Стан та розвиток професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю в Україні в 1958-2008 рр.

Вивчення науково-педагогічної літератури [1, 12, 19, 21, 41,] висвітлило сутність професійно-педагогічної діяльності інженера-педагога та особливості її здійснення.

Поступові постійні зміни, які відбувались протягом другої половини ХХ століття, зумовили зростання вимог до педагогів професійно-технічних училищ. Саме інженеру-педагогу належала провідна роль у передачі учням знань, прищеплювання їм навичок та вмінь професійного характеру, у стимулюванні їхньої творчої активності в процесі начальної діяльності. Від особистісних якостей інженера-педагога та вмінь вірно спланувати навчальну діяльність учнів, спрямувати їх на успішне виконання поставлених завдань за рахунок вірно обраних шляхів, форм, засобів та методів навчання залежала ефективність здійснення навчально-виховного процесу. Вищезазначене зумовило і вимоги до педагога та майстра виробничого навчання, які повинні були володіти професійними знаннями з певної спеціальності, мати необхідну педагогічну підготовку [30].

Так, розвиток процесу підвищення рівня компетентності інженерів-педагогів пройшов декілька етапів, що представлено у табл.1.7, додаток В.1, серед яких:

І етап (1958-1965 рр.) - етап активізації процесу підвищення рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів. Даний етап характеризувався усвідомленням важливості ролі інженера-педагога у навчально-виховному процесі, тому вимагало постійного підвищення його кваліфікації за рахунок різних заходів: семінарів-практикумів, стажування, впровадження переатестації. Але проведені заходи не задовольняли вимоги і рівень компетентності майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін. Викладачі не мали достатнього досвіду у викладанні занять.

ІІ етап (1966-1987 рр.) - етап подальшого вдосконаленню процесу підвищення рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів. Цей етап характеризувався підвищенням компетентності інженерно-педагогічних кадрів завдяки проведенням у професійно-технічних навчальних закладах методичних заходів (педагогічних рад, методичних нарад, семінарів, конференції); стимулюванням праці (нагородженням дипломами, грамотами, цінними подарунками, грошовими преміями); організаціями їхньої участі у виставках технічної й педагогічної майстерності, на яких інженерно-педагогічні кадри демонстрували методичні розробки, вміння використовувати сучасні технології.

ІІІ етап (1988-2008 рр.) - етап виникнення ускладнень у процесі підвищення рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів та адаптації процесу підготовки інженерно-педагогічних кадрів. Цей етап ознаменувався пошуком нових методів та форм підвищення рівня компетентності інженера-педагога; були прийняті більш різноманітні заходи, такі як: курси підвищення кваліфікації педагогів та майстрів виробничого навчання; направлення інженерів-педагогів для отримання вищої спеціальної освіти; відбулося зростання якісного складу інженерно-педагогічних кадрів профтехосвіти за рахунок отримання ними педагогічної освіти; з'явилися кваліфікаційні категорії педагогічних працівників; впровадженням інноваційних методів та засобів викладання у навчально-виховному процесі. Негативним цього періоду виявлено відсутність правової регуляції процесу підвищення рівня кваліфікації.

Для підвищення рівня кваліфікації інженерів-педагогів організовували методичні заходи: семінари-практикуми, вивчення НОП, стажування, впровадження їх переатестації.

Так, зміст довідки “Про хід виконання Українським республіканським управлінням та навчальними закладами трудових резервів Закону “Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток народної освіти в Українській РСР” свідчить, що значну увагу для підвищення рівня компетентності майстрів виробничого навчання та педагогів в навчальних закладах відігравали постійно діючі семінари-практикуми по вивченню нової техніки, прогресивної технології виробництва та передових методів праці, до проведення яких залучалися найбільш кваліфіковані робітники навчальних закладів, інженерно-технічні робітники та передові робітники-новатори підприємств. Протягом 1959 р. на таких семінарах-практикумах підвищили свою кваліфікацію до 1000 майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін [28].

Однак, проведені заходи не задовольняли вимоги і рівень компетентності майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін. Наприклад, у статистичному звіті “Про підсумки навчальної роботи Харківського технічного училища №4 за 1961-1962 навчальний рік” зазначено, що на засіданнях педагогічної ради систематично розглядались важливі питання щодо ефективного функціонування навчального процесу, серед яких особливе місце займала організація навчального процесу. Методичну комісію училища особливо хвилювала проблема неякісного виготовлення учнями швейних виробів на виробничому навчання, оскільки не всі майстри виробничого навчання слідкували за якістю продукції і докладали зусилля щодо виправлення ситуації. Зазначалось, що у багатьох учнівських групах, де майстрами виробничого навчання були А.І. Губенко, В.Г. Журба, Д.О. Васильєва, С.С. Рєшетченко, спостерігалось багато неякісно виготовлених швейних виробів, які не приймались контрольним майстром [10].

Отже, у цей період тільки-но розпочався процес активізації підвищення рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів. В училищі працювали у ролі майстрів виробничого навчання робітники швейного виробництва, які мали передовий досвід, але не мали педагогічної освіти.

У 70-ті роки, компетентність майстрів оцінювалось переважно рівнем володіння ними методикою проведення навчальних занять з учнями.

Особлива роль інженера-педагога підтверджувалася в статистичному звіті “Про підсумки навчальної роботи за 1968-1969 рр. професійно-технічних училищ Житомирської області ” [18]. У цьому документі акцентувалась увагу на тому, що деякі майстри виробничого навчання та педагоги спеціальних дисциплін слабко готувались до занять та проводили їх із суттєвими недоліками, в результаті чого учні виконували отримані навчально-виробничі завдання неякісно, допускаючи багато технологічних помилок.

Так, вивчення звіту “Про підсумки навчальної роботи в міських профтехучилищах за 1972-1973 рр. Кримської області ” дозволили констатувати, що при проведенні навчальних занять для груп швейників окремі майстри виробничого навчання недостатньо володіли методикою, професійною майстерністю, внаслідок чого не могли забезпечити учнів повноцінними знаннями та вміннями [25].

Отже, даний аналіз доводить, що недостатня компетентність майстра виробничого навчання та педагогів спеціальних дисциплін негативно позначалася на якості проведення навчальних занять і навпаки високо компетентний майстер виробничого навчання якісно організував навчальний процес, сприяв розвитку творчої діяльності учнів.

Аналіз педагогічної журналістики [19, 21] презентує досвід виконання майстром виробничого навчання своїх обов'язків на високому професійному рівні. Так, наприклад, майстер А.І. Тютько міського профтехучилища №32 м. Львова багато часу приділяв якості виконання учнями завдань шляхом ретельного контролю, своєчасного виявлення помилок та їх усунення. При цьому особливу увагу звертав на слабо встигаючих учнів. Так, Л. Куцоконь не вкладалась у відведену норму часу, шила вироби низької якості. У результаті регулярного спостереження та своєчасної допомоги майстра виробничого навчання, вона стала встигаючою ученицею.

Також прикладом є викладач дисципліни «Конструювання одягу» Окошкіна Л.Т. Запорізького училища №3, яка під час проведення лекції, зацікавлювала учнів важливістю цієї теми та проводила бесіди з учнями.

На підвищення компетентності викладачів та майстрів виробничого навчання вплинуло, як свідчить аналіз звіту “Про підсумки навчальної роботи міським ПТУ за 1970-1971 рр.”, вивчення майстрами виробничого навчання та викладачів особливостей наукової організації праці (НОП) та впровадження її елементів у навчальних процес. У результаті у групі №9 майстрів виробничого навчання З.М. Коваленко та А.П. Молчанової ТУ №59 м. Луганська збільшилась продуктивність праці на 3% та поліпшила якість продукції, що випускалася учнями у ході виробничого навчання.

Для підвищення компетентності інженерно-педагогічних кадрів, з метою опанування ними сучасної техніки та технології виробництва, наукової організації праці, досвіду передовиків виробництва з 1972 року було запропоновано в усіх областях УРСР організувати стажування майстрів виробничого навчання на кращих підприємствах [22], а також підвищувати їхню кваліфікацію на різних курсах з відривом і без відриву від виробництва, що організовувались у навчально-методичних кабінетах [15]. Важливим стимулом для постійного зростання кваліфікації, педагогічної майстерності, творчої ініціативи педагогів училищ у той час виявилося введення періодичної (кожні 5 років) їхньої переатестації [30], що є актуальним і сьогодні.

Крім того дуже важливе значення для підвищення компетентності інженерно-педагогічних кадрів було проведення у професійних навчальних закладах методичних заходів (педагогічних рад, методичних нарад, семінарів, конференції тощо), що відбивалося на організації та здійснення навчального процесу в училищі [31, 32,37, 39].

Так, вже в січні 1975 року перепідготовку з відривом від роботи пройшли приблизно 250 робітників професійно-технічних навчальних закладів. У середньому за цей період підвищив кваліфікацію кожний третій інженерно-педагогічний робітник професійно-технічних училищ, що позитивно позначилося на якості навчально-виховного процесу та вплинуло на більш систематичне впровадження передових методів навчання. Таке явище особливо було актуальним та корисним у цей час, оскільки значна кількість майстрів виробничого навчання прийшли в училище з підприємства, маючи достатній виробничий досвід, високу кваліфікацію фахівця, але не маючи спеціальної педагогічної освіти. Наприклад, з 11038 працюючих майстрів виробничого навчання тільки 1472 чол. (13,3%) закінчили індустріально-педагогічні технікуми [28].

З 1969 по 1979 рр. в цілому відбулось зростання якісного складу інженерно-педагогічних кадрів профтехосвіти. У чотири рази зросла чисельність спеціалістів з вищою освітою, що працювали у ПТУ. У 1977 році - 88,2% директорів училищ, 85,8% викладачів мали вищу освіту, 96% майстрів виробничого навчання - вищу, незакінчену вищу, середню спеціальну або загальну середню освіту [25].

У звіті державного комітету СРСР з професійно-технічної освіти за 1981р. також зазначено, що інженерно-педагогічні працівники ТУ №2 м. Алупка Г.А. Тонощук, ТУ №3 м. Одеси О.Х. Михайлова, П.Т. Овсяннікова під час виробничого навчання на навчальних заняттях творчо використовували передовий досвід, крім того, проводили їх на високому науково-методичному рівні, що було можливо тільки за умови високого рівня їхньої професійно-педагогічної компетентності [10, 25].

Доцільна організація та ефективне проведення навчальних занять також були відзначені і в навчальних закладах профтехосвіти Івано-Франківська. Так, особливий професіоналізм був проявлений інженерно-педагогічними кадрами (СПТУ №5), який реалізовувався через якісне виконання учнями навчальних занять [7].

Так, позитивної оцінки, на наш погляд, згідно аналізу педагогічної журналістики, заслуговує досвід роботи майстра виробничого навчання Н. Дорофєєвої професійно-технічного училища № 54 м. Дрогобича, де готували швачок-мотористок. Так, під час виробничого навчання вступний інструктаж проводився майстром виробничого навчання протягом 30 хвилин. Вона пояснювала тему уроку, демонструвала прийоми оброблення вузлів одягу, знайомила учнів з передовими методами обробки, а також перевіряла знання учнів. Корисним було те, що Н. Дорофєєва на вступний інструктаж запрошувала передових швачок підприємства, які демонстрували учням виконання технологічних операцій. Часто вступний інструктаж проводився майстром у формі дискусій, бесід, у ході яких на обговорення виносились достатньо відомі, але проблемні питання.

Завдяки участі у навчальному процесі саме компетентних інженерно-педагогічних кадрів, як засвідчує архівні документи, зокрема “Звіт Черкаського обласного управління профтехосвіти про підсумки навчальної роботи в технічних училищах за 1979-1980 рр. ” дозволило більшості учнів технічних училищ на випускних кваліфікаційних екзаменах продемонструвати високий рівень професійної підготовки та готовності до роботи на виробництві. У документі зазначено, що у результаті доцільно організованого виробничого навчання та виробничої практики, значних успіхів в оволодінні прогресивною технологією та передовими методами праці домоглися учні ТУ №8 (група швачки-мотористки) майстри виробничого навчання В.П. Усова та В.І. Олійник, в яких високі розряди отримали 70,9% учнів [18].

Про залежність успішності учнів від компетентності інженерно-педагогічних кадрів свідчать архівні матеріали. Так, наприклад, у “Звіті Дніпропетровського обласного управління про підсумки навчальної роботи технічних училищ за 1979-1980 рр.”, зазначено, що у більшості училищ на цей час працювали вже кваліфіковані майстри виробничого навчання серед яких О.П. Негода (ТУ№1 група кравців), А.Н. Миронова (ТУ №3 група кравців верхнього одягу), В.П. Шевченко (ТУ №11 група кравців), учні яких в заключний період навчання домоглися 100% якісної успішності та надбали добрі виробничі навички [18].

Аналіз звіту Кіровоградського обласного управління профтехосвіти “Про підсумки навчально-виховної роботи за 1982-1983 рр. по міським професійно-технічним училищам ” також доводить, що учні досягли значного підвищення якості знань, зменшилось число учнів, що навчалися на “3”. При цьому найбільш високі якісні показники успішності (98,7%) були в ТУ №4, яке готувало робітників для швейних фабрик та комбінатів побутового обслуговування.

Особливо високими практичними навичками оволоділи учні під керівництвом майстрів Л.О. Сонихової, В.Т. Чабан з професії “Кравець верхнього одягу з вмінням робити розкрій ”, успішність на “4”, ”5” в цих групах складала 89% [18].

Тобто, позитивні якісні показники виробничого навчання в училищах були наслідком доброї організації та ретельної підготовки до занять майстрів виробничого навчання.

Зазначимо, що в освіто-кваліфікаційній характеристиці зі спеціальності “Професійне навчання. Технологія текстильної та легкої промисловості ” [25] Української інженерно-педагогічної академії цього етапу визначено такі вимоги до майбутнього інженера-педагога: вміння спілкуватися з людьми, зберігаючи при цьому витримку, спокій, доброзичливість. Крім того інженер-педагог саме швейного профілю повинен мати просторове і виразне зорове-образне представлення, технічне та гнучке мислення, розвинений художній смак, володіти стійкою увагою, його особистість повинна відповідати таким психологічним вимогам як цілеспрямованість, урівноваженість, комунікабельність та самокритичність.

Для того, щоб підвищити рівень компетентності у наступні роки інженерно-педагогічних кадрів були прийняті більш різноманітні заходи, такі як: систематично проводилися курси підвищення кваліфікації педагогів та майстрів виробничого навчання, направлення інженерно-педагогів для отримання вищої спеціальної освіти організовувались різні методичні заходи, стимулювалася (нагородженням дипломами, грамотами, цінними подарунками, грошовими преміями) їхня участь у виставках технічної й педагогічної майстерності, на яких інженерно-педагогічні кадри демонстрували методичні розробки, вміння використовувати сучасні технології [1, 24].

Підготовка інженерно-педагогічних кадрів у досліджуваний час здійснювалася на основі:

- Курсів (при Управлінні навчальних округів, при вищих і середніх сільськогосподарських навчальних закладах, і курси з підготовки викладачів з монокультури при Петроградському техніко-педагогічному інституті, вищі технопедагогічні курси при Петроградському педінституті ім. Герцена, вищі науково-педагогічні курси в Москві і Петрограді, Вищі курси при вищому технічному училищі, Інституті ім.. Плеханова, курси при вищих художньо-технічних майстернях, Центральні курси удосконалення і перепідготовки інженерно-педагогічних працівників трудових резервів);

- Технікумів (Харківський індустріально-педагогічний технікум, Київський професійно-педагогічний коледж ім. Антона Макаренко, Донецький індустріально-педагогічний технікум);

- Вищих технічних навчальних закладів (на основі інженерно-педагогічних відділень або факультетів: на інженерно-педагогічному факультеті в Львівському, Харківському, донецькому, київському, білоруському політехнічному інститутах, в Київському інституті легкої промисловості; на агропедагогічному факультеті в Уманському і Полтавському інститутах;

- Педагогічних інститутів (на інженерно-педагогічному факультеті в Кримському індустріально-педагогічному інституті (м. Сімферополь); на гуманітарно-педагогічному факультеті Технологічному університету Поділля (м. Хмельницьке);

- Інженерно-педагогічних навчальних закладів (Всесоюзний інститут підвищення кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів, Українська інженерно-педагогічна Академія, Кримський індустріально-педагогічний інститут, Вінницький політехнічний університет та Херсонський державний педагогічний університет).

Відповідно до мети і характеру підготовки визначались умови прийому та строки підготовки.

Цільова педагогічна підготовка на курсах вимагала наявності якісної, повноцінної базової вищої освіти в закладах з напряму легкої промисловості, а також - педагогічного стажу роботи, що робило курси частішими, але короткостроковими ( від 3-4 до 6 місяців через 1-2 роки).

В технікумах педагогічна підготовка здійснювалася, як правило, разом із технічною, тому складала 3 роки при наявності у якості базової загальної середньої освіти з виробничою кваліфікацією не менше 3 розряду та схильністю до педагогічної роботи.

У вищих технічних навчальних закладах педагогічна освіта надавалася у якості доповнення до вже отриманої, відповідно, технічної освіти на протязі 1 року. Вимогами до абітурієнтів були наявність вказаної освіти та виробничий стаж.

Такі ж саме вимоги пред'являлися і до майбутніх інженерно-педагогічних кадрів, підготовка яких здійснювалася у вищих педагогічних навчальних закладах. Нерідко вимагався досвід педагогічної роботи.

Отже, професійно-педагогічна діяльність інженерно-педагогічних кадрів поступово підвищувалась і проявлялась під час виконання ним професійної діяльності, яка передбачала здійснення організаційної, методичної, навчальної, виховної роботи, а також контролювання результатів діяльності учнів, що сприяло поліпшенню успішності як слабких учнів, так і групи в цілому.

Позитивним цього етапу було те, що під час навчального процесу інженерно-педагогічні робітники враховували індивідуальні особливості учнів, передбачаючи тим самим індивідуальний підхід до кожного, враховуючи його здібності, рівень попередньої підготовки, індивідуальний темп навчання.

У 1984 році з постановою Центрального Комітету КПРС та Ради Міністрів СРСР №315 “Про подальший розвиток системи професійно-технічної освіти і підвищення її ролі в підготовки кваліфікаційних робочих кадрів” підвищилась відповідальність до рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів.

Так, наприклад, у ПТУ №32 м. Львова розробляє на календарний рік план підвищення кваліфікації майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін.

З 1986 року з Наказом Державного Комітету СРСР з професійно-технічної освіти № 21 усіх майстрів виробничого навчання та викладачів спеціальних дисциплін преміювали при необхідності.

Так, наприклад, у ПТУ №13 м. Чернігів преміювали за гарну роботу та відданість улюбленій справі Власенко К.Л., Сафронова Н.М., Куліда В.Г., викладач спецдисциплін Предтеченська Я.І.

Отже, кінець 60-початок 80 років ознаменувався зростанням якісного складу інженерно-педагогічних працівників у професійно-технічних навчальних закладах швейного профілю.

З 1989 року інженерно-педагогічний колектив ПТУ-26 м. Миколаїв посів ІІ місце з методичної роботи серед подібних навчальних закладів УРСР.

У державному звіті з професійної освіти за 1994 рік зазначено, що інженерно-педагогічні працівники ПТУ №12 м. Бердичева Тройченко А.К., Новська Л.І. -- спецтехнологія; Кордонець Н.І. -- спецтехнологія; Романчик В.П. -- українська мова та література, а також майстри виробничого навчання: Долгій Я.А.; Павелко Р.А.; Шевчук М.О.; Панова М.Д. під час навчально-виховного процесу не проводили заняття на високому рівні, слабко готувались до занять.

У 1996 році з Законом України № 608 “Про внесення змін і доповнень до Закону Української РСР “Про освіту” організован центр підготовки і перепідготовки робітничих кадрів.

Цікавим прикладом у 90-і роки прояву професійно-педагогічної компетентності майстра виробничого навчання через його професійну діяльність є освід організації праці в ПТУ №46 м. Києва, в якому велась підготовка кадрів для системи побуту та легкої промисловості за професіями - швачка, кравець, закрійник, вишивальниця. Важливим було те, що учні виготовляли одяг під час виробничого навчання невеликими партіями. До того ж кожна майстерня училища була своєрідним ательє, де виконувались індивідуальні замовлення населення. Приймаючи замовлення, учні вчились пропанувати замовникам багато варіантів виконання виробу і з врахуванням властивостей тканини, віку людини, її фігури і напряму моди. Так, протягом 1997-1998 рр. у майстернях училища було виготовлено понад дві тисячі виробів для швейних фабрик “Україна”, ”Юність”, також для різних творчих колективів [52]. Зазначимо, що в таких умовах на майстра виробничого навчання покладалась значна кількість обов'язків, тобто він виконував справу і конструктора, і технолога, і контрольного майстра, і педагога, що просто неможливо було здійснити без достатньої професійно-педагогічної компетентності.

Відповідно до Наказу Міністерства Освіти України від 20 серпня 1993 р. №10 та доповнення до нього від 1 грудня 1998 р. №419 Про затвердження типового положення про атестацію педагогічних працівників України існують такі кваліфікаційні категорії: «спеціаліст», «спеціаліст ІІ категорії», «спеціаліст І категорії», «спеціаліст вищої категорії». Присвоюються педагогічні звання: «старший викладач», «майстер виробничого навчання І категорії», «майстер виробничого навчання ІІ категорії», «викладач-методист», «вихователь-методист».

Згідно з наказу вимоги до кваліфікаційних категорій і деяких педагогічних звань, що представлено у табл.1.6, додаток В.1.

Зазначенні педагогічні звання присовуються працівникам,які досягли високого професіоналізму в роботі, систематично використовують прогресивний педагогічний досвід, беруть активну участь у його поширенні, надають практичну допомогу у становленні молодих педагогів, постійно працюють над своїм фаховим самовдосконаленням.

При визначенні тарифного розряду має враховуватись професійна компетентність, стаж та якість педагогічної роботи.

При встановленні кожної із зазначених кваліфікаційних категорій або тарифного розряду, присвоєнні педагогічних звань враховується державні нагороди, рівень моральних якостей та загальної культури педагогічного працівника, володіння Державною мовою відповідно до Закону «Про мови».

Аналіз періодичної преси [28] показує, що у ПТУ №13 м. Чернігова Копистко Т.Н. майстер виробничого навчання обов'язково здійснювала перевірку виконання домашніх завдань учнів, контролювала присутність учнів, допомагала слабким учням.

Отже, наприкінці останнього десятиріччя ХХ століття, внаслідок значних змін як в економіці, так і в суспільстві підвищилися вимоги до професійної діяльності інженерно-педагогічних кадрів, так як високий рівень педагогічної компетентності давала змогу виконувати багато різноманітних функцій та брати участь у складних виробничих процесах.

20 березня 2008 р. Президент України підписав Указ № 244/2008 „Про додаткові заходи щодо підвищення якості освіти в Україні”, в якому доручається Кабінету Міністрів України, розробити та затвердити комплексний план дій з розвитку освіти в Україні на 2008-2011 рр., передбачивши, зокрема, заходи щодо удосконалення системи підготовки педагогічних працівників відповідно до сучасних потреб, підвищення ефективності забезпечення такими працівниками навчальних закладів, у тому числі з навчанням мовами національних меншин; вжити заходів щодо підвищення соціального статусу педагогічних працівників, зокрема, опрацювати питання щодо встановлення доплат вчителям української мови та літератури, які працюють у навчальних закладах з навчанням мовами національних меншин.

Таким чином, у досліджуваний період постійно зростали вимоги до спеціальної підготовки викладачів та майстрів виробничого навчання, до їх професійних і особистісних якостей. Підвищення рівня кваліфікації інженерно-педагогічних кадрів досягалося запровадженням офіційних заходів (проведення стажуванням, організації курсів для підвищення кваліфікації майстрів виробничого навчання, семінарів), так і стимулювання їх до постійної самоосвіти.

Результатом посилення уваги до особистості інженерно-педагогічного робітника був високий рівень знань та вмінь учнів у професійно-технічних навчальних закладах.

1.4 Матеріально-технічне забезпечення навчального процесу у професійно-технічних навчальних закладах (1958-2008 рр.)

Найважливішою умовою якісної підготовки майбутніх робочих кадрів є зміцнення навчально-матеріальної бази професійно-технічної освіти. Матеріально-технічна база дає змогу у повному об'ємі виконати навчальну програму. Удосконалення матеріально-технічного оснащення професійно-технічних навчальних закладів передбачає будівництво нових училищ, реконструкцію, ремонт та благоустрій функціонуючих будівель; створення навчальних кабінетів і майстерень, їх розширення, забезпечення закладів необхідною навчально-матеріальною базою, забезпечення дидактичними засобами навчання (пристроями, обладнанням).

Так, розвиток процесу зміцнення матеріально-технічної бази навчального процесу професійно-технічних навчальних закладів пройшов декілька етапів, серед яких, що представлено у табл.1.10, додаток Г.3:

І етап (1958-1965 рр.) - етап активізації процесу матеріально-технічного забезпечення професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю. Етап характеризувався будуванням нових училищ, гуртожитків для учнів, забезпеченням виробничим устаткуванням навчальних майстерень, але обладнання було застаріле та зношене, наданням допомоги у зміцненні їх навчально-виробничої бази.

ІІ етап (1966-1987 рр.) - етап удосконалення матеріально-технічного забезпечення професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю. Для цього етапу було властиво будування актових та спортивних залів, медичних пунктів, їдалень; збільшення видань підручників, навчальних та методичних посібників; проведення ремонту навчальних приміщень та обладнання; оснащення лабораторій та кабінетів новими навчальними та навчально-наочними посібниками, технічними засобами навчання.

ІІІ етап (1988-1995 рр.) - етап виникнення труднощів у ході матеріально-технічного забезпечення. У цей період відбулося, як позитивне, так і негативне. Позитивним являється те, що було розроблено нову навчальну літературу, створення електронної бібліотеки, комп'ютерних класів з мережею Інтернет. Негативними рисами цього етапу є: недостатнє фінансування професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю, використання старого та зношеного обладнання у майстернях, розробка дидактичних засобів викладачами та руйнування існуючих взаємовідносин училищ з підприємствами, що спричинило припинення процесу забезпечення обладнанням.

ІV етап (1996-2008 рр.) - етап часткового вирішення ускладнень щодо матеріально-технічного забезпечення професійно-технічних навчальних закладів. Цей етап характеризувався створенням кращих кабінетів, оснащенням навчального процесу навчально-наочними посібниками, але повністю план видання підручників не виконувався.

У 60 роки у багатьох професійно-технічних закладах швейного профілю була застарілою та зношеною значна частина обладнання навчальних майстерень. Так, 30% швейного обладнання училищ мало термін служби від 10 до 20 років, а 32% - понад 20 років.

Так, наприклад, у ПТУ №3 в м. Запоріжжі, матеріально-технічна база складалась з 4 навчально-виробничих майстерень з 1 швейною машиною, 1 праскою, 1 письмовим столом і стільцями по кількості учнів.

Аналіз історико-педагогічної літератури [1, 22] показує, що у 60-х роках основним завданням було будувати нові будівлі, оснащувати їх усім необхідним, причому обов'язково передбачати будівництво училищ з гуртожитками при проектуванні нових підприємств. Крім того, рекомендувалось, щоб будівництво нового профтехучилища розпочиналося раніше, ніж зведення підприємства, щоб воно мало можливість до запуску підприємства заздалегідь підготувати кваліфіковані кадри.

З метою покращення ситуації головне управління професійно-технічної освіти, як свідчить аналіз документів [39, 40], для реорганізації навчальних закладів висувало такі вимоги як:

- Організувати в навчальних закладах профтехосвіти навчальні майстерні, кабінети, лабораторії, поповнити їх необхідним обладнанням, інструментом, використовуючи допомогу підприємств, міністерств, відомств;

- Організувати виготовлення сучасного навчально-наочного приладдя.

Ради міністрів союзних республік, міністерства, відомства повинні були здійснювати планомірне будівництво нових і розширення діючих училищ за рахунок загальних капітальних вкладень, що виділялись на розвиток галузей народного господарства. Крім того, вирішувалося питання про виділення училищам безкоштовно необхідного для організації навчального процесу швейного обладнання, інструментів, матеріалів.

Всі союзні республіки, міністерства, відомства передбачали в народногосподарських планах кошти на будівництво нових училищ, але часто не забезпечували цих планів. Так, наприклад, будували на підприємстві все до самих дрібних і іноді другорядних об'єктів, а на будівництво нових училищ коштів не вистачало, а деякі ж міністерства використовували ці кошти на інші об'єкти [1].

Невиконання планів введення нових профтехучилищ, а отже, учнівських місць стримувало розширення підготовки робітничих кадрів.

Негативно позначилося на якості навчання відсутність необхідної навчально-матеріальної бази. У результаті чого, учнів училищ виводили на виробничу практику на підприємства раніше, ніж це було передбачено програмами навчання. У результаті учні не володіли достатніми уміннями та навичками, що негативно позначалося на рівні їхньої професійної підготовленості до роботи у цехах підприємства.

Так, аналіз педагогічної преси [58] у багатьох групах, де майстрами виробничого навчання були А.І. Губенко, В.Г. Журба, Д.О. Рєшетченко, спостерігалось багато неякісно виготовлених швейних виробів, які не приймались контрольним майстром [33].

Прискоренню процесу реорганізації навчальних закладів у професійно-технічні училища, як свідчить аналіз документу [23], сприяло видання Радою Міністрів УРСР постанови № 717 від 29 травня 1961 року, в якій раднаргоспам, міністерствам і відомствам було запропоновано надавати профтехучилищам допомогу в зміцненні їх навчально-виробничої бази і дозволено виділити і безоплатно передавати училищам верстати, машини, прилади, інструменти, що необхідні для обладнання навчальних майстерень та кабінетів. Лише за 1962-63 роки училища одержали від базових підприємств понад 3000 верстатів, машин, приладів. Для здійснення цього процесу на Україні додатково було створено 285 навчально-виробничих майстерень, 430 кабінетів, 150 лабораторій.

Аналіз статичних звітів Харківського, Кіровоградського, Чернівецького Полтавського Обласних управлінь професійно-технічної освіти, які представлені в архівних документах [22, 25] свідчить, що в училищах швейного профілю була поліпшена навчально-матеріальна база, за рахунок безкоштовно отриманих від підприємств універсальних та спеціальних швейних машин, а також напівавтоматів, прасувального обладнання, пристроїв, інструментів.

Проте в ряді навчальних закладів частина навчально-виробничого устаткування залишалась застарілою і не відповідала вимогам сучасного виробництва, оскільки не всі базові підприємства виконували заходи, щодо виправлення положення.

Отже, для 1958-1965-х років, з одного боку, було характерним будування нових навчальних закладів, оснащення їх обладнанням, технічними та наочними засобами навчання. З іншого боку, спостерігалось нераціональна витрата коштів, що були спрямовані на будівництво нових училищ., не повне забезпечення всіх училищ з боку підприємств устаткуванням, обладнанням.

Позитивні зрушення у цьому питанні відбулися вже у 1970-1980 рр. сприяло видання наступних нормативно-правових документів: Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР №497 “Про подальше вдосконалення системи професійно-технічної освіти”, Постанова Ради Міністрів СРСР № 178 “Про затвердження Положення про базове підприємство середнього професійно-технічного училища”. Так, невпізнанно змінилося обладнання та оснащення кабінетів, лабораторій, майстерень професійно-технічних навчальних закладів. Більшість їх завоювали право носити почесне звання "Училище високої культури", яке присвоювалося, коли навчальні кабінети з усіх предметів були обладнані сучасними посібниками, технічними засобами навчання, необхідним інвентарем.

Для практичних занять використовувались добре оснащені лабораторії; навчальні майстерні; в училищах будували актові зали, спортивні зали, їдальні, медичні пункти. Законом життя у цей час всіх навчальних закладів системи профтехосвіти став девіз "Кожному предмету - навчальний кабінет, кожній професії - навчальна майстерня" [1].

Крім того, середні профучилища мали можливість купувати проекційну апаратуру через "Учколлектор" нарівні з загальноосвітніми школами, користуватися фільмотекою Міністерства освіти СРСР.

Покращенню рівня матеріально-технічного забезпечення навчальних закладів у професійно-технічні училища, як зазначено у довідці “Про хід виконання Українським республіканським управлінням та навчальними закладами Закону “Про зміцнення зв'язку школи з життям і про подальший розвиток системи народної освіти СРСР”, сприяла співпраця професійно-технічних навчальних закладів з підприємствами, які забезпечували їх необхідним обладнанням [21].

Так, наприклад, у 1976 році Конотопська швейна фабрика передала Кролевецькому спеціальному ремісничому училищу № 23: 16 спеціальних швейних машин, нову оснастку для взуттьовиків.

Отже, реалізація вищезазначеного Закону сприяла оновленню та розробці навчальної документації, прикріпленню училищ до підприємств, що суттєво відбивалось на зміцненні їх навчально-матеріальної бази.

У 1980 роках розвиток швейної промисловості спричинив потребу в підготовці робітника нового типу, здатного високо ефективно працювати, грамотно підходити до виконання своєї справи [49]. Видання “Положення про профтехучилища по підготовці кваліфікованих робітників з середньою освітою” посилило вимоги до рівня не тільки фахової підготовки, а й рівня загальної освіти робітників.

Здійснення вищезазначеної постанови вимагало значних матеріальних затрат, оскільки СПТУ організовувались не лише на базі існуючих закладів, але й у нових приміщеннях, у яких було необхідно обладнати кабінети, лабораторії, забезпечити училища відповідною літературою, наочними посібниками [12].

Аналіз статистичних звітів Львівського, Київського, Кримського, Закарпатського обласних управлінь профтехосвіти [18] дозволив виявити те позитивне, що спостерігалось у результаті впровадження цього нормативно-правового документу. Саме тоді набули більшої практичної спрямованості зв'язки училища з базовими підприємствами, поліпшилась практична допомога підприємств училищам у питаннях розширення та зміцнення навчально-матеріальної бази, базовими підприємствами сумісно з училищами розроблялись перспективні плани спільної діяльності, укладались договори про творчу співпрацю.

Крім того, як свідчить аналіз науково-педагогічної літератури [46, 69] актуальними на той час було питання по впровадження у педагогічний процес наукової організації праці, що сприяло удосконаленню праці викладачів, майстрів виробничого навчання, завдяки використанню технічних засобів навчання, введенню перспективно-тематичних планів, навчанню учнів на досвіді новаторів виробництва.

Початок 80-х років характеризувався посиленням уваги до питань розвитку професійно-технічної освіти, зокрема до організації виробничого навчання, що відбилося на прийнятті значної кількості організаційно-правових документів, що представлено у табл.1.1, додаток А.1 і дозволило:

- Покращити навчально-матеріальну базу професійних навчальних закладів;

- Встановити партнерські стосунки між підприємствами та училищами, що приводило до підкріплення матеріально-технічної бази професійних училищ;

- Розробити нові дидактичні засоби та підготовити посібники.

Для проведення уроку з метою інтенсифікації навчального процесу викладачі застосовували різні дидактичні засоби. Так, для активізації пізнавальної та розумової діяльності учнів, розвитку професійно необхідних їм здібностей широко застосовувались сучасні технічні засоби навчання. Оснащеність навчального процесу постійно почала покращуватися. Якщо до 1980 років ще на уроках застосовувався лише проекційний ліхтар, то з 1981 року почали використовуються такі досягнення науки і техніки, як кіно і телебачення, пристрої для програмного навчання і навіть електронно-обчислювальні машини.

Так, наприклад, у Львівському училищі № 32 придбали три кіноапарати “Україна”, п'ять діапроекторів, два епідіаскопа, кінофільми і велика кількість діафільмів.

Аналіз педагогічної преси [1, 2, 22] показує, що сотні комплектів навчально-наочних посібників, тисячі діафільмів. Крім того, безліч простих і складних технічних засобів, діафільмів та кінофільмів створювалося безпосередньо у навчальних закладах.

ВНДІ профтехосвіти і Всесоюзний трест виробничих підприємств розробили і створили типовий універсальний кабінет з пристроєм програмованого навчання. Кабінет призначався для проведення занять з різних дисциплін теоретичного навчання в профтехучилищах, він оснащен комплексом обладнання, технічних засобів та навчально-наочних посібників, що дозволяло викладачеві проводити заняття на високому педагогічному рівні при мінімальних витратах часу на підготовку та демонстрацію.

Для проведення теоретичних занять в училищах у той час обладнувались навчальні кабінети, лабораторії, оснащені навчальними та навчально-наочними посібниками, а також технічними засобами навчання.

Отже, застосування технічних засобів у навчально-виховному процесі - одна з найбільш характерних рис досліджуваного етапу розвитку професійної школи, закономірний результат науково-технічної революції. Було неможливо уявити навчальний процес без використання кіно-і діафільмів; звичними стали кошти програмованого навчання, все частіше на уроках застосовуються лінгафонні пристрої, кодоскоп і інші засоби навчання. Це все було веління часу, вплив бурхливого технічного прогресу.

Вивчення педагогічної преси [18] показує, що матеріально-технічне забезпечення училища № 19 м. Березівка відповідало вимогам щодо забезпечення навчального процесу. Навчання учнів проводилось в 28 кабінетах та 7 лабораторіях, котрі були обладнані необхідними технічними засобами, методичною літературою, навчальними посібниками. Обладнання кабінетів перебувало в належному робочому стані. Два кабінети інформатики, кабінет математики, лабораторія сучасної оргтехніки секретарів керівника було обладнано необхідною сучасною комп'ютерною технікою. До типового комплексу навчального закладу входило: навчальний корпус розрахований на 600-800 чол.; двоповерховий корпус навчально-виробничих майстерень; громадсько-побутовий корпус з актовим і спортивним залами, їдальнею; гуртожиток на 300 чол. з бібліотекою, читальним залом, медпунктом. Фонд бібліотеки училища становило 32,9 тисяч примірників. Забезпеченість учнів підручниками спеціальних навчальних дисциплін становило 85%, загальноосвітніх - 95% В процесі виробничого навчання та виробничої практики учні виконували замовлення підприємств, організацій, господарств, фізичних осіб, надавали послуги населенню.

Для фізичного виховання учнів обладнувались спортивні зали та відкриті майданчики з необхідними пристосуваннями і інструментами.

Характерною рисою системи професійно-технічної освіти того часу - органічний зв'язок навчальних закладів з підприємствами. Кожному навчальному закладу виділялось міністерствами шефство підприємств. Шефство підприємств відповідно до встановленого порядку були зобов'язані виділяти прикріпленим училищам безкоштовне обладнання, матеріали, інструменти, необхідні для навчання учнів, надавати місця для проходження виробничої практики в цехах підприємства, інженерно-педагогічний склад училищ знайомився з новою технікою, передовими прийомами праці, підприємство надавало допомогу училищам у ремонті приміщень, культурному обслуговуванні учнів.

Прикладом цього процесу є фірма “Престиж”, яка обладнала швейні майстерні ПТУ № 32 м. Львова. Навчальні майстерні в основному оснащувались необхідним обладнанням для високоякісного виконання всіх видів робіт, передбаченими навчальними програмами. Так, кожна навчальна майстерня швейного профілю мала сім машин 22 А класу, 2 спеціальні краеобметочні машини, 1 петельну, чотири робочих столи на чотири місця для виконання ручних робіт, столи для волого-теплової обробки.

Аналіз педагогічної преси [10, 14] показує, що в училищах у 80 роки організовувались довідково-інформаційні фонди, які комплектувались діатекою, фонотекою, зразками плануючої документації, накопичувалися картотеки інформаційних матеріалів, велись предметні накопичувальні папки з журнальними та газетними статтями з питань професійної підготовки, поширювалась підписка на інформаційні видання, використовувалась галузева інформація, яку отримували з науково-технічних бібліотек, організовувались виставки новинок літератури. Більшість підприємств легкої промисловості регулярно направляли в базові училища науково-технічну інформацію про новинки в техніці, технології та організації праці, а також забезпечували училища інструкціями та технічною документацією, які потім детально вивчались на методичних комісіях та впроваджувались у навчальний процес. У багатьох училищах створювались короткометражні фільми, діапозитиви, які допомагали відтворити найбільш складні виробничі процеси, краще розрити їх зміст.

За роки досліджуваного періоду було надруковано та отримано професійно-технічними закладами спеціальної та методико-педагогічної літератури, підручників, що представлено у табл.1.8, додаток Г.1.

Таким чином, для 70-80 рр. досліджуваного періоду було властиво забезпечення училищ базовими підприємствами безкоштовним обладнанням; впровадження у педагогічний процес наукової організації праці на основі використання технічних засобів навчання; обладнання спортивних залів; організація довідково-інформаційних фондів; забезпечення навчальною та методичною літературою.

З кінця 80-х років в умовах переходу суспільства до ринкових відносин професійно-технічні заклади виявилися неконкурентоспроможними. Фінансування освітніх закладів було скорочено більш ніж на 60%, припинилось матеріально-технічне оснащення освітніх закладів, а також надання їм технічної та фінансової допомоги з боку підприємств, що в цілому спровокувало перебудову системи професійної освіти та руйнування існуючих взаємовідносин училищ з підприємствами [68].

У цей період часу було скорочено кількість навчальних закладів за рахунок ліквідації чи реорганізації тих професійно-технічних училищ, що втратили економічну перспективу в регіонах, або мали застарілу матеріально-технічну базу, проводилась робота з їх спеціалізації, а також почалась підготовка кваліфікованих робітників з нових напрямків інтегрованих професій (наприклад, кравець-закрійник) [25].

Також поряд з цим для професійно-технічних навчальних закладів швейного профілю досліджуваного періоду було характерним не виділення підприємствами кваліфікованих робітників для керівництва учнями у отриманні передового досвіду у ході виробничого навчання, неперерахування зароблених коштів профтехучилищам, виконання учнями робіт, що не відповідають встановленій кваліфікації, а також правового механізму взаємодії професійно-технічних навчальних закладів і підприємств, організації-замовників робочих кадрів та економічної зацікавленості останніх у розвитку професійно-технічної освіти, не надання фінансової та матеріально-технічної допомоги професійно-технічним навчальним закладам, а також невизначеність на державному рівні реальної потреби у робочих кадрах за професійним спрямуванням та рівнем кваліфікації [14; 52].

Однак у той час чимало зусиль було надано працівниками училища № 12 м. Бердичів для створення нових кабінетів: кабінету охорони праці; моделювання та конструювання одягу. В училищі існувала бібліотека та читальний зал, в якому учні мали змогу отримати необхідні книги, займатися самопідготовкою, ознайомлюватись з періодичним виданням. Бібліотечний фонд складав 12 тис. 700 примірників. Майстерня кравців нараховувала 15 швейних машин та по 1 петельній та обметувальній машині, а також мала свої гладильні місця. Світла простора майстерня кравців мала 17 швейних машин, зигзагоподібну, петельну та обметувальну машини. Закрійна майстерня мала свою повноцінну матеріальну базу, яка включала в себе 10 швейних машин, петельну машину та 2 столи для розкрою. До речі, в навчально-виробничих майстернях учнями училища виконувалися не тільки навчальні програми, а й індивідуальні замовлення по виготовленню швейних та взуттєвих виробів для танцювальних, хорових колективів міста, шкіл, шкіл-інтернату.

Інженерно-педагогічні працівники училищ вели постійний творчий пошук для вдосконалення навчального процесу, підвищення якості навчання.

У результаті училища були змушені шукати власні форми закріплення набутих учнями умінь і навичок. Наприклад, досвід праці ПТУ № 12 м. Біла Церква, де проводилась підготовка працівників для служби побуту та підприємств легкої промисловості, свідчить про використання нетрадиційних підходів до організації навчально-виховного процесу. В училищі було створено учнівське навчально-виробниче об'єднання під назвою “Покликання, структура якого являла собою систему різних підрозділів, які забезпечували виробничий процес матеріалами, конструкторськими роботами, виготовленням та реалізацією швейних виробів. Придбані кошти направляли в тому числі і на матеріально-технічне забезпечення навчального процесу. Із-за поганого фінансування професійно-технічних навчальних закладів викладачі змушені були самі розробляти дидактичні засоби навчання та видавати підручники, авторами яких були самі викладачі.

Так, наприклад, в ПТУ № 40 м. Харків викладач-методист Нечіпор С.В. розробила підручник «Технології виготовлення одягу». Також були розроблені: відеофільми викладачів Шопіної Т.П. («Обробка кишень у верхньому одязі»), Романченко І.В. («Безлекальний метод розкрою виробів»), Обод К.Т. («Охорона праці у ХВПУ СП»); комплект презентацій для проведення уроків за допомогою мультимедійного проектора викладачів Нечіпор С.В., Обод К.Т., Романченко І.В., Шопіної Т.П., Губіної О.В., ряд тестів для проведення проміжного та тематичного контролю знань учнів викладачів Нечіпор С.В. Отже, у 1987-1996 рр. спостерігалось зниження уваги, як з боку держави, так і з боку підприємств, до матеріально-технічного забезпечення навчальних закладів. Останні повинні були самостійно вирішувати питання, щодо покращення матеріально-технічного становища.

З кінця 90-х років до 2008 р. було багато надруковано та отримано професійно-технічними закладами спеціальної та методико-педагогічної літератури, підручників, які відображати як важливі аспекти професійного навчання, так і сучасний стан швейної галузі ( висвітлювались нові методики конструювання одягу, властивості сучасних матеріалів, ефективні методи обробки виробів), що допомагало якісно підготувати учнів для праці на виробництві, що представлено у табл.1.9, додаток Г.2.

На початок 2000 року залишилася гострою проблемою матеріально-технічне забезпечення. Навчально-матеріальна база училищ фізично і морально застаріла. У багатьох навчальних закладах практично відсутнє нове обладнання, техніка, сучасні інструменти та матеріали, навчання здійснюється за застарілими технологіями. У навчальних майстернях, дільницях, лабораторіях, використовується обладнання, устаткування, середньовідсотковий термін експлуатації яких становить: до 10 років -- 6 відсотків; від 10 до 20 років -- 34 відсотки; понад 20 років -- 60 відсотків. Обмеженість бюджетних видатків зумовило практично її повне фізичне та моральне старіння. Складними постали питання щодо забезпечення підручниками та навчальними посібниками учнів. За 2000--2008 рр. із запропонованих 432 найменувань навчальної літератури видано лише 131, або 30 відсотків від запланованого.

Отже, вищезазначене показує недосконалість системи фінансування, управління та механізму забезпечення матеріальними ресурсам закладів професійної освіти.

Однак, на той час спостерігались і позитивні зрушення. Так, дані педагогічної преси свідчать про те, що Міністерство освіти і науки поступово сприяло переоснащенню матеріально-технічної бази професійно-технічних навчальних закладів. Так, Міністр освіти того часу Станіслав Ніколаєнко повідомив, що на початок 2005 нового навчального року вже поставлено 809 сучасних комп'ютерних комплексів, це понад 12 тис. комп'ютерів. У 20 професійно-технічних навчальних закладах розпочато апробацію комп'ютерних програм із загальноосвітніх предметів (фізика, хімія, біологія, географія, інформатика, історія, економіка, людина і суспільство тощо). Понад 37% училищ підключено до мережі Інтернет.

Наприклад, у цей час у професійно-технічному навчальному закладі № 12 м. Бердичів проведена реконструкція та необхідний ремонт комп'ютерного класу, що відповідає стандартним вимогам.

А також прикладом є Тячівський професійний ліцей Закарпатської області, матеріально-технічна база якого: 20 навчальних кабінетів, 10 майстерень для підготовки кваліфікованих робітників, гуртожиток на 118 місць, їдальня 80 місць, актовий зал, спортивний зал, бібліотека, кімната для самопідготовки. Гордістю закладу є новий комп'ютерний комплекс, обладнаний в кінці 2005 року, в який входить 16 комп'ютерів.