Стан та розвиток професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні в 1958-2008 рр.

Процес розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні в 1958-2008 роках: управління ПТНЗ, підготовка інженерно-педагогічних кадрів, матеріально-технічне і методичне забезпечення навчального процесу, стан виховної роботи.

Рубрика Педагогика
Вид дипломная работа
Язык украинский
Дата добавления 28.12.2011
Размер файла 316,2 K

Отправить свою хорошую работу в базу знаний просто. Используйте форму, расположенную ниже

Студенты, аспиранты, молодые ученые, использующие базу знаний в своей учебе и работе, будут вам очень благодарны.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

Вступ

розділ 1. Науково-дослідницька частина

1.1 Визначення етапів та особливостей функціонування професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в контексті розвитку професійно-технічної освіти в Україні (1958-2008 рр.)

1.2 Управління професійно-технічними навчальними закладами швейного профілю

1.3 Інженерно-педагогічні кадри професійно-технічних навчальних закладів (1958-2008 рр.)

1.4 Матеріально-технічне забезпечення навчального процесу у професійно-технічних навчальних закладах (1958-2008 рр.)

1.5 Виховна робота в професійно-технічних навчальних закладах (1958-2008 рр.)

1.6 Аналіз змісту підготовки майбутніх робітників в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю (1958-2008 рр.)

1.7 Характеристика навчально-виховного процесу в професійно-технічних закладах швейного профілю (1958-2008 рр.)

1.8 Рекомендації щодо використання прогресивних ідей вітчизняного досвіду в сучасних умовах

розділ 2. Методичний частина

2. 1 Розробка дидактичного проекту факультативного заняття з теми: Стан та розвиток професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю в Україні (1958-2008 рр.)

2.2 Назва теми факультативного заняття

2.3 Літературні джерела з теми

2.4 Конструювання дидактичних матеріалів

2.5 Аналіз базових умов навчання

2.6 Проектування поточної мотивації

2.7 Проектування технологій поетапного формування навчальної діяльності

2.8 Розробка роздавального матеріалу

2.9 Розробка бінарних дій викладача і тих, хто навчається

Висновки до другого розділу

Загальні висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність теми дослідження. Сучасне суспільство, побудоване на принципово нових соціально-економічних та правових засадах потребує системної підготовки висококваліфікованих, конкурентоспроможних та мобільних на ринку праці робітників, зокрема швейного профілю. Це значною мірою залежить від стану та розвитку професійно-технічних навчальних закладах в Україні. Від правильної організації навчально-виховного процесу, управління професійно-технічними навчальними закладами та їх матеріально-технічного забезпечення залежить якість підготовки фахівців.

У зв'язку з цим ґрунтовне вивчення існуючого історико-педагогічного досвіду щодо стану та розвитку професійно-технічних навчальних закладів в Україні (1958-2008 рр.) дозволить, по-перше, довести, що існує певна структура управління професійно-технічними закладами, по-друге, подолати суперечність між високими вимогами до організації навчально-виховного процесу у професійно-технічних закладах, по-третє, дозволить простежити послідовність впровадження і використання у навчальному процесі методів навчання, особливості організації теоретичного та практичного навчання, застосування методів контролю.

У історико-педагогічному плані питання стану стану та розвитку професійно-технічних навчальних закладів висвітлено у багатьох працях як українських, так і російських вчених. Так, розвиток професійно-технічних навчальних закладів відображені в працях С.Я. Батишева, В.О. Скакуна, О.О. Булгакова та ін. Однак, процес розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю у роботах вчених не був вивчен та розкрит.

Таким чином, актуальність даної проблеми в сучасних умовах, наявність накопиченого досвіду щодо стану та розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні, а також відсутність цілісного праць історико-педагогічного напряму, де б цілісно розглядався стан професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю, зумовили вибір теми дослідження “Стан та розвиток професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні (1958-2008 рр.)”.

Об'єкт дослідження - процес розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю.

Предмет дослідження - професійно-технічні навчальні заклади швейного профілю в Україні.

Мета дослідження - на основі аналізу педагогічної, історико-педагогічної літератури, архівних матеріалів систематизувати теоретичні ідеї та узагальнити досвід стану та розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні.

Завдання дослідження:

1. Визначити етапи та особливості функціонування професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в контексті розвитку професійно-технічної освіти в Україні (1958-2008 рр.).

2. Виявити особливості управління професійно-технічними навчальнми закладами швейного профілю в Україні.

3. Охарактеризувати рівень підготовки інженерно-педагогічних кадрів професійно-технічних навчальних закладах.

4. Охарактеризувати розвиток матеріально-технічного забезпечення навчального процесу у ПТНЗ.

5. Розкрити виховну роботу в ПТНЗ.

6. Проаналізувати навчально-програмну документацію професійно-технічних навчальних закладів.

7. Охарактеризувати особливості навчально-виховного процесу в ПТНЗ.

8. Розробити рекомендації щодо використання вітчизняного досвіду стану та розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні в сучасних умовах.

Методологічну основу дослідження складають теорії, пізнання, загальнонаукові положення про взаємозв'язок предметів та явищ та необхідність їх вивчення у конкретно-історичний період. У ході дослідження враховувались методологічні положення, що містилися в в нормативних документах про освіту, а також загальні закони розвитку суспільства.

Теоретичну основу дослідження становлять наукові праці з питань теорії та історії педагогіки, психології та матеріали науково-періодичних видань та періодичної преси з 1958 - 2008 рр. У ході дослідження були проаналізовані:

- ідеї та положення видатних вітчизняних і зарубіжних педагогів, філософів щодо стан та розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні (С.Я. Батишев, О.О.Булгаков, В.В.Чебишева, Є.Г. Осовський);

- висновки, рекомендації педагогів та діячів освіти щодо управління, матеріально-технічного забезпечення, організації навчально-виховного процесу у професійно-технічних навчальних закладах (С.Я. Батишев, В.О. Скакун, Г.Т. Грецька);

- положення, концепції вчених щодо розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні у досліджуваний період (О.О. Булгаков, Н.О. Падун, Є.Г. Осовський).

Методи дослідження. У процесі роботи використовувалась традиційна для історико-педагогічних досліджень методика, яка ґрунтується на різних методах: загальнонаукових (аналіз, синтез, порівняння, систематизація, зіставлення, узагальнення); історичних (порівняльно-історичний, історико-типологічний, історико-структурний); соціологічних (відбір, фіксація фактів, узагальнення, систематизація та аналіз вихідних даних джерел, журнальних публікацій). Це дало можливість простежити в динаміці стану та розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні (1958-2008 рр.)

Практичне значення одержаних результатів дослідження визначається тим, що отримані в ході наукового пошуку теоретичний матеріал, висновки, ідеї педагогів досліджуваного періоду втілено в розробку рекомендацій щодо використання прогресивних ідей вітчизняного досвіду в сучасних умовах.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що в роботі вперше виявлені та схарактеризовані етапи розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні 1958-2008 рр., здійснено аналіз змісту підготовки майбутніх робітників, охарактеризовано особливості навчально-виховного процесу, розглянуто особливості управління ПТНЗ, розвитку матеріально-технічне забезпечення навчального процесу, розкрита виховна робота в ПТНЗ), розроблено рекомендації щодо використання вітчизняного досвіду в сучасних умовах.

Структура та обсяг роботи. Дипломна робота складається з вступу, з двох розділів, висновків до розділів.

Розділ 1. Науково-дослідницька частина

1.1 Визначення етапів та особливостей функціонування професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в контексті розвитку професійно-технічної освіти в Україні (1958-2008 рр.)

Навчання швейній справі має не досить глибокі корені. Так, ще в матеріалах Міністерства народної освіти (1888-1898 рр.) зазначалось, що системи жіночої професійної освіти до кінця XIX століття фактично не існувало. Жіночі професійні школи на той час засновувались і розвивались цілком самостійно. При цьому вони залишались розпорошеними. Їх діяльність утруднювала відсутність статутів, навчальних програм, навчальних планів [1, 19]. Значна частина жіночих професійних шкіл вела підготовку дівчат за окремими ремеслами (модистка, кравчиня, вишивальниця). Найчастіше це були ремісничі класи при загальноосвітніх школах. У статутах таких шкіл було записано, що навчання дівчат ремеслу передбачає підготовку до роботи в родині [4].

Згідно аналізу історико-педагогічної літератури [2, 19] у 1879 році в Петербурзі А.І Коробова заснувала першу приватну професійну школу, в якій готували кравчинь, майстринь шиття та крою, вишивальниць та майстрів інших художніх напрямків. Ґрунтуючись на цьому досвіді, згодом були створені суспільні та приватні художньо-промислові школи та курси при Кинешемському земстві, Киштимському заводі, у притулках Вологди, Омську, Томську, Красноярську, Полтаві. Як відомо, у художньо-промислових навчальних закладах більше часу відводилось практичним заняттям, які проводились у навчальних класах, майстернях.

Вагомим недоліком підготовки робітників у цих закладах, як відзначено дослідниками, було те, що перевага у професійному навчанні віддавалася практиці, в результаті чого відбувалось зниження рівня загальної освіти, обмеження розумового світогляду робітників. Зазначимо, що взагалі для професійної освіти того часу характерними були відсутність структури організації, а також чітких вимог до змісту навчання та планування його процесу. На неможливість розв'язання загальної проблеми впливала загальна безграмотність людей (72%) [2]. Вищезазначене обумовлювало низький рівень підготовки фахівців.

Переважна більшість видатних діячів, як свідчить аналіз науково-педагогічної літератури [1, 2, 19, 22], дійшли висновку, що при організації професійно-технічної освіти необхідно враховувати рівень розвитку не тільки промисловості, а й науки, оскільки розумово розвинена людина скоріше опанує новітні види праці, буде більш організована в процесі праці, вимагатиме меншого контролю, а також економніше витрачатиме час та матеріали.

Отже, згодом еволюція людської думки вимагала прогресивного розвитку та втілення ідей у життя суспільства, що привело до політичних та соціально-економічних перетворень, які торкнулись безпосередньо й освіти.

У науково-педагогічної літератури [1, 2, 22 ] зазначено, що на початку XX століття визначилися нові підходи до розвитку профтехосвіти, що були засновані на таких позиціях, як: ліквідація неграмотності населення; поєднання навчання з продуктивною працею на підставі оволодіння загальноосвітніми та спеціальними знаннями; єдності процесів навчання та виховання.

Організація професійного навчання в Україні у XX столітті ґрунтувалась на поєднанні практичного оволодіння професією та теоретичного навчання і у різні роки передбачала різноманітні шляхи її реалізації.

Історичний досвід розвитку профтехосвіти дає можливість відзначити, що на підготовку фахівців швейної справи ґрунтовно вплинуло саме народження у 1922-1924 рр. швейної промисловості, як індустріальної галузі. Замість кустарних майстерень були засновані крупні фабрики: київська ім. Смирнова-Ласточкіна, одеська ім. Боровського, харківська ім. Тінякова. Всього в цей час було організовано 25 швейних підприємств, на яких було зайнято більш 3,5 тис. чоловік. Швейні підприємства України поступово оснащувались обладнанням. Це були універсальні, спеціальні машини, обладнання для розкрою тканини та волого-теплової обробки виробів. На підприємствах вводилась поточна організація виробництва, яка сприяла різкому підвищенню продуктивності праці [10].

Так, у результаті розгортання легкої промисловості (швейної, текстильної, шкіряної), існуючий підхід до підготовки робітників на Україні перестав забезпечувати зрослу потребу в робітничих кадрах. Оскільки для невеликих швейних майстерень була необхідна мала кількість кравців, що індивідуально виконували трудові операції по виготовленню того чи іншого швейного виробу, то створення підприємств вимагало розширеної кількості робітників, що спричинило розвиток нових навчальних закладів для підготовки швейників. Так, до 1922 року по території СРСР були створені 64 школи трудового учнівства швейної промисловості, учні яких шли працювати на підприємства, але їх було дуже мало і вони також не вирішували нагальної проблеми, що і обумовило утворення шкіл - фабрик для підготовки кадрів у швейну промисловість [1, 2].

Школи фабрично-заводського учнівства (ФЗУ), як відомо, були визначені як новий тип навчального закладу професійно-технічної освіти і засновувались на базі профтехшкіл та навчально-виробничих майстерень з метою узагальнення закладів професійного навчання, але не були єдиним закладом професійно-технічної освіти того часу. Засновником такої системи навчання вважається реформатор професійної освіти в Германії Георг Кершеншейнер [2, 22].

Школи ФЗУ готували робітників різного профілю, зокрема і для текстильної, швейної промисловості. Процес освітньої діяльності у цих закладах будувався на поєднанні загального, технічного та професійного навчання з виробничою працею на підставі розроблених планів та програм, де значний час відводився на щорічну виробничу практику. Зазначимо, що повинна бути забезпечена можливість здійснення постійного контролю адміністративно-технічним персоналом підприємства [1, 2].

В цей час став помітний серйозний внесок в розробку дидактики та методики виробничого навчання. Так, значна увага в методики виробничого навчання приділялась інструктажу. У 1934 році М.Р. Журавльовим була видана монографія “Виробничий інструктаж", в якому автор визначив періоди інструктажу (довиробничий інструктаж, вступний інструктаж, конкретний і оперативний виробничо-технічний інструктаж) та методи проведення (словесний, демонстрація, документаційний, настановними засобами), розглянув види інструкційної документації, проаналізував діяльність інструктора під час проведення інструктажу, а також особливості його організації на підприємстві [25].

Отже, на цей час вже була придумана методика вступного, поточного та заключного інструктажу, використовувались різні форми організації виробничого навчання. Зокрема, проводився урок виробничого навчання, який включав елементи теоретичного навчання у вигляді інструктажу; виробничі семінари; екскурсії на виробництво, а також конференції по підсумках виробничої практики [14, 25]. Однак, необхідно зазначити те, що ці питання були новими для теоретиків та практиків, тому іще не набули достатньої наукової обґрунтованості та доцільності, а значить полягали подальшому вдосконаленню.

Так, у 1935-1939 рр. в закладах профтехосвіти відбулося збільшення строків навчання, при чому в навчальних планах кількості годин на виробниче навчання в основному зросла за рахунок значного збільшення періоду спеціалізації на робочих місцях, тобто виробничої практики.

Слід підкреслити те, що поряд з динамічними позитивно - розвиваючимися освітніми процесами в школах ФЗУ, в ході дослідження літератури [1, 2, 22] були виявлені і істотні недоліки, які також безпосередньо і побічно стосуються виробничої практики, як складової частини виробничого навчання:

· Школи ФЗУ готували кваліфікованих робітників тільки для задоволення потреб окремих підприємств; [24, 27];

· Школи ФЗУ не мали науково розробленої, єдиної та твердої системи виробничого навчання [17, 37];

· Уніфікованість термінів навчання, що не враховувала специфіку навчання окремим спеціальностям;

· Роз'єднаність шкіл ФЗУ, оскільки вони курирувались різними відомствами, що запобігало створенню благодійних умов для централізованого методичного керівництва професійною підготовкою робочих кадрів;

· Школи ФЗУ орієнтувалися на підготовку робітника - універсала, в результаті не могли задовольнити нові потреби промислових підприємств та мали потребу в корінній перебудові [52].

Таким чином, проведений аналіз літературних джерел та архівних документів свідчить про те, що даний час можливо схарактеризувати як еволюційний і продуктивний, оскільки в основу професійних закладів ФЗУ та шкіл типу ФЗУ було покладено поєднання загальної та професійної освіти, також були визначені зміст та форми організації виробничого навчання, зокрема і виробничої практики, однак педагоги та науковці не зупинялися на досягнутому і продовжували послідовний постійний пошук шляхів удосконалення, спрямованих на підготовку висококваліфікованих спеціалістів.

Для розвитку професійно-технічної освіти, як зазначалось вище, було характерним заснування та впровадження системи - державних трудових резервів. Як свідчить аналіз багатьох історико-літературних джерел [1, 2, 22] 2.10.1940 року у відповідності до Наказу Президіуму Верховної Ради СРСР були організовані ремісничі, залізничні училища (на основі чотирьохкласної та семикласної освіти), а також школи фабрично-заводського навчання (ФЗН) (на основі семикласної освіти). Було чітко зазначено те, що державні трудові резерви потрапляли під безпосередній контроль Ради Народних Комісарів СРСР і не могли використовуватися без його дозволу наркоматами та підприємствами. Організація такої системи професійної освіти було необхідно для того, щоб забезпечити потреби швидко зростаючого на той час виробництва. Функції даної системи полягали у забезпеченні планомірного, систематичного та безперервного навчання робітників з наступним працевлаштуванням.

На долю існування системи трудових резервів припали тяготи війни, що відбилися на організації процесу навчання, а саме - скорочення теоретичного навчання (у вигляді виробничого інструктажу) і виробничого навчання, яке часто обмежувалося оволодінням однією, або декількома операціями на обладнанні. Але як справедливо підкреслював М.Ф. Пузанов - це було зумовлено тим, що виробнича практика на той час була підлегла виконанню конкретних військово-господарчих завдань на виробництві [22, 48]. Тобто, основне навчання і одночасно виробнича праця проходили одразу на підприємствах, що було необхідно для швидкої та раціональної професійної підготовки робочих, у наслідку важких реалій того часу.

Аналіз періодичної преси показує [22, 53] , що увага акцентувалась на тому, що училища та школи трудових резервів багато зробили у плані розширення та укріплення матеріально-технічної бази та удосконалювання навчальних процесів. Однак темпи розвитку системи трудових резервів виявилися більш повільними у зрівняння з темпами розвитку промисловості, тому виникла необхідність у реформуванні освіти.

У ході дослідження встановлено, що розвиток професійно-технічної освіти в досліджуваний період пройшов декілька етапів, що представлено у табл. 1.2, додаток А.2:

- Перший етап: 1958-1965 рр. - етап пошуків шляхів розвитку профтехосвіти характеризувався впровадженням професійно-технічних училищ для молоді. Даний етап характеризувався створенням міських та сільських професійно-технічних училищ на базі 8-річної школи з тривалістю навчання від одного до трьох років, прикріпленням професійно-технічних навчальних закладів до підприємств (1961р).

- Другий етап 1966-1987рр - етап інтенсивного розвитку професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю відповідно до вимог науково-технічної революції, на підставі зближення професійно-технічної та загальної середньої освіти. Даний етап характеризувався організацією середніх професійно-технічних закладів та перетворенням їх у канал отримання учнями як середньої, так і професійної освіти, а також їх послідовним розвитком та удосконаленням (1969-1984рр), переведенням всіх закладів профтехосвіти до статусу середніх професійно-технічних училищ (1984-1987рр); розробкою нових методик навчання, технічних засобів навчання, випуском значної кількості підручників, навчальних посібників.

- Третій етап - етап 1988-1995 рр. - етап виникнення ускладнень в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю. Цей етап ознаменувався пошуком нових форм устрою профтехосвіти, скороченням значної кількості навчальних закладів та створенням різних їх типів, здійсненням роботи з спеціалізації навчальних закладів, проведенням ними самостійної господарчої діяльності.

- Четвертий етап - етап 1996 - 2008рр - етап адаптації професійно-технічних навчальних закладів до нових соціально-економічних умов існування, якому притаманно впровадження ступеневої освіти; державних стандартів професійно-технічної освіти, підготовкою кваліфікованих робітників з нових напрямків інтегрованих професій; переорієнтуванням професійно-технічної освіти на нові пріоритети господарчої діяльності держави під впливом політичних та економічних змін у суспільстві, з урахуванням потреб власників підприємств, а отже, й замовників кадрів.

Розглядаючи більш детальніше історичний досвід розвитку профтехосвіти стає можливим відзначити, що з одного боку, спостерігалася тенденція ретельного розвитку системи професійної освіти, з іншого - вона явно поступалася за темпом розвитку промисловості.

Наприкінці 50-х - на початку 60-х років швейна промисловість України була досить розвинута. Було багато побудовано та реконструйовано швейних підприємств, на яких значна увага приділялась підвищенню технічного рівня, удосконаленню організації виробництва та праці. Швейна промисловість України на той час вже являла собою технічно оснащену галузь. Було багато побудовано та реконструйовано швейних підприємств. В 1958 - 1963 рр. в місцях Переяслав-- Хмельницькому, Кіровограді, Артемовську, Миколаєву, Дрогобичі були побудовані перші крупні швейні фабрики на 2,5-3 тис. працюючих. Більш 50 підприємств реконструюванні на основі комплексної механізації виробництва. Наприклад, це Самборська, Рівненська, Золочівська, Львівська №1, Волинська, Луцька, Тернопільська, Городянська, Ковельська та Чортківська фабрики, закінчувалось будівництво Дрогобицької фабрики.

При цьому на швейних підприємствах значна увага приділялась технічному оснащенню, тобто проведена повна заміна застарілого малопродуктивного обладнання швидкохідними універсальними і спеціальними машинами, що дозволило різко підвисити продуктивність праці та якість продукції, а також розширити асортимент виробів. Важливу роль у розвитку швейної промисловості України за ці роки грало подальше удосконалення організації виробництва, приклад чого являв собою конвеєр. Ефективність використання конвеєру з'ясовує швидкий темп конвеєризації потоків. Так до початку 1959 року - 234 потоків, а на 1961 рік - 304 потоків.

В 1958-1960 рр. були побудовані потужні багато фасонні секційні потоки на Львівських №1 та №2, Дрогобицької, Ковельської та Тернопільської фабриках, які дають можливість при одночасному пошиттю 10 фасонів жіночого демісезонного пальто досягнути найменшої витрати часу на обробку - 4 часу (до впровадження секційного потоку було - 6,96 часу).

У результаті здійснених заходів, збільшилась питома вага механізованих робіт приблизно на 50-60% [23, 25]. 24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР прийняла закон ''про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти в СРСР'', що представлено у табл. 1.1, додаток А.1. "Основним завданням професійно-технічної освіти, зазначалося в статті 12, - є планомірна і організована підготовка для всіх галузей народного господарства культурних і технічно освічених кваліфікованих робітників, формування в учнівської молоді відповідального ставлення до праці". На основі цього закону були створені нові типи професійно-технічних навчальних закладів - денні та вечірні міські професійно-технічні училища з терміном навчання від одного до трьох років і сільські професійно - технічні училища з терміном навчання один-два роки. Важливим чинником підвищення якості навчання кваліфікованих робітників було встановлення тісних зв'язків між системою загального і професійно-технічної освіти та профтехучилищ на базу школи-восьмирічки, яка стала на основі закону основним типом радянської неповної середньої загальноосвітньої трудової політехнічної школи.

11 липня 1959 р. було видано постанову ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР "Про поліпшення керівництва професійно-технічною освітою в СРСР". Указом Президії Верховної Ради СРСР було утворено державний орган - Державний комітет Ради Міністрів СРСР з професійно-технічної освіти, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1. Цим актом було юридично закріплено перетворення системи трудових резервів у систему професійно-технічної освіти [40, 68]. Крім того, для удосконалення процесу організації виробничого навчання, у 1961році Харківським Раднаргоспом було прийнято постанову “Про виробничі бази навчальних закладів професійно-технічної освіти”, Радою народного господарства - Розпорядження №226 від 24.06.1963 року, у результаті чого Кролевецьке спеціальне ремісниче училище №23 (швейників) було закріплено за Конотопською швейною фабрикою [25], ТУ №4 м. Харкова було прикріплено до Харківської швейної фабрики імені Тінякова та до швейної фабрики “ Дитодяг ”, міське ПТУ №12 м. Харкова - до Харківської фабрики імені Тінякова. Для здійснення керівництва професійно-технічною освітою, надання методичної допомоги професійно-технічними закладами було утворено Державний комітет Ради Міністрів СРСР з професійно-технічної освіти та навчально-методичний відділ зі спеціальностей легкої промисловості, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1. Управління навчальними закладами здійснювалось створеним республіканським Головним управлінням професійно-технічної освіти, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1, яке керувало підготовкою робітників у закладах профтехосвіти України СРСР, а також слідкувало за станом працевлаштування випускників училищ.

Остаточну реорганізація навчальних закладів державних трудових резервів у професійно-технічні училища передбачалось здійснити до 1962-1963 навчального року. Аналіз нормативних документів, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1 свідчить, що для здійснення перебудови всіх навчальних закладів професійно-технічної освіти в професійно-технічні училища головне управління професійно-технічної освіти висувало наступні вимоги: зміцнення навчально-матеріальної бази училищ, підвищення рівня навчально-виховного процесу та рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів цих училищ. З цією метою вважалося необхідним:

· Організувати в навчальних закладах профтехосвіти навчальні майстерні, кабінети, лабораторії; поповнити їх необхідним обладнанням, інструментом, використовуючи допомогу підприємств, міністерств, відомств;

· Організувати виготовлення сучасних навчально-наочних приладь;

· Забезпечити в навчально-виховній роботі широке застосування активних методів навчання;

· Поліпшити виробничу діяльність професійно-технічних закладів за рахунок виконання від підприємств та покращення технології виробництва;

· Поліпшити виробничу практику на підприємствах, будівлях, що надасть можливість підвищити заробіток учнів, а також загальну суму прибутку та відсоток часткової самооплатності.

У довідці про хід виконання Українським республіканським управлінням та навчальними закладами трудових резервів Закону “Про зміцнення зв'язку школи з життям та про подальший розвиток системи народної освіти в Української РСР” зазначалось, що всі навчальні заклади трудових резервів повинні були реорганізуватися у професійно-технічні училища з терміном навчання від 1 року до 3 років на протязі 1961-1963 рр. Для цього були розроблені проекти навчальної документації, навчальні плани з пояснювальними записками, кваліфікаційні характеристики по групам професій, складений проект переліку професій та спеціальностей, по яким підготовлялося молодь у професійно-технічних училищах. Варто відзначити, що у нових планах передбачалось підвищення питомої ваги виробничого навчання в загальному фонді навчального часу, при цьому значна кількість часу відводилось безпосередньо навчанню учнів на робочих місцях підприємства.

У довідці про хід виконання Закону “ Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти СРСР” Харківським обласним управлінням професійно-технічної освіти, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1, зазначається, що була розвернута підготовка по перетворенню 10 навчальних закладів (ремісничі училища №3, 4, 5, технічні училища №1, 4, 7, будівельні училища №3, 5, училища механізації сільського господарства №2, 4) в професійно-технічні училища, для чого по кожному училищу були складені організаційно-технічні заходи, які обговорювались на засіданні навчально-методичної ради при начальнику обласного управління і в цілому рішення було ухвалено позитивно. Однак, слід зазначити, що в ряді навчальних закладів були виявлені недоліки, яких терміново необхідно було позбутися. Так, наприклад, в технічному училищу швейного профілю № 4 до недоліків було віднесено недостатня складність продукції, що виготовлялася учнями у майстернях. Під час виробничої практики встановлений план для виготовлення швейної продукції був виконаний лише на 70%, що говорить про погану організацію діяльності учнів та про недостатній контроль з боку майстрів виробничого навчання. Дніпропетровське управління професійною технічною освітою [25] в навчальних закладах відмічала такі недоліки: не досить високий рівень кваліфікації інженерно-педагогічних робітників, а також не якісний контроль за навчально-виховною роботою керівниками училищ.

З метою реалізації вище вказаного Закону та виправлення існуючих упущень, Харківським Раднаргоспом була видана Постанова № 54 від 6.03.1961 року “ Про виробничі бази навчальних закладів професійно-технічної освіти”, де зазначалось, що училища необхідно прикріпити до підприємств, організацій розташованих в районі училища з метою забезпечення останніх робочими кадрами та для надання підприємствам методичної допомоги в підвищенні кваліфікації робітників, а також для забезпечення учнів оплачуваними робочими місцями під час виробничої практики, а училища необхідними матеріалами та замовленнями.

Не менш важливим у цей час, як свідчить аналіз нормативного документу [25], було розроблення та впровадження у життя заходів республіканським управлінням по зміцненню навчально-матеріальної бази, розширенню та поліпшенню виробничої діяльності навчальних закладів, підвищенню їх прибутковості і самооплатності, зміцненню кадрів майстрів виробничого навчання, викладачів та керівників училищ. В результаті виконання передбачених заходів поступово відбулося зміцнення навчальної бази, тобто було модернізовано обладнання, поповнилась кількість інструментів, пристроїв і навчально-наочних посібників. Була проведена робота по розширенню переліку виробів та збільшення об'єму продукції, що виготовлялася учнями у процесі виробничого навчання, особливо за рахунок виготовлення складної продукції по замовленням підприємств, що суттєво вплинуло на підвищення прибутковості і здешевлення вартості навчання учнів для держави.

Результатом стало створення належних навчально-виробничих умов на підприємствах під час проведення виробничої практики для учнів, збільшення прибутковості навчальних закладів, що відбилося на зростанні відсотка часткової самооплатності [52, 66, 67].

Так, аналіз довідки “Про стан начально-виховної роботи в навчальних закладах профтехоствіти за 1963 рік ” свідчить, що у 1962 році вже внесено 15млн.крб (14%) в державний бюджет, до всіх витрат на навчання і утримання учнів. До того ж, у процесі виробничої діяльності учнями було зароблено у 1959 році 18,3 млн. крб., а у 1962 році 18,7 млн. крб. Навчальними закладами отримано доходів від підприємств за роботи, що виконані учнями в період виробничої практики, в 1952 році 4,33 млн., а в 1962 році 18,7 млн. [25].

В результаті вище зазначених дій, як встановили М.Ф. Пузанов та Г.І. Терещенко, на 1 січня 1962 року було реорганізовано в міські ПТУ 226 ремісничих, будівельних, гірничопромислових училищ та шкіл ФЗН без зменшення в них кількості учнів.

Слід відзначити також і те, що у цей період продовжували функціонувати та розвиватися деякі відомчі професійно-технічні навчальні заклади - школи ФЗУ, профтехшколи, що були підлеглі республіканським міністерствам легкої промисловості, а також училища побутового обслуговування, куди також приймалась молодь до навчання на базі закінчення восьмирічної освітньої школи. Термін навчання у таких закладах встановлювався від 1 до 3 років, в залежності від складності професійної підготовки.

Отже, 1959-1965 рр. було проведено перший етап перебудови і вдосконалення шкільної системи підготовки кваліфікованих робочих кадрів, прикріпленням професійно-технічних навчальних закладів до підприємств, створення міських професійно-технічних училищ на базі 8-річної школи з тривалістю навчання від одного до трьох років.

Реалізація Закону та інших нормативно-правових документів сприяла оновленню та розробці навчальної документації, прикріпленню училищ до підприємств,що суттєво відбивалось на зміцненні їх навчально-матеріальної бази, а також на удосконаленні процесу організації виробничої практики, яка стала важливою складовою виробничого навчання.

Подальшому розвиткові профтехосвіти сприяло прийняття у 1965, 1966 рр. постанов: ”Про подальше поліпшення роботи шкіл, професійно-технічних училищ, середніх спеціальних навчальних закладів, дошкільних закладів, дошкільних та позашкільних організацій Української СРСР” , “Про заходи по розширенню навчання та влаштуванню на роботу в народне господарство молоді, що закінчує загальноосвітні школи у 1966 році ”, якими передбачалось збільшення прийому молоді до навчальних закладів профтехосвіти, що зумовило необхідність у зростанні їх чисельності, особливо за рахунок кількості технічних училищ [33]. На підставі зазначених заходів 25.04.1967 року було затверджено Положення про технічні училища Української СРСР, у якому стверджувалося, що основою професійної підготовки майбутніх робітників є виробниче навчання, яке здійснюється в майстернях та в період виробничої практики на підприємстві [1].

На підставі вищевикладеного констатуємо: у цих умовах були створені необхідні правові основи для подальшого розвитку виробничого навчання, зокрема виробничої практики. Остання набула правової захищеності: було чітко визначено її роль не тільки у підготовці фахівців, а й зміцненні матеріального стану училищ, а також місце в навчальному процесі всіх закладів професійно-технічної освіти та шляхи її здійснення. Розвиток швейної промисловості, як свідчить проведене дослідження, спричинив потребу в підготовці робітника нового типу, здатного високо ефективно працювати, грамотно підходити до виконання своєї справи [53, 68].

Вдосконалення змісту професіонально-технічної освіти - це процес безперервного дослідження й удосконалювання в першу чергу навчально-методичної документації, що приблизно кожні п'ять-сім років в залежності від предмета, Науково-технічного прогресу в цiй отряслі виробництва і результатів експериментів учених буде оновлюватися і змінюватися, так само як і необхідні учні та навчальні посібники.

За 1965-1987 роки підготовлено і здано 779 найменувань підручників і навчальних посібників тиражем 37,3 млн. примірників. Навчальні посібники та учні видаються видавництвами "Вища школа" та галузевими - "Надра", "Колос".

Необхідно зазначити, що ці роки стали для системи професійної технічної освіти стає роками перебудови його змісту в небачених масштабах, п'ятирічкою переходу всіх навчальних закладів на нові навчальні плани та програми, на нові навчальні посібники. Однак, на той час були не вирішені питання по находження оптимального співвідношення навчального навантаження та самостійної роботи учнів цих училищ; не знайдено доцільні варіанти чергування теоретичного і виробничого навчання, не подолано перевантаження учнів та ін.

XXV з'їзд КПРС намітив подальший розвиток системи народної освіти відповідно до вимог науково-технічного прогресу і завданнями не ухилом підвищення культурно-технічного й освітнього рівня працівників, поліпшення підготовки кваліфікованих робочих кадрів і фахівців.

Все це вимагало від усіх працівників системи професійно-технічної освіти подальшого підвищення рівня викладання, удосконалення засобів, форм і методів навчально-виробничого процесу, використання у навчальній роботі найважливіших досягнень науки, техніки і передового досвіду.

З прийняттям у 1969 році постанови “ Про заходи по дальшому поліпшенню підготовки кваліфікованих робітників в навчальних закладах системи професійно-технічної освіти ”, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1, у 1970 році Положення про профтехучилища по підготовці кваліфікованих робітників з середньою освітою посилилися вимоги до рівня не тільки фахової підготовки, а й загальної освіти робітників. Це спричинило підвищення статусу та кількості професійно-технічних училищ (СПТУ), на базі яких здійснювалось суміщення професійної та загальної середньої освіти, збільшився і термін навчання у них до 3-4 років. Здійснення вищезазначеної постанови вимагало значних матеріальних затрат, оскільки СПТУ організовувались не лише на базі існуючих навчальних закладів, але й у нових приміщеннях, у яких було необхідно обладнати кабінети, лабораторії, забезпечити училища відповідною літературою, наочними посібниками [1, 2, 12].

Як свідчить аналіз науково - педагогічної літератури [1, 12, 14, 22] актуальними на той час були такі питання: - впровадження у педагогічний процес наукової організації праці, що сприяло удосконаленню праці викладачів, майстрів виробничого навчання, завдяки використанню технічних засобів навчання, введенню перспективно-тематичних планів, навчанню учнів на досвіді новаторів виробництва, - здійснення методичної роботи у професійних навчальних закладах, яка передбачала широкий обмін позитивним педагогічним досвідом серед інженерно-педагогічних робітників, - вивчення та впровадження у навчальний процес виробничого досвіду підприємств, переважно тих, де проходила виробнича практика, в результаті чого підвищувався рівень навчально-виховної роботи в училищах.

Важливим кроком для розвитку професійно-технічної освіти було прийняття у червні 1972 року постанови” Про вдосконалення системи професійно-технічної освіти” , положення якої зумовлювали подальше удосконалення навчально-виховного процесу в училищах, за рахунок встановлення більш тісних зв'язків з підприємствами, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1.

З метою реалізації даної постанови, відповідно до вимог навчальної програми, наприклад, під час виробничої практики всі учні ТУ № 9, ТУ № 12 (швейники) Київської області були забезпечені робочими місцями, обсягом робіт, технологічною документацією. Корисним також було те, що завантаженість учнів навчально-виробничим завданням, якість результатів роботи та витрачений час на її виконання систематично контролювались майстрами виробничого навчання та інженерно-технічними робітниками цехів. Значна увага приділялась організації шефства кваліфікованими робітниками виробництва над молоддю, що давало можливість учням більш повно вивчити досвід передових робітників підприємства, підвищити власну професійну майстерність [62, 67].

Корисним стимулом у цей час, було постійне підвищення рівня кваліфікації й педагогічної майстерності у педагогів училищ, систематична їхня переатестація.

Наслідками впровадження зазначеної постанови стали і організація в Академії педагогічних наук СРСР відділення педагогіки та психології професійно-технічної освіти, активізація наукової роботи у професійно-технічних закладах, а також розробка навчальних планів та програм для середніх профтехучилищ.

Значну роль в удосконаленні планування процесу виробничого навчання зіграв методичний лист навчально-методичного управління Державного комітету Ради Міністрів СРСР з професійно-технічної освіти від 7.08.1972 року “Про підбір навчальних робіт для виробничого навчання учнів в навчальних закладах профтехосвіти ”, що представлено у табл. 1.1, ДОДАТОК А.1. Цим листом рекомендувалось професійно-технічним закладам обов'язково складати перелік навчально-виробничих робіт та графіки переміщення учнів по робочих місцях, а також виділяти учням на період виробничої практики виробничі ділянки з урахуванням встановлених вимог, які також були наведені у документі.

28 січня 1975 була видана постанова "Про заходи щодо розширення мережі середніх міських професійно-технічних училищ і щодо поліпшення їх роботи" та рішення XXV з'їзду КПРС поставили перед органами професійно-технічної освіти, вченими, працівниками училищ важливу і складну задачу приведення змісту, форм і методів навчально-виховної роботи у навчальних закладах профтехосвіти відповідно до вимог розвинутого науково-технічного прогресу. Державний комітет Ради Міністрів СРСР з професійно-технічної освіти провів велику роботу з якісної перебудови системи професійно-технічної освіти шляхом розвитку нового типу навчального закладу - середніх профтехучилищ, розширення технічних училищ, з тим, Щоб забезпечити підготовку робітників з середньою освітою, з переходу на новий зміст навчання, створення навчально-матеріальної бази, зміцненню складу керівників, викладачів, майстрів виробничого навчання, вихователів, підвищення педагогічної майстерності інженерно-педагогічних працівників.

Вперше професійно-технічна школа нашої країни змінювалася настільки значну за своїми масштабами перебудову змісту освіти. Рішення поставлених завдань з удосконалення змісту професійно-технічної освіти необхідно було здійснити на основі досягнень і вимог сучасної педагогічної науки, використання даних соціології праці, економіки підготовки кваліфікованих робітників, Обліку сучасних науково-технічних і техніко-технологічних досягнень.

У результаті спланованої спільної роботи підприємств та училищ у 1974-1975 навчальному році результати успішності учнів в середніх професійно-технічних училищ України з виробничого навчання були досить високими 9,9% [25].

Зазначимо, що розвиток професійно-технічної освіти забезпечувався не тільки бюджетними асигнуваннями, а й за рахунок доходів від продукції, зробленої учнями у період виробничої практики [52].

Поступовий розвиток швейної галузі постійно вимагав підготовки розвиненого, всебічно грамотного робітника. Так, аналіз періодичної преси [1, 22] свідчить, що на швейних підприємствах України вироблялась п'ята частина всього одягу масового виробництва СРСР. До цього часу на території республіки нараховувалось вже 123 швейні фабрики.

У ході дослідження встановлено, що розвиненість швейної галузі зумовлювала також подальший розвиток і професійно-технічної освіти, яка на той час була основним джерелом надходження робітників у промисловість. Наступним кроком щодо її розвитку у 1977 році було прийняття постанови “Про дальше удосконалення процесу навчання та виховання учнів системи професійно-технічної освіти”, що представлено у

Аналіз документів, зокрема доповіді ЦК компартії України “Про хід виконання постанови “Про дальше удосконалення процесу навчання та виховання учнів системи професійно-технічної освіти” доводить, що у 1978-1979 навчальному році були введені нові навчальні плани та програми в середніх профтехучилищах, розширено підготовку робітників високої кваліфікації за процес впроваджувалися прогресивні форми та методи навчання, досвід передовиків виробництва, посилювалася робота щодо підвищення якості та ефективності педагогічної праці, органічного поєднання та виховання молоді [1,18].

Реалізація постанови сприяла проведенню всесоюзної наради робітників державної системи професійно-технічної освіти, яка відбулася 22.06.1979 році в Москві. На нараді були обговорені питання щодо удосконалення навчально-виховного процесу в училищах, необхідності посилення уваги до виробничої практики, використання індивідуального та колективного наставництва над учнями передовиків та новаторів виробництва базових підприємств [51, 58, 64].

Як відомо, на майстра виробничого навчання під час виробничого навчання покладалась велика відповідальність за навчання і за виховання учнів. Так, у 1978 році було затверджено Положення про майстра виробничого навчання професійно-технічного навчального закладу [59], в якому були чітко визначені функції та обов'язки майстра виробничого навчання, підкреслювалась необхідність його стажування на підприємстві для удосконалення якості професійної підготовки, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1. Це позитивно позначилося на підвищенні рівня навчально-виховного процесу, виробничої практики, якості знань учнів. Наприклад, у 1979-1980 навчальному році кількість учнів, що навчалися на 4 та 5 складала 93%, тоді як у 1975-1976 навчальному році якість знань учнів з виробничого навчання складала 78,3%, у 1978-1979 навчальному році цей відсоток збільшився до 89,5% [1, 22].

Як свідчить проведене дослідження, початок 80-х років також характеризувався посиленням уваги до питань розвитку професійно-технічної освіти, що відбилося на прийнятті значної кількості організаційно-правових документів, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1 і дозволило: забезпечити навчальними програмами всі професійно-технічні училища і постійно їх удосконалювати; підвищити навчально-матеріальну базу професійних навчальних закладів; запровадити планування та облік навчально-виробничої роботи у період виробничої практики. З цією метою розробити і використати такі документи: план виробничого навчання, програму виробничої практики, план заходів по організації виробничої практики для учнів на підприємствах, план роботи майстра на день, план виховної роботи, графік переміщення учнів з одного місця на інше, виробничу характеристику, щоденники учнів з виробничої практики, звіти; встановити партнерські стосунки між підприємствами та училищами; оформити договори, в яких чітко оговорювалися умови проведення практики, зокрема питання техніки безпеки та інструктування учнів, змісту виконання робіт, реалізації виховної функції практика; здійснити пошук кращих форм та методів навчання, зокрема удосконалити структуру уроків, методику проведення інструктажу; розробити нові дидактичні засоби та підготовити посібники; прагнути до наукової організації виробничого навчання на психологічних засадах.

Аналіз звіту Вінницького обласного управління профтехосвіти “Про підсумки навчальної роботи в технічних училищах за 1979-1980 рр.” свідчить, що недоліком в проведенні практики була слабка організація робочих місць та розкиданість об'єктів проходження практики по багатьом місцям, у результаті чого було послаблено контроль за ходом практики [25].

У 1981 р. введено в дію кваліфікаційну характеристику у систему професійно-технічної освіти, це був другий етап становлення цього документу.

Так, аналіз довідки “Про результати перевірки стану організації виробничої практики учнів навчальних закладів Житомирського обласного управління профтехосвіти” доводить, що окремі підприємства не могли надати необхідну кількість місць для виробничої практики учням, тому вона проводилась за межами області та республіки. Всього по області на виробничу практику було направлено 5408 учнів професійно-технічних закладів, у тому числі за межі області 1070 учнів. Виходячи з цього, деякі училища направляли учнів для проходження виробничої практики одночасно на декілька підприємств Москви, Харкова, Чернігова, Херсона, що ускладнювало організацію, підготовку та контроль за її здійсненням, розробку детальних програм, забезпечення учнів робочими місцями та фронтом робіт, які відповідали б вимогам програми [26, 57].

Зазначимо, що значне скорочення надходження випускників професійно-технічних закладів до виробництва зумовило визначення умов для навчання, при яких відбувалось би значне поєднання загальноосвітньої та професійно-практичної підготовки. На підставі цього у 1984 році була видана постанова “Про подальший розвиток системи професійно-технічної освіти і підвищення її ролі у підготовці кваліфікованих робочих кадрів ” [29], яка була впроваджена з метою здійснення єдиної державної політики в системі підготовки кваліфікованих робітників, а також для підвищення ролі Державного комітету УРСР з професійно-технічній освіти, в результаті всі відомчі професійно-технічні училища були переведені до його відомства.

З метою виконання вищезазначеної постанови у 1985 році вийшло Положення про середнє професійно-технічне училище [31], в якому середнє професійне училище було визнано єдиним закладом профтехосвіти, що представлено у табл. 1.1, додаток А.1. У положенні були регламентовані всі основні питання діяльності навчального закладу та організації навчально-виховного процесу в ньому, серед якого основою професійної підготовки було визначено виробниче навчання та виробнича практика, а також обумовлено утворення єдиного типу училища як принципово нового навчального закладу.

Спостерігаючи за розвитком втілення в життя вищевикладених заходів, О.М. Коханко, встановив, що прискорення переходу закладів профтехосвіти на підготовку кваліфікованих робітників з середньою освітою та проголошення їх СПТУ негативно відбилося на якісних показниках, оскільки на той час ще не було готовності для здійснення цього процесу [22].

З'ясовано, що вперше за період розвитку профтехосвіти, було прийнято Положення про базове підприємство (об'єднання, організацію) середнього професійно-технічного училища у 1985 році [12], яким законодавчо було визначено механізм здійснення спільної діяльності професійно-технічних закладів та підприємств щодо підготовки майбутніх кваліфікованих робітників, що представлено.

Втілення в життя даного положення дало позитивні результати. Так, на базових підприємствах практикувались, навчались, підвищували свій професійний рівень учні з різних професійно-технічних навчальних закладів, майстри виробничого навчання стажувались в цехах, кращих спеціалістів-виробників з великим виробничим досвідом направляли до училищ для праці майстрами, викладачами, збагачувалась матеріально-технічна база навчальних закладів [28].


Подобные документы

  • Сутність та роль професійного виховання в професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю. Етапи та особливості організації професійного виховання швейного профілю в Україні. Контроль організації професійного виховання в ПТУ в Україні.

    дипломная работа [691,3 K], добавлен 13.09.2010

  • Сутність, структура та організація самостійної роботи учнів, як засобу розвитку пізнавальної активності і творчого мислення учнів ПТНЗ. Дослідження організації самостійної роботи учнів будівельного профілю як засіб формування кваліфікованого робітника.

    курсовая работа [116,8 K], добавлен 02.10.2014

  • Стан підготовки спеціалістів робочих спеціальностей в Україні, існуючі заклади та визначення їх якісного рівня за світовими критеріями. Особливості та джерела фінансування професійно-технічних закладів на сучасному етапі, шляхи його удосконалення.

    контрольная работа [106,7 K], добавлен 04.02.2011

  • Мотиваційний аспект управлінської діяльності. Висвітлення теоретичних аспектів проблеми розвитку мотивації педагогічних працівників професійно-технічних навчальних закладів. Актуалізація потреби у професійному зростанні. Взаємозв’язок стимулів та мотивів.

    статья [43,3 K], добавлен 13.11.2017

  • Особливості роботи керівників професійних коледжів, сутність та зміст гуманістичного підходу до управління новими форматами професійно-технічних навчальних закладів. Особлива роль та значення взаємодії керівника коледжу з педагогічним колективом.

    статья [20,4 K], добавлен 18.12.2017

  • Сутність національного виховання в професійно-технічних навчальних закладах, особливості та необхідність його використання у навчально-виховному процесі закладу. Забезпечення умов для розвитку особистості студента, його мислення і загальної культури.

    курсовая работа [67,5 K], добавлен 02.03.2014

  • Прогнозування кількості випускників закладів галузі професійно-технічної освіти на основі адаптації методу вікового пересування до прогнозування чисельності випускників. Сценарне моделювання кількості випускників закладів професійно-технічної освіти.

    статья [829,5 K], добавлен 31.08.2017

  • Сучасний стан проблеми контролю пізнавальної діяльності студентів за літературними джерелами, періодичними виданнями та семінарами. Логічна послідовність процесу пізнавальної діяльності із загальної фізики студентів технічних вищих навчальних закладів.

    автореферат [55,5 K], добавлен 29.03.2009

  • Професійно-прикладна фізична підготовка як соціально-економічна проблема. Фізичний розвиток учнів 16-18 років, його вплив на професійне становлення фахівця. Методика фізичного виховання учнів, що навчаються у професійно-технічних навчальних закладах.

    курсовая работа [59,6 K], добавлен 03.08.2012

  • Проектування педагогічних систем професійно-технічної освіти. Підготовка педагогічних кадрів нової генерації ПТО. Основні аспекти концепції розвитку ПТО в Україні. Використання інформаційних технологій у підготовці висококваліфікованих робітників.

    курсовая работа [921,0 K], добавлен 24.10.2010

Работы в архивах красиво оформлены согласно требованиям ВУЗов и содержат рисунки, диаграммы, формулы и т.д.
PPT, PPTX и PDF-файлы представлены только в архивах.
Рекомендуем скачать работу.