів, діагностування рівня фахової майстерності педагогічних кадрів. Харківський науково-методичний центр ПТО активно співпрацювало з Інститутом педагогіки і психології професійної освіти АПН України та Українською інженерно-педагогічною академією. Вперше в Україні заснована галузева україномовна газета « Вісник профосвiти » та обласний науково - методичний журнал «Професійна освіта: теорія і практика» (1992 р.). Слід наголосити, що позитивні процеси в профтехосвіті області в ті часи відбувалися за повної відсутності державного фінансування на утримання, розвиток та оновлення навчально-матеріальної бази, на забезпечення навчально-виробничого процесу. Більшість із цих проблем вирішувались за рахунок позабюджетних коштів. Наявність високої кваліфікації у робітника, його професіоналізм тісно пов'язані з якістю освіти, що, в свою чергу вимагає оновлення змісту, науково-методичного забезпечення навчально-виробничого процесу, створення нового покоління підручників, навчальних посібників. Оновлення змісту освіти, визначення державних вимог щодо її якості та обсягу на рівні досягнень науки, техніки, технології та світового досвіду активізували проблему модернізації системи професійно-технічної освіти Харківщини. Модернізація системи ПТО регіону пов'язана, насамперед, із введенням в освітнє середовище інноваційних концепцій, в основу яких покладені цілісні моделі навчально-виховного процесу, переорієнтацією його на пошук та розробку нових інноваційних шляхів розвитку регіональної системи освіти, на формування нового педагогічного мислення. У 1992 році професійно-технічна освіта Харківщини нараховувала 58 ПТНЗ. При цьому у 44 ПТНЗ разом з робітничою професією учням надавалась повна загальна середня освіта.

Зміни в організації господарської діяльності підприємств, засобів виробництва та виробничих відносин, спричинили реформування системи професійно-технічної освіти. Так, для 90-х років було характерним:

- зникнення середніх професійно-технічних училищ і створення навчальних закладів різного типу;

- запровадження ступеневої освіти у багатьох професійно-технічних закладах України;

- проведення самостійної господарчої діяльності, яка була націлена на отримання позабюджетних коштів, завдяки яким вирішувалась безліч життєво важливих проблем;

Аналіз існуючого досвіду свідчить, що головними джерелам одержання позабюджетних коштів у професійно-технічних училищах було: організація платного навчання (по спеціальностям кравців, закрійників); поєднання виробничого навчання з наданням побутових послуг населенню; випуск училищами конкурентоспроможної продукції, яка збувалася на ринку товарів і послуг; надання в оренду вільних приміщень, місць у гуртожитку для проживання студентів за договорами з вищими навчальними закладами; перепідготовка незайнятого населення [25].

Однак, як свідчить проведене дослідження, при цьому, в основному, були відсутні надходження від виробничої практики. Скорочення кількості підприємств, перехід на нові способи ведення господарчої діяльності спричинили появу значних труднощів, зокрема в оплаті праці практикантів.

У результаті училища були змушення власні форми закріплення набутих учнями умінь та навичок. Наприклад, досвід праці ПТУ №12 м. Біла Церква, де проводилась підготовка працівників для служби побуту та підприємств легкої промисловості, свідчить про використання нетрадиційних підходів до організації навчально-виховного процесу. В училищі було створено учнівське навчально-виробниче об'єднання під назвою “Покликання”, структура якого являла собою систему різних підрозділів, які забезпечували виробничий процес матеріалами, конструкторськими роботами, виготовленням та реалізацією швейних виробів.

Окремим напрямом діяльності об'єднання було проходження учнями у стінах училища планової виробничої практики та захист кваліфікаційних виробів. Учні виготовляли складні швейні вироби за замовленням населення та підприємств. Отримання високих результатів від виробничої практики забезпечувалось високою складністю виробів, що виконувалися учнями, вимогливістю до якості, наявністю індивідуального підходу в навчанні та чітко продуманою методикою розвитку творчого потенціалу учнів в залежності від індивідуальних можливостей. Така організація закріплення знань та вмінь на практиці набула схвалення серед учнів та їхніх батьків [25, 62].

Отже, узагальнюючи існуючий досвід констатуємо: 1988-1995 роки були надзвичайно важливим для становлення і розвитку професійної освіти, передумовою якого стала зміна типу економіки та перехід до ринкових відносин, загальний спад виробництва, обмежене фінансування професійно-технічних навчальних закладів, а також виникнення нових вимог до кваліфікації робітників. З метою збереження професійно-технічної освіти діяльність навчальних закладів у цей час була спрямована на забезпечення функціонування навчально-виробничого процесу, а також на пошук додаткових джерел надходження коштів.

Незалежна Україна успадкувала досить потужну систему професійно-технічної освіти.

Масштабні перетворення в країні виявили слабкі місця ПТО, показали, що її модель значною мірою не відповідала сучасним вимогам. Відчутними стали незбалансованість структури підготовки робітничих кадрів з професійно-кваліфікаційною структурою зайнятості - економіці країни, невідповідність зрослих вимог - рівневі компетентності робітників, відставання змісту освіти від розвитку науки і техніки. Реальним став той факт, що більшість робітників, зайнятих у виробництві і сфері послуг, мають низький і середній рівень кваліфікації, не володіють комп'ютерною грамотністю, орієнтовані на значний обсяг ручної праці та технології виробництва 70-х рр. Вимоги до змін у системі ПТО потребували проведення реформ у професійно-технічній освіті. Процес перетворень відбувався в умовах глибокої економічної кризи, спаду виробництва, згортання соціальних програм, що в багатьох випадках негативно відбивався на розвитку профтехосвіти, а інколи мав відтінок руйнації.

Одним із важливих завдань, визначених Указом Президента України, було створення нормативно-правової бази професійно-технічної освіти. Встановлено, що до середини 90-х років діяльність професійно-технічних навчальних закладів України здійснювалась згідно із законодавством Радянського Союзу, але ґрунтовною основою нового підходу до професійного навчання стало видання у 1996 році Закону України №608 “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про освіту” [16]”, дією якого було визнано існування різних типів навчальних закладів, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1.

Розуміння того, що розвиток освіти є стратегічним питанням держави і суспільства в цілому обумовили подальше реформування системи професійної підготовки населення. Так, з метою оновлення професійно-технічної освіти та визначення механізму її дієвості було прийнято декілька законодавчих актів:

- Указ Президента України “ Про основні напрями реформування професійно-технічної освіти в Україні ” у травні 1996 року, що представлено у табл. 1.1, ДОДАТОК А.1;

- Закон України “Про професійно-технічну освіту” у лютому 1998 року. Цей Закон було конкретизовано: Положенням про організацію навчально-виробничого процесу в професійно-технічних навчальних закладах (1998 р.), яке визначало єдину систему планування, організації, обліку навчально-виробничого процесу, проведення поточного, проміжного та вихідного контролю знань, вмінь, навичок учнів професійно-технічних навчальних закладів, а також їх кваліфікаційну атестацію; Положенням про професійно-технічний навчальний заклад (1998 р.) [10], яке узаконювало завдання та діяльність професійно-технічних навчальних закладів, що представлено.

Відповідно до вищезазначених документів розробка нових навчальних планів та програм з професій швейного профілю покладалась на самі навчальні заклади.

У ході дослідження встановлено, що у 90 роки було затверджено перелік підприємств, за якими були закріплені професійно-технічні навчальні заклади для виділення їм фінансової і матеріальної допомоги та надання робочих місць учням для проходження виробничого навчання й виробничої практики, було встановлено квоту робочих місць для подальшого працевлаштування випускників [13, 16].

За роки незалежності в Україні була поступово створена нормативно-правова база освіти, яка сприяла тому, що наприкінці XX століття вдвічі збільшилась кількість професійно-технічних навчальних закладів нових типів

(93 вищих професійних училищ фахових спрямувань, 9 центрів професійно-технічної освіти); підвищилась професійна мобільність випускників навчальних закладів на ринку праці (43% учнів отримали дві і більше суміжних або споріднених професій); майже вдвічі зросли обсяги виробничої діяльності, надання послуг населенню учнями професійно-технічних навчальних закладів (тільки протягом 1999 року виготовлено продукції та надано послуг населенню на суму 12 млн. грн.), що дало змогу підвищити рівень їхньої професійно-практичної підготовки та заробити позабюджетні кошти для задоволення соціально-побутових потреб [18].

У цей час надсилаються пропозиції до Міністерства освіти і науки України щодо змін до законодавчих актів, де б регулювалося питання забезпечення навчальних закладів професійно-технічної освіти сучасним обладнанням, причому саме за участю тих підприємств, для яких готують робітничі кадри. На разі - відміна оподаткування на обладнання, матеріалів, яке передається підприємствами до закладів профтехосвіти. Не оминули питання організації стажування та підвищення професійної майстерності педагогічних працівників профтехосвіти в умовах сучасного виробництва, соціального захисту випускників ПТНЗ, популяризації робітничих професій у ЗМІ [26].

У ході дослідження визначено, що у цей час в Україні починає діяти з 2000 року освітньо-кваліфікаційна характеристика в системі вищої освіти.

У 2000 роки професійно-технічна освіта України ще залишалась потужною системою, хоча за останні 15 років відбулося скорочення мережі майже на 300 державних навчальних закладів ПТО. Суттєво за цей час скоротився і контингент учнів: з 647 тисяч у 1992 році до 450 тисяч у 2006 році. На сьогодні функціонує 930 професійно-технічних навчальних закладів, які підпорядковані Міністерству освіти і науки України. Серед них 170 вищих професійних училищ, 24 центри професійно-технічної освіти, 497 професійних ліцеїв та 239 професійно-технічних училищ. Крім того працюють понад 1500 навчальних закладів першого атестаційного рівня недержавної форми власності.

В Україні запроваджена триступенева професійна освіта. Кожний ступінь навчання визначається теоретичною та практичною завершеністю і супроводжується присвоєнням випускникам ПТНЗ відповідної кваліфікації. Випускники навчальних закладів системи ПТО мають можливість як працювати за обраною професією, так і продовжити навчання у вищих навчальних закладах.

У 2007/2008 навчальному році в професійно-технічних навчальних закладах готували у 6,2 рази менше кадрів з розрахунку на 10 тисяч населення, ніж у вищих навчальних закладах I-IV рівнів акредитації (у 1996 році цей показник складав 2,8 рази), тоді як на ринку праці спостерігається дефіцит кваліфікованих робітників [25].

Тому, що суспільство не було проінформовано о необхідності та перспективності робочих професій, підприємства були закриті, основне направлення праці - це комерційні структури. А це означало, що потрібні були люди з високим рівнем мобільності та інтелекту, а це призвело к популярності вищих навчальних закладів, а не професійно-технічних навчальних закладів.

Загальна забезпеченість професійно-технічних навчальних закладів підручниками та навчальними посібниками на початок 2008 року складала: із загально-технічних і спеціальних дисциплін - 69%, із загальноосвітніх - 63%. А з ряду професій машинобудування, металообробки, приладобудування, видобувної промисловості, транспорту, зв'язку та легкої промисловості вона не перевищувала 30%. Протягом 90-х років з понад 200 професій не було видано жодного підручника, не видавалась взагалі науково-методична література для ПТНЗ. З року в рік не виконується план видання підручників.

Отже, для четвертого етапу було властиво, з одного боку, запровадження ступеневої освіти, видання державних стандартів, освітньо-кваліфікаційної характеристики, створенням нормативно-правової бази. З іншого боку, спостерігалось не достатнє видання підручників та втрачалась пріоритетність робочої професії.

Таким чином, у ході дослідження встановлено, що професійно-технічні навчальні заклади, зокрема швейного профілю, пройшли певні етапи розвитку (перший етап: 1958-1962 рр - етап пошуків розвитку професійно-технічних навчальних закладів; другий етап: 1962-1987 рр - етап інтенсивного розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю відповідно до вимог науково-технічної революції, на підставі зближення професійно-технічної та загальної середньої освіти; третій етап: 1988-1995 рр. - етап виникнення ускладнень в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю; четвертий етап: 1996 - 2008 рр. - етап адаптації професійно-технічних навчальних закладів до нових умов існування).

1.2 Управління професійно - технічними навчальними закладами швейного профілю ( 1958-2008 рр.)

Аналіз методико-педагогічної літератури [1, 2, 13, 22,] показує, що під управлінням професійно-технічним навчальним закладом - діяльність керуючої підсистеми, спрямована на створення прогностичних, педагогічних, психологічних, кадрових, матеріально-фінансових, організаційних, правових, ергономічних, медичних умов, необхідних для нормального функціонування і розвитку навчально-виховного процесу та реалізації цілей навчального закладу.

Структура управління професійно-технічними навчальними закладами у різні роки має свої особливості управління, що представлено на рис.1.1, ДОДАТОК Б.1.

Державний комітет Ради Міністрів СРСР як союзно-республіканський орган за дорученням партії та уряду здійснює єдину політику професійно-технічної освіти в країні, має безпосередні зв'язки з радами міністрів союзних республік, з зацікавленими міністерствами, відомствами, громадськими танауковими організаціями.

Для виконання покладених на Державний комітет завдань у ньому функціонують наступні підрозділи: обласне управління профтехосвітою, вчена рада, управління та відділення Держкомітету.

Важлива роль відведена Вченій раді, що сприяє забезпеченню учнів підручниками, довідниками, а педагогічних працівників системи - виданням з професійної педагогіки, обміну досвідомпраці.

Так, комітет відповідав за виконання народногосподарських планів підготовки училищами профтехосвіти робітників високої кваліфікації й рівень їхньої підготовки, вивчав передовий досвід підготовки робітників і здійснював його поширення й провадження.

У 90-х роках ХХ століття диверсифікованість професійних освітніх установ привела до зміни їхньої структури. Перехід України на ринкові відносини поставив перед системою професійної освіти нові цілі, рішення яких можна спостерігати в глибоких перетвореннях системи професійної освіти. Ці перетворення доцільно представляти у вигляді двох взаємозалежних процесів: удосконалювання існуючої системи й формування нових концептуальних підходів і умов її розвитку на основі прогнозних оцінок і стратегічних напрямків, у відповідності зі структурним зрушеннями в економіці й соціальній політиці держави. Нова система професійної освіти припускає розвиток і становлення особистості людини як професіонала протягом всього життя й тому повинна:

- Надати окремої особистості свободу у виборі освітніх траєкторій у відповідності зі своїми здібностями, запитами й можливостями;

- Урахувати потреби замовників професійних кадрів у підготовці мобільних, орієнтованих на ринкові відносини фахівців;

- Сприяти розвитку демократичних свобод у діяльності професійних освітніх установ, що вибудовують свої оригінальні освітні програми [22].

Саме тому, починаючи з 1991 року в Україні створена нова система керування професійно-технічною освітою, що представлено на рис.1.2, додаток Б.1.

До повноважень МОН України в сфері професійно-технічної освіти відносяться:

- організація здійснення державної політики в області професійно-технічної освіти;

- визначення перспектив і напрямків розвитку професійно-технічної освіти;

- розробка проектів, законів, державного переліку професій по підготовці кваліфікованих робітників у професійно-технічних навчальних закладах, визначення державних стандартів професійно-технічної освіти, типових навчальних планів і типових навчальних програм і інших нормативно-правових актів щодо функціонування й розвитку професійно-технічної освіти;

- створення, реорганізація, ліквідація державних професійно-технічних навчальних закладів;

- ліцензування й атестація професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності й підпорядкування;

- здійснення державного інспектування професійно-технічних навчальних закладів, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності й підпорядкування щодо рівня професійно-технічної освіти;

- організація й здійснення контролю за дотриманням законів і інших нормативно-правових актів щодо соціального захисту працівників, учнів, слухачів професійно-технічних навчальних закладів;

- управління державним майном, що перебуває в користуванні підлеглих йому професійно-технічних навчальних закладів у порядку, встановленому законодавством;

- організація інформаційного забезпечення й статистичного обліку в області професійно-технічної освіти;

- організація науково-методичного забезпечення професійно-технічної освіти, впроваджена в учбово-виробничий процес досягнень науки, техніки, нових технологій і передового досвіду;

- визначення нормативів і здійснення матеріально-технічного, фінансового забезпечення підлеглих йому професійно-технічних навчальних закладів;

- розробка типових правил прийому до професійно-технічних навчальних закладів незалежно від форм власності й підпорядкування [4].

Безпосередньо у професійно-технічних навчальних закладах структура управління у різні періоди фактично не змінилася. Управління навчально-виховним процесом у ПНЗО базується на теоретичних положеннях теорії управління, педагогіки, психології, фізіології, виробничої санітарії та гігієни праці. Основні функції управління у ПТНЗ покладені на директора, що представлено на рис.1.3, додаток Б.2.

Вивчення методико-педагогічної літератури [1, 2, 22] з питань організації навчально-виховного процесу дозволило встановити коло обов'язків керівників навчально-виховного процесу, якими безпосередньо здійснювалося педагогічне керівництво, що представлено у табл. 1.3, додаток Б.3.

Отже, в ході аналізу виявлено, що обов'язки у керівників навчально-виховного процесу різноманітні та багатовмістовні.

Безпосереднє управління навчально-виховним процесом вбирає в себе управління процесом теоретичного навчання, управління виробничим навчанням та внутрішньо училищний контроль.

Управління теоретичним навчанням учнів ПТЗО, за яке відповідає директор училища, включає в себе вирішення наступних основних завдань:

1. підбір викладацьких кадрів, оптимальний розподіл між ними навчального навантаження;

2. створення і вдосконалення матеріально-технічної бази навчання: кабінетів, обладнання, технічних засобів і навчальних посібників;

3. методична робота з викладачами в рамках предметних або циклових методичних комісій;

4. встановлення та забезпечення режиму навчальної роботи в училищі;

5. складання розкладу занять теоретичного навчання;

6. перспективне, річне й поточне планування заходів щодо вдосконалення теоретичного навчання;

7. організація роботи з виконання намічених заходів;

8. повсякденне регулювання та стимулювання навчальної роботи;

9. облік навчальної роботи;

10. контроль та аналіз стану теоретичного навчання учнів.

Ефективність теоретичного навчання в значній мірі залежить від місця уроку теоретичного навчання в навчальному режимі.

Виявлений взаємозв'язок працездатності учнів з перерахованими вище факторами дозволяє дати ряд конкретних рекомендацій, що стосуються управління теоретичним навчанням.

1. Види і структура уроків, зміст, методи навчання та обсяг навчального матеріалу не можуть бути однаковими в усі дні тижня, а також в перші і останні години занять. Не повинні бути однакові також і види навчальної діяльності учнів за складністю розумових операцій, тривалості і способів їх виконання у різний час уроку, а також дні тижня.

2. Найбільш продуктивні дні тижня - вівторок та середа. У ці дні виправдані заняття, на яких надається важкий за змістом матеріал, можуть переважати проблемні, оглядові, узагальнюючі лекції; уроки вивчення нових та складних понять; повторно-узагальнюючі та контрольно-перевірочні уроки.

3. В інші дні тижня бажано проводити уроки закріплення нових знань, умінь і навичок, на яких широко застосовуються наочні посібники та технічні засоби навчання. У такі дні бажано проводити лабораторні, практичні та лабораторно-практичні роботи. У ці дні новий матеріал бажано давати в мінімальному обсязі, частіше змінювати характер розумової діяльності учнів.

4. Неоднакова працездатність учнів протягом дня вимагає від викладача ретельного продумування видів навчальної діяльності учнів на урок. Перший і останній уроки (особливо понеділок) є неприйнятними для лекційного матеріалу, тривалих письмових робіт, складних обчислень. Тому в ці години доцільно проводити тренувальні роботи, лабораторно-практичні заняття, закріплення отриманих знань, умінь і навичок, невеликі роботи творчого, пошукового характеру.

5. У період більш високої і стійкої працездатності (2-4 уроки) викладач має право включати в урок менше число чергуються робіт, так як увага вікової групи учнів ПТУ може бути активним до 30 хвилин. На цих уроках виправдане виконання тривалих самостійних завдань творчого характеру, вирішення складних математичних і технологічних завдань, що узагальнює аналітична робота на семінарах.

У керівництві теоретичним навчанням важливе місце приділяється роботі зі слабкими учнями, які слабко засвоюють навчальний матеріал. З цією метою заступник директора по УПР і завуч по загальноосвітньої підготовки здійснюють наступні види робіт:

1. становлять загальний розклад додаткових занять і консультацій викладачів;

2. контролюють роботу викладачів і явку учнів, які погано засвоюють навчальний матеріал.

Підводячи підсумок вищесказаного, можна виділити наступні напрямки з управління теоретичним навчанням:

1) підпорядкування всього процесу теоретичного навчання інтересам оволодіння майбутньою професією та перспективам подальшого професійного зростання - практична реалізація принципу професійної спрямованості.

2) планування та організація теоретичного навчання з урахуванням його випереджального характеру по відношенню до виробничого навчання;

3) оптимальний розподіл занять теоретичного навчання протягом навчального тижня та одного навчального дня, що враховує психофізіологічні особливості вікової групи учнів ПТЗО;

4) організація, методичний супровід та координація діяльності викладачів з відбору та розрахунку оптимального обсягу зміст теоретичного навчання на одне заняття і домашнє завдання;

5) оптимальний розподіл педагогічного навантаження інженерів-педагогів, які зайняті у теоретичному навчанні, протягом: б) навчального року; б) півріччя (семестру); в) навчального тижня; г) одного робочого дня.

6) розробка і впровадження такої системи внутрішньо-училищного контролю за теоретичним навчанням, яка б враховувала наукові вимоги психології, педагогіки, фізіології та гігієни, що пред'являються до вікової групи учнів ПТЗО.

Поєднання єдиноначальності і колегіальності в управлінні об'єднанням здійснюється у двох формах:

- Участь громадських організацій та колективу об'єднання у виробленні основних рішень (плану підготовки кадрів, випуску продукції, перспектив розвитку);

- Діяльність колегіальних органів: педради, ради адміністрації та керівників громадських організацій, ради майстрів, начальників цехів.

Так, наприклад, знаменною подією стала реорганізація навчального закладу. З 1 січня 2003 року наказом Міністерства освіти і науки України від 19.12.2002 року № 725 шляхом реорганізації ПТУ №13 м. Чернігова створений Чернігівський професійний ліцей побуту. Під керівництвом директора Копистко Тамари Миколаївни діяльність навчального закладу була спрямована на відкриття нових професій, які користуються попитом на ринку праці. Ініціативна, наполеглива, сповнена ентузіазму та натхнення Тамара Миколаївна Копистко більше 30 років працює в ліцеї побуту. Свій трудовий шлях у колективі навчального закладу вона починала з майстра виробничого навчання. Потім 9 років була заступником директора з навчально-виховної роботи. З 2001 року очолює Чернігівський професійний ліцей побуту. Тамара Миколаївна має державні та відомчі нагороди. Вона вміло направляє інженерно-педагогічний колектив на виховання в учнів принципів загальнолюдської моралі, патріотизму, доброти, працелюбності, культурно-національних та духовних цінностей. За роки існування ліцею підготовлено більше 15 тисяч кваліфікованих робітників для концерну "Чексіл" ВАТ Чернігівської швейної фабрики "Елегант", ЗАТ ТК "Стиль", ЗАТ Чернігівської взуттєвої фабрики "Берегиня", ЗАТ ТФ "Сіверянка", ЗАТ "Локон", КП " Завиток ", ТОВ" ІРБІС "та інших підприємств м. Чернігова та області.

Управління виробничим навчанням учнів здійснює директор та його заступник, ґрунтується на наступних закономірностях:

1. Управління виробничим навчанням учнів повинно враховувати закономірності та принципи протікання двох взаємопов'язаних процесів: навчально-виховного і виробничого. Іншими словами має враховуватися двоїстий характер діяльності учнів, яка орієнтована на вирішення як дидактичних так і виробничих завдань.

2. Управління виробничим навчанням учнів має ієрархічну структуру.

3. Кожен із суб'єктів управління на кожному з рівнів управління реалізує весь управлінський цикл: планування, організацію, регулювання, контроль, облік та аналіз. Сукупність усіх цих функцій створює зміст управління виробничим навчанням учнів, що представлено у табл.1.5, додаток Б.5.

Функції управління виробничим навчанням учнів:

Планування виробничого навчання учнів - це комплекс робіт з підготовки і складання перспективних, річних і поточних планів роботи училища. Крім загально-училищних готуються плани виробничого навчання навчальних груп, плани уроків виробничого навчання, перелік навчально-виробничих робіт.

Організація виробничого навчання учнів включає в себе:

- Підготовку матеріально-технічної бази навчання;

- Підбір і закріплення за навчальними групами майстрів виробничого навчання, а також забезпечення їх програмами та необхідною технічною документацією;

- Забезпечення режиму уроків виробничого навчання в майстернях училища;

- Організація виробничої практики на виробництві;

- Підбір замовлень для навчально-виробничої діяльності учнів;

- Керівництво технічними службами по забезпеченню навчально-виробничого процесу матеріалами, напівфабрикатами, інструментами;

- Організація занять з вивчення досвіду роботи новаторів;

- Організація і персональний розподіл учнів по робочих місцях;

- Організація та проведення випускної пробної кваліфікаційної роботи.

З метою забезпечення повноти реалізації змісту управління виробничим навчанням, керівник повинен безумовно вміти реалізувати і інші функції управління: регулювання процесу, контроль, облік і аналіз його протікання. При цьому майстер виробничого навчання веде журнал виробничого навчання, а учні - щоденник виробничого навчання.

Вивчення досвіду, щодо виконання обов'язків управлінським складом ПТНЗ показує існування позитивних надбань.

Наприклад, Епохою „відродження” в розвитку ПТУ № 3 м. Запоріжжя став прихід у 2002 році на посаду директора Короткової Ліни Ігорівни, яка нагороджена нагрудними знаками «Відмінник освіти України» та «Відмінник служби побуту». Новою командою адміністрації був розроблений стратегічний план розвитку навчального закладу на наступні 10 років, який планомірно втілюється в життя. Успішно виконаними програмами цього плану стало: розширення спектру освітніх послуг, які надає навчальний заклад. Проліцензовані і продовжені терміни дії ліцензії за професіями сфери послуг; зростання загального контингент учнів центру; виконання обсягів державного замовлення; інтенсивний розвиток додаткової професійної освіти для незайнятого населення за договорами з Обласним центром зайнятості населення; входження центру в навчально-науково-виробничий комплекс при Київському національному університеті технологій та дизайну; співпраця з Київським інститутом реклами щодо підготовки до впровадження вищої освіти за рівнем „молодший спеціаліст” за спеціальністю „Дизайн”; зміцнення матеріально - технічної бази; створення колективу однодумців. Стратегічним планом розвитку навчального закладу до 2010 року передбачаються кардинальні зміни у всіх ланках управління навчальним процесом, у технічному та методичному забезпеченні, підбір кадрового викладацького складу відповідно до концепції ступеневої освіти.

Також, гарний прикладом є директор училища працює № 19 м. Березівка відмінник освіти України Шевченко Григорій Олександрович. Під час своєї роботи він приділяв багато уваги росту авторитету училища на районному та обласному рівнях. За цей період значно збільшився контингент учнів, авторитет інженерно-педагогічного колективу. Училище стає переможцем обласних професійних конкурсів, олімпіад, фестивалів тощо. За підсумками діяльності воно займає перші місця за основними показниками серед професійно-технічних училищ області. В цей період училище плідно співпрацює з навчальними закладами професійно-технічної та вищої освіти. Під керівництвом Шевченка Г.О. проведено роботу по ліцензуванню та атестації навчального закладу [25].

Особливе місце в структурі управлінні займає внутрішньо-училищний контроль, який представляє собою систему роботи керівника ПТЗО, що включає в себе реалізацію всіх функцій управління навчально-виховним процесом, його відповідність цілям та завданням загальної та професійної освіти майбутніх робітників. Ефективність навчально-виховного процесу залежала від системи контролю, яка регулювала і корегувала діяльність всіх її учасників.

До принципів внутрішньо-училищного контролю вченими віднесено: цілеспрямованість, всебічність, об'єктивність, систематичність, дієвість, гласність.

Користь внутрішньо-училищного контролю засвідчують матеріали тогочасної преси, на сторінках якої постійно розкривався досвід його реалізації під час навчально-виховного процесу. Так, у деяких училищах результати контролю та аналізу записувались у спеціальні журнали, які були заведені кожним педагогом та майстром виробничого навчання. На перших сторінках журналу фіксувались результати загального контролю (стан плануючої документації, наявність та стан навчального плану та програми, стан навчальної документації, наявність та стан дидактичного матеріалу), далі містився аналіз уроків. Зазначимо, проведення систематичного контролю суттєво впливало на результати роботи учнів, про що свідчить їхня успішність: якщо у 1971-1972 рр. вона складала 96,5%, то в 1972-1973 рр. зросла до 98,6% [4, 19, 23].

Якість контролю залежала також від його раціональної організації. Так, матеріали тогочасної педагогічної преси свідчать, що в училищах розроблялись графіки контролю навчально-виховного процесу керівниками навчальних закладів. Вони здійснювали контроль, результати контролю заносили до спеціальних журналів. Наприкінці навчального семестру всі училища подавали до управління звіти про підсумки його проведення та пояснювальні записки, в яких було відображено позитивне та негативне в організації навчально-виховного процесу, а також заходи щодо усунення недоліків. Відділ узагальнював ці матеріали і виносив їх на обговорення на навчально-методичну нараду із запрошенням директорів, їхніх заступників, а також майстрів виробничого навчання та викладачів дисциплін, за результатом чого приймались відповідні рішення [23, 34].

Вивчення методично-педагогічної літератури [2, 22, 25] з питань організації навчально-виховного процесу дозволило встановити коло функцій та обов'язків суб'єктів, що здійснюють контроль навчально-виховного процесу у досліджуваний період, що представлено у табл. 1.4, ДОДАТОК Б.4.

Така складна система контролю сприяла більш ретельному підходу до організації навчально-виховного процесу та поглиблення його аналізу керівництвом училища, а також прийняттю більш оптимальних рішень, спрямованих на послідовне усунення існуючих недоліків.

У ході дослідження виявлено і негативні сторони здійснення контролю. Так, аналіз довідки “Про стан планування навчально-виховного процесу в навчальних закладах Херсонського обласного управління профтехосвіти”, навпаки висвітлює саме негативні наслідки неякісного проведення внутрішньо-училищного контролю за навчально-виховним процесом. Так, у результаті несистематичного здійснення контролю керівництвом навчального закладу, згідно матеріалів цієї довідки, програма навчально-виховного процесу не була виконана, оскільки учні групи “ кравців ” (майстер виробничого навчання Г. Попова) ТУ №2 під час уроків виробничого навчання шили фартухи замість передбачених пальто [25].

Інші архівні документи, згідно дисертації Попової Т.І. також підтверджують, що брак контролю погіршував дисципліну, як інженерів-педагогів, так і самих учнів.

Але загальну позитивну тенденцію здійснення контролю засвідчують цікаві пропозиції щодо контролю за діяльністю інженерів-педагогів під час навчально-виховного процесу. Так, було запропоновано ввести обов'язкові відгуки керівництвом училища про роботу кожного інженера-педагога, що сприяло підвищенню відповідальності інженерів-педагогів за проведення всього навчально-виховного процесу. На наш погляд, висунута пропозиція мала сенс, оскільки спрямовувала інженерів-педагогів більш професійно виконувати свою справу [1].

Отже, проведене дослідження свідчить, що користь внутрішньо-училищного контролю полягала в систематичному його здійсненні керівництвом училища, що сприяло послідовному зростанню педагогічної майстерності інженера-педагога, розвитку його інтелектуальних та моральних якостей, що інтегрувалося в доцільності побудови навчального процесу і відбивалося на формуванні знань, вмінь та навичок в учнів.

У професійно-технічних закладах, як засвідчує вивчення дисертації Попової Т.І., не менш важлива роль відводилась здійсненню майстром виробничого навчання та викладачам різних дисциплін:

- за присутністю учнів на заняттях та виконання ними встановлених норм та обов'язків;

- за організацією праці та навчальної діяльності учнів;

- за рівнем знань та вмінь учнів, тобто повноти, міцності та правильності їх використання в навчально-виховному процесі.

У ході наукового пошуку встановлено, що важливим завданням для інженерів-педагогів у ході контролю було виявлення результатів навчання та кваліфіковане оцінювання праці учнів, що здійснювалось на підставі критеріїв, які були наведені в нормативних документах [10, 23]. Основними критеріями були якість роботи, продуктивність праці, дотримання навчального режиму, що вимагався у училищі, правильність прийомів праці, організація та культура під час навчально-виховного процесу, вміння використовувати обладнання, інструменти, пристрої, виконання вимог техніки безпеки.

Здійснення інженером-педагогом регулярного контролю за результатами діяльності учнів поступово привчало їх до самоконтролю, за рахунок чого відбувалося формування культури праці, яка забезпечувала акуратне виконання завдань, додержання визначених норм та правил, а також найбільш раціональний темп та ритм у роботі, що було необхідним для якісної та продуктивної праці.

Недостатній контроль з боку викладача дисципліни “Конструювання одягу”, як свідчать аналіз довідки “Про результати перевірки стану організації теоретичних занять учнів навчальних закладів Житомирського обласного управління профтехосвіти ”, приводив до того, що деякі учні не мали методичних вказівок по виконанню самостійних завдань, не знали та не виконували норми навчального плану з дисципліни “Конструювання одягу”, порушували трудову дисципліну [25].

У ході дослідження встановлено, що не менш важливим напрямом контролю у ході навчально-виховного процесу також був облік майстром виробничого навчання наявності учнів на заняттях, що відмічалось у журналах з виробничого навчання. Ці заходи дозволяли виявити причини неявки та запізнень учнів і приймати необхідні міри для своєчасного виправлення ситуації [28].

Дуже важливим різновидом контролю під час виробничого навчання також було проведення для учнів кваліфікаційних екзаменів на заключному етапі виробничого навчання, за результатами яких кваліфікаційна комісія встановлювала учню кваліфікаційний розряд [25].

У досліджуваний період спостерігалось також і незвичайне проведення кваліфікаційного екзамену. Як свідчить аналіз матеріалів педагогічної преси, наприклад, іспит у ПТУ №40 м. Харкова здійснювався у формі ярмарку випускників, де були присутні представники керівництва училища, представники управління з питань торгівлі та побуту, обласної державної адміністрації, а також представники райдержадміністрації міста і області. Випускний екзамен проводився у формі показових виступів з демонстрацією одягу. І вже на ярмарку учні отримували пропозиції щодо майбутнього місця роботи [28].

Таким чином, проведене дослідження свідчить, що системний багатоступінчастий контроль керівниками училища, інженерами-педагогами, здійснення якого забезпечувалось шляхом використання різноманітних форм та методів було необхідною і важливою умовою, завдяки чому своєчасно виявлялися недоліки в навчально-виховному процесі, надавалась своєчасна та кваліфікована допомога його учасникам, що сприяло удосконаленню організації навчально-виховного процесу.

Постійний контроль за діяльністю учнів під час навчально-виховного процесу привчав їх до регулярної праці та дисципліни, виробляв звичку ритмічної систематичної роботи, сприяв зосередженню уваги на роботі та підвищував відповідальність за виконання кожного завдання.

Встановлено, що навчальних закладах професійної технічної освіти основна увага спрямована на реалізацію функцій управління (управління процесом теоретичного навчання, управління виробничим навчанням та внутрішньо-училищне управління), що забезпечують директором та його заступниками.

Таким чином, зроблений аналіз управління професійно-технічними навчальними закладами та вивчення її стану в практичній діяльності профтехучилищ дозволили зробити висновок, що, професійно-технічний навчальний заклад швейного профілю - це цілісне соціальне утворення, яке має власну структуру і виконує специфічні функції в суспільстві: виховує та навчає учнів, забезпечує їхню професійну самореалізацію в галузевих підрозділах агропромислового комплексу. Визначено, що управління ПТУ швейного профілю - цілеспрямована дія на цілісну систему навчального закладу або окремої підсистеми, що утворюють ціле, з метою забезпечення функціонування, удосконалення, розвитку, оптимального досягнення мети - підготовки кваліфікованих кадрів для легкої та текстильної промисловості.



1.3 Інженерно-педагогічні кадри професійно-технічних навчальних закладів (1958-2008 рр).